Страница:
— Тоді, може, подамося в гори? Я б узяв відпустку наступного тижня. Правда, ще не знаю, куди їхати. Думав податися на батьківщину.
В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.
— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!
— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.
— Шукала роботи або хоч підробітку.
— Роботи? Але ж ви вчитеся.
— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…
— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?
— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.
— І через це посварилися з Мотоко-сан?
— А чого нам сваритися?
— Але ж вона поїхала до Хіросіми?
— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.
— А коли ж повернеться?
— Не знаю. Коли захоче.
Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
ПІЗНІЙ ВЕЧІР
ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
В промінні надвечірнього сонця листя клена взялося багрянцем, а трава біля веранди поринула в тінь. Почали своє надривне сюрчання цикади.
— Ген-тян, заходь у дім! — покликала з кухні Нісімото хлопця, що з невеликою поливальницею бродив між деревами.— Сома-сан, прошу й вас!
— А все-таки чого ви серед дня вибралися до міста? Мали якусь невідкладну справу? — стежачи за Ген-тяном, допитувався Канае в Аяко, що сиділа поруч.
— Шукала роботи або хоч підробітку.
— Роботи? Але ж ви вчитеся.
— Я вже кинула Жіночий інститут мистецтв. На прохання Мотоко-сан я відвідувала його з квітня, але ж плата за навчання дуже висока і, крім того, таланту в мене нема…
— Дивно. Та хіба за два-три місяці можна взнати, є в тебе талант чи ні?
— Коли живеш з Мотоко-сан, то швидко зрозумієш. Мені було важко усвідомлювати, що за мене вносять плату. Тому й кинула.
— І через це посварилися з Мотоко-сан?
— А чого нам сваритися?
— Але ж вона поїхала до Хіросіми?
— Це різні речі. Мотоко-сан любить казати, що іноді варто пожити самій, а тому мене з собою не бере. І мені радить подорожувати наодинці. Я гадаю, щось їй досадило, і вона спересердя кудись поїхала.
— А коли ж повернеться?
— Не знаю. Коли захоче.
Помітивши, що Ген-тян уже в домі, Канае підвівся з веранди, взяв порожні відра і сказав до Аяко: „Піду ноги помию.— Він уже був рушив, та, ніби щось пригадавши, обернувся й запитав: — Слухайте, Аяко-сан, коли так, то, може, зробимо мандрівку по Хоккайдо? Якщо зупинимося в моїх батьків, то для поїздки по навколишніх місцях грошей у мене вистачить. Що ви на це скажете?”
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Якби одного дня ми не збагнули, що потік часу не можна зупинити, що вже пізно й назад вороття нема, то й не знали б, як це звичайно буває, від чого його відлічувати. Я сказала: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян, усміхаючись, услід за мною повторила: „Від'їжджаємо”. Однак той час треба відраховувати не від того моменту, коли, опинившись наодинці, ми тихо проказали, як пароль, одне й те саме слово, а набагато раніше. Відколи? Відтоді, як у холодній кімнаті сон чергувався з гнітючим пробудженням? Ні, раніше, багато днів тому, коли я усвідомила, що існує в о н о — вже тоді час переродився, зрівняв мене з н и м, поглинув мої почуті й жалі і плив, розливаючись широкою повінню. А тому від’їзд для мене нічого нового не означав. Коли ми вийшли з дому Нісімото і, дібравшись окружною дорогою до токійського вокзалу, сіли в експрес, я не відчула якоїсь змін в характері часу, а, як і інші пасажири, бадьоро розмовляла з Ая-тян. І тоді й о г о голос зливався з моїм і остерігав, щоб я не зрікалася свого наміру, бо нічого страшного в цьому немає. А чого б я мала його зрікатися? Все вже давно було вирішено, тож чого б я мала боятися? Можливо, відтоді час поплив інакше, і зупинити його нову течію не могла не тільки я, але й Ая-тян. Не годен був цього зробити й Сома-сан. Цей нерозумний чоловік утішав себе ілюзією, що він живе в одному зі мною часі і що врятує мене, заговорюючи такими словами, як „мир”, „мистецтво” і „кохання”. Певно, Сома-сан і Ая-тян належать одному часові, та про себе я цього сказати не можу. Та хіба ви, Сома-сан, зрозуміли мене? Мій час цілком інший, можна сказати, що вій уже й зупинився. Бо час пливе тоді, коли щось міняється, коли зустрічаєшся з незнайомими людьми, бачиш незнайомі краєвиди, з нетерпінням відкриваєш для себе невідоме. У мене ж нічого не міняється, нових краєвидів не бачу, невідомого не відкриваю, надій ні на що не маю. Тільки одне я знаю: в о н о оточує мене звідусіль, щохвилини підштовхує вперед і провіщає кінець. Я знаю, де початок і де мене жде кінець. Його не минути, ми йдемо йому назустріч, ні, навпаки, він наближається до нас — це я давно збагнула. Знаю, що той кінець розростеться, роздробиться, заповнив собою час і поступово загусне, стужавіє. Як повітря, яким я дихаю. Як ніч навколо мене.
…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.
— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.
З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.
— Солдате, вас дуже поранило?
Вона підійшла й присіла біля нього — так, наче збиралася надавати йому медичну допомогу. Та шукала вона тут не захистку від дощу, а раділа, що помітила того, хто озивався до неї людським голосом.
— Я пропав. Уже ноги не тримають…
— Нічого. Скоро дощ угамується, і я відведу вас…
— Ні, мені вже ніщо не допоможе. А ви, сестрице, остерігайтеся цього дощу, бо, кажуть, він отруйний.
Вона кивнула і втупила очі в напівтемряву — так, ніби
шукала там ненависного ворога.
— Сестрице, ви такі гарні…
Вона спробувала всміхнутися (насправді її губи ледь-ледь скривились) і, подобрівши, обернулась до солдата, але саме в цю мить його тіло осунулося вниз по стіні і впало ниць, як старе дерево. По забинтованій голові залопотів дощ і незабаром надав їй землистого кольору…
Якщо час — це потік, що пливе з однієї точки до іншої, то все на світі повинно мати початок і кінець. Але ж мій час описує зигзагоподібну криву на поверхні чи навіть у замкнутому просторі, а тому початок і кінець з'являються на ній раз по раз. Зрештою, я не бачу між ними особливої різниці, бо моє життя рухається по спіралі, а смерть дивиться мені в очі кожної миті. Уклавши з н и м угоду, я втратила звичний час, але позбулася неспокою і страху настільки, що здатна, не здригаючись, прийняти свою долю. Сома-сан, ви коли-небудь думали над тим, у якому часі я живу? Для вас час — це безупинний потік, неперервна лінія із страшним кінцем. Його початку ви не пригадуєте, бо він губиться наче в тумані, таким самим видається вам другий край вашого життя — ви його собі не можете уявити. А от для мене початок несе в зародку кінець, плодить, двоїть, множить однолику смерть. Я чимдуж від нього тікала, вірила, що це вдасться, і завдяки цьому сподівалася вернутись у ваш час, та насправді мене всюди зустрічав виплід початку, в о н о (моє друге „я”) і відчай, породжений відчаєм. Але ж хіба ви, Сома-сан, зрозумієте час, у якому я живу? Хіба може полохлива людина, не здатна на одну смерть, умирати безліч разів?
…На його мокрому обличчі не було ніякого виразу. Зрештою, й називати обличчям не було чого. То були останки, сотню раз бачені, попіл, що летить за вітром. „Так, наче він жив лише для того, щоб сказати, що я гарна”,— подумала вона. А навіщо це? Яке значення має зараз те, гарна вона чи ні? Та який зміст укладав у ті останні слова солдат? Вона цього не знала. Та вони й не додали їй ніякої сили. Перед тисячами смертей усе втратило сенс, на тій землі не залишилося нічого прекрасного…
Час знову почав текти, коли я промовила: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян майже одночасно повторила: „Від'їжджаємо”. Мене ця дорога вела до початку, Ая-тян — до кінця; це були різні дороги, але зараз вони простелилися до одного місця призначення. Чого це Ая-тян без ніякого жалю й навіть радо пішла за мною — так, наче в кінці її чекало щось чудесне? Адже від тої миті, коли ми вийшли з дому Нісімото-сан, цими вулицями вона ніколи не ходила. „Я б хотіла поглянути на рідну оселю”,— несміливо сказала вона. Я погодилась і перед тим як поїхати на токійський вокзал, ми прогулялися навколо храму Хонгандзі в Цукідзі. Ая-тян здебільшого мовчала, а якщо й говорила, то лише згадувала про своє дитинство. При цьому ми, напевно, пройшли повз дому її батьків. Таким способом вона переконувала себе, що їде в останню путь. Ми спізнилися на полудневий експрес, а тому почекали наступного. Сівши у вагон, я почала безтурботну розмову, сміялася так, ніби тішилася цією мандрівкою, та оскільки мертва частина моєї душі, як і полотна, повернуті лицем до стіни в майстерні, не могла воскреснути, то і мій голос, і сміх були всього-на-всього судомою моїх голосових зв'язок. „Я вперше їду з вами так далеко,— мовила Ая-тян. Далеко? Вона напевне знала, куди.— Я ніколи не була в Хіросімі”. Хіросіма… Безперечно, вона також знала, що це означає. „Ая-тян, ще не пізно,— в думках зверталась я до неї.— Одумайся, зійди з цього потягу й пересядь на інший, що йде в столицю, а я поїду сама. Ти заблукала і, потрапивши в мій час, опинилася в одному зі мною потязі. Зимової ночі ти побачила погани сон, послухалася оманливого чужого голосу й перестала бути собою, та коли розвидниться, ти зрозумієш, що помилилася, бо тобі не треба було сідати в цей потяг і їхати зі мною в останню путь. Так, ти помилилася. Наші часи відрізняються. Ая-тян, тобі нема потреби вибирати фатальний кінець, ти ж можеш жити собі на радість”. Усе це я говорила подумки, а не вголос. Чому? Бо була під й о г о наглядом? Ні, ми з н и м творили одне ціле, а, тому в о н о не затуляло мені рота. Просто я вважала, що Ая-тян так буде краще. Так буде краще. Досі ми тільки покірно чекали, а самі не намагалися вибирати й о г о, хоча від самого початку я розуміла, що це найголовніше. Я боролася з н и м і не хотіла слухати й о г о нашіптувань. Та коли зважитися, то зникне страх і тривога, час опише плавну спіраль і доведе до того місця, яке буде і початком, і кінцем. Видно, Ая-тян теж до цього додумалася. Знала вона й те, що добратися туди можна тільки разом зі мною. Знала, що час готує там для нас неминучу розв'язку. Ми не були його жертвами, а повними володарями. Простягаючись від вічності до вічності райдугою, він утишував страждання і залишав після себе щось схоже на прозору кулю. З такими думками в голові я сміялася, а Ая-тян, недовірливо поглядаючи на мене, питала: ”З чого ви смієтеся?” — і собі робила те саме. Разом з нами гулко реготав потяг і мчав до місця призначення. Мчав до н ь о г о.
…”Це не ніч, але й не день”,— насилу думала вона заціпенілим мозком. І справді день став схожим на ніч, із просвітів між чорними хмарами ринув, як із цебра, залопотівши по землі, такий самий чорний краплистий дощ. Над головою плив туман, і крізь нього вона вже не вгадувала навколишніх предметів. „Таке можна було б побачити вночі, в кошмарному сні, а не вдень!” — кричала вона, як хворий на пропасницю, але її думки не набирали словесної форми, тільки в очах закарбувалися розвалені будівлі, покалічені дерева, погнуте залізяччя, загачені уламками цегли та каменю вулиці, купки попелу, з яких зовсім нещодавно, слабнучи мов пружина, виривалося назовні тяжке зітхання і які були вмістилищем людських душ. Промоклі під чорним дощем подоби людей не зникли, а далі ворушилися в цьому незвичному світі, злегка просвічуючи, мов привиди, крізь темряву.
— Сестрице, чого ви мокнете? — Вона почула чийсь голос, який здався їй дорогим уже через те, що належав людині.— Ідіть сюди, тут сухіше.
З-під зруйнованого будинку до неї зверталася подоба людини, а не сама людина. Крізь порваний кітель захисного кольору проглядало обпечене тіло, половина обличчя ховалася під бинтами.
— Солдате, вас дуже поранило?
Вона підійшла й присіла біля нього — так, наче збиралася надавати йому медичну допомогу. Та шукала вона тут не захистку від дощу, а раділа, що помітила того, хто озивався до неї людським голосом.
— Я пропав. Уже ноги не тримають…
— Нічого. Скоро дощ угамується, і я відведу вас…
— Ні, мені вже ніщо не допоможе. А ви, сестрице, остерігайтеся цього дощу, бо, кажуть, він отруйний.
Вона кивнула і втупила очі в напівтемряву — так, ніби
шукала там ненависного ворога.
— Сестрице, ви такі гарні…
Вона спробувала всміхнутися (насправді її губи ледь-ледь скривились) і, подобрівши, обернулась до солдата, але саме в цю мить його тіло осунулося вниз по стіні і впало ниць, як старе дерево. По забинтованій голові залопотів дощ і незабаром надав їй землистого кольору…
Якщо час — це потік, що пливе з однієї точки до іншої, то все на світі повинно мати початок і кінець. Але ж мій час описує зигзагоподібну криву на поверхні чи навіть у замкнутому просторі, а тому початок і кінець з'являються на ній раз по раз. Зрештою, я не бачу між ними особливої різниці, бо моє життя рухається по спіралі, а смерть дивиться мені в очі кожної миті. Уклавши з н и м угоду, я втратила звичний час, але позбулася неспокою і страху настільки, що здатна, не здригаючись, прийняти свою долю. Сома-сан, ви коли-небудь думали над тим, у якому часі я живу? Для вас час — це безупинний потік, неперервна лінія із страшним кінцем. Його початку ви не пригадуєте, бо він губиться наче в тумані, таким самим видається вам другий край вашого життя — ви його собі не можете уявити. А от для мене початок несе в зародку кінець, плодить, двоїть, множить однолику смерть. Я чимдуж від нього тікала, вірила, що це вдасться, і завдяки цьому сподівалася вернутись у ваш час, та насправді мене всюди зустрічав виплід початку, в о н о (моє друге „я”) і відчай, породжений відчаєм. Але ж хіба ви, Сома-сан, зрозумієте час, у якому я живу? Хіба може полохлива людина, не здатна на одну смерть, умирати безліч разів?
…На його мокрому обличчі не було ніякого виразу. Зрештою, й називати обличчям не було чого. То були останки, сотню раз бачені, попіл, що летить за вітром. „Так, наче він жив лише для того, щоб сказати, що я гарна”,— подумала вона. А навіщо це? Яке значення має зараз те, гарна вона чи ні? Та який зміст укладав у ті останні слова солдат? Вона цього не знала. Та вони й не додали їй ніякої сили. Перед тисячами смертей усе втратило сенс, на тій землі не залишилося нічого прекрасного…
Час знову почав текти, коли я промовила: „Від'їжджаємо”,— а Ая-тян майже одночасно повторила: „Від'їжджаємо”. Мене ця дорога вела до початку, Ая-тян — до кінця; це були різні дороги, але зараз вони простелилися до одного місця призначення. Чого це Ая-тян без ніякого жалю й навіть радо пішла за мною — так, наче в кінці її чекало щось чудесне? Адже від тої миті, коли ми вийшли з дому Нісімото-сан, цими вулицями вона ніколи не ходила. „Я б хотіла поглянути на рідну оселю”,— несміливо сказала вона. Я погодилась і перед тим як поїхати на токійський вокзал, ми прогулялися навколо храму Хонгандзі в Цукідзі. Ая-тян здебільшого мовчала, а якщо й говорила, то лише згадувала про своє дитинство. При цьому ми, напевно, пройшли повз дому її батьків. Таким способом вона переконувала себе, що їде в останню путь. Ми спізнилися на полудневий експрес, а тому почекали наступного. Сівши у вагон, я почала безтурботну розмову, сміялася так, ніби тішилася цією мандрівкою, та оскільки мертва частина моєї душі, як і полотна, повернуті лицем до стіни в майстерні, не могла воскреснути, то і мій голос, і сміх були всього-на-всього судомою моїх голосових зв'язок. „Я вперше їду з вами так далеко,— мовила Ая-тян. Далеко? Вона напевне знала, куди.— Я ніколи не була в Хіросімі”. Хіросіма… Безперечно, вона також знала, що це означає. „Ая-тян, ще не пізно,— в думках зверталась я до неї.— Одумайся, зійди з цього потягу й пересядь на інший, що йде в столицю, а я поїду сама. Ти заблукала і, потрапивши в мій час, опинилася в одному зі мною потязі. Зимової ночі ти побачила погани сон, послухалася оманливого чужого голосу й перестала бути собою, та коли розвидниться, ти зрозумієш, що помилилася, бо тобі не треба було сідати в цей потяг і їхати зі мною в останню путь. Так, ти помилилася. Наші часи відрізняються. Ая-тян, тобі нема потреби вибирати фатальний кінець, ти ж можеш жити собі на радість”. Усе це я говорила подумки, а не вголос. Чому? Бо була під й о г о наглядом? Ні, ми з н и м творили одне ціле, а, тому в о н о не затуляло мені рота. Просто я вважала, що Ая-тян так буде краще. Так буде краще. Досі ми тільки покірно чекали, а самі не намагалися вибирати й о г о, хоча від самого початку я розуміла, що це найголовніше. Я боролася з н и м і не хотіла слухати й о г о нашіптувань. Та коли зважитися, то зникне страх і тривога, час опише плавну спіраль і доведе до того місця, яке буде і початком, і кінцем. Видно, Ая-тян теж до цього додумалася. Знала вона й те, що добратися туди можна тільки разом зі мною. Знала, що час готує там для нас неминучу розв'язку. Ми не були його жертвами, а повними володарями. Простягаючись від вічності до вічності райдугою, він утишував страждання і залишав після себе щось схоже на прозору кулю. З такими думками в голові я сміялася, а Ая-тян, недовірливо поглядаючи на мене, питала: ”З чого ви смієтеся?” — і собі робила те саме. Разом з нами гулко реготав потяг і мчав до місця призначення. Мчав до н ь о г о.
ПІЗНІЙ ВЕЧІР
„Коли силкуєшся пригадати чиєсь обличчя, воно відходить назад, а коли думаєш про щось інше — чітко вимальовується перед очима”,— роздумував Канае. Пам'ять не кориться людській волі. Від самого ранку він згадував обличчя дівчат — Аяко та Мотоко,— та вони час од часу несподівано зникали, і залишалося від них тільки якесь неясне абстрактне враження. Тоді Канае вже не міг сказати про них нічого конкретного: які в них очі або як вигинаються в них губи від сміху. Тож і не дивно, що в таку хвилину його обіймав раптовий неспокій. Хіба ж можна твердити, що він їх любить, якщо навіть риси їхнього обличчя розпливаються в уяві? А може, винна в цьому дрімливість, що затуманила йому голову, як сніг оцю шибку, і втома, що не дозволяла йому навіть розгорнути блокнот на колінах? Якби не це, то зусиллям волі він викликав би в пам'яті образи так добре знаних обох дівчат. Його повіки мало не злипалися, а плутані думки присипляв, наче снодійним, і одноманітний стукіт коліс, і дедалі тьмяніше освітлення, і духота, і хропіння сплячих пасажирів. А до того ж, сніг без упину налітав на шибку і відгороджував його від зовнішнього світу. Канае дивився на цю біду заслону, а в його голові виринули, як білі надгробки, картини, замазані білою фарбою й повернуті лицем до стіни в майстерні Мотоко Моегі. „Вважають, що чорний колір — символ нещастя, та хіба білий не збуджує трагічних передчуттів?” — подумав він, і водночас перед його очима з'явилися білі кістки, відкриті непогоді протягом багатьох днів і ночей. Злякавшись, Канае ворухнув рукою, ніби хотів прогнати від себе неприємне видиво, і через це блокнот упав під ноги. Він хапливо підняв його, ретельно обтер від бруду і поклав поряд на лавку. „Щось зі мною негаразд. Але ж якщо вірити телеграмі, одержаній у Нагої (сумніватися в ній нема підстав), одна з дівчат уже мертва, і її труп зараз поволі розкладається. Після його кремації лишаться білі кістки, їх покладуть в урну і закопають у землю, а тоді вже ніколи,— Канае викликав у пам'яті кругле, з повними щоками обличчя Аяко і довгасте, обрамлене чорним волоссям Мотоко,— ніхто не побачить їхніх постатей на цьому світі. Можна уявити собі, що від живої людини залишаться самі кістки, але неможливо відновити по них колишній образ людини. Бо кістка — це кістка. Безживний предмет, уламок небуття. По ній не видно, кому вона належала. Вже зараз одна з дівчат щомиті втрачає свою колишню подобу. Як це несправедливо!”
Думки Канае зосередилися на тому, щоб пригадати образ Аяко. Вона приязно всміхалася. Цікаво, чи вужчали при цьому її очі? Чи залягали в їхніх кутиках легкі зморшки? Які були в неї очі — чорні чи карі? Втупившись у шибку з прилиплими до неї сніжинками, він намагався побачити на ній усміхнене обличчя дівчини.
Потяг загойдався й трохи зменшив швидкість. Неможливо уявити собі Аяко мертвою. Та раптом на білому дзеркалі випливло її обличчя таким, яким було торік улітку, коли після сонячного удару вона встала з постелі й сіла на веранді. Розгублено кліпала вона тоді очима, а коли їхні погляди зустрілись, то наче засоромилася. її чорні зіниці гарячково блищали. Не скажеш, що вона була така вже здорова, але принаймні набагато міцніша за Мотоко, бо та взагалі не могла похвалитися здоров'ям, через лейкопенію часто опинялася в лікарні, Мотоко… Бліда, хворобливого відтінку шкіра. Заховані від людського ока шрами на тілі. Відчай — мікроб, що поїдає її душу. Довге, з холодним полиском волосся. Зненацька Канае начебто відчув її фізичну присутність… і в ту ж мить прозвучав натужний голос Аяко Аймі, що, здавалось, докоряла йому, кликала назад, манила до себе:
— Вже скоро.
„Ні, якщо ви мертві, то „вже скоро” не буде. Ваші тлінні останки тонуть у небуття, лишаються тільки кістки. Аяко-сан, „вже скоро” не буде. От якби ви жили…”
— Вже скоро.
Канае опам'ятавсь і, відірвавши очі від шибки (йому стало ніяково від думки, що його застали сонним), зустрівся з поглядом дівчини, на устах якої бриніла легка усмішка. Таки правда, своїм голосом вона нагадувала Аяко. Здається, Канае помітив це ще тоді, коли дівчина ввійшла до вагону в Нагої.
— Уже Кіото?
— Ага, прибуваємо о пів на десяту.
Дівчина глянула на годинник, те саме зробив і він. Її книжка лежала біля торбинки. Канае перевів погляд з годинника на книжку і в кволому світлі електричної лампочки прочитав заголовок: „Чайна церемонія”. Стривай, здається, її написав Тенсін Окагура[41], але цій дівчині вона не підходить. Ніби трошки старша за Аяко, дуже схожа на неї голосом, але не обличчям. Не така вродлива. Більш врівноважена, зовсім не здатна на раптові дитячі витівки. Та хіба випадкова попутниця в поїзді обов'язково має бути приваблива?
— Правда, страшний сніг?
— Правда. Тільки я Кіото не знаю. Тут часто бувають снігопади?
— Часто. І зима тут холодна. І сніг буває, і дощ із снігом.
— Отже, правильно написав поет:
О, Сімогйо[42]…
На укривало снігове
Вночі захлюпується дощ.
— Бонтьо[43]? Розповідають, він довго мучився, поки придумав перший рядок. Ви знаєте, чому саме згадка про Сімогйо тут доречна?
— Мабуть, так милозвучніше.
Дівчина посміхнулась, але не можна було сказати, що вона хизується своєю обізнаністю.
— Звичайно, але я думаю, що зміст цього вірша не зрозуміє людина, яка не жила в Кіото. Річ у тім, що Сімогйо лежить південніше від Камігйо, і там тепліше. А тому нам цей вірш багато чого говорить. Я сама часто бачила, як у Камігйо падав сніг, а в Сімогйо — дощ із снігом. Та пробачте, що я вам голову морочу.
Захоплений Канае кивнув головою. Відразу видно, яка вона розумниця, а голову вона йому зовсім не морочить. У цьому краю міцні традиції. Не те що там, де він, Канае, виріс. Мабуть, у дівчини було на думці те ж саме, бо вона запитала:
— Пробачте за нескромність, а ви звідки?
— Живу зараз у Токіо, але народився й виріс на Хоккайдо. Там, де на укривало снігове сипле тільки сніг.
— Невже? А я подумала, що ви з Хіросіми.
В ту ж мить перед його очима з'явилися і зникли білі кістки.
— Ні. Коли хочете знати, я взагалі перший раз їду по Токайдській лінії, і, звісно, далі, ніж Кіото, не бував. Для мене це далека подорож.
Дівчина мовчала. Напевне, згадала про телеграму, про причину, яка спонукала його до цієї поїздки нічним потягом у Хіросіму. На цьому розмова обірвалась, і Канае знов відчув на серці неспокій, а тому сказав:
— З вашої вимови не видно, що ви родом з Кіото.
Підбадьорившись, дівчина всміхнулася.
— Намагаюсь говорити літературною мовою. Але мені це нелегко дається.
Канае мало не хихикнув.
— А тепер живете в Нагої?
— Так.
— Я не розумію, чого ви в суботу ввечері їдете до Кіото? Та ще й у таку заметіль.
— Якби знала, що так буде, не їхала б,— немов розмовляючи сама з собою, проказала дівчина і, глянувши на годинник, додала: — Здається, потяг трохи спізнюється.
Незабаром потяг стишив свій рух і затрясся на стиках рейок, а це означало, що станція вже недалеко. Дівчина заховала книжку в торбинку, а Канае взяв з багажної сітки її валізку (раніше він не помітив, яка вона легенька) і поставив на лавку.
— Спасибі.
Дівчина встала і зняла з вішалки пальто. Вагонний репродуктор сповістив про прибуття в Кіото, і кілька пасажирів почали готуватися до виходу.
— Постривайте, хотів вас запитати…— похопився Канае.— Це мені щойно спало на думку… Ви читали дорогою „Чайну церемонію”? Значить, ви живете в Нагої, а в неділю берете участь у чайній церемонії? Я не помилився?
Попутниця одягла пальто і знову сіла на своє місце, її вуст торкнулася таємнича усмішка. „Що вона відповість?” — з нетерпінням чекав Канае. А тим часом потяг, зовсім сповільнивши свій біг, притискався до платформи, За вікном посвітліло. Дівчина підвелась і взяла валізку.
— Дайте я понесу.
— Та вона легенька.
— Все одно я хочу трохи провітритися. Від самого полудня сиджу в вагоні і зовсім знесилів.
Поїзд спинився, крізь вікно долинав голос диспетчера з виразним кіотським акцентом. Канае пішов з валізкою слідом за дівчиною, а коли спустився на платформу, йому в обличчя вдарив вітер, змішаний зі снігом, зовсім не холодний, а скоріше приємний.
Дівчина стала й оглянулась навколо себе. Раптом вона стрепенулася й замахала рукою -до неї спішив чоловік у теплому пальті. Невже батько? Канае подав їй валізку, а вона передала її тому чоловікові. Вони про щось заговорили, але до його вух долетіла тільки одна фраза:
— То ґречна людина…
Її супутник вдячно вклонився. Зніяковілий Канае нахилив голову й попрямував до дверей вагона. „Цікаво! Щойно старалася говорити літературною, а як зустріла свого родича, перейшла на тутешню вимову”,— відзначив для себе він. На краях платформи лежав сніг, без пальта було холодно. Канае вже поставив ногу на приступку, як його гукнули. Він обернувся — до нього зверталася його колишня попутниця:
— Хочу сказати, що я вам щиро співчуваю. Тільки не падайте духом. Щасливої дороги!
Канае не встиг їй подякувати за добре слово, як вона обернулась і швидкою ходою попростувала до літнього чоловіка, що чекав її з валізкою,
Думки Канае зосередилися на тому, щоб пригадати образ Аяко. Вона приязно всміхалася. Цікаво, чи вужчали при цьому її очі? Чи залягали в їхніх кутиках легкі зморшки? Які були в неї очі — чорні чи карі? Втупившись у шибку з прилиплими до неї сніжинками, він намагався побачити на ній усміхнене обличчя дівчини.
Потяг загойдався й трохи зменшив швидкість. Неможливо уявити собі Аяко мертвою. Та раптом на білому дзеркалі випливло її обличчя таким, яким було торік улітку, коли після сонячного удару вона встала з постелі й сіла на веранді. Розгублено кліпала вона тоді очима, а коли їхні погляди зустрілись, то наче засоромилася. її чорні зіниці гарячково блищали. Не скажеш, що вона була така вже здорова, але принаймні набагато міцніша за Мотоко, бо та взагалі не могла похвалитися здоров'ям, через лейкопенію часто опинялася в лікарні, Мотоко… Бліда, хворобливого відтінку шкіра. Заховані від людського ока шрами на тілі. Відчай — мікроб, що поїдає її душу. Довге, з холодним полиском волосся. Зненацька Канае начебто відчув її фізичну присутність… і в ту ж мить прозвучав натужний голос Аяко Аймі, що, здавалось, докоряла йому, кликала назад, манила до себе:
— Вже скоро.
„Ні, якщо ви мертві, то „вже скоро” не буде. Ваші тлінні останки тонуть у небуття, лишаються тільки кістки. Аяко-сан, „вже скоро” не буде. От якби ви жили…”
— Вже скоро.
Канае опам'ятавсь і, відірвавши очі від шибки (йому стало ніяково від думки, що його застали сонним), зустрівся з поглядом дівчини, на устах якої бриніла легка усмішка. Таки правда, своїм голосом вона нагадувала Аяко. Здається, Канае помітив це ще тоді, коли дівчина ввійшла до вагону в Нагої.
— Уже Кіото?
— Ага, прибуваємо о пів на десяту.
Дівчина глянула на годинник, те саме зробив і він. Її книжка лежала біля торбинки. Канае перевів погляд з годинника на книжку і в кволому світлі електричної лампочки прочитав заголовок: „Чайна церемонія”. Стривай, здається, її написав Тенсін Окагура[41], але цій дівчині вона не підходить. Ніби трошки старша за Аяко, дуже схожа на неї голосом, але не обличчям. Не така вродлива. Більш врівноважена, зовсім не здатна на раптові дитячі витівки. Та хіба випадкова попутниця в поїзді обов'язково має бути приваблива?
— Правда, страшний сніг?
— Правда. Тільки я Кіото не знаю. Тут часто бувають снігопади?
— Часто. І зима тут холодна. І сніг буває, і дощ із снігом.
— Отже, правильно написав поет:
О, Сімогйо[42]…
На укривало снігове
Вночі захлюпується дощ.
— Бонтьо[43]? Розповідають, він довго мучився, поки придумав перший рядок. Ви знаєте, чому саме згадка про Сімогйо тут доречна?
— Мабуть, так милозвучніше.
Дівчина посміхнулась, але не можна було сказати, що вона хизується своєю обізнаністю.
— Звичайно, але я думаю, що зміст цього вірша не зрозуміє людина, яка не жила в Кіото. Річ у тім, що Сімогйо лежить південніше від Камігйо, і там тепліше. А тому нам цей вірш багато чого говорить. Я сама часто бачила, як у Камігйо падав сніг, а в Сімогйо — дощ із снігом. Та пробачте, що я вам голову морочу.
Захоплений Канае кивнув головою. Відразу видно, яка вона розумниця, а голову вона йому зовсім не морочить. У цьому краю міцні традиції. Не те що там, де він, Канае, виріс. Мабуть, у дівчини було на думці те ж саме, бо вона запитала:
— Пробачте за нескромність, а ви звідки?
— Живу зараз у Токіо, але народився й виріс на Хоккайдо. Там, де на укривало снігове сипле тільки сніг.
— Невже? А я подумала, що ви з Хіросіми.
В ту ж мить перед його очима з'явилися і зникли білі кістки.
— Ні. Коли хочете знати, я взагалі перший раз їду по Токайдській лінії, і, звісно, далі, ніж Кіото, не бував. Для мене це далека подорож.
Дівчина мовчала. Напевне, згадала про телеграму, про причину, яка спонукала його до цієї поїздки нічним потягом у Хіросіму. На цьому розмова обірвалась, і Канае знов відчув на серці неспокій, а тому сказав:
— З вашої вимови не видно, що ви родом з Кіото.
Підбадьорившись, дівчина всміхнулася.
— Намагаюсь говорити літературною мовою. Але мені це нелегко дається.
Канае мало не хихикнув.
— А тепер живете в Нагої?
— Так.
— Я не розумію, чого ви в суботу ввечері їдете до Кіото? Та ще й у таку заметіль.
— Якби знала, що так буде, не їхала б,— немов розмовляючи сама з собою, проказала дівчина і, глянувши на годинник, додала: — Здається, потяг трохи спізнюється.
Незабаром потяг стишив свій рух і затрясся на стиках рейок, а це означало, що станція вже недалеко. Дівчина заховала книжку в торбинку, а Канае взяв з багажної сітки її валізку (раніше він не помітив, яка вона легенька) і поставив на лавку.
— Спасибі.
Дівчина встала і зняла з вішалки пальто. Вагонний репродуктор сповістив про прибуття в Кіото, і кілька пасажирів почали готуватися до виходу.
— Постривайте, хотів вас запитати…— похопився Канае.— Це мені щойно спало на думку… Ви читали дорогою „Чайну церемонію”? Значить, ви живете в Нагої, а в неділю берете участь у чайній церемонії? Я не помилився?
Попутниця одягла пальто і знову сіла на своє місце, її вуст торкнулася таємнича усмішка. „Що вона відповість?” — з нетерпінням чекав Канае. А тим часом потяг, зовсім сповільнивши свій біг, притискався до платформи, За вікном посвітліло. Дівчина підвелась і взяла валізку.
— Дайте я понесу.
— Та вона легенька.
— Все одно я хочу трохи провітритися. Від самого полудня сиджу в вагоні і зовсім знесилів.
Поїзд спинився, крізь вікно долинав голос диспетчера з виразним кіотським акцентом. Канае пішов з валізкою слідом за дівчиною, а коли спустився на платформу, йому в обличчя вдарив вітер, змішаний зі снігом, зовсім не холодний, а скоріше приємний.
Дівчина стала й оглянулась навколо себе. Раптом вона стрепенулася й замахала рукою -до неї спішив чоловік у теплому пальті. Невже батько? Канае подав їй валізку, а вона передала її тому чоловікові. Вони про щось заговорили, але до його вух долетіла тільки одна фраза:
— То ґречна людина…
Її супутник вдячно вклонився. Зніяковілий Канае нахилив голову й попрямував до дверей вагона. „Цікаво! Щойно старалася говорити літературною, а як зустріла свого родича, перейшла на тутешню вимову”,— відзначив для себе він. На краях платформи лежав сніг, без пальта було холодно. Канае вже поставив ногу на приступку, як його гукнули. Він обернувся — до нього зверталася його колишня попутниця:
— Хочу сказати, що я вам щиро співчуваю. Тільки не падайте духом. Щасливої дороги!
Канае не встиг їй подякувати за добре слово, як вона обернулась і швидкою ходою попростувала до літнього чоловіка, що чекав її з валізкою,
ВЗИМКУ, ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)
На станції Сіндзюку Канае зійшов з вагона електрички й людною вулицею рушив до бару „Леда”. Вечірнє небо звільнилося від хмар, подував вітер, а тому його незахищена від холоду рука, що тримала портфель, поволі задубіла. Вітрини крамниць і ресторанів світилися прикрасами, звідусюди на перехожих лилася мелодія „Jingle bell”[44] у виконанні солістів, хору або струнного оркестру. В його рідному містечку під Різдво її не використовували для зазивання клієнтів, а тому, зіткнувшись з таким звичаєм у Токіо, Канае подумав, що потрапив за кордон. Правда, він не був певен, що і в країнах, де поширене християнство, в цей день чути в багатолюдних місцях її записи на платівках. Тим паче недоречною була вона сьогодні, адже святий вечір тільки завтра. На його батьківщині в таку пору випадає глибокий сніг, і без особливої потреби ніхто вулицями не вештається. Як тільки сонце ховається за видноколом, холод входить у свої права й температура падає нижче нуля, Коли Канае вчився в середній школі вищого ступеня, ртутний стовпчик термометра опускався до мінус двадцяти п'яти градусів. Мороз проймав тоді аж до кісток. Яка то була радість, коли, прибігши ввечері додому, він грівся біля грубки! На плиті попихкував чайник, а Канае, присівши навпочіпки, розтирав обома руками змерзлі щоки. Мати зверталася до нього, а він довго не міг отямитись і відбувався невиразними відповідями.
Коли Канае штовхнув рукою двері бару „Леда”, на нього й тут разом з клубами теплого повітря, перемішаного з димом, ударила мелодія „Jingle bell”. Столи були зайняті, й лише біля стійки пустувало два табурети. На одного з них Канае поклав портфель і скинув пальто.
— Ласкаво просимо! — звернулася до нього з-за прилавку Сакура, яку минулого разу хазяйка відрекомендувала як новеньку, а вслід за нею й Момоко, зайнята приготуванням напоїв, підвела голову й зиркнула на гостя. Канае повісив пальто на найближчому вішаку, сів на табурет, а портфель поклав на коліна.
— Чого бажаєте?
— Віскі з содовою.
Сакура ще не встигла передати його прохання, як Момоко вже налила для нього склянку віскі. Хазяйка, видно, була зайнята гостями за столом, бо ззаду чувся її верескливий сміх. Момоко роздала клієнтам приготовані напої, а тоді принесла Канае склянку віскі й закуску. Тим часом Сакура пішла розважати гостя. „Мабуть, не сидиться йому через те, що хоче побалакати (про що — неважливо), а Момоко не бажає мати з ним справи”,— подумав Канае. А той гість і справді перебрав через край — кричав на весь бар. Зрештою, Канае ще не разу не бачив, щоб Момоко заводила розмову з кимсь у барі. Завжди мовчала, з клієнтами обходилася суто по-діловому.
Як завжди, вона холодно поставила перед ним віскі, а Канае так само мовчки випив його до половини одним духом. „Що б сказала на це мати?” — подумав він, ще раз ковтаючи зі склянки.
— Що з вами?
Канае помітив, що Момоко не спускає з нього очей.
— А що?..
— Та п'єте, наче з горя.
— П'ю не з горя, а щоб зігрітися. Надворі така холоднеча. Будь ласка, дайте ще склянку.
Поки вона готувала йому напій, Канае, підперши рукою обличчя, стежив за її спритними рухами. Очевидно, Сакура тим часом поміняла платівку, бо замість „Jingle bell” у барі зазвучала незнайома французька пісенька. За розмовами гості, мабуть, і не помітили, що музика змінилася. Канае відкрив портфель, просунув туди руку й намацав пальцями дарунок, призначений для Мотоко Моегі, потім знову поклав її на прилавок і взяв склянку віскі.
— Не треба так швидко пити.
При цих словах Канае зробив один ковток і, поставивши склянку на прилавок, усміхнувся:
— Як ви ніжно говорите!
— Анітрохи. Я не люблю такої пиятики.
— То що, мені не можна пити? А якщо я маю гроші?
Момоко кивнула головою й відійшла до середини прилавку — готувати напої для гостей. Тим часом Канае вихилив решту віскі й гукнув: „Ще одну!” „Щоб почати розмову, треба трохи впитися”,— вирішив він. Його вільна рука знов полізла в портфель. У спину війнуло холодом — це з порогу кілька голосів запитали: „Місця є?” — і пішли далі.
— Я сьогодні заходив до вас додому,— почав Канае, коли Момоко стояла перед ним і мовчки дивилася, як він підносить склянку до губ.
— І що? Ая-тян зраділа?
— А чого б їй не радіти? Я ж приніс різдвяний подарунок. І не тільки для неї, а й для вас.
— Що ж ви принесли?
— Не скажу. Прийдете додому — самі побачите. Я думав, у вас сьогодні вихідний. Дарма ноги бив.
— Сома-сан, не обманюйте себе. Ви хотіли зустрітися з Ая-тян. Цього тижня в нас гаряча пора, і я ніяк не могла бути вдома.
— Та я вже чув про це. А тому прийшов сюди. Навмисне прийшов.— Момоко нахмурила брови і глянула на нього так, ніби оцінювала, а Канае вів далі: — Може, я трохи перебільшую… Але чого ви дивитеся на мене так сердито? Момоко-сан, я ж усе-таки гість.
Від такого звертання дівчина ще більше нахмурилася. Серед загального шуму й музики ніхто не звертав уваги на їхню розмову. Під впливом хмелю слова в Канае самі просилися на язик. Він добув з портфеля коробочку, обгорнуту папером, і поклав на прилавок.-Візьміть, будь ласка.
Коли Канае штовхнув рукою двері бару „Леда”, на нього й тут разом з клубами теплого повітря, перемішаного з димом, ударила мелодія „Jingle bell”. Столи були зайняті, й лише біля стійки пустувало два табурети. На одного з них Канае поклав портфель і скинув пальто.
— Ласкаво просимо! — звернулася до нього з-за прилавку Сакура, яку минулого разу хазяйка відрекомендувала як новеньку, а вслід за нею й Момоко, зайнята приготуванням напоїв, підвела голову й зиркнула на гостя. Канае повісив пальто на найближчому вішаку, сів на табурет, а портфель поклав на коліна.
— Чого бажаєте?
— Віскі з содовою.
Сакура ще не встигла передати його прохання, як Момоко вже налила для нього склянку віскі. Хазяйка, видно, була зайнята гостями за столом, бо ззаду чувся її верескливий сміх. Момоко роздала клієнтам приготовані напої, а тоді принесла Канае склянку віскі й закуску. Тим часом Сакура пішла розважати гостя. „Мабуть, не сидиться йому через те, що хоче побалакати (про що — неважливо), а Момоко не бажає мати з ним справи”,— подумав Канае. А той гість і справді перебрав через край — кричав на весь бар. Зрештою, Канае ще не разу не бачив, щоб Момоко заводила розмову з кимсь у барі. Завжди мовчала, з клієнтами обходилася суто по-діловому.
Як завжди, вона холодно поставила перед ним віскі, а Канае так само мовчки випив його до половини одним духом. „Що б сказала на це мати?” — подумав він, ще раз ковтаючи зі склянки.
— Що з вами?
Канае помітив, що Момоко не спускає з нього очей.
— А що?..
— Та п'єте, наче з горя.
— П'ю не з горя, а щоб зігрітися. Надворі така холоднеча. Будь ласка, дайте ще склянку.
Поки вона готувала йому напій, Канае, підперши рукою обличчя, стежив за її спритними рухами. Очевидно, Сакура тим часом поміняла платівку, бо замість „Jingle bell” у барі зазвучала незнайома французька пісенька. За розмовами гості, мабуть, і не помітили, що музика змінилася. Канае відкрив портфель, просунув туди руку й намацав пальцями дарунок, призначений для Мотоко Моегі, потім знову поклав її на прилавок і взяв склянку віскі.
— Не треба так швидко пити.
При цих словах Канае зробив один ковток і, поставивши склянку на прилавок, усміхнувся:
— Як ви ніжно говорите!
— Анітрохи. Я не люблю такої пиятики.
— То що, мені не можна пити? А якщо я маю гроші?
Момоко кивнула головою й відійшла до середини прилавку — готувати напої для гостей. Тим часом Канае вихилив решту віскі й гукнув: „Ще одну!” „Щоб почати розмову, треба трохи впитися”,— вирішив він. Його вільна рука знов полізла в портфель. У спину війнуло холодом — це з порогу кілька голосів запитали: „Місця є?” — і пішли далі.
— Я сьогодні заходив до вас додому,— почав Канае, коли Момоко стояла перед ним і мовчки дивилася, як він підносить склянку до губ.
— І що? Ая-тян зраділа?
— А чого б їй не радіти? Я ж приніс різдвяний подарунок. І не тільки для неї, а й для вас.
— Що ж ви принесли?
— Не скажу. Прийдете додому — самі побачите. Я думав, у вас сьогодні вихідний. Дарма ноги бив.
— Сома-сан, не обманюйте себе. Ви хотіли зустрітися з Ая-тян. Цього тижня в нас гаряча пора, і я ніяк не могла бути вдома.
— Та я вже чув про це. А тому прийшов сюди. Навмисне прийшов.— Момоко нахмурила брови і глянула на нього так, ніби оцінювала, а Канае вів далі: — Може, я трохи перебільшую… Але чого ви дивитеся на мене так сердито? Момоко-сан, я ж усе-таки гість.
Від такого звертання дівчина ще більше нахмурилася. Серед загального шуму й музики ніхто не звертав уваги на їхню розмову. Під впливом хмелю слова в Канае самі просилися на язик. Він добув з портфеля коробочку, обгорнуту папером, і поклав на прилавок.-Візьміть, будь ласка.