красномовством. - Росiянин розмазня, от що.
Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тi © думки, що людина,
яка чита двi-три дозволених кайзером брошурi, може бути чинною, носити
модерну краватку та навiть випасти собi черево. Але щоб вона була
поступово творчою, у цьому дозволя собi сумнiватися.
чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й
тверда, для другого напхана отi ю, як той каже, половою. Кажуть, що й
Наполеон, при всiй сво©й чинностi, багато читав i то якраз отi © полови.
- Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню
i рiзав свинi, не мав би на те часу.
Старшина розвiв руками й замовк. Видно не мав бiльше намiру
сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з
полоненим. Я з при мнiстю слухав обох. Розпочалися дебати, якi
припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже придалася.
Вгостив свого першого, якого зустрiв на фронтi, свiдомого земляка з
тамтого боку. На москалика решта скинулася. х обох мали скоро вiдвести
взад. Чекали лише на змiну
На дворi швидко темнi й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню
подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В шостiй попращався з
полоненими, взяв трьох людей i пiшов.
19
Темно. Повiтря рiдке й диха ться тяжкувато. Мете снiг, хоча мороз не
особливо дошкульний. Всi пла©, во нннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою
до тепло© кринички, в якiй вода не замерза при найбiльшому морозi,
поверта мо направо та йдемо вниз. Це довга дорога. Можна було б
вибратись через Кукул, але там горою шалi хуртовина й час вiд часу
трiскають московськi "гостинцi"
Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiка
темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за хвилину глухий трiск.
Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо.
Пiд гору борха ться з навантаженим гуцульським коником двох людей.
Вiта мось i проходимо повз. Входимо у смерековий запуст. Тут затишнiше.
Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягко© грубо© верстви снiгу. На
вiтах також снiг. Торкнеш i сиплеться купами на голову. Знаю цю
мiсцевiсть, як свою кишеню. Скiльки разiв побував тут ще дитиною з
коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася та спокiйна мiсячна
нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цi ю дорогою з Ворохти.
Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже ма змогу
натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А що то
поробля Розенкранц? Вiн, зда ться, доставля для фронту провiянт.
За пiв години були внизу, йшли, значить, швидко. При виходi з лiсу
налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло
залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмо©. Тут
недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу.
Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина
окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на снiговi баби,
яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов.
Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi так
само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором, бiлою
панною й дотиками ©© пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий пес. мох,
що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно
стало. По обличчю спливали великi краплi заснiжено© води. Втягнув у груди
по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли.
А свiтло, що мигнуло перед очима, не зника . Чим далi руха мося вперед,
тим бiльш настирливо лiзе воно до очей. Ось уже зовсiм близько.
Наштовхнулися на повалений частокiл. I тут я виразно вiдчув намiр
переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати.
Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико розчепiрили сво© вiти. За
мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо.
Всунулися пiд накриття засипано© снiгом веранди. До душi зазира
освiчене тепле вiкно, пiд ногами пустотливо гоняться рештки гiрських
вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики.
Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув на
нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не
готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть, яку тiльки
мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони.
Цiлий океан тепла, запахiв гарячо© кави та вина линувся на мене, коли
переступив порiг. У кiмнатi дим цигарок, на стiнi старшинськi одяги,
зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги.
Назустрiч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина.
Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а на
нiй пiдтяжки.
- Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку й,
вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить:
- Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля.
Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i також
барви бльокнот. Мо прiзвище загомонiло по хатi.
I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався.
Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашiвна.
Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча. Вона сто©ть вiд
мене в профiль. Бачу ©©, подiбний на знак запиту, вираз... Обличчя,
особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив у парку в
Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос ©©
дзвенить тонко й пахучо.
- Це ви, Цокан?
- Так ! - вiдрубую по вояцьки.
- Котрий?
- Дмитро, ласкава панночко!
Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки сто©ть коло не©.
- Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Зда ться, що я вас десь
зустрiчала.
Моя память блискавично запропонувала ©й сво© послуги.
- Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памята те. Ви тут сам?
Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом.
Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще ?
Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей.
- , панночко.
- Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в капцях. - Допоможiть
©й, будь ласка.
Я, розумi ться, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло мо
витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить бiльше, нiж звичайна
сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi.
- Сховайте ©х i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у мо перенiсся. -
Чого ви так визвiрилися?
Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу
й узуття стiкали потоки води. При кожному мойому русi снiг куснями
обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна
жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд мо©ми ногами. I саме в той
час навстежiнь позiхають дверi й до середини ввалюються три величезнi
куснi снiгу.
- Це - каже Йонашiвна - Цокан. Зна ш мамусю, це брат того Павла, який
наробив колись стiльки гармiдеру.
Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз снiгом
i розливався по помостi. Крiс, мо© речi й мокрiзний плащ, сяк-так
утримували мою вояцьку подобу. I осоромившися до останньо© можливостi,
покiрний кожному тембровi шовкового голосу, дозволив собi випити чашку
кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще
вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися,
як вояки хлещуть каву, проливають ©© незграбними руками i брати це все, як
невинну химеру розбещено© панночки.
20
Аж коли опинилися пiд гострими поривами вiтру, який охолодив мою
голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди!
Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снiгу. Я гнав
попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок.
Перед нами ще десять кiльометрiв тяжко© ходи. Перейшовши потiк Сухий,
натрапили на втоптану стежку. Зустрiла стежа, обмiнялися гаслами й
посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженi , а нам гаряче. Пiт
залива чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда,
просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiда ться в нього тисячами
колючих голок.
У пiв до четверто© досяга мо полонини Кузн ска. Заходимо до першо©
землянки й довiду мося, де знаходиться команда вiдтинку. Виявля ться; що
аж пiд горою Козм щик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед!
Копа мося через засипанi снiгом кущi ялiвцю, провалю мося, падаем.Снiг
вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже на
мiсцi.
Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Зверта мо просто на
лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опанову мо вiддаль. А
годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив, як нас повiдомлено,
мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли
пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча вiсiмсот метрiв.
Передня лiнiя на тисячi девятьсот.
Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося
перед мо© очi, було Гриця Янчеюка.
Хвилину я й вiн уперто дивилися один на одного. Навкола сидять
навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з
проолi ного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат.
- Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся, бо це мiсце москалi
зараз зiрвуть.
Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й, мабуть, думають,
що я божевiльний. Я кричу ще сильнiше, але мо© зусилля даремнi. Один
почина згучно лаятися й радить викинути мене надвiр.
- Янчеюк! - кричу я по укра©нськи, зовсiм забувши, де я й що таке
Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль, то за пять
хвилин ©х викине на небо разом з тельбухами.
I тут Янчеюк зрива ться. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко i Я
начальник цього вiдтинку й ти мусиш менi голосити, як належиться.
По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли б про це вже скорiше
довiдатися. Чому це сталося аж тепер?
Я визвiрився на нього. - Немаю часу на формальностi. Ми дiстали
повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мо© товаришi?
Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн пiддався. За ним
вийшла й решта. Швидко вiддаля мося вiд землянки. Бiгти в долину лекше.
Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мо© товаришi пригоди
десь вiдстали й хто зна , чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцю мо. По
дорозi виклику мо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз.
I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля, бо
вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся.
В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалю ться на мене, стиска
й горло мо вiдчуло твердi, костистi потиски. Я харчу, стогну. Руки,
замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло, а
у скранi сильно б кров.
Але враз щось сильно здрiгнулося. Грунт пiд нами заворушився й у
темноту ночi покотилися демонськi громи. Рука, що тиснула мо горло,
розщiпилася й до мо © голови блискавично вернулася свiдомiсть. Зобачив
Янчеюка.
- Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн нiби
не чу . Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi?
- Якi в чорта товаришi?
- А тi всi, що були з нами?
З неба сиплються каменi i встрягають коло нас у снiг. Враз Гриць
викрикнув У суглоб його право© руки попав гострий камiнь. У чорне небо
увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в
кровi. З росiйського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали
скорострiли.
- Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка.
- Нi! - злюче вiдповiда вiн. I якого чорта вiн люту ?
- Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi дурнi?
- ла ться Янчеюк. I
Я пропоную йому сво© послуги, розправляю закляклi сво© мязи й поволi
пробую рухатися далi. З обох бокiв вирива ться безлiч ракет, якi освiчують
нам дорогу.
До самого ранку не вмовкала гарматня стрiлянина. Поволi спуска мося
вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб не кричати. Вiн
борха ться поволi переломною, а я за ним. Уже стало зовсiм видно. Сонце
мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на
чоботи Янчеюка. Вiн борха ться, сховза й пада . Помагаю звестися.
Туман згущу ться. Руха мося поволi далi. Через кiлька хвилин Гриць
пада знов. Упав i не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить iз
вiдчиненими шклянними очима й не руха ться. На його вусах, бородi, бровах
цiлi замети снiгу, який поволi розта й маленькими крапельками льодово©
води стiка по обличчi десь пiд бороду.
Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос
мiй надто слабий i туман одразу таму його. Недалеко, крокiр двадцять вiд
нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там краще можна промоститись i
знайти якийсь захист вiд вiтру.
А туман усе згущу ться. Почина сипати снiг. Пробую дотягнутися до тих
дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це менi вда ться.
Настругую багнетом сухо© деревини й по деякому часi хамаззя загорiлося.
Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув i
з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля розгрiваю в казанку
снiг i грiю воду.
Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок,
наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць п ©©, а я намагаюся
переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хлiба й одна
консерва. Розгрiва мо, лома мо хлiб й наклада мо на нього по шматку мяса й
смачно закусю мо.
м i дивлюся на Гриця. Той жу поволi хлiб. його вилицi бiловатi,
обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають на щоки й не можна
розiбрати, чи вiн плаче, чи це розта снiг. Хлiб трима лiвою рукою, а
права кумедно сторчить на бiк.
- Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на мене й перестав
жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого
плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку.
- Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав обережно
завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я мав перевязати руку
стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро викрику й лiвою рукою
сильно б мене в щоку.
- Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурi ш? Не
можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку.
- Лиши. Лиши, дурню!
Але в ту саме мить вiн б мене щераз у лице та з неймовiрною силою
накида ться на мене.
- Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиня ться. Почина мо борюкатися.
По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло, що
з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто лiзе битися.
Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньо© сили, повалюю
його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в глибокому сипкому снiгу,
котиться вниз. Його руки, ноги, поли плаща, нiби якесь отороччя,
обвиваються навколо його тiла. За ним лиша ться неясний снiговий слiд,
який зараз замiта вiтер.
Залишив ватру й по можностi скоро подався навпростець без дороги в
туман. Схил стрiмко западав униз. Багато разiв падав, котився, знову
вставав. I аж по довгому часi тако© мандрiвки докотився до якогось лiска,
де в iмлi побачив людей.
Тут пiд грубим смерековим накриттям знаходиться вiйськова кухня. У
примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею з пiв
тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв шапочках. Дим виходить
через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплю снiг i скрiзь
капа вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще кiлькох людей. Усi
вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки, чорнi
пiд шапками плями, широкi замурзанi носи. Сукно ©х плащiв тверде, як
бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле.
Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив
пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв казанок, що
стояв на каменi з якоюсь чорною ©жою й подав менi. Почав пити. Була це
кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi.
Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерза .
Чи не могли б кого пiслати за ним? Я, прошу вас, далi не можу йти,
Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову.
Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей.
Мене вiдправили до командантсько© землянки.
Командант по короткому допитi наказав дати менi лiжко, а перед тим
накормити. Запитав, чи не Павло Цокан мiй брат. Так, кажу. А ви його
зна те?
- Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана.
Я надзвичайно зрадiв. Це було зовсiм несподiвано. За хвилину Павло
увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд нього й так
довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я станi, вiн затурбувався й
почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мiй одяг уявляв найсмутнiшу
картину. Ноги мокрi, понатиранi, померзлi. Права рука подряпана. Це
сталося пiдчас борюкання з Янчеюком.
Присiв до мене на лiжку й оповiв про все, що сталося за цей час.
Розказав також за Марiйку. Вiн був скупий на слова, але всетаки я
довiдався про Марiйчине нещастя, що померла ©© дитина, що мала сильне
нервове потрясення й хору до цього часу. I все це наробив Янчеюк. Тепер
менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити з
помсти за Павла.
Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до кiнця.
Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору.
21
Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили,
що в Росi© вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися до наступу. Замiнили
деякi частини. Нас перевели на iталiйський фронт. Iз усiх подiй, якi
сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою була
та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку на Говерлю,
до нашо© землянки попало велике гарматне стрiльно й майже всi мо©
товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть росiяни
навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити мо життя.
Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi
лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як йшла з матiрю, коло лiсово©
управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному капелюсi з
крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу, але тодi майже всi жiнки ©©
носили.
Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула на
мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька крокiв, видно щось надумалася й
загукала на мене. Пiдiйшов.
- Ви давно з фронту?
- Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня.
- У вас на грудях хрест.
- Так, кажу.
- Це нагорода? .- Так, це нагорода.
- Мусите оповiсти, за що ©© дiстали.
Я раптом знiяковiв. Це, видно, ©й подобалося. Вона приняла це за велику
скромнiсть. - Ет, - кажу, - не варто оповiдати. Це не було нiчого
особливого.
- За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти. А
правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи.
Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре.
- Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли? Ну, скажемо,
сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю?
- Прошу, прошу! - заговорила стара.
- Ну, от i мама також це каже. Так ви да те слово? Прийдiть у сьомiй.
Добре, мамусю, у сьомiй?
- У сьомiй, дитинко, найлiпше.
- I мама, бачте, у сьомiй каже. Чу те? Точно в сьомiй. Дивiться! - i,
погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить.
Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли
надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на мо©х щоках усе до
останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолi©в i чесав його добрих
пiв години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який менi самому
сподобався.
Точно в сьомiй годинi у Йонашiв.
Але панночки нема дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна
заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна
не зна . Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi.
I от я чекаю. У кiмнатах живе тепер не той "лойтнант", а iнший,
"гавптман". На кухнi аж два його джури. До цього часу вони мали дуже
поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв ув обiйми.
Моя присутнiсть дещо iм перешкодила.
Мина пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить. У девятiй терпець
мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть.
На дворi темнота. Коли б громи били й горiла пiд ногами дорога, я
швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь чином
я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його
двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло й рипить грамофон. Там
проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана менi бричка
Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв ©©? Цiкаво, що було б?
Але я не зустрiв ©©. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся до себе.
Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди
й туди пройшов по лiвому березi. Лiворуч вiд мене центр Ясiня. Це
найгустiще заселена частина. Мешканцi переважно - iзра ль. Багатi,
бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глита©. Тут i знаний Розенкранц. Ось
його охайний одноповерховий будиночок iз мезанiном. В'©зд до заднього
двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим частоколом, а брама вiчно на
замку. На вулицю виходять лише вiкна двох - споживчо© та залiзно© -
крамниць.
Крiм того вiн ма ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярiю.
Останнiми часами вiн узявся за постачання армi© все, що ©й необхiдне.
Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробля ? На яких фронтах торзають його?
Котру по черзi лiку рану, чи може вже давно вернувся в порох землi, з
яко© нiколи не вилазив?
На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять i
подався через Буковинку додому.
По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.
- Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що ©©
пiслала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й
виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш?
- Скажи, Анно, сво©й панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму коло
молодого смеречника. Розумi ш? Як хоче, хай прийде. Так i скажи ©й, як
хоче... Второпала?
Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив
i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко на
схiд. З полонин погавкували гавбицi.
Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду, сяду на
пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона
вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими крiличими шкурками.
Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно.
Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi стискати
таку руку.
- Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! -
суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не роблять. Це так i
знайте.
- Але ж ...
- Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й
зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Зна те, жiнки,
як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та
не вмi сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собi
рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана. Ви дума те, що?
Дума те, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi
жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й
було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб мама вмiла
бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я по©ду сама
собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Зна те? - глянула на мене. Невже вона
тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.
- Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiд©жджав до вiйська.
- Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла
й ми пере©хали сюди. I було тут весело. Кожно© ночi спиш i чу ш: бух! бух!
Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У
нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! I тодi як
прийшли ви ... Ну й смiялися ми пiсля: Той лойтнант казав, що я
найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Зна те, що то значить? Найсмiшнiша. Але я
посмiялася з нього. Страшно смiялася. Вiн ще нiколи не прислуговував
воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi?
Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не зайшли вояки.Це перший
раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант i
його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали.
А уявiть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я
заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду. йду i кiнець.
Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди мене сердиш. Ти ж зна ш, що там
рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я. А ти, мамочко, думала що?
Думала, що на вiйнi бублики з медом печуть i показують китайськi
гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама.
- I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала сво© слова, як iз
мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На мо
питання не вiдповiдала.
- Он мама вже засвiтила, - показу на свою хату. Засвiтила й чека .
Тепер вона, зна те, сiла на канапi, накинула на плечi теплу хустку,
здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить вiд
холоду зуби. Вона дуже бо©ться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко.
Тоненькi сво© уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя мама! Тато
зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму треба любити, але
батько наш не вмi цього. Не вмi . Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий.
Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У нього воля. Мама,
кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здiбна була цiлувати його
черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Менi
зда ться, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не
любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Зна ш ти, що
значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати? Я-ж
не любила. Маму любила й люблю ©©. Вона комiчна, але ©© не можна не
любити. А чи любили ви кого?
Вичекавши мент, старшина почав вiдповiдати. Вiн тi © думки, що людина,
яка чита двi-три дозволених кайзером брошурi, може бути чинною, носити
модерну краватку та навiть випасти собi черево. Але щоб вона була
поступово творчою, у цьому дозволя собi сумнiватися.
чин i чин. На його думку. Для одного голова му сить бути порожня й
тверда, для другого напхана отi ю, як той каже, половою. Кажуть, що й
Наполеон, при всiй сво©й чинностi, багато читав i то якраз отi © полови.
- Наполеони хай читають. Коли б вiн замiсць бити людей вiдкрив ковбасню
i рiзав свинi, не мав би на те часу.
Старшина розвiв руками й замовк. Видно не мав бiльше намiру
сперечатися. Слухачi подiлилися на двi половинi. Бiльшiсть погоджувалася з
полоненим. Я з при мнiстю слухав обох. Розпочалися дебати, якi
припинилися, аж коли принесли вечерю. Моя подвiйна порцiя дуже придалася.
Вгостив свого першого, якого зустрiв на фронтi, свiдомого земляка з
тамтого боку. На москалика решта скинулася. х обох мали скоро вiдвести
взад. Чекали лише на змiну
На дворi швидко темнi й реве хуртовина. З жахом думаю на свою майбутню
подорож. Це не близько й дороги жорстоко кепськi. В шостiй попращався з
полоненими, взяв трьох людей i пiшов.
19
Темно. Повiтря рiдке й диха ться тяжкувато. Мете снiг, хоча мороз не
особливо дошкульний. Всi пла©, во нннi й старi заметенi. Сходимо стежечкою
до тепло© кринички, в якiй вода не замерза при найбiльшому морозi,
поверта мо направо та йдемо вниз. Це довга дорога. Можна було б
вибратись через Кукул, але там горою шалi хуртовина й час вiд часу
трiскають московськi "гостинцi"
Йдемо мовчки гусаком. Навколо нi душi. Вiтер не дме а рiже. Он просiка
темну безодню горiюча iскра, чути квоктання, а за хвилину глухий трiск.
Раз, другий, третiй. Пiсля знов тихо.
Пiд гору борха ться з навантаженим гуцульським коником двох людей.
Вiта мось i проходимо повз. Входимо у смерековий запуст. Тут затишнiше.
Молодi ялинки поприсiдали вiтами аж до мягко© грубо© верстви снiгу. На
вiтах також снiг. Торкнеш i сиплеться купами на голову. Знаю цю
мiсцевiсть, як свою кишеню. Скiльки разiв побував тут ще дитиною з
коровами. Пригадуються деякi подробицi. Пригадалася та спокiйна мiсячна
нiч, коли ми з Павлом, Юрою й Тулайданом верталися цi ю дорогою з Ворохти.
Он i скеля та недалеко, де розважав Павло. А Тулайдан давно вже ма змогу
натiшитися вiйною.. Хто б сказав тодi, що вона так скоро прийде. А що то
поробля Розенкранц? Вiн, зда ться, доставля для фронту провiянт.
За пiв години були внизу, йшли, значить, швидко. При виходi з лiсу
налiзли на табори й кухнi. Там метушня. Поборхалися понад залiзницею. Коло
залiзного мосту зупинилися й я глянув на годинник. Щойно пiв восьмо©. Тут
недалеко вже сестра Василина. Зайти, чи не зайти? Не знати. Мало часу.
Спiзнюся, а тих там i викинуть iз скелею пiд небо. Краще вперед. Хуртовина
окутала нас з нiг .до голови снiгом, так, що ми подiбнi на снiговi баби,
яких вилiплюють дiти. Наткнулися ще на один огник. Я зупинив ся знов.
Зупинились i всi решта. Огник мигнув i зник, ось знов мигнув. У думцi так
само мигнув i заворушився спомин. Вiн звязаний iз соняшним вечором, бiлою
панною й дотиками ©© пальцiв. Далi непогожi осiннi днi, гончий пес. мох,
що пахне фосфором. Ще далi шибеницi, бiла хустинка на двiрцi, вiйна. Душно
стало. По обличчю спливали великi краплi заснiжено© води. Втягнув у груди
по можливостi бiльше повiтря, подав команду й пiшли.
А свiтло, що мигнуло перед очима, не зника . Чим далi руха мося вперед,
тим бiльш настирливо лiзе воно до очей. Ось уже зовсiм близько.
Наштовхнулися на повалений частокiл. I тут я виразно вiдчув намiр
переступити його, коли перешкоджатиме, розбити й зайти до хати.
Переступив. Сад. Оглоданi вiтром дерева дико розчепiрили сво© вiти. За
мною, хлопцi! Тут затишок. Вiдпiчнемо та й закуримо.
Всунулися пiд накриття засипано© снiгом веранди. До душi зазира
освiчене тепле вiкно, пiд ногами пустотливо гоняться рештки гiрських
вiтрiв, бавляться, нiби маленькi котики.
Зайду. Обтер мокрою рукавицею обличчя, притулився до вiкна й хухнув на
нього.- Стiйте, хлопцi, тут а я зайду до хати До найстрашнiшого наступу не
готувався так довго, як тут. Закликав до себе всю хоробрiсть, яку тiльки
мав. I так перший раз у життi увiрвався в дiм заборони.
Цiлий океан тепла, запахiв гарячо© кави та вина линувся на мене, коли
переступив порiг. У кiмнатi дим цигарок, на стiнi старшинськi одяги,
зброя, на стiльцi вичищенi з високими холявами чоботи й остроги.
Назустрiч шиокими певними кроками, ступав високий, стрункий мужчина.
Узутий у мягкi капцi, штани вiйськовi, сорочка звичайна без комiрця, а на
нiй пiдтяжки.
- Ви хто? - запитав рiзко й певно. Рапортую. Мужчина пiдносить руку й,
вказуючи гострим пальцем на дверi, кричить:
- Гераус! Гальо!! Гер Шнайдер! Занотуйте iмя того капораля.
Нiби зпiд землi зявився гер Шнайдер, у нього великi рудi брови i також
барви бльокнот. Мо прiзвище загомонiло по хатi.
I тут сталося те особливе, чого я найменше сподiвався.
Коло мужчини плiч в плiч, у таких же мяких капцях, зявилася Йонашiвна.
Вона така ж струнка, як i той мужчина, лише дещо нижча. Вона сто©ть вiд
мене в профiль. Бачу ©©, подiбний на знак запиту, вираз... Обличчя,
особливо носик, нагадали ту мармурову жiнку, яку колись бачив у парку в
Галичинi. Вислухала в чiм рiч i зовсiм щiльно пiдходить до мене. Голос ©©
дзвенить тонко й пахучо.
- Це ви, Цокан?
- Так ! - вiдрубую по вояцьки.
- Котрий?
- Дмитро, ласкава панночко!
Подумала. Довгий мужчина в капцях мовчки сто©ть коло не©.
- Це ваш брат Павло? Так? Цiкава його бачити. Зда ться, що я вас десь
зустрiчала.
Моя память блискавично запропонувала ©й сво© послуги.
- Ааа! - протягнула й засмiялася. - Ви гарно все памята те. Ви тут сам?
Вiдповiв. - Пане Шнайдер, - звернулася до того таки з рижим бльокнотом.
Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще ?
Нiто диня, нiто мiдний мiсяць, висунувся зза дверей.
- , панночко.
- Пане лойтнант, - звернулася вона до довгого в капцях. - Допоможiть
©й, будь ласка.
Я, розумi ться, встиг зблiднути й почервонiти наново. Мимохiть тiло мо
витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить бiльше, нiж звичайна
сорочка. Я швидко затарабанив i старанно визвiрив очi.
- Сховайте ©х i не бiйтесь, - тикнула вона пальчиком у мо перенiсся. -
Чого ви так визвiрилися?
Я знищений. Подiбний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу
й узуття стiкали потоки води. При кожному мойому русi снiг куснями
обривався й падав на блискучий помiст. Виступила на кiн, якась суха, чорна
жiнка й пiдозрiло дивиться на бруднi калюжi пiд мо©ми ногами. I саме в той
час навстежiнь позiхають дверi й до середини ввалюються три величезнi
куснi снiгу.
- Це - каже Йонашiвна - Цокан. Зна ш мамусю, це брат того Павла, який
наробив колись стiльки гармiдеру.
Чорна жiнка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом iз снiгом
i розливався по помостi. Крiс, мо© речi й мокрiзний плащ, сяк-так
утримували мою вояцьку подобу. I осоромившися до останньо© можливостi,
покiрний кожному тембровi шовкового голосу, дозволив собi випити чашку
кави, дозволив, щоб "гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще
вiд мене, з солодкою усмiшкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися,
як вояки хлещуть каву, проливають ©© незграбними руками i брати це все, як
невинну химеру розбещено© панночки.
20
Аж коли опинилися пiд гострими поривами вiтру, який охолодив мою
голову, я зрозумiв усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди!
Скорiше вперед! I ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снiгу. Я гнав
попереду, бо на менi лежала вся вiдповiдальнiсть за цей випадок.
Перед нами ще десять кiльометрiв тяжко© ходи. Перейшовши потiк Сухий,
натрапили на втоптану стежку. Зустрiла стежа, обмiнялися гаслами й
посунули далi. Вiтер гремить по верхах смерек, скаженi , а нам гаряче. Пiт
залива чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда,
просмальцована сорочка, щiльно липне до тiла та вiда ться в нього тисячами
колючих голок.
У пiв до четверто© досяга мо полонини Кузн ска. Заходимо до першо©
землянки й довiду мося, де знаходиться команда вiдтинку. Виявля ться; що
аж пiд горою Козм щик, година ходу звiдсiль. Годi довго розважати. Вперед!
Копа мося через засипанi снiгом кущi ялiвцю, провалю мося, падаем.Снiг
вище пояса. Мiсцями грузнемо в ньому по шию. Години бiжать, а ми майже на
мiсцi.
Дивлюся на годинник - пята. До команди не дiйдемо. Зверта мо просто на
лiнiю. Крок за кроком, пiд сильними поривами вiтру опанову мо вiддаль. А
годинник спiшить. Тут треба б бiгти, кричати. Зрив, як нас повiдомлено,
мае наступитити в шостiй годинi. Коли б вони принаймнi догадалися. Залiзли
пiд небо й льодинiють. Ми вже, мабуть, на висотi тисяча вiсiмсот метрiв.
Передня лiнiя на тисячi девятьсот.
Нарештi ми на мiсцi. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося
перед мо© очi, було Гриця Янчеюка.
Хвилину я й вiн уперто дивилися один на одного. Навкола сидять
навколiшки з десять чорних, обгорiлих постатей. Пiд стелею смутний, нiби з
проолi ного паперу лiхтар, а на долiвцi купа ручних гранат.
- Товаришi! - кричу по мадярськи. - Спасайтеся, бо це мiсце москалi
зараз зiрвуть.
Вони не вiрять. Вони спокiйно сидять, як i сидiли й, мабуть, думають,
що я божевiльний. Я кричу ще сильнiше, але мо© зусилля даремнi. Один
почина згучно лаятися й радить викинути мене надвiр.
- Янчеюк! - кричу я по укра©нськи, зовсiм забувши, де я й що таке
Янчеюк. - Скажи тим дурням, що як вони не вилiзуть звiдсiль, то за пять
хвилин ©х викине на небо разом з тельбухами.
I тут Янчеюк зрива ться. - По-перше, я тобi не Янчеюк. Струнко i Я
начальник цього вiдтинку й ти мусиш менi голосити, як належиться.
По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусiли б про це вже скорiше
довiдатися. Чому це сталося аж тепер?
Я визвiрився на нього. - Немаю часу на формальностi. Ми дiстали
повiдомлення в останнiй час. Тiкайте! Тiкайте вci! А де мо© товаришi?
Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Вiн пiддався. За ним
вийшла й решта. Швидко вiддаля мося вiд землянки. Бiгти в долину лекше.
Мiсцями снiг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мо© товаришi пригоди
десь вiдстали й хто зна , чи живi. Ми швидко котимося вниз, вальцю мо. По
дорозi виклику мо людей iз iнших землянок i всi сунемо вниз.
I от ще один стрiбок i ми знов на полонинi. Я роблю велике зусилля, бо
вiдчуваю, що мязи вiдмовляються служити. Напинаюся, стрiбаю вниз i кочуся.
В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалю ться на мене, стиска
й горло мо вiдчуло твердi, костистi потиски. Я харчу, стогну. Руки,
замiсць змагатися, заклякли й чiпляються за одяг. Очi полiзли пiд чоло, а
у скранi сильно б кров.
Але враз щось сильно здрiгнулося. Грунт пiд нами заворушився й у
темноту ночi покотилися демонськi громи. Рука, що тиснула мо горло,
розщiпилася й до мо © голови блискавично вернулася свiдомiсть. Зобачив
Янчеюка.
- Грицю, - гукаю йому. - Зiрвало - Це кричу йому два рази, бо вiн нiби
не чу . Що з ним? За що вiн мене душив? - Це ти, Грицю? А де товаришi?
- Якi в чорта товаришi?
- А тi всi, що були з нами?
З неба сиплються каменi i встрягають коло нас у снiг. Враз Гриць
викрикнув У суглоб його право© руки попав гострий камiнь. У чорне небо
увiрвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освiтила гору. Все нiби в
кровi. З росiйського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали
скорострiли.
- Ти ранений, Грицю? - питаю Янчеюка.
- Нi! - злюче вiдповiда вiн. I якого чорта вiн люту ?
- Мене тiльки, - каже вiн, - мазнуло каменем. А чи вивтiкали тi дурнi?
- ла ться Янчеюк. I
Я пропоную йому сво© послуги, розправляю закляклi сво© мязи й поволi
пробую рухатися далi. З обох бокiв вирива ться безлiч ракет, якi освiчують
нам дорогу.
До самого ранку не вмовкала гарматня стрiлянина. Поволi спуска мося
вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й вiн цiпить зуби, щоб не кричати. Вiн
борха ться поволi переломною, а я за ним. Уже стало зовсiм видно. Сонце
мабуть також зiйшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на
чоботи Янчеюка. Вiн борха ться, сховза й пада . Помагаю звестися.
Туман згущу ться. Руха мося поволi далi. Через кiлька хвилин Гриць
пада знов. Упав i не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить iз
вiдчиненими шклянними очима й не руха ться. На його вусах, бородi, бровах
цiлi замети снiгу, який поволi розта й маленькими крапельками льодово©
води стiка по обличчi десь пiд бороду.
Вiн уже не пiде, думаю собi. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос
мiй надто слабий i туман одразу таму його. Недалеко, крокiр двадцять вiд
нас, двi грубi сухi деревинi. Думаю, що там краще можна промоститись i
знайти якийсь захист вiд вiтру.
А туман усе згущу ться. Почина сипати снiг. Пробую дотягнутися до тих
дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це менi вда ться.
Настругую багнетом сухо© деревини й по деякому часi хамаззя загорiлося.
Розiгрiвся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж мiсцi, де покинув i
з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Пiсля розгрiваю в казанку
снiг i грiю воду.
Гриць, коли вiдчув тепло, дещо ожив. Бiжу ще по дрова. Принiс оберемок,
наложив. Ватра запалахкотiла. Загрiлася вода. Гриць п ©©, а я намагаюся
переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хлiба й одна
консерва. Розгрiва мо, лома мо хлiб й наклада мо на нього по шматку мяса й
смачно закусю мо.
м i дивлюся на Гриця. Той жу поволi хлiб. його вилицi бiловатi,
обмерзлi. На очах великi краплi води, якi спадають на щоки й не можна
розiбрати, чи вiн плаче, чи це розта снiг. Хлiб трима лiвою рукою, а
права кумедно сторчить на бiк.
- Грицю, - питаю його. - Болить рука? Вiн глипнув на мене й перестав
жувати. Подивився, не сказав нiчого й почав знов жувати. Я вiдщiпнув свого
плаща, випоров багнетом кусень пiдшивки, вирiзав невеличку стрiчку.
- Дозволь, - кажу, - завязати ту руку. Вiн дозволив i я почав обережно
завязувати. I коли моя праця була майже готова, i я мав перевязати руку
стряпком, щоб не злетiла шмата, як Гриць гостро викрику й лiвою рукою
сильно б мене в щоку.
- Ти що? - не стративши рiвноваги, питаю його. - Якого чорта дурi ш? Не
можеш витримати? Вiн почав швидко розмотувати руку.
- Лиши. Лиши, дурню!
Але в ту саме мить вiн б мене щераз у лице та з неймовiрною силою
накида ться на мене.
- Що ти, збожеволiв?! - Але вiн не зупиня ться. Почина мо борюкатися.
По короткому часi перемогаю його й вiдкидаю у снiг. Менi не зрозумiло, що
з ним сталося. Але по часi вiн знов зводиться й знов уперто лiзе битися.
Намагаюся рiшуче покiнчити з цим. Розганяюся й, з останньо© сили, повалюю
його та спускаю в яр. Вiн стрiмко, вальцюючи в глибокому сипкому снiгу,
котиться вниз. Його руки, ноги, поли плаща, нiби якесь отороччя,
обвиваються навколо його тiла. За ним лиша ться неясний снiговий слiд,
який зараз замiта вiтер.
Залишив ватру й по можностi скоро подався навпростець без дороги в
туман. Схил стрiмко западав униз. Багато разiв падав, котився, знову
вставав. I аж по довгому часi тако© мандрiвки докотився до якогось лiска,
де в iмлi побачив людей.
Тут пiд грубим смерековим накриттям знаходиться вiйськова кухня. У
примiтивно зложенiй iз каменю печi, палахкотить ватра, а перед нею з пiв
тузина червонопиких людей у нiмецьких без дашкiв шапочках. Дим виходить
через бляшану руру наверх, стелиться по накриттi, розтоплю снiг i скрiзь
капа вода. Поруч на вiдкритому мiсцi вовтузиться ще кiлькох людей. Усi
вони дуже одноманiтнi. Не помiтно нi вiдзнак, нi облич. Чорнi руки, чорнi
пiд шапками плями, широкi замурзанi носи. Сукно ©х плащiв тверде, як
бляха, вiчно мокре й вiчно замерзле.
Присунувся до них, мовчки присiв до ватри, вiдсапнув, а опiсля попросив
пити. Грубенький, з подвiйною потилицею, чоловiк встав, взяв казанок, що
стояв на каменi з якоюсь чорною ©жою й подав менi. Почав пити. Була це
кава й навiть досить солодка. Випив усе до каплi.
Випивши, заговорив про Янчеюка. - Там, кажу, один наш товариш домерза .
Чи не могли б кого пiслати за ним? Я, прошу вас, далi не можу йти,
Голосiть мене вашому начальству й дайте менi схилити голову.
Розпитали, де може знаходитися Янчеюк, i вислали за ним чотирьох людей.
Мене вiдправили до командантсько© землянки.
Командант по короткому допитi наказав дати менi лiжко, а перед тим
накормити. Запитав, чи не Павло Цокан мiй брат. Так, кажу. А ви його
зна те?
- Гальо! - загукав командант. - Покличте сюди Павла Цокана.
Я надзвичайно зрадiв. Це було зовсiм несподiвано. За хвилину Павло
увiйшов i ми вiталися нiби на тому свiтi. Я так близько вiд нього й так
довго не бачився з ним. Побачивши, в якому я станi, вiн затурбувався й
почав пильно мене обслуговувати. Ввесь мiй одяг уявляв найсмутнiшу
картину. Ноги мокрi, понатиранi, померзлi. Права рука подряпана. Це
сталося пiдчас борюкання з Янчеюком.
Присiв до мене на лiжку й оповiв про все, що сталося за цей час.
Розказав також за Марiйку. Вiн був скупий на слова, але всетаки я
довiдався про Марiйчине нещастя, що померла ©© дитина, що мала сильне
нервове потрясення й хору до цього часу. I все це наробив Янчеюк. Тепер
менi стало яснiще, чому вiн так поводився зо мною. Вiн хотiв мене вбити з
помсти за Павла.
Слухав це майже через сон. Пiсля так i заснув, не дослухавши до кiнця.
Спав, як камiнь i прокинувся аж на другий день пiд ту саму пору.
21
Пiсля того дiстаю нагороду i два тижнi вiдпустки. В той час заговорили,
що в Росi© вибухла революцiя. Австрiйцi готовилися до наступу. Замiнили
деякi частини. Нас перевели на iталiйський фронт. Iз усiх подiй, якi
сталися за час мого перебування на росiйськiм фронтi, надзвичайнiшою була
та, що того самого вечора, коли я вiдiйшов у довгу мандрiвку на Говерлю,
до нашо© землянки попало велике гарматне стрiльно й майже всi мо©
товаришi, а з ними також i оба полоненi росiяни, загинули. Мабуть росiяни
навмисне зiрвали частину скелi пiд Говерлею, щоб цим захоронити мо життя.
Перебуваючи на вiдпустцi, зустрiвся знов iз Йонашiвною. Було це в кiнцi
лютня. Гарний, погiдний день. Зустрiв, як йшла з матiрю, коло лiсово©
управи. Мати, як i завжди, у довгому чорному плащi, у чорному капелюсi з
крепом. Невiдомо, по кому носила жалобу, але тодi майже всi жiнки ©©
носили.
Дуже чемно привiтав панночку, але вона, вклонившися, тiльки глянула на
мене й пройшла далi. Пройшовши кiлька крокiв, видно щось надумалася й
загукала на мене. Пiдiйшов.
- Ви давно з фронту?
- Нi, кажу. Щойно пiвтора тижня.
- У вас на грудях хрест.
- Так, кажу.
- Це нагорода? .- Так, це нагорода.
- Мусите оповiсти, за що ©© дiстали.
Я раптом знiяковiв. Це, видно, ©й подобалося. Вона приняла це за велику
скромнiсть. - Ет, - кажу, - не варто оповiдати. Це не було нiчого
особливого.
- За нецiкавi справи хрестiв не дають. Мусите менi конечно оповiсти. А
правда, мамусю, вiн чудесно говорить по-мадярськи.
Стара, яка терпеливо чекала на дочку, пiдтвердила, що дiйсно добре.
- Бачте, i мама так каже. Ви зайдете до нас... Ну, коли? Ну, скажемо,
сьогоднi ввечорi... Правда, мамусю?
- Прошу, прошу! - заговорила стара.
- Ну, от i мама також це каже. Так ви да те слово? Прийдiть у сьомiй.
Добре, мамусю, у сьомiй?
- У сьомiй, дитинко, найлiпше.
- I мама, бачте, у сьомiй каже. Чу те? Точно в сьомiй. Дивiться! - i,
погрозивши крихiтним пальчиком, вiдходить.
Того вечора батько, мати й Павло, який нагодою був дома, не могли
надивуватися, куди я так "вилизуюся". Бритва вигризла на мо©х щоках усе до
останнього волоска. Волосся на черепi старанно наолi©в i чесав його добрих
пiв години. За цей час обличчя мое приняло вигляд, який менi самому
сподобався.
Точно в сьомiй годинi у Йонашiв.
Але панночки нема дома. А де ж панночка? Знана круглолиця Анна
заявила, що панночка пiшли й ще не вернулися. А куди вони пiшли? Того Анна
не зна . Вони не сказали, куди пiшли. Але я можу зачекати на кухнi.
I от я чекаю. У кiмнатах живе тепер не той "лойтнант", а iнший,
"гавптман". На кухнi аж два його джури. До цього часу вони мали дуже
поважне заняття з Анною, яка ледь устигала попадати з обiймiв ув обiйми.
Моя присутнiсть дещо iм перешкодила.
Мина пiв, година, пiвтора. Панночка не приходить. У девятiй терпець
мiй досягнув кiнця. Зриваюся й без слова йду геть.
На дворi темнота. Коли б громи били й горiла пiд ногами дорога, я
швидше не гнався б, як тодi. Проте не вiдразу пiшов до дому. Якимсь чином
я опинився пiд вiкнами попа Бабчинського й докладно обзнайоми'вся з його
двором та огорожею. У вiкнах горить ясне свiтло й рипить грамофон. Там
проводять запусти. На подвiрю кiлька бричок i мiж ними знана менi бричка
Йонашiв. Що було б, коли б я тепер зустрiв ©©? Цiкаво, що було б?
Але я не зустрiв ©©. Обiйшов кiлька разiв подвiря й вернувся до себе.
Пройшов поволi через вузенький мiсточок на Тисi, а пiсля кiлька разiв сюди
й туди пройшов по лiвому березi. Лiворуч вiд мене центр Ясiня. Це
найгустiще заселена частина. Мешканцi переважно - iзра ль. Багатi,
бiднiшi, купцi, крамарi, хабарники та глита©. Тут i знаний Розенкранц. Ось
його охайний одноповерховий будиночок iз мезанiном. В'©зд до заднього
двору вiд Тиси. Подвiря обнесене високим частоколом, а брама вiчно на
замку. На вулицю виходять лише вiкна двох - споживчо© та залiзно© -
крамниць.
Крiм того вiн ма ще корчму, паровий тартак та адвокатську канцелярiю.
Останнiми часами вiн узявся за постачання армi© все, що ©й необхiдне.
Пригадав Тулайдана. Що то вiн поробля ? На яких фронтах торзають його?
Котру по черзi лiку рану, чи може вже давно вернувся в порох землi, з
яко© нiколи не вилазив?
На вежi католицького костелу забамкав годинник. Вiдслухав дванадцять i
подався через Буковинку додому.
По полуднi другого дня прийшла до мене Анна. Це мене здивувало.
- Ти чого хочеш? - озвався не особливо лагiдно Вона заскреготала, що ©©
пiслала панночка й що я маю зараз до них прийти. Швидко одягаюся й
виходжу. Надворi опамятався. Куди? Що ти робиш?
- Скажи, Анно, сво©й панночцi, що прийду за двi годинi й чекатиму коло
молодого смеречника. Розумi ш? Як хоче, хай прийде. Так i скажи ©й, як
хоче... Второпала?
Анна кивнула носом i пiшла. Години цi тягнулися неймовiрно довго. Ходив
i тиранив себе. День, здавалося, святочний. Рожевi вiтри летiли прудко на
схiд. З полонин погавкували гавбицi.
Не голився й не чистився, а пiшов так, як був. Думав, прийду, сяду на
пеньочку й довго до смерку чекатиму. Але так не було. Коли прийшов, вона
вже чекала на мене. Одягнена в пальто, обшите бiлими крiличими шкурками.
Личко рожеве, а очi, як i завжди, чорнi вугольно.
Привiталась i подала руку. Як це дурновато перший раз у життi стискати
таку руку.
- Ви, пане Цокан, вчора дуже негарно зробили, не чекаючи на мене! -
суворо насупивши бровинята, сказала. - Так лицарi не роблять. Це так i
знайте.
- Але ж ...
- Нiчого але ж. Досить. Ви не дивiться на мене... Я сьогоднi не гарна й
зла. Ух, i сердита я сьогоднi. Я взагалi вмiю бути сердита. Зна те, жiнки,
як хочуть, то можуть страшенно сердитися. Як кiтки. От мама моя, та нi. Та
не вмi сердитися. Я ще нiколи не бачила, щоб вона сердилася. Отака собi
рiвна, без вузликiв. Вона така нiжна й така перелякана. Ви дума те, що?
Дума те, чого ми тут цiлу зиму пiд самим фронтом живемо? Ми ж могли б собi
жити денебудь iнде, де менше небезпеки, але на цьому настояла я. Ну, й
було смiху. Мама вперлася - нi й нi. Нiколи ще не бачила, щоб мама вмiла
бути такою впертою. А я кажу: добре! ти залишайся собi тут, а я по©ду сама
собi туди. А жили ми тодi в Раховi. Зна те? - глянула на мене. Невже вона
тодi вимахувала хустинкою для мене? Цього не запитав.
- Так, я бачив вас у Раховi на двiрцi. Тодi я вiд©жджав до вiйська.
- Ну от. Значить, я не брешу. Мама спинялась, не хотiла, але я настояла
й ми пере©хали сюди. I було тут весело. Кожно© ночi спиш i чу ш: бух! бух!
Тра-та-та! Зiгнеш ся, як можеш, обгорнешся периною. Ух! I так цiлу зиму. У
нас було людей. Кожний день. Старшини, старшини й старшини! I тодi як
прийшли ви ... Ну й смiялися ми пiсля: Той лойтнант казав, що я
найоригiнальнiша жiнка на свiтi. Зна те, що то значить? Найсмiшнiша. Але я
посмiялася з нього. Страшно смiялася. Вiн ще нiколи не прислуговував
воякам. Мама зробила такi великi очi, що аж страшно. I що ти твориш, Кiтi?
Нiчого я, мамочко, не творю. До нас ще нiколи не зайшли вояки.Це перший
раз. А я люблю воякiв. Старшин нi, так i сказала. При тому був лойтнант i
його колега Дураш. Обом так i випалила це в вiчi. I нiчого. Все змовчали.
А уявiть, яке перелякане обличчя зробила мама, коли одного разу я
заявила, що йду на позицiю. Одягнула все вiйськове й iду. йду i кiнець.
Кiтi! Ну, не дурiй, Кiтi! Ти завжди мене сердиш. Ти ж зна ш, що там
рвуться стрiльна. Ха-ха-ха! - засмiялася я. А ти, мамочко, думала що?
Думала, що на вiйнi бублики з медом печуть i показують китайськi
гокус-покус? Смiшна мама. Ну, i смiшна мама.
- I ви пiшли на фронт? - питаю обережно. Кiтi сипала сво© слова, як iз
мiшка. Йшли снiгом попiд смеречняком, дiйшли до кiнця й вернулися. На мо
питання не вiдповiдала.
- Он мама вже засвiтила, - показу на свою хату. Засвiтила й чека .
Тепер вона, зна те, сiла на канапi, накинула на плечi теплу хустку,
здрiгнулася й каже: - ух, яка холоднеча, а та пiшла й десь там цiпить вiд
холоду зуби. Вона дуже бо©ться за мене. Вона сидить тепер тихо, одиноко.
Тоненькi сво© уста зложила рiвно й тiсно. Ах, яка комiчна моя мама! Тато
зовсiм не такий. От це дiйсно протележностi. Мою маму треба любити, але
батько наш не вмi цього. Не вмi . Нi. Вiн завжди злий, i зрештою не злий.
Вiн страшенно критий, твердий. Що захоче - зробить. У нього воля. Мама,
кажуть, сильно його кохала. Вона, кажуть, здiбна була цiлувати його
черевики. От, як можна кохати. А я не знаю, як можна так любити. Менi
зда ться, що я ... Нi, може я й любила б. Так, я любила б. Але я ще не
любила. Я навiть нераз кажу: - Кiтi, можеш ти когось любити? Зна ш ти, що
значить любов? Хм, вiдповiдаю собi. Боже мiй! Звiдки я можу це знати? Я-ж
не любила. Маму любила й люблю ©©. Вона комiчна, але ©© не можна не
любити. А чи любили ви кого?