Страница:
— Отож продовжимо нашу попередню розмову,— запально сказав він, повертаючись обличчям до Аяко.— Людям властиво використовувати різні взаємо протилежні поняття. Ви згодні з цим? Наприклад, схід і захід. У ці поняття вкладено, так би мовити, культурологічний зміст — вони відображають відміну культур Заходу і Сходу. З другого боку, можна говорити про два інші протилежні поняття — північ і південь, беручи до уваги різницю в кліматі. У цьому випадку йдеться не про відмінності в культурі, а скоріш в найсуттєвіших умовах людського існування. Що ж до мене, то я, очевидно, людина з північним складом характеру. Я одержимий усім, що так чи інакше пов'язане з північчю. Мабуть, це пояснюється як моїм темпераментом, так і тим, де
я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?
— Ага, зрозуміла.
— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?
— Ні, не знаю. А як?
— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.
Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.
— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.
У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:
— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?
— Чому ж ні, знайдеться.
— Але ж ваш твір матиме північний колорит?
— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.
— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?
У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:
— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!
— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.
— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.
— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.
Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.
— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.
— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.
— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.
Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.
— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.
Канае різко підвівся й сів.
— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.
— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.
— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для
сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.
— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.
Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.
— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.
— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.
Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.
— Я так не думаю.
— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені[31].
— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.
— Та яка там освіта. Користі з неї катма.
„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:
— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.
— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.
Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:
— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.
— А кого ж?
— Сібеліус оспівував свою власну країну.
— А хіба це не одне й те саме?
— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних військ та платівки — це все, звідки я черпаю
свої відомості. В усякому разі, я познайомився з Першою, Другою і Четвертою симфоніями. Якщо вірити книжці Сесіля Грея, у Сібеліуса є чимало цікавих симфонічних поем. Передусім мені хотілося б послухати „Повернення Лемінкяйнена”. Наскільки я можу судити, Перша симфонія схожа на музику російських композиторів, дехто вважає, що в ній відчувається вплив Чайковського. Справді, Чайковський писав у мі-мінорі. Однак Сесіль Грей дотримується іншого погляду: на його думку, Сібеліус почав з того, на чому зупинилися Чайковський, Глазунов і Дворжак. У Першій симфонії знайшла проникливе відображення природа Фінляндії. Завивання вітру над засніженими лісами, стрімкість потоків, що б'ються об скелі, німота льодовиків — усе передано в ритмі мелодій, схожих на народні. Цікаво, що Сібеліус не використовував народний мелос у сирому вигляді, як це робив, скажімо, Дворжак. У його протяжній музиці наче дихає сама природа. Здається, було б неточно називати її трагічною, патетичною чи ліричною. Скоріше це фантастична музика. В ній чути голос землі (її, напевно, топтали герої „Калевали”), чорної й холодної, споконвічний шум вітру і гуркіт води. Та чи можна сказати, що це Фінляндія? Ні, це інша, уявна країна. Принаймні в мене залишилося таке враження від небагатьох прослухувань Першої симфонії. Друга симфонія теж викликає в уяві природу — ліси, озера, річки й поля, над якими пролітає вітер. Та здається, що це не вітер, а духи землі. Після Бетховена музика стала надто наближеною до людей. Чайковський і Дворжак промовляли лише до них. А от Сібеліус створив музику, яку заполонює природа, а людина в ній не з'являється. Якщо ж і з'являється, то лише у вигляді героїв „Калевали”, що живуть в цілком відмінному від нашого світі й підвладні безжалісним, жорстоким чарам і закляттям природи. Словом, в музиці Сібеліуса зображено не ту природу, яку ми знаємо або уявляємо собі, а ту, яка жила в душі її автора. А тому я вважаю, що Фінляндія народила Сібеліуса, а він віддав перевагу іншій країні, іншій природі, взагалі іншому світові.
Аяко слухала уважно і, коли Канае передихнув, сумно промовила:
— Ви говорите надто складно.
— Пробачте. Аяко-сан, ви не слухали цієї симфонії, а тому в ваших очах я просто базікало.
— Правду кажучи, ваші враження цікавіші за саму музику.
— Дарма ви так кажете. Все-таки послухайте її хоч по радіо. Передусім Четверту симфонію. Вона краща за Першу й Другу.
— Як ви все добре пам'ятаєте!
— Я пам'ятаю не саму музику, а враження від неї. Четверта симфонія позначена внутрішньою зосередженість думки. У ній герої не з'являються. Зникає все, що має хоч якесь відношення до людини. Співає сама земля, постаючи у всій своїй первісності. Споглядаючи природу, ми називаємо її то величною, то дикою, то безнадійно сумною. В ній знаходить відображення стан нашої душі. Тому наші враження від природи ми завжди перекладаємо нашою, людською мовою. А от Сібеліус уміє озвучити навіть таємничі, неперекладні її голоси. Він не просто тлумачить її мову, а наче зливається з нею, стає її власним духом. Такої музики не писав жоден композитор. І хоча він не популярний і вже пенсіонер, утримуваний коштом фінського уряду, я вважаю його великим митцем.
— Я не зовсім добре розумію його музику, але Концерт для скрипки з оркестром мені до вподоби. Здається, в ньому багато світла.
— Можливо. На моїй платівці його майстерно виконує славетний Хейфец. У цьому концерті Сібеліус намагався показати всі технічні можливості скрипки. Однак я поставив би цей Концерт для скрипки з оркестром в один ряд з Першою і Другою симфонією. Природа виявляє свою суть у русі або в нерухомості. У першому випадку це — вітер, річки, прудконогі звірі, гойдання верховіття дерев і хвилі на озері. Саме такі рухи знайшли відображення в Першій симфонії й Концерті для скрипки з оркестром. І не має значення, світла ця музика чи ні. А от у Четвертій і Сьомій симфоніях перед твоїм зором наче відкриваються безмежні простори стужавілої землі, крижане сонце або занурена в нічну пітьму природа.
— Усе це до мене не доходить.— Аяко зітхнула.— То, може, підемо? Не годиться залишати Ген-тяна самого.
Аяко та Канае зібрали розкидані на траві речі і спустилися вниз до малюка, що уп'явся в гойдалку, як кліщ. Коли, взявши хлопця за руки, вони знову рушили, Аяко спитала:
— Сома-сан, ви оце говорили про символ суворої півночі… Вона у вас похмура й повна безнадії. Виходить, і музика Сібеліуса така ж сама?
— Гадаю, що його уявлення про природу складається саме з суворих образів. Що далі на південь, то яскравішими, багатшими, повнішими стають наші почуття. І навпаки, коли рухатися все далі на північ, то їх щораз більше огортає темрява, сковує холод. Для людини там немає місця.
— Якщо там нема людини, то значить, нема нічого?
— Та як вам сказати?.. Наша уява тут безсила. Але ж тільки людині дано замислюватися над таким пустельним світом. Я вважаю, що наша сучасність, над якою висить загроза атомної війни, і є тим суворим, як північ, періодом в історії людства. Жити в передчутті знищення й не думати про пустельний світ неможливо. Коли я слухаю музику Сібеліуса, мені здається, ніби я сам поступово зникаю, а над дикою рівниною тільки вітер шугає. І сказати, що така музика викликає лише похмурий або сумний настрій, було б неправильно.
Аяко кивнула головою, але, видно, не зрозуміла цих слів. У розмову втрутився Ген-тян, і увага дорослих перейшла на нього, а тому в душу Канае почав закрадатися розпач. Адже він плекав зухвалу надію на те, що, скориставшись музикою Сібеліуса, зробить Аяко своєю прибічницею в розумінні мистецтва й високо піднесеться в її очах. Але його задумові не судився успіх, бо йому вдалося тільки розпочати своє самовпевнене просторікування і збити Аяко з пантелику. А він же мріяв зостатися з нею наодинці (якщо не брати до уваги Ген-тяна) і привернути до себе.
Незабаром вони підійшли до водяної гори. Коли великий, переповнений пасажирами, човен, сковзнувши похилим руслом, падав у ставок, здіймаючи бризки, дорослі й діти радісно скрикували. Ген-тян одразу зацікавився новою розвагою й почав канючити: „Можна й мені покататися?”
— Я боюсь за тебе.
— Ну чого вам боятися? Це ж зовсім не страшно.
— Ручуся: безпечніше, ніж на віслюкові,— усміхаючись, запевнив Канае.
— Ви так вважаєте?
— Яка ж ти, Ая-тян, боягузка!
— Я ніколи на такому човні не каталася.
— І я. Та й Ген-тян, мабуть, не знає, що це таке.
— То як, можна?..
Все ще вагаючись, Аяко невпевнено відповіла: „Ви сідайте, а я звідси дивитимусь”,— але хлопець потяг її за руку, і вона вже не опиралася. І тут перед касою тяглася довга черга. Поки стояли за квитками, Канае все думав, як би знайти нову тему для розмови, але тепер заважав Ген-тян.
Під час посадки Аяко зблідла — видно, справді-таки боялася. Натомість Ген-тян був спокійнісінький, і цей контраст дивував Канае. Хлопець першим ступив у човен, а тому Канае, взявши Аяко за другу руку, опинився на лавці поруч з нею. Він усе ще тримав її спітнілу руку, коли човен зрушив з місця, проплив трохи і, нахилившись носом уперед, раптом почав падати. Те падіння тривало недовго — через хвилину, розрізавши поверхню води і здіймаючи хмару бризок, човен скорився човняреві й поплив, легко погойдуючись і лишаючи за собою жмури. Однак цього короткого падіння вистачило для того, щоб Канае відчув, як Аяко хитнулась до нього і грудьми торкнулася його руки. Поки серед загального галасу човняр підганяв човен до берега, Аяко, почервонівши, відсунулась від Канае, непомітно висмикнула з його руки свою і поправила волосся.
— Правда, не було страшно? — спитав Аяко збуджений хлопець.
— Анітрохи,— відповіла вона, усміхаючись до Канае. Його долоня все ще була тепла.
„Ну от, довірлива, дружня атмосфера відновилась”,— радів Канае. Перед поверненням додому вони вирішили перепочити — сіли на лавку й дивилися, як Ген-тян без угаву насолоджувався колодою-гойдалкою. Попихкуючи цигаркою, Канае відчував, що Аяко також у доброму настрої. Не тільки хлопцеві, але й їм цей день приніс чимало радощів.
— Жаль, що Мотоко-сан не пішла з нами, правда? — почала звичним, але низьким і сухим голосом Аяко.
— Хто зна, може, так і краще. Бо вона трохи дивна.
— Не наговорюйте. Не треба.
— Як це так — „не наговорюйте”? — трохи вражений тоном дівчини, спитав Канае.
— Сома-сан, правда ж, ви хотіли взяти Мотоко-сан із собою? Мабуть, шкодуєте, що вона відмовилася? Признайтеся, що так.
— Звідки ви це взяли? Що з вами? — На обличчі Канае можна було прочитати здивування.
— Цілий день вона не виходила вам з голови. Вас брала досада за те, що її тут нема,— задумливо провадила далі Аяко, не дивлячись співрозмовникові в очі.
— Нічого подібного.
— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.
— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.
Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.
— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?
— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.
— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.
ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПОПОЛУДНІ
я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?
— Ага, зрозуміла.
— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?
— Ні, не знаю. А як?
— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.
Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.
— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.
У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:
— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?
— Чому ж ні, знайдеться.
— Але ж ваш твір матиме північний колорит?
— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.
— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?
У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:
— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!
— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.
— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.
— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.
Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.
— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.
— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.
— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.
Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.
— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.
Канае різко підвівся й сів.
— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.
— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.
— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для
сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.
— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.
Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.
— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.
— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.
Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.
— Я так не думаю.
— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені[31].
— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.
— Та яка там освіта. Користі з неї катма.
„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:
— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.
— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.
Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:
— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.
— А кого ж?
— Сібеліус оспівував свою власну країну.
— А хіба це не одне й те саме?
— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних військ та платівки — це все, звідки я черпаю
свої відомості. В усякому разі, я познайомився з Першою, Другою і Четвертою симфоніями. Якщо вірити книжці Сесіля Грея, у Сібеліуса є чимало цікавих симфонічних поем. Передусім мені хотілося б послухати „Повернення Лемінкяйнена”. Наскільки я можу судити, Перша симфонія схожа на музику російських композиторів, дехто вважає, що в ній відчувається вплив Чайковського. Справді, Чайковський писав у мі-мінорі. Однак Сесіль Грей дотримується іншого погляду: на його думку, Сібеліус почав з того, на чому зупинилися Чайковський, Глазунов і Дворжак. У Першій симфонії знайшла проникливе відображення природа Фінляндії. Завивання вітру над засніженими лісами, стрімкість потоків, що б'ються об скелі, німота льодовиків — усе передано в ритмі мелодій, схожих на народні. Цікаво, що Сібеліус не використовував народний мелос у сирому вигляді, як це робив, скажімо, Дворжак. У його протяжній музиці наче дихає сама природа. Здається, було б неточно називати її трагічною, патетичною чи ліричною. Скоріше це фантастична музика. В ній чути голос землі (її, напевно, топтали герої „Калевали”), чорної й холодної, споконвічний шум вітру і гуркіт води. Та чи можна сказати, що це Фінляндія? Ні, це інша, уявна країна. Принаймні в мене залишилося таке враження від небагатьох прослухувань Першої симфонії. Друга симфонія теж викликає в уяві природу — ліси, озера, річки й поля, над якими пролітає вітер. Та здається, що це не вітер, а духи землі. Після Бетховена музика стала надто наближеною до людей. Чайковський і Дворжак промовляли лише до них. А от Сібеліус створив музику, яку заполонює природа, а людина в ній не з'являється. Якщо ж і з'являється, то лише у вигляді героїв „Калевали”, що живуть в цілком відмінному від нашого світі й підвладні безжалісним, жорстоким чарам і закляттям природи. Словом, в музиці Сібеліуса зображено не ту природу, яку ми знаємо або уявляємо собі, а ту, яка жила в душі її автора. А тому я вважаю, що Фінляндія народила Сібеліуса, а він віддав перевагу іншій країні, іншій природі, взагалі іншому світові.
Аяко слухала уважно і, коли Канае передихнув, сумно промовила:
— Ви говорите надто складно.
— Пробачте. Аяко-сан, ви не слухали цієї симфонії, а тому в ваших очах я просто базікало.
— Правду кажучи, ваші враження цікавіші за саму музику.
— Дарма ви так кажете. Все-таки послухайте її хоч по радіо. Передусім Четверту симфонію. Вона краща за Першу й Другу.
— Як ви все добре пам'ятаєте!
— Я пам'ятаю не саму музику, а враження від неї. Четверта симфонія позначена внутрішньою зосередженість думки. У ній герої не з'являються. Зникає все, що має хоч якесь відношення до людини. Співає сама земля, постаючи у всій своїй первісності. Споглядаючи природу, ми називаємо її то величною, то дикою, то безнадійно сумною. В ній знаходить відображення стан нашої душі. Тому наші враження від природи ми завжди перекладаємо нашою, людською мовою. А от Сібеліус уміє озвучити навіть таємничі, неперекладні її голоси. Він не просто тлумачить її мову, а наче зливається з нею, стає її власним духом. Такої музики не писав жоден композитор. І хоча він не популярний і вже пенсіонер, утримуваний коштом фінського уряду, я вважаю його великим митцем.
— Я не зовсім добре розумію його музику, але Концерт для скрипки з оркестром мені до вподоби. Здається, в ньому багато світла.
— Можливо. На моїй платівці його майстерно виконує славетний Хейфец. У цьому концерті Сібеліус намагався показати всі технічні можливості скрипки. Однак я поставив би цей Концерт для скрипки з оркестром в один ряд з Першою і Другою симфонією. Природа виявляє свою суть у русі або в нерухомості. У першому випадку це — вітер, річки, прудконогі звірі, гойдання верховіття дерев і хвилі на озері. Саме такі рухи знайшли відображення в Першій симфонії й Концерті для скрипки з оркестром. І не має значення, світла ця музика чи ні. А от у Четвертій і Сьомій симфоніях перед твоїм зором наче відкриваються безмежні простори стужавілої землі, крижане сонце або занурена в нічну пітьму природа.
— Усе це до мене не доходить.— Аяко зітхнула.— То, може, підемо? Не годиться залишати Ген-тяна самого.
Аяко та Канае зібрали розкидані на траві речі і спустилися вниз до малюка, що уп'явся в гойдалку, як кліщ. Коли, взявши хлопця за руки, вони знову рушили, Аяко спитала:
— Сома-сан, ви оце говорили про символ суворої півночі… Вона у вас похмура й повна безнадії. Виходить, і музика Сібеліуса така ж сама?
— Гадаю, що його уявлення про природу складається саме з суворих образів. Що далі на південь, то яскравішими, багатшими, повнішими стають наші почуття. І навпаки, коли рухатися все далі на північ, то їх щораз більше огортає темрява, сковує холод. Для людини там немає місця.
— Якщо там нема людини, то значить, нема нічого?
— Та як вам сказати?.. Наша уява тут безсила. Але ж тільки людині дано замислюватися над таким пустельним світом. Я вважаю, що наша сучасність, над якою висить загроза атомної війни, і є тим суворим, як північ, періодом в історії людства. Жити в передчутті знищення й не думати про пустельний світ неможливо. Коли я слухаю музику Сібеліуса, мені здається, ніби я сам поступово зникаю, а над дикою рівниною тільки вітер шугає. І сказати, що така музика викликає лише похмурий або сумний настрій, було б неправильно.
Аяко кивнула головою, але, видно, не зрозуміла цих слів. У розмову втрутився Ген-тян, і увага дорослих перейшла на нього, а тому в душу Канае почав закрадатися розпач. Адже він плекав зухвалу надію на те, що, скориставшись музикою Сібеліуса, зробить Аяко своєю прибічницею в розумінні мистецтва й високо піднесеться в її очах. Але його задумові не судився успіх, бо йому вдалося тільки розпочати своє самовпевнене просторікування і збити Аяко з пантелику. А він же мріяв зостатися з нею наодинці (якщо не брати до уваги Ген-тяна) і привернути до себе.
Незабаром вони підійшли до водяної гори. Коли великий, переповнений пасажирами, човен, сковзнувши похилим руслом, падав у ставок, здіймаючи бризки, дорослі й діти радісно скрикували. Ген-тян одразу зацікавився новою розвагою й почав канючити: „Можна й мені покататися?”
— Я боюсь за тебе.
— Ну чого вам боятися? Це ж зовсім не страшно.
— Ручуся: безпечніше, ніж на віслюкові,— усміхаючись, запевнив Канае.
— Ви так вважаєте?
— Яка ж ти, Ая-тян, боягузка!
— Я ніколи на такому човні не каталася.
— І я. Та й Ген-тян, мабуть, не знає, що це таке.
— То як, можна?..
Все ще вагаючись, Аяко невпевнено відповіла: „Ви сідайте, а я звідси дивитимусь”,— але хлопець потяг її за руку, і вона вже не опиралася. І тут перед касою тяглася довга черга. Поки стояли за квитками, Канае все думав, як би знайти нову тему для розмови, але тепер заважав Ген-тян.
Під час посадки Аяко зблідла — видно, справді-таки боялася. Натомість Ген-тян був спокійнісінький, і цей контраст дивував Канае. Хлопець першим ступив у човен, а тому Канае, взявши Аяко за другу руку, опинився на лавці поруч з нею. Він усе ще тримав її спітнілу руку, коли човен зрушив з місця, проплив трохи і, нахилившись носом уперед, раптом почав падати. Те падіння тривало недовго — через хвилину, розрізавши поверхню води і здіймаючи хмару бризок, човен скорився човняреві й поплив, легко погойдуючись і лишаючи за собою жмури. Однак цього короткого падіння вистачило для того, щоб Канае відчув, як Аяко хитнулась до нього і грудьми торкнулася його руки. Поки серед загального галасу човняр підганяв човен до берега, Аяко, почервонівши, відсунулась від Канае, непомітно висмикнула з його руки свою і поправила волосся.
— Правда, не було страшно? — спитав Аяко збуджений хлопець.
— Анітрохи,— відповіла вона, усміхаючись до Канае. Його долоня все ще була тепла.
„Ну от, довірлива, дружня атмосфера відновилась”,— радів Канае. Перед поверненням додому вони вирішили перепочити — сіли на лавку й дивилися, як Ген-тян без угаву насолоджувався колодою-гойдалкою. Попихкуючи цигаркою, Канае відчував, що Аяко також у доброму настрої. Не тільки хлопцеві, але й їм цей день приніс чимало радощів.
— Жаль, що Мотоко-сан не пішла з нами, правда? — почала звичним, але низьким і сухим голосом Аяко.
— Хто зна, може, так і краще. Бо вона трохи дивна.
— Не наговорюйте. Не треба.
— Як це так — „не наговорюйте”? — трохи вражений тоном дівчини, спитав Канае.
— Сома-сан, правда ж, ви хотіли взяти Мотоко-сан із собою? Мабуть, шкодуєте, що вона відмовилася? Признайтеся, що так.
— Звідки ви це взяли? Що з вами? — На обличчі Канае можна було прочитати здивування.
— Цілий день вона не виходила вам з голови. Вас брала досада за те, що її тут нема,— задумливо провадила далі Аяко, не дивлячись співрозмовникові в очі.
— Нічого подібного.
— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.
— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.
Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.
— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?
— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.
— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.
ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПОПОЛУДНІ
Прокинувсь я сьогодні вранці й відчув, ніби щось від мене віддаляється, а натомість щось інше наближається. Хоч я сказав „вранці”, та насправді було вже досить пізно, коли я пробудився. А наближалося до мене не щось, а Токіко. Мугикаючи собі під ніс, вона вешталася по кухні й раз у раз підходила до моєї постелі, щоб розбуркати мене. Та от що від мене віддалялося — цього я не можу пригадати. Не міг і тоді.
Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..
— Літаєте в підхмар'ї?
— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?
— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.
— Вам дивно?
— Дивно. І смішно.
— Просто я люблю спати навстоячки.
Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль. А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…
— Пробачте, що змусила вас так довго чекати.
— Та нічого, спасибі.
— Про щось думали?
— Так, думав. І не про когось чи про щось, а про тебе.
— Справді? Не обманюєте? А може, хтось інший, кращий, був у вас на думці?
— Ні, тільки ти. Тобі не місце в такій маленькій кав'ярні.
— Ви справді так вважаєте? Признаюсь, у мене є маленька честолюбна мрія. Хочете знати, яка?
— Хочу.
— Я влаштувалася в трупу європейської драми „Молоде листя”, а тут лише підробляю. Маю надію одержати колись гарну роль. Наша трупа…
Така історія мене не цікавить. Я — людина вибаглива й не люблю виступати вдруге у вже зіграній ролі. Драматургом я виставляв себе перед Місао. Це мені вдавалося дуже легко: я нахапався сяких-таких відомостей про сучасну драму, а тому вона повірила, що я -автор п'єс, який ще не встиг прославитись, тому не дошукувалася правди. Вона навіть не знала, де міститься керівництво нашої трупи, лише нестямно ревнувала мене до неіснуючих актрис. Я так вжився тоді у своє амплуа, що ніхто й не здогадувався про моє справжнє обличчя, а тому підчепити тебе на гачок — раз плюнути. Досить сказати, що я маю зв'язки, що пишу п'єсу. Або, мовляв, трупу „Молоде листя” знаю, але вважаю, що легше зробити кар'єру деінде. Тим паче, що мій товариш скаржився, буцімто вони не можуть знайти дівчат на жіночі ролі. Словом, досить тобі щось пообіцяти — і ти прибіжиш до мене з блискучими від надії очима…
— Вам нецікаво?
— Та ні, річ не в тому. Просто стати актрисою дуже важко.
— Звідки ви знаєте?
— Здогадуюсь. Правда, в тебе є перевага — ти вродлива.
— Та де там! Якби це було так, то я шукала б щастя не в сучасній драмі, а в кіно.
Якщо ти така скромна, то це похвально. А може, ти просто не помічаєш своєї краси? В о н а була набагато гарніша за тебе, але трохи старша. Та все одно твердо вірила, що в ній нема нічого красивого, і це мене дивувало, бо такої самокритичної жінки я ще не бачив. Здебільшого красунь я уникаю. Вони ласі на похвалу, а через те нікому не довіряють, їм не дає спокою думка, що хтось інший міг би кохати їх ще дужче. А от невродливі легко клюють на будь-яку приманку й не сумніваються у вашій щирості, бо нечасто перед ними розсипаються в компліментах. Щоправда, до н є ї я не підлещувався, не хитрував, а просто сказав: „Ви красиві”. Та якою несподіваною була її реакція! В о н а зашарілась і, немов збираючись плакати, відповіла: „Таке скажете!” Я був приголомшений; видно, ніхто не казав їй компліментів, більше того, мабуть, вона не спілкувалася з чоловіками; певно, вирішила, що негарна з лиця, а тому не сприйняла всерйоз мої щирі слова. „Таке скажете! Насміхаєтеся!” Чого б це я мав насміхатися? Трапляються на світі й такі жінки. Вони ще більше ваблять тим, що не помічають своєї краси. І справа тут не в моїх уподобаннях, я маю безпомильне око. Я обирав собі жертву з-поміж так званих невродливих жінок, з комплексом неповноцінності, а тому з н е ю зазнав невдачі. Правду кажучи, від самої початку я був певен, що нічого путнього з цього не вийде; власний досвід застерігав мене: „Не зачіпай цієї дівчини!” Та щось штовхало мене ї й назустріч. Може, схожість її з Аа-тян? Я довго думав над цим і нарешті таки знайшов відповідь. Я б не наважився назвати малу Аа-тян красунею, та все-таки вона була досидь гарненька — пухленькі щічки й великі оченята. Коли вона дивилася на мене своїм пильним поглядом, я ладен був зробити для неї все, що було в моїх силах. У той час, коли я з матір'ю опинився на ласкавому хлібі священика, ми гралися з нею у просторому дворі буддійського храму: притискаючи до грудей ляльку, вона була мамою, а я — батьком. Але вже тоді я розумів, що для неї батько — це щось звичайне, природне, а для мене — неймовірне. Навіть тоді, коли Аа-тян, сидячи на ряднині, розставляла чашечки з рисом і червоною квасолею, я відчував фальшивість цієї гри. „У тебе нема батька, але є мати,— звучали в моїх вухах материні слова.— Усі чоловіки — негідники!” І все-таки я думав: „От було б чудово, якби я мав і батька! Якщо колись, у майбутньому ми з Аа-тян поженимося…” Ні, таких ілюзій я не плекав, бо був ще малим, а Аа-тян — просто гарненьким дівчам, і крім того, в мене не збереглося жодних згадок про батька, з дна моїх споминів виринає лише сумне материне обличчя. Та, мабуть, змалку я мріяв про життя в сімейному колі. Усі мої ровесники так жили, а я почувався серед них чужим, нерідко зчинював несамовиті бійки і за це здобув собі славу шибайголови; поступово друзі покинули мене, і тільки Аа-тян залишилася вірною мені, я ж люто кидався на зухвальців, навіть старших за мене, які посміли кривдити її. Та чим запальніше Аа-тян гралася в тата-маму, тим більше я втрачав спокій, поки нарешті порозкидав наїдки й зірвався на ноги, вигукуючи: „Перестань! Чуєш?!” Аа-тян широко відкрила свої допитливі великі очі й сумно дивилася на мене. В о н а теж поглядала на мене повними сліз очима, а я, здається, ловив себе на думці, що здатен лише доводити кохану жінку до розпачу.
Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..
— Літаєте в підхмар'ї?
— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?
— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.
— Вам дивно?
— Дивно. І смішно.
— Просто я люблю спати навстоячки.
Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль. А вона гарненька. Такі дівчата, недавні школярки, чисті, до всього цікаві, довірливі й водночас ніби захищені твердою бронею — моя слабість. Мого справжнього обличчя вони не добачають, хоча й намагаються, і якщо я кличу, спішать за мною. На їхню думку, життя — любовна пригода, але встрявати в неї вони ще не відважуються; сподіваються від нього чогось лише в майбутньому, оповитому рожевим серпанком. Десь у глибині душі плекають вони потаємну надію, що, може, ось цей чоловік — принц, який прийшов за своєю Попелюшкою. Ні, ти — не Попелюшка, принци перевелися, і ніякого життя не буде. Бо життя — це все, що було досі, що ти зазнала в школі, але ти цьому не віриш, бо вважаєш, що дитячий досвід — ніщо, ти забрала собі в голову, що життя почнеться тоді, коли ти станеш дорослою. Я — нікчемна людина, але таких, як ти, дітей не ошукую. І не тому, що це було б дуже легко й не вимагало б ніяких зусиль або що в тебе гаманець порожній. А через те, що мене мучило б сумління. Сумління? Нічого подібного. Просто коли я бачу таку молоду, недосвідчену, як ти, дівчину, мені приходить на пам’ять вона, невинна, довірлива. Навіть якби я…
— Пробачте, що змусила вас так довго чекати.
— Та нічого, спасибі.
— Про щось думали?
— Так, думав. І не про когось чи про щось, а про тебе.
— Справді? Не обманюєте? А може, хтось інший, кращий, був у вас на думці?
— Ні, тільки ти. Тобі не місце в такій маленькій кав'ярні.
— Ви справді так вважаєте? Признаюсь, у мене є маленька честолюбна мрія. Хочете знати, яка?
— Хочу.
— Я влаштувалася в трупу європейської драми „Молоде листя”, а тут лише підробляю. Маю надію одержати колись гарну роль. Наша трупа…
Така історія мене не цікавить. Я — людина вибаглива й не люблю виступати вдруге у вже зіграній ролі. Драматургом я виставляв себе перед Місао. Це мені вдавалося дуже легко: я нахапався сяких-таких відомостей про сучасну драму, а тому вона повірила, що я -автор п'єс, який ще не встиг прославитись, тому не дошукувалася правди. Вона навіть не знала, де міститься керівництво нашої трупи, лише нестямно ревнувала мене до неіснуючих актрис. Я так вжився тоді у своє амплуа, що ніхто й не здогадувався про моє справжнє обличчя, а тому підчепити тебе на гачок — раз плюнути. Досить сказати, що я маю зв'язки, що пишу п'єсу. Або, мовляв, трупу „Молоде листя” знаю, але вважаю, що легше зробити кар'єру деінде. Тим паче, що мій товариш скаржився, буцімто вони не можуть знайти дівчат на жіночі ролі. Словом, досить тобі щось пообіцяти — і ти прибіжиш до мене з блискучими від надії очима…
— Вам нецікаво?
— Та ні, річ не в тому. Просто стати актрисою дуже важко.
— Звідки ви знаєте?
— Здогадуюсь. Правда, в тебе є перевага — ти вродлива.
— Та де там! Якби це було так, то я шукала б щастя не в сучасній драмі, а в кіно.
Якщо ти така скромна, то це похвально. А може, ти просто не помічаєш своєї краси? В о н а була набагато гарніша за тебе, але трохи старша. Та все одно твердо вірила, що в ній нема нічого красивого, і це мене дивувало, бо такої самокритичної жінки я ще не бачив. Здебільшого красунь я уникаю. Вони ласі на похвалу, а через те нікому не довіряють, їм не дає спокою думка, що хтось інший міг би кохати їх ще дужче. А от невродливі легко клюють на будь-яку приманку й не сумніваються у вашій щирості, бо нечасто перед ними розсипаються в компліментах. Щоправда, до н є ї я не підлещувався, не хитрував, а просто сказав: „Ви красиві”. Та якою несподіваною була її реакція! В о н а зашарілась і, немов збираючись плакати, відповіла: „Таке скажете!” Я був приголомшений; видно, ніхто не казав їй компліментів, більше того, мабуть, вона не спілкувалася з чоловіками; певно, вирішила, що негарна з лиця, а тому не сприйняла всерйоз мої щирі слова. „Таке скажете! Насміхаєтеся!” Чого б це я мав насміхатися? Трапляються на світі й такі жінки. Вони ще більше ваблять тим, що не помічають своєї краси. І справа тут не в моїх уподобаннях, я маю безпомильне око. Я обирав собі жертву з-поміж так званих невродливих жінок, з комплексом неповноцінності, а тому з н е ю зазнав невдачі. Правду кажучи, від самої початку я був певен, що нічого путнього з цього не вийде; власний досвід застерігав мене: „Не зачіпай цієї дівчини!” Та щось штовхало мене ї й назустріч. Може, схожість її з Аа-тян? Я довго думав над цим і нарешті таки знайшов відповідь. Я б не наважився назвати малу Аа-тян красунею, та все-таки вона була досидь гарненька — пухленькі щічки й великі оченята. Коли вона дивилася на мене своїм пильним поглядом, я ладен був зробити для неї все, що було в моїх силах. У той час, коли я з матір'ю опинився на ласкавому хлібі священика, ми гралися з нею у просторому дворі буддійського храму: притискаючи до грудей ляльку, вона була мамою, а я — батьком. Але вже тоді я розумів, що для неї батько — це щось звичайне, природне, а для мене — неймовірне. Навіть тоді, коли Аа-тян, сидячи на ряднині, розставляла чашечки з рисом і червоною квасолею, я відчував фальшивість цієї гри. „У тебе нема батька, але є мати,— звучали в моїх вухах материні слова.— Усі чоловіки — негідники!” І все-таки я думав: „От було б чудово, якби я мав і батька! Якщо колись, у майбутньому ми з Аа-тян поженимося…” Ні, таких ілюзій я не плекав, бо був ще малим, а Аа-тян — просто гарненьким дівчам, і крім того, в мене не збереглося жодних згадок про батька, з дна моїх споминів виринає лише сумне материне обличчя. Та, мабуть, змалку я мріяв про життя в сімейному колі. Усі мої ровесники так жили, а я почувався серед них чужим, нерідко зчинював несамовиті бійки і за це здобув собі славу шибайголови; поступово друзі покинули мене, і тільки Аа-тян залишилася вірною мені, я ж люто кидався на зухвальців, навіть старших за мене, які посміли кривдити її. Та чим запальніше Аа-тян гралася в тата-маму, тим більше я втрачав спокій, поки нарешті порозкидав наїдки й зірвався на ноги, вигукуючи: „Перестань! Чуєш?!” Аа-тян широко відкрила свої допитливі великі очі й сумно дивилася на мене. В о н а теж поглядала на мене повними сліз очима, а я, здається, ловив себе на думці, що здатен лише доводити кохану жінку до розпачу.