Страница:
— Чудово! Я з радістю піду. Тільки от що скаже Мотоко-сан? — і Аяко глянула на Канае так, наче дивилася кудись дуже далеко.
ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Хоч настав уже вересень, дні були ще гарячі. І того вечора Канае сидів у самій сорочці за столиком. Крізь розчинене вікно іноді подував прохолодний вітерець і приносив метеликів та листоїдів. Коли вже не стало терпцю, Канае погасив торшер і почав чекати, поки хмара комашні вилетить з темряви надвір. Та його сподівання виявилися марними, і тоді він увімкнув електролампочку під стелею та озброївся віялом. Білий комашиний пилок уже вкрив столик, а Канае все не вгавав. Заспокоєння прийшло тільки тоді, коли він згадав про ароматні палички, що повільним струмком диму відганяють надокучливі створіння.
Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.
— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.
— Що сталося? Заходьте.
— А я гадала, Ая-тян у вас.
Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.
— З Аяко-сан щось трапилося?
— Втекла з квартири.
— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.
— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?
— Ага. Я подумала, що вона у вас.
Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.
— А чого саме в мене?
— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона — вам, тож зовсім природно, що я на вас подумала.
Під грізним поглядом гості Канае на мить розгубився, а тоді заперечив:
— Все це лише ваші домисли. Ви ж бачите: її тут немає.
Мотоко опустила голову. Справді — в цій кімнатці на шість татамі Аяко ніде було сховатися.
— То куди ж вона пішла?
В очах Мотоко поволі тануло напруження, а натомість десь глибоко заворушилася тривога.
— З чого все почалося? Може, ви посварилися?
— Не скажу, щоб посварилися,— викручувалася Мотоко.— Просто наші думки розійшлися. Ая-тян дуже вперта, ніколи від свого не відступить. Хоч би що я казала, не слухає.
— А, по-моєму, це ви вперті.
— О, вона вам подобається, і тому ви на її боці. Не пригадую, щоб я сказала їй щось несправедливе,— і голос Мотоко раптом ослаб.
Вона була в синіх спортивних штанях і блузці; видно, це був її робочий костюм, бо на боці видніла жовта пляма.
— Все-таки чого ви завелися? Була ж якась причина, — проказав майже сердито Канае. Він не вважав Аяко впертою. Збоку здавалося, що ініціативу завжди брала в руки Мотоко, тоді як Аяко танцювала під її дудку. Канае почав непокоїтися.
— Була, але дрібна.
— То чого ж тоді Аяко-сан втекла з квартири?
— Сома-сан, не сердьтеся на мене. Признаюсь: я винна,— і Мотоко знітилася. Навколо торшера, ніби витанцьовуючи, кружляв метелик, але ніхто із співрозмовників не звертав на нього уваги. Нараз вона різко, майже пронизливо
вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?
— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?
— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?
— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.
— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?
— Річ не в тому, мораліст я чи ні,— запально відповів Канае.— Взагалі вся ця розмова якась дивна. Чого це ви дорікаєте мені тим, що я не байдужий до Аяко-сан? Так, ніби я не маю права вільно розпоряджатися собою. І без ваших вказівок я знаю, як мені ставитися до неї.
— Ого, ви говорите словами Ая-тян! — в'їдливо вигукнула Мотоко. У її очах спалахнув посміх.— Ви обоє наче змовилися, щоб обманювати мене. Я вам правду кажу: мене дратує. Які ви нерозумні!
„І чого це вона все так однобоко сприймає? — міркував Канае, ледве стримуючи хвилювання, що клубком підкочувалося до горла.— Мотоко-сан, це ви мені подобаєтеся. Ваше засмучене бліде обличчя з блискучими очима. Та ви не хочете цього розуміти”.
Нараз він підняв руку і збив метелика, що кружляв над ним. Той упав на татамі і ще довго тріпотів крильцями, але Канае не звертав на нього уваги. Він утупився в обличчя Мотоко.
Гостя сиділа в недбалій позі, зіпершись ліктем лівої руки об підлогу і вільно розкинувши ноги,— мабуть, втомилася. Голова її опустилась, і пасма волосся затулили половину обличчя.
— Вибачте. Я не хотіла вам докоряти.
— Та що там докори. Зараз важливіше дізнатися, куди ділася Аяко-сан. Може, ще щось маєте на оці?
— Та що вам сказати?..
Канае знову відчув тривогу, змішану з гнівом. „А може, Мотоко сказала або зробила щось жорстоке, і тому Аяко пішла з квартири?” — губився він у здогадах. Та раптом його гнів улігся, бо тепер Мотоко мала нещасний вигляд,— здавалось, вона так знесилилася, що от-от упаде на землю. І відразу його занепокоїла така зміна в її поведінці. „Певно, вона дуже любить Аяко-сан” ,— сяйнула в нього думка.
— Та нічого. Раз їй нема куди податися, то скоро повернеться.
При цих словах, якими Канае хотів і себе заспокоїти, Мотоко підвела голову і глянула на нього. До її щік прилипло змокріле від поту волосся.
— Ая-тян уже не вперше тікає з дому.
— Я знаю про це. Якось я запитав її, яким чином вона тут опинилася, і вона відповіла, що втекла з дому й не знала, куди притулитися, та, слава Богу, ви допомогли.
— Ми познайомилися в лікарні, бо лежали в одній палаті. Після того вона поселилася зі мною й додому не повернулася.
— Це було незадовго до нашого знайомства?
„Цікаво, що спонукало тоді її до втечі?” — хотів було спитати Канае, але гостя випередила його:
— Сома-сан, а ви не знаєте, чому Ая-тян утекла з рідного дому?
— Вона мені цього не розповідала. Чогось боялася. Значить, вона покинула батьківський дім? А батьки в неї є?
— Є. Батько й мати. Правда, здається, мати в неї нерідна. Сома-сан, то ви хочете знати, чому вона зреклася батьків?
Очі в Мотоко знову заблищали. Канае на мить задумався.
Хочу. Тільки Аяко-сан це не сподобається. Я розмовляв з нею на цю тему ще десь у квітні.
— То розповісти?
Канае вагався, бо пам'ятав про небажання Аяко-сан відкритися. І подумалося йому, що коли він щось узнає від Мотоко, то цим виявить нещирість до Аяко.
— То розповісти? — повторила Мотоко. Її гострий, мов голка, погляд пронизав Канае.
— А хіба це щось страшне?
— Ая-тян втекла з дому, щоб зійтися з одним чоловіком. Але те життя було нестерпне, і вона скористалася перебуванням у лікарні, щоб до нього більше не повернутися. Тепер ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що Ая-тян уже не вперше тікає з дому?
Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.
— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.
Хіба не правда?
До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.
— Я йду. Ще кудись загляну.
Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.
Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.
— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.
— Що сталося? Заходьте.
— А я гадала, Ая-тян у вас.
Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.
— З Аяко-сан щось трапилося?
— Втекла з квартири.
— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.
— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?
— Ага. Я подумала, що вона у вас.
Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.
— А чого саме в мене?
— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона — вам, тож зовсім природно, що я на вас подумала.
Під грізним поглядом гості Канае на мить розгубився, а тоді заперечив:
— Все це лише ваші домисли. Ви ж бачите: її тут немає.
Мотоко опустила голову. Справді — в цій кімнатці на шість татамі Аяко ніде було сховатися.
— То куди ж вона пішла?
В очах Мотоко поволі тануло напруження, а натомість десь глибоко заворушилася тривога.
— З чого все почалося? Може, ви посварилися?
— Не скажу, щоб посварилися,— викручувалася Мотоко.— Просто наші думки розійшлися. Ая-тян дуже вперта, ніколи від свого не відступить. Хоч би що я казала, не слухає.
— А, по-моєму, це ви вперті.
— О, вона вам подобається, і тому ви на її боці. Не пригадую, щоб я сказала їй щось несправедливе,— і голос Мотоко раптом ослаб.
Вона була в синіх спортивних штанях і блузці; видно, це був її робочий костюм, бо на боці видніла жовта пляма.
— Все-таки чого ви завелися? Була ж якась причина, — проказав майже сердито Канае. Він не вважав Аяко впертою. Збоку здавалося, що ініціативу завжди брала в руки Мотоко, тоді як Аяко танцювала під її дудку. Канае почав непокоїтися.
— Була, але дрібна.
— То чого ж тоді Аяко-сан втекла з квартири?
— Сома-сан, не сердьтеся на мене. Признаюсь: я винна,— і Мотоко знітилася. Навколо торшера, ніби витанцьовуючи, кружляв метелик, але ніхто із співрозмовників не звертав на нього уваги. Нараз вона різко, майже пронизливо
вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?
— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?
— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?
— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.
— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?
— Річ не в тому, мораліст я чи ні,— запально відповів Канае.— Взагалі вся ця розмова якась дивна. Чого це ви дорікаєте мені тим, що я не байдужий до Аяко-сан? Так, ніби я не маю права вільно розпоряджатися собою. І без ваших вказівок я знаю, як мені ставитися до неї.
— Ого, ви говорите словами Ая-тян! — в'їдливо вигукнула Мотоко. У її очах спалахнув посміх.— Ви обоє наче змовилися, щоб обманювати мене. Я вам правду кажу: мене дратує. Які ви нерозумні!
„І чого це вона все так однобоко сприймає? — міркував Канае, ледве стримуючи хвилювання, що клубком підкочувалося до горла.— Мотоко-сан, це ви мені подобаєтеся. Ваше засмучене бліде обличчя з блискучими очима. Та ви не хочете цього розуміти”.
Нараз він підняв руку і збив метелика, що кружляв над ним. Той упав на татамі і ще довго тріпотів крильцями, але Канае не звертав на нього уваги. Він утупився в обличчя Мотоко.
Гостя сиділа в недбалій позі, зіпершись ліктем лівої руки об підлогу і вільно розкинувши ноги,— мабуть, втомилася. Голова її опустилась, і пасма волосся затулили половину обличчя.
— Вибачте. Я не хотіла вам докоряти.
— Та що там докори. Зараз важливіше дізнатися, куди ділася Аяко-сан. Може, ще щось маєте на оці?
— Та що вам сказати?..
Канае знову відчув тривогу, змішану з гнівом. „А може, Мотоко сказала або зробила щось жорстоке, і тому Аяко пішла з квартири?” — губився він у здогадах. Та раптом його гнів улігся, бо тепер Мотоко мала нещасний вигляд,— здавалось, вона так знесилилася, що от-от упаде на землю. І відразу його занепокоїла така зміна в її поведінці. „Певно, вона дуже любить Аяко-сан” ,— сяйнула в нього думка.
— Та нічого. Раз їй нема куди податися, то скоро повернеться.
При цих словах, якими Канае хотів і себе заспокоїти, Мотоко підвела голову і глянула на нього. До її щік прилипло змокріле від поту волосся.
— Ая-тян уже не вперше тікає з дому.
— Я знаю про це. Якось я запитав її, яким чином вона тут опинилася, і вона відповіла, що втекла з дому й не знала, куди притулитися, та, слава Богу, ви допомогли.
— Ми познайомилися в лікарні, бо лежали в одній палаті. Після того вона поселилася зі мною й додому не повернулася.
— Це було незадовго до нашого знайомства?
„Цікаво, що спонукало тоді її до втечі?” — хотів було спитати Канае, але гостя випередила його:
— Сома-сан, а ви не знаєте, чому Ая-тян утекла з рідного дому?
— Вона мені цього не розповідала. Чогось боялася. Значить, вона покинула батьківський дім? А батьки в неї є?
— Є. Батько й мати. Правда, здається, мати в неї нерідна. Сома-сан, то ви хочете знати, чому вона зреклася батьків?
Очі в Мотоко знову заблищали. Канае на мить задумався.
Хочу. Тільки Аяко-сан це не сподобається. Я розмовляв з нею на цю тему ще десь у квітні.
— То розповісти?
Канае вагався, бо пам'ятав про небажання Аяко-сан відкритися. І подумалося йому, що коли він щось узнає від Мотоко, то цим виявить нещирість до Аяко.
— То розповісти? — повторила Мотоко. Її гострий, мов голка, погляд пронизав Канае.
— А хіба це щось страшне?
— Ая-тян втекла з дому, щоб зійтися з одним чоловіком. Але те життя було нестерпне, і вона скористалася перебуванням у лікарні, щоб до нього більше не повернутися. Тепер ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що Ая-тян уже не вперше тікає з дому?
Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.
— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.
Хіба не правда?
До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.
— Я йду. Ще кудись загляну.
Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Я завжди прокидаюся з відчуттям огиди й жалю. Особливо вночі. Бо уві сні мені не треба було відрізняти себе від н ь о г о, адже тоді я й в о н о були нероздільні. А прокидаючись, я жаліла: краще б я заснула вічним сном, бо тоді б я не боялася, що в о н о заволодіє мною, а наче пливла б на морських хвилях без тривоги і каяття. У темряві я невдоволено цмокала губами і з гнівом пригадувала, що уві сні в о н о вселялося в мене і гралося мною, як іграшкою. Але ж я — це я, а в о н о — це в о н о. Я ж ніколи не продавалася й о м у ні тілом, ні душею. Навпаки, я жила тим, що чинила й о м у опір, ворогувала з ним. У цьому я вбачала зміст свого життя і єдину його опору. Без бою я ніколи не здавалася. А тому сон був моїм ворогом. Щоночі. Та ще не приємніше було тоді, коли я бачила сни. Я ненавиділа їх, та вони з'являлися раптово, як шелест вітру в верхівках дерев, і ворушилися в мені невиразними тінями. Поки я спала, знайомі й незнані образи кружляли в білястих сутінках. Я дивилася на них то зворушено, то зі страхом, а іноді й сміялася. Траплялось, і плакала. Прокинувшись, я ненавиділа себе за плаксивість, а й о г о — за підвладну й о м у гру тіней. В о н о показувало мені огидний танок. Я нічого не хотіла бачити, та в о н о розганяло перед мої сонним зором навіть морок.
Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.
А от цього разу все було інакше. Я розплющила очі й підвелася — спати більше не хотілося. Раптом мене опанував веселий настрій. Закортіло мугикати пісню. Враження було таке, ніби в о н о зникло, а я здобула цілковиту свободу, перемогла. Та насправді перемога дісталася й о м у, а не мені. Проте мене охопив радісний настрій, турбот наче й не було. Я вже собою не розпоряджалася. В о н о наказало мені: „Вставай!” — і я підвелася. Звеліло засвітити торшер в узголів’ї — і я засвітила. Наказало: „Глянь на Ая-тян!” — і я побачила, що Ая-тян спокійно спить, повернувшись обличчям до мене.
Прокидаючись опівночі, я щоразу позирала на сонне мирне, як у дитини, обличчя Ая-тян. Що я тоді відчувала? Може, переслідувана ним і залякана, я заздрила її безтурботності? Може, змирилася з тим, що моя тривога й відчай ніяк її не зачіпають? А може, кипіли в моїй душі інші почуття? Тоді, коли я дивилася на її блаженне обличчя, і в мене на душі було спокійно. Можливо, в Ая-тян є свої турботи і свій біль, але я про них не знаю й не хочу знати, Я не відкрила їй свого серця, не звірила їй своїх таємниць. Вона погрожувала піти з дому, але згодом перестала хлипати, усміхнулась і мені вдалося вкласти її спати, як вередливу дитину. Вона спала, не підозрюючи, що за той короткий час в о н о заволоділо мною і я нарешті зважилася.
Та невже справді в о н о заволоділо мною, поки я спала? Невже тої тихої зимової ночі, коли на холодну землю осідав іній, одна воля зламалася, а на її місце прийшла інша? А я навіть не встигла побачити сну.
…У класній кімнаті народної школи, відведеної під станцію першої медичної допомоги, число потерпілих поступово зростало. Їх приносили на ношах, клали на тонких матах, а вони простягали руки, благаючи допомоги, ліків і води. Але лікарів було обмаль, а ще менше медсестер, тож марними були їхні прохання: „Поможіть!” Їхні очі не бачили нічого — ні себе, ні інших. Тільки напруживши слух, вони здогадувалися, що хтось наближається, і сподівалися почути голос лікаря.
А от вона бачила. Широко розплющила очі, немов дивувалася, і бачила навколо себе нещасних людей. Та чи справді бачила? Чи впізнавала людей у цих страждальцях з обдертою шкірою, розпухлим обличчям, осліплених і закривавлених, у цих подобах, схожих на розбиті ляльки, що іноді ворушилися, насилу подавали голос і зновузамовкали? Вони лежали рядами на татамі і стогнали. Заглибившись у своє горе, вони чекали порятунку. Широко відкритими очима вона бачила, як до одного з них підбігав блідий лікар, швидко оглядав його, щось говорив, змащував рани, а тоді спішив до іншого. Вона дивилася на все це широко розплющеними очима не тому, що дивувалася, а тому, що з тої миті не могла їх заплющити. Хоч як їй не хотілося дивитися на те видовище, очі не слухалися її. Навколишній світ силоміць залазив в очі.
Поруч з нею лежала дівчинка з обличчям, накритим білою хустиною. Лікар сказав, що дівчинка вже мертва, і велів закрити її набрякле обличчя, але вона не випускала маленької холодної руки із своєї — так, наче дівчинка ще жила. Бозна-скільки часу вона сиділа на підлозі, не випускаючи руку мертвої дівчинки із своєї, і спостерігала, як приносили і скидали, мов якийсь вантаж, на татамі все нові жертви, а ті не переставали стогнати, очікуючи лікаря. Легко поранені галасували в коридорі, кишіло мухами, лікар бігав від одного потерпілого до іншого — все це вбирали її очі. Не вистачало бинтів та марлі, і лікар не знав, чим допомогти такій силі-силенній пацієнтів. У рядах лежачих раз по раз накривали комусь обличчя білим полотном. Однак прибирати трупи не було кому. Отож і живі, і мертві лежали поруч, і якби не білі хустки, то їх не можна було б розрізнити. „Тут усі вмирають. Те ж саме буде і зі мною”,— прошепотіла вона. Рука була така ж холодна, як і в дівчинки.
Певно, ця дівчинка осліпла, бо, здається, вважала її за свою матір. Схопила її за руку й не відпускала, ніби вкладаючи в це свої останні життєві сили. Наполовину опечену, дівчинку вже не можна було врятувати ніякими ліками. Вона знала, що дівчинка помре. І все-таки не могла відпусти її руку. „Що там з моєю меншою сестрою?” — думала вона, та ніби відчувала набагато ближчу спорідненість з цією вмираючою дівчинкою, ніж із сестрою, що, може, залишилася живою. У цій класній кімнаті лише ця дівчинка щось для неї значила. Принаймні в цей час вона була їй набагато ближчою, ніж власна рідня (чи живі вони?), бо здавалось, свідчила, що вона — людина, а не мертва річ. „Важливо, що я живу,— думала вона. — Що я не мертва річ”. Саме в цю мить дівчинка промовила:
— Мамо!..
Вона міцно, що було сили, стиснула руку малої. До горла підкотився клубок, але вона не пустила сльози. „Так, я — твоя мати. Заспокойся, ти напевно видужаєш”,— хотілося їй сказати, але голос пропав і вона промовчала. А тим часом рука дівчинки поступово холола.
— Цій уже нічим не допоможеш,— сказав лікар, проходячи повз, і медсестра закрила обличчя дівчинки шматком білого полотна. „Чому вони не сказали мені нічого? — думала вона.— Певно, лікар почувався винним, бо вважав мене за матір дівчинки. Поскупився на слово співчуття чи вирішив, що не варто турбуватися про мене, якщо я можу сидіти на підлозі?” Вона зненавиділа його за те, що він поставився до щойно вмерлої дівчинки як до мертвої речі. „Ми — не мертві речі”,— хотіла сказати вона, але не видобула з рота навіть стогону.
Вона довго так сиділа, та ні навколишній гамір, ні дзижчання мух, ні сморід, ні останнє слово дівчинки вже не доходили до її свідомості. Вона не знала, скільки тривало це отупіння. Зупинився й час. Та згодом вона прийшла до тями і, щоб пересвідчитися, що жива, відпустила руку мертвої дівчинки і встала. У коридорі побачила лікаря, підійшла до нього і сказала:
— Сенсей, дозвольте вам помогти. Я все робитиму.
Лікар глянув на неї вражено.
— Але ж у такому стані…
— Нічого, що я забинтована. Обличчя і спина в мене опечені, але не дуже. Я можу працювати.
— Ну що ж, тоді допомагай, скільки можеш. Тим більш що робочих рук не вистачає.
Вона кивнула головою. її очі були широко розплющені, але тепер уже не від подиву. Глибоко в них замиготів тьмавим вогником майже божевільний запал…
Я довго сиділа на постелі й дивилася на сонне обличчя Ая-тян. А тоді схопилася на ноги, відсунула перегородку і спустилася в темну майстерню. Лампа торшера у спальні кидала на дощату підлогу майстерні та протилежну стіну нечіткі смужки світла. Я вийшла в коридор і повернула вимикач, а потім повернулася в майстерню й засунула перегородку. Усе це я робила, як сновида,— здавалось, навіть при яскравому світлі я ще не прокинулася. Я була у самій піжамі, але особливого холоду не відчувала. Тільки но підгинались і тремтіли. Я важко опустилась у крісло й обвела неуважним поглядом майстерню. Господарем її тепер була вже не я, а в о н о. Навіть при яскравому освітленні й о г о тіні лежали по кутках.
Я з цікавістю, наче вперше в житті, оглядала майстерню і вбачала в мольберті шибеницю, в баночках з фарбою — чарки отрутою, в ножику — страшну холодну зброю. Як малярське причандалля вони мене вже не цікавили. Раніше здавалися мені предметами, що повертають небіжчика до життя, а тепер стали в моїх очах всього-на-всього дротинками від поламаної ляльки-маріонетки. Та чи справді вони повертали до життя? Усі свої картини я замазала. Тепер вони стоять під стіною, наче мертві. Але чи можна сказати, що раніше вони несли в собі життя? Ні, від самого початку на них лежала тінь смерті. А от ви, Сома-сан (все-таки які ви неуважні!), якось пов'язали їх із своїми фантазіями і вбили собі в голову, що вони — шедеври мистецтва. Нічого подібного. Це — мертві речі. На них лежать тільки згустки фарби. Дивлячись на „Острів”, ви сказали, щ о в цій картині видно мою душу. Та ви помилилися. Моєї душі там немає. Щоправда, в деякому розумінні ви були праві. Ви побачили понівечені н и м її рештки. Хіба така душа може творити шедеври? Їх створюють здорові люди. Сома-сан, які ви нерозумні, якщо навіть цього не втямили!
Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене в майстерні. Згадуючи колишній страх і відчуття самотності, я здогадалася, що тоді це були хитрощі, продиктовані бажанням завдати мені болю. А тому цього разу я насмішкувато спитала: „Отже, ти виходиш заміж за Сома-сана?” Я гадала, що Ая-тян розсердиться й розкриє свої карти. Але вона пропустила повз вуха моє запитання. Зрештою, Сома-сан тут ні до чого. Адже йдеться про нашу з Ая-тян любов.
Ми обидві мовчали, і та мовчанка була такою ж прикрою, як і моя власна пізніше тої ночі, повна тяжких роздумів. Кожна розмірковувала над своєю самотністю. Тепер ми були чужі одна одній. „А раніше? — роздумувала я,— Ая-тян, мені байдуже, підеш ти з дому чи ні. (Цікаво, в о н о вже тоді заволоділо мною?) Мені однаково. Бо завтра мене вже тут не буде”. Я мовчала й дивилася, як Ая-тян блідне і, схиливши голову, закушує губу. Раптом мені стало смішно, і я засміялася. Я реготала так, наче в мене вселився демон сміху. Ая-тян підвела голову. Спочатку на її обличчі з'явився розгублений вираз, потім по ньому пробігала навпереміну то тривога, то заспокоєння, аж поки Ая-тян і собі засміялася. Я її так просто обдурила. „Мотоко-сан, ви нестерпні”,— сказала вона. Я обняла її й попросила вибачити, але в глибині душі раділа, що не розкрила їй своєї таємниці. Бо навіщо воно їй здалося? Покинувши мене, вона заживе в мирі і щасті. Вийде заміж за Сома-сана й народить двійко чи трійко дітей. Я ж зовсім інша. Я одною ногою на тому світі. Виходить, уже тоді перед сном, в о н о вже мною володіло?
Я сиділа у кріслі в майстерні і всім тілом відчувала, як навколишній світ поволі холоне. Завтра мене вже тут в буде. Це в о н о забере мене звідси кудись далеко. Завтра вранці я обов'язково зникну, але так, щоб Ая-тян не помітила, і ніхто мене не затримає. Бо так в о н о звеліло. Чому я не подумала про це раніше? Річ у тому, що людину, яка веде навіть марну боротьбу, не можна ні спокусити, ні залякати. Я жила мов сліпа і глуха і вважала, що це і є життя.
Майстерню освітлювала яскрава, на двісті ват лампочка, але я нічого не бачила. Була пізня ніч, і я нічого не чула. Несподівано мого плеча щось торкнулося. Я підняла голову й побачила, як Ая-тян мовчки накинула на мене пальто. Її постать здалася мені привидом.
Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.
А от цього разу все було інакше. Я розплющила очі й підвелася — спати більше не хотілося. Раптом мене опанував веселий настрій. Закортіло мугикати пісню. Враження було таке, ніби в о н о зникло, а я здобула цілковиту свободу, перемогла. Та насправді перемога дісталася й о м у, а не мені. Проте мене охопив радісний настрій, турбот наче й не було. Я вже собою не розпоряджалася. В о н о наказало мені: „Вставай!” — і я підвелася. Звеліло засвітити торшер в узголів’ї — і я засвітила. Наказало: „Глянь на Ая-тян!” — і я побачила, що Ая-тян спокійно спить, повернувшись обличчям до мене.
Прокидаючись опівночі, я щоразу позирала на сонне мирне, як у дитини, обличчя Ая-тян. Що я тоді відчувала? Може, переслідувана ним і залякана, я заздрила її безтурботності? Може, змирилася з тим, що моя тривога й відчай ніяк її не зачіпають? А може, кипіли в моїй душі інші почуття? Тоді, коли я дивилася на її блаженне обличчя, і в мене на душі було спокійно. Можливо, в Ая-тян є свої турботи і свій біль, але я про них не знаю й не хочу знати, Я не відкрила їй свого серця, не звірила їй своїх таємниць. Вона погрожувала піти з дому, але згодом перестала хлипати, усміхнулась і мені вдалося вкласти її спати, як вередливу дитину. Вона спала, не підозрюючи, що за той короткий час в о н о заволоділо мною і я нарешті зважилася.
Та невже справді в о н о заволоділо мною, поки я спала? Невже тої тихої зимової ночі, коли на холодну землю осідав іній, одна воля зламалася, а на її місце прийшла інша? А я навіть не встигла побачити сну.
…У класній кімнаті народної школи, відведеної під станцію першої медичної допомоги, число потерпілих поступово зростало. Їх приносили на ношах, клали на тонких матах, а вони простягали руки, благаючи допомоги, ліків і води. Але лікарів було обмаль, а ще менше медсестер, тож марними були їхні прохання: „Поможіть!” Їхні очі не бачили нічого — ні себе, ні інших. Тільки напруживши слух, вони здогадувалися, що хтось наближається, і сподівалися почути голос лікаря.
А от вона бачила. Широко розплющила очі, немов дивувалася, і бачила навколо себе нещасних людей. Та чи справді бачила? Чи впізнавала людей у цих страждальцях з обдертою шкірою, розпухлим обличчям, осліплених і закривавлених, у цих подобах, схожих на розбиті ляльки, що іноді ворушилися, насилу подавали голос і зновузамовкали? Вони лежали рядами на татамі і стогнали. Заглибившись у своє горе, вони чекали порятунку. Широко відкритими очима вона бачила, як до одного з них підбігав блідий лікар, швидко оглядав його, щось говорив, змащував рани, а тоді спішив до іншого. Вона дивилася на все це широко розплющеними очима не тому, що дивувалася, а тому, що з тої миті не могла їх заплющити. Хоч як їй не хотілося дивитися на те видовище, очі не слухалися її. Навколишній світ силоміць залазив в очі.
Поруч з нею лежала дівчинка з обличчям, накритим білою хустиною. Лікар сказав, що дівчинка вже мертва, і велів закрити її набрякле обличчя, але вона не випускала маленької холодної руки із своєї — так, наче дівчинка ще жила. Бозна-скільки часу вона сиділа на підлозі, не випускаючи руку мертвої дівчинки із своєї, і спостерігала, як приносили і скидали, мов якийсь вантаж, на татамі все нові жертви, а ті не переставали стогнати, очікуючи лікаря. Легко поранені галасували в коридорі, кишіло мухами, лікар бігав від одного потерпілого до іншого — все це вбирали її очі. Не вистачало бинтів та марлі, і лікар не знав, чим допомогти такій силі-силенній пацієнтів. У рядах лежачих раз по раз накривали комусь обличчя білим полотном. Однак прибирати трупи не було кому. Отож і живі, і мертві лежали поруч, і якби не білі хустки, то їх не можна було б розрізнити. „Тут усі вмирають. Те ж саме буде і зі мною”,— прошепотіла вона. Рука була така ж холодна, як і в дівчинки.
Певно, ця дівчинка осліпла, бо, здається, вважала її за свою матір. Схопила її за руку й не відпускала, ніби вкладаючи в це свої останні життєві сили. Наполовину опечену, дівчинку вже не можна було врятувати ніякими ліками. Вона знала, що дівчинка помре. І все-таки не могла відпусти її руку. „Що там з моєю меншою сестрою?” — думала вона, та ніби відчувала набагато ближчу спорідненість з цією вмираючою дівчинкою, ніж із сестрою, що, може, залишилася живою. У цій класній кімнаті лише ця дівчинка щось для неї значила. Принаймні в цей час вона була їй набагато ближчою, ніж власна рідня (чи живі вони?), бо здавалось, свідчила, що вона — людина, а не мертва річ. „Важливо, що я живу,— думала вона. — Що я не мертва річ”. Саме в цю мить дівчинка промовила:
— Мамо!..
Вона міцно, що було сили, стиснула руку малої. До горла підкотився клубок, але вона не пустила сльози. „Так, я — твоя мати. Заспокойся, ти напевно видужаєш”,— хотілося їй сказати, але голос пропав і вона промовчала. А тим часом рука дівчинки поступово холола.
— Цій уже нічим не допоможеш,— сказав лікар, проходячи повз, і медсестра закрила обличчя дівчинки шматком білого полотна. „Чому вони не сказали мені нічого? — думала вона.— Певно, лікар почувався винним, бо вважав мене за матір дівчинки. Поскупився на слово співчуття чи вирішив, що не варто турбуватися про мене, якщо я можу сидіти на підлозі?” Вона зненавиділа його за те, що він поставився до щойно вмерлої дівчинки як до мертвої речі. „Ми — не мертві речі”,— хотіла сказати вона, але не видобула з рота навіть стогону.
Вона довго так сиділа, та ні навколишній гамір, ні дзижчання мух, ні сморід, ні останнє слово дівчинки вже не доходили до її свідомості. Вона не знала, скільки тривало це отупіння. Зупинився й час. Та згодом вона прийшла до тями і, щоб пересвідчитися, що жива, відпустила руку мертвої дівчинки і встала. У коридорі побачила лікаря, підійшла до нього і сказала:
— Сенсей, дозвольте вам помогти. Я все робитиму.
Лікар глянув на неї вражено.
— Але ж у такому стані…
— Нічого, що я забинтована. Обличчя і спина в мене опечені, але не дуже. Я можу працювати.
— Ну що ж, тоді допомагай, скільки можеш. Тим більш що робочих рук не вистачає.
Вона кивнула головою. її очі були широко розплющені, але тепер уже не від подиву. Глибоко в них замиготів тьмавим вогником майже божевільний запал…
Я довго сиділа на постелі й дивилася на сонне обличчя Ая-тян. А тоді схопилася на ноги, відсунула перегородку і спустилася в темну майстерню. Лампа торшера у спальні кидала на дощату підлогу майстерні та протилежну стіну нечіткі смужки світла. Я вийшла в коридор і повернула вимикач, а потім повернулася в майстерню й засунула перегородку. Усе це я робила, як сновида,— здавалось, навіть при яскравому світлі я ще не прокинулася. Я була у самій піжамі, але особливого холоду не відчувала. Тільки но підгинались і тремтіли. Я важко опустилась у крісло й обвела неуважним поглядом майстерню. Господарем її тепер була вже не я, а в о н о. Навіть при яскравому освітленні й о г о тіні лежали по кутках.
Я з цікавістю, наче вперше в житті, оглядала майстерню і вбачала в мольберті шибеницю, в баночках з фарбою — чарки отрутою, в ножику — страшну холодну зброю. Як малярське причандалля вони мене вже не цікавили. Раніше здавалися мені предметами, що повертають небіжчика до життя, а тепер стали в моїх очах всього-на-всього дротинками від поламаної ляльки-маріонетки. Та чи справді вони повертали до життя? Усі свої картини я замазала. Тепер вони стоять під стіною, наче мертві. Але чи можна сказати, що раніше вони несли в собі життя? Ні, від самого початку на них лежала тінь смерті. А от ви, Сома-сан (все-таки які ви неуважні!), якось пов'язали їх із своїми фантазіями і вбили собі в голову, що вони — шедеври мистецтва. Нічого подібного. Це — мертві речі. На них лежать тільки згустки фарби. Дивлячись на „Острів”, ви сказали, щ о в цій картині видно мою душу. Та ви помилилися. Моєї душі там немає. Щоправда, в деякому розумінні ви були праві. Ви побачили понівечені н и м її рештки. Хіба така душа може творити шедеври? Їх створюють здорові люди. Сома-сан, які ви нерозумні, якщо навіть цього не втямили!
Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене в майстерні. Згадуючи колишній страх і відчуття самотності, я здогадалася, що тоді це були хитрощі, продиктовані бажанням завдати мені болю. А тому цього разу я насмішкувато спитала: „Отже, ти виходиш заміж за Сома-сана?” Я гадала, що Ая-тян розсердиться й розкриє свої карти. Але вона пропустила повз вуха моє запитання. Зрештою, Сома-сан тут ні до чого. Адже йдеться про нашу з Ая-тян любов.
Ми обидві мовчали, і та мовчанка була такою ж прикрою, як і моя власна пізніше тої ночі, повна тяжких роздумів. Кожна розмірковувала над своєю самотністю. Тепер ми були чужі одна одній. „А раніше? — роздумувала я,— Ая-тян, мені байдуже, підеш ти з дому чи ні. (Цікаво, в о н о вже тоді заволоділо мною?) Мені однаково. Бо завтра мене вже тут не буде”. Я мовчала й дивилася, як Ая-тян блідне і, схиливши голову, закушує губу. Раптом мені стало смішно, і я засміялася. Я реготала так, наче в мене вселився демон сміху. Ая-тян підвела голову. Спочатку на її обличчі з'явився розгублений вираз, потім по ньому пробігала навпереміну то тривога, то заспокоєння, аж поки Ая-тян і собі засміялася. Я її так просто обдурила. „Мотоко-сан, ви нестерпні”,— сказала вона. Я обняла її й попросила вибачити, але в глибині душі раділа, що не розкрила їй своєї таємниці. Бо навіщо воно їй здалося? Покинувши мене, вона заживе в мирі і щасті. Вийде заміж за Сома-сана й народить двійко чи трійко дітей. Я ж зовсім інша. Я одною ногою на тому світі. Виходить, уже тоді перед сном, в о н о вже мною володіло?
Я сиділа у кріслі в майстерні і всім тілом відчувала, як навколишній світ поволі холоне. Завтра мене вже тут в буде. Це в о н о забере мене звідси кудись далеко. Завтра вранці я обов'язково зникну, але так, щоб Ая-тян не помітила, і ніхто мене не затримає. Бо так в о н о звеліло. Чому я не подумала про це раніше? Річ у тому, що людину, яка веде навіть марну боротьбу, не можна ні спокусити, ні залякати. Я жила мов сліпа і глуха і вважала, що це і є життя.
Майстерню освітлювала яскрава, на двісті ват лампочка, але я нічого не бачила. Була пізня ніч, і я нічого не чула. Несподівано мого плеча щось торкнулося. Я підняла голову й побачила, як Ая-тян мовчки накинула на мене пальто. Її постать здалася мені привидом.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Присівши на порозі, Канае зав'язував шнурки черевиків. Його самого вражало, що руки не тремтять і він на диво спокійний. Піднявши з підлоги біля дверей пальто й портфель, він гукнув:
— Нісімото-сан!
Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.
— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.
— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?
„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”
— Ну чого ви на мене так дивитеся?
Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.
— Та…
— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?
— А скільки тут?
— Десять тисяч ієн.
На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.
— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.
— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.
Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?
— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.
— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.
Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.
— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.
Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.
Під'їхало таксі. Канае вскочив усередину.
— До храму Хонгандзі в Цукідзі. Тільки якомога швидше. За півгодини встигнете?
Водій пробурчав щось незрозуміле.
— Добре заплачу. Тільки поспішіть.
І ніби у відповідь машина зірвалася з місця. „Півгодини — це, певне, мало”,— думав Канае.
— Як трапиться по дорозі книгарня, то зупините. Мушу купити собі розклад руху потягів.
Таксист мовчав. За вікном пролітав із запаморочливою швидкістю зовнішній світ. Канае засунув руки в кишені, напруживши ноги, притиснувся плечима до спинки сидіння. „Хоч би були живі… Їхнє життя, можливо, вже догоряє. Ні, мабуть, уже згасло”. Спереду вантажна машина. Перед очима Канае постало сумне обличчя Мотоко Моегі. І лагідна усмішка Аяко Аймі. Таксист майстерно обігнав вантажну машину. „Та, власне, з якої причини вони повинні вмерти?” Зненацька гальма завищали, і Канае кинуло вперед. Він квапливо вийняв руки з кишень.
— Нісімото-сан!
Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.
— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.
— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?
„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”
— Ну чого ви на мене так дивитеся?
Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.
— Та…
— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?
— А скільки тут?
— Десять тисяч ієн.
На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.
— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.
— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.
Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?
— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.
— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.
Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.
— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.
Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.
Під'їхало таксі. Канае вскочив усередину.
— До храму Хонгандзі в Цукідзі. Тільки якомога швидше. За півгодини встигнете?
Водій пробурчав щось незрозуміле.
— Добре заплачу. Тільки поспішіть.
І ніби у відповідь машина зірвалася з місця. „Півгодини — це, певне, мало”,— думав Канае.
— Як трапиться по дорозі книгарня, то зупините. Мушу купити собі розклад руху потягів.
Таксист мовчав. За вікном пролітав із запаморочливою швидкістю зовнішній світ. Канае засунув руки в кишені, напруживши ноги, притиснувся плечима до спинки сидіння. „Хоч би були живі… Їхнє життя, можливо, вже догоряє. Ні, мабуть, уже згасло”. Спереду вантажна машина. Перед очима Канае постало сумне обличчя Мотоко Моегі. І лагідна усмішка Аяко Аймі. Таксист майстерно обігнав вантажну машину. „Та, власне, з якої причини вони повинні вмерти?” Зненацька гальма завищали, і Канае кинуло вперед. Він квапливо вийняв руки з кишень.