Страница:
Готуючи чай, Аяко прошепотіла:
— Вона сердиться, коли їй заважають у роботі. То ж, будь ласка, трохи почекайте.
Канае згідливо кивнув головою і знову глянув на Мотоко. Від кинутого мимохідь на полотно погляду в Канае залишилося враження, що на ньому то тут, то там лежать великі мазки фарби. Кілька інших полотен, лицем і зворотом, стояли під стінами яскраво освітленої майстерні. На стінах висіли, очевидно, закінчені картини. У кожній з них проглядало щось таке, властиве саме цій художниці, чого Канае не міг як слід визначити. Тільки біля перегородки між майстернею й кімнатою в японському стилі він помітив кілька натюрмортів, що випадали з ряду інших. „Певно, ранні речі” ,— пояснив собі Канае.
— Сюди не дивіться. Бо це мої спроби.
Аяко говорила тихо і, мабуть, тому йому здалося, що приязно — так, наче вони давні друзі.
— Тільки вчуся. Недавно почала.
Саме в ту мить його увагу привернув програвач середніх розмірів у кутку майстерні.
— О, так у вас і програвач є! Може, для довгограючих платівок?
— Це єдиний предмет розкошу Мотоко-сан. Дуже дорогий.
— Он що! Я вам заздрю, бо не можу купити собі навіть стару модель для звичайних платівок. А мені так хочеться…
— Тихше! — насупившись, попередила Аяко.
— Пробачте. Забувся.
— Ну от, я і закінчила. Заходьте сюди,— нарешті озвалася художниця.
Вона швидко промила пензель водою, витерла ганчіркою і встромила в череп'яну вазочку. Палітру шпурнула на стіл, а потім заквапилася до котацу. Саме тоді Канае вперше побачив її зблизька.
Мотоко не була такою молодою, як йому уявлялося. Років двадцяти семи-восьми, з довгастим змарнілим обличчям, з на диво великими очима, вона сиділа просто перед ним, і під її невідривним поглядом Канае ніяковів. Аяко принесла їй чаю, і вона випила його мовчки. „Невідомо, як до неї підкотитися”,— підказував йому інстинкт редактора.
— Мабуть, ви вже знаєте, я — редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,— порушив мовчанку Канае.
— Що ви видаєте? — поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.
— Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.
— Якого напрямку? Лівого? — спитала вона руба.
— Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.
— Тоді правого?
— Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.
— Отже, ви — опортуністи,— зневажливо скрививши губи, сказала вона.
Розгублений Канае на мить запнувся.
— У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія — зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.
— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?
— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.
— Якого сенсея?
— Ну, вас.
Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.
— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих
людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?
— Канае Сома.
— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?
Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:
— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.
— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?
— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”
— Між музикою й живописом є різниця.
— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.
— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.
Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.
— Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.
Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається — це видно по її іронічній посмішці” ,— подумав він.
— Однак ваші картини я таки розумію,— наполягав Канае.
— Як?
— Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.
— А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?
— Не про всі.
Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” — роздумував Канае.
— Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.
— Цікаво…
Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.
— Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? — простодушно запитала Аяко.
— Ні, тільки збираюся.
— Який роман?
— Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.
— Про кохання?
— Ви глузуєте.
Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:
— Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ
— Вона сердиться, коли їй заважають у роботі. То ж, будь ласка, трохи почекайте.
Канае згідливо кивнув головою і знову глянув на Мотоко. Від кинутого мимохідь на полотно погляду в Канае залишилося враження, що на ньому то тут, то там лежать великі мазки фарби. Кілька інших полотен, лицем і зворотом, стояли під стінами яскраво освітленої майстерні. На стінах висіли, очевидно, закінчені картини. У кожній з них проглядало щось таке, властиве саме цій художниці, чого Канае не міг як слід визначити. Тільки біля перегородки між майстернею й кімнатою в японському стилі він помітив кілька натюрмортів, що випадали з ряду інших. „Певно, ранні речі” ,— пояснив собі Канае.
— Сюди не дивіться. Бо це мої спроби.
Аяко говорила тихо і, мабуть, тому йому здалося, що приязно — так, наче вони давні друзі.
— Тільки вчуся. Недавно почала.
Саме в ту мить його увагу привернув програвач середніх розмірів у кутку майстерні.
— О, так у вас і програвач є! Може, для довгограючих платівок?
— Це єдиний предмет розкошу Мотоко-сан. Дуже дорогий.
— Он що! Я вам заздрю, бо не можу купити собі навіть стару модель для звичайних платівок. А мені так хочеться…
— Тихше! — насупившись, попередила Аяко.
— Пробачте. Забувся.
— Ну от, я і закінчила. Заходьте сюди,— нарешті озвалася художниця.
Вона швидко промила пензель водою, витерла ганчіркою і встромила в череп'яну вазочку. Палітру шпурнула на стіл, а потім заквапилася до котацу. Саме тоді Канае вперше побачив її зблизька.
Мотоко не була такою молодою, як йому уявлялося. Років двадцяти семи-восьми, з довгастим змарнілим обличчям, з на диво великими очима, вона сиділа просто перед ним, і під її невідривним поглядом Канае ніяковів. Аяко принесла їй чаю, і вона випила його мовчки. „Невідомо, як до неї підкотитися”,— підказував йому інстинкт редактора.
— Мабуть, ви вже знаєте, я — редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,— порушив мовчанку Канае.
— Що ви видаєте? — поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.
— Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.
— Якого напрямку? Лівого? — спитала вона руба.
— Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.
— Тоді правого?
— Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.
— Отже, ви — опортуністи,— зневажливо скрививши губи, сказала вона.
Розгублений Канае на мить запнувся.
— У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія — зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.
— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?
— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.
— Якого сенсея?
— Ну, вас.
Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.
— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих
людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?
— Канае Сома.
— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?
Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:
— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.
— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?
— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”
— Між музикою й живописом є різниця.
— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.
— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.
Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.
— Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.
Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається — це видно по її іронічній посмішці” ,— подумав він.
— Однак ваші картини я таки розумію,— наполягав Канае.
— Як?
— Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.
— А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?
— Не про всі.
Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” — роздумував Канае.
— Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.
— Цікаво…
Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.
— Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? — простодушно запитала Аяко.
— Ні, тільки збираюся.
— Який роман?
— Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.
— Про кохання?
— Ви глузуєте.
Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:
— Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Телефонна слухавка була холодна. Крізь шум, схожий на гудіння бджолиного рою, пробивалися автомобільні сигнали й дитячі вигуки. „Мабуть, дзвонить з будки на вулиці”,— зміркував Канае.
— Алло! Нісімото-сан? — Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.— Це я, Сома. Що сталося?
Крізь той шум до його вух долетіло тільки одне слово: „лихо”. „Яке лихо?” — злякано питав він себе і ще голосніше кричав у слухавку:
— Алло! Кажіть ясніше! Погано чути!
— Негайно приходьте!.. Телеграма…
— Що?.. Телеграма?..
Слово „телеграма” в його свідомості пов'язувалося з нещастям. Йому здалося, ніби в кімнаті раптом стало тихо й погляди колег звернуті на нього. Його рука, що тримала слухавку, задерев'яніла.
— Алло! Кажіть повільніше!.. Ясніше!..
— Телеграма прийшла!.. Приходьте швидше!..
— Яка телеграма?.. Звідки?..
— Я вас прошу!.. Мені…
Розмова на цьому урвалася. Канае стояв розгублений. „Прийшла телеграма! Приїжджай!” Ось що це означає. Мабуть, люди біля крамниці слухали її, і тому Нісімото-сан поклала слухавку. А може, їй і цих слів було досить, щоб заспокоїтися? Нема сумніву, що телеграма прийшла від дівчат. З художницею й Аяко-сан щось трапилося. Мабуть, тому Нісімото-сан так важко дихала.
— Що сталося?
— Я й сам добре не розумію,— відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.
— Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,— сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.
— Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?
— Ні, та, може, якось обійдеться.
Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.
— Алло! Нісімото-сан? — Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.— Це я, Сома. Що сталося?
Крізь той шум до його вух долетіло тільки одне слово: „лихо”. „Яке лихо?” — злякано питав він себе і ще голосніше кричав у слухавку:
— Алло! Кажіть ясніше! Погано чути!
— Негайно приходьте!.. Телеграма…
— Що?.. Телеграма?..
Слово „телеграма” в його свідомості пов'язувалося з нещастям. Йому здалося, ніби в кімнаті раптом стало тихо й погляди колег звернуті на нього. Його рука, що тримала слухавку, задерев'яніла.
— Алло! Кажіть повільніше!.. Ясніше!..
— Телеграма прийшла!.. Приходьте швидше!..
— Яка телеграма?.. Звідки?..
— Я вас прошу!.. Мені…
Розмова на цьому урвалася. Канае стояв розгублений. „Прийшла телеграма! Приїжджай!” Ось що це означає. Мабуть, люди біля крамниці слухали її, і тому Нісімото-сан поклала слухавку. А може, їй і цих слів було досить, щоб заспокоїтися? Нема сумніву, що телеграма прийшла від дівчат. З художницею й Аяко-сан щось трапилося. Мабуть, тому Нісімото-сан так важко дихала.
— Що сталося?
— Я й сам добре не розумію,— відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.
— Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,— сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.
— Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?
— Ні, та, може, якось обійдеться.
Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.
ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ
Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.
По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився — наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.
Цілком природно, що Канае почав навідуватися в цей невеличкий бар, як тільки Мотоко стала там підробляти. Він заходив сюди під різними приводами, скажімо, хотів ознайомитися з її новою роботою або забрів сюди по дорозі, йдучи в службових справах. Спочатку він розповідав Аяко, що Мотоко-сан освоїлася з обстановкою й закидав їй холодне ставлення до постійних клієнтів, та якось непомітно став усе замовчувати. Зустрічі з Мотоко в барі почав вважати за їхню маленьку таємницю. Мотоко Моегі працювала в барі тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, і лише тоді Канае сюди заходив. Одне з одним вони майже не розмовляли. Найчастіше, зіпершись ліктями на стійку, Канае мовчки попивав віскі з содовою й льодом, а Мотоко, сплівши руки на грудях, так само мовчки дивилася на нього. Поряд хазяйка бару або подруга-офіціантка перекидалися люб’язними словами з відвідувачами. Відчуття таємниці з'явилося в Канае тоді, коли він помітив, що Мотоко начебто не розповідає Аяко про його вчащання до бару „Леда”. Те, що між щирими приятельками про це не говорилося, відбилося у його серці дивним щемом і заважало відкритися Аяко. Якось непомітно сталося так, що з певного часу Канае прагнув зустрічатися з Мотоко або Аяко сам на сам.
І лише того вечора в нього не було підстав для докорів сумління. Річ у тім, що Аяко сама попросила його піти в бар на розвідку. Напередодні вона навмисне забігла до нього на квартиру і схвильовано повідомила, що останнім часом з Мотоко щось коїться. Згадавши її поведінку позавчора ввечері, Канае погодився з тим, що Мотоко справді була дивна , але ніяк не міг зрозуміти, чому. „Вона завжди поводилася незвично, і саме це вабило мене до неї” ,— пояснював він собі. Та сьогодні, коли він цілісінький день сидів над версткою, в його уяві з'явилося чарівне обличчя Аяко й немов сердите Мотоко. „Якщо Аяко так переживає, то треба піти в бар і побачити все на власні очі” ,— вчасно згадав Канае.
Як тільки він, штовхнувши важкі двері бару, просунув голову всередину, то відразу побачив, що Мотоко немає. У довгому й вузькому, добре опалюваному приміщенні „Леди” було тільки троє — хазяйка бару, офіціантка і якийсь молодик біля стійки. Канае залишив парасольку під стіною і, не знімаючи пальта, вмостився на високому табуреті та замовив віскі з содовою й льодом. У цьому барі не було бармена і готувала напої сама хазяйка. Тому охочі до хитромудрих коктейлів сюди не вчащали.
„Отже, її тут немає,— подумки повторив Канае.— Позавчора ввечері вона ж казала, , що останніми днями не працює в барі”. А як добре було б, якби він застав її тут. Йому хотілося з’ясувати стільки питань! Скажімо, що означав її поцілунок? Боячись почервоніти, Канае поспішно перехилив склянку, а тоді підвів голову й запитав у хазяйки:
— Момоко-сан сьогодні вихідна?
— Останніми днями вона загалі не з'являється. Що з нею трапилося?
— Відколи її немає?
— Сакура-сан, ви не пригадуєте, відколи?
Хазяйка звернулася до офіціантки. Насупивши брови і ледь-ледь закопиливши губи, дівчина відповіла:
— Цього тижня я її тут не бачила. Та й у суботу минулого тижня, бо, пам'ятаю, було чимало роботи. Що з нею? Невже застудилася?
— Її здоров'я не з міцних. Але ж могла б попередити… Правда, не думаю, що вона так мовчки й покине роботу.
Хазяйка бару намагалася приховати свій немолодий вік під товстим шаром пудри і хоч казала, що багато пережила — її діло не процвітало. У її невеликому барі могло водночас працювати не більше трьох офіціанток, яких за давнім звичаєм звали Сакура, Умеко, Момоко, але такого збігу майже ніколи не бувало. Коли Мотоко взялася підробляти тут, прибравши собі ім'я Момоко, Умеко вже звільнилась і залишилася тільки Сакура, що працювала лише місяць, тому й нею, новачком у цій справі, хазяйка дорожила.
— Сьогодні четвер? Значить, уже тиждень, як її тут не видно,— підвівши голову, втрутився в розмову молодик, що досі мовчки забавлявся гральними кісточками.
— О, і ви, Яма-сан, пам'ятаєте? — усміхаючись, запитала хазяйка.
— Звичайно. Бо заглядаю я сюди тому, що Момоко-сан тут обслуговує…— відповів молодик і, звертаючись до Канае, спитав: — А ти? Теж, мабуть, з цієї причини забігаєш? Значить, ми з тобою — одна компанія, що з'являється лише
у вівторок, четвер і суботу?
На раптовий град запитань Канае мимоволі усміхнувся. Той молодик таки вгадав: поки Мотоко тут не працювала, Канае ні сном ні духом не знав, що є такий бар „Леда”.
— А хіба мене немає? — кокетливо заперечила Сакура.
— А чого ж… Правда, є два типи жінок: одних помічаєш
лише тоді, коли нагадують про себе, інших бачиш перед собою навіть тоді, коли їх немає. Танку про сакуру і сливу знаєш?[18]
— Ні.
Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити — в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” — подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,— вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,— подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову
причепився до хазяйки:
— То Момоко-сан — новачок? У барі працює вперше?
— Начебто. Ще не розбещена, га?
— Я теж не розбещена! — хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.
— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.
Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:
— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.
Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.
— Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим
— Гм…
— Вона заміжня?
— Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.
— Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.
— Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?
— Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата — як раз плюнути.
— Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,— давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.
— Мені не до жартів.
— Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?
— Невже?
— Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй
далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? — стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.
— Вибачте, пригадав.
— Підозріло, чого це ви приховуєте? — сказала Сакура.
— Я тільки провів її.
— Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! — Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.
Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.
— Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? — спитала хазяйка.
— Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.
— Що саме?
— Та нічого особливого.
Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.
— Вже йдете?
— Ага. Прошу рахунок.
Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.
Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.
Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.
Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.
— Добрий вечір, Ген-тян!
— Це ви, дядечку?
Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.
— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?
— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.
— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…
— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.
На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.
— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?
— Дуже.
— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.
Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.
— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.
— Ага.
— Куди?
— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.
— Отже, ви так і не дізналися, куди?
— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.
— Сьогодні повернуться чи десь заночують?
— Та хто його знає…
„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”
— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…
— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?
— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?
— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.
Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.
— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.
— Це мені подарували.
Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.
— Хто це тобі подарував? Мото-тян?
— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.
— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.
— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.
Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду
книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.
— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.
Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.
По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на квартирі Нісімото, з обома. У нього склалося враження, що Мотоко та Аяко творять одне нерозривне ціле; в них він знайшов і щирих співрозмовниць, і друзів, і привітну родинну атмосферу. Коли ж часом заставав удома тільки одну з них або зустрічався з нею десь-інде, то зразу відчував, як дух йому запирає, губився — наче людина, що жмуриться від яскравого сонця.
Цілком природно, що Канае почав навідуватися в цей невеличкий бар, як тільки Мотоко стала там підробляти. Він заходив сюди під різними приводами, скажімо, хотів ознайомитися з її новою роботою або забрів сюди по дорозі, йдучи в службових справах. Спочатку він розповідав Аяко, що Мотоко-сан освоїлася з обстановкою й закидав їй холодне ставлення до постійних клієнтів, та якось непомітно став усе замовчувати. Зустрічі з Мотоко в барі почав вважати за їхню маленьку таємницю. Мотоко Моегі працювала в барі тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, і лише тоді Канае сюди заходив. Одне з одним вони майже не розмовляли. Найчастіше, зіпершись ліктями на стійку, Канае мовчки попивав віскі з содовою й льодом, а Мотоко, сплівши руки на грудях, так само мовчки дивилася на нього. Поряд хазяйка бару або подруга-офіціантка перекидалися люб’язними словами з відвідувачами. Відчуття таємниці з'явилося в Канае тоді, коли він помітив, що Мотоко начебто не розповідає Аяко про його вчащання до бару „Леда”. Те, що між щирими приятельками про це не говорилося, відбилося у його серці дивним щемом і заважало відкритися Аяко. Якось непомітно сталося так, що з певного часу Канае прагнув зустрічатися з Мотоко або Аяко сам на сам.
І лише того вечора в нього не було підстав для докорів сумління. Річ у тім, що Аяко сама попросила його піти в бар на розвідку. Напередодні вона навмисне забігла до нього на квартиру і схвильовано повідомила, що останнім часом з Мотоко щось коїться. Згадавши її поведінку позавчора ввечері, Канае погодився з тим, що Мотоко справді була дивна , але ніяк не міг зрозуміти, чому. „Вона завжди поводилася незвично, і саме це вабило мене до неї” ,— пояснював він собі. Та сьогодні, коли він цілісінький день сидів над версткою, в його уяві з'явилося чарівне обличчя Аяко й немов сердите Мотоко. „Якщо Аяко так переживає, то треба піти в бар і побачити все на власні очі” ,— вчасно згадав Канае.
Як тільки він, штовхнувши важкі двері бару, просунув голову всередину, то відразу побачив, що Мотоко немає. У довгому й вузькому, добре опалюваному приміщенні „Леди” було тільки троє — хазяйка бару, офіціантка і якийсь молодик біля стійки. Канае залишив парасольку під стіною і, не знімаючи пальта, вмостився на високому табуреті та замовив віскі з содовою й льодом. У цьому барі не було бармена і готувала напої сама хазяйка. Тому охочі до хитромудрих коктейлів сюди не вчащали.
„Отже, її тут немає,— подумки повторив Канае.— Позавчора ввечері вона ж казала, , що останніми днями не працює в барі”. А як добре було б, якби він застав її тут. Йому хотілося з’ясувати стільки питань! Скажімо, що означав її поцілунок? Боячись почервоніти, Канае поспішно перехилив склянку, а тоді підвів голову й запитав у хазяйки:
— Момоко-сан сьогодні вихідна?
— Останніми днями вона загалі не з'являється. Що з нею трапилося?
— Відколи її немає?
— Сакура-сан, ви не пригадуєте, відколи?
Хазяйка звернулася до офіціантки. Насупивши брови і ледь-ледь закопиливши губи, дівчина відповіла:
— Цього тижня я її тут не бачила. Та й у суботу минулого тижня, бо, пам'ятаю, було чимало роботи. Що з нею? Невже застудилася?
— Її здоров'я не з міцних. Але ж могла б попередити… Правда, не думаю, що вона так мовчки й покине роботу.
Хазяйка бару намагалася приховати свій немолодий вік під товстим шаром пудри і хоч казала, що багато пережила — її діло не процвітало. У її невеликому барі могло водночас працювати не більше трьох офіціанток, яких за давнім звичаєм звали Сакура, Умеко, Момоко, але такого збігу майже ніколи не бувало. Коли Мотоко взялася підробляти тут, прибравши собі ім'я Момоко, Умеко вже звільнилась і залишилася тільки Сакура, що працювала лише місяць, тому й нею, новачком у цій справі, хазяйка дорожила.
— Сьогодні четвер? Значить, уже тиждень, як її тут не видно,— підвівши голову, втрутився в розмову молодик, що досі мовчки забавлявся гральними кісточками.
— О, і ви, Яма-сан, пам'ятаєте? — усміхаючись, запитала хазяйка.
— Звичайно. Бо заглядаю я сюди тому, що Момоко-сан тут обслуговує…— відповів молодик і, звертаючись до Канае, спитав: — А ти? Теж, мабуть, з цієї причини забігаєш? Значить, ми з тобою — одна компанія, що з'являється лише
у вівторок, четвер і суботу?
На раптовий град запитань Канае мимоволі усміхнувся. Той молодик таки вгадав: поки Мотоко тут не працювала, Канае ні сном ні духом не знав, що є такий бар „Леда”.
— А хіба мене немає? — кокетливо заперечила Сакура.
— А чого ж… Правда, є два типи жінок: одних помічаєш
лише тоді, коли нагадують про себе, інших бачиш перед собою навіть тоді, коли їх немає. Танку про сакуру і сливу знаєш?[18]
— Ні.
Сакура ображено закопилила губи, і молодик зареготав! Поглядаючи на нього, засміявся й Канае. Разів зо два він бачив його й раніше в цьому барі. На правильних рисах обличчя цього чоловіка лежала тінь пережитого, а це означало, що він старший за Канае років на три-чотири. Принаймні спочатку так здалося Канае. І тільки коли молодик сміявся, вираз його обличчя ставав невинним і дуже молодим. Загравати з жінками й теревенити — в цьому він не мав рівних. Навіть Мотоко Моегі, завжди холодна до людей, сміялася від його жартів, і це дуже непокоїло Канае. „От шалапут!” — подумав нього. Хоч віскі не було міцне і Канае пив його маленькими ковтками, він одразу відчув, горять його щоки. „Певно, той чоловік службовець, а не утриманець якоїсь фірми, що має своє представництво в Токіо, бо тоді він був би з компаньйоном.” ,— вирішив Канае. Незнайомець завжди сидів біля стійки сам, як і Канае. Поглядаючи збоку на його старанно прилизане волосся, Канае почувався приголомшеним зухвалою заявою молодика про те, що його вабить сюди Момоко. „А втім, таких відвідувачів тут, мабуть, немало” ,— подумав він і замовив ще одну склянку віскі з содовою. Тим часом молодик знову
причепився до хазяйки:
— То Момоко-сан — новачок? У барі працює вперше?
— Начебто. Ще не розбещена, га?
— Я теж не розбещена! — хизуючись своєю молодістю, вигукнула Сакура.
— Ну чого ти всюди пхаєшся? Момоко-сан і ти — що журавлиця і курка.
Цього разу навіть на обличчі хазяйки з'явився вираз невдоволення, але гість спритно викрутився:
— Зате хазяйка тут особлива — як лебідка.
Було видно, що лестощі — найкращий спосіб полоскотати самолюбство хазяйки. Зиркнувши на її проясніле обличчя, Канае ладен був підозрювати, що той гість добре все розрахував і втерся в довір'я до неї. Розмова тим часом тривала, і Канае не міг встати й піти геть.
— Як та Момоко-сан жила досі? Справляє враження жінки з минулим
— Гм…
— Вона заміжня?
— Здається, ні. А хіба ви самі не можете розпитати? У вас же руки на всі штуки.
— Може, вона ще дівчина, а може, і вдова. В усякому разі, якби не знала чоловіків, то її погляд не був би таким страшним.
— Яким? Хіба в Момоко-сан негарні очі?
— Здається, ніби вони заглядають тобі в саму душу. Є в них щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі. А ошукати їм нашого брата — як раз плюнути.
— Кажете, в неї страшний погляд? Можливо. Але ж і ви, Яма-сан, умієте дурити жінок своїми очима,— давши здачі, хазяйка привітно усміхнулася. Гість трохи збентежився.
— Мені не до жартів.
— Якщо вже так, то я пригадую… коли ж це було?.. певно, тиждень тому… що ви проводили додому Момоко-сан, хіба ні?
— Невже?
— Ох і коротка у вас пам'ять! Пригадуєте, сивий Іто-сан, той старий, з яким ви чаркували, сказав: „Мені з Сакура-тян по дорозі, бо ми живемо в Сугінамі”, а ви: „Тоді я проведу Момоко-тян”. Пам'ятаю, вона заперечувала, бо, мовляв, їй
далеко, а я радила не слухати її. Чого ж зараз одкручуєтеся? — стрімко наступала хазяйка, і збентежений чоловік почухав потилицю.
— Вибачте, пригадав.
— Підозріло, чого це ви приховуєте? — сказала Сакура.
— Я тільки провів її.
— Ох і страшний звір вистежив Момоко-сан! — Сакура знову закопилила губи, а в її очах можна було прочитати: „Краще б він мене переслідував”.
Канае ставало чимраз не приємніше. Він мовчки пив віскі з содовою, наче воду.
— Правда, дивно, що відтоді Момоко-сан перестала ходити на роботу? — спитала хазяйка.
— Між цими фактами я не бачу жодного зв'язку. Вона вийшла з машини, подякувала, а я їй сказав на добраніч і ми розійшлися, ото й усе. А сьогодні мене вразило, що її нема. Я хотів дещо спитати її.
— Що саме?
— Та нічого особливого.
Задумавшись, чоловік забавлявся гральними кісточками. Канае, не промовивши й слова, встав.
— Вже йдете?
— Ага. Прошу рахунок.
Розплатившись за дві склянки віскі з содовою, Канае кивнув головою молодику і, взявши парасольку, вийшов з бару. Надворі мрячило і було досить холодно. Вечір тільки починався.
Електричкою на лінії Ямате Канае дібрався до станції Ікебукуро, а потім пересів на автобус. Тепер йому хотілось якнайшвидше побачитися з Мотоко, й оскільки та зустріч мала відбутися в домі Нісімото на очах в Аяко, то він анітрохи не хвилювався. Зійшовши з автобуса, Канае поспішив вулицею, що тонула в ореолі тьмяного світла електроламп. Хміль потроху вивітрювався.
Раптом Канае спало на думку, що він досі майже не згадував про Аяко Аймі. Здається, вчора ввечері він прийняв її дуже холодно, а тому зараз почувався винним за те, що, напевне, зіпсував їй настрій. Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.
Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.
— Добрий вечір, Ген-тян!
— Це ви, дядечку?
Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.
— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?
— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.
— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…
— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.
На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.
— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?
— Дуже.
— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.
Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.
— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.
— Ага.
— Куди?
— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.
— Отже, ви так і не дізналися, куди?
— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.
— Сьогодні повернуться чи десь заночують?
— Та хто його знає…
„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”
— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…
— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?
— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?
— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.
Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.
— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.
— Це мені подарували.
Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.
— Хто це тобі подарував? Мото-тян?
— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.
— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.
— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.
Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду
книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.
— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.
Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.