Страница:
— Ви перебільшуєте,— відповів Канае і, відпивши охололого чаю, вів далі: — Правду кажучи, я зацікавився цим методом Сібеліуса тому, що подумав: а чи не можна використати його для мого роману? З одного боку, будь-яка тема складається з відповідних частин, а з другого — окремий епізод лише в поєднанні з іншими творить одне ціле. У Сібеліуса тема не обов'язково переходить від однієї групи інструментів до іншої, а часто виринає у творі начебто випадково і в зміненому вигляді. Я подумав: а чи не можна таким самим чином конструювати роман?
— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.
— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.
— Вам це вдається?
— Якби ж то…
— А пишеться?
Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:
— Нічого не виходить.
— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?
— Має.
— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як
неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.
— Можливо,— сказав Канае й замислився.
— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.
— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.
— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.
Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.
— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.
Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:
— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?
— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.
— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?
— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…
У цю мить Мотоко вигукнула:
— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.
— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.
Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.
Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.
Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.
„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.
…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався:
— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.
— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.
— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.
— Сподіваюсь, їх реєструють?
— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.
— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.
Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.
За розбитим вікном, мабуть, простягалося в далечінь чорне нічне небо, але вона бачила перед собою щось плоске, нерухоме, мертве. Бачила чорну запону без зірок, без жодного промінчика. „Вранці почнемо…” — так сказав начальник. І він, і лікарі не сумнівалися, що новий день настане. А от вона, втупивши очі в темряву, не вірила, що коли-небудь ніч скінчиться. Та якби сталося чудо й на сході випливло червоне сонце, то пережите страхіття зникло б, як кошмарний сон, мертві речі стали б людьми, і варто було б жити. Однак цього не станеться. Ця ніч ніколи не випустить її з своїх рук…
Коли Ая-тян понесла вниз мити посуд, я подумала, що треба було б щось зробити. Та робити не було чого, бо Ая-тян завжди чисто прибирала. Я встала і, відсунувши перегородку, зайшла в холодну майстерню. Все там було мертве. Я підійшла до вікна й відтягла вбік завісу — крізь шибки полилося похмуре імлисте сяйво, але й воно не оживило мертвої обстановки. Я глянула на крісло, в якому сиділа вночі, на мольберт, на програвач у кутку, на повернуті обличчям до стіни полотна. У кріслі ніхто не сидів, на мольберті не було картини, а з програвача не лунала музика. Я підступила до стіни й почала повертати картини обличчя до себе. Але, як і вночі або кілька днів тому, коли я забілила їх, вони були мертві. Мало сказати „мертві”. Вони витали в повітрі, як неприкаяні душі. Смерть приходила до них тоді, коли я виписувала якийсь образ або додавала якоїсь фарби. Забілені, вони тепер чекали народження і благали мене: „Ми хочемо відродитися. Хочемо образів і барв”. А я відповіла їм: „На мене не сподівайтеся. Я жодного разу не дала вам життя, тож і тепер не зможу дати. Бо я мертва” Я знову повернула їх обличчям до стіни. Мені здавалося, і з полотен капають сльози. А я не плакала, бо в о н о не дозволяло. Я стояла посеред холодної майстерні, а все навколо, здавалось, жаліло мене і плакало. Ридала стеля, стіни, підлога, а в мене горло перехоплювало.
ЧАСТИНА ДРУГА
ВОСЕНИ, СТО ДНІВ ТОМУ
— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.
— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.
— Вам це вдається?
— Якби ж то…
— А пишеться?
Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:
— Нічого не виходить.
— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?
— Має.
— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як
неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.
— Можливо,— сказав Канае й замислився.
— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.
— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.
— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.
Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.
— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.
Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:
— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?
— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.
— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?
— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…
У цю мить Мотоко вигукнула:
— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.
— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.
Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.
Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.
„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.
…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався:
— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.
— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.
— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.
— Сподіваюсь, їх реєструють?
— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.
— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.
Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.
За розбитим вікном, мабуть, простягалося в далечінь чорне нічне небо, але вона бачила перед собою щось плоске, нерухоме, мертве. Бачила чорну запону без зірок, без жодного промінчика. „Вранці почнемо…” — так сказав начальник. І він, і лікарі не сумнівалися, що новий день настане. А от вона, втупивши очі в темряву, не вірила, що коли-небудь ніч скінчиться. Та якби сталося чудо й на сході випливло червоне сонце, то пережите страхіття зникло б, як кошмарний сон, мертві речі стали б людьми, і варто було б жити. Однак цього не станеться. Ця ніч ніколи не випустить її з своїх рук…
Коли Ая-тян понесла вниз мити посуд, я подумала, що треба було б щось зробити. Та робити не було чого, бо Ая-тян завжди чисто прибирала. Я встала і, відсунувши перегородку, зайшла в холодну майстерню. Все там було мертве. Я підійшла до вікна й відтягла вбік завісу — крізь шибки полилося похмуре імлисте сяйво, але й воно не оживило мертвої обстановки. Я глянула на крісло, в якому сиділа вночі, на мольберт, на програвач у кутку, на повернуті обличчям до стіни полотна. У кріслі ніхто не сидів, на мольберті не було картини, а з програвача не лунала музика. Я підступила до стіни й почала повертати картини обличчя до себе. Але, як і вночі або кілька днів тому, коли я забілила їх, вони були мертві. Мало сказати „мертві”. Вони витали в повітрі, як неприкаяні душі. Смерть приходила до них тоді, коли я виписувала якийсь образ або додавала якоїсь фарби. Забілені, вони тепер чекали народження і благали мене: „Ми хочемо відродитися. Хочемо образів і барв”. А я відповіла їм: „На мене не сподівайтеся. Я жодного разу не дала вам життя, тож і тепер не зможу дати. Бо я мертва” Я знову повернула їх обличчям до стіни. Мені здавалося, і з полотен капають сльози. А я не плакала, бо в о н о не дозволяло. Я стояла посеред холодної майстерні, а все навколо, здавалось, жаліло мене і плакало. Ридала стеля, стіни, підлога, а в мене горло перехоплювало.
ЧАСТИНА ДРУГА
ВЕЧІР
Як тільки голос з вагонного репродуктора сповістив про прибуття в Нагою, потяг стишив свій біг і застукотів колесами на стрілках, наближаючись до станції. Губи Канае машинально повторювали давно знайомі цифри з графіка руху потяга: Нагоя — 18.33. Надворі вже стемніло, по той бік мокрої від дощу шибки раз у раз мигало розпливчасте світло ламп. Пасажири підводились і знімали валізи з багажних сіток. Від самого Хамамацу його відділення було порожнє. Канае потягнувся і відчув щось схоже до войовничого запалу. Може, на станції Нагоя його жде телеграма від Нісімото-сан? Мабуть, скоро все з'ясується. Канае протер запітнілу шибку. Потяг тим часом підходив уже до платформи -повз пропливали постаті пасажирів і залізничників, схожі на ляльок за вітриною крамниці, а коли він раптом зі стуком зупинився, Канае насилу опустив наче примерзлу до лутки віконну раму. В обличчя йому бризнув дощ.
— Нагоя! Нагоя! Зупинка сім хвилин!
Надворі було темно, як уночі. На тлі похмурої, просякнутої холодним дощем пітьми виблискували тільки вікна станційної будівлі. Колючий вітер пронизував до кісток, Канае поманив до себе рукою вуличного торговця:
— Бенто і чаю!
Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.
— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.
— Ну й дощ!
— Ага, страшний.
Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.
Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.
Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.
Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.
— Я — Канае Сома,— нагадав він, а тоді додав: — Треба, думаю, зайти і запитати, чи, бува, не прийшла в Нагої відповідь на телеграму, послану з Одавари.
Провідник приязно всміхнувся й кивнув головою.
— Прийшла. Значить, це ви — Сома-сан? Я саме збирався до вас.
З купи телеграм на столику провідник узяв верхню і простягнув її Канае. Той розгорнув папірець і, весь напружившись, уп'явся очима в текст. Надрукована катаканою[35], вона скидалася на якусь шифровку, трагічний зміст якої, наче молотком, гупав йому в мозок. Канае прочитав:
„З лікарні Фуцукаматі на околиці Хіросіми о 12.00 прийшла ще одна телеграма. Одна з дівчат (котра — невідомо) сьогодні вранці померла, друга — в непритомному стані. Спішіть. Чекаю. Покладаюся на вас. Нісімото”.
— Нагоя! Нагоя! Зупинка сім хвилин!
Надворі було темно, як уночі. На тлі похмурої, просякнутої холодним дощем пітьми виблискували тільки вікна станційної будівлі. Колючий вітер пронизував до кісток, Канае поманив до себе рукою вуличного торговця:
— Бенто і чаю!
Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.
— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.
— Ну й дощ!
— Ага, страшний.
Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.
Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.
Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.
Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.
— Я — Канае Сома,— нагадав він, а тоді додав: — Треба, думаю, зайти і запитати, чи, бува, не прийшла в Нагої відповідь на телеграму, послану з Одавари.
Провідник приязно всміхнувся й кивнув головою.
— Прийшла. Значить, це ви — Сома-сан? Я саме збирався до вас.
З купи телеграм на столику провідник узяв верхню і простягнув її Канае. Той розгорнув папірець і, весь напружившись, уп'явся очима в текст. Надрукована катаканою[35], вона скидалася на якусь шифровку, трагічний зміст якої, наче молотком, гупав йому в мозок. Канае прочитав:
„З лікарні Фуцукаматі на околиці Хіросіми о 12.00 прийшла ще одна телеграма. Одна з дівчат (котра — невідомо) сьогодні вранці померла, друга — в непритомному стані. Спішіть. Чекаю. Покладаюся на вас. Нісімото”.
ВОСЕНИ, СТО ДНІВ ТОМУ
З портфелем у руці, трохи засмучений, Канае проходив людною, яскраво освітленою вулицею й раз по раз поглядав то на вітрини, то на афіші кінотеатрів. З видавництва він вийшов пізно (його затримала термінова робота) і після вечері в їдальні не знав, куди податися. Звичайно Канае спішив додому, щоб, не гаючи часу, сісти до писання розпочатого роману або принаймні щось почитати. А от сьогодні такі речі його не вабили. По-осінньому свіжий вечірній вітерець під беззоряним небом був приємний, кращої пори для прогулянки й не придумаєш. Та навряд чи можна було б назвати його настрій зовсім безтурботним. Словом, Канае ще нічого не вирішив і в неспокої вештався по місту.
Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.
Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.
Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.
— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?
До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.
— Віскі з содовою.
Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.
— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.
— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.
— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.
— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.
Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.
— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.
— Нехай буде по-вашому.
— А Момо-тян?
— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.
— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?
— Колись давно. А зараз не хочу.
— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.
„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.
Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.
— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.
Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.
— Ще одне віскі.
Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:
— Сома-сан, може, вже досить?
— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.
— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?
Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.
— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.
— Правда, „Момоко” звучить негарно?
— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?
— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.
Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:
— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.
— Спасибі.
Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.
Збадьорівши, Канае спитав:
— А чому раніше ви відмовилися пити?
— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.
— Виходить, вона про все знає?
Мотоко скривила уста в усмішці.
— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.
— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.
— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?
— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?
— Вона боїться, що я морально опущуся.
— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.
Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.
— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.
Канае кивнув, а тоді запропонував:
— Вип'ємо ще по одній?
Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.
Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…
Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.
Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.
Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.
Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.
— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?
До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.
— Віскі з содовою.
Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.
— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.
— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.
— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.
— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.
Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.
— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.
— Нехай буде по-вашому.
— А Момо-тян?
— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.
— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?
— Колись давно. А зараз не хочу.
— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.
„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.
Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.
— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.
Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.
— Ще одне віскі.
Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:
— Сома-сан, може, вже досить?
— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.
— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?
Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.
— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.
— Правда, „Момоко” звучить негарно?
— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?
— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.
Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:
— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.
— Спасибі.
Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.
Збадьорівши, Канае спитав:
— А чому раніше ви відмовилися пити?
— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.
— Виходить, вона про все знає?
Мотоко скривила уста в усмішці.
— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.
— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.
— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?
— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?
— Вона боїться, що я морально опущуся.
— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.
Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.
— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.
Канае кивнув, а тоді запропонував:
— Вип'ємо ще по одній?
Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.
Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…
Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.