Страница:
Він рушив коридором назад. Тепер вікна опинилися з правого боку, з них лилося білясте сяйво, схоже на туман. Зненацька його ноги затремтіли. Підлога за кожним кроком легко поскрипувала. Канае не пішов сходами розмірено, спокійно, а побіг, затамувавши дихання.
На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.
— Заходьте! — озвався голос зсередини.
Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.
— Чого вам треба?..
Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:
— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.
Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:
— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.
У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.
— Дякую.
Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.
Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на табличці. Позираючи на двері, Канае проходив усе далі й далі.
А ось і палата номер 6. На табличці біля дверей прізвища не було. Канае зупинився, його ноги затремтіли. Набравшись духу, він схопив холодну, як крига, ручку дверей.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
РАНОК (У ПАЛАТІ)
РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)
РАНОК (ЗНОВУ В ПАЛАТІ)
На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.
— Заходьте! — озвався голос зсередини.
Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.
— Чого вам треба?..
Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:
— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.
Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:
— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.
У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.
— Дякую.
Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.
Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на табличці. Позираючи на двері, Канае проходив усе далі й далі.
А ось і палата номер 6. На табличці біля дверей прізвища не було. Канае зупинився, його ноги затремтіли. Набравшись духу, він схопив холодну, як крига, ручку дверей.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Мене притягувало трюмо в кутку вітальні так само, як магніт залізні ошурки, бо я виявила, що в ньому відбивається в о н о. Я дивувалася: невже в о н о має обличчя, чому в о н о там і чому кличе мене? Жінка в дзеркалі ледь-ледь помітним усміхом наче промовляла: „Я не відпущу тебе! Ти — моя!” Я підступила ближче й тільки тоді, коли вона спитала: „Мотоко-сан, як ванна?” — впізнала в ній Ая-тян. Коли поруч з її відображенням я помітила і своє обличчя, то збагнула, що Ая-тян праворуч, а в о н о ліворуч. Однак у цю хвилину я раптом відчула, що час тане, і не розуміла не тільки змісту її фрази „Мотоко-сан, як ванна?”, але й чого я стою перед дзеркалом. Тоді… щоправда, я не знаю, коли це було… Ая-тян, точніше жінка справа в дзеркалі, лагідно всміхаючись, розповідала про щось незрозуміле — що покоївка приготувала постіль і принесла пиво, а я приголомшено дивилася на сніг, що падав у дзеркалі на гладку поверхню моря. Потім жінка зліва в дзеркалі кинула на мене зневажливий погляд, і до мене повернулося відчуття часу: я збагнула, що Ая-тян пудриться перед туалетним столиком, що покоївка приготувала дві постелі, а в узголів'ї поставила тацю з пивом і двома склянками, що я прийняла ванну і щойно зайшла до кімнати. Однак віднайдене відчуття часу швидко перенесло мене в минуле, і тепер я дивилася на жіночі обличчя, як тоді. Нахилившись уперед, ліворуч від мене плакала Ая-тян, а я позирала на неї холодними, байдужими очима.. Ні, тоді було інакше. Праворуч у дзеркалі, нахилившись уперед, плакала я, а в о н о ліворуч у дзеркалі позирало на Ая-тян. І тоді в о н о сказало: „Правда, ми давно знайомі?” — „Давно”,— відповіла я. „Ти сподівалася такого кінця?” — „Ні, не сподівалася, та байдуже”,— відповіла я. „Ти не каєшся?” — спитало в о н о. „Ні, не каюсь”,— підтвердила я так, наче в о н о — медсестра, а я — хвора, або в о н о — тюремник, а я — в'язень, або в о н о — це я, а я — це Ая-тян. Коли я опам'яталася, жінка справа в дзеркалі перестала плакати і спокійно дивилася звідти на мене, а я на неї. Мені здавалося, ніби все в дзеркалі перемішалося — я, в о н о та Ая-тян. Враження було таке, наче все це опинилося в прозорій кулі, а я спостерігаю її ззовні. „Ні, не каюсь,— сказала Ая-тян, а не я.— Чого б я мала тепер каятися? Я намагалася жити разом з вами, та насправді я давно померла. У тій лікарні я втратила охоту до життя, махнула на все рукою й проковтнула отруту. Але мені не вдалося тоді вкоротити собі віку. Лікарня — не місце для такого вчинку, бо негайно прийде допомога. Не думайте, що я прикидалася — ні, я справді хотіла собі смерті, я втратила всі надії. Бо коли вип'єш отруту, тобі все одно. Я зазнала в житті невдачі й уже не думала про те, щоб вистояти, боротися. Жила саме тому, що не зуміла вмерти. Та от я зустріла вас, і мені захотілося жити з вами. Тож якщо ви йдете з життя, то чого мені не піти вашими слідами? Чого б я мала тепер каятися?” Так говорила Ая-тян, а в моїх вухах звучала моя відповідь на його запитання: „Ні, не каюся”. В о н о радісно засміялось, а я холодним голосом спитала: „Чому ти захотіла відібрати собі життя в тій лікарні?” — „Чому? — перепитала Ая-тян.— Не знаю. Просто сильно натягнута нитка не витримала”.— „Ти кохала?” — „Кохала. Коли закохуєшся, то не вибираєш. Таке відчуття, ніби в тебе влучила блискавка. Пробачте, може, я занадто пишномовна? Але саме так було зі мною, і не має значення, чи це добре, чи погано. Це було кохання. Воно заповнює всю душу, все інше перестає для тебе існувати, під його впливом людина може зробити що завгодно — стати злодієм, убивцею або піти на смерть”.— „Так. А що далі?” — запитала я глузливо, помітивши в дзеркалі, що брови Ая-тян болісно перекосилися. „Воно якось непомітно відійшла — так відступає море під час відпливу. Щойно воно було глибоке, та поволі вода відпливає, залишаючи за собою узбережжя, всіяне камінням, пташиними кістяками, слизькими водоростями й розбитими мушлями. Чого так сталося? Чому зникло прекрасне море? Я не знаю чому. Але це факт. Коли я отямилася, кохання вже не було, не було нічого, навіть охоти до життя”.— „Справді”,— погодилася я. „Справді”,— повторила гордовито в дзеркалі жінка зліва. „А як же тепер? Ти нікого не кохаєш?” — допитувалась я, спостерігаючи, як Ая-тян у задумі супить брови. Але ж поки я сиділа у ванні, вона, мабуть, пудрила щоки та обводила губи червоною помадою. Мені кортіло запитати: „Власне, для кого ти це робила? Чи не для когось стороннього?” Але в о н о ліворуч від неї застерегло мене поглядом: „Перестань розпитувати про такі дурниці! Вона пудрилася не для тебе чи Сома-сана, а для себе самої”. Однак відмовитися від запитання я не бажала. „То що? Ти не любиш Сома-сана?” — спитала я відверто. „Якщо й люблю когось, то лише вас”,— відповіла Ая-тян. У дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Справді”,— але я з нею не погодилася. І тоді, ніби шукаючи слів, Ая-тян заходилася пояснювати: „Коли кохання проходить, то вже не вертається. Воно не море, що через якийсь час знову обмиватиме залишене узбережжя. Люди кажуть (про це і в книжках пишуть), що мине час і рани загояться, а тоді знову можна захопитися. Але я не така. Мої рани швидко не гояться. Спільне життя з тим чоловіком забрало в мене всі сили. Отож коли кохання пройшло й нічого не залишилося, я спробувала накласти на себе руки, але не змогла. Тяжко, сумно жити без любові. Нестерпно. А тому я подумала, що, може, разом з вами, такою ж самотньою людиною, як і я, мені вдасться все пережити. Та от…” — „Та от з'явився Сома-сан…” — сказала я. „Так, з'явився Сома-сан. Добра, чудова людина. Набагато краща за того, кого я кохала. Та що я кажу?.. Я кохала нікчему, я віддала йому всю свою душу, вона спустіла, і вже ніхто не зміг би воскресити в ній нових почуттів. Сома-сан мені подобався, і я думала, що, може, сталося б чудо, якби він мене покохав. Але Сома-сан любив вас. І тоді я подумала, що я могла б полюбити жінку, якщо не здатна любити іншого чоловіка. Це було зухвальство, але поступово я звикла до такої думки. Мені здається, що любов до вас принесла мені заспокоєння”. Очі Ая-тян блищали, у дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Справді”,— та я з нею не погодилася. „Скажи мені чесно: чи готова вмерти разом зі мною, тому що любиш мене?” — допитувалась я, а в очах Ая-тян наче забриніли сльози. „Ця плакса, напевно, захлипає”,— подумала я, але Ая-тян не плакала, а рішучим голосом відповіла: „Я готова померти, бо так буде краще мені. Я люблю вас, знаю про ваш намір, але чиню заради себе. Навіть якби я жила одна, то зробила б те саме”. У дзеркалі жінка зліва гордовито сказала: „Ти — моя”,— і я з цим погодилася. Два самотні жіночі зображення не спускали з мене очей.
…Яскраво-червоне сонце, повиснувши вогняною кулею над гірським гребенем на заході, залило місто кривавою барвою. Ні, сонце освітлювало не місто, а його руїни. Вона прикипіла очима до тої велетенської вогняної кулі так, наче хотіла вгризтися в неї. Можливо, це був краєвид із колишнього сну. Бо вона бачила і міські квартали, і річки, і небо, затягнуте чорними хмарами, крізь які пробивалося, скапуючи кривавим жаром, тільки сонце. Здавалось, весь простір потрапив у поле її зору, наче куля. Точніше, в круглому, як куля, сонці відбивалося й устелене хмарами небо, і засипаний уламками цегли та каміння цей світ. Серед загального спустошення де-не-де випиналися не знати як уцілілі залізобетонні будівлі, понівечені димарі, недогорілі телеграфні стовпи, дерева, і все це щирилося на неї ворожістю або соромливо ховалося. Хоча в цьому місті вона народилася, виросла, хоча з ним її пов'язували тисячі невидимих ниток любові, тепер воно лежало мертве, а велетенська вогняна куля над горою, сплющена внаслідок заломлення світла, випромінюючи через те ще більше світла, намагалась прикрити його потворність кривавою накидкою.
Вона дивилась на передсмертне сонце, що посилало своє проміння на місто, яке корчилося в агонії. Незабаром сонце зайде і ніч огорне руїни мороком. Кривава надвечірня накидка не ховала потворності цього світу, а скоріше підкреслювала її. Це місто потребувало вічної темряви, вічної ночі. І вона відчувала в цьому потребу. А проте часто згадувала той літній вечір, коли велетенський сплющений диск сонця от-от мав заховатися за горою. Цей спогад, виринаючи із самого дна свідомості, був такий яскравий, що здавався полум'ям у повній темряві. Невже вона бачила це уві сні? І тепер місто в промінні конаючого сонця врочиста спалахнуло — наче повторювалася найстрашніша, найболісніша мить у його існуванні. Завдяки сонцю вона побачила те страхіття, свідком якого насправді не могла бути. Бо якби вона побачила тоді те сонце, то її свідомість, у якій воскресало минуле, вже не існувала б.
Вона стежила зараз за сонцем очима, які бачили всі пекельні кола. Вона передчувала, що, як тільки сонце зайде за гори, щось станеться…
Після того як відчуття часу то пропадало, то відновлювалося, все перемішалось, але я змогла побачити, наче на плоскій поверхні дзеркала, море і вічний острів з безлистими деревами. Я не могла пригадати, коли я вперше бачила те море й той острів, та зараз, у цю хвилину, море було переді мною й по ньому я переправлялася на той острів. Я інстинктивно почувала, що там моя батьківщина. Раптом я гукнула: „Ая-тян! Як ти гадаєш: усі люди зустрічають смерть на острові смерті?” — „Не знаю. Не впевнена”.— „Справді, може, ти й маєш рацію,— погодилася я, але бачила на дзеркалі темний острів, а над ним розпростерті крила морського птаха.— Коли так, то ми йдемо окремими дорогами: я на той острів, а ти — в звичайне небуття”,— сказала я. „Не кажіть такого страхіття! — із смутком у голосі вигукнула Ая-тян.— Ми підемо разом. Бо ні я вас, ні ви мене не спонукали на цей крок”.-„Це правда. Бо це я вас спонукав”,— сказало в о н о з дзеркала.
…Незважаючи на біль в очах, вона не відривала погляду від того яскраво-червоного сонця, що, сплющуючись, розтягуючись і вкриваючись зазубнями, повільно опускалося вниз. Вона впізнала в ньому обличчя. Велике обличчя. По ньому сумно стікали одна за одною криваві сльози й падали серед руїн на неї.
Те обличчя от-от мала поглинути пітьма, і тому воно сяяло дедалі яскравіше.
І тоді вона зрозуміла, що маленький обгорілий труп на згарищі рідного дому, освітлений таким же яскравим призахідним сонцем,— це труп її самої. Що дівчинка, яку вона витягла з-під заваленого будинку, винесла на руках, але не могла напоїти водою,— це вона сама. Що дівчинка, яка в школі, відведеній під пункт швидкої медичної допомоги, наосліп упіймала її за руку і вмерла зі словом „мама” на устах — це вона сама.
Вона вмирала вже не раз. І тоді конаюче сонце, перетворюючись на обличчя мертвих, плакало кривавими сльозами…
„Мотоко-сан, напудріться й ви”,— сказала Ая-тян. Я слухняно сіла перед трюмо, але руки в мене не ворушилися. „Для кого?” — глузливо й пихато запитало в о н о. Справді, для кого? Не витримавши його погляду, я сяк-так причепурилася й залізла під ковдру. „Правда, вже тихо?” — сказала Ая-тян. „Можна поплакати”,— відповіла я. „Можна”,— погодилася Ая-тян. Вона відкоркувала пляшку з пивом і розлила у дві склянки. А тим часом я вийняла з валізи пляшечку з таблетками й розділила їх на дві купки. Залишилось тільки проковтнути їх. „Ти справді не каєшся?” — запитала я. Спокійні очі Ая-тян блищали. „Мені так добре. Я чекала цього, тільки от…— відповіла вона й запнулася.— Тільки от я хотіла б знати, який сенс мало наше життя?” — „Ніякого”,— відповіла я. Ми взяли в жменю таблетки і проковтнули їх разом з пивом. „Яке гірке пиво”,— ніби нічого не сталося, проказала Ая-тян. „Правда ж, це так просто?” — сказала я.
…Вона пильно вдивлялася в сонце. Та дивна річ, воно було не червоне, а зовсім біле — таким буває полум'я з високою температурою або суміш різних кольорів. Зрештою, перед її очима був холодний, незворушний диск, а не розжарене небесне світило. Яскраво поблискуючи, воно розливало навколо себе мертву тишу. „Воно — моє”,— прошепотіла я. „Ти — моя!” — вигукнуло крижане біле, сонце й лунко зареготало…
Я лежала під своєю ковдрою, а Ая-тян під своєю. Тепер уже нічого не треба було робити.
„Прощавай!” — сказала я. „Прощавайте!” — повторила Ая-тян.
…Яскраво-червоне сонце, повиснувши вогняною кулею над гірським гребенем на заході, залило місто кривавою барвою. Ні, сонце освітлювало не місто, а його руїни. Вона прикипіла очима до тої велетенської вогняної кулі так, наче хотіла вгризтися в неї. Можливо, це був краєвид із колишнього сну. Бо вона бачила і міські квартали, і річки, і небо, затягнуте чорними хмарами, крізь які пробивалося, скапуючи кривавим жаром, тільки сонце. Здавалось, весь простір потрапив у поле її зору, наче куля. Точніше, в круглому, як куля, сонці відбивалося й устелене хмарами небо, і засипаний уламками цегли та каміння цей світ. Серед загального спустошення де-не-де випиналися не знати як уцілілі залізобетонні будівлі, понівечені димарі, недогорілі телеграфні стовпи, дерева, і все це щирилося на неї ворожістю або соромливо ховалося. Хоча в цьому місті вона народилася, виросла, хоча з ним її пов'язували тисячі невидимих ниток любові, тепер воно лежало мертве, а велетенська вогняна куля над горою, сплющена внаслідок заломлення світла, випромінюючи через те ще більше світла, намагалась прикрити його потворність кривавою накидкою.
Вона дивилась на передсмертне сонце, що посилало своє проміння на місто, яке корчилося в агонії. Незабаром сонце зайде і ніч огорне руїни мороком. Кривава надвечірня накидка не ховала потворності цього світу, а скоріше підкреслювала її. Це місто потребувало вічної темряви, вічної ночі. І вона відчувала в цьому потребу. А проте часто згадувала той літній вечір, коли велетенський сплющений диск сонця от-от мав заховатися за горою. Цей спогад, виринаючи із самого дна свідомості, був такий яскравий, що здавався полум'ям у повній темряві. Невже вона бачила це уві сні? І тепер місто в промінні конаючого сонця врочиста спалахнуло — наче повторювалася найстрашніша, найболісніша мить у його існуванні. Завдяки сонцю вона побачила те страхіття, свідком якого насправді не могла бути. Бо якби вона побачила тоді те сонце, то її свідомість, у якій воскресало минуле, вже не існувала б.
Вона стежила зараз за сонцем очима, які бачили всі пекельні кола. Вона передчувала, що, як тільки сонце зайде за гори, щось станеться…
Після того як відчуття часу то пропадало, то відновлювалося, все перемішалось, але я змогла побачити, наче на плоскій поверхні дзеркала, море і вічний острів з безлистими деревами. Я не могла пригадати, коли я вперше бачила те море й той острів, та зараз, у цю хвилину, море було переді мною й по ньому я переправлялася на той острів. Я інстинктивно почувала, що там моя батьківщина. Раптом я гукнула: „Ая-тян! Як ти гадаєш: усі люди зустрічають смерть на острові смерті?” — „Не знаю. Не впевнена”.— „Справді, може, ти й маєш рацію,— погодилася я, але бачила на дзеркалі темний острів, а над ним розпростерті крила морського птаха.— Коли так, то ми йдемо окремими дорогами: я на той острів, а ти — в звичайне небуття”,— сказала я. „Не кажіть такого страхіття! — із смутком у голосі вигукнула Ая-тян.— Ми підемо разом. Бо ні я вас, ні ви мене не спонукали на цей крок”.-„Це правда. Бо це я вас спонукав”,— сказало в о н о з дзеркала.
…Незважаючи на біль в очах, вона не відривала погляду від того яскраво-червоного сонця, що, сплющуючись, розтягуючись і вкриваючись зазубнями, повільно опускалося вниз. Вона впізнала в ньому обличчя. Велике обличчя. По ньому сумно стікали одна за одною криваві сльози й падали серед руїн на неї.
Те обличчя от-от мала поглинути пітьма, і тому воно сяяло дедалі яскравіше.
І тоді вона зрозуміла, що маленький обгорілий труп на згарищі рідного дому, освітлений таким же яскравим призахідним сонцем,— це труп її самої. Що дівчинка, яку вона витягла з-під заваленого будинку, винесла на руках, але не могла напоїти водою,— це вона сама. Що дівчинка, яка в школі, відведеній під пункт швидкої медичної допомоги, наосліп упіймала її за руку і вмерла зі словом „мама” на устах — це вона сама.
Вона вмирала вже не раз. І тоді конаюче сонце, перетворюючись на обличчя мертвих, плакало кривавими сльозами…
„Мотоко-сан, напудріться й ви”,— сказала Ая-тян. Я слухняно сіла перед трюмо, але руки в мене не ворушилися. „Для кого?” — глузливо й пихато запитало в о н о. Справді, для кого? Не витримавши його погляду, я сяк-так причепурилася й залізла під ковдру. „Правда, вже тихо?” — сказала Ая-тян. „Можна поплакати”,— відповіла я. „Можна”,— погодилася Ая-тян. Вона відкоркувала пляшку з пивом і розлила у дві склянки. А тим часом я вийняла з валізи пляшечку з таблетками й розділила їх на дві купки. Залишилось тільки проковтнути їх. „Ти справді не каєшся?” — запитала я. Спокійні очі Ая-тян блищали. „Мені так добре. Я чекала цього, тільки от…— відповіла вона й запнулася.— Тільки от я хотіла б знати, який сенс мало наше життя?” — „Ніякого”,— відповіла я. Ми взяли в жменю таблетки і проковтнули їх разом з пивом. „Яке гірке пиво”,— ніби нічого не сталося, проказала Ая-тян. „Правда ж, це так просто?” — сказала я.
…Вона пильно вдивлялася в сонце. Та дивна річ, воно було не червоне, а зовсім біле — таким буває полум'я з високою температурою або суміш різних кольорів. Зрештою, перед її очима був холодний, незворушний диск, а не розжарене небесне світило. Яскраво поблискуючи, воно розливало навколо себе мертву тишу. „Воно — моє”,— прошепотіла я. „Ти — моя!” — вигукнуло крижане біле, сонце й лунко зареготало…
Я лежала під своєю ковдрою, а Ая-тян під своєю. Тепер уже нічого не треба було робити.
„Прощавай!” — сказала я. „Прощавайте!” — повторила Ая-тян.
РАНОК (У ПАЛАТІ)
Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився в напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру завісу проникало тьмяне світло. У міру того як його очі звикали до темряви, Канае помітив ліворуч під стіною ліжко, а праворуч — вставну шафу. Узголів'я було коло дверей, поряд з ним. Канае боязко звернув погляд туди.
Сонне, повернуте догори обличчя… Канае впізнав у ньому Аяко Аймі. Нахилившись, прислухався, чи вона дихає. „Яке щастя! Вона жива!” Напружуючи ослаблі ноги, він сів у крісло біля ліжка. Портфель поклав на коліна. „Саме цього я прагнув. Я підсвідомо благав, щоб Аяко-сан залишилася жити”,— проказував він подумки. Може, заскрипіло крісло? Він несамохіть підвівся й придивився, чи Аяко не прокинулася. Ні, вона спала, як убита. Болісно зсунуті докупи брови. Мабуть, вона не скоро пробудиться. Про що вона думає уві сні?
В цю мить йому здалося, ніби у відчаї до нього потяглась її рука. „Сома-сан, врятуйте мене! Врятуйте!” — пригадався йому сон у поїзді. Геть-начисто забутий, він зараз спалахнув у пам'яті навдивовижу яскраво. Дві дівчини пливли на вутленькому човнику розбурханим морем. Зазнавши катастрофи, вони от-от мали загинути. Цього не можна було допустити. „Мотоко-сан, я зараз вам допоможу!” — ще й досі виразно лунав йому в вухах його власний голос. Щосили працюючи руками й ногами, він нарешті підплив до Мотоко, подумавши, що зможе врятувати лише одну — ту, яку кохає. Та поки він рятував обважнілу Мотоко, до нього потяглася рука Аяко. Так було вві сні.
„Невже я шукав не Аяко, а Мотоко?” — питав він себе в думках. Кінець сну вернув його до попередніх подій. Перед тим як опинитися в морі, Канае наткнувся на людський натовп у місті. Жінки в зелених мундирах бігли, проникаючи навіть крізь стіни будинків. Кого він, Канае, шукав у тому місті? Мотоко. А чоловік у барі „Леда” натякнув йому на Аяко. Здається, вві сні Канав нарешті таки зустрівся з Аяко.
„Аяко-сан ось тут”,— прошепотів він. Справді, він таки зміг з нею побачитися. А може, наяву і вві сні він, Канае, шукав Мотоко?
Канае рішуче підвівся, поклав портфель у крісло. Нахилився до сонної дівчини. Як і перед тим, Аяко дихала розмірено, але вставати, видно, не збиралася. Канае вийшов тихенько з палати й попрямував коридором до кімнати медсестер. Легенько постукав. Зсередини озвався голос і Канае відчинив двері — обидві медсестри, як і раніше, сиділи за столиком.
Одна з них, та, з розумним виразом обличчя, що показала йому палату номер 6, підійшла до Канае.
— Впізнали?
— Це Аяко Аймі. Вона міцно спить.
Медсестра кивнула й повернулася обличчям до товаришки, яка не відривалася від столика, заваленого історіями хвороб.
— Тепер я хотів би зустрітися з Мотоко Моегі.
Канае не сумнівався: Мотоко померла. То хіба можна з нею зустрітися?
Таке прохання не здивувало медсестру. Вона злегка кивнула і, протиснувшись мимо нього, вийшла в коридор. Канае поспішив услід.
Сходами вона спускалася майже нечутно, бо на її ногах було легке спортивне взуття, а його черевики рипіли. Знизу повіяло холодом, і Канае мимоволі сунув руки в кишені пальта. До чекальні було недалеко. З віконечка вахтерської кабіни лилося яскраве електричне світло. Вони пройшли повз неї й аптечного кіоску. Перед ним тягнувся коридор без жодного віконця. Хоча світили нічні ліхтарі, було темнувато. Мабуть, тут містилося хірургічне відділення, запах ліків наганяв тугу. Медсестра йшла попереду розгонистим кроком. Нарешті перед дверима в кінці коридору зупинилася.
— Тут,— сказала вона коротко і, кивнувши головою, пішла назад. Канае лишився наодинці.
Сонне, повернуте догори обличчя… Канае впізнав у ньому Аяко Аймі. Нахилившись, прислухався, чи вона дихає. „Яке щастя! Вона жива!” Напружуючи ослаблі ноги, він сів у крісло біля ліжка. Портфель поклав на коліна. „Саме цього я прагнув. Я підсвідомо благав, щоб Аяко-сан залишилася жити”,— проказував він подумки. Може, заскрипіло крісло? Він несамохіть підвівся й придивився, чи Аяко не прокинулася. Ні, вона спала, як убита. Болісно зсунуті докупи брови. Мабуть, вона не скоро пробудиться. Про що вона думає уві сні?
В цю мить йому здалося, ніби у відчаї до нього потяглась її рука. „Сома-сан, врятуйте мене! Врятуйте!” — пригадався йому сон у поїзді. Геть-начисто забутий, він зараз спалахнув у пам'яті навдивовижу яскраво. Дві дівчини пливли на вутленькому човнику розбурханим морем. Зазнавши катастрофи, вони от-от мали загинути. Цього не можна було допустити. „Мотоко-сан, я зараз вам допоможу!” — ще й досі виразно лунав йому в вухах його власний голос. Щосили працюючи руками й ногами, він нарешті підплив до Мотоко, подумавши, що зможе врятувати лише одну — ту, яку кохає. Та поки він рятував обважнілу Мотоко, до нього потяглася рука Аяко. Так було вві сні.
„Невже я шукав не Аяко, а Мотоко?” — питав він себе в думках. Кінець сну вернув його до попередніх подій. Перед тим як опинитися в морі, Канае наткнувся на людський натовп у місті. Жінки в зелених мундирах бігли, проникаючи навіть крізь стіни будинків. Кого він, Канае, шукав у тому місті? Мотоко. А чоловік у барі „Леда” натякнув йому на Аяко. Здається, вві сні Канав нарешті таки зустрівся з Аяко.
„Аяко-сан ось тут”,— прошепотів він. Справді, він таки зміг з нею побачитися. А може, наяву і вві сні він, Канае, шукав Мотоко?
Канае рішуче підвівся, поклав портфель у крісло. Нахилився до сонної дівчини. Як і перед тим, Аяко дихала розмірено, але вставати, видно, не збиралася. Канае вийшов тихенько з палати й попрямував коридором до кімнати медсестер. Легенько постукав. Зсередини озвався голос і Канае відчинив двері — обидві медсестри, як і раніше, сиділи за столиком.
Одна з них, та, з розумним виразом обличчя, що показала йому палату номер 6, підійшла до Канае.
— Впізнали?
— Це Аяко Аймі. Вона міцно спить.
Медсестра кивнула й повернулася обличчям до товаришки, яка не відривалася від столика, заваленого історіями хвороб.
— Тепер я хотів би зустрітися з Мотоко Моегі.
Канае не сумнівався: Мотоко померла. То хіба можна з нею зустрітися?
Таке прохання не здивувало медсестру. Вона злегка кивнула і, протиснувшись мимо нього, вийшла в коридор. Канае поспішив услід.
Сходами вона спускалася майже нечутно, бо на її ногах було легке спортивне взуття, а його черевики рипіли. Знизу повіяло холодом, і Канае мимоволі сунув руки в кишені пальта. До чекальні було недалеко. З віконечка вахтерської кабіни лилося яскраве електричне світло. Вони пройшли повз неї й аптечного кіоску. Перед ним тягнувся коридор без жодного віконця. Хоча світили нічні ліхтарі, було темнувато. Мабуть, тут містилося хірургічне відділення, запах ліків наганяв тугу. Медсестра йшла попереду розгонистим кроком. Нарешті перед дверима в кінці коридору зупинилася.
— Тут,— сказала вона коротко і, кивнувши головою, пішла назад. Канае лишився наодинці.
РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)
Канае відчинив двері, і на нього війнуло запахом кадильних паличок. Ступивши крок уперед, він глянув у палату. Тут було набагато темніше, ніж у коридорі. Тільки крізь завіси на двох вікнах праворуч сочилося тьмяне світло знадвору. Потроху очі звикли до нової обстановки, і Канае зміг оцінити, що ця палата разів у три більша за ту, де лежить Аяко, і побачити в сутіні сякі-такі меблі: ліжко з білим покривалом, столик, кілька крісел.
Обережно, щоб не наштовхнутися на що-небудь, Канае підійшов до вікна й легко відсунув убік завісу. Разом з металічним тріском крізь шибки полилося димчасте сяйво. Сонце ще не зійшло, отже це був відблиск снігу. „Цікаво, йде ще сніг чи ні?” — подумав Канае, вдивляючись у запітнілу шибку, але тієї ж миті засоромився такої думки і глянув у кімнату. Ліжко здавалося тепер ще більшим. Столик з білою скатертиною нагадував олтар. Канае підступив ближче й ясно розрізнив порожній вазон, курильницю, довгасту картонну коробочку з кадильними паличками й сірники. Кілька кадильних паличок уже згоріло, від них залишився тільки попіл. Їхнім запахом просякла вся палата. Канае пройшов повз столика й зупинився перед ліжком. Ноги в нього тремтіли. Він відгорнув біле покривало.
Перед ним було незворушне обличчя Мотоко Моегі. Заплющені очі, стулені губи. Тепер вона вже не гляне на нього, не заговорить. У непевному сяйві, що лилося знадвору, її обличчя, здавалось, мерехтіло. Більше того, невидимі промені з-під її повік наче зачарували його й перетворили на камінь. Її довге волосся, розкидане на подушці, відтінювало бліді щоки. Уві сні її обличчя обрамляло волосся, схоже на водорості, а зараз — небуття.
— Мотоко-сан…— промовив Канае і, розігнавши чари, мимоволі взявся трясти дівчину. Навіщо він до неї звертався? Невже не вірив, що вона померла? Ні, він був певен, що це непоправний факт. Та все одно звертався до неї, безживної: „Я шукав тебе. Шукав уві сні й наяву. Але ти від самого початку була приречена”.
Перед ним була смерть. Так, смерть. Мабуть, уперше в житті він бачив її зблизька. І цей факт гнітив його, як важкий камінь. Смерть — це не просто скорбота чи спогади про минуле. Не похоронна церемонія чи молитва. Це — сила, яка щось забирає в живих. Канае відчув, ніби Мотоко Моегі щось у нього забрала. Майже все, що було в його душі. А що саме — він не здогадувався. Канае був приголомшений дією тої сили. Його охопило нестерпне, аж моторошне відчуття втрати. Щоб не осісти, Канае зіперся рукою об край ліжка.
„Ось вона, та смерть, про яку я мав туманне уявлення,— міркував Канае.— Вона існує так само, як і життя. Відчуття втрати не залишало Мотоко ні на хвилину після тої страхітливої катастрофи. Для неї воно було таким же реальним, як і життя. Моя ж уява малювала тільки химери. І от зараз у темній палаті хіросімської лікарні я зустрівся з трагічною правдою”.
В кімнаті потроху світліло і всі предмети змінювали свій нічний вигляд на ранковий. Їхні обриси ставали чіткішими. А разом з тим обличчя Мотоко Моегі ніби віддалялося, набирало смертного виразу. Навколо запанувала могильна тиша.
З настанням ранку Канае помітив, що на шиї Мотоко виблискує тонкий золотий ланцюжок. Несміливо, ніби чинив святотатство, він відгорнув біле покривало на її грудях і між вилогами готельного кімоно побачив яскравий нефритовий кулон, подарований на Різдво Мотоко, що в барі „Леда” називалася Момоко. Точніше, переданий їй в обмін за картину „Острів”. Якщо вона носила його до самої смерті, то, мабуть, хотіла йому цим щось сказати.
„Та ні, все дуже просто,— похопився Канае.— У цьому виявилося інстинктивне прагнення жінки навіть перед смертю мати гарний вигляд”. У дедалі яскравішому ранковому світлі він помітив на її обличчі тонкий шар пудри. „Мабуть, кулон на її шиї ні про що не говорить. Було б самовпевненістю надавати йому якогось значення”.
Канае натягнув покривало на її груди, і нефритовий кулон зник. „Мабуть, холодно”,— здавалось, прошепотів він, звертаючись до Мотоко. Та ні, він нічого не сказав. Бо мертві холоду не відчувають. Однак раптом крізь стіну мовчання до нього долинули слова Мотоко:
— Сома-сан, дякую. Я чекала вашого приходу.
Він сахнувся — на мить йому здалося, ніби її очі розплющилися. Ні, цього не могло бути. Життя залишило Мотоко вже давно, за багато годин до його прибуття. Мертві нічого не розказують. Хіба що залишають якесь послання або натяк. Як тим нефритовим кулоном.
„А може, це свідчення того, що Мотоко любила мене? — гарячково міркував Канае.— Може, у глибині душі кохала, хоча на словах сторонилася мене, бо не сміла зрадити молодшу подругу? А коли вирішила розпрощатися з життям, то надягла нефритовий кулон для того, щоб до останньої хвилини бути в думках зі мною? Певно, сподівалася, що я побачу її на смертному ложі, і хотіла відкрити своє ставлення до мене?”
Якби вона була жива… У голові Канае роїлися безладні думки. Тепер уже нічого не вдієш. Нефритовий кулон на шиї — це якийсь натяк? Та навряд чи Мотоко могла вдатися в таку сентиментальність. Мабуть, чисто випадково взяла цю оздобу з собою в подорож. І не надавала їй особливої ваги. Якби вона жила, то, може, цей факт відсвічував би інакше.
Здогад про те, що вона його любила, відпав. Зате впевненість у його власних щирих почуттях до Мотоко нітрохи не похитнулася. „Вона була до мене байдужа, нічому не вірила, а я кохав її, приваблюваний тінню смерті над нею. А тепер, коли небуття прийшло до неї, я кохаю її ще більше”.
Такі дивні міркування доводили його до божевілля. У холодному виразі обличчя, у заплющених очах Мотоко він помітив не бачену досі красу. Запізніла краса. Вона існувала тільки на те, щоб у нього одного щось відняти. Але небуття щохвилини підточувало її й робило майже безтілесною, прозорою. Якщо він, Канае, і далі так вдивлятиметься, то побачить саме небуття.
У цю хвилину в палаті не світлішало, а навпаки, темнішало. Обличчя Мотоко потроху почало втрачати чіткі обриси, округлість, колір і нарешті розтануло. Настала темрява. В очах Канае все переплуталося, перемішалося, як уві сні…
Раптом він опам'ятався. Виходить, він непомітно опустився на коліна, поклав голову на ліжко і заснув. Цікаво, чи довго тривав його сон? Приголомшений цим відкриттям, Канае підвів голову і, відсмикнувши руки, що крізь покривало майже обіймали Мотоко, встав, як заводна лялька. Ноги йому скорчило, всі відчуття завмерли. Навколо проясніло. Його знову пронизувало потойбічне сяйво, що пробивалося крізь опущені повіки Мотоко.
Похитуючись, Канае добрів до крісла під стіною. Трохи перепочивши, встав і вийшов з покійницької. До палати Аяко прямував, як сновида.
Обережно, щоб не наштовхнутися на що-небудь, Канае підійшов до вікна й легко відсунув убік завісу. Разом з металічним тріском крізь шибки полилося димчасте сяйво. Сонце ще не зійшло, отже це був відблиск снігу. „Цікаво, йде ще сніг чи ні?” — подумав Канае, вдивляючись у запітнілу шибку, але тієї ж миті засоромився такої думки і глянув у кімнату. Ліжко здавалося тепер ще більшим. Столик з білою скатертиною нагадував олтар. Канае підступив ближче й ясно розрізнив порожній вазон, курильницю, довгасту картонну коробочку з кадильними паличками й сірники. Кілька кадильних паличок уже згоріло, від них залишився тільки попіл. Їхнім запахом просякла вся палата. Канае пройшов повз столика й зупинився перед ліжком. Ноги в нього тремтіли. Він відгорнув біле покривало.
Перед ним було незворушне обличчя Мотоко Моегі. Заплющені очі, стулені губи. Тепер вона вже не гляне на нього, не заговорить. У непевному сяйві, що лилося знадвору, її обличчя, здавалось, мерехтіло. Більше того, невидимі промені з-під її повік наче зачарували його й перетворили на камінь. Її довге волосся, розкидане на подушці, відтінювало бліді щоки. Уві сні її обличчя обрамляло волосся, схоже на водорості, а зараз — небуття.
— Мотоко-сан…— промовив Канае і, розігнавши чари, мимоволі взявся трясти дівчину. Навіщо він до неї звертався? Невже не вірив, що вона померла? Ні, він був певен, що це непоправний факт. Та все одно звертався до неї, безживної: „Я шукав тебе. Шукав уві сні й наяву. Але ти від самого початку була приречена”.
Перед ним була смерть. Так, смерть. Мабуть, уперше в житті він бачив її зблизька. І цей факт гнітив його, як важкий камінь. Смерть — це не просто скорбота чи спогади про минуле. Не похоронна церемонія чи молитва. Це — сила, яка щось забирає в живих. Канае відчув, ніби Мотоко Моегі щось у нього забрала. Майже все, що було в його душі. А що саме — він не здогадувався. Канае був приголомшений дією тої сили. Його охопило нестерпне, аж моторошне відчуття втрати. Щоб не осісти, Канае зіперся рукою об край ліжка.
„Ось вона, та смерть, про яку я мав туманне уявлення,— міркував Канае.— Вона існує так само, як і життя. Відчуття втрати не залишало Мотоко ні на хвилину після тої страхітливої катастрофи. Для неї воно було таким же реальним, як і життя. Моя ж уява малювала тільки химери. І от зараз у темній палаті хіросімської лікарні я зустрівся з трагічною правдою”.
В кімнаті потроху світліло і всі предмети змінювали свій нічний вигляд на ранковий. Їхні обриси ставали чіткішими. А разом з тим обличчя Мотоко Моегі ніби віддалялося, набирало смертного виразу. Навколо запанувала могильна тиша.
З настанням ранку Канае помітив, що на шиї Мотоко виблискує тонкий золотий ланцюжок. Несміливо, ніби чинив святотатство, він відгорнув біле покривало на її грудях і між вилогами готельного кімоно побачив яскравий нефритовий кулон, подарований на Різдво Мотоко, що в барі „Леда” називалася Момоко. Точніше, переданий їй в обмін за картину „Острів”. Якщо вона носила його до самої смерті, то, мабуть, хотіла йому цим щось сказати.
„Та ні, все дуже просто,— похопився Канае.— У цьому виявилося інстинктивне прагнення жінки навіть перед смертю мати гарний вигляд”. У дедалі яскравішому ранковому світлі він помітив на її обличчі тонкий шар пудри. „Мабуть, кулон на її шиї ні про що не говорить. Було б самовпевненістю надавати йому якогось значення”.
Канае натягнув покривало на її груди, і нефритовий кулон зник. „Мабуть, холодно”,— здавалось, прошепотів він, звертаючись до Мотоко. Та ні, він нічого не сказав. Бо мертві холоду не відчувають. Однак раптом крізь стіну мовчання до нього долинули слова Мотоко:
— Сома-сан, дякую. Я чекала вашого приходу.
Він сахнувся — на мить йому здалося, ніби її очі розплющилися. Ні, цього не могло бути. Життя залишило Мотоко вже давно, за багато годин до його прибуття. Мертві нічого не розказують. Хіба що залишають якесь послання або натяк. Як тим нефритовим кулоном.
„А може, це свідчення того, що Мотоко любила мене? — гарячково міркував Канае.— Може, у глибині душі кохала, хоча на словах сторонилася мене, бо не сміла зрадити молодшу подругу? А коли вирішила розпрощатися з життям, то надягла нефритовий кулон для того, щоб до останньої хвилини бути в думках зі мною? Певно, сподівалася, що я побачу її на смертному ложі, і хотіла відкрити своє ставлення до мене?”
Якби вона була жива… У голові Канае роїлися безладні думки. Тепер уже нічого не вдієш. Нефритовий кулон на шиї — це якийсь натяк? Та навряд чи Мотоко могла вдатися в таку сентиментальність. Мабуть, чисто випадково взяла цю оздобу з собою в подорож. І не надавала їй особливої ваги. Якби вона жила, то, може, цей факт відсвічував би інакше.
Здогад про те, що вона його любила, відпав. Зате впевненість у його власних щирих почуттях до Мотоко нітрохи не похитнулася. „Вона була до мене байдужа, нічому не вірила, а я кохав її, приваблюваний тінню смерті над нею. А тепер, коли небуття прийшло до неї, я кохаю її ще більше”.
Такі дивні міркування доводили його до божевілля. У холодному виразі обличчя, у заплющених очах Мотоко він помітив не бачену досі красу. Запізніла краса. Вона існувала тільки на те, щоб у нього одного щось відняти. Але небуття щохвилини підточувало її й робило майже безтілесною, прозорою. Якщо він, Канае, і далі так вдивлятиметься, то побачить саме небуття.
У цю хвилину в палаті не світлішало, а навпаки, темнішало. Обличчя Мотоко потроху почало втрачати чіткі обриси, округлість, колір і нарешті розтануло. Настала темрява. В очах Канае все переплуталося, перемішалося, як уві сні…
Раптом він опам'ятався. Виходить, він непомітно опустився на коліна, поклав голову на ліжко і заснув. Цікаво, чи довго тривав його сон? Приголомшений цим відкриттям, Канае підвів голову і, відсмикнувши руки, що крізь покривало майже обіймали Мотоко, встав, як заводна лялька. Ноги йому скорчило, всі відчуття завмерли. Навколо проясніло. Його знову пронизувало потойбічне сяйво, що пробивалося крізь опущені повіки Мотоко.
Похитуючись, Канае добрів до крісла під стіною. Трохи перепочивши, встав і вийшов з покійницької. До палати Аяко прямував, як сновида.
РАНОК (ЗНОВУ В ПАЛАТІ)
Канае натиснув на двері й зайшов усередину. В палаті було світліше, ніж перед тим. У ранковому світлі, що сочилося крізь завісу, вікна і стіни справляли гнітюче враження. Звідкись чулося тихе шипіння — мабуть, запрацювало парове опалення. Здавалось, це задихається в передсмертній агонії людина.
Погляд Канае впав на сонну дівчину. І саме в цю мить Аяко закліпала повіками й напіввідкрила очі. Спочатку її очі блукали в просторі, а потім, коли ширше розплющились, наче після, деяких вагань, зачепилися за Канае. Аяко втупилась у нього, і в її зіницях заблищало світло.
— Ой…— простогнала вона.
— Аяко-сан, ви впізнали мене? Це я.
Аяко мимоволі скривила губи.
— Де я?..
— Радійте, ви врятовані.
— Де я?..— повторила вона. Її очі спалахнули, і в ту ж мить вона спробувала підвестися. Канае поспішив її зупинити, бо вона не мала сили навіть для того, щоб сидіти. Її голова відразу впала на подушку.
Погляд Канае впав на сонну дівчину. І саме в цю мить Аяко закліпала повіками й напіввідкрила очі. Спочатку її очі блукали в просторі, а потім, коли ширше розплющились, наче після, деяких вагань, зачепилися за Канае. Аяко втупилась у нього, і в її зіницях заблищало світло.
— Ой…— простогнала вона.
— Аяко-сан, ви впізнали мене? Це я.
Аяко мимоволі скривила губи.
— Де я?..
— Радійте, ви врятовані.
— Де я?..— повторила вона. Її очі спалахнули, і в ту ж мить вона спробувала підвестися. Канае поспішив її зупинити, бо вона не мала сили навіть для того, щоб сидіти. Її голова відразу впала на подушку.