Страница:
Цих молодих людей об'єднувала одна мета, але, звісно, між індивідуальні відмінності. Навіть до таких питань, як боротьба проти загрози війни, проти атомного озброєння й випробувань атомної зброї, вони підходили по-різному. Були в цьому маленькому гурті людей і песимісти, які вважали, що не варто й голосу подавати — мовляв, однаково це нічого не дасть. А дехто з них брав на себе надто багато. Але найрадикальніше поводився студент С. Коли хтось висловлював помірковані думки, С. завжди заперечував. Себе він називав прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру. На його думку, цього можна досягти лише тоді, коли знищити всю зброю людей, що нею володіють. М. слухала його наївні твердження з усмішкою на устах, та коли він нагороджував гострим поглядом, вона щулилась і вдавала, ніби їй цікаво слухати його виступ.
Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.
А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.
Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.
— М.—сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.
— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.
М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:
— Який такий заклад?
— Мабуть, я трохи перебільшив…
— А я й не думала на вас чекати.
Блідий С., ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.
— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?
— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.
— Та за модою я не ганяюся.
Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:
— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.
М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.
— Підемо туди?
— Ага. Трохи пройдемося.
— Ой, як тут темно!
С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С., якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.
— Правда, гарно? — проказала М., зупинившись і поглядаючи на той бік річки. З тротуару було видно як на долоні чорну водяну бистрінь, світло на тому березі і його мерехтливе відображення в річці. Був по-весняному теплий вечір, від води тягло прохолодою. Небо заволокло хмарами і крізь них не проглядала жодна зірка. До запаху води домішувався дух трав, що росли на скелястих берегах.
— Нема тут нічого гарного,— як завжди, випалив С., утупившись очима в простір.
— Чому? А хіба не гарно виблискує відбите на воді світло?
— Ні,— повторив С. Його щось дратувало. І чого це він завів її сюди, в це непривітне місце, якщо йому не до вподоби мерехтіння світла на воді? Краще було б знайти якусь кав'ярню чи бар.
— А взагалі такі, як ви, С.—сан, люті вороги літератури та мистецтва, помічають навколо себе красу? — кепкуючи, спитала М. Вона сподівалася негативної відповіді, але помилилася, бо С. одразу відповів:
— Помічають.
— У чому?
С. мовчав, і в темряві М. не бачила виразу його обличчя. Через якийсь час він тихо сказав:
— Наприклад, у вас.
М. ніби й не чула цих слів,— здавалось, вони пролетіли крізь її свідомість і канули в воду. Якби С. назвав квіти або море, вона б ще зрозуміла. А сказати: „Наприклад, у вас…” Хай би вже хтось інший це сказав. А то ж сатурнієць.
М. голосно засміялась, але й цей сміх поглинула річка.
— Що ж тут смішного?
— Все смішне. Ви жартуєте.
— Та ні, не жартую.
Вона перестала сміятись й повернулася до співрозмовника. У пітьмі його обличчя здавалося печальним. Але що в нього справді на душі, М. не знала. А запитати, що ж красиве, вона не поспішила. І саме тоді С. раптом розповідати:
— Я сказав, що в цій річці нема нічого красивого, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла. Зараз вечір, береги погано видно, та, звісно, трупів уже нема. Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище. Тоді ця річка несла разом із сміттям трупи людей, коней і собак. Вода була перемішана з кров'ю й нафтою. „Що це за химера? Це неймовірно!” — кричав я. І кричав би й досі, якби не втомився. Втомились і мої очі, дивлячись на трупи в річці. Але якщо крик я зумів приглушити, то перед зором виявився безсилим. Я вже не дивився, а воно само лізло мені в очі. Коли ходжу по місту й чую, що, мовляв, Хіросіма воскресла, зажила мирним життям, покращала, то в моїй уяві на теперішній краєвид напливає, наче в кіномонтажі, ота жахлива картина. Дивлюсь на густу крону зелених дерев, а ввижаються мені їхні обвуглені стовбури. Замість нових будинків бачу їхні понівечені залізні кістяки. Звертаю погляд у небо — і бачу грибоподібну хмару. В цьому місті загинуло двісті тисяч людей. Мені здається, ніби вони блукають його вулицями. Плюскіт води в річці нагадує мені їхні голоси.
М. задрижала, тільки не від вечірнього холоду. І щоб підбадьорити співрозмовника, вона докинула:
— І хоч у серпні буде вже п'ята річниця тої трагедії, ніхто з нас про неї не забуде.
— Не забуде. Але пам'ятати й бачити її перед очима — це не все одно.
— Може, вас переслідують галюцинації?
— Та хто його зна. Одним словом, щось у мене всередині надломилося. І чимдалі той надлом стає страшнішим. А ви не помічаєте чогось такого за собою?
— Як вам сказати?..
— Мабуть, з вами такого ще не траплялося. А тому ви красиві. Та нікому з нас не минути відчаю. Я теж намагався забути про той вибух, викинути його з голови. Однак поступово, всупереч моїй волі, він постав перед моїми очима. Колись і вас таке чекає.
— У вас думки — як у старого діда. А ви ж студент. Наскільки ви старші за мене?
— До чого тут вік? Ось Р. заробляє на тому, що водить іноземців і показує на цій землі шрами, що залишила по собі атомна бомба. Торгує вроздріб миром, як той нав'язливий продавець бананів. А мене повчає: ти молодий, а тому гарячий. Оглядають американці скелет Торгової палати, розмовляють у лікарнях з жертвами атомного бомбардування, та чи багато їх виступило за мир? Хіба презент Трумен не дав розпорядження комісії по атомній енергії розгорнути дослідження, спрямовані на створення водневої бомби? А про наслідки опиту громадської думки інститутом Геллапа ви знаєте?
— Не дуже.
— Так от, за виробництво водневої бомби висловилося шістдесят відсотків опитаних американців, а проти — ледве чотирнадцять. Неймовірно, але це факт. І хоч би скільки разів ми нагадували про небезпеку атомної війни, людям, які не бачили того жаху на власні очі, нас не зрозуміти. А я бачив це страхіття. -Атож. І я бачила.
М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С.М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.
— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.
Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.
— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.
— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.
— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.
М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:
— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?
— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.
— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?
С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:
— Що ви під цим розумієте?
— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.
— Хто вам це сказав?
— Р.—сан.
Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.
— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.
— Але ж ви не все тоді сказали.
— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.
— Отже, і я сатурнійка?
— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.
М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.
— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.
— Нема іншої ради.
— І тому ви сьогодні мовчали?
С. не спішив з відповіддю.
— Річ не в тому. Просто я думав про інше.
— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?
— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.
— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.
— А вам її вистачить?
М. іронічно посміхнулася.
— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.
— А картини ж малюєте.
— Малюю. Ну то й що?
— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.
— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.
С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?
— То сказати, що я виявив?
— Скажіть.
— Вас.
М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.
— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли
кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?
— Та ні,— невпевнено відповіла М.— Але ж ви не бачили моїх картин і не розмовляли зі мною.
С. ще міцніше стиснув її руку.
— Мова йде не про картини. Я ж закохався у вас не тому, що ваші картини мені сподобалися. Одним словом, я закохався у вас як у людину, а не як у митця.
— Боляче,— сказала вона, висмикуючи руку. С. неохоче відпустив її. М. попрямувала до моста, С. подався за нею.
— Я байдужа до таких речей, як залицяння, любов та одруження,— сказала вона сухо.
— Я теж,— признався С.— Тільки ви для мене виняток.
— А що ви знайшли в мені такого хорошого? Ми обоє „хібакуся” — жертви атомного бомбардування. „Хібакуся” — погане слово, але біда не лише в ньому. Р.—сан каже, що „хібакуся” повинні згуртуватися, взявшись міцно за руки. Така мета стоїть і перед нашим журналом. Хоч я й не проти руху за мир, та я не зробила нічого для його поширення. Я вважаю, що для кожного з нас важливіше стати на ноги, ніж братися за руки. А тому між „хібакуся” не може бути любові. Бо це буде не любов, а співчуття. Жаль до себе самого обернеться у співчуття до когось. Хіба справжня любов може виникнути між людьми, що несуть у собі глибокі рани? Між душевними і фізичними каліками? Хоч би скільки ви твердили, що любите мене, я все одно вважатиму, що вашими устами промовляє не кохання, а різновид душевних мук.
— Можливо…— задумавшись на мить, кивнув С., а потім додав: — Побудемо тут ще трохи?
— Тут холодно.
— Може, потерпите? Я стільки натерпівся.
Міст був недалеко. Вони стояли на березі, а внизу пливла чорна, як сажа, річка. Раптом С. вхопив її за руку.
— Ви любите Р.? — спитав він.
— Не знаю. Та хай це вас не обходить.
Ця відповідь була щира, бо якби М. хотіла водити його за ніс, то придумала б щось інше. Більше того, вона перейнялася його серйозністю і тому не могла відбутися самим сміхом. Кохання вона не визнавала, а якщо й почувала щось подібне, то, мабуть, лише до Р.
— Звісно, це не повинно мене обходити. Але ж така річ може завдавати страждань. Ви не повірите, ви будете сміятися, коли я вам скажу, що від першої вашої появи разом з Р. на засіданні групи я завжди мимоволі думав про вас
обох як про одне ціле. Після засідання ви, напевно, йшли пити разом чай. Зупинялися разом у готелі. Мені не виходили з голови ці думки під час засідання, і я проклинав вас, лаяв. Протягом місяця, між двома засіданнями, я інколи зустрічався з Р. А з вами мені не щастило бачитися. Я не уявляв собі, що ви за людина, чим заробляєте на прожиття. І все-таки ви мучили мене. Недарма кажуть: де ревність, там і любов. Нарешті я не витримав і зважився заговорити з вами.
— А щодо Р.—сана, то ви помиляєтеся. Хотіла б я знати, що ви мені пропонуєте? Вийти за вас заміж?
— Ні, я проти одруження.
— Та це й зрозуміло. Адже ми з вами — „хібакуся”.
— Не в тім річ. Передумовою шлюбу є, так би мовити, надія на його довго тривалість. А в мене її немає. Те саме можна сказати і про рух за мир. Досить вибуху одної атомної бомби — і всі розмови про його збереження виявляться
пустими. Лякати паліїв війни шибеницею? Це теж не поможе. Бо хіба зараз президента Трумена засудиш на смерть? Отож тривалий мир здається мені тільки нездійсненною мрією.
— С.—сан, ви малюєте безрадісну картину. Це на вас не схоже. Відколи це ви, прихильник остаточного розв'язання проблеми війни і миру, так різко змінилися? — М. сумно зітхнула.
— Відтоді, як ви запали мені в душу.
— Що за дурниця? Так ви не збираєтесь одружуватися?
— Ні.
— І тільки хочете заволодіти мною, моїм тілом? — майже з гнівом викрикнула М., вириваючи свої пальці з його руки.
— Не тілом, а душею.
— Навіщо? Ви ж навіть не знаєте, яка в мене душа.
— Хочу саме тому, що не знаю вашої душі і не бачив шрамів на вашому тілі. І так можна вподобати собі людину. Хіба ні?
— Все це нісенітниці — і ваша вподоба, і любов,— наче сама до себе проказала М. і роздратовано копнула ногою землю, хоча на ній не було жодного камінця.
— Та я розумію. Але що робити?
— Чого ви забрали собі в голову таку дурницю? Що вам у мені сподобалося? — ніби протестувала М. У її голосі вчувалося не самозадоволення, виставлене напоказ, а сама скрута. Вона відчувала, що заходить у глухий кут.
— Я й сам не можу цього пояснити,— якось утомлено відповів С.— Мені в вас усе подобається: і злий блиск ваших очей, і холодна нотка в голосі, і те, як ви відгортаєте рукою волосся, як закладаєте ногу на ногу. До вподоби мені й ваша стриманість і водночас запал у ставленні до руху за мир та „Сатурнійця”. А дратує тільки ваша віра в живопис. Я не розумію, як це можна у щось вірити. Тим паче людині, яка пережила атомне бомбардування. Мені нестерпна сама думка, що „хібакуся” вірять у християнську релігію, буддизм, медицину чи в мирне співіснування. Хіба можна вірити в нав'язаний нам абсурд? А в русі за мир я беру участь не тому, що покладаю на нього надію, а просто за інерцією. Усі ми душевно надламані люди. І тому зовсім природно, що ми ні в що не віримо. Зупинити цей надлом з допомогою християнської релігії, буддизму, Америки чи Всесвітньої ради захисту миру я не хочу. Я назвав себе прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру саме тому, що відкидаю такий шлях досягнення миру. Та от ви, здається, вірите в картини, в мистецтво. Незбагненна річ! Значить, не все у вас надломилося. Залишилося щось здорове. А тому в душі я, здається, прагну й вашого занепаду.
— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М.— Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?
— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.
— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його
волю?” — питав її внутрішній голос.
— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.
Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.
— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.
— Настільки, що ладен заплатити життям.
С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М., наче збожеволівши, вигукнула:
— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.
Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.
Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення вони їздили на острів Міядзіму і ночували в тамтешньому готелі. Через кілька днів С. наклав на себе руки.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.
А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.
Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.
— М.—сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.
— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.
М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:
— Який такий заклад?
— Мабуть, я трохи перебільшив…
— А я й не думала на вас чекати.
Блідий С., ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.
— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?
— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.
— Та за модою я не ганяюся.
Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:
— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.
М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.
— Підемо туди?
— Ага. Трохи пройдемося.
— Ой, як тут темно!
С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С., якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.
— Правда, гарно? — проказала М., зупинившись і поглядаючи на той бік річки. З тротуару було видно як на долоні чорну водяну бистрінь, світло на тому березі і його мерехтливе відображення в річці. Був по-весняному теплий вечір, від води тягло прохолодою. Небо заволокло хмарами і крізь них не проглядала жодна зірка. До запаху води домішувався дух трав, що росли на скелястих берегах.
— Нема тут нічого гарного,— як завжди, випалив С., утупившись очима в простір.
— Чому? А хіба не гарно виблискує відбите на воді світло?
— Ні,— повторив С. Його щось дратувало. І чого це він завів її сюди, в це непривітне місце, якщо йому не до вподоби мерехтіння світла на воді? Краще було б знайти якусь кав'ярню чи бар.
— А взагалі такі, як ви, С.—сан, люті вороги літератури та мистецтва, помічають навколо себе красу? — кепкуючи, спитала М. Вона сподівалася негативної відповіді, але помилилася, бо С. одразу відповів:
— Помічають.
— У чому?
С. мовчав, і в темряві М. не бачила виразу його обличчя. Через якийсь час він тихо сказав:
— Наприклад, у вас.
М. ніби й не чула цих слів,— здавалось, вони пролетіли крізь її свідомість і канули в воду. Якби С. назвав квіти або море, вона б ще зрозуміла. А сказати: „Наприклад, у вас…” Хай би вже хтось інший це сказав. А то ж сатурнієць.
М. голосно засміялась, але й цей сміх поглинула річка.
— Що ж тут смішного?
— Все смішне. Ви жартуєте.
— Та ні, не жартую.
Вона перестала сміятись й повернулася до співрозмовника. У пітьмі його обличчя здавалося печальним. Але що в нього справді на душі, М. не знала. А запитати, що ж красиве, вона не поспішила. І саме тоді С. раптом розповідати:
— Я сказав, що в цій річці нема нічого красивого, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла. Зараз вечір, береги погано видно, та, звісно, трупів уже нема. Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище. Тоді ця річка несла разом із сміттям трупи людей, коней і собак. Вода була перемішана з кров'ю й нафтою. „Що це за химера? Це неймовірно!” — кричав я. І кричав би й досі, якби не втомився. Втомились і мої очі, дивлячись на трупи в річці. Але якщо крик я зумів приглушити, то перед зором виявився безсилим. Я вже не дивився, а воно само лізло мені в очі. Коли ходжу по місту й чую, що, мовляв, Хіросіма воскресла, зажила мирним життям, покращала, то в моїй уяві на теперішній краєвид напливає, наче в кіномонтажі, ота жахлива картина. Дивлюсь на густу крону зелених дерев, а ввижаються мені їхні обвуглені стовбури. Замість нових будинків бачу їхні понівечені залізні кістяки. Звертаю погляд у небо — і бачу грибоподібну хмару. В цьому місті загинуло двісті тисяч людей. Мені здається, ніби вони блукають його вулицями. Плюскіт води в річці нагадує мені їхні голоси.
М. задрижала, тільки не від вечірнього холоду. І щоб підбадьорити співрозмовника, вона докинула:
— І хоч у серпні буде вже п'ята річниця тої трагедії, ніхто з нас про неї не забуде.
— Не забуде. Але пам'ятати й бачити її перед очима — це не все одно.
— Може, вас переслідують галюцинації?
— Та хто його зна. Одним словом, щось у мене всередині надломилося. І чимдалі той надлом стає страшнішим. А ви не помічаєте чогось такого за собою?
— Як вам сказати?..
— Мабуть, з вами такого ще не траплялося. А тому ви красиві. Та нікому з нас не минути відчаю. Я теж намагався забути про той вибух, викинути його з голови. Однак поступово, всупереч моїй волі, він постав перед моїми очима. Колись і вас таке чекає.
— У вас думки — як у старого діда. А ви ж студент. Наскільки ви старші за мене?
— До чого тут вік? Ось Р. заробляє на тому, що водить іноземців і показує на цій землі шрами, що залишила по собі атомна бомба. Торгує вроздріб миром, як той нав'язливий продавець бананів. А мене повчає: ти молодий, а тому гарячий. Оглядають американці скелет Торгової палати, розмовляють у лікарнях з жертвами атомного бомбардування, та чи багато їх виступило за мир? Хіба презент Трумен не дав розпорядження комісії по атомній енергії розгорнути дослідження, спрямовані на створення водневої бомби? А про наслідки опиту громадської думки інститутом Геллапа ви знаєте?
— Не дуже.
— Так от, за виробництво водневої бомби висловилося шістдесят відсотків опитаних американців, а проти — ледве чотирнадцять. Неймовірно, але це факт. І хоч би скільки разів ми нагадували про небезпеку атомної війни, людям, які не бачили того жаху на власні очі, нас не зрозуміти. А я бачив це страхіття. -Атож. І я бачила.
М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С.М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.
— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.
Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.
— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.
— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.
— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.
М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:
— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?
— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.
— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?
С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:
— Що ви під цим розумієте?
— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.
— Хто вам це сказав?
— Р.—сан.
Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.
— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.
— Але ж ви не все тоді сказали.
— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.
— Отже, і я сатурнійка?
— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.
М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.
— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.
— Нема іншої ради.
— І тому ви сьогодні мовчали?
С. не спішив з відповіддю.
— Річ не в тому. Просто я думав про інше.
— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?
— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.
— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.
— А вам її вистачить?
М. іронічно посміхнулася.
— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.
— А картини ж малюєте.
— Малюю. Ну то й що?
— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.
— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.
С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?
— То сказати, що я виявив?
— Скажіть.
— Вас.
М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.
— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли
кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?
— Та ні,— невпевнено відповіла М.— Але ж ви не бачили моїх картин і не розмовляли зі мною.
С. ще міцніше стиснув її руку.
— Мова йде не про картини. Я ж закохався у вас не тому, що ваші картини мені сподобалися. Одним словом, я закохався у вас як у людину, а не як у митця.
— Боляче,— сказала вона, висмикуючи руку. С. неохоче відпустив її. М. попрямувала до моста, С. подався за нею.
— Я байдужа до таких речей, як залицяння, любов та одруження,— сказала вона сухо.
— Я теж,— признався С.— Тільки ви для мене виняток.
— А що ви знайшли в мені такого хорошого? Ми обоє „хібакуся” — жертви атомного бомбардування. „Хібакуся” — погане слово, але біда не лише в ньому. Р.—сан каже, що „хібакуся” повинні згуртуватися, взявшись міцно за руки. Така мета стоїть і перед нашим журналом. Хоч я й не проти руху за мир, та я не зробила нічого для його поширення. Я вважаю, що для кожного з нас важливіше стати на ноги, ніж братися за руки. А тому між „хібакуся” не може бути любові. Бо це буде не любов, а співчуття. Жаль до себе самого обернеться у співчуття до когось. Хіба справжня любов може виникнути між людьми, що несуть у собі глибокі рани? Між душевними і фізичними каліками? Хоч би скільки ви твердили, що любите мене, я все одно вважатиму, що вашими устами промовляє не кохання, а різновид душевних мук.
— Можливо…— задумавшись на мить, кивнув С., а потім додав: — Побудемо тут ще трохи?
— Тут холодно.
— Може, потерпите? Я стільки натерпівся.
Міст був недалеко. Вони стояли на березі, а внизу пливла чорна, як сажа, річка. Раптом С. вхопив її за руку.
— Ви любите Р.? — спитав він.
— Не знаю. Та хай це вас не обходить.
Ця відповідь була щира, бо якби М. хотіла водити його за ніс, то придумала б щось інше. Більше того, вона перейнялася його серйозністю і тому не могла відбутися самим сміхом. Кохання вона не визнавала, а якщо й почувала щось подібне, то, мабуть, лише до Р.
— Звісно, це не повинно мене обходити. Але ж така річ може завдавати страждань. Ви не повірите, ви будете сміятися, коли я вам скажу, що від першої вашої появи разом з Р. на засіданні групи я завжди мимоволі думав про вас
обох як про одне ціле. Після засідання ви, напевно, йшли пити разом чай. Зупинялися разом у готелі. Мені не виходили з голови ці думки під час засідання, і я проклинав вас, лаяв. Протягом місяця, між двома засіданнями, я інколи зустрічався з Р. А з вами мені не щастило бачитися. Я не уявляв собі, що ви за людина, чим заробляєте на прожиття. І все-таки ви мучили мене. Недарма кажуть: де ревність, там і любов. Нарешті я не витримав і зважився заговорити з вами.
— А щодо Р.—сана, то ви помиляєтеся. Хотіла б я знати, що ви мені пропонуєте? Вийти за вас заміж?
— Ні, я проти одруження.
— Та це й зрозуміло. Адже ми з вами — „хібакуся”.
— Не в тім річ. Передумовою шлюбу є, так би мовити, надія на його довго тривалість. А в мене її немає. Те саме можна сказати і про рух за мир. Досить вибуху одної атомної бомби — і всі розмови про його збереження виявляться
пустими. Лякати паліїв війни шибеницею? Це теж не поможе. Бо хіба зараз президента Трумена засудиш на смерть? Отож тривалий мир здається мені тільки нездійсненною мрією.
— С.—сан, ви малюєте безрадісну картину. Це на вас не схоже. Відколи це ви, прихильник остаточного розв'язання проблеми війни і миру, так різко змінилися? — М. сумно зітхнула.
— Відтоді, як ви запали мені в душу.
— Що за дурниця? Так ви не збираєтесь одружуватися?
— Ні.
— І тільки хочете заволодіти мною, моїм тілом? — майже з гнівом викрикнула М., вириваючи свої пальці з його руки.
— Не тілом, а душею.
— Навіщо? Ви ж навіть не знаєте, яка в мене душа.
— Хочу саме тому, що не знаю вашої душі і не бачив шрамів на вашому тілі. І так можна вподобати собі людину. Хіба ні?
— Все це нісенітниці — і ваша вподоба, і любов,— наче сама до себе проказала М. і роздратовано копнула ногою землю, хоча на ній не було жодного камінця.
— Та я розумію. Але що робити?
— Чого ви забрали собі в голову таку дурницю? Що вам у мені сподобалося? — ніби протестувала М. У її голосі вчувалося не самозадоволення, виставлене напоказ, а сама скрута. Вона відчувала, що заходить у глухий кут.
— Я й сам не можу цього пояснити,— якось утомлено відповів С.— Мені в вас усе подобається: і злий блиск ваших очей, і холодна нотка в голосі, і те, як ви відгортаєте рукою волосся, як закладаєте ногу на ногу. До вподоби мені й ваша стриманість і водночас запал у ставленні до руху за мир та „Сатурнійця”. А дратує тільки ваша віра в живопис. Я не розумію, як це можна у щось вірити. Тим паче людині, яка пережила атомне бомбардування. Мені нестерпна сама думка, що „хібакуся” вірять у християнську релігію, буддизм, медицину чи в мирне співіснування. Хіба можна вірити в нав'язаний нам абсурд? А в русі за мир я беру участь не тому, що покладаю на нього надію, а просто за інерцією. Усі ми душевно надламані люди. І тому зовсім природно, що ми ні в що не віримо. Зупинити цей надлом з допомогою християнської релігії, буддизму, Америки чи Всесвітньої ради захисту миру я не хочу. Я назвав себе прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру саме тому, що відкидаю такий шлях досягнення миру. Та от ви, здається, вірите в картини, в мистецтво. Незбагненна річ! Значить, не все у вас надломилося. Залишилося щось здорове. А тому в душі я, здається, прагну й вашого занепаду.
— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М.— Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?
— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.
— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його
волю?” — питав її внутрішній голос.
— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.
Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.
— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.
— Настільки, що ладен заплатити життям.
С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М., наче збожеволівши, вигукнула:
— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.
Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.
Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення вони їздили на острів Міядзіму і ночували в тамтешньому готелі. Через кілька днів С. наклав на себе руки.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Тепер уже мені не доведеться вибирати й думати про той вибір. Отже, і не треба буде заводити про це розмову з Ая-тян. Тепер, коли в о н о заволоділо мною, коли злилося зі мною, мені лишилося тільки чекати. Сидячи глибоко в кріслі і злегка гладячи по спині Ая-тян, що припала обличчям до моїх колін, я зрозуміла, що нарешті, цього разу вже остаточно, в о н о не відпустить мене так само, як я — Ая-тян. Тремтіння її тіла крізь пальто й піжаму передавалося моїй долоні. Що я почувала тоді? Жаль? Жаль до юної, наївної, самовідданої подруги, що згодилася їхати зі мною, і ненависть до себе самої? Ні, тоді я вже нічого не почувала — ні ненависті, ні жалю. В о н о позбавило мене і почуттів, і думок, перетворило мене на мертву річ і розпоряджалося мною, наче лялькою. А тому Ая-тян, ще заплакана, підвівши голову, озвалася першою: „Вам не холодно?” Її сльози просочилися крізь піжаму до моїх стегон. Я трусилась тому, що потрапила в й о г о лабети. І не винна була в цьому ні мокра піжама, ні взуті на босу ногу капці, ні холодна зимова ніч, що наближалася до ранку. Не винен був і страх. Бо чого я мала боятися? „Ви, мабуть, змерзли? Ви так дрижите”,— завважила Ая-тян тремтячим голосом. „У тебе теж посиніли губи від холоду”,— сказала я. Вона спробувала всміхнутися. Вона ще відчувала жаль, а я — ні. Я вже й не думала всміхатися, а якби й схотіла, то в о н о не дозволило б. Вона заспокоювала мене, підбадьорювала усмішкою. До чого? Адже це я заберу її з собою. Коли на її слова „Я поїду з вами” я відповіла мовчазною згодою, Ая-тян утерла сльози, її бліде обличчя проясніло, голос став лагідним, а на устах навіть з'явилася тінь усміху. Хоча вона й не знала, куди я вирушаю. А може, й знала. Вона напевно вже збагнула, що в о н о заволоділо мною. Збагнула, що і їй доведеться їхати зі мною, якщо я не можу позбутися й о г о. Ще ніколи вона не всміхалася до мене так прекрасно, як зараз, коли її губи тремтіли, а очі ще зволожувала остання сльоза. Бо вдаваний сміх — гидкий, а в невимушеному просвічує людська душа. Тому на її обличчі я вперше прочитала покору й о м у, що вже не відрізнялося від мене. Тоді ж і вона відчула, що я — вже не я, і, примирившись із цим фактом, виказувала мені своє співчуття, зіткане з печалі, жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок боротьби вже визначився — безперечно, перемогла не вона, а я, точніше, в о н о. А тому вона вперше залізла під мою ковдру і, признаючись у поразці, без усякого сорому обмацувала мене, зігрівала, намагалася з'єднатись зі мною в одне ціле. Та вже було пізно. Раніше моя реакція була б інша. Бо в глибині душі я напевно шукала тісніших стосунків з нею і потай ждала нагоди для зближення. І щоразу, коли в о н о заманювало мене, я прибирала вигляду злої, холодної, збайдужілої до любові і пристрасті людини. Бо знала, що нічого доброго з цього не вийде. Те ж саме я думала й тепер. Відчуваючи на собі ніжні руки Ая-тян, я не ворушилася — наче спала чи вмерла. Як переможена, я віддала своє холодне тіло в руки Ая-тян. „А що, якби замість неї зі мною був Сома-сан? — думала я.— Сома-сан, ви не затримали мене. Я стояла за щойно зачиненими дверима й чекала, що ви кинетесь услід. Чекала, що схопите мене за руку, повернете в кімнату й повалите на матрац, ваші губи не дадуть мені дихати, ваші руки стиснуть мене й ніжно гладитимуть. Який ви нерозумний! Тоді в о н о ще не заполонило мене і я могла прийняти вашу любов. Якби ви мене кохали. Якби хоч жадали мого тіла. Я б напевне віддалася вам. Якби ви були людиною з Острова смерті, як я, то певне відчинили б двері й побігли б за мною. Ви хоч зрозуміли, чому я пізно ввечері прийшла дивитися свою картину? Ні, не зрозуміли. Ви ж не людина з Острова смерті. Ви мене не кохали, тіла мого не жадали, а тільки розводилися про те, як темно в моїй душі та як її врятувати. Яке зухвальство! Ви ж не бог, щоб рятувати чужі душі. Ми живемо як у пеклі. А ви, вишукані, чистісінькі й великодушні не знаєте, що таке любов. Ая-тян теж не підозрює, що любов — це падіння. Ви — простаки, які вважають, що завдяки їй підніметесь на небо. Сома-сан, я чекала від вас і не слів співчуття, не розуміння моєї особистої трагедії, не одностайності у прагненні до миру, а доторку рук, що гладили б мене так, як ось зараз Ая-тян, і запалили б спопеляючим вогнем. Усі люди прагнуть цієї найпростішої речі, а ви боялися себе й уникали найпершого чоловічого вчинку! Сома-сан, ви — боягузливий, легкодухий і нерозумний. За безглуздими розмовами, мінливими уподобаннями в мистецтві, честолюбним писанням якогось там роману ви не помітили моїх бажань. Хоча мене вважали митцем, закоханим у життя і тому байдужим до власних картин, самі віддавали перевагу мистецтву перед життям і готові були принести його в жертву романові. А може, вам дорожчої була Ая-тян? Мене це не обходить. Якби ви ясно сказали, що любите її, а мною гребуєте, я заспокоїлася б і жила б по-іншому — не як людина, а як річ, якій ніщо не страшне. Та ви цього не зробили. Ви боялися взяти мене за руку, поцілувати і вірили, що така боязнь — любов. А може, з більшою охотою ви брали Ая-тян за руку, цілували її, були з нею ближчими, та все одно не сміли назвати це любов'ю. Можливо. Зрештою, хіба така нерозумна, як ви людин збагне, що таке любов? Точніше, що її немає. А якщо й є, то тільки в тому, як Ая-тян горнеться до мене, гладить і розігріває. А проте ви…