Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив до не© Янчеюк, а
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг ©© пiймати. Ходив легiнь по бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди двигав, лаявся. А Нiмчук ще й
пiдюджу :
- А зна ш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе
зустрiне, то виб з тво © макiтри всю решту згадок про Марiйку. Я йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе сизий, брешеш, то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi, що я дурний баран,
який б лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам Бог вiд
народження приписав, але не цькуй!
При©хали ввечерi додому й Павло одразу подався до Ясiня. Iншим разом
батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при
вiдходi гукнула: - Ти хоч на©вся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
Нiч темнюща. Мете снiгом i засипа очi. Ноги глибоко грузнуть у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук. Дiйшов
i крокiв зо сто перед Марiйчиною хатою зупинився. Бачить будинки й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" - ввагаеться думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти ... Нi, будь вiн сучий син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку дiвчину". Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут .
Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладiв дику
сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Вiн готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати ©х,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе ©м! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
У Манiвчукового сусiда також свiтиться. Павло зайшов до нього й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там . Сидить, розмовля . Добранiч. Вiддячимося в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
Сусiд пiшов спати, а Павло чека . Свистить вiтер i пронизу до кiсток.
Павло не завважу холоду. Нема часу думати про холод. Вiн тремтить вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як смола. I сидить
вiн, чорт, так довго. Гавка пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло свiтло.
Павло збiг вдолину й зупинився майже на стежцi. Надворi знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло. У Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там ночу . Нi, нi, це неможливо, це ... Люту Павло й
рветься вперед. Що буде, як не втрима ться й пiде до хати. Плювати йому
тепер на чемнiсть.
Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й пригнувся, йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби Павла зцiпилися й тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до струмка й перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях i на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов на хiдник i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направля ться до кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж ними веде лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув у снiг i оббiг другою стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чека . Той йде 'Веселий насвисту
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
- Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся й став, мов задубiлий.
Хвилинка напружено© тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце затрiпалося, як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче, щiльно пiдiйшов до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
- Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
Той нi слова.
- Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу, блазню мерзотний, i ти дума ш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув ним. Той щось забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
- Повертай назад! - крикнув Павло. - Пiдемо! Янчеюк спочатку не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов ягня,
повернувся.
-Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться.
Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав, як грiб, лиш
час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок
на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться. Часом, мов тiнь,
безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака.
- Завертай направо. Вип мо й поговоримо. - скомандував Павло. Янчеюк
думав було щось перечити.
- Раз-два вперед i нi слова.
Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли два
ковальськi челядники, шваби. Обидва напiдпитку голосно розмовляли,
прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало ©х розмову. Все
тут скуча . Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та скучно.
Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити.
Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло столу, твердо
оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi.
- Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так.
На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув на
не© пальцем.
- Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, вип мо? Гаразд. Чому б нам
не випити.
Табак миттю принiс пиво, став i смi ться. - Ну-у-у, чого так нинi
пiзно?
- Не скали сво© золотi. Як брязну по них - не позбiра ш. Крути
грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!
- Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак.
- Грай, Табак! Грай, рижий чорте. Зна ш, ти ввесь золотий. Золоте
волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть з якогось смороду. Ну, ну,
якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!
Табак накрутив i грамофон захарчав якесь непорозумiння. Але Павло
всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся лiктем на стiл i
заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн
чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi вiд грiха. Але
боявся викликати вовка з лiсу. Павло тепер не свiй. Небезпечно з ним
задератися.
Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай сюди пива!
Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же! Ей, ви там, шваби! Пiдсувайтеся
сюди. Табак, налий ©м. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i гаразд,
от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина ще потрiбу бiльше? Випив,
закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер.
А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.
Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi жарти. Ревiв
грамофон. Янчеюк пiдпив i повеселiшав. Вернулася мова й навiть почав
жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було
досить випито, коли гульня широко розгорнулася, коли шваби почали
викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька ввесь налився люттю,
скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка.
- Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й
рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже лежав на запльованому
помостi.
Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На!
Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло до чорта. Полилося недопите
пиво. Табак утiк за дверi й дико залементував. Шваби кинулися було
розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув ©х обох. Счинився
репiт.
Павло червовий вилупленими палаючими очима, розмахував сво©ми
здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я з
тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав, що я
буду з ним в суточках битися. Я тебе й прилюдно навчу, а тепер, кодло
свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив того гада за дiвчину,
яко© вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити.
Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а з його
рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову й почав харкати. Виплював
кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги.
Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у
Ворохтi скрiзь гуторили про це. Спочатку говорили, що Павло зустрiв
Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано
знайшли люди побитого та й привезли додому. Говорили, що Марiйка, як
почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла, що
©© обложили подушками й не вiдомо, чи видужа .
Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i Табака. Шваби сидiли
собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це
й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали
один одному противорiчити. Один запевняв, що Цокан спочатку дуже гарно
себе поводив, жартував i смiявся й навiть ©х запрохав до свого столу.
Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що справа сто©ть зле. Вiн
бачив, що Цокан мав страшнi червонi очi й одна брова його ввесь час
дригала. Котра саме брова? Зда ться права, а може й лiва. Цього вiн
напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час виявляв
нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не можете заперечити.
Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив
i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?
- Що правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось
аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись. Пiсля знов побiлiв i
кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б вони не засидiлися
так довго, хто зна , чи Янчеюк ще жив би. Вони накинулися на Цокана,
схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели Янчеюка,
якому висипалися всi зуби й одвели його додому.
А що Табак? - Табак? Табак нiчого не зна й не бачив. Табак, як тiльки
почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й там сидiв. Нащо
йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди, де двох бються.
Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали Цокана за дверi. Вiн також не
помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi зуби. Пiсля, як замiтав, нiкуди
правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що вiн там буде
говорити про всi? Нащо про всi?
Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя, полiчили зуби, -
двох браку ... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк подав
Цокана до суду й усе.
А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на другий
день йти до Янчеюка. Анi ©© не напало. I нiколи вона не хворiла. Вона
здорова, як i була. Ще навiть краще себе почува , як дотепер. От ©© там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер i знати не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже всi зуби вилущилися.
Хай собi йде геть.
8
Павло цiлий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що з ним, але мовчали.
Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натяка : А той шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн би вже давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не ма бути певнiший? Питав ©©,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
Вже на носi Рiздво. Павло не ма спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось
просити.
Добре. Вона зараз вийде. Хай почека на не©. Тiльки не тут. Там, на
вулицi. Вона ось лишень упора ться.
Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вi вiтер i мете снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i видно, як
пiд ним вирлу вода. Смерка . Ага, Яринка.
Так i так. Вiн буде ©й дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й викличе
©© до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто не помiтив. Хай вийде до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чека . Нiчого подiбного вiн ще в
життi не пережив. Чого так пала голова? Серце! Замовчи! Вiтер стриже в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерза . З
нього вiчно пару вода.
Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не вийде. Нiчого
©й не зробиш. Тсс! Щось чорнi . Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снiгу.
Ха-ха-ха! Видалося... О, нi! Це не видалося. Пляма руха ться,
наближа ться. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
- Це ти, Яринко? А де вона? Де вона? Кажи, ну-ж швидко!
- Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
- Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
О, та Яринка. Вона смi ться! й смiх! Чого ти смi шся? Але в ту мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
- Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв ©© за обидва рамена й подивився ©й у вiчi.
Голова ©© нiби нежива спада й у ту мить кида ться до нього, обiйма
руками шию й залива ться плачем.
Павло розгубився. Вiн чув у сво©х раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб не
потурбувати його. Biн обнiмав ©© нiжно, незграбно.
- Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь тремтiв. Чувся щасливим,
повним. Усе - свiт, люди - все зникло... Марiйка, коли виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти так
довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо знають, що я
лиш тебе люблю.
Вона не скiнчила сво © мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по ©© тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим ©© уст i вони загорiлися довгим пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й ледве трималися на ногах. Пiсля, коли вiн
опритомнiв, цiлував ©© очi, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило, як солодко! Вiн огорнув ©©
сво ю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися ©х серця.
А вiтер вi , мете снiгом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав ©© про любов, цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
Вiн обiця вирвати ©© вiд батька. Вони пiдуть десь далеко в гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти, а вечорами
приходитиме додому, принесе ©й усе, що лише ©й захочеться. Вiн озолотить
©©. Вiн узу ©© в золотi топуночки, посадить на тронi й буде ©й як царицi
служити.
Марiйка чу пристраснi його слова й мрiя тче звабливi чарiвнi образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому дужому, непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад сонце. I все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих ©© щiчках спливали й капали на снiг великi свiтлi перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого ©й шкода? Нiчого, нiчого не
шкода ©й. Сльози тi - сльози любови, сльози велико© радостi. Довго плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками ©х милування. Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.
9
Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi самi лилися з його уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн десь зникав. Приходив дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а разом не мiг нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й ©хали на перегони, до мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.
Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що тяжко при вiйську, що треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зiдхала й
тошнiла. На перегони Цокани ви©хали аж двома парами. Вичепурили сво©
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою.
Коли ©хали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я ©хав з Павлом. При
ви©здi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi
парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це по©хав лiсничий. Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в мо©х очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
Ми швидко були на мiсцi, коло мосту. Там уже чекало багато саней.
Почалися перегони. Нашi конi були найкращi, тому Павло без великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою. Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад ©хав майже спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не було
©© видно. Ми про©хали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на не©
сво© намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
©©.
- Де Марiйка?
- Легiнь з тебе. Ти й не зна ш, де вона. Вона давно вже на тебе чека .
- I показала, де чека . Марiйка чекала коло садиби Розенкранца. Там був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiд©хав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка була в санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не по©хав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко по©хали в напрямку Кевелева, побiг до Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли конi и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку Квасiв. Конi мчать,
розбиваючи копитами снiг. Iскряться гори, палають заснiженi ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти. Пiнна
i люта прорива ться з-пiд снiгових шапок вода й, зда ться, рине просто з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мо© каштани! Мчать конi, мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного мосту зненацька звернули й помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали велику валку
саней, коло котрих не було нiодно© людини. Всi видно десь спереду.
Зiскаку мо й бiжимо наперед. Там зiбралася величезна юрба людей, серед
котро© кричить i розмаху руками Павло. Коло нього сто©ть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репету :
- I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я з свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться вiдобрати вiд мене ©©. Перед
людьми й Богом клянуся, що слово мо тверде, як камiнь Не попущу. Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
Присутнi подiлилися на двi сторонi. Одна тримала за Павлом, друга
проти. Павло килiв. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося розборонити сторони й дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до сво©х саней i вiд©зджали. Павло з
Марiйкою мусiли повернутися й ©хали разом зо всiми. До Ясiня верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на хрест поклявся, що як тiльки ©й щось станеться злого, - горе
злочинцевi.
Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук переслiдував Марiйку, не
пускав ©© нiкуди саму й намагався як найскорше видати ©© за Янчеюка. Цей
пiсля сво © поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати ввесь час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо сво©м "старим", - пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумi . Дочка його нiщо
вже такого, але коли той за нею так упада , що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
- Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не з©хала часом з глузду?
Хай я умру, хай мо© дiти згинуть, а до нього не пiду. А той перешумить i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я
б на не©, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в вiкнi, чи
що?
- Та вона ж його хоче. Вона он бiга , як дурна. Все той дурний старий.
- Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
- Це ти так говориш.
- I так добре. Коли б той наш бельбас подумав собi гарненько та
розважив, - сам би те саме сказав.
- Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси та охорони. Що то з того
вийде. Серце мо болить, ох, як болить Не буде з того добра.
I на цьому старi кiнчали. Розходилися до працi й думали далi сво©
скорботнi думи.
Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Тако© зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не зупинялася. Нас
тепер трьох, ©здили щодня. У працi Павло на хвилину забувався й дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике нещастя. Через необережнiсть
Павло попав пiд смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло й очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.
10
Прийшла весна. У нашiй родинi смуток. Дома нас тро . До того все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914 року.
Вiйна вибухла.
Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його покликали до вiйська. У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш разом з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав ©х без суду на очах
дiтей i всього народу. В Ясiню, недалеко вiд церкви на майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на нiй повiшено шестеро людей.
Мали повiсити одинадцять, але тi повтiкали завчасно. У те число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-вiд-часу читав церковну,
легальну видавану з допомогою мадярсько© влади "новинку" "Недiлю". Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i приказував: - "Вiшайте, вiшайте! Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".
Шибеницi з людьми довго стояли на площi й нiхто не смiв до них
пiдступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися,
ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося й за що вiшають
невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою,
здавалося, набiгав на них якийсь смуток i вони палали невидимим, але
чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть.
Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав,
що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiша його батька.
Пiдчас його перебування в лiкарнi Марiйка вийшла за Янчеюка. Як це
сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. I, вернувшись,
Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно посмiхнувся. -
Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до вiйська й по
короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського
полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив ©©.
Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не сходила в низ. ©
Гриця забрали також при першiй мобiлiзацi©.
Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт
у "першi бо©". Такий "перший бiй" пережив вiн коло Угнова в Галичинi.
Москалi розбили ©х "на голову" й панiка, яка напала на мадярських воякiв,
розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без
бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i
вiд©хав з фронту до Лiнкену на Чехах
Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба в
Добрих керманичах дарабами для армi©. Оголосили це в полкових наказах на
фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у
Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi ожив,
пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй щоцi
залишилося кiлька знакiв, якi придавали йому ще бiльше задавакуватого
вигляду.
Праця на всiх гатях - Студенiй, Сухiй, Стебницькiй, Апшинецькiй у
повному русi. Спускали безлiч дерева для потреб держави й фронту.
Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли. На всiх полонинах
здовж мадярсько-австрiйсько© гряницi, прокладали деревлянi дороги, копали
окопи та закрiпляли ©х. Цивiльне населення також працювало для вiйни.
Дiвчата, пiдлiтки, дiди, молодицi,- все, що могло орудувати лопатою,
рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було при роботi. Ходив до
працi й я, ходила також Марiйка.
Доглядали над нами вояки саперних вiддiлiв. Праця тяжка. Во ннi
працювали менше нiж ми, бо над ними не такий догляд. За Марiйку Павло,
зда ться, забув. Перебуваючи в Ясiню, ходив вечорами з товаришами до
корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та дiвчат. Вiн знав, що
Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у касарнях коло
двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат.
11
Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються тумани, лiси окутанi
сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойду смереками, шумить, гуде й пре в
напрямку сходу.
Пла м, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах пiднiма ться
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих, якi ледь тримаються на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi. Вони несуть у
сво©х тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а деяка ма до того шматок
солонини чи сира.
Йдуть понуро, мовчки. Кожне дума свою невеселу думу. Хлеще дощ, всяка
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
- А ти, Марiйко, зна ш, що Павло в Ясiню? - Це пита ©© Яринка.
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг ©© пiймати. Ходив легiнь по бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди двигав, лаявся. А Нiмчук ще й
пiдюджу :
- А зна ш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе
зустрiне, то виб з тво © макiтри всю решту згадок про Марiйку. Я йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе сизий, брешеш, то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi, що я дурний баран,
який б лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам Бог вiд
народження приписав, але не цькуй!
При©хали ввечерi додому й Павло одразу подався до Ясiня. Iншим разом
батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при
вiдходi гукнула: - Ти хоч на©вся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
Нiч темнюща. Мете снiгом i засипа очi. Ноги глибоко грузнуть у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук. Дiйшов
i крокiв зо сто перед Марiйчиною хатою зупинився. Бачить будинки й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" - ввагаеться думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти ... Нi, будь вiн сучий син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку дiвчину". Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут .
Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладiв дику
сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Вiн готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати ©х,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе ©м! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
У Манiвчукового сусiда також свiтиться. Павло зайшов до нього й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там . Сидить, розмовля . Добранiч. Вiддячимося в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
Сусiд пiшов спати, а Павло чека . Свистить вiтер i пронизу до кiсток.
Павло не завважу холоду. Нема часу думати про холод. Вiн тремтить вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як смола. I сидить
вiн, чорт, так довго. Гавка пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло свiтло.
Павло збiг вдолину й зупинився майже на стежцi. Надворi знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло. У Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там ночу . Нi, нi, це неможливо, це ... Люту Павло й
рветься вперед. Що буде, як не втрима ться й пiде до хати. Плювати йому
тепер на чемнiсть.
Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й пригнувся, йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби Павла зцiпилися й тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до струмка й перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях i на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов на хiдник i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направля ться до кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж ними веде лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув у снiг i оббiг другою стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чека . Той йде 'Веселий насвисту
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
- Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся й став, мов задубiлий.
Хвилинка напружено© тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце затрiпалося, як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче, щiльно пiдiйшов до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
- Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
Той нi слова.
- Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу, блазню мерзотний, i ти дума ш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув ним. Той щось забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
- Повертай назад! - крикнув Павло. - Пiдемо! Янчеюк спочатку не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов ягня,
повернувся.
-Марш! Та не бiйся, чорти б тебе забрали! Нiчого тобi не станеться.
Пiшли. Янчеюк увесь час утискав у плечi голову, мовчав, як грiб, лиш
час-вiд-часу озирався. Павло мовчки широко ступав за ним. Вийшли з суточок
на дорогу. Тут дещо вiдраднiше. Де-не-де ще свiтиться. Часом, мов тiнь,
безгучно проховзне чорна постать жида. Дiйшли до корчми Табака.
- Завертай направо. Вип мо й поговоримо. - скомандував Павло. Янчеюк
думав було щось перечити.
- Раз-два вперед i нi слова.
Зайшли. Корчма майже порожня Коло першого вiд дверей стола, сидiли два
ковальськi челядники, шваби. Обидва напiдпитку голосно розмовляли,
прибуття нових i таких неочiкуваних гостей .раптом урвало ©х розмову. Все
тут скуча . Сiрi стiни, бруднi липкi столи. Табак. Пiзно, сiро та скучно.
Табак дуже нерадо зустрiв нових гостей, але що робити.
Павло ввiйшов, зняв крисаню повiсив на ключку. Сiв коло столу, твердо
оперся об спинку стiльця й витягнув обидвi нозi.
- Табак Пива нам, та доброго! Сiдай Янчеюк. Сiдай тут. Так.
На передньому столi жахливо позiхала пащека грамофону. Павло тикнув на
не© пальцем.
- Закрути-но, Табак. Хай реве. Ну що, брате, вип мо? Гаразд. Чому б нам
не випити.
Табак миттю принiс пиво, став i смi ться. - Ну-у-у, чого так нинi
пiзно?
- Не скали сво© золотi. Як брязну по них - не позбiра ш. Крути
грамофона. Дай, Боже, Янчеюк!
- Ну, ти нинi чогось надто веселий - не здавався Табак.
- Грай, Табак! Грай, рижий чорте. Зна ш, ти ввесь золотий. Золоте
волосся, золотi зуби, лиш душа твоя мабуть з якогось смороду. Ну, ну,
якого чорта морщиш пику. Налий йому, Янчеюк!
Табак накрутив i грамофон захарчав якесь непорозумiння. Але Павло
всетаки слухав. Випив нараз цiлий кухоль пива, сперся лiктем на стiл i
заслухався. Табак принiс Ще пива. Янчеюк мовчав. Вiн зовсiм стратився. Вiн
чув щось недобре. Хотiлося покинути все й пiти собi далi вiд грiха. Але
боявся викликати вовка з лiсу. Павло тепер не свiй. Небезпечно з ним
задератися.
Грамофон замовк. - Грай, Табак, ще! Грай, заплачу. I давай сюди пива!
Нi, паленку. Пий, Янчеюк. Ну, пий же! Ей, ви там, шваби! Пiдсувайтеся
сюди. Табак, налий ©м. Сюди, сюди! Отак. Тепер нам веселiше. От i гаразд,
от i добре. Правда, добре, Табак? Що людина ще потрiбу бiльше? Випив,
закусив, пiсню затягнув. Насмаруй ту свою машину! Бач хрипить, як люципер.
А ти, Янчеюк, пий. Пий, брате, поки дають.
Пили. Табак побачив заробiток i терпеливо зносив Павловi жарти. Ревiв
грамофон. Янчеюк пiдпив i повеселiшав. Вернулася мова й навiть почав
жартувати. Шваби, що зовсiм були замовкли, розворушилися знов. I коли було
досить випито, коли гульня широко розгорнулася, коли шваби почали
викрикувати якiсь мадярськi пiснi, Павло зненацька ввесь налився люттю,
скривив уста та впер великi сiрi очi на Янчеюка.
- Ну, як же буде, Янчеюк? Ну, ти мовчиш? Як буде?!-- крикнув вiн дико й
рiзко.. Янчеюк не встиг зiрватися на ноги, як вже лежав на запльованому
помостi.
Павло скипiв. Мов хижий звiр, плигнув вiн на свого ворога.- На! На! На!
Ось тобi Марiйка. Стiл, кухлi,все полетiло до чорта. Полилося недопите
пиво. Табак утiк за дверi й дико залементував. Шваби кинулися було
розводити ворогiв, але Павло одним помахом руки вiдкинув ©х обох. Счинився
репiт.
Павло червовий вилупленими палаючими очима, розмахував сво©ми
здоровенними кулачиськами й репетував:- Я тобi, жабо слинява, докажу! Я з
тебе тельбухи випущу. Я тобi докажу! Так, я тобi докажу! Вiн думав, що я
буду з ним в суточках битися. Я тебе й прилюдно навчу, а тепер, кодло
свиняче, йди до суду. Ви всi тут! Знайте. Я збив того гада за дiвчину,
яко© вiн нiколи не дiстане. Чули? Будете свiдчити.
Павло швидко розплатився й вийшов. На долiвцi держав Янчеюк, а з його
рота й носа точилася кров. Вiн пiдвiв голову й почав харкати. Виплював
кiлька зубiв i, при допомозi швабiв, звiвся на ноги.
Вже на другий день подiя ця рознеслася по цiлiй околицi. I в Ясiню, й у
Ворохтi скрiзь гуторили про це. Спочатку говорили, що Павло зустрiв
Янчеюка в суточках, хроснув його полiном по головi й мало не вбив. Аж рано
знайшли люди побитого та й привезли додому. Говорили, що Марiйка, як
почула це, побiгла до Янчеюка, довго плакала, що тепер вона захворiла, що
©© обложили подушками й не вiдомо, чи видужа .
Вмiшалася до справи полiцiя. Покликано швабiв i Табака. Шваби сидiли
собi спокiйно й попивали пиво. Поговорили собi з товаришами про те, про це
й збиралися йти додому. Нараз приходить Цокан i Янчеюк. I тут шваби почали
один одному противорiчити. Один запевняв, що Цокан спочатку дуже гарно
себе поводив, жартував i смiявся й навiть ©х запрохав до свого столу.
Другий твердив, що вiн уже спочатку помiтив, що справа сто©ть зле. Вiн
бачив, що Цокан мав страшнi червонi очi й одна брова його ввесь час
дригала. Котра саме брова? Зда ться права, а може й лiва. Цього вiн
напевно сказати не може, а брехати не хоче. Пiсля Цокан увесь час виявляв
нахил до втихомирення. Сперся ... Нi, нi! Цього ви не можете заперечити.
Вiн уже був зовсiм утихомирився й навiть схилився лiктем на стiл. Це бачив
i Табак. Правда, пане Табак, я не брешу?
- Що правда, то завжди правда, - вiдповiв Табак. I сталося з ним щось
аж укiнцi. Вiн раптом почервонiв, очi загорiлись. Пiсля знов побiлiв i
кинувся на Янче-юка. I коли б не вони обидва, коли б вони не засидiлися
так довго, хто зна , чи Янчеюк ще жив би. Вони накинулися на Цокана,
схватили його за руки й за ноги й викинули за дверi. Пiсля звели Янчеюка,
якому висипалися всi зуби й одвели його додому.
А що Табак? - Табак? Табак нiчого не зна й не бачив. Табак, як тiльки
почув, що його "погарчики" забрязчали, побiг за дверi й там сидiв. Нащо
йому втручатися в таку справу. Вiн нiколи не лiзе туди, де двох бються.
Вiн зовсiм не бачив, чи шваби викидали Цокана за дверi. Вiн також не
помiтив, щоб Янчеюковi висипалися всi зуби. Пiсля, як замiтав, нiкуди
правди дiти, вiн бачив два зуби, якi вимiв на смiття. А що вiн там буде
говорити про всi? Нащо про всi?
Покликали Янчеюка. Обдивилися його запухле обличчя, полiчили зуби, -
двох браку ... Поговорили, помiркували й на тому скiнчилось. Янчеюк подав
Цокана до суду й усе.
А Марiйка, навiжене та капосне створiння, зовсiм i не думала на другий
день йти до Янчеюка. Анi ©© не напало. I нiколи вона не хворiла. Вона
здорова, як i була. Ще навiть краще себе почува , як дотепер. От ©© там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер i знати не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже всi зуби вилущилися.
Хай собi йде геть.
8
Павло цiлий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що з ним, але мовчали.
Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натяка : А той шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн би вже давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не ма бути певнiший? Питав ©©,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
Вже на носi Рiздво. Павло не ма спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось
просити.
Добре. Вона зараз вийде. Хай почека на не©. Тiльки не тут. Там, на
вулицi. Вона ось лишень упора ться.
Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вi вiтер i мете снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i видно, як
пiд ним вирлу вода. Смерка . Ага, Яринка.
Так i так. Вiн буде ©й дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й викличе
©© до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто не помiтив. Хай вийде до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чека . Нiчого подiбного вiн ще в
життi не пережив. Чого так пала голова? Серце! Замовчи! Вiтер стриже в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерза . З
нього вiчно пару вода.
Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не вийде. Нiчого
©й не зробиш. Тсс! Щось чорнi . Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снiгу.
Ха-ха-ха! Видалося... О, нi! Це не видалося. Пляма руха ться,
наближа ться. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
- Це ти, Яринко? А де вона? Де вона? Кажи, ну-ж швидко!
- Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
- Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
О, та Яринка. Вона смi ться! й смiх! Чого ти смi шся? Але в ту мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
- Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв ©© за обидва рамена й подивився ©й у вiчi.
Голова ©© нiби нежива спада й у ту мить кида ться до нього, обiйма
руками шию й залива ться плачем.
Павло розгубився. Вiн чув у сво©х раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб не
потурбувати його. Biн обнiмав ©© нiжно, незграбно.
- Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь тремтiв. Чувся щасливим,
повним. Усе - свiт, люди - все зникло... Марiйка, коли виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти так
довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо знають, що я
лиш тебе люблю.
Вона не скiнчила сво © мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по ©© тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим ©© уст i вони загорiлися довгим пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й ледве трималися на ногах. Пiсля, коли вiн
опритомнiв, цiлував ©© очi, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило, як солодко! Вiн огорнув ©©
сво ю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися ©х серця.
А вiтер вi , мете снiгом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав ©© про любов, цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
Вiн обiця вирвати ©© вiд батька. Вони пiдуть десь далеко в гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти, а вечорами
приходитиме додому, принесе ©й усе, що лише ©й захочеться. Вiн озолотить
©©. Вiн узу ©© в золотi топуночки, посадить на тронi й буде ©й як царицi
служити.
Марiйка чу пристраснi його слова й мрiя тче звабливi чарiвнi образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому дужому, непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад сонце. I все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих ©© щiчках спливали й капали на снiг великi свiтлi перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого ©й шкода? Нiчого, нiчого не
шкода ©й. Сльози тi - сльози любови, сльози велико© радостi. Довго плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками ©х милування. Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.
9
Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi самi лилися з його уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн десь зникав. Приходив дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а разом не мiг нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й ©хали на перегони, до мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.
Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що тяжко при вiйську, що треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зiдхала й
тошнiла. На перегони Цокани ви©хали аж двома парами. Вичепурили сво©
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою.
Коли ©хали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я ©хав з Павлом. При
ви©здi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi
парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це по©хав лiсничий. Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в мо©х очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
Ми швидко були на мiсцi, коло мосту. Там уже чекало багато саней.
Почалися перегони. Нашi конi були найкращi, тому Павло без великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою. Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад ©хав майже спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не було
©© видно. Ми про©хали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на не©
сво© намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
©©.
- Де Марiйка?
- Легiнь з тебе. Ти й не зна ш, де вона. Вона давно вже на тебе чека .
- I показала, де чека . Марiйка чекала коло садиби Розенкранца. Там був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiд©хав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка була в санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не по©хав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко по©хали в напрямку Кевелева, побiг до Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли конi и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку Квасiв. Конi мчать,
розбиваючи копитами снiг. Iскряться гори, палають заснiженi ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти. Пiнна
i люта прорива ться з-пiд снiгових шапок вода й, зда ться, рине просто з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мо© каштани! Мчать конi, мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного мосту зненацька звернули й помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали велику валку
саней, коло котрих не було нiодно© людини. Всi видно десь спереду.
Зiскаку мо й бiжимо наперед. Там зiбралася величезна юрба людей, серед
котро© кричить i розмаху руками Павло. Коло нього сто©ть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репету :
- I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я з свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться вiдобрати вiд мене ©©. Перед
людьми й Богом клянуся, що слово мо тверде, як камiнь Не попущу. Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
Присутнi подiлилися на двi сторонi. Одна тримала за Павлом, друга
проти. Павло килiв. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося розборонити сторони й дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до сво©х саней i вiд©зджали. Павло з
Марiйкою мусiли повернутися й ©хали разом зо всiми. До Ясiня верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на хрест поклявся, що як тiльки ©й щось станеться злого, - горе
злочинцевi.
Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук переслiдував Марiйку, не
пускав ©© нiкуди саму й намагався як найскорше видати ©© за Янчеюка. Цей
пiсля сво © поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати ввесь час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо сво©м "старим", - пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумi . Дочка його нiщо
вже такого, але коли той за нею так упада , що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
- Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не з©хала часом з глузду?
Хай я умру, хай мо© дiти згинуть, а до нього не пiду. А той перешумить i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я
б на не©, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в вiкнi, чи
що?
- Та вона ж його хоче. Вона он бiга , як дурна. Все той дурний старий.
- Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
- Це ти так говориш.
- I так добре. Коли б той наш бельбас подумав собi гарненько та
розважив, - сам би те саме сказав.
- Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси та охорони. Що то з того
вийде. Серце мо болить, ох, як болить Не буде з того добра.
I на цьому старi кiнчали. Розходилися до працi й думали далi сво©
скорботнi думи.
Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Тако© зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не зупинялася. Нас
тепер трьох, ©здили щодня. У працi Павло на хвилину забувався й дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике нещастя. Через необережнiсть
Павло попав пiд смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло й очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.
10
Прийшла весна. У нашiй родинi смуток. Дома нас тро . До того все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914 року.
Вiйна вибухла.
Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його покликали до вiйська. У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш разом з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав ©х без суду на очах
дiтей i всього народу. В Ясiню, недалеко вiд церкви на майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на нiй повiшено шестеро людей.
Мали повiсити одинадцять, але тi повтiкали завчасно. У те число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-вiд-часу читав церковну,
легальну видавану з допомогою мадярсько© влади "новинку" "Недiлю". Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i приказував: - "Вiшайте, вiшайте! Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".
Шибеницi з людьми довго стояли на площi й нiхто не смiв до них
пiдступити. На населення нагнано страх. Усе, що могло десь сховатися,
ховалося якмога далi з очей. Нiхто не знав, що сталося й за що вiшають
невинних людей. А гори й сонце дивилися на те й мовчали. Лиш порою,
здавалося, набiгав на них якийсь смуток i вони палали невидимим, але
чуйним гнiвом. Надходила пора великих змiн. У повiтрi чулася напруженiсть.
Навiть Павло, якого доля так покарала, з вибухом вiйни змiнився. Вiн знав,
що мусить йти до вiйська, до того самого вiйська, яке вiша його батька.
Пiдчас його перебування в лiкарнi Марiйка вийшла за Янчеюка. Як це
сталося, ми не знали. Знали лише, що легко це не сталося. I, вернувшись,
Павло прийняв цю вiстку досить спокiйно. Вiн навiть сумно посмiхнувся. -
Ну що-ж, - сказав вiн. Через кiлька днiв його покликано до вiйська й по
короткому часi опинився на Буковинi при штабi 5 Гонведського Сегединського
полку. З Марiйкою не прощався й навiть зовсiм перед вiдходом не бачив ©©.
Жила тепер високо десь на грунi й, мабуть, нiколи не сходила в низ. ©
Гриця забрали також при першiй мобiлiзацi©.
Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" вiдiйшов на фронт
у "першi бо©". Такий "перший бiй" пережив вiн коло Угнова в Галичинi.
Москалi розбили ©х "на голову" й панiка, яка напала на мадярських воякiв,
розсипала врозтiч цiлi полки, з яких не лишилося майже нiчого. Москалi без
бiльшого спротиву перлися на Львiв. У Яворках Юра був перший раз ранений i
вiд©хав з фронту до Лiнкену на Чехах
Фронт дiйшов До Карпат i заборсався в горах. На Тисi виникла потреба в
Добрих керманичах дарабами для армi©. Оголосили це в полкових наказах на
фронтах i Павло негайно використав нагоду та в скорiм часi появився знов у
Ясiню, але вже як вiйськовий. За короткий час перебування на фронтi ожив,
пiдтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помiтити. Лише на лiвiй щоцi
залишилося кiлька знакiв, якi придавали йому ще бiльше задавакуватого
вигляду.
Праця на всiх гатях - Студенiй, Сухiй, Стебницькiй, Апшинецькiй у
повному русi. Спускали безлiч дерева для потреб держави й фронту.
Сподiвалися навали москалiв i закрiплялися, як могли. На всiх полонинах
здовж мадярсько-австрiйсько© гряницi, прокладали деревлянi дороги, копали
окопи та закрiпляли ©х. Цивiльне населення також працювало для вiйни.
Дiвчата, пiдлiтки, дiди, молодицi,- все, що могло орудувати лопатою,
рискалем, келепом, вiд свiтанку до смеркання було при роботi. Ходив до
працi й я, ходила також Марiйка.
Доглядали над нами вояки саперних вiддiлiв. Праця тяжка. Во ннi
працювали менше нiж ми, бо над ними не такий догляд. За Марiйку Павло,
зда ться, забув. Перебуваючи в Ясiню, ходив вечорами з товаришами до
корчми, випивав, спiвав, залицявся до молодиць та дiвчат. Вiн знав, що
Марiйка сама, але зовсiм не квапився зiйтися з нею. Спав у касарнях коло
двiрця, але часто дiставав вiдпустку й лишався дома, або ходив до дiвчат.
11
Холодний осiннiй ранок. Над горами пiднiмаються тумани, лiси окутанi
сiрою непрозорою габою. Вiтер розгойду смереками, шумить, гуде й пре в
напрямку сходу.
Пла м, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах пiднiма ться
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих, якi ледь тримаються на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi. Вони несуть у
сво©х тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а деяка ма до того шматок
солонини чи сира.
Йдуть понуро, мовчки. Кожне дума свою невеселу думу. Хлеще дощ, всяка
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
- А ти, Марiйко, зна ш, що Павло в Ясiню? - Це пита ©© Яринка.