Страница:
— Що ж, нічого тут не вдієш. Бо ж від самого початку я не був певен, що встигну,— зітхнув Канае.
У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.
— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.
— А вам куди? — запитав Канае.
— До Кіото.
— Будемо там десь аж опівночі?
— Ні, скоро — о пів на десяту.
— Правда, морока подорожувати в таку погоду?
— О, так, погода сьогодні таки поганюча. Але я не журюся — мене зустрінуть.
На цьому розмова урвалася. Канае проковтнув рис і поволі запив його з невеличкої кришки теплуватим чаєм. Тепер знову хтось наче нашіптував йому знайомі слова: „Он воно що! Поки ти, заколисуваний потягом, віддаєшся роздумам, одна з них уже вмерла, а друга — на грані життя і смерті. От що сталося! Врешті-решт, це ти у всьому винен”.
Канае злякано відкрив очі. Ні, він не спав. Просто засунув банку та порожню коробку під сидіння і, схрестивши руки на грудях, не ворушився. Дівчина навпроти вийняла з торбинки книжку й заглибилась у читання. Цікаво, якого вона віку — Аяко чи Мотоко? А втім, Канае не знав і того, скільки їм років. І взагалі про них він не міг би сказати майже нічого. А значить, його вини тут немає. Нітрохи.
Зненацька потяг, мабуть, опинився на повороті, й Канае гойднуло вбік. „Але ж це факт, що одна з дівчат померла. І хоч би хто це був, я несу частку вини за цю смерть… Мабуть, таки несу… Навряд… Хоч би хто це був… Хіба вже сама ось така думка не свідчить, що я малодушна людина? — міркував він.— Адже вмер не будь-хто, а одна з дівчат — Мотоко чи Аяко. Якщо вмерла Мотоко, то за її смерть частково відповідаю і я. Якщо ж це сталося з Аяко, то і в цьому випадку моя вина не менша. Тільки інакша. Як і… любов?”.І
Канае кидало то в один, то в другий бік — так наче в цьому вагоні для нього не було спокійного місця. Сперте повітря перемішалося з тютюновим димом. Жестом, схожим на той, яким проганяють від себе неприємне видиво, він вийняв з кишені цигарку й запалив. До його свідомості все ще не доходило, як це сталося, що однієї з дівчат уже немає на цьому світі. Три дні тому Канае зустрівся з Аяко, а чотири дні тому — з Мотоко. Тоді вони обоє були живі й він нічого поганого не передчував. Та от після того вони кинулись стрімголов назустріч темряві, як цей експрес. Неймовірно! Невже в їхньому житті не знайшлося місця для нього? Для його щирих, намірів. Для його любові.
Любов… Тепер це слово звучало надто абстрактно. „Невже я кохав їх обох? — запитував він себе.— Ні, не обох. Або Мотоко, або Аяко. Якщо любив, то несу за них відповідальність. І не часткову, а повну. Якщо ж не любив… Тоді все одно відповідаю”. Цигарка давно згасла. Він кинув її на підлогу, вийняв ще одну й запалив. Яка поганюча цигарка! Канае пригадав, як палить Мотоко, і перед ним виринуло обличчя Аяко. (Вона не мала охоти до паління. Канае спіймав себе на думці, що згадує про неї в минулому часі, і злякався. Ні, це не означає, що Аяко вмерла. Він цього ще не знає. І хто залишився живий, теж невідомо. Одна з двох ще живе, мусить жити. Бо саме її він, Канае, любить.
Але ж хто це?
Канае пожбурив цигарку на підлогу, роздушив її каблуком і знову вийняв з портфеля блокнот. „Відповідь треба шукати в ньому,— подумав він.— Вона мусить бути тут”. У вагоні було темнувато, а тому Канае нахилився до проходу і, виставивши сторінку блокнота на світло, заглибився в читання.
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
ЗИМА КОХАННЯ
У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.
— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.
— А вам куди? — запитав Канае.
— До Кіото.
— Будемо там десь аж опівночі?
— Ні, скоро — о пів на десяту.
— Правда, морока подорожувати в таку погоду?
— О, так, погода сьогодні таки поганюча. Але я не журюся — мене зустрінуть.
На цьому розмова урвалася. Канае проковтнув рис і поволі запив його з невеличкої кришки теплуватим чаєм. Тепер знову хтось наче нашіптував йому знайомі слова: „Он воно що! Поки ти, заколисуваний потягом, віддаєшся роздумам, одна з них уже вмерла, а друга — на грані життя і смерті. От що сталося! Врешті-решт, це ти у всьому винен”.
Канае злякано відкрив очі. Ні, він не спав. Просто засунув банку та порожню коробку під сидіння і, схрестивши руки на грудях, не ворушився. Дівчина навпроти вийняла з торбинки книжку й заглибилась у читання. Цікаво, якого вона віку — Аяко чи Мотоко? А втім, Канае не знав і того, скільки їм років. І взагалі про них він не міг би сказати майже нічого. А значить, його вини тут немає. Нітрохи.
Зненацька потяг, мабуть, опинився на повороті, й Канае гойднуло вбік. „Але ж це факт, що одна з дівчат померла. І хоч би хто це був, я несу частку вини за цю смерть… Мабуть, таки несу… Навряд… Хоч би хто це був… Хіба вже сама ось така думка не свідчить, що я малодушна людина? — міркував він.— Адже вмер не будь-хто, а одна з дівчат — Мотоко чи Аяко. Якщо вмерла Мотоко, то за її смерть частково відповідаю і я. Якщо ж це сталося з Аяко, то і в цьому випадку моя вина не менша. Тільки інакша. Як і… любов?”.І
Канае кидало то в один, то в другий бік — так наче в цьому вагоні для нього не було спокійного місця. Сперте повітря перемішалося з тютюновим димом. Жестом, схожим на той, яким проганяють від себе неприємне видиво, він вийняв з кишені цигарку й запалив. До його свідомості все ще не доходило, як це сталося, що однієї з дівчат уже немає на цьому світі. Три дні тому Канае зустрівся з Аяко, а чотири дні тому — з Мотоко. Тоді вони обоє були живі й він нічого поганого не передчував. Та от після того вони кинулись стрімголов назустріч темряві, як цей експрес. Неймовірно! Невже в їхньому житті не знайшлося місця для нього? Для його щирих, намірів. Для його любові.
Любов… Тепер це слово звучало надто абстрактно. „Невже я кохав їх обох? — запитував він себе.— Ні, не обох. Або Мотоко, або Аяко. Якщо любив, то несу за них відповідальність. І не часткову, а повну. Якщо ж не любив… Тоді все одно відповідаю”. Цигарка давно згасла. Він кинув її на підлогу, вийняв ще одну й запалив. Яка поганюча цигарка! Канае пригадав, як палить Мотоко, і перед ним виринуло обличчя Аяко. (Вона не мала охоти до паління. Канае спіймав себе на думці, що згадує про неї в минулому часі, і злякався. Ні, це не означає, що Аяко вмерла. Він цього ще не знає. І хто залишився живий, теж невідомо. Одна з двох ще живе, мусить жити. Бо саме її він, Канае, любить.
Але ж хто це?
Канае пожбурив цигарку на підлогу, роздушив її каблуком і знову вийняв з портфеля блокнот. „Відповідь треба шукати в ньому,— подумав він.— Вона мусить бути тут”. У вагоні було темнувато, а тому Канае нахилився до проходу і, виставивши сторінку блокнота на світло, заглибився в читання.
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
Понуривши голову, М. сиділа на розі продовгуватого стола недалеко від виходу й лише іноді підводила очі, щоб крадькома глянути на обличчя кожного з присутніх. Вона робила це не для того, щоб дістати уявлення про їхню реакцію на виступи, адже вона не могла не помітити, що сьогодні обстановка була інакша, ніж раніше. Як завжди, редакційна нарада „Сатурній ця” проходила під головуванням Р. Не вистачало тільки С., незмінного й найпомітнішого учасника всіх засідань групи. М. слухала виступи товаришів і уявляла собі, що раптом пролунає запальний голос С. Вона ніяк не могла звикнути, що його немає, а тому щоразу, коли підводила голову, почувала розчарування.
У цій кімнаті на другому поверсі ресторану було душно, крізь розчинені вікна знадвору вривався лише вуличний гамір без найменшого подиху прохолоди. Два вентилятори у протилежних кутках кімнати розганяли теплувате повітря, перемішували тютюновий дим і злегка ворушили волосся на голові М.
— …Ось чому я будь-що хотів би випустити номер, присвячений пам'яті С. Наступний номер приурочений до п'ятої річниці атомного бомбардування Хіросіми, та якщо ми зачепимо питання про те, чому загинув С., чому він мусив загинути, то ще переконливіше зможемо роз'яснити людям свої погляди,— промовляв уже досить довго, вдаючись у подробиці, журналіст Е., найближча студентові С. людина. Правда, М. не була певна, що вони обидва були близькими друзями. Тільки по його гарячій участі в похороні С. Вона дійшла висновку, що їх таки пов'язувала тісна дружба. Можна сказати, що вона не знала про С. майже нічого. С. укоротив собі віку ще до того, як М. встигла його пізнати.
— Коли вже мова зайшла про спеціальний номер, то варто поцікавитися, чи С. не залишив після себе якихось публіцистичних матеріалів,— зауважив хтось із присутніх.
— Саме зараз їх упорядковують, але наперед можна сказати, що чогось закінченого серед них навряд чи буде знайдено. Хоча деякі цікаві матеріали є. Крім того, було б добре, якби всі товариші написали прощальне слово. Я сказав „прощальне слово”, та насправді це може бути стаття, отже, до цієї справи можна залучити навіть тих, хто мало знав С. Як ви на це дивитеся?
Учасники наради задумались — хто покурював, хто погладжував рукою підборіддя, а хто втупив очі в стелю.
— А чому це С. раптом захотілося вмерти? — спитав молодий власник друкарні, що згодився друкувати цей журнал. Під цей буркотливий голос із грудей присутніх вирвалося щось схоже на зітхання й загубилося в гудінні вентиляторів. Від самого початку наради це питання сиділо в голові у кожного, сковувало язик і заважало вести дискусію. Воно не давало їм спокою відтоді, як прийшла звістка про його несподівану смерть, а особливо вночі перед похороном і під час останнього прощання з покійним. У словах молодого власника друкарні проступав глибокий жаль, і тому М. відчула, як щось гостре кольнуло її в груди.
— Мабуть, не варто про це говорити, бо однаково нам не вдасться нічого з'ясувати. Та одного можна бути певним: винна в цьому безвихідь, у якій опинився рух за мир. Це страшенно засмучувало С.
Після цих слів Е. в інших учасників наради, що досі мовчали, розв'язалися язики.
— Якщо справді рух за мир зайшов у безвихідь, то чи не було б доцільніше допомогти йому вибитися з неї? А так це чиста поразка. Про краще наші супротивники, й не мріяли.
— А може, його здоров'я підупало? Ми ж навіть не помітили, як йому стало гірше.
— Якщо він помер од променевої хвороби, то тут уже нічим не зарадиш. Однак самогубство — це слабкий аргумент у спорі. Правда, вже давно за С. помічався нахил до цього. Йому забракло сили, і душа надломилася.
— Та хіба слабкий міг би скінчити життя самогубством? Я про нього іншої думки.
— Шановне товариство,— з притиском сказав Е.,— очевидно, всі мають свій окремий погляд на цю справу. А тому я вважаю, що було б добре, якби кожен з нас виклав усе на папері у вигляді прощального слова. Гадаю, це було б найкращою пам'яттю для С.
— Навряд,— після довгої мовчанки заперечив з протилежного краю столу Р.— Хоча „Сатурнієць” належить нашій групі, та його, мабуть, треба вважати і громадським друкованим органом. А оскільки прощальне слово — це чисто особисті враження, то нам треба подумати, чи варто віддавати сторінки дуже важливого наступного шостого номеру саме під такий матеріал.
— Це не просто особисті враження,— голосно втрутився Е.— Той факт, що жертва водневого бомбардування наклала на себе руки саме напередодні п'ятої річниці хіросімської трагедії, набирає всезагального звучання. Товариші думають по-різному, пов'язують цей вчинок з тими чи тими обставинами, та я вважаю, що психологічною атмосферою, яка сприяла самогубству, було розв'язання війни в Кореї. Напевно, таке міжнародне становище довело С. до відчаю. Якщо всі писатимуть у такому дусі, то вийде чудовий номер „Сатурнійця”. Тим самим буде виявлено повагу до пам'яті С. і зроблено добру послугу рухові за мир.
Е. випалив усі ці слова без передиху, а тоді витер піт з чола хустинкою. Р. кивнув головою, але сказаного не підтримав.
— Звичайно, і в особисте можна вплести загально громадські проблеми. Та чи не вийде так, що ми використали самогубство С. як привід?
— Як привід?..— Е. глянув на Р. майже сердито.
— Може, я не так висловився… Мені теж шкода С. Та якщо виходити з високих принципів, то, як хтось правильно сказав, перед нами випадок пораженства, хіба ні? С. дотримувався погляду, що Стокгольмське звернення нічого неї дасть. Він був страшним песимістом. Вважав, що рух за мир, який зародився в Хіросімі, не вдасться поширити на всю країну. На його думку, люди, які не пережили трагедії, нас не зрозуміють, словом, наші зусилля, наше борсання виявляться марними. Я часто з ним сперечався і чув од нього одне й те саме: „Невже ви, Р.—сан, думаєте навернути американців у свою віру — зробити їх прихильниками миру, показуючи їм руїни Торгової палати й лікарні з жертвами водневої бомби?” А коли я питав: „Що ж у такому разі треба робити?” — він тільки відповідав: „Усе це неподобство! М'якотілість!” Тоді я казав: „Кожен живе по-своєму. В кожного своє кредо. Я вважаю, що своєю роботою гіда одним пострілом вбиваю двох зайців”. А він мені: „Ви — пристосованець!” У таких випадках мало до бійки не доходило. Може, часом С. бачив якийсь розумний вихід із становища? Ні, він удавався завжди в крайнощі. Я ж був проти цього. Бо хіба прихильники миру можуть чинити кровну помсту над американськими воєнними злочинцями, як це робив Монте Крісто? Коротше кажучи, наші погляди розбігалися. А тому в прощальному слові я не зможу написати, що мені жаль обдарованого юнака з великим майбутнім, який наклав на себе руки. Я напишу тільки те, що С. помилявся.
— Ну що ж, хай буде так. Припустімо, що С. помилявся. Тоді напишіть, що цієї трагедії не можна було уникнути.
— Але ж у такому разі від прощального слова не залишиться нічого,— зауважив хтось із присутніх.
І тоді знову в усіх розв'язалися язики.
— Якщо Р. у ролі гіда вбиває одним пострілом двох зайців, то чому не можна цього зробити за допомогою прощального слова?
— С. ніколи не закликав до терористичних актів. Його задовольняли щонайбільше страйки.
— Якщо не всі згодні писати прощальне слово, то чому б не підготувати якихось інших статей?
— Це ж непристойно! Е. запропонував чудовий план. Якщо він не пройде, то не всі писатимуть, отже, і журнал виявиться тонюсіньким.
— А ти щось напишеш? — запитав хтось Р.— Ти не будеш проти того, щоб спогади про С. відкривалися твоєю статтею?
Р. на хвилину задумався, всі мовчки чекали його відповіді.
— Ви все чіпляєтеся до того приводу. А я в принципі проти самогубства. До нього вдаються тільки слабкі . Ми — борці за мир, отже, ми повинні бути сильними, бо інакше нам не вдасться нічого зробити. Ось чому мені жаль С. як людину, але не як активіста нашого руху. Такий його вчинок — це відступництво! Я б навіть сказав — зрада! Зрада товаришів. Я не збираюсь паплюжити його у прощальному слові, але в такому разі й воно втрачає всякий сенс.
Р. говорив з такою не властивою йому завзятістю, що М., не підводячи голови, подумала: „Це, мабуть, через мене він такий несамовитий”. У кімнаті стало ще задушливіше, і їй у голову вдарила кров. Навіть гудіння вентилятора каламутило думки.
— Безумовно, людина має право розпоряджатися своїм життям, як їй заманеться,— вів далі Р.— І, мабуть, тільки людина. Та не кожен повинен чинити самогубство. Принаймні я так вважаю. Ми пережили водневу трагедію. Приречені на смерть тоді померли. За останніми оцінками Комітету по розслідуванню наслідків водневого бомбардування в Хіросімі загинуло двісті сорок сім тисяч чоловік. Але ще й тепер щороку цей світ покидає багато наших земляків. За таких умов кожна людина, яка пережила трагедію й вийшла з неї живою, зобов'язана триматися життя з усієї сили й невідступно боротися проти водневої бомби. Накласти на себе руки — так можуть робити лише безвідповідальні люди. Жителі Хіросіми та Нагасакі не мають права вкорочувати собі віку. Вони не повинні здаватися, навіть якщо їх поступово підточує променева хвороба. Бо навіщо комусь знати, що діється в наших душах?
Кілька чоловік схвально кивнули, але Е. не погодився.
— У словах Р. є частка правди. Звичайно, самогубство — ознака слабкості. Але ж для такого вчинку в С. напевне була якась причина. Я гадаю, що самою слабкістю не можна пояснити безрозсудність такого активіста. С. Самовіддано поширював в університеті ідеї Стокгольмського звернення, хоча на словах сумнівався в його корисності. А тому я вважаю, що накласти на себе руки його спонукав вибух війни в Кореї. Мені здається, це був своєрідний протест проти неї. Як на мене, то хіба не жорстоко ганьбити його так, як це робить Р.?
Знову кілька чоловік згідливо кивнули. М. передалося напруження, що панувало в кімнаті. Подумки повторюючи „ні, ні”, вона раз у раз нервово закидала ногу на ногу. Під столом, куди не завівав вітерець од вентиляторів, дошкуляли ногам комарі. С. зізнавався, що йому подобається, як вона кладе ногу на ногу. Дивак! Невже він так пильно за нею стежив? Але ж йому, напевне, нічого не було видно коли вони сиділи за столом.
— Здається, ніби ми знову зібралися коло його останків,— озвався молодий власник друкарні. Якщо Р. і Е. праві, то ми нічого не вирішимо. Р., що ти на це скажеш?
— Мені важко що-небудь радити,— відповів Р.
— А хіба ти не можеш написати, що ти проти самогубства, що ніхто з нас не повинен накладати на себе руки?
— Мені не хочеться батожити небіжчика. Бо я не мав зла до нього як до людини.
— Зрозуміло.
— Коли так, то будемо вирішувати справу голосуванням!
Та саме в цю мить почувся різкий голос Е.:
— Стривайте! Дайте й мені слово сказати. Я про це не згадував, бо сподівався, що ідея про випуск спеціального номера, присвяченого пам'яті С., усім сподобається. Якби він сам тут був, то все скінчилося б інакше. Але, на жаль, його нема. Це моя особиста думка, та можете мені повірити — як-не-як, а я працюю в газеті. Ось що я вам скажу: перспективи на майбутнє невеселі, це факт. Якраз рік тому почався страйк на заводах фірми „Ніхон кокан”, робітники зазнали поразки, й відтоді становище круто погіршилося. На додачу до цього американська вояччина вторглася в Північну Корею, посилились репресії в нашій країні з боку окупаційних властей та уряду. Тож, сучасне політичне становище не викликає оптимізму. Чимало наших громадян ладні повірити, що навіть Стокгольмське звернення оплачується комуністами. Поки що зовсім не ясно, який масштаб матиме відзначення п'ятої річниці вибуху водневої бомби. Хоча Хіросімському комітетові захисту миру вдалося розпочати свою діяльність на понад партійній основі, надзвичайно важко передбачити подальший хід подій. Отож якщо наш журнал вмістить надто гостру статтю, то ясно як божий день, що його вмить розчавлять. Будьте певні, за ним пильно стежать. А тому я вважаю, що було б найбезпечніше видати його спеціальний номер у вигляді спогадів про С. Я б хотів, щоб кожен з вас добре над цим подумав.
Е. знову витер піт з чола й оглянув присутніх.
— Це що, компромісний план?
— Невже й наш журнал має ворогів?
— Я знав, що становище кепське, але не сподівався, що настільки.
Крізь збуджений гомін пробився різкий голос Е.:
— Наприклад, мені загрожує звільнення з газети.
„Справді, самогубство — це не вихід,— подумала М.— Ні, я не заохочувала його до такого фатального рішення. Душа С. надламалася, а здоров'я поступово погіршувалось, аж поки не здали нерви. Та це, напевно, не має відношення до політичного становища в країні, а пов'язане з його душевним станом. Йому ніяк не вдавалося втамувати якийсь душевний голод, спричинений вибухом атомної бомби, і він з власної волі прирік себе на голодну смерть. Це що, слабість?.. Такий слабкий, він не міг бути активістом руху за мир. Він був звичайним прямодушним студентом. Кажете, це слабість?.. А мені вона подобалася. З нею він готовий був піти на смерть, якби я його покохала. То була слабість, з якою він не міг нічого вдіяти. Отже, я ні за що не відповідаю. Ні за що. Він з власної слабості, самовільно, безвідповідально вирішив умерти. І тим самим зробив неприпустиму річ. Як сказав Р., абсолютно неприпустиму. Що за нерозумна людина! „Готовий умерти… Настільки серйозний, що готовий умерти…” Якби всі серйозні люди вмирали, то на світі щезло б таке поняття, як серйозність. А може, я так вважаю тому, що сама несерйозна? Тепер я вже не тужу за С. Після його смерті не минуло й десяти днів, а мені вже до нього байдуже. Хіба ви зрозумієте, що інакше я б не могла жити? С. зрозумів би мене. Я вже не ллю сліз. І не докопуюсь до причин його смерті з таким запалом, як ви. Бо мені все зрозуміло. Якби С.—сан…”
— М.—сан, яка ваша думка? — раптом звернулися до неї.
Вона підвела голову і крізь тютюновий дим побачила, що це запитував Р.
— Вибачте, я задумалася. Що ви маєте на увазі?
Р. не спускав з неї свого погляду, гострого, але не настільки. як у С., однак вона відчула, що Р. переживає за неї.
— Ми голосували,— пояснив Р.— За випуск спеціального номеру журналу, присвяченого С.,— шість голосів проти — два. Залишились тільки ви. Яка ваша думка?
— Я — проти. Я нічого не зможу написати. Хіба що картину.
— Ти проти цього плану тому, що не зможеш написати ? — запитав Е. і, не дочекавшись її відповіді, заперечив: — Можна зовсім коротеньку. Звичайно, йдеться не про те, щоб усі члени нашої групи щось написали, але бажано, щоб якнайбільше.
„А хіба я член групи? — подумала М.— Мене привів сюди Р., і після того я завжди була на засіданнях. Та це не означає, що я маю голосувати проти на знак відданості Р.”
— Я не зможу нічого написати. Це неможливо.
— Значить, вам байдуже до смерті С.?
Слова Е. звучали їдко, перешіптування за столом припинилось, і в кімнаті запанувала мовчанка. Знадвору крізь відчинене вікно долинали автомобільні гудки, ритми сучасної пісні, людські голоси, а тому тиша стала ще нестерпнішою.
— Я зовсім не байдужа.
— Шість чоловік проголосувало „за”, то, може, досить їхніх спогадів? — втрутився Р.— Не треба мучити М.—сан.
— А хіба я її мучу? — сердито відповів Е.— Просто я допитувався, бо її слова мене не переконували.
Знову в кімнаті стало тихо, чулося тільки поскрипування вентиляторів. Здавалось, ніби в протилежному кутку хтось махає головою і спонукає М. до відповіді.
— С.—.сан не мусив умирати,— сказала М.— Це не означає, що я у всьому згодна з Р.—саном, але така смерть — це прояв малодушності. С. повторював, що він людина серйозна, та насправді таким не був. Заради нього я не напишу жодного рядка.
Присутні здивовано втупились у неї. М. трималася впевнено, голови не опускала. З протилежного краю столу на неї значуще дивився Р. „Невже все-таки ти кохала С.?” — запитував його погляд. Те ж саме було написане в його очах, коли після похорону вона разом з Р. вийшла на вулицю. М. пригадала це й поволі заперечливо хитнула головою, після чого повторила:
— Не напишу. Мені нема чого писати.
У цій кімнаті на другому поверсі ресторану було душно, крізь розчинені вікна знадвору вривався лише вуличний гамір без найменшого подиху прохолоди. Два вентилятори у протилежних кутках кімнати розганяли теплувате повітря, перемішували тютюновий дим і злегка ворушили волосся на голові М.
— …Ось чому я будь-що хотів би випустити номер, присвячений пам'яті С. Наступний номер приурочений до п'ятої річниці атомного бомбардування Хіросіми, та якщо ми зачепимо питання про те, чому загинув С., чому він мусив загинути, то ще переконливіше зможемо роз'яснити людям свої погляди,— промовляв уже досить довго, вдаючись у подробиці, журналіст Е., найближча студентові С. людина. Правда, М. не була певна, що вони обидва були близькими друзями. Тільки по його гарячій участі в похороні С. Вона дійшла висновку, що їх таки пов'язувала тісна дружба. Можна сказати, що вона не знала про С. майже нічого. С. укоротив собі віку ще до того, як М. встигла його пізнати.
— Коли вже мова зайшла про спеціальний номер, то варто поцікавитися, чи С. не залишив після себе якихось публіцистичних матеріалів,— зауважив хтось із присутніх.
— Саме зараз їх упорядковують, але наперед можна сказати, що чогось закінченого серед них навряд чи буде знайдено. Хоча деякі цікаві матеріали є. Крім того, було б добре, якби всі товариші написали прощальне слово. Я сказав „прощальне слово”, та насправді це може бути стаття, отже, до цієї справи можна залучити навіть тих, хто мало знав С. Як ви на це дивитеся?
Учасники наради задумались — хто покурював, хто погладжував рукою підборіддя, а хто втупив очі в стелю.
— А чому це С. раптом захотілося вмерти? — спитав молодий власник друкарні, що згодився друкувати цей журнал. Під цей буркотливий голос із грудей присутніх вирвалося щось схоже на зітхання й загубилося в гудінні вентиляторів. Від самого початку наради це питання сиділо в голові у кожного, сковувало язик і заважало вести дискусію. Воно не давало їм спокою відтоді, як прийшла звістка про його несподівану смерть, а особливо вночі перед похороном і під час останнього прощання з покійним. У словах молодого власника друкарні проступав глибокий жаль, і тому М. відчула, як щось гостре кольнуло її в груди.
— Мабуть, не варто про це говорити, бо однаково нам не вдасться нічого з'ясувати. Та одного можна бути певним: винна в цьому безвихідь, у якій опинився рух за мир. Це страшенно засмучувало С.
Після цих слів Е. в інших учасників наради, що досі мовчали, розв'язалися язики.
— Якщо справді рух за мир зайшов у безвихідь, то чи не було б доцільніше допомогти йому вибитися з неї? А так це чиста поразка. Про краще наші супротивники, й не мріяли.
— А може, його здоров'я підупало? Ми ж навіть не помітили, як йому стало гірше.
— Якщо він помер од променевої хвороби, то тут уже нічим не зарадиш. Однак самогубство — це слабкий аргумент у спорі. Правда, вже давно за С. помічався нахил до цього. Йому забракло сили, і душа надломилася.
— Та хіба слабкий міг би скінчити життя самогубством? Я про нього іншої думки.
— Шановне товариство,— з притиском сказав Е.,— очевидно, всі мають свій окремий погляд на цю справу. А тому я вважаю, що було б добре, якби кожен з нас виклав усе на папері у вигляді прощального слова. Гадаю, це було б найкращою пам'яттю для С.
— Навряд,— після довгої мовчанки заперечив з протилежного краю столу Р.— Хоча „Сатурнієць” належить нашій групі, та його, мабуть, треба вважати і громадським друкованим органом. А оскільки прощальне слово — це чисто особисті враження, то нам треба подумати, чи варто віддавати сторінки дуже важливого наступного шостого номеру саме під такий матеріал.
— Це не просто особисті враження,— голосно втрутився Е.— Той факт, що жертва водневого бомбардування наклала на себе руки саме напередодні п'ятої річниці хіросімської трагедії, набирає всезагального звучання. Товариші думають по-різному, пов'язують цей вчинок з тими чи тими обставинами, та я вважаю, що психологічною атмосферою, яка сприяла самогубству, було розв'язання війни в Кореї. Напевно, таке міжнародне становище довело С. до відчаю. Якщо всі писатимуть у такому дусі, то вийде чудовий номер „Сатурнійця”. Тим самим буде виявлено повагу до пам'яті С. і зроблено добру послугу рухові за мир.
Е. випалив усі ці слова без передиху, а тоді витер піт з чола хустинкою. Р. кивнув головою, але сказаного не підтримав.
— Звичайно, і в особисте можна вплести загально громадські проблеми. Та чи не вийде так, що ми використали самогубство С. як привід?
— Як привід?..— Е. глянув на Р. майже сердито.
— Може, я не так висловився… Мені теж шкода С. Та якщо виходити з високих принципів, то, як хтось правильно сказав, перед нами випадок пораженства, хіба ні? С. дотримувався погляду, що Стокгольмське звернення нічого неї дасть. Він був страшним песимістом. Вважав, що рух за мир, який зародився в Хіросімі, не вдасться поширити на всю країну. На його думку, люди, які не пережили трагедії, нас не зрозуміють, словом, наші зусилля, наше борсання виявляться марними. Я часто з ним сперечався і чув од нього одне й те саме: „Невже ви, Р.—сан, думаєте навернути американців у свою віру — зробити їх прихильниками миру, показуючи їм руїни Торгової палати й лікарні з жертвами водневої бомби?” А коли я питав: „Що ж у такому разі треба робити?” — він тільки відповідав: „Усе це неподобство! М'якотілість!” Тоді я казав: „Кожен живе по-своєму. В кожного своє кредо. Я вважаю, що своєю роботою гіда одним пострілом вбиваю двох зайців”. А він мені: „Ви — пристосованець!” У таких випадках мало до бійки не доходило. Може, часом С. бачив якийсь розумний вихід із становища? Ні, він удавався завжди в крайнощі. Я ж був проти цього. Бо хіба прихильники миру можуть чинити кровну помсту над американськими воєнними злочинцями, як це робив Монте Крісто? Коротше кажучи, наші погляди розбігалися. А тому в прощальному слові я не зможу написати, що мені жаль обдарованого юнака з великим майбутнім, який наклав на себе руки. Я напишу тільки те, що С. помилявся.
— Ну що ж, хай буде так. Припустімо, що С. помилявся. Тоді напишіть, що цієї трагедії не можна було уникнути.
— Але ж у такому разі від прощального слова не залишиться нічого,— зауважив хтось із присутніх.
І тоді знову в усіх розв'язалися язики.
— Якщо Р. у ролі гіда вбиває одним пострілом двох зайців, то чому не можна цього зробити за допомогою прощального слова?
— С. ніколи не закликав до терористичних актів. Його задовольняли щонайбільше страйки.
— Якщо не всі згодні писати прощальне слово, то чому б не підготувати якихось інших статей?
— Це ж непристойно! Е. запропонував чудовий план. Якщо він не пройде, то не всі писатимуть, отже, і журнал виявиться тонюсіньким.
— А ти щось напишеш? — запитав хтось Р.— Ти не будеш проти того, щоб спогади про С. відкривалися твоєю статтею?
Р. на хвилину задумався, всі мовчки чекали його відповіді.
— Ви все чіпляєтеся до того приводу. А я в принципі проти самогубства. До нього вдаються тільки слабкі . Ми — борці за мир, отже, ми повинні бути сильними, бо інакше нам не вдасться нічого зробити. Ось чому мені жаль С. як людину, але не як активіста нашого руху. Такий його вчинок — це відступництво! Я б навіть сказав — зрада! Зрада товаришів. Я не збираюсь паплюжити його у прощальному слові, але в такому разі й воно втрачає всякий сенс.
Р. говорив з такою не властивою йому завзятістю, що М., не підводячи голови, подумала: „Це, мабуть, через мене він такий несамовитий”. У кімнаті стало ще задушливіше, і їй у голову вдарила кров. Навіть гудіння вентилятора каламутило думки.
— Безумовно, людина має право розпоряджатися своїм життям, як їй заманеться,— вів далі Р.— І, мабуть, тільки людина. Та не кожен повинен чинити самогубство. Принаймні я так вважаю. Ми пережили водневу трагедію. Приречені на смерть тоді померли. За останніми оцінками Комітету по розслідуванню наслідків водневого бомбардування в Хіросімі загинуло двісті сорок сім тисяч чоловік. Але ще й тепер щороку цей світ покидає багато наших земляків. За таких умов кожна людина, яка пережила трагедію й вийшла з неї живою, зобов'язана триматися життя з усієї сили й невідступно боротися проти водневої бомби. Накласти на себе руки — так можуть робити лише безвідповідальні люди. Жителі Хіросіми та Нагасакі не мають права вкорочувати собі віку. Вони не повинні здаватися, навіть якщо їх поступово підточує променева хвороба. Бо навіщо комусь знати, що діється в наших душах?
Кілька чоловік схвально кивнули, але Е. не погодився.
— У словах Р. є частка правди. Звичайно, самогубство — ознака слабкості. Але ж для такого вчинку в С. напевне була якась причина. Я гадаю, що самою слабкістю не можна пояснити безрозсудність такого активіста. С. Самовіддано поширював в університеті ідеї Стокгольмського звернення, хоча на словах сумнівався в його корисності. А тому я вважаю, що накласти на себе руки його спонукав вибух війни в Кореї. Мені здається, це був своєрідний протест проти неї. Як на мене, то хіба не жорстоко ганьбити його так, як це робить Р.?
Знову кілька чоловік згідливо кивнули. М. передалося напруження, що панувало в кімнаті. Подумки повторюючи „ні, ні”, вона раз у раз нервово закидала ногу на ногу. Під столом, куди не завівав вітерець од вентиляторів, дошкуляли ногам комарі. С. зізнавався, що йому подобається, як вона кладе ногу на ногу. Дивак! Невже він так пильно за нею стежив? Але ж йому, напевне, нічого не було видно коли вони сиділи за столом.
— Здається, ніби ми знову зібралися коло його останків,— озвався молодий власник друкарні. Якщо Р. і Е. праві, то ми нічого не вирішимо. Р., що ти на це скажеш?
— Мені важко що-небудь радити,— відповів Р.
— А хіба ти не можеш написати, що ти проти самогубства, що ніхто з нас не повинен накладати на себе руки?
— Мені не хочеться батожити небіжчика. Бо я не мав зла до нього як до людини.
— Зрозуміло.
— Коли так, то будемо вирішувати справу голосуванням!
Та саме в цю мить почувся різкий голос Е.:
— Стривайте! Дайте й мені слово сказати. Я про це не згадував, бо сподівався, що ідея про випуск спеціального номера, присвяченого пам'яті С., усім сподобається. Якби він сам тут був, то все скінчилося б інакше. Але, на жаль, його нема. Це моя особиста думка, та можете мені повірити — як-не-як, а я працюю в газеті. Ось що я вам скажу: перспективи на майбутнє невеселі, це факт. Якраз рік тому почався страйк на заводах фірми „Ніхон кокан”, робітники зазнали поразки, й відтоді становище круто погіршилося. На додачу до цього американська вояччина вторглася в Північну Корею, посилились репресії в нашій країні з боку окупаційних властей та уряду. Тож, сучасне політичне становище не викликає оптимізму. Чимало наших громадян ладні повірити, що навіть Стокгольмське звернення оплачується комуністами. Поки що зовсім не ясно, який масштаб матиме відзначення п'ятої річниці вибуху водневої бомби. Хоча Хіросімському комітетові захисту миру вдалося розпочати свою діяльність на понад партійній основі, надзвичайно важко передбачити подальший хід подій. Отож якщо наш журнал вмістить надто гостру статтю, то ясно як божий день, що його вмить розчавлять. Будьте певні, за ним пильно стежать. А тому я вважаю, що було б найбезпечніше видати його спеціальний номер у вигляді спогадів про С. Я б хотів, щоб кожен з вас добре над цим подумав.
Е. знову витер піт з чола й оглянув присутніх.
— Це що, компромісний план?
— Невже й наш журнал має ворогів?
— Я знав, що становище кепське, але не сподівався, що настільки.
Крізь збуджений гомін пробився різкий голос Е.:
— Наприклад, мені загрожує звільнення з газети.
„Справді, самогубство — це не вихід,— подумала М.— Ні, я не заохочувала його до такого фатального рішення. Душа С. надламалася, а здоров'я поступово погіршувалось, аж поки не здали нерви. Та це, напевно, не має відношення до політичного становища в країні, а пов'язане з його душевним станом. Йому ніяк не вдавалося втамувати якийсь душевний голод, спричинений вибухом атомної бомби, і він з власної волі прирік себе на голодну смерть. Це що, слабість?.. Такий слабкий, він не міг бути активістом руху за мир. Він був звичайним прямодушним студентом. Кажете, це слабість?.. А мені вона подобалася. З нею він готовий був піти на смерть, якби я його покохала. То була слабість, з якою він не міг нічого вдіяти. Отже, я ні за що не відповідаю. Ні за що. Він з власної слабості, самовільно, безвідповідально вирішив умерти. І тим самим зробив неприпустиму річ. Як сказав Р., абсолютно неприпустиму. Що за нерозумна людина! „Готовий умерти… Настільки серйозний, що готовий умерти…” Якби всі серйозні люди вмирали, то на світі щезло б таке поняття, як серйозність. А може, я так вважаю тому, що сама несерйозна? Тепер я вже не тужу за С. Після його смерті не минуло й десяти днів, а мені вже до нього байдуже. Хіба ви зрозумієте, що інакше я б не могла жити? С. зрозумів би мене. Я вже не ллю сліз. І не докопуюсь до причин його смерті з таким запалом, як ви. Бо мені все зрозуміло. Якби С.—сан…”
— М.—сан, яка ваша думка? — раптом звернулися до неї.
Вона підвела голову і крізь тютюновий дим побачила, що це запитував Р.
— Вибачте, я задумалася. Що ви маєте на увазі?
Р. не спускав з неї свого погляду, гострого, але не настільки. як у С., однак вона відчула, що Р. переживає за неї.
— Ми голосували,— пояснив Р.— За випуск спеціального номеру журналу, присвяченого С.,— шість голосів проти — два. Залишились тільки ви. Яка ваша думка?
— Я — проти. Я нічого не зможу написати. Хіба що картину.
— Ти проти цього плану тому, що не зможеш написати ? — запитав Е. і, не дочекавшись її відповіді, заперечив: — Можна зовсім коротеньку. Звичайно, йдеться не про те, щоб усі члени нашої групи щось написали, але бажано, щоб якнайбільше.
„А хіба я член групи? — подумала М.— Мене привів сюди Р., і після того я завжди була на засіданнях. Та це не означає, що я маю голосувати проти на знак відданості Р.”
— Я не зможу нічого написати. Це неможливо.
— Значить, вам байдуже до смерті С.?
Слова Е. звучали їдко, перешіптування за столом припинилось, і в кімнаті запанувала мовчанка. Знадвору крізь відчинене вікно долинали автомобільні гудки, ритми сучасної пісні, людські голоси, а тому тиша стала ще нестерпнішою.
— Я зовсім не байдужа.
— Шість чоловік проголосувало „за”, то, може, досить їхніх спогадів? — втрутився Р.— Не треба мучити М.—сан.
— А хіба я її мучу? — сердито відповів Е.— Просто я допитувався, бо її слова мене не переконували.
Знову в кімнаті стало тихо, чулося тільки поскрипування вентиляторів. Здавалось, ніби в протилежному кутку хтось махає головою і спонукає М. до відповіді.
— С.—.сан не мусив умирати,— сказала М.— Це не означає, що я у всьому згодна з Р.—саном, але така смерть — це прояв малодушності. С. повторював, що він людина серйозна, та насправді таким не був. Заради нього я не напишу жодного рядка.
Присутні здивовано втупились у неї. М. трималася впевнено, голови не опускала. З протилежного краю столу на неї значуще дивився Р. „Невже все-таки ти кохала С.?” — запитував його погляд. Те ж саме було написане в його очах, коли після похорону вона разом з Р. вийшла на вулицю. М. пригадала це й поволі заперечливо хитнула головою, після чого повторила:
— Не напишу. Мені нема чого писати.
ЗИМА КОХАННЯ
А. йшла неквапливо з К. майже безлюдною асфальтованою дорогою, хоча знала, що вона веде не до центру. Був прохолодний день ранньої осені. З одного боку вулиці тягся канал, у застояних водах якого відбивалися верби, а з другого — житлові будинки. Іноді повз проїжджали автомобілі, зустрічалися зграйки дітей, та частіше вулиця ставала пустельною — мабуть, тому, що була неділя. Хоча А. знала навколишню місцевість, бо сама виросла неподалік, та не могла пригадати, чи проходила коли-небудь цією вулицею, а тому не годна була б сказати, чи тут і в будній день так само тихо. Одне не виходило їй з голови: якщо вони підуть і далі в цьому напрямку, то вона чимраз більше віддалятиметься від рідного дому. Однак прогулянка пліч-о-пліч з К. тішила її. У неї геть пропала охота якомога швидше повернутися додому, що навіть її саму неабияк здивувало.
— Дивно…— промовила вона.
— Що? — спитав К. з лагідною усмішкою на устах.
— А те, що я прогулююся з незнайомим чоловіком.
— Значить, я ще й досі незнайомий?
— Але ж я вас справді-таки не дуже добре знаю.
— Принаймні знаєте моє ім'я, а я — ваше. Та й гаманець ваш мені знайомий.
— Ну, не зовсім,— сказала вона й розсміялася так по-дівочому нестримно, що аж за живіт хапалася. Спочатку К. поглядав на неї, мов на якусь дивовижу, а тоді й сам пирснув.
— Ви такі веселі. Я не сподівався, що ви вмієте так заразливо сміятися.
— Заразливо?
А. нарешті опам'яталась і попросила вибачення, а потім почала виправдовуватися:
— Насправді я похмура. Батько й мати сварять: чого в тебе завжди кисла фізіономія?
А. вперше зустрілася з К. (краще сказати, виділила його серед натовпу віруючих) у неділю три тижні тому в церкві, яку відвідувала. Вона не сповідувала християнства, та якось випадково зачастила на церковні відправи. Коли вона, сидячи на дерев'яній лавці, слухала урочисту проповідь пастора, співала псалмів або розглядала вигадливу гру фіолетової та червоної барв на вітражах, на її душу находило якесь блаженство. Соромлячись того, що не може похвалитися такою ревною побожністю, як інші, вона вибирала лавку, де було менше людей, і ніхто її не помічав.
Того дня А. запримітила, що біля неї сів юнак, але якоїсь особливої цікавості до нього не виявила, бо вважала непристойним звертати увагу в божому домі на протилежну стать — так їй підказувала не християнська мораль, а просто вихованість. Ні батько, ні мачуха, ні покійна мати не мали нічого спільного з християнською релігією, та надзвичайно сувора сімейна обстановка не могла не впливати на її поведінку. Вдома вона задихалась і, зокрема, тому щонеділі шукала розради в церкві. Однак сталося так, що їй довелося мати справу з цим хлопцем. Орган заграв знайому вже мелодію, яка сповіщала, що зараз обходитимуть віруючих і збиратимуть у мішечок пожертви, а тому А. вийняла з торбинки гаманець і приготувалася. Саме тоді вона завважила, що сусід почав обмацувати кишені, намагався робити це непомітно, та в нього не виходило. Уздрівши краєчком ока його хапливі рухи, вона відчула, як усе її тіло горить. „Забув, бідолаха, гроші!” З великого жалю, ніби мова йшла про неї саму „Яка вона роззява! Знову не взяла!” — пригадалося їй, вона простягла хлопцеві непомітно, щоб ніхто не побачив, власний гаманець. Той взяв його і вийняв звідти дрібні гроші.
Після відправи, вже надворі, юнак назвав своє ім'я, пояснив, що з поспіху забув гаманець, подякував за те, що вона його виручила й пообіцяв повернути борг наступної неділі. Її обличчя залилося рум'янцем, язик ледве ворушився,— мабуть, від думки, що хлопець дізнався, скільки в неї грошей у гаманці, який він згодом, теж непомітно, віддав їй.
Наступної неділі вона не побачила К. (його ім'я вона вже знала, та свого йому не відкрила). Сподівалася, що він обов'язково прийде, хоч і запізниться. Не забувала про нього ні тоді, коли співали псалмів, ні тоді, коли з проповіддю виступав пастор, але сусіднє місце залишалося порожнім. „Може, сів на іншій лавці?” — подумала вона, однак озиратися не посміла. Відправа тяглася, як ніколи, повільно, скінчився збір пожертв, люди вставали й виходили з церкви, та його серед них не було. Її охоплював то розпач, то досада. Звісно, вона не вірила, що юнак міг ошукати її на якусь сотню ієн. Але ж раніше вона з ним не зустрічалась і не була певна, що він ревний відвідувач цієї церкви.
Коли через тиждень, тобто минулої неділі, А. знову забрела до церкви й сіла на тій самій лавці, то побачила, як перед початком відправи прийшов і К. Вони мовчки вклонилися одне одному. Її серце шалено калаталося. Коли всі вставали, щоб хором співати псалмів, голосу К. вона не могла відрізнити від інших, бо, здається, він узагалі його не подавав, а стояв статечно, дивлячись поперед себе. Сидів скромно, поклавши великі руки з довгими пальцями на коліна. Коли відправа закінчилась, К. подав їй знак очима і вони вийшли з церкви. Надворі він одкликав її вбік і, вибачаючись, віддав гроші. На його прохання А. назвала своє ім'я, але від спільної прогулянки відмовилася. Після чого, правда, вона каялася, що була така холодна з ним. Одне її тішило: вона ще побачить його. Непомітно минув і цей тиждень, і ось знову К. сидів біля неї. Сьогодні вона вже не заперечувала проти прогулянки.
— Дивно…— промовила вона.
— Що? — спитав К. з лагідною усмішкою на устах.
— А те, що я прогулююся з незнайомим чоловіком.
— Значить, я ще й досі незнайомий?
— Але ж я вас справді-таки не дуже добре знаю.
— Принаймні знаєте моє ім'я, а я — ваше. Та й гаманець ваш мені знайомий.
— Ну, не зовсім,— сказала вона й розсміялася так по-дівочому нестримно, що аж за живіт хапалася. Спочатку К. поглядав на неї, мов на якусь дивовижу, а тоді й сам пирснув.
— Ви такі веселі. Я не сподівався, що ви вмієте так заразливо сміятися.
— Заразливо?
А. нарешті опам'яталась і попросила вибачення, а потім почала виправдовуватися:
— Насправді я похмура. Батько й мати сварять: чого в тебе завжди кисла фізіономія?
А. вперше зустрілася з К. (краще сказати, виділила його серед натовпу віруючих) у неділю три тижні тому в церкві, яку відвідувала. Вона не сповідувала християнства, та якось випадково зачастила на церковні відправи. Коли вона, сидячи на дерев'яній лавці, слухала урочисту проповідь пастора, співала псалмів або розглядала вигадливу гру фіолетової та червоної барв на вітражах, на її душу находило якесь блаженство. Соромлячись того, що не може похвалитися такою ревною побожністю, як інші, вона вибирала лавку, де було менше людей, і ніхто її не помічав.
Того дня А. запримітила, що біля неї сів юнак, але якоїсь особливої цікавості до нього не виявила, бо вважала непристойним звертати увагу в божому домі на протилежну стать — так їй підказувала не християнська мораль, а просто вихованість. Ні батько, ні мачуха, ні покійна мати не мали нічого спільного з християнською релігією, та надзвичайно сувора сімейна обстановка не могла не впливати на її поведінку. Вдома вона задихалась і, зокрема, тому щонеділі шукала розради в церкві. Однак сталося так, що їй довелося мати справу з цим хлопцем. Орган заграв знайому вже мелодію, яка сповіщала, що зараз обходитимуть віруючих і збиратимуть у мішечок пожертви, а тому А. вийняла з торбинки гаманець і приготувалася. Саме тоді вона завважила, що сусід почав обмацувати кишені, намагався робити це непомітно, та в нього не виходило. Уздрівши краєчком ока його хапливі рухи, вона відчула, як усе її тіло горить. „Забув, бідолаха, гроші!” З великого жалю, ніби мова йшла про неї саму „Яка вона роззява! Знову не взяла!” — пригадалося їй, вона простягла хлопцеві непомітно, щоб ніхто не побачив, власний гаманець. Той взяв його і вийняв звідти дрібні гроші.
Після відправи, вже надворі, юнак назвав своє ім'я, пояснив, що з поспіху забув гаманець, подякував за те, що вона його виручила й пообіцяв повернути борг наступної неділі. Її обличчя залилося рум'янцем, язик ледве ворушився,— мабуть, від думки, що хлопець дізнався, скільки в неї грошей у гаманці, який він згодом, теж непомітно, віддав їй.
Наступної неділі вона не побачила К. (його ім'я вона вже знала, та свого йому не відкрила). Сподівалася, що він обов'язково прийде, хоч і запізниться. Не забувала про нього ні тоді, коли співали псалмів, ні тоді, коли з проповіддю виступав пастор, але сусіднє місце залишалося порожнім. „Може, сів на іншій лавці?” — подумала вона, однак озиратися не посміла. Відправа тяглася, як ніколи, повільно, скінчився збір пожертв, люди вставали й виходили з церкви, та його серед них не було. Її охоплював то розпач, то досада. Звісно, вона не вірила, що юнак міг ошукати її на якусь сотню ієн. Але ж раніше вона з ним не зустрічалась і не була певна, що він ревний відвідувач цієї церкви.
Коли через тиждень, тобто минулої неділі, А. знову забрела до церкви й сіла на тій самій лавці, то побачила, як перед початком відправи прийшов і К. Вони мовчки вклонилися одне одному. Її серце шалено калаталося. Коли всі вставали, щоб хором співати псалмів, голосу К. вона не могла відрізнити від інших, бо, здається, він узагалі його не подавав, а стояв статечно, дивлячись поперед себе. Сидів скромно, поклавши великі руки з довгими пальцями на коліна. Коли відправа закінчилась, К. подав їй знак очима і вони вийшли з церкви. Надворі він одкликав її вбік і, вибачаючись, віддав гроші. На його прохання А. назвала своє ім'я, але від спільної прогулянки відмовилася. Після чого, правда, вона каялася, що була така холодна з ним. Одне її тішило: вона ще побачить його. Непомітно минув і цей тиждень, і ось знову К. сидів біля неї. Сьогодні вона вже не заперечувала проти прогулянки.