Фукунага Такехіко. Острів Смерті

   „Замовкни!” — звеліло в о н о.
   …Коли зайшло сонце, кімнату переповнював стогін. Тремтячи всім тілом, вона стояла перед вікном з розбитими шибками й віддихувалася. Знадвору, з вечірньої пітьми, долинав такий самий моторошний крик. Мухи, що набридали людям цілий день, не переставали з властивою їм настирливістю лізти у вікно й увечері. Люди давали про себе знати тільки стогоном. Вона ніби вперше бачила, як поволі густішає темрява, просякнута трупним запахом, і, приносячи хоч якесь полегшення, ховає під собою наслідки жорстокості й нещадності, що стояли перед її очима цілісінький день.
   — А-а, ось де ти! Мабуть, утомилася? Ходи повечеряєш з нами.
   Вона обернулася — до неї звертався лікар з ліхтариком у руці. Вона кивнула головою і раптом відчула голод, про який ще недавно, коли розносила хворим сухарі та рисові колобки, і гадки не мала. Виходить, вона працювала досі, як машина. А може, протягом того часу була просто річчю? Бо нічого не відчула, ні про що не думала, а рухала руками й ногами, як робот. Уздовж узголів'я людей, розміщених у класній кімнаті, яку освітлювало кілька свічок, вона пішла вслід за лікарем у довгий коридор. І тут лежали або сиділи, скоцюрбившись, потерпілі від бомбардування, з переповзе класів безперестанку доносився стогін, крики, суворі застереження лікаря. Народна школа, перетворена у тимчасовий пункт швидкої допомоги, вміщала стільки хворих, скільки не вміщала велика лікарня. Люди вмирали тут, як мухи.
   Кабінет директора школи, куди її привели, видно, було відведено під штаб. Одні лікарі та медсестри розкладали ліки, інструмент, а інші, сівши кружком, жадібно вминали рисові колобки. У світлі підвішеної жерстяної лампи і свічок на підлозі сліпучо блищали їхні білі халати.
   — Ця студентка ще не вечеряла. Вона добре попрацювала. Бо, поки приїхав начальник, ми не знали, до чого братися,— промовив лікар і посадив її перед тацею з рисовими колобками.
   Літній начальник пункту швидкої допомоги глянув на неї і сказав:
   — Мабуть, бинти вам заважають. Дайте я вас огляну.
   — Дозвольте, я сам,— втрутився лікар, що привів її в цей кабінет.
   — Ні, я це зроблю.
   Поки начальник вправно розв'язував бинти, вона повторювала, немов заклинання: „Я жива! Жива!”
   — Вам вчасно подали першу допомогу, тому ваші рани гояться,— сказав він, оглянувши опіки на її обличчі й вийнявши з нього дрібні скляні скалки.— Ви — молодець! Так славно попрацювали!
   Похвала була зайвою. Адже вона взялася до роботи тільки заради себе: хотіла переконатися, що жива, а не мертва. Вперше в цьому начальникові пункту медичної допомоги, що змазував їй рани на обличчі, вона впізнала людину. Бо досі бачила лише істот, що перетворювалися або вже перетворилися на речі. Вона блукала у світі понівечених предметів, не здатних стати людьми. Статечний директор, хоч і був лагідний, та емоціям не піддавався нітрохи. У цьому кабінеті панувала майже родинна атмосфера, і вона згадала батька, що помер, коли вона була ще малою. Згадала матір і меншу сестру. Чи живі вони? Згадала також приречену на смерть дівчинку, яка назвала її мамою.
   Після вечері знову закипіла робота. Начальник пункту привіз із собою ліки й медичний персонал, але ж і пацієнтів побільшало. Було до чого руки прикласти.
   — Вам досить тої роботи, можете й відпочити,— сказав начальник пункту, та вона заперечливо хитнула головою.
   Вона супроводжувала лікаря й сестру з відерцем мазі або розносила потерпілим сухарі. Зневірені й докірливі погляди цих обмазаних меркурохромом і чимось білим нещасних людей, схожих на чудовиська, світилися вдячністю до студентки, що сама постраждала, але з усієї сили допомагала іншим…
   На тепло Ая-тян я ніяк не відповідала. Бо вже вмирала. Її нечутне дихання лоскотало мені щоку, а рука, просунута попід шию, обхоплювала плече. Та я не була байдужа до її здорового й, напевне, красивого тіла. Я собі думала: „Воно вже моє. Воно загине водночас зі мною. Коли вже Ая-тян вирішила їхати зі мною, то значить, я заволоділа не тільки її тілом, а й душею. І в цьому нема нічого поганого”. Якби я могла повернути собі охоту до життя, то вона підняла б мене з безодні небуття — і я воскресла б. Якщо я любила й боялась Сома-сана, то лише тому, що сподівалася на таке воскресіння. Та й живучи поряд з Ая-тян, я в глибині душі прагла того самого. Однак моя надія не справдилась і цього разу. Зрештою, таким, як я, людям доля не всміхається. А ласки Ая-тян, навіть найніжніші, тепер уже безсилі що-небудь змінити. Надто пізно.

ПОПОЛУДНІ

   Коли поїзд залишив Сідзуоку, Канае за мить ум'яв бутерброд і випив до краплі молоко, куплені на пероні. У вагон-ресторан він не пішов, бо вважав за краще витратити зайву хвилину на читання свого роману. А проте цього було мало, щоб розвіяти його невдоволення, написане на обличчі. Він глянув на годинник: була за дванадцять четверта. Канае вийняв цигарку й закурив. Прискорюючи свій біг, поїзд минав невеличкий полустанок, за вікном ще більше стемніло, пішов дощ — його краплі залишали на шибках косі сліди. Канае навіть не помітив, як у вагоні спалахнуло електричне світло. До вечора було ще далеко, бо не минула й четверта. А все-таки як поволі тягнеться цей день. Ще стільки годин — майже тринадцять! — доведеться трястися в поїзді. Та що чекає його там, на станції призначення? Ніхто не може цього передбачити. „Як у романі,— шепотів Канае сам до себе.— Як у романі, зміст якого відомий тільки авторові”. Людське життя багате несподіванками, і ніхто не знає, кому яка дорога простелеться. Ось чому ми губимося на роздоріжжі, та з глухого провулка повертаємо назад і всупереч перешкодам потроху просуваємося вперед. Куди? Поки не доберемося до мети, не дізнаємося, що нам судилося. Бо доля — це наслідок наших численних спроб і помилок, а роман — лише її модель. Схожість його з людським життям лише в тому, що кінець і того, і того до певного часу нам невідомий. Розв'язка роману буває різною, навіть такою, що не сподобається читачеві. Та зрештою йому не залишається нічого, як примиритися з нею. А от у житті все складається інакше. Будь-яка життєва історія має лише один кінець, і нічого тут не поробиш. Якщо ж ти хотів щось у житті змінити, то треба було думати про це набагато раніше — коли стояв на роздоріжжі й вирішував: іти ліворуч чи праворуч? Коли ж проминув його, то повернути назад уже не зможеш, доведеться йти далі, навіть якщо помилився у виборі дороги.
   „А де ж у моєму житті було те роздоріжжя?” — міркував Канае. Поруч з ним, на сусідньому сидінні, лежав його портфель і недочитаний блокнот. Канае роздушив у попільничці недокурок. Від станції Сідзуока перед ним сиділи два молодики і безперестанку про щось розмовляли. Вагон був переповнений, як ніколи, ззаду рюмсала чиясь дитина. Людський гомін, змішаний з перестуком коліс, скидався на якесь завивання. Раптом до вух Канае долинули виразні слова молодих сусідів.
   — Ти знаєш керуючого нашим відділенням? Перед клієнтами він готовий стелитися, а на нас дивиться звисока. Такого пихатого світ не бачив.
   — Та чого ж не знаю. Мабуть, може похвалитися успіхами? А чи не цілиться він на посаду в головній конторі?
   — Приїжджав оце недавно з Токіо директор. Якби ти бачив, що за шум учинився! Навіть нам звеліли взяти участь у генеральному прибиранні. Розсівся він у кріслі та й каже: „Все мені тут дороге. Колись і я працював у цьому відділенні і сидів саме на цьому кріслі”.
   — Що, він починав свою кар'єру там, де ти працюєш?
   — Та начебто. А наш керуючий аж сльозу пустив. Яка це велика честь для нас, каже.
   — Та невже?
   — Їй-богу, правда. Мало не захлинувся сльозами вдячності.
   Молодики так зареготали, що й Канае вимучив на губах ледь помітну усмішку. „От вам і наслідок монархічного устрою!” — зміркував він і згадав про верстку книжки „Шлях до миру”. В понеділок він повернеться до Токіо й віднесе її упорядникові. Та чи вдасться йому так швидко це зробити? Краще не гаяти часу й передивитися її тут у поїзді. З такими думками Канае знову перевів погляд на портфель і блокнот. Зітхнув, бо ні до чого рука не тяглася. І верстка, і роман заслуговують уваги. Але найважливішою є дійсність. Незбагненна дійсність з її не передбачуваними подіями, від яких кінець кінцем залежить, живі Мотоко та Аяко чи ні.
   „Розв'язка мого роману ще не визначилася”,— роздумував Канае. Але це не означає, що записам у блокнотах ще чогось бракує. Може виявитися, що взагалі його роман здаватиметься незакінченим. Зрештою, саме в цьому буде його особливість. Бо він, Канае, задумав написати його не у вигляді суцільного шматка людського життя з початком і кінцем, а скласти з багатьох уривків і таким чином створити уявний, узагальнений образ світу. Хоч би як роман наслідував, копіював і відтворював на своїх сторінках людське життя, рівнозначним йому він бути не може. Людське життя — це всього-на-всього безладна сукупність різноманітних дрібниць, суперечностей, несподіванок і випадків. Тільки вибір кута зору надає йому певного вигляду. Дійсність взагалі не має в собі нічого мистецького, нічого романтичного, вона є такою, якою є. І її копіювання, навіть при нав'язуванні їй певної ідеї, ще не виллється у твір мистецтва. Він, Канае, вирішив написати роман у вигляді майстерно підібраних частин, які разом творили б мистецьку реальність, що була б виявом порухів тільки його душі. Роман має бути схожий на життя як розвитком дії, так і невизначеністю розв'язки.
   „Словом, своїм романом я грався з дійсністю в перегони, — міркував Канае.— І завжди вона мене обганяла. А зараз остаточно доконала. Та все-таки я не вважаю свою теорію роману помилковою. Мій роман складається з трьох частин — „Човен Харона”, „Туонельський лебідь” і „Зима кохання”, які в свою чергу розпадаються на окремі, незалежні уривки, але все це, разом узяте, витворює світ, відомий тільки мені. Відомий мені? А може, дійсність помстилася мені за письменницьку чванькуватість (зрештою, ніякий я ще не письменник)? Може, поки я, прибравши вигляду знавця, що збагнув незбагненне, писав роман, щось найсуттєвіше, так би мовити, квінтесенція буття вислизнула з моїх рук? Адже я вважав, що розумію обох дівчат, а насправді вони відвернулись від мене.
   Канае взяв у руки блокнот і почав його гортати. „Як довго я все це писав! — згадував він.— Писав щодня потроху, наче виконував норму”. За час перебування в поїзді він не прочитав ще й половини. Та заради чого писався цей роман, якого ще ніхто, крім автора, не тримав у руках, навіть Аяко й Мотоко, що так хотіли його прочитати?
   Виважуючи блокнот у руці, Канае дивився невидющим зором у вікно, об яке бився чи то дощ, чи то сніг з дощем. Він і не помітив, як молодики навпроти нього замовкли: один розгорнув перед собою журнал, другий закуняв. Як і раніше, у вагоні панував гамір, а до нього домішувався знадвору перестук коліс і шум дощу. „Живі вони чи ні?” — наче молитву, шепотів Канае.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

   Як завжди, відчуваючи гіркий присмак розпачу, а під ним виразнішу радість, Канае ледве встигав за Ген-тяном по парку. Оскільки з другого боку хлопець тримався за Аяко, то Канае подумав: „Невже я так і не зможу пройтися з Аяко рука об руку?” Ця думка трохи псувала йому настрій. Але невдовзі, коли їм відкрилася широчінь парку, Канае, відповідна питання збудженого Ген-тяна, сам по-хлоп’ячому запалився й розвеселився. Від звичної стриманості Аяко теж не лишилося й сліду.
   День був похмурий і зовсім не для прогулянок, але парк аж кишів дорослими й дітьми. Канае мріяв не про таку гомінку дитячу атмосферу, коли довкола тебе ніби гуде бджолиний рій. Щоправда, на щось особливе він не сподівався. У нього було одне бажання: заохотити Аяко й Мотоко до пішої мандрівки в один із кількох вихідних днів травня. Ця думка не давала йому спокою вже давно. Якщо ж Мотоко не зможе поїхати (вона без усякої на це причини таки відмовилася,— мовляв, їдьте самі, а я зостануся вдома), Канае ладен був вирушити в подорож удвох з Аяко. Та оскільки Ген-тянові ще раніше було обіцяно прогулянку, то Канае погодився й на це, але покладав надію на тихий, безлюдний закуток у парку. Однак тут, у цьому місці розваги для дітей, головним персонажем був Ген-тян. Аяко виконувала роль няньки, а він, Канае,— охоронця. Годі й казати, що не таке йому ввижалося, а щось краще, романтичніше. Ген-тян називав його „дядею”, і від незвички це слово лоскотало нерви молодому Канае. Аяко була для малюка просто „нетян”, тобто сестрицею, що якраз відповідало їхнім приязним стосункам. І тільки Канае серед гучної музики й дитячого галасу почувався чужим. Таке з ним траплялося не раз. Слухаючи музику в кав'ярні або стрепенувшись від набридливого голосу головного редактора, він ловив себе на думці, що хвилину тому наче витав у іншому світі. І хоча колеги прозвали його „Ісікі-куном”, тобто Мислителем — він справді любив усе обмізкувати з усіх боків,— йому краще пасувало б прізвисько „Мусікі-кун”, тобто Бездумний — так часто в його очах не було видно жодної думки. І навіть тоді, коли редакторка Коїма, кидаючи на нього значущий погляд, застерігала: „Ісікі-кун, Сімма дивиться на вас. Ви що, задумалися над романом?” — Канае не здогадувався, що не байдужа до нього сусідка (принаймні такою думкою він себе тішив) насправді глузує. Бо звичайно називала його „Сома-куном”.
   — Дядю!
   Канае помітив, що його тягнуть уперед — це Ген-тян щосили шарпав своєю спітнілою рукою.
   — Ген-тян, що з тобою?
   Канае мимоволі відпустив малого, і той кинувся стрімголов до людського натовпу.
   — Ген-тян, стривай! Куди ти? Самому не можна! -гукнула вслід йому Аяко і глянула на Канае. Той засміявся.
   — Занудився з двома охоронцями, бідолаха.
   — Ану ж загубиться. Що тоді? Нісімото-сан так понадіялася на мене.
   — Та чого він має губитися? Видно захотів покататися на віслюкові. Он там!
   Не спускаючи очей з хлопця, Канае проштовхався крізь юрбу і підійшов до овального манежу. На його огорожі майоріли прапорці різних країн, а доріжкою майже на однаковій відстані один від одного йшли віслюки на повідку, осідлані малими вершниками — здавалось, ніби це крутиться карусель. Віслюки кивали головами, а діти на їхніх спинах боязко, з усієї сили трималися сідел або гордо позирали на своїх батьків.
   — Ген-тян, хочеш покататися? — запитав Канае, наздогнавши хлопця, що припав обличчям до паркану й жадібно вбирав очима це видовище.
   — А можна?
   — Ні в якому разі! Ану ж упадеш…— відразу заперечила Аяко.
   — Не бійтесь. Не впаду.
   — Хіба ти не бачиш, що ті діти старші за тебе? Тобі ще не можна.
   Малюк надув щоки й подивився благально на Канае.
   — Дядю, справді не можна?
   — Ну чому ж? Покатаєшся. Мужчина повинен уміти їздити верхи на віслюкові,— великодушно пояснив Канае.
   Обличчя хлопця вмить проясніло, а Аяко насупилася.
   — І що ви собі думаєте? А раптом він пошкодить собі що-небудь?
   — Та чого він має падати, коли поруч з ним іде погонич? Над хлопцями не можна трястися так, як ви. Бо що тоді з них виросте? А, зрештою, як упаде, то нічого з ним не станеться. Я ручаюся.
   — Хоч скільки ручайтесь, а відповідаю перед Нісімото-сан я.
   — І я. Але ж інакше ми не побудемо ані хвилини самі…
   Малюк побіг до входу на манеж, Аяко — за ним, тому, певно, останніх слів вона не почула. Перед касою юрмилися люди цілими сім'ями й так само сперечалися, пускати дітей на манеж чи ні, та все одно черга була довга.
   — Ох, і ждати ж доведеться! Стільки людей! — озираючись навколо, промовила Аяко.
   — Дитині цікавіше покататися на віслюкові, ніж на трамваї чи автомобілі. Я змалку їздив на конях. Звісно, з дорослими. І нітрохи не боявся. Зверху все навколо здається зовсім інакшим. Бо навколишній краєвид зміщується. Враження таке — як би вам це сказати? — ніби перебуваєш у центрі рухомого світу. Кінь не біжить, а йде поволі, та скільки радості! Наче витаєш між небом і землею.
   — Це було на Хоккайдо? — спитала Аяко.
   — Так. Там кінь — все одно що член сім'ї. Треба поїхати кудись — сідлаєш коня, а взимку, коли випаде сніг, сани — єдиний вид тамтешнього транспорту. Я люблю коней понад усе.
   — Ось чому ви такі спокійні! Я ж коня і зблизька не бачила. А що, коли віслюк чогось злякається й побіжить?
   Канае мимоволі пирснув.
   — Віслюк? Це ж не кінь. Хіба ви не знаєте, що віслюк — символ покірливості? На нього можна садовити й немовля. А щоб віслюк кинувся бігти — такого я не чув.
   Канае так реготав, що Аяко аж почервоніла і знітилася.
   — Не смійтеся так. Люди дивляться.
   — Та як же не сміятися?
   — Сома-сан, ви — злюка! — Аяко споважніла й закопилила губу. Канае побачив це і знову зареготав. Дівчина не витримала й теж залилася сміхом. Її тендітна постать у рожевому светрі й темній спідничці вигиналася, як билина під вітром. Люди озиралися на неї, і їхні очі на мить тепліли. Діти, серед них і Ген-тян, нічого не помітили. І тільки Канае подумав: „Яка вона чарівна!”
   — Сома-сан, чи не тому ви вподобали собі Сібеліуса, що самі родом з Хоккайдо? — звернулася до нього Аяко, перевівши розмову на інше.
   — Хто його знає. Це правда, що я з Хоккайдо, але виріс я не на фермі, а в місті. А, крім того, Хоккайдо і Фінляндія лежать на різних широтах, тому їхні краєвиди не схожі між собою. На Хоккайдо багато дрімучих лісів, просторих рівнин і засніжених гір. А от Фінляндія вкрита безліччю озер і боліт, що утворилися в льодовиковий період. Мабуть, там гарні краєвиди. До того ж, зима там довга, бувають білі ночі. На Хоккайдо зима теж не така вже й коротка, аж набридає, та куди їй до фінської. Отже, Фінляндія цікавить мене не схожістю з Хоккайдо, а як уособлення, символ Крайньої Півночі, суворих морозів і довгих ночей. Так хочеться побувати там хоч раз!
   — А я воліла б поїхати до Парижа.
   — Дівчатам давай тільки Париж. А от мене не тягне туди, де багато людей.
   — А хіба в цьому парку їх мало? — насмішкувато спитала Аяко.
   — Я ж гуляю не сам, а вас супроводжую. І від мене нічого не залежить,— загнаний несподіваним запитанням у глухий кут, щиро зізнався Канае. Чогось більш непідходящого, ніж цей дитячий парк, він собі не уявляв, але в душі відчував, що з Аяко (або Мотоко) піде куди завгодно.
   — Я теж супроводжую,— розпашіла Аяко, кинувши погляд на малюка, запитала: — Отже, по-вашому, Сібеліус — уособлення Фінляндії, а сама Фінляндія — це якийсь символ?
   — Ви вгадали. Але тут треба дещо пояснити. Як би це сказати?..
   Поки Канае збирався з думками, підійшла їхня черга, і Ген-тян у супроводі погонича подибав до віслюка. Радісне обличчя хлопця ледь-ледь затьмарювалося тривогою, та, зрештою, в цьому він не був винятком серед дітей.
   — Не бійся! Ми тебе тут почекаємо!
   Ген-тян оглянувся й кивнув головою, а тоді, вже без найменшого страху, вмостився верхи на віслюкові. Погонич повів довговухого за вуздечку, і хлопець замахав рукою. Зіпершись на огорожу, Канае відповів йому тим же.
   — Слава богу, хоч трохи побудемо самі,— проказав він, перевівши погляд на дівчину.
   — Ох і сваритиметься Нісімото-сан!
   — А чого? Зрештою, Ген-тян — бабусин пестунчик, і як виросте безпорадним, то біди буде більше.
   — Нісімото-сан живе тільки заради нього. Батьків у малого нема, а тому вона трясеться над ним.
   Аяко пильно стежила за віслюком, на якому їхав хлопець. Поглядаючи на її профіль, Канае згадав, що після втечі з дому Аяко не знала, куди подітися, та випадково познайомилася в лікарні з Мотоко Моегі й переїхала до неї на квартиру. „Як там поживають її батьки?” — подумав він. Це питання мало не зірвалося йому з язика, але Канае стримався, бо пригадав, як вона сказала, що не любить, коли хтось копається в її минулому. „Та й у Мотоко, певно, нема батьків,— міркував він далі.— Кожна лишилася на світі одна, як палець, і саме тому вони зблизились. Як Нісімото-сан не може обійтися без Ген-тяна, так і Мотоко без Аяко, а Аяко без Мотоко. Лише я тут зайвий”.
   Проте Канае не впав у тугу від таких думок, а дав волю фантазії: уявив собі, що одружений з Аяко Аймі і в них народився син, який ось зараз, трохи підрісши, катається на віслюкові. Його, Канае, і цю жінку, що теж не спускає очей з манежу, не розділяє жодна таємниця, жодне непорозуміння, так що навіть невимушена мовчанка зігріває їх, як оце травневе сонце. Їх об'єднує таке природне і глибоке почуття, що нема потреби й називати його щастям і злагодою… Зрештою, хіба він, Канае, не має права на таку мрію? Йому здалося, що поки він дивиться, як вітер грається її кучериками, час спокійно плине в майбутнє і ключ від щастя лежить зараз на його долоні. Та раптом Канае опам'ятався й рішуче прогнав від себе це видиво. „Якщо з цього щастя й народиться твір мистецтва, то навряд чи такий, який мені довподоби. Такий твір не вартий буде уваги. Моя дорога в мистецтві не має нічого спільного із щастям звичайних людей. А от,— даючи думкам задній хід, прошепотів він самовпевнено,— з Мотоко-сан усе було б по-іншому, краще. Якби тільки вона погодилася піти зі мною на подібну прогулянку. Якби зрозуміла мої погляди на мистецтво…” Канае раптом спіймав себе на думці, ніби вважає Аяко своєю коханою, і здивувався.