натовп, i промовив:
- х благородi мертвий...
I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надi©, ©й здалося, що крiзь густi
вi© i навислi брови його очi вiтали ©©.
Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й написати
хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не одержувала.
Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до статбюро. Нiхто не
знав, що ж робити... Коли б був Михайло Михайлович, вiн би порадив
що-небудь. Але вiн досi навiть не зна про останнi подi©, що раптом
зробили ©© життя таким важким i безвихiдним...
I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай
коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист
був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi.
"Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що ©х тут часто зустрiчаю. В
прямовисних кам'яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних печер,
гротiв. Перший, що я вiдвiдав,- срiбний грот. Вхiд до нього такий малий,
що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве пролiзли ми туди. Вода
в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що свiтить вогнями. Та коли
тiльки махнути веслом або зачепити рукою, слiд вiд руху ста незвичайно
блакитним, а кра© хвилi - нiжнорожевими. Сполучення цих яскравих i цiлком
визначених кольорiв так вража , що важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли
занурити в воду весло або руки - вони стають срiбними, звiдки i назва
гроту. Другий грот - блакитний. Це величезна зала з блакитними стiнами i
блакитною водою, яка, коли руха шся, гра блакитними вогнями. Для того,
щоб мати уявлення, вiдтвори в сво©й уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори,
кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще
чудовiший дiамантовий, де вода свiтить дiамантами.
Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна, майже
чорного кольору, раз у раз виника дивно блакитна промениста хвиля, що
справля таке могутн враження, що мiсцевi люди називають це pikolo
diavolo - маленький чорт.
Краса i повiтря тут дивнi.
Почуваю себе добре. Тiшуся природою, споко м.
Минуло© ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя дивно
бiле, без жодно© кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi зморшки. Це
тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити тво© страждання..."
За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками.
Суду Надi© Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як
занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i розумiла, що суд буде
незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв ©© возили до вiйськово-окружного
суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi ж вона одержала
обвинувальний акт.
Увечерi ©© вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого ©здити до
Загiрно©. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати проти
обвинувачення ©© в убивствi пристава Надiя не думала. Про це попередила й
оборонця. Вiн просив ©© на судi не виступати з останньою промовою або
обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I вже нокидаючи ©©
камеру-одиночку в Лук'янiвськiй тюрмi, вiн сказав, хоч Надiя й не питала
про це:
- Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для одного
пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду довiчну
каторгу...
- А ви ©х нi про що не просiть... - вiдповiла тихо i суворо Надiя,
подаючи здивованому оборонцевi руку.
Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дi© розстрiлюють або
вiшають i що ©й нема чого сподiватись особливо© милостi у формi довiчно©
каторги... Готувала себе до найгiршого.
Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя
нарештi почула в сво©й камерi:
- Загiрна, виходь, по©демо до суду...
Напiвтемна в'язнична карета не схвилювала ©©. Надiя була готова до
всього. В судi до не© з'явився оборонець i знову просив ©© триматися на
судi коректно. Це означало, що ©й залишалось звiрятися на милiсть суддiв.
Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн цього
дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кiлькох
людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували суддi i
автоматично вiдстукував сво© промови прокурор. В генерал-майора була
звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на них, а кудись на заднi
ослони судово© зали. Вiн умiв протягом пiвторагодинного процесу не глянути
й разу на пiдсудних, навiть тодi, коли ©х з його наказу вели до зали суду.
Iнодi, промовляючи, вiн зневажливо совав сво©м пенсне по "справi" i
вичитував звiдти кiлька слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне.
- Прiзвище? - запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим.
Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя
його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед. А весь вiн
зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким тоном, як вiн того
сподiвався.
- Iм'я, по батьковi...
I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним
споко м, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала
несподiвано рiзко повернулася до пiдсудно©. I суд i присутнi в залi
заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину.
- M-да...а... - промовив голова суду, коли процедура формального
опитування закiнчилася.
Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв пенсне i
уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на
нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене вiкно, де свiтило
червневе сонце i цвiрiньчали горобцi...
"Чи треба ждати вiд них пощади?" - думала вона.- Чи зважать вони на ©©
молодiсть? Можливо, ©й пощастило б розшукати Григорiя, i вони пiшли б
крiзь бурхливе i грiзне життя разом.
й раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про ©© арешт i
суд, при©хав до Ки ва i намагатиметься ©© звiльнити. Iмовiрнiсть успiху
мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло б, що вона зовсiм
даремно, без будь-яко© користi, вiддала сво життя. Вона враз
схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опану Григорiя, це думка про
©© звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед яким безумством. Але вiн
тiльки загубить себе.
Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо не
знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих божевiльних
крокiв, щоб зовсiм ви©хав звiдси кудись, де нiхто з ворогiв його не зна .
Запитання суддi вiдiрвало ©© вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi
вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд арештом.
Певне, ©х чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони часто широко
розкритими очима дивились на не© i потiм шепталися помiж себе. й
здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають ©©. Надiя почувала
себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла б вона ©м, за що
вона гине...
Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши "во фронт" перед
головою суду, дали сво© свiдчення.
Третiм свiдком проти не© був один з пасажирiв, у якому Надiя впiзнала
"купця без гiльдi©". Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про сво©
пiдпри мства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течi©, аж поки
голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi судово©
справи... Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати пальцем в
бiк пiдсудно©. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд нього. Купчисько
брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi, у вагонi, коли
лагiдно розмовляла з пасажирами.
Надi© було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I все,
що чула вона тепер, було ©й гидке i тяжке нестерпно. I коли пролунала
команда "встати" й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула якусь
полегкiсть.
На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки Надiю
виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз оглянути
присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так i
треба, все буде зроблено спокiйнiше i ©© справа не завдасть клопоту
товаришам... Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутнi пiд час
читання вироку. I тiльки в цей момент, якось раптом, зрозумiла вона всю
вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз, через якихось пiвгодини, годину чи
просто кiлька хвилин суддi у сво©й кiмнатi за снiданком виречуть ©©
долю... Жити чи не жити ©й... "Мало прожила на свiтi i мало зробила",-
думала вона, не помiчаючи оборонця, що, нiяковiючи, пропонував ©й хоч
трохи поснiдати. Вiдмовилась.
Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки не
повели ©© знову до зали. З жахом вiдчула, що ©© ноги ледве пересуваються,
що вона не може примусити ©х ступати твердо i впевнено. Легке, холодне
тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги так i залишились
важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд ясна i думки якось
дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли вiн,
сiвши на хвилину в сво крiсло, враз пiдвiвся й почав читати вирок. В залi
була надзвичайна тиша, як колись, в дитинствi, - пригаду вона, - в
церквi, коли хвилинами завмирав народ, упо ний спiвами архi рейського
хору. Вона знову дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно.
"Указом його iмператорсько© величностi, 1910 року, червня одинадцятого
дня, ки©вський вiйськовоокружний суд..." :
За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве чула не
дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що звичайним
завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд паперу, формулу
вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих, i вона в раптовiй,
немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi слова вироку: "...суд
ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертно© кари через повiшення..."
Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд
вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у
травневому лiсi над Десною...
V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ
"Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день
записано кiлька мученикiв".
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записно© книжки.
Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi зробили
все. Звичайно, ©х прохання не мало успiху. Подано було його на iм'я
командувача вiйськово© округи, але вiн не зважив на материнi сльози. Друге
прохання було повезене в столицю. диним наслiдком усiх цих прохань був
виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi.
До Ки ва при©здили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками
адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування, нiхто
не мiг порадити нiчого.
Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була диною жiнкою,
засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама.
Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один смертник.
Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко дзенькнув замок,
засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано, поспiшаючи, поки його не
спинили тюремники, спiвав.
До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз
доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: "Розспiвався тут, як на весiллi...
са-ла-вей!.." Нового засудженого всi почали прозивати "Соловей".
Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i схвильовано
прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову ввiрвалися
доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь коридор
смертникiв загримiв: ув'язненi били в дверi, в стiни, лунали вигуки
протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла, протестуючи
проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i довго не могли
вгамувати тюрму.
Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в'язнi,
голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або
тяжко побили i вiдправили до лiкарнi.
Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i то© житт во© снаги, що
дозволила б ©й зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з
себе, що могла трохи спати i навiть ©сти. Кожного разу, лягаючи в лiжко,
вона запитувала сама себе: чи це не остання ©© нiч... I навiть бравiрувала
тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi вiд звичайних для ©©
становища кошмарiв. Здавалось, нiчого несподiваного для не© вже не
трапиться в життi: все обмiрковано нею, все передбачено. Вороги не могли б
злякати ©© в останнiй момент нiякою несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна
досконально уявля собi кожен свiй крок - вiд камери до петлi. Вона навiть
зна , який кат зашморгне на нiй петлю i виб' чоботом з-пiд ©© нiг ослона.
З то© хвилi вона, Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя.
Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона
швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським ремеством
займався в цi часи старий городовик Печорсько© полiцейсько© частi Ничипiр
Васильович Кругляк. За ©© страту вiн дiстане п'ятдесят карбованцiв. Отже,
©© смерть дасть комусь матерiальну користь.
Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в
Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як хмарина,
з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась...
Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповiдання
написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ята , як вiн читав ©м
цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще разiв кiлька.
Деякi деталi зникли в пам'ятi.
Дiвчина крикнула, як чайка... Це, певне, вона проклинала ©х, сво©х
ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi... Цiкаво - скiльки
рокiв було тiй дiвчинi? Е-е... та чи не все одно скiльки... Швидше б
тiльки, поки вона ма сили!..
Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi... Нiхто не тривожив ©©
вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича.
© мучило тiльки те, що нiкому iз сво©х близьких вона не могла написати
i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж, до не©
просилися ©© родичi. Певне, Марина благала не раз начальство пустити ©© до
сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити до не© родичiв?
Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися.
Одного дня дверi до ©© камери розчинилися. "Що - вдень?.." - здивовано
запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав вести ©© на
страту. Це прийшов ©© оборонець разом ,з .вартовим i повiдомив, що
одержано вiдповiдь: помилування ©й не буде...
- Менi' це вже було вiдомо,- i вона безтурботно усмiхнулась.
- Коли? Вiд кого?- здивувався недотепний адвокат.
- Ще як ви думали писати прохання... Менi мстяться за полiцая. Тому й
не слiд було чекати милостi...
Дозорчий ввiчливо припинив ©х розмову.
Через кiлька днiв ©© вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник прокурора
ки©всько© судово© палати.
- Здрастуйте! - гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в дверях.
- Мо вам шанування! - в тон йому вiдповiла Надiя.- Ви привезли менi
помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так?
- Нi,сказав вiн, зiтхнувши,- не так... нiчого хорошого. Вам не щастить.
До речi, а як ваше здоров'я i самопочуття?
- Нiчого, добре... А як ваше?- продовжувала глузувати з нього дiвчина.
Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради...
- Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до себе
священика, а ви зовсiм не в молитовному настро©... Що це - дитяче
зухвальство?
- Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а
повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совiсть
чиста i каяття не буде...
- Та я бачу,- роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з камери.
I бiльше не заходив нiхто. Вночi до не© стукали через стiну товаришi.
Питалися, хто приходив до не© вдень i чого. Вона вiдповiла i довiдалась
вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi вдень до контори i
там залишили до ночi.
Надi© вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли вночi
когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: "Прощайте, товаришi!"
Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв жалiбного маршу,
погрози доглядачiв i навiть побиття... I тiльки вранцi вгамову ться
вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню дорогу. Iнодi,
щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми викликала смертникiв
до контори вдень i вже не вертала ©х до камери. Вночi перевозили ©х на
мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила гукати до товаришiв, якщо ©©
викличуть навiть до контори.
Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули вже
мiсяцi. Помилування ©й не було - це вже вiдомо. Чого ж вони ждуть?..
Нiкому вона не могла повiдати про сво© сумнiви. Перестукуючись уночi з
сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка жде сво ©
страти, мучиться тим бiльше, що довше ©й доводиться чекати. Це здивувало
Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi страждати. Не
дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм одного - показати
катам, як умiють умирати подiбнi до не© люди.
Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка, що
"Соловей" знову в сво©й камерi. I справдi, незабаром з його камери знову
полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже був
надiрваний, кволий голос слабо© людини.
Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери i
бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми... Тим бiльше, що
про попередн побиття "Солов'я" поголоска пiшла далеко за межi тюрми, i
начальство мало деякi непри мностi. Терпiли... "Соловей" спiвав тепер
короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм починав знову -
уперто, невважаючи на погрози.
Надi© було боляче його слухати.
Одного разу вдень до не© постукали через стiну. Це заборонялось i було
особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютiших
вартових. Та коли вже ©© викликали на розмову, значить, було щось важливе,
i вона припала до стiни.
Iз-за стiни ©© повiдомляли, що одному з засуджених страту несподiвано
замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що через кiлька годин
його переведуть до пересильно© тюрми i через кiлька днiв повезуть аж на
ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до
кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу сестри. Просила тiльки не
писати багато, щоб не завдавати рiдним зайвих мук. Просила написати про ©©
бадьорий настрiй i незламний намiр гiдно померти.
Потiм подумала: "Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру про
себе - хай би вже потроху забували".
Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про не©. Вже
лягаючи спати, вона не ждала, що цi © ночi ©© можуть забрати.
Мучили довгi ночi. З тюремно© бiблiотеки ©й iнодi на ©© прохання
приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала
сво рiдне заняття: на читаних в'язнями сторiнках дошукувалась ©х слiдiв.
В'язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або замазувались
чорнилом. Все ж Надiя намагалася ©х про. читати. Нi вдень, нi ввечерi в
камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля i терпiння, щоб
прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи робили смертники. Не
одне знайоме iм'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала
такi написи напам'ять. Iнодi цiлими годинами билася вона над якимись
напiвзниклими рядками, написаними ледве помiтно олiвцем або й просто
видавленими нiгтем. По двох-трьох знайдених лiтерах треба було розгадати
цiле слово.
Надiя радiла, коли ©й щастило вiдновити слова, в яких в'язень посилав
прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова. Часто
смертник у написi прощався з товаришами по партi©. Один раз вона прочитала
зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона: "Життя - це
сон..." Прiзвище того, хто писав, було ©й незнайоме. Поряд з прiзвищем
стояло в дужках: "до страти на шибеницi..." i дата. Писалося ще минулого
року.
Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки, шукала
iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого на смерть
пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про нього.
Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час ©©
перебування у в'язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона залишалася
сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати домагалися
зустрiчi з нею, але ©м цього не дозволяли. Надiя написала прохання до
помiчника прокурора, який уже знав ©©. Можливо, вiн зважить на ©©
прохання. Вона просила дозволити ©© матерi i сестрi побачення з нею.
Прохання було передане прокуроровi через тюремну адмiнiстрацiю.
Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те, що
сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не
треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей, щоб легше
перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти помилку.
За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно
свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче стогне,
пiд ногами.
Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але мiсяць
уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть
по снiгу, i веселий та мничий смiх закохано© пари, i парубоцька пiсня з
околицi губернського мiста. Вони блукають без меги вулицями околиць - вона
i Григорiй, ©© тут мало хто зна . Але Григорiй часто зустрiча знайомих
людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд ногами рипить снiг, i хочеться
побiгти наввипередки, ловити одне одного, смiятися, як смiються там, в
гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат, що витягли звiдкись санки й метушаться
навколо них посеред широко© вулицi. Григорiй ловить ©© бажання...
Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй пригляда ться до них
i раптом щось вигуку ; вiн пiзна знайомого пiдводчика. I ось вони вже на
незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна, потiм сивi вiд
паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них iде пара, наче
конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, i вона дзвiнко i
нестримно смi ться, як i всi дiвчата, коли санки на поворотах за©здять
убiк i перехиляються на крило... Трохи мерзнуть ноги i в пальцi зайшли
зашпари. Хова ноги пiд пальто. ©й не хочеться припиняти таку прогулянку.
Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн сто©ть у передку навколiшках, кричить на
коней i крутить у себе над головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однi ©
околицi на другу, поки вiзник не при©здить, нарештi, додому. Тодi вони з
Григорi м, пiшки, при мно розминаючи ноги пiсля довго© ©зди, повертаються
до мiста. Сповза мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стука в шибку, до
кiмнати сестри... Григорiй проща ться i поволi йде. Вона сто©ть бiля
хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго ще не
може заснути...
I справдi, все це немов сон... "Життя - це сон..." Може, так само, як
вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi слова на
книзi... I хiба вона, двадцятип'ятирiчна смертниця, не може теж думати про
сво коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон?
Думати про це вже бiля стовпа шибеницi...
Цiкаво ©й, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в знайомому
оповiданнi дiвчина, в яко© навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат
натягав на не© бiлий саван?.. Що вигукнула вона до катiв? Певне,
прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну, вона теж кине в вiчi
катам сво прокляття i не зганьбить, як i та дiвчина, сво © честi слiзьми
i розпачем.
Другого дня з волi ©й принесли передачу. З дикою радiстю вона кинулась
до пакунка, шукаючи яко©сь потайно© записки, хоча б одного слова, бодай
пiдпису, щоб знати, хто при©хав сюди, щоб хоч у такий спосiб дати ©й знати
про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при передачах нi листiв, анi
усних переказiв... Та й саму передачу хто й зна як дозволили. I тепер
тiльки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було
©й принесено. Тiстечка, солодкий пирiг, цукерки... Ласощi!.. Звiдти...
з-за стiн в'язницi... I вона впала на лiжко i вперше пiсля арешту плакала,
тяжко, з риданням, що пiдкидало ©© на лiжку, як у пропасницi. Уперто
намагалась затамувати сво© страждання i сльози. I вперше в в'язницi
нестало ©й сили стримати натиск розбурханого почуття.
Минав час. ©© не займали. Зрiдка бували передачi - нiмi, без слова i
знаку привiту. Вони нагадували ©й про волю й життя i тiльки завдавали раз
у раз важких страждань. Ще переконувалась, як почина пiдточуватися ©©
здоров'я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в грудях... Вечорами
вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було безсиле. Вона
перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд думок про
шибеницю.
В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i
негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час
чергово© розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно
дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу.
Починалась весна.
Може, й ©й страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною... Вона ловила
себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до не©.
На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала
вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в небi курликання
журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала, що доглядач, певне,
навмисно забува глянути на годинника i дару ©й кiлька зайвих, незаконних
хвилин сонця, вiтру, весни.
Коли пiсля прогулянки вона заходить до сво © камери, то спиня ться з
жаху бiля дверей: камера дише на не© вогким холодом, в нiй темно i тiсно,
немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити.
Лягаючи, вона боялась, що ©© збудять цi © ночi i повезуть на Лису гору.
Ночами майже не спала.
Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До ©© дверей
наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже
скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i вагу
на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп'ялися в ковдру i майже заклякли.
- х благородi мертвий...
I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надi©, ©й здалося, що крiзь густi
вi© i навислi брови його очi вiтали ©©.
Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й написати
хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не одержувала.
Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до статбюро. Нiхто не
знав, що ж робити... Коли б був Михайло Михайлович, вiн би порадив
що-небудь. Але вiн досi навiть не зна про останнi подi©, що раптом
зробили ©© життя таким важким i безвихiдним...
I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай
коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист
був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi.
"Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що ©х тут часто зустрiчаю. В
прямовисних кам'яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних печер,
гротiв. Перший, що я вiдвiдав,- срiбний грот. Вхiд до нього такий малий,
що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве пролiзли ми туди. Вода
в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що свiтить вогнями. Та коли
тiльки махнути веслом або зачепити рукою, слiд вiд руху ста незвичайно
блакитним, а кра© хвилi - нiжнорожевими. Сполучення цих яскравих i цiлком
визначених кольорiв так вража , що важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли
занурити в воду весло або руки - вони стають срiбними, звiдки i назва
гроту. Другий грот - блакитний. Це величезна зала з блакитними стiнами i
блакитною водою, яка, коли руха шся, гра блакитними вогнями. Для того,
щоб мати уявлення, вiдтвори в сво©й уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори,
кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще
чудовiший дiамантовий, де вода свiтить дiамантами.
Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна, майже
чорного кольору, раз у раз виника дивно блакитна промениста хвиля, що
справля таке могутн враження, що мiсцевi люди називають це pikolo
diavolo - маленький чорт.
Краса i повiтря тут дивнi.
Почуваю себе добре. Тiшуся природою, споко м.
Минуло© ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя дивно
бiле, без жодно© кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi зморшки. Це
тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити тво© страждання..."
За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками.
Суду Надi© Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як
занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i розумiла, що суд буде
незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв ©© возили до вiйськово-окружного
суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi ж вона одержала
обвинувальний акт.
Увечерi ©© вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого ©здити до
Загiрно©. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати проти
обвинувачення ©© в убивствi пристава Надiя не думала. Про це попередила й
оборонця. Вiн просив ©© на судi не виступати з останньою промовою або
обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I вже нокидаючи ©©
камеру-одиночку в Лук'янiвськiй тюрмi, вiн сказав, хоч Надiя й не питала
про це:
- Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для одного
пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду довiчну
каторгу...
- А ви ©х нi про що не просiть... - вiдповiла тихо i суворо Надiя,
подаючи здивованому оборонцевi руку.
Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дi© розстрiлюють або
вiшають i що ©й нема чого сподiватись особливо© милостi у формi довiчно©
каторги... Готувала себе до найгiршого.
Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя
нарештi почула в сво©й камерi:
- Загiрна, виходь, по©демо до суду...
Напiвтемна в'язнична карета не схвилювала ©©. Надiя була готова до
всього. В судi до не© з'явився оборонець i знову просив ©© триматися на
судi коректно. Це означало, що ©й залишалось звiрятися на милiсть суддiв.
Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн цього
дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кiлькох
людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували суддi i
автоматично вiдстукував сво© промови прокурор. В генерал-майора була
звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на них, а кудись на заднi
ослони судово© зали. Вiн умiв протягом пiвторагодинного процесу не глянути
й разу на пiдсудних, навiть тодi, коли ©х з його наказу вели до зали суду.
Iнодi, промовляючи, вiн зневажливо совав сво©м пенсне по "справi" i
вичитував звiдти кiлька слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне.
- Прiзвище? - запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим.
Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя
його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед. А весь вiн
зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким тоном, як вiн того
сподiвався.
- Iм'я, по батьковi...
I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним
споко м, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала
несподiвано рiзко повернулася до пiдсудно©. I суд i присутнi в залi
заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину.
- M-да...а... - промовив голова суду, коли процедура формального
опитування закiнчилася.
Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв пенсне i
уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на
нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене вiкно, де свiтило
червневе сонце i цвiрiньчали горобцi...
"Чи треба ждати вiд них пощади?" - думала вона.- Чи зважать вони на ©©
молодiсть? Можливо, ©й пощастило б розшукати Григорiя, i вони пiшли б
крiзь бурхливе i грiзне життя разом.
й раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про ©© арешт i
суд, при©хав до Ки ва i намагатиметься ©© звiльнити. Iмовiрнiсть успiху
мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло б, що вона зовсiм
даремно, без будь-яко© користi, вiддала сво життя. Вона враз
схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опану Григорiя, це думка про
©© звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед яким безумством. Але вiн
тiльки загубить себе.
Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо не
знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих божевiльних
крокiв, щоб зовсiм ви©хав звiдси кудись, де нiхто з ворогiв його не зна .
Запитання суддi вiдiрвало ©© вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi
вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд арештом.
Певне, ©х чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони часто широко
розкритими очима дивились на не© i потiм шепталися помiж себе. й
здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають ©©. Надiя почувала
себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла б вона ©м, за що
вона гине...
Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши "во фронт" перед
головою суду, дали сво© свiдчення.
Третiм свiдком проти не© був один з пасажирiв, у якому Надiя впiзнала
"купця без гiльдi©". Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про сво©
пiдпри мства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течi©, аж поки
голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi судово©
справи... Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати пальцем в
бiк пiдсудно©. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд нього. Купчисько
брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi, у вагонi, коли
лагiдно розмовляла з пасажирами.
Надi© було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I все,
що чула вона тепер, було ©й гидке i тяжке нестерпно. I коли пролунала
команда "встати" й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула якусь
полегкiсть.
На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки Надiю
виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз оглянути
присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так i
треба, все буде зроблено спокiйнiше i ©© справа не завдасть клопоту
товаришам... Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутнi пiд час
читання вироку. I тiльки в цей момент, якось раптом, зрозумiла вона всю
вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз, через якихось пiвгодини, годину чи
просто кiлька хвилин суддi у сво©й кiмнатi за снiданком виречуть ©©
долю... Жити чи не жити ©й... "Мало прожила на свiтi i мало зробила",-
думала вона, не помiчаючи оборонця, що, нiяковiючи, пропонував ©й хоч
трохи поснiдати. Вiдмовилась.
Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки не
повели ©© знову до зали. З жахом вiдчула, що ©© ноги ледве пересуваються,
що вона не може примусити ©х ступати твердо i впевнено. Легке, холодне
тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги так i залишились
важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд ясна i думки якось
дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли вiн,
сiвши на хвилину в сво крiсло, враз пiдвiвся й почав читати вирок. В залi
була надзвичайна тиша, як колись, в дитинствi, - пригаду вона, - в
церквi, коли хвилинами завмирав народ, упо ний спiвами архi рейського
хору. Вона знову дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно.
"Указом його iмператорсько© величностi, 1910 року, червня одинадцятого
дня, ки©вський вiйськовоокружний суд..." :
За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве чула не
дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що звичайним
завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд паперу, формулу
вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих, i вона в раптовiй,
немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi слова вироку: "...суд
ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертно© кари через повiшення..."
Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд
вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у
травневому лiсi над Десною...
V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ
"Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день
записано кiлька мученикiв".
М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записно© книжки.
Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi зробили
все. Звичайно, ©х прохання не мало успiху. Подано було його на iм'я
командувача вiйськово© округи, але вiн не зважив на материнi сльози. Друге
прохання було повезене в столицю. диним наслiдком усiх цих прохань був
виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi.
До Ки ва при©здили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками
адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування, нiхто
не мiг порадити нiчого.
Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була диною жiнкою,
засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама.
Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один смертник.
Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко дзенькнув замок,
засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано, поспiшаючи, поки його не
спинили тюремники, спiвав.
До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз
доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: "Розспiвався тут, як на весiллi...
са-ла-вей!.." Нового засудженого всi почали прозивати "Соловей".
Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i схвильовано
прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову ввiрвалися
доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь коридор
смертникiв загримiв: ув'язненi били в дверi, в стiни, лунали вигуки
протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла, протестуючи
проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i довго не могли
вгамувати тюрму.
Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в'язнi,
голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або
тяжко побили i вiдправили до лiкарнi.
Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i то© житт во© снаги, що
дозволила б ©й зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з
себе, що могла трохи спати i навiть ©сти. Кожного разу, лягаючи в лiжко,
вона запитувала сама себе: чи це не остання ©© нiч... I навiть бравiрувала
тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi вiд звичайних для ©©
становища кошмарiв. Здавалось, нiчого несподiваного для не© вже не
трапиться в життi: все обмiрковано нею, все передбачено. Вороги не могли б
злякати ©© в останнiй момент нiякою несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна
досконально уявля собi кожен свiй крок - вiд камери до петлi. Вона навiть
зна , який кат зашморгне на нiй петлю i виб' чоботом з-пiд ©© нiг ослона.
З то© хвилi вона, Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя.
Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона
швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським ремеством
займався в цi часи старий городовик Печорсько© полiцейсько© частi Ничипiр
Васильович Кругляк. За ©© страту вiн дiстане п'ятдесят карбованцiв. Отже,
©© смерть дасть комусь матерiальну користь.
Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в
Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як хмарина,
з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась...
Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповiдання
написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ята , як вiн читав ©м
цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще разiв кiлька.
Деякi деталi зникли в пам'ятi.
Дiвчина крикнула, як чайка... Це, певне, вона проклинала ©х, сво©х
ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi... Цiкаво - скiльки
рокiв було тiй дiвчинi? Е-е... та чи не все одно скiльки... Швидше б
тiльки, поки вона ма сили!..
Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi... Нiхто не тривожив ©©
вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича.
© мучило тiльки те, що нiкому iз сво©х близьких вона не могла написати
i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж, до не©
просилися ©© родичi. Певне, Марина благала не раз начальство пустити ©© до
сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити до не© родичiв?
Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися.
Одного дня дверi до ©© камери розчинилися. "Що - вдень?.." - здивовано
запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав вести ©© на
страту. Це прийшов ©© оборонець разом ,з .вартовим i повiдомив, що
одержано вiдповiдь: помилування ©й не буде...
- Менi' це вже було вiдомо,- i вона безтурботно усмiхнулась.
- Коли? Вiд кого?- здивувався недотепний адвокат.
- Ще як ви думали писати прохання... Менi мстяться за полiцая. Тому й
не слiд було чекати милостi...
Дозорчий ввiчливо припинив ©х розмову.
Через кiлька днiв ©© вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник прокурора
ки©всько© судово© палати.
- Здрастуйте! - гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в дверях.
- Мо вам шанування! - в тон йому вiдповiла Надiя.- Ви привезли менi
помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так?
- Нi,сказав вiн, зiтхнувши,- не так... нiчого хорошого. Вам не щастить.
До речi, а як ваше здоров'я i самопочуття?
- Нiчого, добре... А як ваше?- продовжувала глузувати з нього дiвчина.
Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради...
- Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до себе
священика, а ви зовсiм не в молитовному настро©... Що це - дитяче
зухвальство?
- Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а
повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совiсть
чиста i каяття не буде...
- Та я бачу,- роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з камери.
I бiльше не заходив нiхто. Вночi до не© стукали через стiну товаришi.
Питалися, хто приходив до не© вдень i чого. Вона вiдповiла i довiдалась
вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi вдень до контори i
там залишили до ночi.
Надi© вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли вночi
когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: "Прощайте, товаришi!"
Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв жалiбного маршу,
погрози доглядачiв i навiть побиття... I тiльки вранцi вгамову ться
вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню дорогу. Iнодi,
щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми викликала смертникiв
до контори вдень i вже не вертала ©х до камери. Вночi перевозили ©х на
мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила гукати до товаришiв, якщо ©©
викличуть навiть до контори.
Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули вже
мiсяцi. Помилування ©й не було - це вже вiдомо. Чого ж вони ждуть?..
Нiкому вона не могла повiдати про сво© сумнiви. Перестукуючись уночi з
сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка жде сво ©
страти, мучиться тим бiльше, що довше ©й доводиться чекати. Це здивувало
Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi страждати. Не
дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм одного - показати
катам, як умiють умирати подiбнi до не© люди.
Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка, що
"Соловей" знову в сво©й камерi. I справдi, незабаром з його камери знову
полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже був
надiрваний, кволий голос слабо© людини.
Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери i
бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми... Тим бiльше, що
про попередн побиття "Солов'я" поголоска пiшла далеко за межi тюрми, i
начальство мало деякi непри мностi. Терпiли... "Соловей" спiвав тепер
короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм починав знову -
уперто, невважаючи на погрози.
Надi© було боляче його слухати.
Одного разу вдень до не© постукали через стiну. Це заборонялось i було
особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютiших
вартових. Та коли вже ©© викликали на розмову, значить, було щось важливе,
i вона припала до стiни.
Iз-за стiни ©© повiдомляли, що одному з засуджених страту несподiвано
замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що через кiлька годин
його переведуть до пересильно© тюрми i через кiлька днiв повезуть аж на
ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до
кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу сестри. Просила тiльки не
писати багато, щоб не завдавати рiдним зайвих мук. Просила написати про ©©
бадьорий настрiй i незламний намiр гiдно померти.
Потiм подумала: "Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру про
себе - хай би вже потроху забували".
Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про не©. Вже
лягаючи спати, вона не ждала, що цi © ночi ©© можуть забрати.
Мучили довгi ночi. З тюремно© бiблiотеки ©й iнодi на ©© прохання
приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала
сво рiдне заняття: на читаних в'язнями сторiнках дошукувалась ©х слiдiв.
В'язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або замазувались
чорнилом. Все ж Надiя намагалася ©х про. читати. Нi вдень, нi ввечерi в
камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля i терпiння, щоб
прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи робили смертники. Не
одне знайоме iм'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала
такi написи напам'ять. Iнодi цiлими годинами билася вона над якимись
напiвзниклими рядками, написаними ледве помiтно олiвцем або й просто
видавленими нiгтем. По двох-трьох знайдених лiтерах треба було розгадати
цiле слово.
Надiя радiла, коли ©й щастило вiдновити слова, в яких в'язень посилав
прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова. Часто
смертник у написi прощався з товаришами по партi©. Один раз вона прочитала
зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона: "Життя - це
сон..." Прiзвище того, хто писав, було ©й незнайоме. Поряд з прiзвищем
стояло в дужках: "до страти на шибеницi..." i дата. Писалося ще минулого
року.
Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки, шукала
iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого на смерть
пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про нього.
Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час ©©
перебування у в'язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона залишалася
сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати домагалися
зустрiчi з нею, але ©м цього не дозволяли. Надiя написала прохання до
помiчника прокурора, який уже знав ©©. Можливо, вiн зважить на ©©
прохання. Вона просила дозволити ©© матерi i сестрi побачення з нею.
Прохання було передане прокуроровi через тюремну адмiнiстрацiю.
Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те, що
сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не
треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей, щоб легше
перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти помилку.
За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно
свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче стогне,
пiд ногами.
Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але мiсяць
уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть
по снiгу, i веселий та мничий смiх закохано© пари, i парубоцька пiсня з
околицi губернського мiста. Вони блукають без меги вулицями околиць - вона
i Григорiй, ©© тут мало хто зна . Але Григорiй часто зустрiча знайомих
людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд ногами рипить снiг, i хочеться
побiгти наввипередки, ловити одне одного, смiятися, як смiються там, в
гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат, що витягли звiдкись санки й метушаться
навколо них посеред широко© вулицi. Григорiй ловить ©© бажання...
Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй пригляда ться до них
i раптом щось вигуку ; вiн пiзна знайомого пiдводчика. I ось вони вже на
незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна, потiм сивi вiд
паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них iде пара, наче
конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, i вона дзвiнко i
нестримно смi ться, як i всi дiвчата, коли санки на поворотах за©здять
убiк i перехиляються на крило... Трохи мерзнуть ноги i в пальцi зайшли
зашпари. Хова ноги пiд пальто. ©й не хочеться припиняти таку прогулянку.
Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн сто©ть у передку навколiшках, кричить на
коней i крутить у себе над головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однi ©
околицi на другу, поки вiзник не при©здить, нарештi, додому. Тодi вони з
Григорi м, пiшки, при мно розминаючи ноги пiсля довго© ©зди, повертаються
до мiста. Сповза мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стука в шибку, до
кiмнати сестри... Григорiй проща ться i поволi йде. Вона сто©ть бiля
хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго ще не
може заснути...
I справдi, все це немов сон... "Життя - це сон..." Може, так само, як
вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi слова на
книзi... I хiба вона, двадцятип'ятирiчна смертниця, не може теж думати про
сво коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон?
Думати про це вже бiля стовпа шибеницi...
Цiкаво ©й, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в знайомому
оповiданнi дiвчина, в яко© навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат
натягав на не© бiлий саван?.. Що вигукнула вона до катiв? Певне,
прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну, вона теж кине в вiчi
катам сво прокляття i не зганьбить, як i та дiвчина, сво © честi слiзьми
i розпачем.
Другого дня з волi ©й принесли передачу. З дикою радiстю вона кинулась
до пакунка, шукаючи яко©сь потайно© записки, хоча б одного слова, бодай
пiдпису, щоб знати, хто при©хав сюди, щоб хоч у такий спосiб дати ©й знати
про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при передачах нi листiв, анi
усних переказiв... Та й саму передачу хто й зна як дозволили. I тепер
тiльки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було
©й принесено. Тiстечка, солодкий пирiг, цукерки... Ласощi!.. Звiдти...
з-за стiн в'язницi... I вона впала на лiжко i вперше пiсля арешту плакала,
тяжко, з риданням, що пiдкидало ©© на лiжку, як у пропасницi. Уперто
намагалась затамувати сво© страждання i сльози. I вперше в в'язницi
нестало ©й сили стримати натиск розбурханого почуття.
Минав час. ©© не займали. Зрiдка бували передачi - нiмi, без слова i
знаку привiту. Вони нагадували ©й про волю й життя i тiльки завдавали раз
у раз важких страждань. Ще переконувалась, як почина пiдточуватися ©©
здоров'я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в грудях... Вечорами
вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було безсиле. Вона
перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд думок про
шибеницю.
В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i
негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час
чергово© розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно
дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу.
Починалась весна.
Може, й ©й страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною... Вона ловила
себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до не©.
На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала
вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в небi курликання
журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала, що доглядач, певне,
навмисно забува глянути на годинника i дару ©й кiлька зайвих, незаконних
хвилин сонця, вiтру, весни.
Коли пiсля прогулянки вона заходить до сво © камери, то спиня ться з
жаху бiля дверей: камера дише на не© вогким холодом, в нiй темно i тiсно,
немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити.
Лягаючи, вона боялась, що ©© збудять цi © ночi i повезуть на Лису гору.
Ночами майже не спала.
Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До ©© дверей
наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже
скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i вагу
на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп'ялися в ковдру i майже заклякли.