Страница:
— А що це таке?
— Швидше беріть і нікому не показуйте,— Канае мало не пхав коробку їй у руки, а тоді докинув: — Різдвяний подарунок.
— Але ж ви казали, що залишили його в Ая-тян.
— Той дарунок для Мотоко-сан, а цей для Момоко-сан.
— Дивно. Мені одній аж два подарунки?
— Не будемо сперечатися, я ж не понесу його назад.
— Якщо це різдвяний подарунок, то було б краще принести його завтра, на святий вечір,— сказала Момоко, але таки взяла подарунок у руки і, не ховаючись від людей, розірвала паперову обгортку, а відкривши оббиту чорною тканиною коробочку, скрикнула: — Ах, яка чудова річ! Мабуть, дорога? Чим же я її заслужила?
Зелений нефритовий кулон, який вона ніби зважувала на долоні, світився тьмяним блиском. Канае уважно стежив, як дівчина вішала його собі на шию. Ця єдина прикраса на тлі кремового светра справді мала ефектний вигляд.
— Личить мені? Жаль, що тут нема дзеркала.
— Личить. Тому я й купив. Не думаю, що в мене зовсім поганий смак.
— Дорого заплатили?
— Важливо, що зміг купити, а все інше — дрібниці. Зрештою, може, це звичайне скло,— відповів Канае, а тоді тихо додав: — Будь ласка, не кажіть Аяко-сан, що це від мене. Скажіть, гість подарував.
— Чому?
— Я б не хотів, щоб вона подумала, ніби її обійшли.
— Тоді й мені не давайте. Навіщо мені такі розкоші? Заберіть назад.
Обома руками вона притьмом відстібнула кулон і поклала на долоню. Канае було приємно дивитися на її плавні рухи, на те, як піднімалися при цьому її груди під светром. Але її останні слова й поведінка так його приголомшили, що він одразу плутано заперечив:-Але ж, Мотоко-сан… Я ж купив його саме для вас… Це жахливо!..
— Чому жахливо?
Стискаючи кулон з ланцюжком у кулаці, вона деякий час, схрестивши руки на грудях, поглядала на Канае, а тоді раптом поклала йому в долоню ще теплий його подарунок.
— Чого ви такі вперті? — лише й спромігся запитати він, коли вона, зібгавши паперову обгортку й кинувши її в корзину для сміття, пішла готувати віскі з содовою. Порожня коробочка все ще лежала на краю прилавка. Тримаючи в руці щораз тепліший кулон і вагаючись, покласти його в цю коробочку чи ні, Канае з нетерпінням чекав Момоко. Вона повернулася з двома склянками розбавленого віскі — для гостя і для себе.
— Ну навіщо вам бути такою впертою? — почав він тихо, налягаючи всім тілом на прилавок.— Чому б вам не прийняти цей подарунок? Я купив його для вас від щирої душі. Будь-кому він не підійде.
— Але ж ви сказали, що не хочете обійти Ая-тян.
— Я сказав: не хотів би, щоб вона подумала, ніби її обійшли. Вирішив, що така річ вам потрібна, поки ви працюєте офіціанткою.
— Кожна жінка прагне мати все гарне. І Ая-тян не виняток. Тим більше, якщо це від вас.
Канае зніяковів. Його дратувала її непоступливість, а тому вільна рука потяглася до склянки. „Я купив їй цей подарунок, бо вона мені подобається. Я люблю її, і тому витратив останні гроші на прикрасу для неї. Та хіба можу зізнатися їй у цьому?” — міркував Канае.
— А може, зробимо ось так; я вам дарую кулон, а ви мені — ту картину?
— Яку?
— Вже забули? Я ж вам про неї колись говорив. „Острів”. Ви обіцяли віддати її мені, та обіцянки й досі не виконали.
— А-а, ту? — губи Момоко скривилися в іронічній посмішці.
— Згода?
Канае простягнув руку й сунув їй у долоню кулон.
— Гей, за що це ви там торгуєтеся? — озвався голос збоку.— Момоко-сан, підійдіть-но сюди.
— Вона захопилася гостем,— кокетливо пожартувала Сакура. Канае здалося, ніби всі в барі повернули обличчя до нього, і він мимоволі почервонів. Момоко була спокійна.
— Зараз іду. Одну хвилинку…
Кулон зник у чорній коробці за прилавком, подалі від чужих очей. Саме тоді, коли Канае полегшено зітхнув, Момоко підвела голову і спитала:
— Отже, ви цим хочете заплатити за картину?
— Я раніше не думав про це.
— Значить, міняємося?
— Просто не знаю, що й сказати. Я ж приніс його вам як дарунок. Та якщо вам незручно його прийняти, то я ладен узяти у вас за це картину.
Вона стояла, схрестивши руки на грудях. „Цікаво, де вона заховала чорну коробку?” — подумав Канае. Момоко не звертала уваги на настирливі оклики гостей, її очі блищали. Здавалось, вони питали: „Чому ж ви не скажете, що любите мене, а тому принесли подарунок?” Канае понурив голову, і лише тоді дівчина залишила його на самоті.
Як тільки Момоко пішла, Канае, обхопивши обличчя руками, а очі втупивши в порожню склянку, зіперся ліктями на прилавок і впав у задуму. Позаду галасували завсідники бару, хтось заходив чи виходив, і тоді досередини вривався холодний вітер, але Канае нічого не помічав, він навіть не завважив, що йому подали нову порцію віскі. До програвача підходили поперемінно то Сакура, то Момоко, але робили це без особливої охоти. Видно, в барі не було широкого вибору пластинок, а може, офіціантки лінувалися їх міняти, бо здебільшого було чути мелодію „Jingle bell” і тільки іноді тісне приміщення заповнювала солодкувата французька пісенька або жваві ритм мамбо. Однак Канае не виявляв ніякого інтересу ні до музики, ні до людей, і навіть не підвів голови, коли з сусіднього табурета до стійки втиснувся, розсуваючи лікті, новий відвідувач. Він думав про те, що, як тільки Момоко повернеться, ще раз нагадає про своє бажання придбати картину. Звичайно, вона не давала твердої обіцянки, що відступить її йому. Треба, однак, сказати, що той острів на темному морі, нагадуючи про кінець світу, часто (зокрема й зараз) лякав його — Канае ловив себе тоді на думці, ніби потрапив у пастку. Часто?.. І сьогодні в шумливій редакційній кімнаті він як заворожений думав про твір Мотоко Моегі. Правда, йому й на гадку не спадало заволодіти ним, відкупившись різдвяним подарунком. Обмін картини на кулон — це була відмовка, придумана для того, щоб дівчина прийняла дарунок. І все ж таки „Острів” невідступно переслідував його протягом тих дев'яти місяців, відколи він познайомився з його авторкою. Таки правда, Канае запалився бажанням придбати картину й кілька разів заводив про неї розмову, але художниця ухилялася від прямої відповіді. Канае знав, що картиною цікавиться також і Аяко, але навряд, щоб Мотоко вагалася саме через це. І вже зовсім ні при чому тут її власна недооцінка чи переоцінка цього твору, а отже, й неохота розлучитися з ним. Словом, причина її вагань була йому незрозуміла. І водночас Канае не сумнівався, що під його натиском художниця здасться, адже вони близько подружили, та от досі щось нічого в нього не виходило. Бо, правду кажучи, картина його лякала. Якби її досить широке полотно повісити на стіні в його невеличкій кімнаті, де він днює й ночує, то холодні, майже крижані хвилі темного моря поволі затопили б його, притиснули б до стрімких скель острова, а морський вітер, що несе з собою запах смерті, задушив би його, і тоді… Канае не міг пригадати, коли його охопило таке передчуття, і хоча зацікавлення картиною не пропадало, кілька місяців він не торкався цієї тривожної теми. Отож якось непомітно дійшло до того, що картина стала для них (включаючи й Аяко) своєрідним табу. Зрештою, він навіть не знав, що з нею: лежить на купі в кутку майстерні разом з іншими чи знищена, замазана білою фарбою? Та незалежно від того, що підказували йому здогади, „Острів” існував у його свідомості, як жива істота, розростався, ставав краєвидом, ніби баченим на власні очі, ба навіть власноручно намальованим,— як тільки Канае заплющував очі, в його голові яскраво поставало і море, і острів. А от страх підкрадався мимоволі, підсвідомо й накидав мозку нерозгадані таємниці. Так було й сьогодні. „Відколи це почалося?” — запитав себе Канае.
Для нового відвідувача біля стійки Момоко нарешті принесла напій, і відразу (Канае навіть не встиг вставити своє слово) між ними почалася сяка-така балачка, а тому Канае мовчав і, тримаючи в руці склянку, стежив за дівчиною. Вона щось відповідала, а потім якось несподівано її погляд зупинився на вечірній газеті, яку новоприбулий гість збирався вже складати.
— Сома-сан…— раптом озвалася вона, підступивши ближче до нього.
Її погляд був такий серйозний, що Канае захвилювався. Сусід зиркнув у його бік.
— Що таке?
— Ви знали про це?..
Вона підсунула йому сторінку місцевої хроніки. Якусь мить його очі блукали по газеті, поки не натрапили на коротеньку замітку з фотографією й заголовком: „Самогубство драматурга Мітіо Като”. І відразу в полі його зору з'явилося чорне-чорнісіньке море. Може, він, Канае, забув саме про це?
— Знав. Сьогодні нам у редакцію повідомили.
— Це сталось учора ввечері. Такий молодий!
— Не дуже.
— Як це — не дуже? Тридцяти шести років. Звичайно, ви молодші за нього, але… Вам скільки? Двадцять п'ять чи двадцять шість?
„Чого вона до мене прискіпується?” — міркував Канае. Вона так уважно дивилась на нього, що аж сусід зацікавився.
— Чим ви незадоволені? — несміливо запитав він.
— І ви, Сома-сан, цього не розумієте? А ще працюєте в видавництві! Не те що інші наші клієнти. Мали б розуміти. Навіщо ви прийшли в бар, та ще й з якимось там різдвяним подарунком? Чому не пішли на ніч віддати йому останню шану?
— Сімма, головний редактор, пішов. Зрештою, наше видавництво не спеціалізується на художній літературі, а, крім того, я не мав справи з Като-саном, а тому буду присутнім тільки на похороні післязавтра, двадцять п'ятого числа.
Момоко пильно, майже зневажливо дивилась йому в очі — так, наче заглядала в саму душу. Не в змозі витримати и погляду, Канае запитав:
— А ви знали його?
— Ні. Звідки я могла його знати? Лише слухала кілька разів його п'єсу по радіо. В мене залишилося враження, що він — обдарована людина,
— Вам не слід брати цього так близько до серця.
Момоко стояла навпроти по той бік прилавка й наче не чула звертань інших гостей.
— Мені не слід, а вам, Сома-сан, треба,— сказала вона тихо. На тлі гучної мелодії „Jingle bell” її голосу ніхто, крім Канае, напевне, не чув (кожне її слово відгукувалося в ньому сумною луною й западало глибоко в душу).— Я знайома далеко не з усіма його творами, але мені здається, що його ставлення до мистецтва було чистим і серйозним, аж надто серйозним. Між драматургією й прозою, мабуть, є різниця, але ви добре знаєте — ви ж самі задумали роман,— що якраз чистота й серйозність намірів перешкоджає вам його закінчити. А коли так, то Мітіо Като не можна вважати, так би мовити, представником старшого покоління. Навіть якщо він пише по-іншому, ви не маєте права бути байдужим до нього. Я ніколи не дивилася на вас як на редактора якогось там видавництва, ви для мене — майбутній романіст, автор літературних шедеврів. Пам'ятаєте, під час першої нашої зустрічі ви сказали: „Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя”. І така людина байдужа до митця, якому випало страждання і на додачу смерть!.. Невже, по-вашому, варто жити для того, щоб слухати мелодію „Jingle bell” і пити віскі? Ви скажете: Різдво?.. А що таке Різдво?
Блискаючи з досади очима, Мотоко (Момоко такою скоромовкою не говорила) оглянула бар. Підпилі гості хотіли загравати з нею, але вона, як Медуза Горгона, обертала їх у камінь. У клубах тютюнового диму Мотоко здавалась йому неприступною богинею помсти. Помсти за що? Чого це він, Канае, повинен зазнавати такого суворого осуду?
— Та хіба я байдужий? — виправдовувався Канае.— Мітіо Като — гідний пошани митець. Клянусь, мене приголомшила сьогодні ця прикра звістка. Я бачив вистави його п'єс, читав критичні статті про нього і не розумію, чому він наклав на себе руки. Він мав би жити. Невже душевній чистоті нема місця в цьому шаленому повоєнному світі? Коли так, то я не хочу бути таким чистим.
— Ви що, волієте стати міщанином? Значить, я помилилась у вас.
Тихі слова співрозмовниці кололи його, як кинджал. „Чого вона така сердита?” — дивувався Канае.
— Самогубство поклало край усьому. А Мітіо Като був такий обдарований. Власне, чому він сам погасив у собі цю божу іскру? Зі слабості? Я вважаю, що митець повинен жити так довго, як Сібеліус.
— Знову ви про свого Сібеліуса! — випалила Мотоко. — Дуже добре, що йому вдалося дожити до дев'яноста років. Сома-сан, ви думаєте наслідувати його?
У цю мить Канае помітив, що вона п'яна, і полегшено зітхнув. На душі в нього відлягло, а на губах нарешті з'явилась усмішка.
— Момоко-сан, годі нам сперечатися! Краще принесіть ще склянку віскі.
Дівчина сперлася руками на прилавок і, нахилившись уперед, скоромовкою повела:
— У світі є речі зрозумілі й незрозумілі. І чому хтось наклав на себе руки, ніхто, крім самогубця, не знає. Пояснення можуть бути різні: слабість, нервове виснаження, намагання відстояти свою чистоту. Тож чи маємо ми право осуджувати його — ми, що мигцем зиркнули на замітку в кутку газетної сторінки й тут же забули про неї? А ви ще й кажете… Не можна проходити повз смерть такого митця, як Мітіо Като. Ні вам, ні мені. Бо ми всі на одній дорозі…
— А я й не проходжу. Хіба я не казав, що мене приголомшила ця звістка? А те, що я п'ю тут віскі, зовсім інша річ.
— Нічого подібного. Просто вам страшно.
Наступної миті Момоко взяла з-перед Канае і його сусіда порожні склянки й відійшла до середини прилавка. Водночас загримів голос співака солодкавої французької пісеньки, залунав сміх хазяйки й Сакури з клієнтами. „Страшно?.. Я боюся? ..”
Канае сперся на стійку ліктями й затиснув обличчя руками. Що він тоді передусім відчув? Перші слова головного редактора, коли той підняв трубку, були: „Що?.. Наклав на себе руки?.. Мітіо Като?.. Коли? — і відразу в гомінливій кімнаті час ніби зупинився, всі завмерли, притихли.— Що за дурниця…” — дзвінкий голос Сімми звучав, як у порожнечі. „Справді, якась дурниця!” — повторював і Канае в думках. Раптом його свідомість потьмарилася, на неї насунулося щось чорне, і поступово крізь той туман проступив пустельний, без жодної пташини морський берег, круті скелі й нарешті острів у обрамленні темно-зелених дерев. Що це було? Подив, страх чи, може, тривога?
Певно, щось інше, ніж просто приголомшеність смертю драматурга. Канае читав його п'єси, бачив їхні вистави, та особисто його не знав, а крім того, був молодший за нього років на десять. Хоч він сам і мріяв стати письменником, але його перший твір не писався, а тому хто може вгадати, який відчай, які муки поїдають його, цього, за словами Мотоко, „молодого” ррманіста? Для письменника, який любить сни й видива, дійсність надто жорстока. Але хоч-не-хоч мусиш нею жити. „Ви не маєте права проходити повз…” — „Звичайно, не маю”.— „Ми всі на одній дорозі…” — „На одній дорозі? Невже людині, яка ще нічого не досягла, яка в пошуках свого місця в літературі тільки накидала в блокноті уривки роману, вже вготована та сама дорога? Хай там що каже Мотоко-сан, а я хочу ризикнути. Якщо Мітіо Като не зумів здійснити свою мрію в цьому жорстокому світі, то йому нічого не залишилося, як здатися. Відкинути мрію. Дійсність і мрія не існують окремо одна від одної, а перебувають у функціональній залежності одна від одної. Зневіра в житті — це водночас зневіра у мрії. А якщо її відкинути…”
Канае відчув, як тремтіли його руки, що стискали щоки. Та хіба він, Канае, міг би зректися власної мрії? Раптом його міркування здалися йому умоглядними, зосередженими тільки на його особі. „На одній дорозі…” Що це означає? Крізь музику він почув розмову Сакури з Момоко за прилавком і гукнув:
— Ще одну порцію!
Сакура зиркнула на нього і, штурхнувши Момоко ліктем, зареготала. Момоко не сміялась, а, насупивши брови, глянула в його бік і взялася готувати віскі з содовою. Якось непомітно зник сусід справа, спорожніло й за столиками.
— Момоко-сан, випийте й ви. Здається, я трохи перебрав,— звернувся Канае до дівчини, відхиливши голову назад і недбало зіпершись ліктем на прилавок,— Може, це й негарно в такий трагічний вечір…
— Забудьте про це.— Момоко стала навпроти нього за прилавком.— Зрештою, ми його не знали.
Вона говорила напрочуд лагідним голосом — так, наче доглядала його під час хвороби.
— Швидко ви змінили свою думку…
— Довелося. Тут не місце сперечатися. Тим більше з гостем.
Щось ніби кольнуло його в серце. Йому кортіло заперечити.
— Та все-таки що ви про це думаєте? Чому Мітіо Като вкоротив собі віку?
Офіціантка Момоко нахмурилась, зціпила зуби, і в ту ж мить перетворилася в Мотоко Моегі, а тоді, допивши віскі, подивилась на нього й тихо спитала:
— Хочете знати?
— Обов'язково хочу знати думку художниці Мотоко Моегі.
Її відповідь була проста й коротка:
— Бо побачив пекло.
— Що?..
Мотоко пильно дивилась на нього і, здається, вагалася — пояснювати чи промовчати? „Мабуть, вважає мене за недотепу, який нічого не збагне, хоч би скільки йому розповідали”,— подумав Канае.
— Я не люблю повторювати,— відповіла вона.
— Яке пекло?..
— Краще б його не знати! Та от я гадаю, що Мітіо Като бачив його. А коли так, то в душі чув, як воно кличе його до себе.
— А коли він його бачив?
— Звідки я можу знати? Під час війни або після неї, А може, в дитинстві. Всі самогубці відчувають, що таке пекло. Бачать неземні видовища.
У його свідомості знову промайнуло видиво, породжене тою картиною. Широко відкривши очі, бліда від сп'яніння, Мотоко повела навколо себе рукою і спитала:
— Сома-сан, яким усе це вам здається?
Раптом залунала мелодія популярного в той час мамбо, і на невеличкому просторі між столами й прилавком почали танцювати гості з хазяйкою та Сакурою. Чоловіки біля стійки повертали голови й долонями відбивали такт. Канае теж глянув на танцюючих, але тут же перевів погляд на Мотоко. Вони вдвох були чимось зовсім чужим галасливій атмосфері бару.
— Що значить — яким?
— Видно, ви не розумієте. Ці люди в моїх очах — кістяки. Ні, це не метафора, а чиста правда. Таке відчуття находило на мене не раз, відколи я найнялася сюди на роботу. Кістяки, що витанцьовують під музику! Ходять, п'ють, розмовляють. Є такий романтичний вираз — танець смерті, але я маю на увазі не його. Я бачу справжній танець смерті, бо скільки б я не протирала очі, видиво не пропадає. Значить, це не галюцинація, а дійсність.
— Може, це від алкоголю?
— Навряд. Скоріше пекло в мені самій.
— От біда! І довго з вами таке триває? — ледь-ледь усміхаючись, запитав Канае.
Заспокоївшись, він повернувся, аби ще раз глянути на танцюристів, але не побачив ні хазяйки, ні Сакури, ні гостей — танцювали, стикаючись один з одним, людські скелети. Було чути, як торохтять кості. Скелети за столом плескали в долоні, видаючи звук, схожий на удари гральних кісток об дошку. Канае сторопів, облився холодним потом, але відірвати погляду від цього видовища не міг.
ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
— Швидше беріть і нікому не показуйте,— Канае мало не пхав коробку їй у руки, а тоді докинув: — Різдвяний подарунок.
— Але ж ви казали, що залишили його в Ая-тян.
— Той дарунок для Мотоко-сан, а цей для Момоко-сан.
— Дивно. Мені одній аж два подарунки?
— Не будемо сперечатися, я ж не понесу його назад.
— Якщо це різдвяний подарунок, то було б краще принести його завтра, на святий вечір,— сказала Момоко, але таки взяла подарунок у руки і, не ховаючись від людей, розірвала паперову обгортку, а відкривши оббиту чорною тканиною коробочку, скрикнула: — Ах, яка чудова річ! Мабуть, дорога? Чим же я її заслужила?
Зелений нефритовий кулон, який вона ніби зважувала на долоні, світився тьмяним блиском. Канае уважно стежив, як дівчина вішала його собі на шию. Ця єдина прикраса на тлі кремового светра справді мала ефектний вигляд.
— Личить мені? Жаль, що тут нема дзеркала.
— Личить. Тому я й купив. Не думаю, що в мене зовсім поганий смак.
— Дорого заплатили?
— Важливо, що зміг купити, а все інше — дрібниці. Зрештою, може, це звичайне скло,— відповів Канае, а тоді тихо додав: — Будь ласка, не кажіть Аяко-сан, що це від мене. Скажіть, гість подарував.
— Чому?
— Я б не хотів, щоб вона подумала, ніби її обійшли.
— Тоді й мені не давайте. Навіщо мені такі розкоші? Заберіть назад.
Обома руками вона притьмом відстібнула кулон і поклала на долоню. Канае було приємно дивитися на її плавні рухи, на те, як піднімалися при цьому її груди під светром. Але її останні слова й поведінка так його приголомшили, що він одразу плутано заперечив:-Але ж, Мотоко-сан… Я ж купив його саме для вас… Це жахливо!..
— Чому жахливо?
Стискаючи кулон з ланцюжком у кулаці, вона деякий час, схрестивши руки на грудях, поглядала на Канае, а тоді раптом поклала йому в долоню ще теплий його подарунок.
— Чого ви такі вперті? — лише й спромігся запитати він, коли вона, зібгавши паперову обгортку й кинувши її в корзину для сміття, пішла готувати віскі з содовою. Порожня коробочка все ще лежала на краю прилавка. Тримаючи в руці щораз тепліший кулон і вагаючись, покласти його в цю коробочку чи ні, Канае з нетерпінням чекав Момоко. Вона повернулася з двома склянками розбавленого віскі — для гостя і для себе.
— Ну навіщо вам бути такою впертою? — почав він тихо, налягаючи всім тілом на прилавок.— Чому б вам не прийняти цей подарунок? Я купив його для вас від щирої душі. Будь-кому він не підійде.
— Але ж ви сказали, що не хочете обійти Ая-тян.
— Я сказав: не хотів би, щоб вона подумала, ніби її обійшли. Вирішив, що така річ вам потрібна, поки ви працюєте офіціанткою.
— Кожна жінка прагне мати все гарне. І Ая-тян не виняток. Тим більше, якщо це від вас.
Канае зніяковів. Його дратувала її непоступливість, а тому вільна рука потяглася до склянки. „Я купив їй цей подарунок, бо вона мені подобається. Я люблю її, і тому витратив останні гроші на прикрасу для неї. Та хіба можу зізнатися їй у цьому?” — міркував Канае.
— А може, зробимо ось так; я вам дарую кулон, а ви мені — ту картину?
— Яку?
— Вже забули? Я ж вам про неї колись говорив. „Острів”. Ви обіцяли віддати її мені, та обіцянки й досі не виконали.
— А-а, ту? — губи Момоко скривилися в іронічній посмішці.
— Згода?
Канае простягнув руку й сунув їй у долоню кулон.
— Гей, за що це ви там торгуєтеся? — озвався голос збоку.— Момоко-сан, підійдіть-но сюди.
— Вона захопилася гостем,— кокетливо пожартувала Сакура. Канае здалося, ніби всі в барі повернули обличчя до нього, і він мимоволі почервонів. Момоко була спокійна.
— Зараз іду. Одну хвилинку…
Кулон зник у чорній коробці за прилавком, подалі від чужих очей. Саме тоді, коли Канае полегшено зітхнув, Момоко підвела голову і спитала:
— Отже, ви цим хочете заплатити за картину?
— Я раніше не думав про це.
— Значить, міняємося?
— Просто не знаю, що й сказати. Я ж приніс його вам як дарунок. Та якщо вам незручно його прийняти, то я ладен узяти у вас за це картину.
Вона стояла, схрестивши руки на грудях. „Цікаво, де вона заховала чорну коробку?” — подумав Канае. Момоко не звертала уваги на настирливі оклики гостей, її очі блищали. Здавалось, вони питали: „Чому ж ви не скажете, що любите мене, а тому принесли подарунок?” Канае понурив голову, і лише тоді дівчина залишила його на самоті.
Як тільки Момоко пішла, Канае, обхопивши обличчя руками, а очі втупивши в порожню склянку, зіперся ліктями на прилавок і впав у задуму. Позаду галасували завсідники бару, хтось заходив чи виходив, і тоді досередини вривався холодний вітер, але Канае нічого не помічав, він навіть не завважив, що йому подали нову порцію віскі. До програвача підходили поперемінно то Сакура, то Момоко, але робили це без особливої охоти. Видно, в барі не було широкого вибору пластинок, а може, офіціантки лінувалися їх міняти, бо здебільшого було чути мелодію „Jingle bell” і тільки іноді тісне приміщення заповнювала солодкувата французька пісенька або жваві ритм мамбо. Однак Канае не виявляв ніякого інтересу ні до музики, ні до людей, і навіть не підвів голови, коли з сусіднього табурета до стійки втиснувся, розсуваючи лікті, новий відвідувач. Він думав про те, що, як тільки Момоко повернеться, ще раз нагадає про своє бажання придбати картину. Звичайно, вона не давала твердої обіцянки, що відступить її йому. Треба, однак, сказати, що той острів на темному морі, нагадуючи про кінець світу, часто (зокрема й зараз) лякав його — Канае ловив себе тоді на думці, ніби потрапив у пастку. Часто?.. І сьогодні в шумливій редакційній кімнаті він як заворожений думав про твір Мотоко Моегі. Правда, йому й на гадку не спадало заволодіти ним, відкупившись різдвяним подарунком. Обмін картини на кулон — це була відмовка, придумана для того, щоб дівчина прийняла дарунок. І все ж таки „Острів” невідступно переслідував його протягом тих дев'яти місяців, відколи він познайомився з його авторкою. Таки правда, Канае запалився бажанням придбати картину й кілька разів заводив про неї розмову, але художниця ухилялася від прямої відповіді. Канае знав, що картиною цікавиться також і Аяко, але навряд, щоб Мотоко вагалася саме через це. І вже зовсім ні при чому тут її власна недооцінка чи переоцінка цього твору, а отже, й неохота розлучитися з ним. Словом, причина її вагань була йому незрозуміла. І водночас Канае не сумнівався, що під його натиском художниця здасться, адже вони близько подружили, та от досі щось нічого в нього не виходило. Бо, правду кажучи, картина його лякала. Якби її досить широке полотно повісити на стіні в його невеличкій кімнаті, де він днює й ночує, то холодні, майже крижані хвилі темного моря поволі затопили б його, притиснули б до стрімких скель острова, а морський вітер, що несе з собою запах смерті, задушив би його, і тоді… Канае не міг пригадати, коли його охопило таке передчуття, і хоча зацікавлення картиною не пропадало, кілька місяців він не торкався цієї тривожної теми. Отож якось непомітно дійшло до того, що картина стала для них (включаючи й Аяко) своєрідним табу. Зрештою, він навіть не знав, що з нею: лежить на купі в кутку майстерні разом з іншими чи знищена, замазана білою фарбою? Та незалежно від того, що підказували йому здогади, „Острів” існував у його свідомості, як жива істота, розростався, ставав краєвидом, ніби баченим на власні очі, ба навіть власноручно намальованим,— як тільки Канае заплющував очі, в його голові яскраво поставало і море, і острів. А от страх підкрадався мимоволі, підсвідомо й накидав мозку нерозгадані таємниці. Так було й сьогодні. „Відколи це почалося?” — запитав себе Канае.
Для нового відвідувача біля стійки Момоко нарешті принесла напій, і відразу (Канае навіть не встиг вставити своє слово) між ними почалася сяка-така балачка, а тому Канае мовчав і, тримаючи в руці склянку, стежив за дівчиною. Вона щось відповідала, а потім якось несподівано її погляд зупинився на вечірній газеті, яку новоприбулий гість збирався вже складати.
— Сома-сан…— раптом озвалася вона, підступивши ближче до нього.
Її погляд був такий серйозний, що Канае захвилювався. Сусід зиркнув у його бік.
— Що таке?
— Ви знали про це?..
Вона підсунула йому сторінку місцевої хроніки. Якусь мить його очі блукали по газеті, поки не натрапили на коротеньку замітку з фотографією й заголовком: „Самогубство драматурга Мітіо Като”. І відразу в полі його зору з'явилося чорне-чорнісіньке море. Може, він, Канае, забув саме про це?
— Знав. Сьогодні нам у редакцію повідомили.
— Це сталось учора ввечері. Такий молодий!
— Не дуже.
— Як це — не дуже? Тридцяти шести років. Звичайно, ви молодші за нього, але… Вам скільки? Двадцять п'ять чи двадцять шість?
„Чого вона до мене прискіпується?” — міркував Канае. Вона так уважно дивилась на нього, що аж сусід зацікавився.
— Чим ви незадоволені? — несміливо запитав він.
— І ви, Сома-сан, цього не розумієте? А ще працюєте в видавництві! Не те що інші наші клієнти. Мали б розуміти. Навіщо ви прийшли в бар, та ще й з якимось там різдвяним подарунком? Чому не пішли на ніч віддати йому останню шану?
— Сімма, головний редактор, пішов. Зрештою, наше видавництво не спеціалізується на художній літературі, а, крім того, я не мав справи з Като-саном, а тому буду присутнім тільки на похороні післязавтра, двадцять п'ятого числа.
Момоко пильно, майже зневажливо дивилась йому в очі — так, наче заглядала в саму душу. Не в змозі витримати и погляду, Канае запитав:
— А ви знали його?
— Ні. Звідки я могла його знати? Лише слухала кілька разів його п'єсу по радіо. В мене залишилося враження, що він — обдарована людина,
— Вам не слід брати цього так близько до серця.
Момоко стояла навпроти по той бік прилавка й наче не чула звертань інших гостей.
— Мені не слід, а вам, Сома-сан, треба,— сказала вона тихо. На тлі гучної мелодії „Jingle bell” її голосу ніхто, крім Канае, напевне, не чув (кожне її слово відгукувалося в ньому сумною луною й западало глибоко в душу).— Я знайома далеко не з усіма його творами, але мені здається, що його ставлення до мистецтва було чистим і серйозним, аж надто серйозним. Між драматургією й прозою, мабуть, є різниця, але ви добре знаєте — ви ж самі задумали роман,— що якраз чистота й серйозність намірів перешкоджає вам його закінчити. А коли так, то Мітіо Като не можна вважати, так би мовити, представником старшого покоління. Навіть якщо він пише по-іншому, ви не маєте права бути байдужим до нього. Я ніколи не дивилася на вас як на редактора якогось там видавництва, ви для мене — майбутній романіст, автор літературних шедеврів. Пам'ятаєте, під час першої нашої зустрічі ви сказали: „Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя”. І така людина байдужа до митця, якому випало страждання і на додачу смерть!.. Невже, по-вашому, варто жити для того, щоб слухати мелодію „Jingle bell” і пити віскі? Ви скажете: Різдво?.. А що таке Різдво?
Блискаючи з досади очима, Мотоко (Момоко такою скоромовкою не говорила) оглянула бар. Підпилі гості хотіли загравати з нею, але вона, як Медуза Горгона, обертала їх у камінь. У клубах тютюнового диму Мотоко здавалась йому неприступною богинею помсти. Помсти за що? Чого це він, Канае, повинен зазнавати такого суворого осуду?
— Та хіба я байдужий? — виправдовувався Канае.— Мітіо Като — гідний пошани митець. Клянусь, мене приголомшила сьогодні ця прикра звістка. Я бачив вистави його п'єс, читав критичні статті про нього і не розумію, чому він наклав на себе руки. Він мав би жити. Невже душевній чистоті нема місця в цьому шаленому повоєнному світі? Коли так, то я не хочу бути таким чистим.
— Ви що, волієте стати міщанином? Значить, я помилилась у вас.
Тихі слова співрозмовниці кололи його, як кинджал. „Чого вона така сердита?” — дивувався Канае.
— Самогубство поклало край усьому. А Мітіо Като був такий обдарований. Власне, чому він сам погасив у собі цю божу іскру? Зі слабості? Я вважаю, що митець повинен жити так довго, як Сібеліус.
— Знову ви про свого Сібеліуса! — випалила Мотоко. — Дуже добре, що йому вдалося дожити до дев'яноста років. Сома-сан, ви думаєте наслідувати його?
У цю мить Канае помітив, що вона п'яна, і полегшено зітхнув. На душі в нього відлягло, а на губах нарешті з'явилась усмішка.
— Момоко-сан, годі нам сперечатися! Краще принесіть ще склянку віскі.
Дівчина сперлася руками на прилавок і, нахилившись уперед, скоромовкою повела:
— У світі є речі зрозумілі й незрозумілі. І чому хтось наклав на себе руки, ніхто, крім самогубця, не знає. Пояснення можуть бути різні: слабість, нервове виснаження, намагання відстояти свою чистоту. Тож чи маємо ми право осуджувати його — ми, що мигцем зиркнули на замітку в кутку газетної сторінки й тут же забули про неї? А ви ще й кажете… Не можна проходити повз смерть такого митця, як Мітіо Като. Ні вам, ні мені. Бо ми всі на одній дорозі…
— А я й не проходжу. Хіба я не казав, що мене приголомшила ця звістка? А те, що я п'ю тут віскі, зовсім інша річ.
— Нічого подібного. Просто вам страшно.
Наступної миті Момоко взяла з-перед Канае і його сусіда порожні склянки й відійшла до середини прилавка. Водночас загримів голос співака солодкавої французької пісеньки, залунав сміх хазяйки й Сакури з клієнтами. „Страшно?.. Я боюся? ..”
Канае сперся на стійку ліктями й затиснув обличчя руками. Що він тоді передусім відчув? Перші слова головного редактора, коли той підняв трубку, були: „Що?.. Наклав на себе руки?.. Мітіо Като?.. Коли? — і відразу в гомінливій кімнаті час ніби зупинився, всі завмерли, притихли.— Що за дурниця…” — дзвінкий голос Сімми звучав, як у порожнечі. „Справді, якась дурниця!” — повторював і Канае в думках. Раптом його свідомість потьмарилася, на неї насунулося щось чорне, і поступово крізь той туман проступив пустельний, без жодної пташини морський берег, круті скелі й нарешті острів у обрамленні темно-зелених дерев. Що це було? Подив, страх чи, може, тривога?
Певно, щось інше, ніж просто приголомшеність смертю драматурга. Канае читав його п'єси, бачив їхні вистави, та особисто його не знав, а крім того, був молодший за нього років на десять. Хоч він сам і мріяв стати письменником, але його перший твір не писався, а тому хто може вгадати, який відчай, які муки поїдають його, цього, за словами Мотоко, „молодого” ррманіста? Для письменника, який любить сни й видива, дійсність надто жорстока. Але хоч-не-хоч мусиш нею жити. „Ви не маєте права проходити повз…” — „Звичайно, не маю”.— „Ми всі на одній дорозі…” — „На одній дорозі? Невже людині, яка ще нічого не досягла, яка в пошуках свого місця в літературі тільки накидала в блокноті уривки роману, вже вготована та сама дорога? Хай там що каже Мотоко-сан, а я хочу ризикнути. Якщо Мітіо Като не зумів здійснити свою мрію в цьому жорстокому світі, то йому нічого не залишилося, як здатися. Відкинути мрію. Дійсність і мрія не існують окремо одна від одної, а перебувають у функціональній залежності одна від одної. Зневіра в житті — це водночас зневіра у мрії. А якщо її відкинути…”
Канае відчув, як тремтіли його руки, що стискали щоки. Та хіба він, Канае, міг би зректися власної мрії? Раптом його міркування здалися йому умоглядними, зосередженими тільки на його особі. „На одній дорозі…” Що це означає? Крізь музику він почув розмову Сакури з Момоко за прилавком і гукнув:
— Ще одну порцію!
Сакура зиркнула на нього і, штурхнувши Момоко ліктем, зареготала. Момоко не сміялась, а, насупивши брови, глянула в його бік і взялася готувати віскі з содовою. Якось непомітно зник сусід справа, спорожніло й за столиками.
— Момоко-сан, випийте й ви. Здається, я трохи перебрав,— звернувся Канае до дівчини, відхиливши голову назад і недбало зіпершись ліктем на прилавок,— Може, це й негарно в такий трагічний вечір…
— Забудьте про це.— Момоко стала навпроти нього за прилавком.— Зрештою, ми його не знали.
Вона говорила напрочуд лагідним голосом — так, наче доглядала його під час хвороби.
— Швидко ви змінили свою думку…
— Довелося. Тут не місце сперечатися. Тим більше з гостем.
Щось ніби кольнуло його в серце. Йому кортіло заперечити.
— Та все-таки що ви про це думаєте? Чому Мітіо Като вкоротив собі віку?
Офіціантка Момоко нахмурилась, зціпила зуби, і в ту ж мить перетворилася в Мотоко Моегі, а тоді, допивши віскі, подивилась на нього й тихо спитала:
— Хочете знати?
— Обов'язково хочу знати думку художниці Мотоко Моегі.
Її відповідь була проста й коротка:
— Бо побачив пекло.
— Що?..
Мотоко пильно дивилась на нього і, здається, вагалася — пояснювати чи промовчати? „Мабуть, вважає мене за недотепу, який нічого не збагне, хоч би скільки йому розповідали”,— подумав Канае.
— Я не люблю повторювати,— відповіла вона.
— Яке пекло?..
— Краще б його не знати! Та от я гадаю, що Мітіо Като бачив його. А коли так, то в душі чув, як воно кличе його до себе.
— А коли він його бачив?
— Звідки я можу знати? Під час війни або після неї, А може, в дитинстві. Всі самогубці відчувають, що таке пекло. Бачать неземні видовища.
У його свідомості знову промайнуло видиво, породжене тою картиною. Широко відкривши очі, бліда від сп'яніння, Мотоко повела навколо себе рукою і спитала:
— Сома-сан, яким усе це вам здається?
Раптом залунала мелодія популярного в той час мамбо, і на невеличкому просторі між столами й прилавком почали танцювати гості з хазяйкою та Сакурою. Чоловіки біля стійки повертали голови й долонями відбивали такт. Канае теж глянув на танцюючих, але тут же перевів погляд на Мотоко. Вони вдвох були чимось зовсім чужим галасливій атмосфері бару.
— Що значить — яким?
— Видно, ви не розумієте. Ці люди в моїх очах — кістяки. Ні, це не метафора, а чиста правда. Таке відчуття находило на мене не раз, відколи я найнялася сюди на роботу. Кістяки, що витанцьовують під музику! Ходять, п'ють, розмовляють. Є такий романтичний вираз — танець смерті, але я маю на увазі не його. Я бачу справжній танець смерті, бо скільки б я не протирала очі, видиво не пропадає. Значить, це не галюцинація, а дійсність.
— Може, це від алкоголю?
— Навряд. Скоріше пекло в мені самій.
— От біда! І довго з вами таке триває? — ледь-ледь усміхаючись, запитав Канае.
Заспокоївшись, він повернувся, аби ще раз глянути на танцюристів, але не побачив ні хазяйки, ні Сакури, ні гостей — танцювали, стикаючись один з одним, людські скелети. Було чути, як торохтять кості. Скелети за столом плескали в долоні, видаючи звук, схожий на удари гральних кісток об дошку. Канае сторопів, облився холодним потом, але відірвати погляду від цього видовища не міг.
ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
Канае йшов, стискаючи в долоні руку Ген-тяна, і не смів оглянутися назад. Відразу за ворітьми хлопець схопився другою рукою за руку Аяко, але вулицю заповнювало стільки людей, що йти всім трьом пліч-о-пліч було важко, а тому непомітно дівчина відстала. Однак і зараз перед його очима пливла її постать ,в білому літньому кімоно з тонким квітчастим візерунком, чимось схожа на цвіт прив'ялої березки.
У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.
Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.
— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?
— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!
— Не журися! Я йду за тобою.
Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.
— Я тут!
Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.
— Все гаразд?
З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?
— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.
— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.
Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.
— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.
Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.
— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.
— Хочу. А купите?
— Та хіба Ген-тян їх зловить?
— Я спробую!
— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!
Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.
— Дядю, то що, не можна?
— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.
Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.
— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?
— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?
— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.
— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?
— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.
— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].
— Що це таке?
— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.
Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:
— Дядю, в мене не виходить.
— Скільки впіймав?
— Дві.
Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.
— Ще одну на додачу,— попросив Канае.
Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.
— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?
— Я.
— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.
— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.
Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:
— Ген-тян, що ти говориш?
— Ти ж така неуважна.
Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.
— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!
Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.
— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне
повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.
У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.
Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.
— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?
— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!
— Не журися! Я йду за тобою.
Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.
— Я тут!
Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.
— Все гаразд?
З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?
— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.
— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.
Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.
— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.
Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.
— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.
— Хочу. А купите?
— Та хіба Ген-тян їх зловить?
— Я спробую!
— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!
Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.
— Дядю, то що, не можна?
— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.
Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.
— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?
— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?
— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.
— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?
— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.
— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].
— Що це таке?
— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.
Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:
— Дядю, в мене не виходить.
— Скільки впіймав?
— Дві.
Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.
— Ще одну на додачу,— попросив Канае.
Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.
— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?
— Я.
— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.
— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.
Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:
— Ген-тян, що ти говориш?
— Ти ж така неуважна.
Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.
— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!
Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.
— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне
повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.