дома i тому, може, батькiвщина здаватиметься йому привабливiшою...
Вранцi по селу прокотилась новина: вночi забито Макiя Габорака.
Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко вiд хати стривожений гомiн юрби.
Вмить пiдхопився, збираючись вийти й довiдатись про все. Зайшов господар.
- Чули? Макiя знайшли за селом забитого. Допiру принесли до хати.
Коцюбинський вибiг з хати. На Габораковому дворищi побачив юрбу i почав
проштовхуватись наперед Юрба шумiла, сперечались гуцули, розмахуючи
палицями з маленькими топiрцями на кiнцi. Сiльська полiцiя поралась бiля
трупа. Коцюбинський пiдiйшов ближче. Хотiлося йому востанн глянути в
обличчя щирому Макi вi, з яким часто сходився i слухав його пiсень i
розмов. Та на голову Макi вi хтось накинув його закривавлену гуню, i
полiцiя не дозволяла вiдкривати обличчя вбитого.
Сумний i вражений, поволi пiшов Коцюбинський до себе i лiг, щоб хоч
трохи заспоко©тись. Незабаром прийшов Гнатюк. Вiн уже знав про новину, був
у Габора-ковiй хатi.
- Пане Володимире,- запитав, пiдвiвшись на лiжку, Коцюбинський,-
пояснiть менi, хто мiг пiдняти руку на мисливця Макiя, людину, що була
просто великою дитиною, бо тiльки ж у дiтей бува така щирiсть i
безневиннiсть, як у нього. За що його було вбивати, коли вiн не мав
нiякого багатства, щоб було що грабувати, коли вiн був занадто
справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха...
- Люди кажуть,- вiдповiв похмуро Гнатюк,- що це хтось помстився йому.
Кажуть, вiн завсiгди одверто говорив проти лихварiв, якi обплутали село
сво ю пяву-тиною, завсiгди намовляв людей не слухати цих грабiжникiв i не
мати з ними дiла. За це вони не любили його, та й не раз загрожували.
- Але ж вони за це вiдповiдатимуть. Влада ©х може викрити. Я сам був
свiдковi, як один з таких пiдозрiлих людей загрожував за щось Макi вi на
його ж подвiр'©.
Гнатюк похитав скептично головою.
- Мала надiя на владу. Лихварi тероризували всi села i не всякий проти
них зважиться судити.
- Ми мусимо проявити iнiцiативу...
- Можна, звичайно, спробувати, хоч i наживемо собi небезпечних ворогiв.
Гнатюк добре знав гуцульське село. I незабаром Михайло Михайлович
переконався, що його приятель мав рацiю.
Сусiди й родичi опорядили небiжчика в той же день. Ввечерi Гнатюк знову
прийшов до Коцюбинського i вони пiшли до Габораково© хати.
Пiд образами на лавi стояла труна з небiжчиком. Посеред хати на ослонах
сидiли гуцули, здебiльшого старi. Мовчали. Коло мерця на трунi блимали
свiчки. Тепер нiщо не заважало дивитися в обличчя мерцевi. Коцюбинський
пiдiйшов до труни. Перед ним лежав Макiй, як живий, тiльки зблiдлий, наче
вiн перевтомився, натрудившись бiля жорен. Заходили раз у раз люди, i
свiчки в нього в головах то задувались, то знову зацвiтали полум'ям, i на
обличчi його тремтiли тiнi, неначе небiжчик то сердився, то одходив...
Був-таки як справдi живий, навiть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському
його спiванки:
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва ш?
Де ти сво© спiваночки та й позадiва ш?
У нього заблищали вологою очi. I раптом, наче на вiдповiдь його думкам,
десь у присiнку загуркотiло, загомонiло щось, i враз розiтнувся
жартiвливий, веселий спiв. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка,
той поманив його поглядом.
Вони вийшли до хижi. Тут було темно i повно людей. Стояв тякий гамiр,
немов справлялося весiлля, а не похорон. Пiснi, регiт, штовханина...
Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.
- Шо ви на це скажете? - запитав вiн.
- Дивно, все дивно,- признався Коцюбинський.- Дивуюся ним людям: адже в
хатi небiжчик.
- Такий звичай... Певне, вони хочуть довести смертi, що легiнi ©© не
бояться i зневажають.
- Все те ж - мiзерiя смертi,- шептав Коцюбинський, iдучи додому.
Слiдство закiнчилося за кiлька днiв пiсля похорону i несподiвано
прийшло до висновку, що мисливець Макiй Габорак сам наклав на себе руки
Адвокат, з яким потiм бачився Коцюбинський, здвигнув плечима i вiдмовився
провадити справу про неправильне слiдство.
До Гнатюкiв зiйшлись товаришi, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав
час покинути гостинну Криворiвню i хороше, щире товариство. Крiм
господарiв, була ще одна вчителька, що лiто прожила в Криворiвнi, був
знову ж таки трохи набридлий усiм Граблянський, який уже не вiдважувався
сперечатися з Коцюбинським;
прийшов також студент з Чернiгова та iншi. Розмова була в розпалi, коли
прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський пiдвiвся, обняв i вдячно вiтав
його. Вiн розумiв, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч
i почував себе в цi днi зле. Вiн сiв собi трохи осторонь iнших i майже не
встрявав до розмови.
Коцюбинський дивився на цю тяжко i безнадiйно хвору людину, i невесела
думка непоко©ла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному роцi,
зустрiтися з Франком тут, у Львовi, чи в iншому мiсцi? Занадто вже кволим
здавався знаменитий укра©нський поет, белетрист. учений, публiцист...
У Коцюбинського була для нього новина. Вiн не втерпiв i, коли гостi
сiли пити каву, пiдсiв до Франка i показав йому пересланий дружиною з
Чернiгова лист вiд Лесi Укра©нки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий,
щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почува себе зле i то вже не може
залишатися взимку на батькiвщинi. Отже готу ться ви©хати з осенi до
гипту. Зараз вивча гипет, навiть захопилася його старовиною.. Повеснi
знову повернеться на Кавказ, а може й на Укра©ну... А на зиму знову
доведеться на пiвдень, у гипет... I так кожного року. Потiм загине i,
може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспiша творити, бо
хто зна , скiльки ©й дано днiв на це... А ©й треба багато чого сказати
сво му народовi.
"Бажаю Вам здоров'я i дальшого розквiту Вашого чарiвного таланту. Ваша
товаришка - Леся Укра©нка".
Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. I лише коли Коцюбинський заховав
листа до кишенi, вiн замислено промовив:
- Леся на зиму до гипту, ви - на Капрi... Перелiтнi птахи... Рiдна
зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стрiпнути крильми... А
зима i у Франца-Иосифа i в Миколи II - важка, студена...
Коцюбинський з болем у серцi згадав, як довелося йому збирати пожертви
серед землякiв на допомогу хворому Франковi, i зiбрана сума вийшла така
мiзерна, що ©© соромно було вiдсилати...
У Франка в очах раптом мигнули вогники.
- Та я не птах,- рiшуче, з пiднесенням промовив вiн,- який народився в
клiтцi i звик до не© та помирився з нею... Я не раз уже почував волю i
знаю, яким вiтром дме вона...
Хтось iз присутнiх галичан почав спiвчувати Коцюбинському, який
поверта ться до свого Чернiгова, д йому так важко жити.
Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського i тихо, хоч i iншi
почули, проказав:
- Народовi однаково важко: що в Миколи II, що в цiсаря... Ми,
iнтелiгенти, не вмi мо i не хочемо вiддати себе народовi цiлком i, кiнець
кiнцем, народ зречеться нас i прожене вiд себе.
Вiн знову замовк i вже зовсiм не встрявав до розмови.
В Чернiговi Коцюбинського ждала родина, про яку вiн нiколи не забував,
ждали приятелi, знайомi... Але йому було цього разу важко покидати чудову
Криворiвню i тутешнiх друзiв, його тут щиро вважали за дорогого гостя,
годили йому, турбувалися, щоб вiн не терпiв тут якихось невигод.
Вранцi Коцюбинського збудив крик жiнки. Вiч пiдiйшов до вiдкритого
вiкна. На подвiр'© Макiя Габорака, куди вже встигла перебратися сiм'я його
родичiв, жiнка била ганчiркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох
мiсяцiв, i примовляла: "Вiзьми сво , вiддай мо , вiзьми сво , вiддай
мо !.." Дитина заходилася вiд хрипкого, слабого крику...
З серцем Михайло Михайлович зачинив вiкно i запнув його фiранкою. Вiн
знав цей дикий звичай гуцулiв: коли мати гада , що ©© дитину бiсиця
пiдмiнила на свою, вона б' дитину надворi, сподiваючись, що бiсицi стане
жалко сво © дитини i вона поверне матерi вкрадене.
Як хотiлося йому, щоб цей останнiй ранок тут був ясний i не захмарений
жодною прикрiстю. Вiн хотiв повезти звiдси добрий настрiй. Та цей дрiбний
епiзод зiпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по
собi пам'ятку. I справдi, нiколи потiм вiн уже не мiг забути дитини, що не
спроможна була ще й кричати, а тiльки сиплим пищанням протестувала проти
дикунства батькiв.
Вiз i пара добрих коней уже чекали його на подвiр'©. Речi спакованi.
Вiн ще встиг пiти до пiнистого неспокiйного Черемошу, кинути останнiй
погляд на його скутi кам'яними берегами хвилi. Вiн любив дивитись цiлими
годинами на рiку пiсля страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов
набравши сили в блискавиць i громiв, будить диким ревом гуцульськi села i
запiню ться, лютий i безпорадний.
I Коцюбинський дума , що гуцул подiбний вдачею до Черемошу.
Гнатюк з дружиною i один iз синiв Франка, присланий батьком, провели
його вiз за околицю села. Довго i гаряче прощалися, потiм довго ще
дивились услiд зворушеному Коцюбинському, аж поки вiз не заховався за
деревами.
Коли позаду зникла Криворiвня i друзi за околицею села, Коцюбинського
огорнув сумний настрiй. Вiн поринув у сво© давнi думки. Чи ж пощастить
йому вiдтворити самобутнi, зворушливi образи цих гiр, столiттями поливаних
кров'ю i потом його безталанного народу?.. I вiн ще не знав, чи знайде на
це в собi сили...
"Тiнi" незабаром мали бути скiнченi. Небагато залишилось, щоб поставити
останню крапку. Але хiба це хотiв би вiн сказати про цi полонини,
смерековi лiси, Черемош i розкиданi людськi житла? Гуцульщина назавжди
залишила в його пам'ятi образ загиблого мисливця Макiя, велико© дитини
гiр, безпорадний писк нещасно© дитини, яку мати вважа пiдмiненою, танки й
пиятику бiля труни небiжчика, мiзернi хрести на могилах... А цi чудовi
топiрцi гуцульських парубкiв, неначе символ ©х майбутнього визволення!..
I новий образ Гуцулi©, що давно постав у його уявi, зачарував його, як
у народнiй казцi приворожила чарiвниця до себе файного легiня.
VII. VILLA SERAFINA
Мандрiвник прихилився до огорожi. Важка дорога в цiй горiшнiй частинi
острова. Вiн важко дихав i прислухався до серця. Кiлька хвилин бракувало
сили вийняти хустку з кишенi чесучового пiджака, зняти бiлого капрiйського
бриля i втерти рясно вкриту потом голову... Глибокi темнi очi блищали i
пожадливо дивилися вперед, на стрiмкi шпилi гiр, на розсипане вгорi мiж
скелями село i покручену стежку - такi принаднi i недосяжнi для нього.
На батькiвщинi в цю пору, певне, вiють першi вiхоли i лютують раннi
морози, а тут сто©ть сонце над головою i казкова блакить млi над голубою
затокою.
З ближньо© дачi вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до
подорожнього. Це був знайомий, земляк.
- Михаиле Михайловичу,- запитав вiн,- куди пряму те?
В поглядi Коцюбинського промайнула якась думка. Слово "пряму те"
притягало його увагу. Десь на Укра©нi, в степу, воно було доречне, а
тут... нi, не пiдходило...
- Не прямую, земляче, а петлюю... Подумав i ще додав:
- Втомився...
Земляк докiрливо похитав головою.
- Хiба можна вам ходити такими дорогам"?.. Тут i дужому дух забива ...
Михайло Михайлович пожвавiшав. Вiн уже перевiв дух i почував себе
краще.
- Не моя на те воля, коли вабить походити скрiзь. Себе не переможеш.
Вiн показав очима довкола себе.
- Це бездонний келих - п' ш з нього, не напива шся... Що пишуть з
Укра©ни?
Вiн дiстав, нарештi, хустку i зняв свого величезного бриля.
- Нiчого втiшного. чутка, що цар готу каральну експедицiю проти
перських революцiонерiв.
- Шибениця,вiдповiв Коцюбинський,- це ознака епохи Миколи II. Мало йому
повiшених у Росi©, хоче прославити себе ще й на Сходi...
- Ось такi новини з рiдних кра©в, - промовив земляк; подав руку й
попрощався.
- До побачення, земляче. За спiвчуття вдячний, а все ж як не важко, а
ходитиму сюди. Хто зна , скiльки ще носитимуть ноги... Треба жити...
I вони розiйшлися. Земляк пiшов до мiста в сво©х справах, а
Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями,
ховалось невеличке село i жили знайомi йому ще з минулих рокiв селяни.
Лише третiй день як вiн на островi. Встиг обiйти знайомих у мiстi,
встиг причепурити квiтами i портретами свою кiмнату на вiллi Горького, а в
гостинi в сво © знайомо© ще з минулих лiт - капрiйсько© природи - майже не
був...
Того дня в родинi Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до обiду.
Крiм сво©х, залишились обiдати ще дво петербурзьких знайомих, що
гостювали на Капрi. Розмови не припинялися. Та Олексiй Максимович все
поглядав крiзь вiкно в садок - чи не поверта ться з прогулянки Михайло
Михайлович. Вони не зустрiчались бiльше року. А тепер, у першi днi по
при©здi Коцюбинського, його щоразу забирав з собою гуляти по острову
ки©вський знайомий Леонтович. I для розмови бракувало часу.
В саду цвiли фруктовi дерева, i крiзь вiдчиненi вiкна до велико©
©дальнi доносив теплий вiтрець ледве чутнi пахощi. Немовби починалась
зима, а на полях сходила квасоля й зеленiли свiжi вруна пшеницi.
- Михайла Михайловича, - промовив раптом поза темою загально© розмови
Горький, - у такi днi не заманиш на вiллу... У нього в Чернiговi зараз
мороз, снiг його дiм замiта , а тут вiн сам для себе власними руками
мандарини зрива з дерева... Я його знаю - йому аби сонце та квiти... Та
ось вiн i сам, зда ться... Нарештi...
I справдi, через хвилину повз вiдчиненi дверi ©дальнi до сво © кiмнати
намагався непомiтно пройти з оберемком квiтiв Михайло Михайлович. Але в
©дальнi зашумiли, i пiд загальний гомiн i дружнiй смiх вiн примушений був
увiйти. Спинився нерiшуче, та Олексiй Максимович уже обняв його за плечi,
пiдводив ближче до стола.
Коцюбинський нiяково усмiхнувся, виблискуючи сво©ми глибокими очима.
Вiн зараз скидався на молоду: в руках квiти, в петельках i кишенях квiти i
букети якогось невiдомого листя. А через плече гiрлянда особливо
рiдкiсного виду плюща, зiрваного десь серед скель.
- Чудових квiтiв принiс нам Михайло Михайлович, - жартував Олексiй
Максимович. Та Коцюбинський стурбовано дивився на присутнiх. Вiн розумiв:
Горький жарту , але все ж тепер доведеться дарувати частину квiтiв, а йому
шкода ©х... Тут на кожному кроцi його оточували квiти, а йому все
здавалося ©х мало.
Зате й знавець квiтiв i взагалi ботанiки був неабиякий.
Вiн раптом i собi захопився загальними веселощами. I, жартуючи з сво ©
скупостi, частину квiтiв розкладав на столi, а найрiдкiснiшi вiдкладав для
себе.
- Дивiться, Михаиле Михайловичу, вас тут, на островi, вважатимуть за
рознощика квiтiв... - жартував Горький.
Коцюбинський на одну мить зробився серйозним. пильно подивився на
Горького й вiдповiв:
- Це було б чудесно...
Потiм знову перейшов на жарти i розсмiшив усiх, розповiвши про iнцидент
на селi, що трапився з ним кiлька годин тому, коли якась стара селянка
прийняла його за при©жджого ксьондза i все намагалася поцiлувати руку.
Коцюбинський був здивований:
- Головне, прийняла за ксьондза...
- I не без пiдстави, - знову жартував Олексiй Максимович, натякаючи на
занадто суворий для капрiйсько© спеки одяг з комiрцем та галстуком i
тонзуру Коцюбинського.
- Чекайте ж тепер, - загрожував Коцюбинський,- я пошлю ©© до вас, вона
й вас прийме за духовну особу, проповiдника абощо...
Горький посварився на свого друга за його жарт пальцем.
А Коцюбинський тимчасом розповiдав щось iнше. Вiн умiв, коли бажав,
примусити присутнiх слухати i веселитися. Тiльки дружина Горького Марiя
Федорiвна докiрливо хитала головою.
- Ось напишу я, Михаиле Михайловичу, листа Вiрi Iустинiвнi про всi вашi
штуки i про те, як ви тут дряпа тесь по горах замiсть лiкування i
вiдпочинку... Будете мати вiд не© патерностер... Зрештою, чому не сiда те
обiдати?..
Коцюбинський забрав вiдкладенi для себе квiти i пiшов переодягатися до
обiду.
Горький чекав його сам. Iншi розiйшлися. В цьому будиночку жив тiльки
Коцюбинський, та ще була тут ©дальня, куди приходила обiдати вся родина
Горьких. В садку був ще один, бiльший, будинок, де й жили великою родиною
П шкови. Перед дванадцятим листопада Коцюбинський при©хав на острiв, i
Олексiй Максимович, що давно запрошував його на Капрi, не пустив його
нiкуди вiд себе.
Тепер у Михайла Михайловича була гарна, навiть розкiшна кiмната з
скляними дверима i балконом на море. Сонце цiлими днями не покидало його
весело© кiмнати, обставлено© бiлими меблями, з картинами, фарфором i
трьома електричними лампами, що добре забезпечували нiчну роботу. Навiть
телефон був. Щоправда, Михайло Михайлович його iгнорував, навiть не
дивквся на нього, щоб нiщо не нагадувало йому метушливого службового
життя.
Вiн рясно заквiтчував свою кiмнату, дбаючи, щоб завжди були свiжi i
гарнi квiти, йому допомагав садiвник, що кожного дня приносив зо два
букети чудесних iрисiв i гроянд, а Михайло Михайлович дiставав у мiстi або
й сам добував у околицях диких нарцисiв, альпiйських фiалок чи й цiлу
гiлочку розквiтлого десь у затишку мирта.
Буваючи в свiтлiй кiмнатi Коцюбинського, Олексiй Максимович завжди
жартував, називав ©© кiмнатою молодо©, що вже зовсiм зiбралася до шлюбу.
Звичайно по обiдi читали газети. Коцюбинський запропонував перейти на
веранду. Теплий вiтер з гипту ледве торкався тоненьких гiлок на деревах.
Було понад двадцять градусiв тепла. Ще квiтнув золотом понад морем буйний
дрок, а бiля само© веранди струмувала солодким духом раптом розквiтла
яблуня. Природа тихо-трiумфувала: була зима, а вона не зiв'яла i немов
боролася з сво©м загином.
- Вчора в Парижi,- промовив Горький,- вiдбувся похорон Поля Лафарга i
дружини його Лаури - дочки Маркса.
- Я ще не читав,- вiдповiв Коцюбинський i простягнув руку до стола з
газетами.
Олексiй Максимович хвилину подумав, неначе вражений сво©ми ж словами.
Обличчя його похмурнiло. Слова зробилися ще повiльнiшими й важчими.
- Так помирати люди не звикли... в цiй загибелi щось прекрасне,
горде, справдi людське, а не рабське... - схвильовано промовив вiн.
Коцюбинський прочитав повiдомлення про похорон i замислився.
- Ось, Михаиле Михайловичу, людина прожила сiмдесят рокiв - вiк, який
вона вважала межею людсько© дiяльностi. Людина не звикла, щоб хтось iнший,
а не вона сама, вiдав ©© життям. Людина мала за сво©ми плечима бiльш як
пiвстолiття боротьби. Вона могла стерпiти. багато, але не могла i не
хотiла вiдчувати, як падають ©© сили i в'яне життя. Не доля, не фатум, а
вона сама розпорядилася собою.
- Смерть треба перемогти, - немов продовжуючи сво© думки, говорив
Коцюбинський. - Помре багато мiльйонiв людей, змiниться не одне поколiння,
але, зрештою, сила людського розуму переможе смерть. Смерть зробиться
нашим вольовим актом. Ми йтимемо в небуття так же свiдомо, як ляга мо
спати. Це й буде перемогою над смеотю. Менi зда ться, саме такою смертю
закiнчили Лафарги. Коли люди усвiдомлять цiну життя, збагнуть його красу й
вiдчують насолоду вiд роботи й боротьби, тодi буде переможена смерть.
- Думаю, Михаиле Михайловичу, що паризький комунар Поль Лафарг чудесно
розумiв красу i цiну життя...
- О! - тiльки й змiг вигукнути Коцюбинський.
- Торiк, через кiлька днiв пiсля вашого вiд'©зду з Капрi, ми вiтали в
себе несподiваного гостя - Ленiна. Вiн госiював тут кiлька днiв. Володимир
Iллiч був особисто давно знайомий з Полем Лафаргом i дочкою Маркса. Тодi ж
вiн багато розповiдав менi про нього. Адже Лдфарг був найстарiший i один з
найвидатнiших борцiв за демократiю у Францi©. З iдеями демократi© вiн
зв'язав усе сво життя. Я пам'ятаю, Володимир Iллiч надзвичайно захоплено
розповiдав про нього. Адже Лафарг не тiльки бився на барикадах Комуни, але
й пiсля перемоги контрреволюцi© понад тридцять рокiв боровся за iде©
соцiалiзму. I помер романтично, як справжнiй борець i герой...
Коцюбинський раптом пожвавiшав, очi його заблищали, немов якась
несподiвана думка запалила ©х.
- Я думаю, Олексiю Максимовичу, про те, що демократiя завжди
романтична. Адже романтизм - найбiльш людський настрiй. Вiн звеличу добрi
начала i цим свiдчить, як гаряче людство прагне добра. Добре було б
видавати такий лiтопис, записувати в ньому все, що зроблено для людського
добра. Хiба не корисна була б ця рiч для демократi?.. А особливо потрiбно
це на нашiй, Олексiю Максимовичу, багькiвщинi.
- Е-е... Михаиле Михайловичу, мiй дорогий, на батькiвщинi нашiй можна з
бiльшим успiхом видавати лiтопис свинцевих мерзот... До речi, це було б
дуже корисно... А з добрими дiлами треба ховатися, щоб вас не пiймали та
не повели на прогулянку по Володимирському тракту... Ось видавали
бiльшовики "Мысль", легально, для широких мас приступно. Хорошi люди
керували журналом. Огь вам i правда i добрi дiла знайшли свiй лiтопис. Ну,
а на п'ятому номерi кiлька мiсяцiв тому мiнiстр внутрiшнiх справ i
прихлопнув усю цю добру справу.. Будемо замiсть цього новий журнал
видавати "Просвещение", з лiтературно-художнiм вiддiлом. Ленiн менi цей
вiддiл доручив редагувати. у вас, Михаиле Михайловичу, прекраснi речi...
Ось омiркуйте i, якщо забажа те друкуватися в нас, давайте... Вас
друкуватимемо охоче.
Коцюбинський вiдразу заходився мiркувати вголос. що вiн мiг би дати для
друку в новому журналi.
В цю хвилину Горького покликали: прийшов якийсь гiсть.
Михайло Михайлович залишився сам з сво©ми думками. Вже який раз Олексiй
Максимович розповiда йому про Ленiна, та й вiд iнших, якi оточували тут
Горького, вiн не раз чув про цю людину. Коли б торiк вiн ви©хав з Капрi
хоч би на два днi пiзнiше, вiн побачив би тут, на вiллi Горького, самого
Ленiна, може, зустрiвся б з ним, розмовляв, йому про що говорити з цi ю
людиною, твори яко© допомагають йому писати правдиво. Нi, вiн нiколи не
забуде, як книжка Ленiна, звернена до сiльсько© бiдноти, дiйшла й до серця
укра©нського письменника.
Вранцi знову прийшов Леонтович, щоб забрати його на прогулянку. Сiсти
за роботу знову не щастило.
Леонтович був знайомий Коцюбинського з Ки ва. Тiльки для розваги вiн
по©хав у закордонну подорож. Будучи небожем мiльйонера Симиренка i маючи
власнi ма тки i сейф з акцiями, вiн не думав про те, що люди, подiбнi
вiдомому письменниковi Коцюбинському, i на курортi мусять не забувати про
роботу. Близький через рiд сво © дружини Юлi© Лесевич до кiл громадських
дiячiв, Леонтович був не вiд того, щоб i собi зажити глави серед
культурного свiту. Вiн потроху у вiльний час брав участь у громадському
життi, головне сво©ми грошима, пробував сво© сили у лiтературi i плекав
мрiю спокiйно прожити все сво життя лiберальним паном.
При©хавши на Капрi, Леонтович штурмував Коцюбинського листами, щоб той
швидше при©здив туди, бо самому, мовляв, не дуже весело. Михайло
Михайлович не поспiшав. Вiн збирався тiкати на пiвдень вiд суворо©
чернiгiвсько© зими i тому тiльки наприкiнцi листопада вибрався з дому Все
ж застав ще на Капрi Леонтовича i переконався, що доведеться кiлька днiв
змарнувати на прогулянки з сво©м знайомим, якому вiн в силу обставин був
дечим зобов'язаний на Укра©нi. А проте першi днi й не слiд було сiдати за
роботу.
Коли проходили по садку, у вiкнi вiлли з'явилася широкоплеча постать
Олексiя Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено i повчально вiн
промовив:
- Не ходили б по горах... Зовсiм зiпсу те собi серце. Михайло
Михайлович засмiявся.
- Не буду, Олексiю Максимовичу, не буду... Хоча втома моя вже зника i
менi хочеться в Анакапрi. А сьогоднi погуля мо трохи над морем, човна
вiзьмемо.
По дорозi, далеко попереду, вони побачили двох жiнок, теж при©жджих, що
були знайомi Леонтовичу i бажали познайомитися з Коцюбинським. Вони були
зайвi, i чоловiки звернули на iншу дорогу, щоб не зустрiтися з ними, хоча
жiнки вже й бачили ©х. Леонтович другого дня вранцi ви©здив на батькiвщину
i в нього були справи до Коцюбинського.
В розмовах з Леонтовичем Коцюбинському доводилось бути майже
дипломатом, стежити за кожним сво©м словом, наперед його обмiрковувати,
уникати зайво© щиростi i водночас бути цiлком правдивим. Вiн признавався
собi, що не звик тримати себе в такому режимi.
Кiлька рокiв тому, коли Коцюбинський повернувся з ма тку Чикаленка, де
вiдпочивав на запрошення хазя©на, Леонтович настирливо запрошував його до
себе в ма ток на Полтавщинi. Але вiн поклав собi за принцип не
погоджуватися бiльше нiколи на подiбну гостину i вiдмовився. Вiдмовлятись
довелося листовно, i вiн зiпсував собi день, мiркуючи над дипломатичною
фразою вiдповiдi i посилаючи сам себе до бiса за свою надмiрну
делiкатнiсть. Приводу для рiзко© розмови не траплялося. I навiть, навпаки,
Леонтович уживав усiх заходiв, щоб заслужити прихильнiсть Коцюбинського, i
завжди, коли гурт друзiв Михайла Михайловича робив йому якусь важливу
послугу, Леонтович умiв завжди докласти до цього й сво©х рук...
Весляр - бородатий капрi ць, з бронзовим сухим обличчям, в панамi i
босий - наляга на весла. Затока злегка брижиться вiд теплого пiвденного
вiтру. Сонце пече в обличчя, але спеки нема .
- Олексiй Максимович влаштову для мене велику пескару... Це буде
чудово! Ми, з Укра©ни, не бачили нiчого подiбного.
Весляр дужче наляга на весла, i на його оголених литках надимаються
вузлуватi жили. Леонтович мовчить. Сьогоднi в нього поганий настрiй.
Обличчя його напружене i зосереджене. Хвиля хльоска в човен, i вiн
сковза ться по нiй легко i грацiозно. В капрiйця - спокiйне, суворе
обличчя, а постать, руки i ноги напруженi, зiбранi для пружного й дужого
руху. Михайло Михайлович раз у раз кида на нього погляд, немов вивча
його рухи.
Нарештi Леонтович зважу ться:
- Я так i не маю,- говорить вiн, немов продовжу вчорашнi i
позавчорашнi розмови, - вiдповiдi вiд вас, Михаиле Михайловичу: що ж
робити менi - писати чи кинути?..
Вiн сподiва ться, що Коцюбинський вiдразу ж обуриться з його вагань i
гаряче почне його вмовляти продовжувати роботу. Коли ж Михайло Михайлович
остаточно розчарований в його творчих перспективах, то вiн, звичайно,
зробить паузу, подума i стиха почне говорити, що, мовляв, звичайно,
Укра©нi браку письменникiв i т. д. Поставивши сво запитання, Леонтович
чека мить, другу, але тепер почува , себе легше.
Коцюбинський мовчки дивиться на весляра. Тепер човен ледве руха ться за
Вранцi по селу прокотилась новина: вночi забито Макiя Габорака.
Коцюбинський ще спав, коли почув недалеко вiд хати стривожений гомiн юрби.
Вмить пiдхопився, збираючись вийти й довiдатись про все. Зайшов господар.
- Чули? Макiя знайшли за селом забитого. Допiру принесли до хати.
Коцюбинський вибiг з хати. На Габораковому дворищi побачив юрбу i почав
проштовхуватись наперед Юрба шумiла, сперечались гуцули, розмахуючи
палицями з маленькими топiрцями на кiнцi. Сiльська полiцiя поралась бiля
трупа. Коцюбинський пiдiйшов ближче. Хотiлося йому востанн глянути в
обличчя щирому Макi вi, з яким часто сходився i слухав його пiсень i
розмов. Та на голову Макi вi хтось накинув його закривавлену гуню, i
полiцiя не дозволяла вiдкривати обличчя вбитого.
Сумний i вражений, поволi пiшов Коцюбинський до себе i лiг, щоб хоч
трохи заспоко©тись. Незабаром прийшов Гнатюк. Вiн уже знав про новину, був
у Габора-ковiй хатi.
- Пане Володимире,- запитав, пiдвiвшись на лiжку, Коцюбинський,-
пояснiть менi, хто мiг пiдняти руку на мисливця Макiя, людину, що була
просто великою дитиною, бо тiльки ж у дiтей бува така щирiсть i
безневиннiсть, як у нього. За що його було вбивати, коли вiн не мав
нiякого багатства, щоб було що грабувати, коли вiн був занадто
справедливою людиною, щоб завдати комусь лиха...
- Люди кажуть,- вiдповiв похмуро Гнатюк,- що це хтось помстився йому.
Кажуть, вiн завсiгди одверто говорив проти лихварiв, якi обплутали село
сво ю пяву-тиною, завсiгди намовляв людей не слухати цих грабiжникiв i не
мати з ними дiла. За це вони не любили його, та й не раз загрожували.
- Але ж вони за це вiдповiдатимуть. Влада ©х може викрити. Я сам був
свiдковi, як один з таких пiдозрiлих людей загрожував за щось Макi вi на
його ж подвiр'©.
Гнатюк похитав скептично головою.
- Мала надiя на владу. Лихварi тероризували всi села i не всякий проти
них зважиться судити.
- Ми мусимо проявити iнiцiативу...
- Можна, звичайно, спробувати, хоч i наживемо собi небезпечних ворогiв.
Гнатюк добре знав гуцульське село. I незабаром Михайло Михайлович
переконався, що його приятель мав рацiю.
Сусiди й родичi опорядили небiжчика в той же день. Ввечерi Гнатюк знову
прийшов до Коцюбинського i вони пiшли до Габораково© хати.
Пiд образами на лавi стояла труна з небiжчиком. Посеред хати на ослонах
сидiли гуцули, здебiльшого старi. Мовчали. Коло мерця на трунi блимали
свiчки. Тепер нiщо не заважало дивитися в обличчя мерцевi. Коцюбинський
пiдiйшов до труни. Перед ним лежав Макiй, як живий, тiльки зблiдлий, наче
вiн перевтомився, натрудившись бiля жорен. Заходили раз у раз люди, i
свiчки в нього в головах то задувались, то знову зацвiтали полум'ям, i на
обличчi його тремтiли тiнi, неначе небiжчик то сердився, то одходив...
Був-таки як справдi живий, навiть губ не стиснув.. Згадалися Коцюбинському
його спiванки:
Ой, чому ти, легiнику, та й не спiва ш?
Де ти сво© спiваночки та й позадiва ш?
У нього заблищали вологою очi. I раптом, наче на вiдповiдь його думкам,
десь у присiнку загуркотiло, загомонiло щось, i враз розiтнувся
жартiвливий, веселий спiв. Коцюбинський роздратовано оглянувся на Гнатюка,
той поманив його поглядом.
Вони вийшли до хижi. Тут було темно i повно людей. Стояв тякий гамiр,
немов справлялося весiлля, а не похорон. Пiснi, регiт, штовханина...
Гнатюк витягнув свого приятеля з хати.
- Шо ви на це скажете? - запитав вiн.
- Дивно, все дивно,- признався Коцюбинський.- Дивуюся ним людям: адже в
хатi небiжчик.
- Такий звичай... Певне, вони хочуть довести смертi, що легiнi ©© не
бояться i зневажають.
- Все те ж - мiзерiя смертi,- шептав Коцюбинський, iдучи додому.
Слiдство закiнчилося за кiлька днiв пiсля похорону i несподiвано
прийшло до висновку, що мисливець Макiй Габорак сам наклав на себе руки
Адвокат, з яким потiм бачився Коцюбинський, здвигнув плечима i вiдмовився
провадити справу про неправильне слiдство.
До Гнатюкiв зiйшлись товаришi, щоб попрощатися з Коцюбинським. Настав
час покинути гостинну Криворiвню i хороше, щире товариство. Крiм
господарiв, була ще одна вчителька, що лiто прожила в Криворiвнi, був
знову ж таки трохи набридлий усiм Граблянський, який уже не вiдважувався
сперечатися з Коцюбинським;
прийшов також студент з Чернiгова та iншi. Розмова була в розпалi, коли
прийшов разом з сином Франко, Коцюбинський пiдвiвся, обняв i вдячно вiтав
його. Вiн розумiв, що це саме заради нього Франко прийшов попрощатися, хоч
i почував себе в цi днi зле. Вiн сiв собi трохи осторонь iнших i майже не
встрявав до розмови.
Коцюбинський дивився на цю тяжко i безнадiйно хвору людину, i невесела
думка непоко©ла його: чи доведеться йому ще раз, у наступному роцi,
зустрiтися з Франком тут, у Львовi, чи в iншому мiсцi? Занадто вже кволим
здавався знаменитий укра©нський поет, белетрист. учений, публiцист...
У Коцюбинського була для нього новина. Вiн не втерпiв i, коли гостi
сiли пити каву, пiдсiв до Франка i показав йому пересланий дружиною з
Чернiгова лист вiд Лесi Укра©нки з Кавказу. Короткий був лист, але теплий,
щирий. Вона писала Коцюбинському, шо почува себе зле i то вже не може
залишатися взимку на батькiвщинi. Отже готу ться ви©хати з осенi до
гипту. Зараз вивча гипет, навiть захопилася його старовиною.. Повеснi
знову повернеться на Кавказ, а може й на Укра©ну... А на зиму знову
доведеться на пiвдень, у гипет... I так кожного року. Потiм загине i,
може, сама перетвориться на легенду. Вона писала, що поспiша творити, бо
хто зна , скiльки ©й дано днiв на це... А ©й треба багато чого сказати
сво му народовi.
"Бажаю Вам здоров'я i дальшого розквiту Вашого чарiвного таланту. Ваша
товаришка - Леся Укра©нка".
Дивлячися в одну точку, Франко мовчав. I лише коли Коцюбинський заховав
листа до кишенi, вiн замислено промовив:
- Леся на зиму до гипту, ви - на Капрi... Перелiтнi птахи... Рiдна
зима нам уже не по силах. Лише один я не здужаю стрiпнути крильми... А
зима i у Франца-Иосифа i в Миколи II - важка, студена...
Коцюбинський з болем у серцi згадав, як довелося йому збирати пожертви
серед землякiв на допомогу хворому Франковi, i зiбрана сума вийшла така
мiзерна, що ©© соромно було вiдсилати...
У Франка в очах раптом мигнули вогники.
- Та я не птах,- рiшуче, з пiднесенням промовив вiн,- який народився в
клiтцi i звик до не© та помирився з нею... Я не раз уже почував волю i
знаю, яким вiтром дме вона...
Хтось iз присутнiх галичан почав спiвчувати Коцюбинському, який
поверта ться до свого Чернiгова, д йому так важко жити.
Франко раптом повернув обличчя до Коцюбинського i тихо, хоч i iншi
почули, проказав:
- Народовi однаково важко: що в Миколи II, що в цiсаря... Ми,
iнтелiгенти, не вмi мо i не хочемо вiддати себе народовi цiлком i, кiнець
кiнцем, народ зречеться нас i прожене вiд себе.
Вiн знову замовк i вже зовсiм не встрявав до розмови.
В Чернiговi Коцюбинського ждала родина, про яку вiн нiколи не забував,
ждали приятелi, знайомi... Але йому було цього разу важко покидати чудову
Криворiвню i тутешнiх друзiв, його тут щиро вважали за дорогого гостя,
годили йому, турбувалися, щоб вiн не терпiв тут якихось невигод.
Вранцi Коцюбинського збудив крик жiнки. Вiч пiдiйшов до вiдкритого
вiкна. На подвiр'© Макiя Габорака, куди вже встигла перебратися сiм'я його
родичiв, жiнка била ганчiркою немовля, якому не минуло, певне, й трьох
мiсяцiв, i примовляла: "Вiзьми сво , вiддай мо , вiзьми сво , вiддай
мо !.." Дитина заходилася вiд хрипкого, слабого крику...
З серцем Михайло Михайлович зачинив вiкно i запнув його фiранкою. Вiн
знав цей дикий звичай гуцулiв: коли мати гада , що ©© дитину бiсиця
пiдмiнила на свою, вона б' дитину надворi, сподiваючись, що бiсицi стане
жалко сво © дитини i вона поверне матерi вкрадене.
Як хотiлося йому, щоб цей останнiй ранок тут був ясний i не захмарений
жодною прикрiстю. Вiн хотiв повезти звiдси добрий настрiй. Та цей дрiбний
епiзод зiпсував йому ранок. Гуцульщина немов залишила йому на дорогу по
собi пам'ятку. I справдi, нiколи потiм вiн уже не мiг забути дитини, що не
спроможна була ще й кричати, а тiльки сиплим пищанням протестувала проти
дикунства батькiв.
Вiз i пара добрих коней уже чекали його на подвiр'©. Речi спакованi.
Вiн ще встиг пiти до пiнистого неспокiйного Черемошу, кинути останнiй
погляд на його скутi кам'яними берегами хвилi. Вiн любив дивитись цiлими
годинами на рiку пiсля страшних карпатських гроз, коли Черемош, немов
набравши сили в блискавиць i громiв, будить диким ревом гуцульськi села i
запiню ться, лютий i безпорадний.
I Коцюбинський дума , що гуцул подiбний вдачею до Черемошу.
Гнатюк з дружиною i один iз синiв Франка, присланий батьком, провели
його вiз за околицю села. Довго i гаряче прощалися, потiм довго ще
дивились услiд зворушеному Коцюбинському, аж поки вiз не заховався за
деревами.
Коли позаду зникла Криворiвня i друзi за околицею села, Коцюбинського
огорнув сумний настрiй. Вiн поринув у сво© давнi думки. Чи ж пощастить
йому вiдтворити самобутнi, зворушливi образи цих гiр, столiттями поливаних
кров'ю i потом його безталанного народу?.. I вiн ще не знав, чи знайде на
це в собi сили...
"Тiнi" незабаром мали бути скiнченi. Небагато залишилось, щоб поставити
останню крапку. Але хiба це хотiв би вiн сказати про цi полонини,
смерековi лiси, Черемош i розкиданi людськi житла? Гуцульщина назавжди
залишила в його пам'ятi образ загиблого мисливця Макiя, велико© дитини
гiр, безпорадний писк нещасно© дитини, яку мати вважа пiдмiненою, танки й
пиятику бiля труни небiжчика, мiзернi хрести на могилах... А цi чудовi
топiрцi гуцульських парубкiв, неначе символ ©х майбутнього визволення!..
I новий образ Гуцулi©, що давно постав у його уявi, зачарував його, як
у народнiй казцi приворожила чарiвниця до себе файного легiня.
VII. VILLA SERAFINA
Мандрiвник прихилився до огорожi. Важка дорога в цiй горiшнiй частинi
острова. Вiн важко дихав i прислухався до серця. Кiлька хвилин бракувало
сили вийняти хустку з кишенi чесучового пiджака, зняти бiлого капрiйського
бриля i втерти рясно вкриту потом голову... Глибокi темнi очi блищали i
пожадливо дивилися вперед, на стрiмкi шпилi гiр, на розсипане вгорi мiж
скелями село i покручену стежку - такi принаднi i недосяжнi для нього.
На батькiвщинi в цю пору, певне, вiють першi вiхоли i лютують раннi
морози, а тут сто©ть сонце над головою i казкова блакить млi над голубою
затокою.
З ближньо© дачi вийшла людина. Легкою ходою наблизилась до
подорожнього. Це був знайомий, земляк.
- Михаиле Михайловичу,- запитав вiн,- куди пряму те?
В поглядi Коцюбинського промайнула якась думка. Слово "пряму те"
притягало його увагу. Десь на Укра©нi, в степу, воно було доречне, а
тут... нi, не пiдходило...
- Не прямую, земляче, а петлюю... Подумав i ще додав:
- Втомився...
Земляк докiрливо похитав головою.
- Хiба можна вам ходити такими дорогам"?.. Тут i дужому дух забива ...
Михайло Михайлович пожвавiшав. Вiн уже перевiв дух i почував себе
краще.
- Не моя на те воля, коли вабить походити скрiзь. Себе не переможеш.
Вiн показав очима довкола себе.
- Це бездонний келих - п' ш з нього, не напива шся... Що пишуть з
Укра©ни?
Вiн дiстав, нарештi, хустку i зняв свого величезного бриля.
- Нiчого втiшного. чутка, що цар готу каральну експедицiю проти
перських революцiонерiв.
- Шибениця,вiдповiв Коцюбинський,- це ознака епохи Миколи II. Мало йому
повiшених у Росi©, хоче прославити себе ще й на Сходi...
- Ось такi новини з рiдних кра©в, - промовив земляк; подав руку й
попрощався.
- До побачення, земляче. За спiвчуття вдячний, а все ж як не важко, а
ходитиму сюди. Хто зна , скiльки ще носитимуть ноги... Треба жити...
I вони розiйшлися. Земляк пiшов до мiста в сво©х справах, а
Коцюбинський помалу подерся стежками вище на гору. Там, за скелями,
ховалось невеличке село i жили знайомi йому ще з минулих рокiв селяни.
Лише третiй день як вiн на островi. Встиг обiйти знайомих у мiстi,
встиг причепурити квiтами i портретами свою кiмнату на вiллi Горького, а в
гостинi в сво © знайомо© ще з минулих лiт - капрiйсько© природи - майже не
був...
Того дня в родинi Горьких не могли дочекатися Коцюбинського до обiду.
Крiм сво©х, залишились обiдати ще дво петербурзьких знайомих, що
гостювали на Капрi. Розмови не припинялися. Та Олексiй Максимович все
поглядав крiзь вiкно в садок - чи не поверта ться з прогулянки Михайло
Михайлович. Вони не зустрiчались бiльше року. А тепер, у першi днi по
при©здi Коцюбинського, його щоразу забирав з собою гуляти по острову
ки©вський знайомий Леонтович. I для розмови бракувало часу.
В саду цвiли фруктовi дерева, i крiзь вiдчиненi вiкна до велико©
©дальнi доносив теплий вiтрець ледве чутнi пахощi. Немовби починалась
зима, а на полях сходила квасоля й зеленiли свiжi вруна пшеницi.
- Михайла Михайловича, - промовив раптом поза темою загально© розмови
Горький, - у такi днi не заманиш на вiллу... У нього в Чернiговi зараз
мороз, снiг його дiм замiта , а тут вiн сам для себе власними руками
мандарини зрива з дерева... Я його знаю - йому аби сонце та квiти... Та
ось вiн i сам, зда ться... Нарештi...
I справдi, через хвилину повз вiдчиненi дверi ©дальнi до сво © кiмнати
намагався непомiтно пройти з оберемком квiтiв Михайло Михайлович. Але в
©дальнi зашумiли, i пiд загальний гомiн i дружнiй смiх вiн примушений був
увiйти. Спинився нерiшуче, та Олексiй Максимович уже обняв його за плечi,
пiдводив ближче до стола.
Коцюбинський нiяково усмiхнувся, виблискуючи сво©ми глибокими очима.
Вiн зараз скидався на молоду: в руках квiти, в петельках i кишенях квiти i
букети якогось невiдомого листя. А через плече гiрлянда особливо
рiдкiсного виду плюща, зiрваного десь серед скель.
- Чудових квiтiв принiс нам Михайло Михайлович, - жартував Олексiй
Максимович. Та Коцюбинський стурбовано дивився на присутнiх. Вiн розумiв:
Горький жарту , але все ж тепер доведеться дарувати частину квiтiв, а йому
шкода ©х... Тут на кожному кроцi його оточували квiти, а йому все
здавалося ©х мало.
Зате й знавець квiтiв i взагалi ботанiки був неабиякий.
Вiн раптом i собi захопився загальними веселощами. I, жартуючи з сво ©
скупостi, частину квiтiв розкладав на столi, а найрiдкiснiшi вiдкладав для
себе.
- Дивiться, Михаиле Михайловичу, вас тут, на островi, вважатимуть за
рознощика квiтiв... - жартував Горький.
Коцюбинський на одну мить зробився серйозним. пильно подивився на
Горького й вiдповiв:
- Це було б чудесно...
Потiм знову перейшов на жарти i розсмiшив усiх, розповiвши про iнцидент
на селi, що трапився з ним кiлька годин тому, коли якась стара селянка
прийняла його за при©жджого ксьондза i все намагалася поцiлувати руку.
Коцюбинський був здивований:
- Головне, прийняла за ксьондза...
- I не без пiдстави, - знову жартував Олексiй Максимович, натякаючи на
занадто суворий для капрiйсько© спеки одяг з комiрцем та галстуком i
тонзуру Коцюбинського.
- Чекайте ж тепер, - загрожував Коцюбинський,- я пошлю ©© до вас, вона
й вас прийме за духовну особу, проповiдника абощо...
Горький посварився на свого друга за його жарт пальцем.
А Коцюбинський тимчасом розповiдав щось iнше. Вiн умiв, коли бажав,
примусити присутнiх слухати i веселитися. Тiльки дружина Горького Марiя
Федорiвна докiрливо хитала головою.
- Ось напишу я, Михаиле Михайловичу, листа Вiрi Iустинiвнi про всi вашi
штуки i про те, як ви тут дряпа тесь по горах замiсть лiкування i
вiдпочинку... Будете мати вiд не© патерностер... Зрештою, чому не сiда те
обiдати?..
Коцюбинський забрав вiдкладенi для себе квiти i пiшов переодягатися до
обiду.
Горький чекав його сам. Iншi розiйшлися. В цьому будиночку жив тiльки
Коцюбинський, та ще була тут ©дальня, куди приходила обiдати вся родина
Горьких. В садку був ще один, бiльший, будинок, де й жили великою родиною
П шкови. Перед дванадцятим листопада Коцюбинський при©хав на острiв, i
Олексiй Максимович, що давно запрошував його на Капрi, не пустив його
нiкуди вiд себе.
Тепер у Михайла Михайловича була гарна, навiть розкiшна кiмната з
скляними дверима i балконом на море. Сонце цiлими днями не покидало його
весело© кiмнати, обставлено© бiлими меблями, з картинами, фарфором i
трьома електричними лампами, що добре забезпечували нiчну роботу. Навiть
телефон був. Щоправда, Михайло Михайлович його iгнорував, навiть не
дивквся на нього, щоб нiщо не нагадувало йому метушливого службового
життя.
Вiн рясно заквiтчував свою кiмнату, дбаючи, щоб завжди були свiжi i
гарнi квiти, йому допомагав садiвник, що кожного дня приносив зо два
букети чудесних iрисiв i гроянд, а Михайло Михайлович дiставав у мiстi або
й сам добував у околицях диких нарцисiв, альпiйських фiалок чи й цiлу
гiлочку розквiтлого десь у затишку мирта.
Буваючи в свiтлiй кiмнатi Коцюбинського, Олексiй Максимович завжди
жартував, називав ©© кiмнатою молодо©, що вже зовсiм зiбралася до шлюбу.
Звичайно по обiдi читали газети. Коцюбинський запропонував перейти на
веранду. Теплий вiтер з гипту ледве торкався тоненьких гiлок на деревах.
Було понад двадцять градусiв тепла. Ще квiтнув золотом понад морем буйний
дрок, а бiля само© веранди струмувала солодким духом раптом розквiтла
яблуня. Природа тихо-трiумфувала: була зима, а вона не зiв'яла i немов
боролася з сво©м загином.
- Вчора в Парижi,- промовив Горький,- вiдбувся похорон Поля Лафарга i
дружини його Лаури - дочки Маркса.
- Я ще не читав,- вiдповiв Коцюбинський i простягнув руку до стола з
газетами.
Олексiй Максимович хвилину подумав, неначе вражений сво©ми ж словами.
Обличчя його похмурнiло. Слова зробилися ще повiльнiшими й важчими.
- Так помирати люди не звикли... в цiй загибелi щось прекрасне,
горде, справдi людське, а не рабське... - схвильовано промовив вiн.
Коцюбинський прочитав повiдомлення про похорон i замислився.
- Ось, Михаиле Михайловичу, людина прожила сiмдесят рокiв - вiк, який
вона вважала межею людсько© дiяльностi. Людина не звикла, щоб хтось iнший,
а не вона сама, вiдав ©© життям. Людина мала за сво©ми плечима бiльш як
пiвстолiття боротьби. Вона могла стерпiти. багато, але не могла i не
хотiла вiдчувати, як падають ©© сили i в'яне життя. Не доля, не фатум, а
вона сама розпорядилася собою.
- Смерть треба перемогти, - немов продовжуючи сво© думки, говорив
Коцюбинський. - Помре багато мiльйонiв людей, змiниться не одне поколiння,
але, зрештою, сила людського розуму переможе смерть. Смерть зробиться
нашим вольовим актом. Ми йтимемо в небуття так же свiдомо, як ляга мо
спати. Це й буде перемогою над смеотю. Менi зда ться, саме такою смертю
закiнчили Лафарги. Коли люди усвiдомлять цiну життя, збагнуть його красу й
вiдчують насолоду вiд роботи й боротьби, тодi буде переможена смерть.
- Думаю, Михаиле Михайловичу, що паризький комунар Поль Лафарг чудесно
розумiв красу i цiну життя...
- О! - тiльки й змiг вигукнути Коцюбинський.
- Торiк, через кiлька днiв пiсля вашого вiд'©зду з Капрi, ми вiтали в
себе несподiваного гостя - Ленiна. Вiн госiював тут кiлька днiв. Володимир
Iллiч був особисто давно знайомий з Полем Лафаргом i дочкою Маркса. Тодi ж
вiн багато розповiдав менi про нього. Адже Лдфарг був найстарiший i один з
найвидатнiших борцiв за демократiю у Францi©. З iдеями демократi© вiн
зв'язав усе сво життя. Я пам'ятаю, Володимир Iллiч надзвичайно захоплено
розповiдав про нього. Адже Лафарг не тiльки бився на барикадах Комуни, але
й пiсля перемоги контрреволюцi© понад тридцять рокiв боровся за iде©
соцiалiзму. I помер романтично, як справжнiй борець i герой...
Коцюбинський раптом пожвавiшав, очi його заблищали, немов якась
несподiвана думка запалила ©х.
- Я думаю, Олексiю Максимовичу, про те, що демократiя завжди
романтична. Адже романтизм - найбiльш людський настрiй. Вiн звеличу добрi
начала i цим свiдчить, як гаряче людство прагне добра. Добре було б
видавати такий лiтопис, записувати в ньому все, що зроблено для людського
добра. Хiба не корисна була б ця рiч для демократi?.. А особливо потрiбно
це на нашiй, Олексiю Максимовичу, багькiвщинi.
- Е-е... Михаиле Михайловичу, мiй дорогий, на батькiвщинi нашiй можна з
бiльшим успiхом видавати лiтопис свинцевих мерзот... До речi, це було б
дуже корисно... А з добрими дiлами треба ховатися, щоб вас не пiймали та
не повели на прогулянку по Володимирському тракту... Ось видавали
бiльшовики "Мысль", легально, для широких мас приступно. Хорошi люди
керували журналом. Огь вам i правда i добрi дiла знайшли свiй лiтопис. Ну,
а на п'ятому номерi кiлька мiсяцiв тому мiнiстр внутрiшнiх справ i
прихлопнув усю цю добру справу.. Будемо замiсть цього новий журнал
видавати "Просвещение", з лiтературно-художнiм вiддiлом. Ленiн менi цей
вiддiл доручив редагувати. у вас, Михаиле Михайловичу, прекраснi речi...
Ось омiркуйте i, якщо забажа те друкуватися в нас, давайте... Вас
друкуватимемо охоче.
Коцюбинський вiдразу заходився мiркувати вголос. що вiн мiг би дати для
друку в новому журналi.
В цю хвилину Горького покликали: прийшов якийсь гiсть.
Михайло Михайлович залишився сам з сво©ми думками. Вже який раз Олексiй
Максимович розповiда йому про Ленiна, та й вiд iнших, якi оточували тут
Горького, вiн не раз чув про цю людину. Коли б торiк вiн ви©хав з Капрi
хоч би на два днi пiзнiше, вiн побачив би тут, на вiллi Горького, самого
Ленiна, може, зустрiвся б з ним, розмовляв, йому про що говорити з цi ю
людиною, твори яко© допомагають йому писати правдиво. Нi, вiн нiколи не
забуде, як книжка Ленiна, звернена до сiльсько© бiдноти, дiйшла й до серця
укра©нського письменника.
Вранцi знову прийшов Леонтович, щоб забрати його на прогулянку. Сiсти
за роботу знову не щастило.
Леонтович був знайомий Коцюбинського з Ки ва. Тiльки для розваги вiн
по©хав у закордонну подорож. Будучи небожем мiльйонера Симиренка i маючи
власнi ма тки i сейф з акцiями, вiн не думав про те, що люди, подiбнi
вiдомому письменниковi Коцюбинському, i на курортi мусять не забувати про
роботу. Близький через рiд сво © дружини Юлi© Лесевич до кiл громадських
дiячiв, Леонтович був не вiд того, щоб i собi зажити глави серед
культурного свiту. Вiн потроху у вiльний час брав участь у громадському
життi, головне сво©ми грошима, пробував сво© сили у лiтературi i плекав
мрiю спокiйно прожити все сво життя лiберальним паном.
При©хавши на Капрi, Леонтович штурмував Коцюбинського листами, щоб той
швидше при©здив туди, бо самому, мовляв, не дуже весело. Михайло
Михайлович не поспiшав. Вiн збирався тiкати на пiвдень вiд суворо©
чернiгiвсько© зими i тому тiльки наприкiнцi листопада вибрався з дому Все
ж застав ще на Капрi Леонтовича i переконався, що доведеться кiлька днiв
змарнувати на прогулянки з сво©м знайомим, якому вiн в силу обставин був
дечим зобов'язаний на Укра©нi. А проте першi днi й не слiд було сiдати за
роботу.
Коли проходили по садку, у вiкнi вiлли з'явилася широкоплеча постать
Олексiя Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено i повчально вiн
промовив:
- Не ходили б по горах... Зовсiм зiпсу те собi серце. Михайло
Михайлович засмiявся.
- Не буду, Олексiю Максимовичу, не буду... Хоча втома моя вже зника i
менi хочеться в Анакапрi. А сьогоднi погуля мо трохи над морем, човна
вiзьмемо.
По дорозi, далеко попереду, вони побачили двох жiнок, теж при©жджих, що
були знайомi Леонтовичу i бажали познайомитися з Коцюбинським. Вони були
зайвi, i чоловiки звернули на iншу дорогу, щоб не зустрiтися з ними, хоча
жiнки вже й бачили ©х. Леонтович другого дня вранцi ви©здив на батькiвщину
i в нього були справи до Коцюбинського.
В розмовах з Леонтовичем Коцюбинському доводилось бути майже
дипломатом, стежити за кожним сво©м словом, наперед його обмiрковувати,
уникати зайво© щиростi i водночас бути цiлком правдивим. Вiн признавався
собi, що не звик тримати себе в такому режимi.
Кiлька рокiв тому, коли Коцюбинський повернувся з ма тку Чикаленка, де
вiдпочивав на запрошення хазя©на, Леонтович настирливо запрошував його до
себе в ма ток на Полтавщинi. Але вiн поклав собi за принцип не
погоджуватися бiльше нiколи на подiбну гостину i вiдмовився. Вiдмовлятись
довелося листовно, i вiн зiпсував собi день, мiркуючи над дипломатичною
фразою вiдповiдi i посилаючи сам себе до бiса за свою надмiрну
делiкатнiсть. Приводу для рiзко© розмови не траплялося. I навiть, навпаки,
Леонтович уживав усiх заходiв, щоб заслужити прихильнiсть Коцюбинського, i
завжди, коли гурт друзiв Михайла Михайловича робив йому якусь важливу
послугу, Леонтович умiв завжди докласти до цього й сво©х рук...
Весляр - бородатий капрi ць, з бронзовим сухим обличчям, в панамi i
босий - наляга на весла. Затока злегка брижиться вiд теплого пiвденного
вiтру. Сонце пече в обличчя, але спеки нема .
- Олексiй Максимович влаштову для мене велику пескару... Це буде
чудово! Ми, з Укра©ни, не бачили нiчого подiбного.
Весляр дужче наляга на весла, i на його оголених литках надимаються
вузлуватi жили. Леонтович мовчить. Сьогоднi в нього поганий настрiй.
Обличчя його напружене i зосереджене. Хвиля хльоска в човен, i вiн
сковза ться по нiй легко i грацiозно. В капрiйця - спокiйне, суворе
обличчя, а постать, руки i ноги напруженi, зiбранi для пружного й дужого
руху. Михайло Михайлович раз у раз кида на нього погляд, немов вивча
його рухи.
Нарештi Леонтович зважу ться:
- Я так i не маю,- говорить вiн, немов продовжу вчорашнi i
позавчорашнi розмови, - вiдповiдi вiд вас, Михаиле Михайловичу: що ж
робити менi - писати чи кинути?..
Вiн сподiва ться, що Коцюбинський вiдразу ж обуриться з його вагань i
гаряче почне його вмовляти продовжувати роботу. Коли ж Михайло Михайлович
остаточно розчарований в його творчих перспективах, то вiн, звичайно,
зробить паузу, подума i стиха почне говорити, що, мовляв, звичайно,
Укра©нi браку письменникiв i т. д. Поставивши сво запитання, Леонтович
чека мить, другу, але тепер почува , себе легше.
Коцюбинський мовчки дивиться на весляра. Тепер човен ледве руха ться за