Фукунага Такехіко. Острів Смерті

   А. підвелась і, накинувши поверх піжами пальто, вийшла в холодний коридор. Крізь вікна заглядали сліпучі рекламні вогні. Гуркотіли трамваї. Небо було похмуре, беззоряне. А. подалася в туалет, а потім вернулася в палату.
   На тумбочці лежав пакетик з червоними кульками снодійного. А. запила їх водою й задумалася. На сусідньому ліжку М. щось квапливо малювала. Глянувши на неї, А. дістала з сумочки пляшечку з таблетками. Частину висипала на долоню й проковтнула з водою.
   — І сьогодні холодно,— раптом озвалася М.А. здригнулась і сховала пляшечку в руці, але М. не повертала до неї голови.
   Порожню пляшечку А. поклала в торбинку, скинула пальто й лягла, накрившись ковдрою.
   — М.—сан…
   — Що?
   — Я спатиму. За все вам дякую.
   М. зиркнула на дівчину й промимрила: „От дивна! Чого вона дякує?”
   А. заплющила очі. їй страшенно захотілося спати. На душі було спокійно.

ВОСЕНИ, СТО ДВАНАДЦЯТЬ ДНІВ ТОМУ

   Одного суботнього вечора, через кілька днів після відвідин Аяко, яка просила дізнатися, де щодня пропадає Мотоко, Канае зійшов на станції Ікебукуро й зайняв чергу на автобусній зупинці. Звичайно щосуботи ноги самі несли його до Нісімото, але минулого тижня зайнятість у видавництві стала на перешкоді. Ось тому Аяко довелося самій його провідати. Оглядаючись назад, Канае подумав, що це була рідкісна нагода для спокійної розмови, яка, однак, не вдалася — Аяко пішла додому з зіпсованим настроєм, а залишилась тільки його обіцянка про зустріч наступної суботи в домі Нісімото. Він радо дотримав би обіцянки, адже тоді Мотоко зізналася б, куди зникає вечорами, якщо для цього є розумна причина. Канае спокійно стояв у черзі на автобус і всміхався своїм спогадам. Аяко-сан поводилася надто серйозно — наче ревнувала до когось подругу. Невже дівчат єднають такі гарячі почуття?
   Сонце хилилося до заходу, і, хоча було холоднувато, Канае почувався якнайкраще. Автобус, якого він чекав, під'їжджав на зупинку порожнім після висадки пасажирів на площі перед станцією, а тому природно, що Канае стежив за ними, і так само не випадково, що помітив серед них начебто обличчя Мотоко Моегі. Якщо вона під вечір кудись ходить, то, зрозуміло, приїжджає сюди автобусом. Так само зрозуміла і його поява тут в таку годину. Канае залишив чергу і пішов услід за жінкою, схожою на Мотоко. Коли перетинав площу, то на мить випустив її з очей, але заспокоївся, як тільки віднайшов її біля квиткових кас. Поки дібрався туди, жінка вже прямувала до турнікету. Канае поспішив купити найдешевший квиток і кинувся навздогін. Жінок, схожих ззаду на Мотоко, було кілька, і лише на сходах, що вели на платформу Яматської лінії, Канае наздогнав її. Без сумніву, це була Мотоко — її довге волосся спадало на плечі по темно-синьому платтю. Та поки він думав, гукати її чи ні, вона зникла у вагоні електрички. Канае стрибнув туди ж.
   У вагоні було досить тісно. Мотоко стояла коло дверей і дивилася крізь шибку — її профіль Канае бачив здалека, тримаючись за висячі поручні. Спочатку йому хотілося утнути якусь дитячу витівку: підійти близько і налякати. Та незабаром він занепокоївся: ану ж сам потраплю в пастку?
   Якщо Мотоко носить у серці якусь таємницю, а тому потай ходить у місто, то негарно стромляти в цю справу носа. Щоб випадково зустрітися очима й ненароком озватися — про це не могло бути й мови, бо хіба назвеш випадковим таке довге переслідування. Подібна непристойна поведінка напевне б розсердила її… Ось так подумав був Канае, та невдовзі хід його думок почав міняти свій напрямок. Власне, що вона тримає в таємниці? Якщо вона не відкриває цього навіть Аяко, своїй подрузі, то було б зухвальством думати, що на його прохання скаже всю правду. Канае почав підозрювати: а може, в неї є коханець? Вона замкнулася в собі, і ніхто не знає її намірів. Та, зрештою, що ж тут дивного, якби вона зустрічалася з якимось чоловіком? Мотоко досить приваблива й вільна в поводженні. Отож якщо вона таємно ходить на побачення, то треба бути несусвітним дурнем, щоб стежити за нею.
   Проте щоразу, коли електричка зупинялась і рушала, Канае, тамуючи подих, не зводив очей з Мотоко, а на станції Сіндзюку вискочив услід за нею на перон. Показавши квиток контролеру, він пройшов через турнікет. Як завжди в суботній вечір, зал для пасажирів був переповнений. Канае вибрався на площу — надворі темніло.
   Мабуть, у голові йому запаморочилося, бо потім Канае не міг згадати, як усе сталося. Мабуть, він вирішив махнути рукою на вистежування Мотоко. В усякому разі, було ясно одне: її постать раптом зникла йому з-перед очей.
   — Сома-сан, яка несподівана зустріч!
   Невже вона повернула назад? Канае незчувся, як побачив Мотоко біля себе.
   — Ой, добрий день!..— сказав він розгублено й почервонів.
   — Я налякала вас? Ви з роботи?
   „Що їй відповісти? Сказати правду чи ні?” — вагався Канае. Але Мотоко, не чекаючи його відповіді, пішла поряд з ним.
   — Хочеться випити чаю. Ви не знаєте десь тут хорошої кав'ярні? — запитала вона.
   — Знаю, але треба пройти трохи далі.
   — То що, підемо?
   Канае привів Мотоко в музичну кав'ярню, де іноді слухав музику з власних грамплатівок. Цього разу він прийшов не сам, а в товаристві жінки, тож знайома дівчина на касі кинула на нього недовірливий погляд, але це його не збентежило — він вдав, що нічого не помічає, і попрямував усередину. Мотоко йшла за ним мовчки. Опинившись за столом навпроти неї, Канае вперше побачив у її очах незвичайну ніжність.
   — Яка тут тиша,— сказала вона неголосно.
   — Бо сюди приходять тільки любителі музики.
   Кав'ярня була майже повна. Ніби в якомусь молитовному домі, тут панувала врочиста атмосфера: відвідувачі не розмовляли, а слухали симфонію Бетховена, що лилася з програвача закордонного виробництва.
   — Трохи тіснувато, правда? — сказала Мотоко, пригублюючи чашку з кавою.
   Канае поволі опам'ятовувався і щораз більше мучив себе запитанням: вдавати, що здибався з нею випадково, чи признатися в усьому?
   — Мотоко-сан…— почав він боязко, відвертаючи очі.
   — Що? Що ви хочете сказати? — спокійно заохочувала його Мотоко.
   — Мотоко-сан, куди ви йшли? — мимоволі, звертаючи розмову в інший бік, спитав Канае.
   — А-а, ось ви про що! Мені не хотілося, щоб ви мене вистежували, тому я вирішила попити з вами чаю.
   — Отже, ви знали, що я стежу за вами?
   — Безперечно, знала.— І Мотоко засміялася, показавши білі зуби. Її очі ясно променіли, а усміхнене обличчя мовби належало іншій людині. Такою приязною він її не пригадував. Здавалось, вона вся світилася внутрішнім світлом.
   — Я помітила вас ще в електричці, випадково оглянулась — аж це ви, Сома-сан. Ви задумались, і я не була певна, що ви побачили мене. Щоб перевірити свій здогад, я вийшла на станції Сіндзюку, а ви — вслід за мною. Що таке? Чого ви за мною шпигуєте?
   — Пробачте. Я не маю проти вас ніякого зла. Просто не встиг вчасно покликати вас.
   — Он що!
   Певно, Мотоко не дуже сердилась на Канае. Скоріше навпаки — зацікавилася його вчинком. А тому він набрався сміливості й розповів геть усе: як Аяко просила дізнатися, куди вечорами пропадає Мотоко, як він помітив її на автобусній зупинці.
   — Ая-тян схильна до безпідставних побоювань,— сказала Мотоко.
   — Це ж зовсім природно, що вона хвилюється. Бо й справді, куди ви ходите? Я гадаю, Аяко має право знати це.
   — І ви маєте?
   — Та ні, просто вона просила мене…
   Канае знітився, але дівчина перевела розмову на інше:
   — Нічого страшного. Я подумала, що Ая-тян зайвий раз переживатиме, коли я скажу їй усю правду.
   — Все-таки де ви пропадаєте?
   — У барі підробляю. Як учениця, і не щовечора, а тричі на тиждень.
   — У барі? Дивно,— голосно почав Канае, але відразу прикрив рота рукою. Мотоко хитнула головою.— І в школі працюєте?
   — Так. Я ж сказала, що в барі тільки підробляю. Шкільне начальство не похвалило б мене, якби дізналося про це.
   — Навіщо вам додатковий тягар? Хіба це розумно?
   — Я так і знала… А тому не хотіла розповідати Ая-тян. Ви обіцяєте мовчати?
   Мотоко добула з пачки на столі цигарку.
   — Але ж ховати правду не годиться.— Підносячи їй сірника, Канае крадькома зиркнув на її зморщене обличчя.
   — Хоч не видавайте причини моїх відвідин бару.
   — А яка вона?
   — Дуже проста: гроші. Я ж казала, що підробляю.— Таке пояснення мало б розвіяти сумніви, але на обличчі Канае все ще застиг вираз нерозуміння, а тому Мотоко запально, але приглушеним голосом, іронічно вела далі: — Сома-сан, мабуть, вважає, що митці живуть самим духом. Зрештою, хіба ви не працюєте заради того, щоб прохарчуватися? У приватній жіночій школі заробітки невеликі і їх не вистачає нам двом на прожиток.
   — А малювання не дає нічого?
   — Малювання?.. Мої картини не користуються особливою популярністю. Крім того, я не хочу їх продавати.
   — Значить, вам нелегко? — проказав Канае.
   — Та ні, не дуже.
   — Мабуть, робота в барі неприємна?
   — Навпаки, навіть, трохи розважає. Але мені час…
   Мотоко кинула недопалок у попільничку і встала. Канае взяв рахунок і пішов до каси. Дівчина чекала його надворі.
   — Дякую за частування. Сома-сан, зайдіть, будь ласка, до Ая-тян. Вона, напевно, жде вас.
   — У якому барі ви підробляєте?
   — У „Леді”. Трохи далі звідси. Але мені час йти.
   — Може, й мені податися з вами?
   — Тільки не туди. Ідіть десь-інде.
   Вони проходили крізь людський натовп рука в руку. Чогось подібного Канае не міг пригадати. Раптом йому захотілося, щоб ця прогулянка ніколи не скінчилася.
   — Сома-сан, повертайте назад. Загляньте до Ая-тян.
   — Я б волів побути з вами.
   — Не можна. Я спішу.— Спонукуваний цими словами, Канае зупинився. Мотоко оглянулась на нього і приязно додала: — До побачення! Але Ая-тян — нічичирк.
   Минула ще хвилина, і її постать загубилася в юрбі. Канае провів її очима, а потім рушив у зворотному напрямі, Несподівано відчувши голод, він забрів у найближчу їдальню, а коли вийшов з неї, то було вже темно.
   Опинившись на людній вулиці, він роздумував над тим, що сталося. Хоч він дав обіцянку провідати Аяко в суботу, та виконувати її не мав бажання. Однак це не означає, що Канае не хотів бачити Аяко. Просто він не знав, як їй краще все пояснити. Можна було б сказати, що випадково натрапив на Мотоко. Більше того, можна було б повідомити, що вона працює в барі. Але відкрити причину такого її кроку йому заборонялося, отож розмова з Аяко була б важкою. Якби Аяко дізналася, що подруга найнялася в бар підробляти, то напевне, переживала б. Сповіщати про таку неприємну новину йому не хотілося.
   А тому врешті-решт Канае вирішив повернутися додому. Гойдаючись у переповненому вагоні електрички, він згадував про ту мить, коли на станційній площі Мотоко раптом зникла з очей. „Ану ж вона таємно зустрічається з коханцем…” Мабуть, саме ця фантастична думка затьмарила йому мозок. „Напевно, я ревнував її до неіснуючого супротивника”,— усміхнувся Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

   Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.
   Протягом останнього місяця Канае не раз збирався заглянути в дім Нісімото, але чомусь відкладав. Це не означало, що його зачепили за живе слова Аяко. Скоріше він хотів показати свою байдужість до Мотоко — мовляв зауваження Аяко про його особливе ставлення до її подруги не має під собою ґрунту. Але ж у той самий час це означало, що він уникає зустрічі і з Аяко. Минали дні, і Канае здалося, що його відмовчування — це вияв образи за несправедливе звинувачення. Тож якби головний редактор не поцікавився, як справи з художнім оформленням книжки „Шлях до миру”, то Канае не зважився б піти до дівчат.
   Навіть натискаючи пальцем на кнопку дзвінка, він усе ще молився в душі, щоб двері відчинила господиня. Вона була б тоді своєрідним буфером у його стосунках з дівчатами. Але його мрія не справдилася — усередині почувся молодий голос, двері відчинились, і на порозі з'явилася Аяко у фартусі.
   — Добрий день! Пробачте, що давно не заходив…
   Аяко зашарілась і, відступивши крок назад, гукнула:
   — Мотоко-сан, Сома-сан прийшов! — а потім, дивлячись пильно в очі Канае, сказала: — Заходьте! Вибачте, і я в такому вигляді. Я поралася на кухні.
   — А де Нісімото-сан? — передаючи пакет з тістечками, запитав гість.
   — Спасибі. Пішла кудись з онуком. Удома тільки я з Мотоко-сан.
   Цього разу Мотоко не сиділа в майстерні, а озвалася зі сходів:
   — От добре, що ви прийшли! Піднімайтеся нагору. Здається, ви не з тих, що соромляться.
   — А чого мені соромитися? Боюсь тільки, щоб ви не били.
   — Відчуваєте за собою провину?
   Канае щось пробурчав і, роззувшись, пішов сходами нагору. З фартухом і пакетом тістечок у руці Аяко рушила за ним.
   — Сома-сан, ви нас відцуралися,— сказала Мотоко тільки Канае сів.— І про свої дорогоцінні платівки з музикою Сібеліуса забули. Що сталося?
   — Пробачте,— і він опустив голову.
   — А ми їх слухали не один раз,— втрутилася Аяко.— Мабуть, вони трохи стерлися.
   — Вони вам не були потрібні для роботи?
   — Ні. Все одно я не міг би ними скористатися, бо не маю програвача.
   — Ая-тян слухала їх з таким захопленням, що, мабуть, стала більшим знавцем, ніж ви, Сома-сан.
   — Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.
   — Ая-тян, не треба метушитися.
   — А я не метушуся.
   — До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?
   Канае силувано всміхнувся.
   — І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.
   — Яка?
   — Мотоко-сан, ви працюєте над обкладинкою?
   Скориставшись з нагоди, Аяко встала й пішла вниз готувати чай. Мотоко провела її очима й запитала:
   — Сома-сан, того дня и на прогулянці з Ая-тян нічого не сталося?
   На обличчі Мотоко проглядала цікавість, але тон її запитання не вимагав від Канае докладних роз'яснень.
   — Чому ви так думаєте?
   — Ви ж після того до на нас не заходили.
   — Був зайнятий.
   — І на прогулянці викладали свої погляди про музику Сібеліуса?
   — Не збирався, але…
   — Від того дня Ая-тян не розлучається з пластинками. Вона здібна учениця. Щоразу, особливо вранці, вмикає радіо, щоб не пропустити музику Сібеліуса. Протуркотала мені всі вуха про нього.
   Канае всміхнувся, а потім запитав:
   — Аяко-сан про той день щось розповідала?
   — Нічого. Тому-то я вас розпитую.
   — Здається, вона мене терпіти не може.
   Мотоко кинула на нього допитливий погляд і відповіла:
   — Я так не думаю.
   — Настрій у неї зіпсувався.
   — Ви самі в цьому винні. Ая-тян раділа з тої прогулянки. Та це й не дивно, бо вона живе наче під замком, на людях майже не буває. Однак відтоді ви не показувалися і, зрозуміло, вона почала турбуватися.
   „Отже, Аяко нічого не сказала подрузі,— подумав Канае.— А натомість взялася слухати пластинки з музикою Сібеліуса”.
   — Ая-тян начебто до вас не байдужа.— Мотоко глянула насмішкувато на гостя й перевела розмову на інше: — То що будемо робити з обкладинкою?
   — Про це я вас хочу запитати,— заспокоївшись, відповів Канае. „Бо від Мотоко іноді можна почути бозна-що”,— подумав він.— Що за безвідповідальність! Хіба я вас не просив? Спочатку ви відмовлялись, а потім згодилися.
   — Але ж ви сказали, що можна не поспішати. Бо книжка, мовляв, буде готова аж через шість місяців. Та хіба можна ілюструвати книжку, якщо не знаєш її змісту? Крім того, ви перестали в нас бувати…
   — Вибачте.
   У цей час з'явилась Аяко з термосом у руках і взялася готувати чай.
   — Ая-тян, я й від твого імені сварила Сома-сана,— проказала Мотоко.
   — За що?
   — За те, що давно не приходив. Що забув нас.
   — Та хіба я можу забути? — поспішно заперечив Канае.
   — Тістечка зараз розкладати чи почекаємо Нісімото-сан? — запитала Аяко.
   — Ая-тян, тобі принесли, тобі й вирішувати, що з ними робити.
   — Нічого подібного. Сома-сан приніс їх вам, бо в нього до вас службова справа. Сома-сан, правду я кажу чи ні?
   Канае кивнув, бо в її запитанні було стільки непідробної щирості. Настрій у нього поліпшився.
   — Ая-тян, розкладайте. Мабуть, вам вони найбільше сподобаються.
   Гість першим з'їв свою порцію і попросив ще налити чаю.
   — Який же ви ненаситний! — здивувалася Мотоко.
   — Бо зголоднів,— і Канае силувано всміхнувся.
   — Беріть ще. Для Нісімото-сан я відклала,— сказала Аяко, поглядаючи на подругу.
   — Так, так, можете з'їсти й мою порцію,— припрошувала Мотоко.
   — Мотоко-сан, свого не роздавайте.
   — Ая-тян, чого ти всюди пхаєшся?
   У словах Мотоко було стільки щедрості, що Канае без жодного вагання ум'яв ще трохи тістечок.
   — Аяко-сан, як у вас з Сібеліусом? Яке враження від його музики? — запитав він.
   Аяко розгубилась і промимрила:
   — Важко сказати… Я її не розумію.
   — Чого саме?
   — У Сьомій симфонії начебто нема окремих частин. Я прослухала її тричі з ваших пластинок і не збагнула, на чому ґрунтується її цілісність. Здається, чогось подібного в інших композиторів нема.
   — Цю симфонію я теж не зовсім розумію,— зізнався Канае.— У ній Сібеліус наче підбиває підсумки своєї творчості. Окремі стихії виявляються тут без зайвих емоцій. Такий музичний твір, який не розбивається на частини, треба слухати з довгограючої пластинки.
   — Четверту симфонію передавали по радіо, але її зміст теж не дійшов до мене. Мені даються тільки короткі речі, наприклад, „Туонельський лебідь” або „Сумний вальс”. А будова великих творів мені не зрозуміла.
   — Будова?..— Канае задумався.— Ви не розумієте того, що окремі музичні теми не розвиваються, а з'являються незалежно одна від одної?
   — Ніби це.
   — А вам, Сома-сан, таке незрозуміле плетиво подобається? — іронічно завважила Мотоко.
   — Може, ви й маєте рацію,— Канае задумався.— Але я хотів би навести на свою користь деякі аргументи.
   — Ми вас слухаємо.
   Пригубивши чашку, Канае хвилинку думав, а потім підійшов до книжкової шафи і взяв „Калевали” та монографію Сесіля Грея.— Минулого разу я, здається, пояснював зміст „Туонельського лебедя”. Це одна з Чотирьох легенд, написаних на основі фінського епосу „Калевала”. Взагалі вся творчість Сібеліуса тісно пов'язана з „Калевалою”. Навіть для симфоній автор черпав фінський дух з того самого джерела. Та все одно минулого разу я заявив, що не вважаю Сібеліуса композитором, який оспівав Фінляндію…
   — Стривайте. Я цього не пригадую,— втрутилася Мотоко.
   — Невже я казав це тільки Аяко-сан? Словом, я вважаю, що Сібеліус оспівав свою власну країну, а Фінляндія послужила йому лише сценою для створення ідеального мистецького світу. Зрозуміло? Те, що він узяв з „Калевали” і глибоко засвоїв, не вступало в суперечність з його уявленнями. Згадувані раніше Чотири легенди написані в ранній молодості, до появи Першої симфонії й Концерту для скрипки з оркестром. Однак дві з них — „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” — можна вважати основою всієї його творчості. „Туонельський лебідь” зрозумілий кожному, навіть якщо слухати його з платівки. На темних водах країни смерті гойдається лебідь. Музика сповнена ліризму, смутку й самотності. Як пише Сесіль Грей, повільний, заколисуючий ритм 4/9 і особливо мелодія англійського ріжка вражають неповторною красою. Цей ритм зустрічається і в інших творах Сібеліуса. Можна не сумніватися, що ліричний струмінь його музики бере свій початок з образу лебедя, що гойдається на водах країни смерті. Зрозуміло?
   — Все зрозуміло,— і Аяко кивнула головою.— „Туонельський лебідь” мені дуже до вподоби. Коли слухаю цю музику, то мимоволі згадую Мотоко-сан.
   — Як ви кажете?..— перебила Мотоко.— Так, наче я вже мертва.
   — Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати, що ваше почуття самотності чимось схоже на цю музику.
   — А я не почуваюся самотньою.
   — Не треба сперечатися,— втрутився Канае.— Послухайте ще цікавішу річ. Хочеться підкреслити, що „Повернення Леммінкяйнена” — твір зовсім іншого характеру. Нещодавно я вперше почув його по радіо. Може, тому, що я сподівався від нього дуже багато, він не справив на мене особливого враження, але його найголовнішу рису я схопив. Аяко-сан, ви слухали його?
   — Ні. А коли це було? Взагалі-то я не пропускаю таких передач.
   — Радіостанція Еф-е-ен уночі передавала.
   — Як це я пропустила?..— забідкалася Аяко.
   — Так от я хочу сказати, що „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” абсолютно несхожі одна на одну речі. Ось що пише Сесіль Грей з цього приводу.— Канае розгорнув монографію й почав перекладати: — „Головна тема складається з маленьких уривків і перекочується, ніби м'яч, від одної групи інструментів до іншої, аж поки не зіллється в одне органічне ціле”. Порівняно з „Туонельським лебедем” музика цього твору світліша, та, як на мене, найцікавішою є не сама тема, а спосіб її утворення, який ліг в основу композиції пізніших творів, особливо Сьомої симфонії. Цей метод упорядкування музичного матеріалу тісно пов'язаний з пригодами Леммінкяйнена, описаними в „Калевалі”.
   — Минулого разу ви вже згадували про це.
   — Тепер я хочу розвинути цю думку. Щоб одружитися з донькою хазяйки Похйоли, Леммінкяйнен мав виконати три завдання. З двома він упорався, а при виконанні третього (йому веліли застрелити лебедя на річці Туоні) його
   підстеріг ворог — сліпий пастух і кинув на нього гадюку. Укус її був смертельний. Син Туоні порубав тіло Леммінкяйнена на шматки й пустив за водою. А тим часом одного дня мати Леммінкяйнена, побачивши, як з її гребеня стікає кров, зрозуміла, що її син загинув. У хазяйки Похйоли вона
   дізнається про залицяння сина до її дочки, а від сонця — про місце його загибелі. Граблями, що їх виготовив коваль Ільмарінен, вона розгрібає воду, аж поки не витягує всі частини синового тіла, з'єднує їх докупи заклинаннями, змазує чарівними мазями й повертає сина до життя. Ця частина „Калевали” найбільше вражає. Та оскільки дочка хазяйки Похйоли так причарувала Леммінкяйнена, що він не може забути її, то мати ось що каже йому:

 
Не чіпай ти лебедя,
Хай живе у мирі
В чорних водах Туонели,
У глибоких чорториях!
Ти бери нещасну матір,
Повертайсь на батьківщину…
 

   Леммінкяйнен послухався матері: перестав думати про лебедя й повернувся додому. Я вважаю цей міфічний сюжет шедевром. У багатьох народних епосах згадується країна смерті, але тільки в „Калевалі” тема кохання переплітається з темою материнської любові.
   — Все зрозуміло! Ви хочете сказати, що між порубаним на шматки тілом Леммінкяйнена й будовою твору Сібеліуса є тісний зв'язок? — вигукнула, блискаючи очима, Аяко.
   — Саме так,— радісно погодився Канае.— Найсуттєвіші елементи епосу — почуття й настрій — при передачі їх музичними засобами відіграють конструктивну роль. Леммінкяйнена порубали на шматки й кинули в воду. Мати збирає шматки докупи й повертає сина до життя. Так само „Повернення Леммінкяйнена” стає органічним цілим завдяки накладанню окремих частин твору одна на одну. Уривки головної теми здаються розкиданими навмання, а насправді, вносячи у твір нові почуття, вони поступово ведуть героя від смерті до життя, від страждання до радості. Я вважаю цей композиційний прийом найбільшим відкриттям Сібеліуса.
   — Просто це програмна музика,— ніби охолоджуючи запал Канае, сказала Мотоко.
   — Може, ви й праві. Та хіба „Повернення Леммінкяйнена” не вражає єдністю форми і змісту? Подібним чином написані також пізніші твори цього композитора. Навіть симфонії, що не належать до програмної музики, наче мозаїчне панно, складені з багатьох шматків. Мабуть, саме ця особливість творчості Сібеліуса ускладнює розуміння його музики. Кінець кінцем, я дійшов висновку, що його музична еволюція відбувалася у двох паралельних струменях — ліричному, як у „Тубнельському лебеді”, та експериментальному, як у „Поверненні Леммінкяйнена”. Дивно? — запитав Канае, поглядаючи на Мотоко.
   — Ніхто не дивується. Таким, як ви, шанувальником Сібеліус міг би гордитися.