Фукунага Такехіко. Острів Смерті

   — Я давно вас помітив. Бо у вас таке засмучене обличчя. Я б не подумав, що ви вмієте так сміятися.
   — А хіба в церкві хто-небудь веселиться? — заперечила А.— Ви згадали про гаманець, і я почервоніла, бо подумала, що ви тепер знаєте моє фінансове становище.
   — Було б чого соромитися! А хіба краще забувати гаманець удома? Крім того, я не рахував ваших грошей, а позичив сто ієн.
   Вона кивнула — повірила його словам. У її гаманці було мало грошей. Якщо менша сестра могла виканючити будь-яку суму, то їй видавали щомісяця дещицю й веліли не тринькати. Так повелося здавна, відколи батько вдруге оженився, а вона почала ходити в середню школу. Та й тепер, коли вона закінчила середню школу вищого ступеня^[36] і вивчала домоведення як дівчина на виданні, їй жодної ієни не надбавили. Мачуха пояснювала це тим, що, мовляв, готує їй посаг. Але А. не дуже вірила, що про неї подбають так само, як про меншу дочку, теж уже дорослу дівчину. Батька не обходила така несправедливість, бо в сім'ї порядкувала мачуха.
   Своє випадкове знайомство з цим хлопцем А. вважала мало не відступництвом від строгих домашніх приписів. Згадуючи про це, вона відчувала, як у грудях калатає серце і водночас кортить сміятися.
   — Коли наступної неділі ви не прийшли, я подумала, що, може, ви мене ошукали,— сказала вона приязно, цілком по-сімейному.
   — Обшукав? — перепитав К. й почухав потилицю.— Обман — це щось страшенно ганебне.
   — Пробачте. Не тої сотні ієн мені було жаль, а того, що ви не з’явилися.
   — Того дня мені випало денне чергування, а тому не міг прийти.
   — І ще я подумала: добре, якщо К.—сан живе недалеко, а якщо ні, то як він проїхав у електричці без грошей?
   — Значить, ви переживали за мене?
   — Авжеж. Яка я недогадлива! Могла б позичити вам трохи більше грошей.
   — Я маю місячний квиток. А живу на квартирі далеко звідси. Якби жив близько, частіше б з вами зустрічався.
   — То ви спеціально приїжджаєте сюди електричкою?
   — Ага. А що одинаку робити в неділю? З нудьги можна вмерти.
   — А де працюєте?
   — У невеликій торговій фірмі.
   — По вас видно, що ви не здатні на обман,— сказала вона й раптом засміялася.
   Разом з нею захихотів і К. і, не спускаючи з А. захопленого погляду, прошепотів:
   — І ви не схожі на засмучену паству…
   — Звичайно. Я ж ніколи не занепадаю духом.
   — …І на тих, що ревно моляться…
   — А чого я маю молитися? Я ж не християнка. Просто так туди ходжу.
   — Я так само. З нудьги.
   „Досить чесна людина”,— подумала вона про хлопця.
   — А в церкві вам не нудно?
   — Ні. Бо я можу зустріти таких людей, як ви.
   — Жартуєте.
   — Ні, правду кажу.
   — Вперше таке чую,— призналась вона і, щоб приховати своє збентеження, захихикала.
   Над каналом війнув вітерець і загойдав вербовим гіллям. Каламутна вода, здавалось, застигла. Спереду показалося перехрестя з трамвайною лінією. На ньому вони зупинились і К. запропонував:
   — Може, заглянемо в закусочну і скуштуємо сіруко^[37]?
   Якийсь час А. вагалася. Ще ніколи вона не виходила в місто без певної мети, а після церковної відправи на обід поверталася додому. Та за невеличке запізнення її не повинні сварити. Зрештою, хіба вона така маленька?
   — А де вона?
   — Он там. Маленька, але затишна. А хіба ви її не знаєте?
   — Ні. Я тут рідко буваю. А крім того, ходити самій по таких закладах не годиться.
   — Чому?
   — Батьки так звеліли.
   — Бережуть вас, як зіницю ока?
   — Та ні. Але ви не допитуйтесь…
   Її обличчя спохмурніло. Нахилившись, К. заглянув їй в очі.
   — То йдемо? Це не забере у вас багато часу. Там так смачно готують.
   А. кивнула.
   — Сьогодні в мене гаманець повнісінький,— всміхнувся хлопець, а тоді додав: — Вистачило б не лише на юшку.
   Закусочна була маленька, з двома круглими столами та невеличким столиком у боковій вітальні з підлогою, встеленою рисовими татамі. К. енергійно відчинив двері: гостей не було, тільки дівчина-офіціантка.
   — Ще рано? — спитав К.
   — Можете хвилину почекати?
   — Гаразд,— весело погодився К. і запросив А. до вітальні.
   Поки готувалися для них дзоні^[38] та сіруко, А. зненацька зізналася:
   — Не знаю, як вам і дякувати. Правду кажучи, у мене сьогодні день народження.
   — Та невже? Значить, вам треба вертатися додому?
   — Байдуже. Крім того…
   А. запнулась, а К., хитро примруживши очі, знову спитав:
   — До речі, скільки вам виповнилося?
   А. гралася віялом, що лежало на столику як згадка про минуле літо, але не почувалася настільки благодушною, щоб відповідати на це запитання.
   — О, краще не питайте.
   — Вибачте за нескромність.
   — А втім, я могла б сказати правду: вже немолода. Швидко літа минають.
   — Не вірю. У мене таке враження, що ви на межі дитинства і юності.
   — Та що ви! — вона засміялася, прикриваючись стареньким віялом. У її рухах було щось дитяче.— Мені повсякчас нагадують: виходь та виходь заміж. А меншої дочки не чіпають, хоча й вона вже дозріла. Я ж не готова та й охоти до цього не маю.
   — Мабуть, багато хто до вас сватався?
   — Не скажу, що багато, але всі мені не подобалися. Я відмовляла їм, і мати махнула на мене рукою. Сказала: роби що хочеш.
   — Певно, пожаліла.
   — Та вона мені не рідна мати,— через силу зізналась А. і їй здалося, ніби вони з хлопцем стали ще ближчими одне одному. К. спохмурнів — видно, думав, як відновити розмову. Тим часом принесли замовлені страви, і їхня увага зосередилась на іншому. А. похвалила юшку і, вважаючи, що вже час порушити мовчанку, сказала:
   — Ніхто з домашніх про мій день народження й не пам'ятає. Він минає непомітно, як щось непотрібне. А напрошуватись я не вмію. Зате меншій сестрі влаштовують таке свято, що ну!
   — А може, сьогодні мати готує вам приємну несподіванку? — заспокоював К.
   — Пополудні вони з сестрою кудись ідуть.
   — То, може, батько? Він — рідний?
   — Ага. Тільки його ніщо не обходить, а якби й обходило, то все одно він нічого не сказав би, бо мачуха тримає його в своїх руках,— сказала А. й повеселілим тоном додала: — Та байдуже. Я така вдячна вам за сьогоднішнє частування.
   — Ще замовити?
   Усміхаючись, вона кивнула і глянула на хлопця так, наче хотіла ввібрати в себе його ласкавий погляд. Зайшло двоє студенток і, зиркнувши на молоду парочку, про щось загомоніли. Раптом А. саму здивував не знаний досі безтурботний настрій. їй аж ніяк не здавалося диким, що вона розмовляє з майже незнайомим чоловіком у першій-ліпшій закусочній.
   Те саме почуття не покидало її й пізніше, надворі. На зупинці міської електрички (К. сказав, що піде на станцію державної залізниці) А. теж не бентежило, що хлопець міцно тримає її руку в своїй. Однак її обличчя, здається, все ще пашіло. К. пообіцяв прийти наступної неділі і, не дочекавшись електрички, пішов. На її руці залишилося тепло його трохи спітнілої долоні.

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

   „С.—сан, ви не повинні були вмирати!” — подумки кричала М. не раз після смерті С. Вона повторювала ці слова і тоді, коли Р. приніс їй додому трагічну звістку, і тоді, коли дивилася на останки С.— він лежав на постелі, і його обличчя було накрите білим полотном; повторювала вона ці слова й потім у крематорії, під час довгого прощання з покійним наступного дня і після того як усі розбіглися, а вона пішла з Р. Тільки вголос вона навіть Р. не говорила того, що було в неї на серці. Висловлювала скорботу з приводу смерті С. як одного з членів групи, але, витримуючи певну відстань від цього факту, не виказувала прилюдно ні розпачу, ні жалю, а тим паче обурення.
   Та насправді, як тільки Р. приніс їй цю прикру новину, на М. напав саме гнів. „С.—сан, ви не мали права вмирати! Це малодушність! Ви насміялися з мене. Я не можу вам цього пробачити”.
   На другому поверсі пансіону вона тоді почула, як з вулиці її гукає Р. Це було перед полуднем, одного похмурого дня в сезон дощів. М. притьмом відчинила вікно й глянула вниз. Р. нечасто сюди навідувався, а якщо з'являвся, то про це сповіщав через господиню в передпокої й лише тоді піднімався нагору. А тому зараз його несподіваний оклик насторожив її.
   — Р.—сан, що сталося? Заходьте! — Вона недовірливо дивилася на нього.
   — Пробачте, не можу, я поспішаю. Хочу з вами кудись піти. Ви б не спустилися вниз?
   — Куди?
   — Потім скажу,— стримано відповів Р. і відвернувся.
   Однак М. ще не здогадалася. Адже вона знала його як правдиву, не здатну на обман людину. Бачила, що він кудись квапиться, та не знала, чому. М. швидко переодяглася, попередила господиню й вийшла надвір. Р. знічев'я підбивав ногою камінці й цим викликав у її пам'яті образ С. Вона згадала про поїздку з ним на острів Міядзіму і, почуваючи перед Р. провину, негайно сказала:
   — Вибачте, що змусила вас довго ждати. То що ви хотіли повідомити?
   — Ходімо.
   І, не чекаючи відповіді, Р. рушив, а тому М. не могла побачити виразу його обличчя. Вона йшла вслід за ним і думала: „От дивна людина!” Нарешті не витримала і спитала:
   — То куди ж ми йдемо?
   — До С.
   Однак М. все ще нічого не розуміла. Чому до С.? Невже Р. посварився з ним? А може, дізнався від нього про їхню поїздку на острів Міядзіма й надумав їх провчити? Не на таку напав! Вона не настільки слаба, щоб з нею можна було розправитися. Вона здогадувалася, що, мабуть, подобається Р., ще тоді, коли він затяг її на засідання групи „Сатурнієць”. Але ж він ніколи їй відверто не зізнавався й не був її захисником. Вона теж відчувала до нього щось схоже на закоханість, але Р. був одружений (його дитина загинула від водневої бомби), і це стало психологічною перепоною для їхнього зближення. А тим часом, під впливом не зрозумілих їй самій почуттів, М. зійшлася з С.
   Через деякий час вони підійшли до мосту — дорога через нього вела до дому С. Але Р. зупинився тут і обернувся до М.
   — Може, хвильку постоїмо й поговоримо?
   На його обличчі відбивалася не просто серйозність, а якесь напруження, близьке до страху. „Щось сталося”, — відразу здогадалася вона.
   — М.—сан, ви знаєте… учора ввечері С.—сан вчинив самогубство.
   Вона стояла на мостовому насипі і, ніби нічого не розуміючи, дивилася, як у Р. тремтять губи.
   — Невже? — тихо запитала вона.
   — Я теж, не вірив. Але це таки правда. Сьогодні рано вранці я був у них. Його мати ходить, як божевільна. До самого ранку вона не знала, що він ще вчора ввечері повісився. Залишив дві записки — одну матері, другу товаришам. Дуже короткі, незрозумілі. Видно, спішив.
   „С.—сан, що ви зробили? Ви не мали права вмирати, — думала вона, а її душу затопив не смуток і жаль, а передусім гнів.— Який жах! Щось нечуване!”
   — Більше нічого не залишив? — спитала М. несміливо.
   Р. зиркнув на неї і знову перевів погляд на річку.
   — Тільки ці дві записки.
   — Ясно.
   Повновода річка тьмяно виблискувала й невесело шуміла. Вона була несхожа на ту, над якою на початку квітня М. розмовляла з С. після засідання групи. Тоді було вже пізно, і вода здавалася чорнішою. М. ніяк не могла збагнути, чому з нею зараз Р., а не С. „Що ви зробили? Ви ж мене обдурили!” — мало не закричала вона, але втрималась і, зціпивши зуби, слухала розповідь Р.
   — У його матері й сестри наче світ перевернувся, а тому я мушу допомогти їм у багатьох справах. Гадаю, не зайвими були б і ваші жіночі руки. Вирішено відвезти його сьогодні в крематорій, ніч пробути біля останків, а завтра пополудні влаштувати останнє прощання. Е. згоден з таким планом. А ви?
   Вона кивнула.
   — Все-таки незрозуміло, чому С. наклав на себе руки. А я вважав його таким бойовим,— мовив Р. і рукою дав знак рушати. Він не виказував їй співчуття, і це означало, що він нічого не знає про її стосунки з С. Витягнув її з дому, щоб вона допомогла поховати С. А проте слова, що, мовляв, усе-таки незрозуміло, чому С. наклав на себе руки, кольнули її в саме серце. „Якщо добре подумати, то це схоже на образу. Ви чули, що сказав Р.? Ви не мали права вмирати. Інша річ, якби ви зробили це раніше. Мене б воно тоді не стосувалося. Та невже ви гадаєте, що я можу вам простити такий жахливий вчинок після нашої подорожі на острів Міядзіму? Так мужні люди не роблять. Це — малодушність”.
   Її душа не переставала волати і в домі С., коли перед нею лежало під білим саваном його безживне тіло. В узголів'ї сиділа його мати (М. бачила її вперше) й ридала, закривши очі хустинкою. М. втупилася в біле покривало і, сповнена гніву, навіть не думала відгорнути його, щоб подивитися на мертве обличчя. Навіщо? С. має жити. Не повинен умерти. Таке безглуздя неможливе. Перед її очима виринуло його темне обличчя, яке вона бачила в кімнаті готелю на острові Міядзіма, коли С. споглядав миготливі рибальські вогні на морі. Це було всього лише чотири дні тому. Чи він уже тоді надумав укоротити собі віку, чи згодом, після повернення додому, коли вони розійшлися? Але ж чому?..
   Потім вона поводилась, як сновида: разом з іншими їздила до крематорію, ввечері поралася на кухні, виконувала все, що їй веліли або що сама вважала за потрібне зробити. Збоку вона здавалася просто діяльним членом групи. Та ніхто не помічав, який вогонь палає у її душі, не здогадувався про таємницю, яка єднала її з С. Уночі всі по черзі читали останню записку С. Читала її й вона, але тільки як один з членів групи, а не як коханка. Записка була дуже коротка, і її справжній зміст годі було схопити:
   „Мені жаль, що я прощаюся з вами таким чином. Я не здавався стільки, скільки було сили. Намагався протистояти відчуттю того, що протягом останніх п'яти років підупадав. Та руїну вже не воскресити. Я почуваюся винним перед усіма вами, з ким разом працював. Хай вашими зусиллями буде завойовано мир для Хіросіми й усього світу.
   В усьому покладаюся на вас.
   Я помер п'ять років том”.
   Вона взяла тремтячими руками цього коротенького передсмертного листа, написаного на аркуші поштового паперу, і коли дійшла до його кінця, то не могла позбутися досади: чому С. звертався до всіх, а не до неї одної? „Чому ви мені нічого не передали?” — тужно нарікала вона.
   Та коли пізно ввечері повернулася додому й лягла спати, то знову чітко, слово в слово, пригадала всю записку й помітила, що заміна „ви” на „ти” робить її зрозумілішою. Чи не означає це, що хоч записка адресована всій групі, та насправді написана для неї? Може, прямим звертанням до неї С. побоювався зіпсувати їй репутацію, а тому вдався до таких туманних виразів, щоб зашифрувати своє щире до неї ставлення? Те, що руїну вже не воскресити…
   Вночі линув дощ, важкі краплі забарабанили по благенькій покрівлі. Саме тоді М. заплакала. Гнів непомітно щез, у душі засяяла порожнеча — так наче там пробили отвір і туди хвилею покотився смуток. „Чому ви обрали смерть? Ви не мали права вмирати й залишати мене саму, одну, як палець. Хіба ви не розуміли, що це вже занадто? — її голос слабшав, ставав схожим на жалібний крик самотньої дитини серед руїн спаленого міста, а з грудей вже не виривалося нарікання.— „Я помер п'ять років тому…” Хіба кожен з нас, кому доводиться жити, зціпивши зуби, не може повторити цих слів? Ми, тобто ви, я, всі жителі Хіросіми, вижили й саме тому повинні вірити, що життя має сенс, хоч би як нам було гірко й тяжко. А ви заявляєте, що померли п'ять років тому”.
   „Та, може, це я в усьому винна?” — подумала вона, тремтячи всім тілом. Чи не тому в глибині душі вона соромилась того обурення, яке викликала в неї без розсудливість С. ще тоді, коли Р. повідомив її про його самогубство? „Якщо ви згодні вмерти, то я з вами пересплю…» — прислухаючись до шуму річки, вигукнула вона, коли на початку квітня С. зізнався їй у своїх почуттях. Згодом їхні стосунки стали ближчими, і вона забула про той випадок. То невже С. наклав на себе руки, щоб дотримати обіцянку?
   М. не переставала тремтіти й під ковдрою. Невже С. їздив на острів Міядзіму вже з цим наміром у голові? Це він запропонував таку мандрівку, М. тільки погодилася. „Якщо він такий запальний, то хай буде, що буде”,— подумала вона тоді. Вона не вважала, що це любов. Просто вирішила проявити великодушність. Заплющивши очі, вона намагалася пригадати все, що сталося тої ночі, чотири дні тому, так наче відтоді минула ціла вічність.
   …М. вимкнула світло в кімнаті й пірнула під ковдру. С. все ще сидів на підвіконні й дивився на море. З відчиненого вікна дув солоний вітер, профіль С. виділявся на світлому місячному небі білою плямою. „Невже йому соромно так само, як і мені?” — подумала вона.
   — Що таке? — спитала вона тихо.
   — Та нічого. Просто коли отак дивишся на море, здається, ніби в цілому світі панує мир. І не віриться, що в Кореї розпочалася загарбницька війна.
   — Що, ви про це думали? От дивак!
   — Чому?
   С. обернувся на ті слова, і вираз його обличчя зник у темряві.
   — Хіба не ясно? -відповіла вона, лежачи горілиць у цупкому натільному халаті.— Ви ж самі заманили мене сюди, а тепер сидите й не ворушитесь. Це мені не подобається.
   — У мене не виходить так, як у вас. Я вперше…
   — Який жах! Ніби я не вперше… Я на вас сердита.
   У її голосі вчувалася кокетливість, а тіло дрібно тремтіло від чекання й тривоги.
   — Пробач. Я не це мав на увазі. Як би це краще сказати?.. Я хотів заволодіти тобою, бо захопився до нестями. І досі вважав, що це й є любов.
   — А зараз думаєте по-іншому?
   В її голосі з'явилась нотка стурбованості.
   — Та ні. Звичайно, це любов. Тільки от вона мені не зрозуміла. Раніше я в неї не вірив. Однак своє ставлення до тебе я інакше не можу назвати. Та от зараз, споглядаючи на море, я подумав: мої дотеперішні почуття до тебе — це
   любов, але як тільки я заволодію тобою, вона зникне, перетвориться у звичайну жагу.
   — Я не зовсім розумію. Хіба не любов породжує жагу?
   — Так, я прагнув тебе тому, що покохав. Зрештою, це почуття не піддається аналізу. Однак мені здається, що любов зникне, як тільки я тебе обійму. Як би це точніше сказати?.. Візьмімо для прикладу рух за мир. Усі ми палко бажаємо миру, світу без воєн і атомних бомб. Мабуть, тому, що знаємо: миру досягти неможливо, це лише мрія. Я називаю себе прибічником остаточного розв'язання проблеми війни й миру, але я абсолютно певний, що це річ не здійсненна. Я це знаю, а тому долаю перепони на шляху до ідеалу. Якби справді мир настав, то від здивування ми повмирали б. Щось подібне можна сказати й про любов. Вона — недосяжна й виявляється лише в нашому прагненні до неї. Мені здається, що вона кінчається тоді, коли ми заволодіваємо об'єктом наших прагнень…
   — Дивні відкриття,— М. підвелася й сіла на постелі, потім, прикривши коліна халатом, ледь-ледь тремтячим голосом додала: — Дуже дивні. Хіба любов не народжується й поступово не росте? Жага і її задоволення — це лише
   частка любові. Принаймні так повинно бути. Якщо ж любов кінчається, то це означає, що холоне душа, а тіло тут ні до чого. А ви з цим не згодні?
   — Може, любов і росте,— відповів С. невпевнено,— але тільки серед звичайних людей. Вони можуть одружитися, народити дітей і створити щасливу сім'ю. В такому випадку задоволення жаги — частина любові. А що може народитися від нас, людей з поламаним життям? Я маю на увазі не
   тільки дітей. А втім, я б не хотів їх мати. Нітрохи не хочу. Передусім навіщо переживати? А крім того, нам не позбутися душевної тривоги, нам чужі такі речі, як захват, самозабуття й радість. Лише в ось таку хвилину починаєш розуміти, яка глибока наша рана. Досі я був у нестямі від тебе. Та я собі тільки повторював: „Ти очманів!” Адже я завжди був холоднокровний. А тому, розуміючи, що мені не позбутися цієї первісної тривоги, я побоююсь своєї незворушності. Мені лячно від думки, що насилу запалений вогонь обернеться холодом.
   С. перейшов на шепіт і нарешті замовк. Знадвору долітали розмірені удари хвиль об берег. Обхопивши коліна руками, М. дивилася на нього, як на заблукане дитя. У пітьмі не було видно обличчя С.
   — І мені лячно,— сказала вона. С. промовчав. Тоді М. повторила: — І мені лячно. А тому любов треба ростити. Ми обоє приречені, обоє покалічені. Та невже тому вона нам не потрібна? Чесно кажучи, досі я просто вам корилася і на щось більше не надіялася. А тепер я іншої думки. Ви слабкі, але зуміли побороти слабість. Мені теж лячно, я аж тремчу. А тому я вважаю, що ми зможемо плекати нашу любов. А ви як думаєте? — М. простягла в темряві руку і тихо сказала: — Мені трохи холодно.
   Її тіло дрижало й тоді, коли С. міцно стиснув її в обіймах.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ВЕЧІР

   Поволі небо темніє, і з нього спадає безліч сніжинок. Такий сніг у Токіо — велика рідкість; виходячи з квартири Токіко, я й не гадав, що почнеться такий снігопад, не сподівався і в кав'ярні, де юна офіціантка мріє стати Попелюшкою, і дізнався про нього не з прогнозу погоди, а від таксиста по дорозі сюди — він ручався за точність своїх слів; здається, з неба почало сипатися ще коли я був у патінко, а тепер з дому Юкіе видно, що не перестане і вночі; коли отак дивишся, як снігове покривало ховає під собою будь-яку грязюку, то здається, що й спасіння душі відбувається подібним чином.
   — Що ви там робите?
   — Я? Дивлюся, як мете снігом.
   — І вам не холодно? А в кухню задуває. Скупатися не хочете?
   — Лінь іти в незнайому громадську лазню при такій погоді. А крім того, голод дає про себе знати, краще вечері почекаю.
   — Я зараз приготую.
   Коли навколо темніє й настає вечір, я почуваю дивний неспокій, хочеться, щоб швидше заходила ніч. Навесні й улітку в таку сутінкову пору, коли над землею пливе димчасте сяйво, мені здавалося, що на вулицях міста мене хтось переслідує, і я тішився приходом ночі — так ніби за мною раптом зачинялися двері, бо я, напевно, думав, що тоді всі мої гріхи потонуть у темряві й ніхто не вкаже на них пальцем, та надії мої не справджувалися: надходила ніч, безмісячна, беззоряна, а відчуття провини не зникало, хоч би як далеко я перебував від людської оселі і не бачив вогника в її вікнах. У пітьмі народжувалися нові помилки й муки, ховалися страшні химери. Денне світло не тільки освітлює наші обличчя, а й сліпить очі іншим людям, я ж спритно тікаю від жінок, непомітно-ні Кадзуко, ні Акімі, ні Місао, ні Савако, а тепер і Токіко навряд чи зможуть дізнатися, куди подівся такий пройдисвіт, як я, одним словом, я зникаю в пітьмі і, прикинувшись чужинцем, подумки повторюю: я в повній безпеці, та це не означає, що мої гріхи зникли, що я забув про них хоч на один день, навіть якщо обмануті жінки, точніше, їхні мстиві духи, не проклинають мене за завдану прикрість; дарма я переконую себе, що намагаюсь залишити про себе добру пам'ять, бо досить було мені опинитися в Юкіе, як я чиню вже нове зло. Мені здається, що цей світ — пекло, а я ще за життя став привидом, який блукає в темряві, і нема мені спасіння.
   Ну й заметіль! Звичайно, коли мені вдавалося заховатись у нічній темряві, якийсь час я насолоджувався відпочинком, а тепер, коли на землю падає сніг і загладжує всі гріхи, як милосердний Будда, коли навколо темніє, але перед очима кружляють білі сніжинки й ця біла ніч доходить до самого серця, мені здається, що колишні провини ховаються під білим покровом, як гроби. Під час такого снігопаду шум у місті припиняється. Чути легкий дзенькіт посуду — це Юкіе порається на кухні. Маленький садок засипало снігом,— за мого дитинства його випадало набагато більше. Мати щось шила, а я прислухався, як тихо, тихіше, ніж зараз, спадали з неба лапаті сніжинки, як час від часу купки снігу зривалися з дерев і гупали на землю, в кабиці тлів жар, і мати підкидала хмизу, й він тріщав, наганяючи на мене журбу. „Мамо, мені сумно”,-пригадую, жалівся я. „Тобі нема чого журитися — з тобою твоя мати”,-відповідала вона, та все одно мені не ставало веселіше на душі в такі дні, вечори, коли надворі сніжило. Мабуть, і її щось гризло, бо час від часу, завмерши з голкою в руці, вона начебто намагалася почути якісь далекі звуки. Я не знаю, чи чоловік покинув її, чи рано помер, але тоді вона була ще молода, гарна й лагідна, у пошуках щастя мандрувала з провінції в провінцію, поки нарешті не потрапила в благодійний шпиталь і упокоїлась, уже постарівши на обличчі, хоча відтоді, як вона разом зі мною сиділа біля вогнища, минуло небагато років, тобто померла передчасно, ніколи їй не таланило, та ще й з таким тягарем на руках, як я; обдурена черговим чоловіком, вона хапала мене за руку, і ми крутилися по світу, як той обертовий ліхтар — так наче сенс життя у втечі. Може, якби ми залишилися в тому далекому, невеличкому, засипаному глибоким снігом селі — мені здається, що це моя батьківщина, хоча не можу пригадати, в якій вона префектурі, і в матері не розпитав,— то наше життя, мамине й моє, склалося б зовсім інакше. „Якби тебе не було…” — скаржилася пізніше мати, священик слухав ці слова і, всміхаючись, приказував: „Було б добре віддати таке чортеня кудись у підмайстри. Тоді б тобі жилося вільніше”,— а я від гніву ладен був накинутися на нього, як собака. Та я думаю, що єдиним щастям для матері було жити разом зі мною. „Мамо, чому падає стільки снігу. Це снігова королева сипле його?” — розтираючи сонні очі кулачками, питав я. „Ні, не королева. Вона тільки стукає у двері й краде маленьких дітей, які не слухаються мами й вискакують надвір. Ти зрозумів, що цього не можна робити?” — повчала вона. Я кивав головою, а сам думав: „Якщо снігова королева з'являється тільки сніжної ночі, то це означає, що саме вона сипле сніг. І, мабуть, робить це від гіркого почуття самотності. Живе одна в горах, сумує без діток, а тому засипає землю снігом і йде до села шукати їх”. Але ж діти сиділи з матерями, й ніхто їй дверей не відчиняв, а тому вона шкандибала, ледве волочачи ноги, від двору до двору. Не було матерів без дітей і дітей без матерів, саме тому вона, залишившись сиротою…