Фукунага Такехіко. Острів Смерті

   — Викликає побоювання й ваш м'який характер.
   — Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?
   При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.
   — А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?
   „Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.
   — Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?
   — Сома-сан допитувався, чому я не ношу жакета, якого він мені подарував.
   — Он що!
   Аяко обернулась і глянула широко відкритими очима на гостя. Канае принишк, але тут же в нього влучив другий удар.
   — Сказав: я заберу, якщо вам не подобається.
   — Неправда! — поспішив заперечити він.
   — Мотоко-сан не з тих, що зразу видають своє захоплення або розсипаються в подяках. Хоча в душі, будьте певні, радіє. Правда, Мотоко-сан?
   Обороняючи подругу з усією серйозністю на обличчі, Аяко не відводила очей від Канае — так, наче вірила, що це його слова. На ній був яскраво-червоний жакет, що справді дуже пасував їй. „А от Мотоко жакет не сподобався”,— тут же згадав Канае.
   — Ні, я не міг такого сказати.
   Допитливий погляд Аяко перескочив на подругу.
   — Сома-сан таки правий. Просто я спробувала розіграти тебе, Ая-тян.
   — Який жах! Ви це серйозно?
   — Будь ласка, подай мені оту коробку.
   Аяко зняла подарунок з буфета для чайного посуду, а Мотоко вийняла з коробки жакет і розгорнула його на дошці над котацу.
   — Що, надто похмурого кольору?
   — Саме для бабусь.
   — Е, ні. Дайте я приміряю на себе.
   Аяко притьмом скинула свій жакет і одягла новий, що проти яскраво-червоного здавався простим, але вражав глибиною темно-синіх і коричневих відтінків на майже чорному тлі.
   — Що це за колір?
   — Червонувато-коричневий,— коротко відповіла Мотоко.
   — Мотоко-сан, ви віддаєте перевагу темним барвам, а тому я подумав, що такий подарунок припаде вам до смаку.
   — А я не сказала, що жакет не сподобався мені. Ая-тян, дай-но його мені.
   — Як на мене, то він чудовий. Може, обміняємося?
   — Такий крикливий дитячий колір — ні, тільки не це.
   Здавалось, ображена Аяко замовкла і, знявши жакет, хихикнула. Засміявся й Канае.
   — Мотоко-сан, отже, мій вибір вас задовольняє?
   — Мені все підходить, бо я не ганяюся за модою.
   Все ще насупившись, Мотоко склала жакет у коробку — не як щось непотрібне, а як дорогоцінне. А може, це лише так здалося Канае. Як завжди, на ній був чорний светр з обмазаними фарбою рукавами, що пасував їй якнайкраще.
   Коли гостеві подали чаю, він попросив чогось міцного. Мотоко вийняла з буфета віскі і, довго не роздумуючи, налила йому просто в чашку. Язик у Канае розв'язався, правда, скоріше від такого обслуговування, ніж від хмелю. Аяко не втручалась, а тільки стежила за розмовою, всміхаючись.
   — Значить, ви, Мотоко-сан, не хотіли прийняти мій подарунок тому, що наші смаки розходяться?
   — І через це.
   — Невже ви так дорожите своїми уподобаннями?
   — Сома-сан, що ви кажете? Ви ж митець… Чим же тоді дорожити?
   — Воно-то так… А хіба підносять дарунок не з урахуванням цього моменту? І роблять це, гадаю, не просто для того, щоб здобути прихильність.
   — Мені, однак, здається, що Сома-сан вибрав для мене жакет краще, ніж це зробила б я сама,— підтримала гостя Аяко, та це, видно, ще більше зіпсувало настрій Мотоко. Бо, зсунувши брови, вона раптом накинулася на подругу:
   — Невже ти, Ая-тян, не здогадалася, що все це розраховано на те, щоб завоювати твою прихильність? Звичайно, в Сома-сана непоганий смак. Але я сумніваюсь, щоб такий юнак та розумівся на жіночому вбранні. А втім, ти, Ая-тян, наперед настроїлася на те, що його подарунок припаде тобі до серця. Безперечно, колір твого жакета симпатичний, але ти прийняла б радо будь-який інший, навіть найгірший, рожевий, аби тільки з рук Сома-сана. Ти диктуєш свою волю беззахисному серцю.
   — Таке скажете!
   — Хіба неправда? Якщо ти себе шануєш, то сама повинна вибирати для себе одяг на свій смак, якщо ж ні, то тобі все одно. Якби батько й мати звеліли тобі вийти заміж за чоловіка, знайомого лише по фотокартці, то невже ти послухалася б? Невже тобі було б байдуже, кого тобі ладять за нареченого?
   — Наречений і подарунок — різні речі.
   — Різні? Найдорожче в людині:— це власна особистість, власні прагнення й уподобання. Тобі, Ая-тян, не повинно бути однаково, який колір жакета — рожевий чи яскраво-червоний. І не все з рук Сома-сана має тебе задовольняти.
   — Мотоко-сан, виходить, червоно-коричневий колір вам не до душі? — покепкував Канае й вів далі, бо співрозмовниця мовчала: — Загалом ви маєте рацію, але ваше звинувачення, що я намагаюся здобути прихильність Ая-тян, безпідставне. Я ж вам обом підніс однакові дарунки.
   — Однакові?..— Канае почув злість у цьому слові, і злякався: ану ж Мотоко виведе його на чисту воду? Але тим часом вона провадила: — Та з якої це радості я маю одержувати подарунки?
   — Адже ж Різдво…
   — Я не маленька дитина.
   — Ну навіщо така серйозність? — втрутилась Аяко. У її голосі вчувався сум.
   Канае налив собі в порожню чашку віскі. „Чого це Мотоко злиться?” — подумав він, але ні в її спокійних рухах, ні в голосі не помітив нічого, що розвіяло б його сумніви
   — Ая-тян надто щира й довірлива, а тому я прочитала їй нотацію.
   — І як привід використали мене? Яка несправедливість! — зітхнув Канае і ще раз налив у чашку віскі.
   — Ая-тян бракує пильності. Сома-сан, зрозумійте мене правильно, я не велю їй остерігатися вас. Ви людина добра і, як самі зізнаєтеся, не шкідлива. Але ж хтось інший, спритніший, міг би легко її ошукати. Ось чого я переживаю.
   — Нічого зі мною не станеться.
   — Ні, я боюся за тебе.
   — І не сталося…
   Слухаючи їхню суперечку, Канае задумався. „Цієї осені Мотоко проговорилася, що Аяко втекла від батьків з коханцем, а потім і його покинула й переселилася до неї. З цього факту я зробив висновок, що той молодик обдурив її, і на цій передумові побудував свій роман. Та, мабуть, не все тут ясно, бо чого ж тоді Аяко така незворушна? З першого погляду вона тендітна, піддатлива, та навряд чи її можна купити якимось там подарунком. Певно, і Мотоко знає це краще за мене. Та якщо вона так до неї прискіпується, значить, є для цього причина. Але яка? ..”
   — Ви хочете сказати, що вас не можна ошукати? — ввічливо спитав Канае, а Мотоко кинула на нього гострий погляд.
   — Не можна.
   — Отже, на відміну від Аяко-сан ви заздалегідь замикаєте на ключ свою душу перед чоловіками і ставитесь до них вороже?
   — Ні, не ставлюсь вороже. Просто вони — це вони, а я — це я.
   — Ви так боїтеся?
   — Чого?
   — Відкрити душу. Захищаєте її від будь-якої любові. Замкнулись у своїй шкаралупі й нікого до себе не підпускаєте. Вам же самій так незручно.
   — Можливо,— сказала Мотоко і якось дивно засміялася. Здавалось, то був не сміх, а плач.
   Стривожена Аяко глянула на подругу й дорікнула:
   — Мотоко-сан, тримайте себе в руках. Випили зайве?
   — Думаю, що ні. Я не така простодушна, як ти.
   Запала мовчанка, і Канае подумав, що час уже збиратися додому, але саме в цю хвилину на сходах почулася хода і голос старої господині з-за фусуми:
   — Ванна звільнилася!
   — А Ген-тян скупався? — запитала Аяко.
   — Ще раніше.
   — Спасибі. Зараз. Мотоко-сан, ідіть.
   — Ні, спочатку ти, Ая-тян.
   — Я…— Аяко запнулася.— Ну добре, я піду, а ви, Сома-сан, почекайте. Тільки не посваріться тим часом.
   „Ого, залишила самих! — подумав Канае.— 3 Мотоко легко посперечатися, ніякі застереження не допоможуть. З їхньої розмови видно, що звичайно першою приймає ванну Мотоко. Аяко навмисне так швидко вийшла з кімнати, бо, напевно, хоче помирити мене з подругою. А може, Мотоко вирішила щось мені сказати й випровадила Аяко купатися? Зрештою, і я маю до неї важливу справу. Без її залагодження мені нема чого вертатися додому”,— подумки вирішив він, але почати про це розмову не смів.
   — Дайте, будь ласка, цигарку,— сухо попросила Мотоко.
   — Ви навіть палите по-своєму,— завважив Канае навмисне веселим тоном, дивлячись, як Мотоко затиснула між пальцями цигарку.
   — Можливо.
   — Я давно запримітив, що до всього у вас своє, особливе, ставлення. Та гадаю, це видає вашу обмеженість.
   — Що?!
   — Дарма ви так часто сердитесь.
   — Я не розумію, що значить — обмеженість?
   — Я мав на увазі те, що треба бути великодушною. Якщо мій подарунок не припав вам до душі, то це не підстава для знущання з Аяко.
   Мотоко потягувала цигарку, втупивши очі в стелю. Не міняючи пози, вона відповіла:
   — Мені не сподобалося, що ви обом піднесли однакові подарунки.
   — Ви знову про це? Що ж тут поганого?
   — Сома-сан, ви почали навідуватись до нас більше ніж півроку тому й самі визнаєте, що не байдужі ні до Ая-тян, ні до мене. Та не знаєте, кому з нас віддати перевагу, а тому покладаєте надію на безсторонність. Закинули дві вудки і чекаєте, поки одна з рибок клюне.
   На дошку над котацу впав попіл з цигарки. Мотоко роздушила недопалок у попільничці й випила ковток віскі.
   — Це несправедливо. Я не мав такого наміру.
   — Я хочу сказати, що було б краще, якби ви відкрито зізналися у своїх почуттях до Ая-тян. Чого ви соромитеся? Які ви нерішучі! Якби ви бачили, з якою радістю надягає вона ваш жакет, усе б зрозуміли.
   Канае теж ковтнув віскі, а потім, передчуваючи, що скаже щось непоправне, заперечив:
   — Я з вами не згідний. Та хіба ви не знаєте, що я зовсім не безсторонній?
   — Ви маєте на увазі нефритовий кулон? Але ж ви самі сказали, що він потрібен Момоко-сан для роботи.
   — Воно-то так…
   — А крім того, обумовили ним передачу картини в ваші руки.
   — До цього я додумався в останню мить.
   — Отже, ви — малодушний,— спокійно сказала Мотоко.
   Кров ударила Канае в голову. Малодушний?.. Але ж він будь-що хотів мати ту картину!
   — Зрозумійте: я не ставив ніяких умов. Просто та картина давно запала мені в голову, і в останню хвилину я так сказав.
   — Ви все про картину? А я мала на увазі зовсім інше. Я назвала малодушністю вашу нездатність вибрати одну з двох. Це щось неймовірне. Мене дратує ваше небажання визнати очевидний факт, що ви любите Ая-тян. А картину я вам віддам.
   Мотоко підвелась, невпевнено відсунула фусуму і зникла в темній майстерні. Холоднувате повітря торкнулося щік Канае. Він теж встав і пішов услід за дівчиною. Зігріті котацу ноги тепер відчули холод, а в ніс ударив різкий запах олійних фарб. Вдивляючись у темряву, він чекав, коли Мотоко ввімкне світло.
   Спалахнула електрична лампочка, і йому в очі впав мольберт, що стояв боком посередині просторої майстерні. Мотоко зупинилася перед тим мольбертом і поглядом наче кликала його до себе. Він одразу послухався. З мольберту на нього дивився „Острів”.
   — Я її сюди поставила. Чим довше на неї дивишся, тим страшніша безнадія охоплює.
   — Це — шедевр.
   Цю картину Канае побачив уперше на виставці одного дощового дня і згодом не раз про неї згадував. Протягом останніх дев'яти місяців темне море на ній, наче видиво, переслідувало його навіть уві сні. Після виставки Мотоко забрала картину додому і, ніби збайдужівши до неї, поставила в кутку майстерні разом з іншими під стіною. І хоча відтоді минуло дев'ять місяців, теперішнє його враження від неї, хоч і при яскравому світлі, нітрохи не відрізнялося від колишнього. Все було на ній таке, як і колись. Темне море, від якого в тривозі завмирало серце. Пустельний, безлюдний острів. Човен, скоріше схожий на мазок фарби. А може, це тільки так здавалося. Над морем шугав вітер, об скелі билися хвилі, викликаючи в уяві рев первісної дикої природи,— мабуть, тому, що не можна було й подумати про життя на такому острові. Та все одно краєвид на картині дихав, кричав, мучився в агонії,— здавалось, ніби полотно то піднімається, то опускається, як жіночі груди від дихання. Здавалось, то рветься назовні людська душа.
   — Ця картина — шедевр, бо в ній є душа.
   — Кажете, душа?.. Справді, в ній витає моя душа, але як привид…
   — Я не це мав на увазі.
   Мотоко повторила ще кілька разів слово „душа”, а тоді глузливо засміялася. Її низький голос у порожній майстерні звучав дуже дивно.
   „Ця картина привабила мене тим, що в ній є душа Мотоко,— вирішив Канае.— І сподобалась вона мені тому, що я люблю Мотоко. Після відвідання виставки в мене не було щодо цього й тіні сумніву, але повністю я це усвідомив тільки зараз”.
   — Я вам її дарую. Беріть, якщо не можете жити без неї.
   Мотоко стояла на одному місці і якось неуважно розглядала картину на мольберті.
   — Мотоко-сан, мені подобається авторка цієї картини,— сказав Канае, і в голову йому шугонула кров, точнісінько, як тоді, коли він випив одним духом віскі, аж світ перед очима загойдався. Однак Мотоко була незворушна, стояла, схрестивши руки на грудях, і навіть не глянула на нього.
   — Я не годжуся ні на що,— відповіла вона так, ніби заздалегідь сподівалася від нього цих слів.
   — Що значить — не годжуся?
   Канае ступив крок уперед, і вона повільно звернула очі на нього. В них був не блиск погрози, а скоріше страху, близького до відчаю.
   — Що значить — не годжуся? — повторив він.
   Мотоко не відповіла. її мовчання було таке нестерпне, що Канае вже зібрався якось порушити його, але саме в ту мить дівчина озвалася на диво лагідним голосом:
   — Отой жакет…
   — А що таке?
   — Здається, я сказала, що він червоно-коричневий.
   — Ага. Ну то й що?
   — Вся Хіросіма була такою після вибуху атомної бомби. Червоно-коричневий колір — це її колір.
   Дівчина знову замовкла.
   — Я цього зовсім не знав. Проте, якщо він викликає в вас неприємні спогади, то в цьому є й моя вина. Але ж, Мотоко-сан, чого ви не викинете з пам'яті таку Хіросіму? Це ж чиста випадковість, що жакет виявився такого кольору.
   — Я знаю, ви подарували від щирого серця, а я прийняла його так холодно. Зрозумійте, для мене цей колір багато що значить.
   — Але ж з того часу минуло вісім років!
   — Лише вісім. Ви сказали, щоб я викинула з пам'яті таку Хіросіму? Я хочу викинути, та вона не дається. Вибух атомної бомби переслідує мене по п'ятах.
   — Виходить, це питання душі,— чимраз дужче запалюючись, Канае підвищив голос— Тому-то я прошу вас: відкрийте мені своє серце. Ви мені подобаєтеся. Чому ви не хочете цього помічати?
   — А навіщо? Я ж вам, здається, уже казала, що не годжуся ні на що. І тілом, і душею. Ви що, не заспокоїтеся, поки не матимете речових доказів?
   Далі все відбувалося, як у кошмарному сні. Мотоко повернулася до нього спиною і швидкими рухами почала підкочували вгору чорний светр. Канае не встиг і слова вимовити, як перед його очима зблиснула біла сорочка, светр піднявся над головою, а з рукавів вивільнилися руки, які за мить зсунули з плечей бретельки.
   — Ну, дивіться! Тільки уважно!
   Минула ще хвилина, і Канае рвонувся через майстерню та сусідню кімнатку в коридор. Він уже не чув голосу Мотоко, навіть забув про жадану картину. В полоні страху, розгубленості й сорому він прожогом кинувся вниз сходами, а миттєве враження — моторошні колоїдні рубці на білій спині, схожі на сліди від диявольських пазурів,— супроводжуване словами „Я не годжуся ні на що”, ніби замазувало його душу чорною фарбою, що без кінця витискувалася із тюбика.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

   Коли це я відчула, що перебуваю всередині прозорої кулі? Такої форми набрав відведений мені час. Мене дивувало, як це я кручуся в ньому, немов по спіралі, і я голосно сміялася, а разом зі мною гуркотів-реготав і швидкий поїзд. Невже я помітила цю зміну часу по дорозі сюди? Ні, набагато раніше. Не раз мені здавалося, ніби я, замкнута всередині скляної кулі, дряпаюся по її гладенькій внутрішній поверхні, але скочуюся вниз, як мурашка в порожній цукорниці, і завжди сміюся. Сміялася я, а разом зі мною раділо й в о н о. Повсякчас я бачила перед очима власну постать, що билася об слизьку, без жодної зазубрини стіну. Я усвідомлювала, що та скляна в'язниця — це нерухомий час, і крізь її прозорі мури стежила за своєю смішною боротьбою з н и м — так розглядає комашку в склянці мала дитина. (А може, це не я стежила, а в о н о? Ні. В о н о дивилося на мене по-іншому). Та незважаючи на всі зусилля, я не могла вибратися з цієї прозорої кулі. Не могла затулити вуха, щоб не чути, як в о н о глузує з мене.
   Навіть на вулиці я почувалася замкнутою в цю прозору кулю. Такими ж здавалися мені й перехожі, і трамваї, і автомашини, і алеї з опалим листям, і будинки, і темне похмуре небо. Тремтячи від холоду, люди кудись поспішали й не здогадувалися, що місто опинилося у велетенській скляній кулі, а ззовні за ними стежить своїми сумними очима в о н о. Я мало не закричала до них: „Чого ви квапитеся? Все одно вам не пробитися за стіни цієї в'язниці!” Та хто б мені повірив? А крім того, в о н о гнівалося б на мене за те, що я розкрила таємницю. Бо й о г о великі, як та скляна куля, очі не пропускали жодного мого руху. Широченне свинцеве небо над містом, затамувавши дихання, стежило за мною, як за мурашкою у неспокійному мурашнику.
   „Куди ми йдемо?” — спитала Ая-тян, але я не розповіла їй про цю скляну кулю, а натомість сказала: „Тобі не здається, що нас проковтнув велетенський змій? Куди б ми не йшли, ми не зможемо вибратися з цього міста. Змій проковтнув не тільки нас, а й усіх жителів цього міста, ба навіть саме місто. Ми вже перейшли через кілька мостів. Їх тут багато, як і річок. Якщо налягти на ноги, то можна було б упертися в гори або море. Однак це велике, багате місто щохвилини тане. І будинки, і заводи, і дерева, і люди— все перетворюється на липке місиво. Ти цього не відчуваєш?” — „Як страшно!” — відповіла Ая-тян. „Зовсім ні. Просто розчиняється, не залишає після себе ні сліду, та ніхто цього не помічає. Значить, ми бачимо фальшивий краєвид, міраж. Зміна настає непомітно, як при сповільненому русі на кіноекрані, але змій перетравлює невблаганно, тож ніщо вже не поможе — ні наші крики, ні нарікання, ні спроби втечі. Колись це місто вже тануло, але не до кінця. А от наступного разу воно розтопиться, перетвориться в багно і потече до моря. Вже надто пізно, щоб можна було щось виправити. Перебуваючи в череві того змія, говоримо про життя, любов, мир і свободу, та не тільки не бачимо, але й не можемо уявити собі, куди він поповзе. Ми навіть не здогадуємося, яке велетенське зло криється в ньому”.— „Куди ми йдемо?” — знов спитала Ая-тян.
   …Щораз нижче й нижче спускалося над землею, освітлюючи дорогу, величезне клубище полум'я, але вона не відчувала його пекельного жару. Не тільки вона, але й усі люди на шляху не мали чим його відчувати. В ту жахливу мить їх усіх живцем кинуто в плавильну піч й обпалено їхню шкіру, тіло і кістки, (а лік часові вона втратила і пам'ятала тільки ту єдину мить, яка розділяла те, що було до і після неї). Це означало, що дорогою пересувалися не люди — жінки та чоловіки,— а їхні привиди. І вона була привидом, а все навколо неземним видивом.
   „Навіщо я йду? І куди?” — міркувала вона. Точніше, не міркувала, а просто їй раптом вдарило в голову. Вона не сподівалася знайти відповідь, а тому питання повисло в повітрі. Напевне, в неї була якась мета, якщо вона підвелася з землі й пішла. Але ту мету вона швидко забула. Куди око сягало, в полі зору з трагічним колоритом повільно переміщувалися якісь постаті, однак млявість їхніх рухів свідчила, що це привиди. У цьому вона не сумнівалася. На пам'ять приходили інші думки, інші спогади. Багато думок, багато спогадів. Бо їй довелось побачити чимало. Та от зараз вона безтямно втупила погляд у велетенське клубище полум'я над шляхом, схоже на налите кров'ю око, і йшла йому назустріч. Напевне, щось важливе гнало її з дотеперішнього місця. Та як це вона ще могла відрізняти важливе і від неважливого, мертве від живого, людей від речей? Їй раптом пригадалося, що сновиди ходять уночі без пам'яті. (Мабуть, саме це найважливіше). „Може, я зараз ходжу уві сні? А тому бачу цих дивних людей, що скоріше скидаються на привидів”. Ні, вона не помилилася. Це була дійсність. І хоча вона в цьому не сумнівалася, та не могла з цимпримиритися. їй здавалося, що та велетенська вогняна куля, обертаючись, палає в її мозку. Пекельний жар наповнював череп. „Напевне, не все гаразд з моєю головою, якщо я не можу згадати найважливішого. Мабуть, я божеволію. А чому б і ні, якщо світ збожеволів?” Так само, як перегріваються, бризкають іскрами й димлять від швидкого обертання коліщатка механізмів, клуб полум'я над шляхом поступово чорнів, а її мозок почав заповнюватися запахом обгорілої шкіри, волосся, кісток і нутрощів…
   „Мовчки йди за мною, бо у цьому місті я — провідник”,— відповіла я. Я звернула з широкої вулиці у вузький провулок, перейшла через міст, вибралася з тупика і пішла далі. Бо моєю єдиною метою було йти. „Все-таки що ви хочете мені показати?” — втомлено запитала Ая-тян. „Місто”,— відповіла я. Я хотіла показати Ая-тян місто, яке колись уже було знищене, але тепер начебто відродилося й намагалось забути про своє минуле. До музеїв, площ, Торгової палати, пам'ятника жертвам атомної бомби — до всього, що несло на собі сліди трагедії, я не підходила. Бо навіщо було лякати Ая-тян? Але треба було показати їй місто, яке жило, дихало, вдавало з себе невинного, відчувало докори сумління, та раптом одного дня його стерли з лиця землі. Треба було показати їй місто, яке обов'язково знову розтане в череві велетенського змія. Ми повинні були ходити так довго, поки Ая-тян не побачить у цих переходах з одного лабіринту в інший якогось сенсу. І ми ходили. Та саме тоді я відчула, що нам звідси не вибратися. „Ти звідси не виберешся”,— сказало в о н о, що стежило за нами, як улітку палюче сонце на скляному небі. Зараз над нами не було скляного неба й палючого сонця. Над нами висіла холодна ніч. В о н о наперед знало, що я шукаю саме такої крижаної ночі, коли вже все, що могло, згоріло, залишивши по собі тільки морок.

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

   — Де ми?
   Хрипкий голос розбудив Канае від задуми. Пригадуючи, що міркував над чимось важливим, він видивився на чоловіка з червоними посоловілими очима, що заворушився н протилежному сидінні.
   — Де? — повторив той самий голос.
   — Щойно виїхали з Кобе. А ти міцно спав…
   — Кобе?..
   Чоловік остаточно прийшов до пам'яті й оглянувся: більшість місць була зайнята, й ніхто з пасажирів не стояв. У вагоні панувала тиша, майже всі люди спали або куняли, і заплющивши очі.
   — Це експрес?..— запитав він ввічливіше і спробував мерщій підвестися, але тут-таки брязнувся на лавку. У дощовику з піднятим коміром чоловік мав нещасний вигляд. Роками він, певно, був трохи старший за Канае. Його бліде обличчя над переніссям зорали товсті передчасні зморшки.
   — Експрес до Кагосіми,— пояснив Канае і з жалем запитав: — Що, сів не в той поїзд?
   Чоловік кивнув головою.
   — Тепер уже до Хімедзі зупинки не буде. Доведеться повертати аж звідти. Та не переживай, таке з кожним буває.
   Звичайно, буває. Однак він, Канае, ще ні разу сп'яна не сів у чужу електричку. Йому було смішно, але він поспівчував своєму попутнику:
   — Добре, що ти вчасно схаменувся. Бо якби прокинувся вранці, то довелося б їхати до Хіросіми.
   Назва цього міста, вимовлена ненароком, вразила його слух. „Хоч би куди заїхав цей чолов'яга, все обійдеться тим, що тільки час буде змарновано. А от я не зможу переїхати через Хіросіму. Як тільки я сів на цей експрес, ніщо, крім Хіросіми, для мене не існує. Ще п'ять годин їзди, і все з'ясується”,— міркував Канае.
   Вивертаючи руку, сусід спробував глянути на стрілки годинника, але, мабуть, його пусті очі нічого не бачили. Канае прийшов йому на допомогу:
   — Двадцять на дванадцяту. В Хімедзі прибуваємо за дві дванадцята.
   „Так наче я провідник”,— подумав Канае про себе. У пам'ять йому врізався лише один рядок цифр з графіку руху.
   — Спасибі. Піду вмиюся.
   Чоловік швидко підвівся і, притримуючись руками за бильця сидінь, рушив поволі до дверей, його хода видавала в ньому п'яного, але не настільки, щоб переживати за нього. Канае проводжав очима його кремезну спину, поки вона не зникла в тамбурі. Попереду ще п'ять годин. Як це довго! Ціла вічність. Та якщо він, Канае, витримає це, то хіба чекає його щось радісне? „Все вже звершилося. Тільки я ще протягом п'яти годин нічого про це не знатиму. Марно витрачений час. Та нема змоги дізнатися, хто вмер — Мотоко Моегі чи Аяко Аймі”.
   — Панове пасажири, вибачте, що перебиваю вам сон! Хто сів в Осаці та Кобе, прошу приготувати квитки! — пролунав ззаду голос провідника.
   Пасажири загомоніли— здавалось, ніби на поверхню драглистого озера піднімаються бульбашки метану і тріскаються. „Мабуть, мій сусід знав про перевірку квитків, а тому заховався в туалет,— подумав Канае.— Ну й спритний!” Він зиркнув у кінець вагона — двері все ще були зачинені. „Цікаво, про що дівчата говорили протягом такої довгої мандрівки поїздом? Зважились на фатальний крок ще перед посадкою чи обдумували його в дорозі під стук коліс? Заздалегідь знали, що квитки назад не доведеться купувати? Цікаво, чи згадувала Мотоко або Аяко тоді про мене?”
   Несподівано провідник опинився біля Канае, вклонився й пішов далі.
   — Пробачте, ви б не розбудили мене, якщо я спатиму? Я виходжу в Хіросімі,— зупинив його Канае.