Довкола не© схилились над сво©ми столами подруги. Чому вони спокiйнi i
щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта ©©, а вона шука i не
знаходить собi затишного кутка?..
Адже ©й уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. © подруги
значно молодшi за не©. В кожно© з них вже своя родина i тихий радiсний
вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не ма права на такий же вiдпочинок?
Сьогоднi мати докоряла ©й за дружбу з Коцюбинським. Дехто з знайомих
теж догадуються i часто позирають на не© непри мним iронiчним поглядом. Що
вони розумiють?..
© сестра Надiя зна про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме ©й, бо
сестра особлива, незвичайна людина, i ма сво розумiння людського щастя.
Марина розповiла Надi© про Коцюбинського. Вони обмiнялись та мницями.
Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним гуртком робiтникiв тартака.
Це робить життя ©© якимось особливо реальним, перспективним. Вона почува
себе майже щасливою. Надiя не суму за щастям - i це основне...
Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну кiмнату
до телефону.
Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших
подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорого© для
не© людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола якiсь
папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно, неначе пiд
навiянням його глибоких чорних очей.
I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де в ©х
розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа приплаву
Ками-щука.
Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне "©хн мiсце"
за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було мало
простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi. Марина
хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для ©© молодого жiночого
серця. Тiльки про це сво бажання вона й сказала Михайловi Михайловичу,
коли посходила з непотрiбними ©й паперами повз телефон i Коцюбинський
просив ©© про зустрiч...
Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де була
повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не озивалася.
Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, ©х не впiзнавали.
За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега,
i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову кучугуру. Посiдали
на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов принишклу Десну.
- Я думаю,перша почала говорити Марина,- що сьогоднiшня наша зустрiч,
певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього краща наше життя? Ми тiльки мучимо
самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче. Тепер ця iсторiя з
мо©м листом... Вiра Iустинiвна пiд час мо © вiдсутностi була в нас,
говорила з мо ю матiр'ю.
Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини.
- Вона була в тво © матерi?- гостро, з несподiваною рiшучiстю запитав
вiн.
- Була.
- Але я про це не знаю...
- Була, любий мiй... I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в сво му
безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство... Хiба можна це
назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi...
Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де зрiдка
вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця, що
пiдводився з-за дальнього лiсу.
- Нам треба,- продовжувала Марина,- спинитися. Останнiй iнцидент завдав
нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний, вiн зруйну
нас, знищить, як ураган.
- Тобi страшно мо © дружини?- запитав Коцюбинський.
- Нi, не ©©.. Але Вiра Iустинiвна буде перша... Вона почне, а докiнчать
iншi... Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр'ю. В ©© погрозах
багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А тимчасом на ©© боцi
все те, що дикту всiм нам свою волю, чого ми з тобою не зможемо нiколи
перемогти.
Марина говорила про ©хню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло
Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею.
- Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть, зiтруть...
Пригаду ш, як позаторiк ти сам читав менi в "нашому куточку" сторiнки з
"Анни Каренiно©"? Чи, може, ти вважа ш ©© смерть самогубством?
Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв ©© руку в сво©. Вона не
забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.
- Якi жахливi думки ти висловила допiру... Звичайно, я не вважаю, що
Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi часи.
Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди
при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати
почуттiв. Такою любив ©© Михайло Михайлович.
- Нi, нi, не кажи цього,- заперечила вона,- часи тi ж самi... Принаймнi
для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечу ш менi, щоб тiльки втiшити
мене, заспоко©ти. Але менi все ж зда ться, що ми з тобою сучасники
Каренiно©. I надовго, ще залишимося такими. I тобi нема чим заперечити
менi. Я ж тобi зможу це довести.
Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався вибачливо.
Не бояпся жодно© небезпеки i трохи iронiчно ставився до ©© слiв. Вiн i сам
багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не вiрив нi в що лихе.
- Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями про
дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас переконання.
- Хороша моя, не захмарюй даремне сво©х думок. Ми з тобою ще дужi i
ма мо волю...
- Але ти мене спочатку вислуха ш?..
- Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти ма ш на
увазi?
- Я маю на увазi i ворогiв тво©х... i друзiв. Коцюбинському здалося, що
вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв... Тепер вiн слухав
уважнiше.
- Пригаду ш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з тво©х
опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а тiльки вда ш
iз себе такого?..
- Це було свинство, демагогiя... Для подiбного обвинувачення не було
нiяких пiдстав.
- А що йому до того - пiдстави чи нема ?.. Головне - очорнити,
заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть
брехнi... Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети
досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться
подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера i
напишуть у газетi всяко© небувальщини про побут вiдомого укра©нського
письменника. Нашi вза мини ©х цiкавитимуть тiльки як привiд для
обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi основ сiм'©...
- Мовчи, Марино.
- Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як
заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки
пролунають по Чернiгову, а можливо й далi.... Тодi вже вони вживуть усiх
заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто зна ,може, ©м пощастить досягти свого.
- Нiколи! - вигукнув обурено Коцюбинський.- Тi, що знають мене, нiколи
не поймуть вiри.
- Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе...
- Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не вiдповiдала.
Тодi продовжувала:
- Я хочу лише довести, що необов'язково гинути пiд по©здом, як це було
з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом сво©х же приятелiв...
- Марино,пiсля довго© мовчанки заговорив нарештi Михайло Михайлович,-
Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашо© дружби зрiднили нас.
Хто ж у мене , окрiм тебе? Нiколи нашi вза мини не скидалися на флiрт,
перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер тiльки тому, що декому
наша дружба не до серця? Невже ми такi слабкодухi, щоб так легко
поступатися?..
Мiсяць пiдбився високо i свiтив ©м збоку в обличчя.
- Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього.
- Але ж ти знову забува ш...
- Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд...
- Нi, залиш - зайве...
Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн
завжди на ©х зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi i
жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в його
думках!.. Тепер... I що тяжче було йому розв'язувати заплутанi вузли, тим
бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина.
- Зда ться, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до
човна, пiдтримуючи Марину однi ю рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi.
Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю.
Марина промовила:
- Чернiгiв засмокту нас.
- Що ти хочеш сказати?
- Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь це
мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв.
- Чому ти раптом згадала про це?
- Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми
на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi потрiбне нове
сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька мiсяцiв.
I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою усмiшкою:
вона знову немов вiдгадала його думки...
Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись ©© теплих нiжних долонь,
промовив:
- Ти пригаду ш - ми разом читали сторiнки з романа "Мати"?
- Звичайно. Чому ти згадав про це?
- Я по©ду до Горького. Ще тодi, коли ми читали "Мати", я остаточно
вирiшив ©хати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що мушу
бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну моду, по©хати
до Ясно© Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був самогубством вчинок
Каренiно©... Але я по©ду до Горького. Там нове сонце, новi люди... Хоч на
один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за
ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його.
Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав сво му друговi: "Радiйте.
чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з'©зд чорносотенцiв.
Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж".
Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд статбюро
з сестрою Марини - Надi ю Загiрною. Було помiтно, що вона чекала його на
вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала.
- Спецiально прийшла, щоб побачити вас... Якщо не пошкоду те для мене
десяти хвилин...
Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого при много вiд цi © розмови не
чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть, уповноважила на
подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них - у ролi
облесника!.. Все це непри мно, прикро...
З Надi ю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про ©© сестру
досить для того, щоб добре ©© уявляти собi. Знав про ©© революцiйнi
настро© i вважав ©© за дуже серйозну людину. Тим бiльше йому було прикро,
що передбачалася розмова в досить обивательському планi.
Вони завернули до однi © з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi.
Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя
Загiрна.
- Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить вiд
того, як ви до не© поставитесь. ;
Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим i
напруженим.
Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя
i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя ©© був
суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися. Тимчасом, як очi
Марини майже кожно© хвилини випромiнювали при мну, теплу веселiсть. Темний
©© одяг тiльки пiдсилював ©© сувору вдачу.
- То яка ж справа?
I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не помiтила
його усмiшки.
- Я чула вiд Марини, що ви ма те ви©хати i на досить довгий час. Дехто
з мо©х знайомих... цiла група людей, що вiд ©х iменi я говорю, дуже хотiла
б послухати щонебудь iз ваших творiв.
Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми ©х розмови, йому
було при мно.
- Це хто - вчителi?
- Нi... нi... здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно
хочуть з вами зустрiтись. Молодь...
Люди серйознi, при мнi...
В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудно© розмови
вiн почув пропозицiю зустрiтися з сво©ми читачами.
- Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого
недоговореного...
Коцюбинський здивовано глянув на не©. © обличчя зробилося ще
суворiшим, навiть немовби злим.
Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила:
- В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою. Вони
навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай i
лiтературних вечорiв...
- Байдуже...
I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши:
- Губернатор мене зна ...
- Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з боку
начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що часто
влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми смiливими i
рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться. Це вас не
ляка ?..
Коцюбинський не образився, але з виглядом певно© зверхностi подивився
на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла з ним наче з
хлопчиськом.
- Будьте спокiйнi... Такi люди йому подобались.
Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала всмiхнутися
вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи цю розмову,
Михайло Михайлович сказав якось Маринi:
- Твоя сестра така стримана й сувора, що нагаду гiмназiальну класну
даму. Коли б я не знав про не© iншого...
- А ©© в гiмназi© вважають за одного з найсуворiших педагогiв...
Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й сво©й роботi
- Дивно...
- Нiчого дивного: в гiмназi© вчаться купецькi доньки, попiвни та рiзнi
панночки. Вона ©х ненавидить, певне, за ©х батькiв. Тому сувора i нещадна
до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби.
- Але ©й, мабуть, важко по днати викладання в гiмназi© з роботою,
скажiмо, в пiдпiльному гуртку.
- О, цього i я не можу збагнути... В нашiй родинi Надiю нiхто до кiнця
не розумi . У не© якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають про не©
того, що зна мо ми, пророкують ©й за ©© сувору i тиху вдачу... жiночий
монастир... Так i кажуть - це ж уже черниця... Згадують навiть для
аналогi© турген вську Лiзу...
Приглянутися ближче до Надi© Загiрно© Коцюбинський змiг на
лiтературному вечорi, що його, як з'ясувалося, вона ж i органiзувала. А
проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не дехто з
осiб, що ©х зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи
себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не про збори...
Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано i
застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махорково©
фабрики - Камищука.
Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i
водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна, сухорляве,
грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним пiджаком i блискучi
м'якi чоботи.
Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу зацiкавився.
Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з чернiгiвсько©
пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки Коцюбинського.
Михайло Михайлович сказав:
- Вашого батька я добре знаю... Ми з ним близько знайомi.
Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв
письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе хотiв,
але не мав сили щось промовити.
Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула Коцюбинському:
- Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи в
замiшаннi.
З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона подивилась
на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були вже чималий
час.
Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому поводитись
в незвичному для нього товариствi письменника.
Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих
кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед
iнших Михайло Михайлович побачив i двох сво©х спiвробiтникiв по "Просвiтi"
- Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому при зустрiчi
прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися, щоб вiн дозволив
©м прийти. Михайло Михайлович запросив ©х. Тепер обидва знайомi пiдiйшли
до Коцюбинського, привiтались i, якiсь розгубленi i збентеженi, мовчки
посiдали на канапу в дальньому кутку кiмнати. Певне, незнайомi ©м люди, що
зiйшлися тут, були зовсiм не з тих, кого вони сподiвались побачити
Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась бути з
ними ласкавою i привiтною, теж була ©м не по серцю. Прокопенко раз у раз
знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь кривив губи.
Михайло Михайлович пройшов до друго© кiмнати.
Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя.
- Почека мо трохи чи почнемо читання? - запитала вона.
- Ще ма мо час, трохи зачека мо.
Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно спинив
©© рухом руки. Вони пiдсiли до гурту.
Тут здебiльшого були робiтники з махорково© фабрики Хоменка i зараз
вони розмовляли саме про свого хазя©на.
Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був i з
"Просвiтою". Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував кiлька
цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав "Просвiтi" грiшми,
полюбляючи, щоб у цiй справi до нього при©здили делегати вiд "Просвiти".
- На рiдну справу менi не шкода,- говорив вiн, тарабанячи по столу
короткими пухлими пальцями.- Багато не в силi... Маю великi витрати на
фабрицi, але що в нашiй силi - прошу, вiд щирого серця... - I вiн
пiдписував чек на двiстi карбованцiв.
Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його, як
вiн висловлювався, наукових спостережень з укра©нсько© народно© мови. Вiн
захоплювався багатством ©© форм; iнодi сiдав i продовжував свою "наукову"
роботу, але кiнця ©й не передбачалось.
Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже нiде не
змогли знайти будь-яко© роботи. Вiн запровадив десятигодинний робочий день
i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи ©©, щоб робiтники
бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi. Маючи готiвку, вони
витрачали ©© по iнших крамницях, де було вигiднiше купувати i крам був
кращий.
Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко показував
сво пiдпри мство губернаторовi a iншим сво©м гостям, що поз'©здилися на
iменини йо'го дружини.
Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з
робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки i
демонстративно вийшов назустрiч хазя©новi i його гостям.
Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам
злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у личаках,
всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацi©.
Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину.
Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось
пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було
розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi
оповiдання i дещо з них обов'язково нотував у записнй книжцi.
"Як реально пiдходять вони до життя",- подумав вiн, встаючи. I вiдразу
помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут i слухали
оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме цього вони й
не витримали.
Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав сво©х творiв.
Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова.
Коцюбинський мав читати уривок з "Fata morgana" або новелу "На каменi".
Тепер роздумав i почав читати "Persona grata".
Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших же
слiв читання вiн захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав
виразно, чiтко, але без декламацi© i жестiв.
В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук
сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук
поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм, коли в
оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими
рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час скрипiв стiльцем,
палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено
поглядав на нього, але вiн на це не зважав. Нахилявся вперед i забував
навiть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло.
Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в яко© золотi
волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в бiлому
мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно вхопився за гнуту
спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов кинутися в бiйку. Очi
заяснiли, заблищали... Вiн не сiдав, поки й не закiнчилося оповiдання.
Потiм, коли розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов вiдпочити
на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним вийшов
Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в вечiрньому мороцi.
Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як нервово, все ще хвилюючись,
палив цигарку Камищук.
Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло Михайлович
бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований. Коцюбинський не
розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про
книжки, якi вiн чита , про Петербург, де бував Коцюбинський i куди вабило
Камищука. Потiм Коцюбинського покликали: прийшла Вiра Iустинiвна й
принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змiсту, але не така
термiнова, щоб дружинi треба було через не© забиватися аж на протилежну
околицю мiста i показати Коцюбинському телеграму на годину-двi ранiше, нiж
вiн мiг би ©© прочитати вдома.
Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб
передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися тут
з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни. Вона нiколи
не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити ©х зустрiчi. Причини,
очевидно, були iншi.
I вони незабаром вияснились.
Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий - Левицький. Вiн
попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про нього
довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн трохи налякав
Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До речi, для цього був
видимий привiд - телеграма.
Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти
вiдпустку мiсяцiв на два i ©хати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили. Та
вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову
бракувало грошей.
Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою.
Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг
тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банковi
черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав благальнi
листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його рятували.
Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у нього
на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подiбнi листи.
"Щоб уникнути публiкацi© про продаж закладеного Вашого нерухомого
майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням належних
вiд Вас термiнових виплат".
Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв,
при днано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,- i все це довелося
вiднести до банкiвсько© каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли тривалому
ви©зду з Чернiгова.
Вже напередоднi археологичного з'©зду Коцюбинський довiдався, хто саме
з просвiтян готу ться вiтати з'©зд. Вiн негайно заявив, що в тому разi,
коли це робитиметься вiд iменi "Просвiти", вiн вийде з ради i взагалi
покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику Коцюбинського,
iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що утримувались i мовчали,
але в ©х мовчанцi було мало втiхи.
Наближався день вiдкриття з'©зду. Чекали на графиню Уварову.
Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по церквах
виголошували проповiдi про "богоспаса мий град Чернiгiв i його тисячолiтнi
святинi".
Перед самим з'©здом при©хав у ролi почiтного гостя вiдомий журналист i
не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн спiвробiтничав у таких
погромницьких органах, як "Киевлянин" i "Новое время". З'©зд мiг стати
головною подi ю для преси.
Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйно© залiзницi, що
зв'язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з'©зду ввечерi його прийняв у
себе губернатор.
Чимала частина мiсцево© iнтелiгенцi© вважала цi днi iсторичним святом
для рiдного мiста. В зв'язку з цим "святом" багато врейсько© людностi
заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова...
Нарештi вiдкрився з'©зд. Головувала на урочистому засiданнi графиня
Уварова.
Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував
археологiчну знахiдку. На з'©зд вiн з'явився у вiцмундирi, пiдтримунаний
попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский...
Активiзувався серед сво © групи вiрнопiдданих губернський предводитель
дворянства Комаровський.
А в залi з ненавистю шукав сво©х супротивникiв невгамонний i
ксцентричний Савенко.
З'©зд був оголошений святом росiйсько© православно© iнтелiгенцi©.
Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращо©,
демократично© iнтелiгенцi© i насильницьким приниженням ©© перед
жандармським чоботом.
I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм - вiд митрополита
Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших - почали читати
телеграму чернiгiвського земства, ©© не дали закiнчити. Ледве встигли
прочитати: "На свiтаннi нового життя вiта мо вступ у друге тисячолiття
славно© iсторично© путi. Будемо вiрити в полiпшення умов нашого життя...",
як зала дворянського зiбрання, де лише годину тому всi в побожному настро©
вислухували урочистий молебень на честь з'©зду, задвигтiла вiд гуркоту,
вигукiв, метушнi. Чорносотеннi делегати влаштували шумову обструкцiю,
щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта ©©, а вона шука i не
знаходить собi затишного кутка?..
Адже ©й уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. © подруги
значно молодшi за не©. В кожно© з них вже своя родина i тихий радiсний
вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не ма права на такий же вiдпочинок?
Сьогоднi мати докоряла ©й за дружбу з Коцюбинським. Дехто з знайомих
теж догадуються i часто позирають на не© непри мним iронiчним поглядом. Що
вони розумiють?..
© сестра Надiя зна про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме ©й, бо
сестра особлива, незвичайна людина, i ма сво розумiння людського щастя.
Марина розповiла Надi© про Коцюбинського. Вони обмiнялись та мницями.
Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним гуртком робiтникiв тартака.
Це робить життя ©© якимось особливо реальним, перспективним. Вона почува
себе майже щасливою. Надiя не суму за щастям - i це основне...
Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну кiмнату
до телефону.
Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших
подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорого© для
не© людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола якiсь
папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно, неначе пiд
навiянням його глибоких чорних очей.
I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де в ©х
розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа приплаву
Ками-щука.
Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне "©хн мiсце"
за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було мало
простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi. Марина
хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для ©© молодого жiночого
серця. Тiльки про це сво бажання вона й сказала Михайловi Михайловичу,
коли посходила з непотрiбними ©й паперами повз телефон i Коцюбинський
просив ©© про зустрiч...
Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де була
повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не озивалася.
Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, ©х не впiзнавали.
За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега,
i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову кучугуру. Посiдали
на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов принишклу Десну.
- Я думаю,перша почала говорити Марина,- що сьогоднiшня наша зустрiч,
певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього краща наше життя? Ми тiльки мучимо
самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче. Тепер ця iсторiя з
мо©м листом... Вiра Iустинiвна пiд час мо © вiдсутностi була в нас,
говорила з мо ю матiр'ю.
Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини.
- Вона була в тво © матерi?- гостро, з несподiваною рiшучiстю запитав
вiн.
- Була.
- Але я про це не знаю...
- Була, любий мiй... I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в сво му
безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство... Хiба можна це
назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi...
Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де зрiдка
вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця, що
пiдводився з-за дальнього лiсу.
- Нам треба,- продовжувала Марина,- спинитися. Останнiй iнцидент завдав
нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний, вiн зруйну
нас, знищить, як ураган.
- Тобi страшно мо © дружини?- запитав Коцюбинський.
- Нi, не ©©.. Але Вiра Iустинiвна буде перша... Вона почне, а докiнчать
iншi... Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр'ю. В ©© погрозах
багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А тимчасом на ©© боцi
все те, що дикту всiм нам свою волю, чого ми з тобою не зможемо нiколи
перемогти.
Марина говорила про ©хню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло
Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею.
- Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть, зiтруть...
Пригаду ш, як позаторiк ти сам читав менi в "нашому куточку" сторiнки з
"Анни Каренiно©"? Чи, може, ти вважа ш ©© смерть самогубством?
Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв ©© руку в сво©. Вона не
забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.
- Якi жахливi думки ти висловила допiру... Звичайно, я не вважаю, що
Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi часи.
Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди
при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати
почуттiв. Такою любив ©© Михайло Михайлович.
- Нi, нi, не кажи цього,- заперечила вона,- часи тi ж самi... Принаймнi
для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечу ш менi, щоб тiльки втiшити
мене, заспоко©ти. Але менi все ж зда ться, що ми з тобою сучасники
Каренiно©. I надовго, ще залишимося такими. I тобi нема чим заперечити
менi. Я ж тобi зможу це довести.
Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався вибачливо.
Не бояпся жодно© небезпеки i трохи iронiчно ставився до ©© слiв. Вiн i сам
багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не вiрив нi в що лихе.
- Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями про
дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас переконання.
- Хороша моя, не захмарюй даремне сво©х думок. Ми з тобою ще дужi i
ма мо волю...
- Але ти мене спочатку вислуха ш?..
- Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти ма ш на
увазi?
- Я маю на увазi i ворогiв тво©х... i друзiв. Коцюбинському здалося, що
вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв... Тепер вiн слухав
уважнiше.
- Пригаду ш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з тво©х
опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а тiльки вда ш
iз себе такого?..
- Це було свинство, демагогiя... Для подiбного обвинувачення не було
нiяких пiдстав.
- А що йому до того - пiдстави чи нема ?.. Головне - очорнити,
заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть
брехнi... Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети
досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться
подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера i
напишуть у газетi всяко© небувальщини про побут вiдомого укра©нського
письменника. Нашi вза мини ©х цiкавитимуть тiльки як привiд для
обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi основ сiм'©...
- Мовчи, Марино.
- Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як
заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки
пролунають по Чернiгову, а можливо й далi.... Тодi вже вони вживуть усiх
заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто зна ,може, ©м пощастить досягти свого.
- Нiколи! - вигукнув обурено Коцюбинський.- Тi, що знають мене, нiколи
не поймуть вiри.
- Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе...
- Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не вiдповiдала.
Тодi продовжувала:
- Я хочу лише довести, що необов'язково гинути пiд по©здом, як це було
з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом сво©х же приятелiв...
- Марино,пiсля довго© мовчанки заговорив нарештi Михайло Михайлович,-
Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашо© дружби зрiднили нас.
Хто ж у мене , окрiм тебе? Нiколи нашi вза мини не скидалися на флiрт,
перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер тiльки тому, що декому
наша дружба не до серця? Невже ми такi слабкодухi, щоб так легко
поступатися?..
Мiсяць пiдбився високо i свiтив ©м збоку в обличчя.
- Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього.
- Але ж ти знову забува ш...
- Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд...
- Нi, залиш - зайве...
Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн
завжди на ©х зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi i
жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в його
думках!.. Тепер... I що тяжче було йому розв'язувати заплутанi вузли, тим
бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина.
- Зда ться, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до
човна, пiдтримуючи Марину однi ю рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi.
Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю.
Марина промовила:
- Чернiгiв засмокту нас.
- Що ти хочеш сказати?
- Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь це
мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв.
- Чому ти раптом згадала про це?
- Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми
на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi потрiбне нове
сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька мiсяцiв.
I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою усмiшкою:
вона знову немов вiдгадала його думки...
Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись ©© теплих нiжних долонь,
промовив:
- Ти пригаду ш - ми разом читали сторiнки з романа "Мати"?
- Звичайно. Чому ти згадав про це?
- Я по©ду до Горького. Ще тодi, коли ми читали "Мати", я остаточно
вирiшив ©хати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що мушу
бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну моду, по©хати
до Ясно© Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був самогубством вчинок
Каренiно©... Але я по©ду до Горького. Там нове сонце, новi люди... Хоч на
один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за
ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його.
Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав сво му друговi: "Радiйте.
чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з'©зд чорносотенцiв.
Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж".
Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд статбюро
з сестрою Марини - Надi ю Загiрною. Було помiтно, що вона чекала його на
вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала.
- Спецiально прийшла, щоб побачити вас... Якщо не пошкоду те для мене
десяти хвилин...
Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого при много вiд цi © розмови не
чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть, уповноважила на
подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них - у ролi
облесника!.. Все це непри мно, прикро...
З Надi ю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про ©© сестру
досить для того, щоб добре ©© уявляти собi. Знав про ©© революцiйнi
настро© i вважав ©© за дуже серйозну людину. Тим бiльше йому було прикро,
що передбачалася розмова в досить обивательському планi.
Вони завернули до однi © з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi.
Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя
Загiрна.
- Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить вiд
того, як ви до не© поставитесь. ;
Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим i
напруженим.
Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя
i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя ©© був
суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися. Тимчасом, як очi
Марини майже кожно© хвилини випромiнювали при мну, теплу веселiсть. Темний
©© одяг тiльки пiдсилював ©© сувору вдачу.
- То яка ж справа?
I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не помiтила
його усмiшки.
- Я чула вiд Марини, що ви ма те ви©хати i на досить довгий час. Дехто
з мо©х знайомих... цiла група людей, що вiд ©х iменi я говорю, дуже хотiла
б послухати щонебудь iз ваших творiв.
Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми ©х розмови, йому
було при мно.
- Це хто - вчителi?
- Нi... нi... здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно
хочуть з вами зустрiтись. Молодь...
Люди серйознi, при мнi...
В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудно© розмови
вiн почув пропозицiю зустрiтися з сво©ми читачами.
- Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого
недоговореного...
Коцюбинський здивовано глянув на не©. © обличчя зробилося ще
суворiшим, навiть немовби злим.
Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила:
- В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою. Вони
навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай i
лiтературних вечорiв...
- Байдуже...
I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши:
- Губернатор мене зна ...
- Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з боку
начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що часто
влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми смiливими i
рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться. Це вас не
ляка ?..
Коцюбинський не образився, але з виглядом певно© зверхностi подивився
на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла з ним наче з
хлопчиськом.
- Будьте спокiйнi... Такi люди йому подобались.
Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала всмiхнутися
вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи цю розмову,
Михайло Михайлович сказав якось Маринi:
- Твоя сестра така стримана й сувора, що нагаду гiмназiальну класну
даму. Коли б я не знав про не© iншого...
- А ©© в гiмназi© вважають за одного з найсуворiших педагогiв...
Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й сво©й роботi
- Дивно...
- Нiчого дивного: в гiмназi© вчаться купецькi доньки, попiвни та рiзнi
панночки. Вона ©х ненавидить, певне, за ©х батькiв. Тому сувора i нещадна
до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби.
- Але ©й, мабуть, важко по днати викладання в гiмназi© з роботою,
скажiмо, в пiдпiльному гуртку.
- О, цього i я не можу збагнути... В нашiй родинi Надiю нiхто до кiнця
не розумi . У не© якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають про не©
того, що зна мо ми, пророкують ©й за ©© сувору i тиху вдачу... жiночий
монастир... Так i кажуть - це ж уже черниця... Згадують навiть для
аналогi© турген вську Лiзу...
Приглянутися ближче до Надi© Загiрно© Коцюбинський змiг на
лiтературному вечорi, що його, як з'ясувалося, вона ж i органiзувала. А
проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не дехто з
осiб, що ©х зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи
себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не про збори...
Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано i
застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махорково©
фабрики - Камищука.
Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i
водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна, сухорляве,
грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним пiджаком i блискучi
м'якi чоботи.
Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу зацiкавився.
Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з чернiгiвсько©
пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки Коцюбинського.
Михайло Михайлович сказав:
- Вашого батька я добре знаю... Ми з ним близько знайомi.
Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв
письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе хотiв,
але не мав сили щось промовити.
Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула Коцюбинському:
- Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи в
замiшаннi.
З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона подивилась
на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були вже чималий
час.
Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому поводитись
в незвичному для нього товариствi письменника.
Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих
кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед
iнших Михайло Михайлович побачив i двох сво©х спiвробiтникiв по "Просвiтi"
- Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому при зустрiчi
прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися, щоб вiн дозволив
©м прийти. Михайло Михайлович запросив ©х. Тепер обидва знайомi пiдiйшли
до Коцюбинського, привiтались i, якiсь розгубленi i збентеженi, мовчки
посiдали на канапу в дальньому кутку кiмнати. Певне, незнайомi ©м люди, що
зiйшлися тут, були зовсiм не з тих, кого вони сподiвались побачити
Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась бути з
ними ласкавою i привiтною, теж була ©м не по серцю. Прокопенко раз у раз
знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь кривив губи.
Михайло Михайлович пройшов до друго© кiмнати.
Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя.
- Почека мо трохи чи почнемо читання? - запитала вона.
- Ще ма мо час, трохи зачека мо.
Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно спинив
©© рухом руки. Вони пiдсiли до гурту.
Тут здебiльшого були робiтники з махорково© фабрики Хоменка i зараз
вони розмовляли саме про свого хазя©на.
Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був i з
"Просвiтою". Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував кiлька
цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав "Просвiтi" грiшми,
полюбляючи, щоб у цiй справi до нього при©здили делегати вiд "Просвiти".
- На рiдну справу менi не шкода,- говорив вiн, тарабанячи по столу
короткими пухлими пальцями.- Багато не в силi... Маю великi витрати на
фабрицi, але що в нашiй силi - прошу, вiд щирого серця... - I вiн
пiдписував чек на двiстi карбованцiв.
Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його, як
вiн висловлювався, наукових спостережень з укра©нсько© народно© мови. Вiн
захоплювався багатством ©© форм; iнодi сiдав i продовжував свою "наукову"
роботу, але кiнця ©й не передбачалось.
Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже нiде не
змогли знайти будь-яко© роботи. Вiн запровадив десятигодинний робочий день
i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи ©©, щоб робiтники
бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi. Маючи готiвку, вони
витрачали ©© по iнших крамницях, де було вигiднiше купувати i крам був
кращий.
Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко показував
сво пiдпри мство губернаторовi a iншим сво©м гостям, що поз'©здилися на
iменини йо'го дружини.
Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з
робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки i
демонстративно вийшов назустрiч хазя©новi i його гостям.
Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам
злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у личаках,
всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацi©.
Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину.
Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось
пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було
розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi
оповiдання i дещо з них обов'язково нотував у записнй книжцi.
"Як реально пiдходять вони до життя",- подумав вiн, встаючи. I вiдразу
помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут i слухали
оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме цього вони й
не витримали.
Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав сво©х творiв.
Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова.
Коцюбинський мав читати уривок з "Fata morgana" або новелу "На каменi".
Тепер роздумав i почав читати "Persona grata".
Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших же
слiв читання вiн захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав
виразно, чiтко, але без декламацi© i жестiв.
В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук
сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук
поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм, коли в
оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими
рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час скрипiв стiльцем,
палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено
поглядав на нього, але вiн на це не зважав. Нахилявся вперед i забував
навiть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло.
Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в яко© золотi
волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в бiлому
мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно вхопився за гнуту
спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов кинутися в бiйку. Очi
заяснiли, заблищали... Вiн не сiдав, поки й не закiнчилося оповiдання.
Потiм, коли розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов вiдпочити
на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним вийшов
Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в вечiрньому мороцi.
Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як нервово, все ще хвилюючись,
палив цигарку Камищук.
Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло Михайлович
бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований. Коцюбинський не
розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про
книжки, якi вiн чита , про Петербург, де бував Коцюбинський i куди вабило
Камищука. Потiм Коцюбинського покликали: прийшла Вiра Iустинiвна й
принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змiсту, але не така
термiнова, щоб дружинi треба було через не© забиватися аж на протилежну
околицю мiста i показати Коцюбинському телеграму на годину-двi ранiше, нiж
вiн мiг би ©© прочитати вдома.
Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб
передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися тут
з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни. Вона нiколи
не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити ©х зустрiчi. Причини,
очевидно, були iншi.
I вони незабаром вияснились.
Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий - Левицький. Вiн
попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про нього
довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн трохи налякав
Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До речi, для цього був
видимий привiд - телеграма.
Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти
вiдпустку мiсяцiв на два i ©хати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили. Та
вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову
бракувало грошей.
Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою.
Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг
тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банковi
черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав благальнi
листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його рятували.
Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у нього
на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подiбнi листи.
"Щоб уникнути публiкацi© про продаж закладеного Вашого нерухомого
майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням належних
вiд Вас термiнових виплат".
Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв,
при днано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,- i все це довелося
вiднести до банкiвсько© каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли тривалому
ви©зду з Чернiгова.
Вже напередоднi археологичного з'©зду Коцюбинський довiдався, хто саме
з просвiтян готу ться вiтати з'©зд. Вiн негайно заявив, що в тому разi,
коли це робитиметься вiд iменi "Просвiти", вiн вийде з ради i взагалi
покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику Коцюбинського,
iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що утримувались i мовчали,
але в ©х мовчанцi було мало втiхи.
Наближався день вiдкриття з'©зду. Чекали на графиню Уварову.
Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по церквах
виголошували проповiдi про "богоспаса мий град Чернiгiв i його тисячолiтнi
святинi".
Перед самим з'©здом при©хав у ролi почiтного гостя вiдомий журналист i
не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн спiвробiтничав у таких
погромницьких органах, як "Киевлянин" i "Новое время". З'©зд мiг стати
головною подi ю для преси.
Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйно© залiзницi, що
зв'язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з'©зду ввечерi його прийняв у
себе губернатор.
Чимала частина мiсцево© iнтелiгенцi© вважала цi днi iсторичним святом
для рiдного мiста. В зв'язку з цим "святом" багато врейсько© людностi
заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова...
Нарештi вiдкрився з'©зд. Головувала на урочистому засiданнi графиня
Уварова.
Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував
археологiчну знахiдку. На з'©зд вiн з'явився у вiцмундирi, пiдтримунаний
попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский...
Активiзувався серед сво © групи вiрнопiдданих губернський предводитель
дворянства Комаровський.
А в залi з ненавистю шукав сво©х супротивникiв невгамонний i
ксцентричний Савенко.
З'©зд був оголошений святом росiйсько© православно© iнтелiгенцi©.
Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращо©,
демократично© iнтелiгенцi© i насильницьким приниженням ©© перед
жандармським чоботом.
I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм - вiд митрополита
Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших - почали читати
телеграму чернiгiвського земства, ©© не дали закiнчити. Ледве встигли
прочитати: "На свiтаннi нового життя вiта мо вступ у друге тисячолiття
славно© iсторично© путi. Будемо вiрити в полiпшення умов нашого життя...",
як зала дворянського зiбрання, де лише годину тому всi в побожному настро©
вислухували урочистий молебень на честь з'©зду, задвигтiла вiд гуркоту,
вигукiв, метушнi. Чорносотеннi делегати влаштували шумову обструкцiю,