Страница:
море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах,
звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i
навiть сiчовi товаришi й побратими.
Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в
першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою
та Швецi ю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом
Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.
Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона
була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк
(мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався
туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi
до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж
iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 сво © неволi,
.коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру
Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго
тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс
до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило
хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах сво©х
товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили
галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими
кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись
до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу
вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже
голi й за©денi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб ©м причепуритися й
зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Укра©ну, то папа видiлив
кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета.
Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став
ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало
товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд,
Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не
гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi
запорожцi.
Це мiсто було вiдрiзане вiд Укра©ни не морем, як Сiноп i Трапезунт, а
рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти
невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча
той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли
наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не
побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдно© Укра©ни, як те оспiвано народом у
думi "Про втечу трьох братiв з Азова":
Як iз землi Турецько©
Да з вiри бусурмансько©
Iз города iз Азова не пили - тумани вставали,
Як три брати рiдненькi,
Як голубоньки сивенькi,
Iз города iз Азова з тяжко© неволi
У землю християнську до батька,
до матерi, до роду утiкали.
Два брати кiнних,
А третiй, менший, пiша пiшаниця,
За кiнними братами уганя
I на бiле камiння,
На сире корiння
Сво© нiжки козацькi молодецькi побива ,
Кровiю слiд залива
I до кiнних братiв словами промовля :
"Братики мо© рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Добре ви учинiте,
Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте
I в землю християнську до отця,
до матерi, до роду надвезiте".
I тi брати те зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Радi б ми тебе мiж конi узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сiкти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!"
I те промовляли,
Вiдтiль побiгали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
За кiнними братами вганя ,
Конi за стремена хвата
I словами промовля ,
Слiзьми облива :
"Братики мо© рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Не хочете мене мiж конi узяти,
То хоч одне милосердя майте:
Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте,
В чистiм полi поховайте,
Звiру та птицi на поталу не подайте".
А тi брати те зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Що ти кажеш,
Мов наше серце ножем пробива ш!
Що нашi мечi на тебе не здiймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться.
Сього, брате, iзроду нiгде не чували,
Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали
Або гострим списом опрощення брали,
А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати,
I будем ми тернове вiття, верхи стинати,
I будем тобi, найменшому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав з тяжко© неволi
В землю християнську
До батька, до матерi, до роду куди утiкати!"
i те промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I до байракiв, до мелюсiв добiгали,
I терновi вiття, верхи стинали,
Сво му меншому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали,
Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали,
I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi ,
На йому трава зелена зеленi ,
На шлях Муравський вибiгали
I ден до дного словами промовляли.
Що промово середульший до старшого:
"Братику рiдненький,
Голубоньку сивенький!
I ну думати-гадати,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати,
Сво му брату найменшому,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську
До батька, до матерi, до роду прибувати!"
Старший брат те зачува ,
Словами промовля :
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло сво©х каптанiв
чорнi китицi видирати,
То як дасть нам господь до батька,
до матерi, до роду прибувати,
I нi в чiм буде мiж бiлу челядь
пiти погуляти".
Середульший брат на те не потура ,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видира
I сво му меншому брату, пiшiй пiшаницi,
По шляху Муравському на примiту покида .
А старший брат те забача ,
Середульшого брата на смiх пiднiма :
"Братику рiдний,
Голубоньку сизий!
Либонь, ти собi жiноцький розум ма ш,
Що ти на собi прекрасну одежу таря ш.
Як дасть нам господь до отця, до матерi,
до роду прибувати,
Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти".
Те промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I бiгли не день, не два,
Не три й не чотири,
I до Савур-могили добiгали,
На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали,
Свого найменшого брата,
Пiшу пiшаницю, пiджидали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
до тернiв, до байракiв добiгав
I тернове вiття у руки бере-хапа ,
До серця козацького приклада ,
Сльозами обмива :
Iз байракiв, iз мелюсiв вибiга .
Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi ,
На йому трава зелена зеленi .
На шлях Муравський вибiга .
I по шляху Муравському побiга ,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi забача ,
У руки бере-хвата ,
До серця козацького молодецького приклада ,
Сльозами облива ,
Словами промовля :
"Сюди мо© два брати кiннi пробiгали,
I, видно, ©х Азовська орда доганяла
I посiкла, порубала,
Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю,
У тернах, у мелюсах на спочинку минала!
I коли б ©х кiсть, каже, я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звiру та птицi на поталу не подав би".
I те промовля ,
Вiдтiля побiга .
До Савур-могили добiга ,
I тiльки сво©х братiв рiдних трошки слiди забача .
I на Савур-могилу збiга ,
Словами промовля ,
Сльозами облива :
"Побило мене в полi
Три недолi -
Перва недоля - безхлiб'я,
Друга недоля - безвiддя,
Третя недоля, що сво©х братiв рiдних не догнав".
I буйний вiтер повiва ,
Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валя !
От менший брат на Савур-могилу ляга ,
Головку склоня ,
I вовки-сiроманцi набiгали,
I орли сизоперi налiтали,
В головках сiдали.
Хотiли заздалегiдь живота темний похорон
одправляти.
Менший брат те зачува ,
Словами промовля :
"Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi,
Гостi мо© милi! Хоч мало-мало пiдождiте,
Поки козацька душа з тiлом розлучиться.
Тодi будете менi з лоба чорнi очi
висмикати,
Бiле тiло коло жовто© костi оббирати,
Попiд зеленим явором ховати
I комишами вкривати".
Мало-немного спочивав:
От руками не вiзьме,
Ногами не пiде.
I ясно очима на небо не згляне...
На небо взира ,
Тяжко здиха ,
Батькову-матчину молитву спомина -
I богу душу одда .
Тодi сивi зозулi налiтали,
У головках сiдали
I так, як рiднi сестри, кукували.
Тодi орли сизоперi налiтали,
На кудрi наступали,
З лоба очi висмикали.
Тодi ще й дрiбна птиця налiтала,
Коло жовто© костi тiло оббирала.
I вовки-сiроманцi набiгали,
Костi по байраках, по мелюсах рознощали,
Попiд зеленим явором ховали
I комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.
Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла
Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали
помститися за невдачу та загибель Скалозуба.
Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом
турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в
море, а потiм, лишивши Крим iз лiво© руки, так само потайки проплив
Керченську протоку, перетнув Азовське море, ви©хав у Дон i зовсiм
несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику
захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом
подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв
пiдстерiга турецький флот, Сулима напав на судна серед темно© ночi й
безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року
1635-го лиманом та Днiпром на Сiч.
Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi
нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант
Кодацько© фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз
Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв
вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала
себе вiдiрваною вiд Укра©ни й голодувала без борошна.
Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало
на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цi ю
метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темно© ночi
й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все
сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже
видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку
були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову
будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч.
Вiдчинивши дверi на Укра©ну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й
рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче
поневолювали укра©нський люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi
здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведсько©
вiйни, на Укра©ну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та
ре стровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним
Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi.
Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там.
Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше:
вiн улестив старшину ре стрових козакiв обiцянками та ще й сипнув ©м
грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське
запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Ре стровцi
побоялися, щоб за непослух ©х знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе
спiльникiв запорожцiв, пiшли в ©хнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли
Сулима ©х почастував вечерею як сво©х приятелiв, старшi ре стрових козакiв
Iлляш Кара©мович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима
Павлюка та ще декого iз запорозько© старшини й потайки вiдвезли ©х до
Конецпольського.
Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду ре стрових козакiв
i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i
його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.
Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили
лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не
могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани,
власники поруйнованих ма ткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав
помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а
тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на
поталу птицi.
ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ)
Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, ре стровi козаки
просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ
- не ходити на море. I мiж ре стровцями почалося розра©ння.
Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками
свого слова i тим образив ©х, та й зректися морських походiв - це означало
б залишитися без нiчого.
Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера
Замойського випустили з варшавсько© тюрми, ганила ту старшину ре стрових
козакiв, що видала Сулиму, не хотiла ©й коритися й вiдверто називала
Iлляша та Барабаша зрадниками.
На Укра©нi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося
через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти
туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно
забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на
Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Укра©нi,
повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть
Сулими й неодмiнно покарати старшину ре стрових козакiв. Почав вiн iз
того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси
i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз ©© на Сiч. Приголомшенi цi ю
подi ю, польськi прибiчники з ре строво© старшини звинуватили легального
козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву
вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу.
У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким
на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом
захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву
Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та
Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада
засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Укра©ну, а про
Польщу, до смертно© кари, i ©х було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки
проголосили гетьманом Укра©ни.
Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати
повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з
донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання
вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi
полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi
ма тки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i
доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Укра©ну прийшов польський гетьман
Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; ре стровцi ж, що
пiсля страти Кононовича при дналися до Скидана, побачивши, що поляки
беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону.
Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка сво©ми
обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не
мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни
допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.
Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з
артилерi ю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв
Правобережно© Укра©ни, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром
сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже
прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому
назустрiч.
Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села
Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював
запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв:
козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед
вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка
зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000,
бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000
складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiяко© збро©, а йшли iз
косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою,
галасуючи на все поле.
Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись
до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i,
отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому
трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити
становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв
шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська
кiннота в бiк козакам, удерлася в ©хнiй табiр i зчинила в ньому велике
замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити
свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже
не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та,
не маючи збро©, гинули сотнями й тисячами.
Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк,
збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися
вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй
доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й
залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом.
За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед
них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли
силу поранених i всiх ©х добили.
Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись
помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли
Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було
повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозбро ного люду, як колись у Лободи й
Наливайка на Солоницi.
Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр
iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого укра©нського шляхтича
Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи ©х, що на
тому все мiж ними й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище ©хнього вiйська було безнадiйне.
Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж
до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче.
Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на
перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати сво життя; присутнiсть у
таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк
вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що сво©м невдалим
керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому
вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозбро ний люд.
Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив
ранiше собi велико© слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за
голову Павлюка, вони стали прощатися зi сво©м славним товаришем; плачучи,
цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору.
Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там
Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля
тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано.
Хоч як запевняв Потоцький, що все ©м забудеться, аби тiльки видали йому
Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були
примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть ре стровi полки i
там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв
виженуть на Укра©ну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля
Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий
бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозбро ного укра©нського
люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й
ре стровi козаки.
ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ
За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського
прибiчника Iлляша Кара©мовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з
двома полками ре стровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська
Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що
мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство
скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на
руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати
матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше ©м
усiм покласти сво© голови на сiчових окопах, анiж побачити в ру©нах свою
неньку.
Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати
Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним,
як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки
нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись,
що робити, та зрозумiвши, що його ре стровi козаки, дихнувши повiтрям
вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз
вiйськом назад, на Укра©ну.
Розбурхане козацтво не заспоко©лося на тому, що зберегло свою волю, i
заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування
лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали
гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Укра©ну.
Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця
iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом
Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з' дналося в Кременчуцi й посунуло
звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у
Чернiгiвщину.
Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях
на Укра©ну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де
злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут
козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що ©хнi цiлi роти полягли
трупом.
Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався
мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi
здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього
повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз сво ю
пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на
запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити
понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу,
зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно.
Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще
раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим
вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi
долю Сулими й Павлюка, залишив iз сво©ми найближчими товаришами козацький
табiр i, перейшовши на Слобiдську Укра©ну, оселився там назавжди.
Довiдавшись, що в таборi нема Остряницi, запорожцi обрали гетьманом
свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою,
невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього
городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там
сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький
скiльки не посилав сво вiйсько на штурм, але не змiг його здобути.
Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi
виманити запорожцiв iз ©хнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи
на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й
рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те
знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних
та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв
iз табору.
Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого
не дало, i облога тривала аж до осенi.
Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набо© та ©жа, i Гуня всю надiю
покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi.
Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки
довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i
дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та
оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з
кiлькома возами.
Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися
з поляками на тяжких торiшнiх умовах.
ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ
Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так
через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не
згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполито© й
пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", ре стровцi ж,
переважно рятуючи сво© права, допомагали полякам i проливали кров сво©х
братiв-запорожцiв i сво©х землякiв-повстанцiв.
Перебiг подальших подiй незабаром переконав ре стрових козакiв у тому,
що, зрадивши запорожцiв, вони втратили сво©х заступникiв, з якими
рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман
почав збиткуватись, як хотiв, над ре стровцями. Хоча пiсля повстання
Остряницi козацький ре стр було заведено на 6000 душ, та насправдi тi ©
кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених
коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому
ре стрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi,
Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до ре стру, мали вертатися у
пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що
польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову
козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман.
Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й
iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив
тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав
звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i
навiть сiчовi товаришi й побратими.
Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в
першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою
та Швецi ю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом
Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.
Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона
була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк
(мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався
туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi
до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж
iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 сво © неволi,
.коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру
Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго
тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс
до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило
хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах сво©х
товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили
галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими
кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись
до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу
вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже
голi й за©денi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб ©м причепуритися й
зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Укра©ну, то папа видiлив
кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета.
Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став
ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало
товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд,
Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не
гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi
запорожцi.
Це мiсто було вiдрiзане вiд Укра©ни не морем, як Сiноп i Трапезунт, а
рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти
невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча
той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли
наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не
побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдно© Укра©ни, як те оспiвано народом у
думi "Про втечу трьох братiв з Азова":
Як iз землi Турецько©
Да з вiри бусурмансько©
Iз города iз Азова не пили - тумани вставали,
Як три брати рiдненькi,
Як голубоньки сивенькi,
Iз города iз Азова з тяжко© неволi
У землю християнську до батька,
до матерi, до роду утiкали.
Два брати кiнних,
А третiй, менший, пiша пiшаниця,
За кiнними братами уганя
I на бiле камiння,
На сире корiння
Сво© нiжки козацькi молодецькi побива ,
Кровiю слiд залива
I до кiнних братiв словами промовля :
"Братики мо© рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Добре ви учинiте,
Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте
I в землю християнську до отця,
до матерi, до роду надвезiте".
I тi брати те зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Радi б ми тебе мiж конi узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сiкти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!"
I те промовляли,
Вiдтiль побiгали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
За кiнними братами вганя ,
Конi за стремена хвата
I словами промовля ,
Слiзьми облива :
"Братики мо© рiдненькi,
Голубоньки сивенькi!
Не хочете мене мiж конi узяти,
То хоч одне милосердя майте:
Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте,
В чистiм полi поховайте,
Звiру та птицi на поталу не подайте".
А тi брати те зачували,
Словами промовляли:
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Що ти кажеш,
Мов наше серце ножем пробива ш!
Що нашi мечi на тебе не здiймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться.
Сього, брате, iзроду нiгде не чували,
Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали
Або гострим списом опрощення брали,
А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати,
I будем ми тернове вiття, верхи стинати,
I будем тобi, найменшому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав з тяжко© неволi
В землю християнську
До батька, до матерi, до роду куди утiкати!"
i те промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I до байракiв, до мелюсiв добiгали,
I терновi вiття, верхи стинали,
Сво му меншому брату,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали,
Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали,
I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi ,
На йому трава зелена зеленi ,
На шлях Муравський вибiгали
I ден до дного словами промовляли.
Що промово середульший до старшого:
"Братику рiдненький,
Голубоньку сивенький!
I ну думати-гадати,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати,
Сво му брату найменшому,
Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську
До батька, до матерi, до роду прибувати!"
Старший брат те зачува ,
Словами промовля :
"Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло сво©х каптанiв
чорнi китицi видирати,
То як дасть нам господь до батька,
до матерi, до роду прибувати,
I нi в чiм буде мiж бiлу челядь
пiти погуляти".
Середульший брат на те не потура ,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi видира
I сво му меншому брату, пiшiй пiшаницi,
По шляху Муравському на примiту покида .
А старший брат те забача ,
Середульшого брата на смiх пiднiма :
"Братику рiдний,
Голубоньку сизий!
Либонь, ти собi жiноцький розум ма ш,
Що ти на собi прекрасну одежу таря ш.
Як дасть нам господь до отця, до матерi,
до роду прибувати,
Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти".
Те промовляли,
Вiдтiля побiгали.
I бiгли не день, не два,
Не три й не чотири,
I до Савур-могили добiгали,
На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали,
Свого найменшого брата,
Пiшу пiшаницю, пiджидали.
А менший брат, пiша пiшаниця,
до тернiв, до байракiв добiгав
I тернове вiття у руки бере-хапа ,
До серця козацького приклада ,
Сльозами обмива :
Iз байракiв, iз мелюсiв вибiга .
Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати,
I тiльки поле лилi ,
На йому трава зелена зеленi .
На шлях Муравський вибiга .
I по шляху Муравському побiга ,
З-пiд червоного каптана чорнi китицi забача ,
У руки бере-хвата ,
До серця козацького молодецького приклада ,
Сльозами облива ,
Словами промовля :
"Сюди мо© два брати кiннi пробiгали,
I, видно, ©х Азовська орда доганяла
I посiкла, порубала,
Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю,
У тернах, у мелюсах на спочинку минала!
I коли б ©х кiсть, каже, я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звiру та птицi на поталу не подав би".
I те промовля ,
Вiдтiля побiга .
До Савур-могили добiга ,
I тiльки сво©х братiв рiдних трошки слiди забача .
I на Савур-могилу збiга ,
Словами промовля ,
Сльозами облива :
"Побило мене в полi
Три недолi -
Перва недоля - безхлiб'я,
Друга недоля - безвiддя,
Третя недоля, що сво©х братiв рiдних не догнав".
I буйний вiтер повiва ,
Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валя !
От менший брат на Савур-могилу ляга ,
Головку склоня ,
I вовки-сiроманцi набiгали,
I орли сизоперi налiтали,
В головках сiдали.
Хотiли заздалегiдь живота темний похорон
одправляти.
Менший брат те зачува ,
Словами промовля :
"Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi,
Гостi мо© милi! Хоч мало-мало пiдождiте,
Поки козацька душа з тiлом розлучиться.
Тодi будете менi з лоба чорнi очi
висмикати,
Бiле тiло коло жовто© костi оббирати,
Попiд зеленим явором ховати
I комишами вкривати".
Мало-немного спочивав:
От руками не вiзьме,
Ногами не пiде.
I ясно очима на небо не згляне...
На небо взира ,
Тяжко здиха ,
Батькову-матчину молитву спомина -
I богу душу одда .
Тодi сивi зозулi налiтали,
У головках сiдали
I так, як рiднi сестри, кукували.
Тодi орли сизоперi налiтали,
На кудрi наступали,
З лоба очi висмикали.
Тодi ще й дрiбна птиця налiтала,
Коло жовто© костi тiло оббирала.
I вовки-сiроманцi набiгали,
Костi по байраках, по мелюсах рознощали,
Попiд зеленим явором ховали
I комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.
Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла
Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали
помститися за невдачу та загибель Скалозуба.
Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом
турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в
море, а потiм, лишивши Крим iз лiво© руки, так само потайки проплив
Керченську протоку, перетнув Азовське море, ви©хав у Дон i зовсiм
несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику
захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом
подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв
пiдстерiга турецький флот, Сулима напав на судна серед темно© ночi й
безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року
1635-го лиманом та Днiпром на Сiч.
Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi
нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант
Кодацько© фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз
Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв
вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала
себе вiдiрваною вiд Укра©ни й голодувала без борошна.
Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало
на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цi ю
метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темно© ночi
й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все
сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже
видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку
були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову
будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч.
Вiдчинивши дверi на Укра©ну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й
рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче
поневолювали укра©нський люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi
здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведсько©
вiйни, на Укра©ну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та
ре стровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним
Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi.
Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там.
Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше:
вiн улестив старшину ре стрових козакiв обiцянками та ще й сипнув ©м
грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське
запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Ре стровцi
побоялися, щоб за непослух ©х знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе
спiльникiв запорожцiв, пiшли в ©хнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли
Сулима ©х почастував вечерею як сво©х приятелiв, старшi ре стрових козакiв
Iлляш Кара©мович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима
Павлюка та ще декого iз запорозько© старшини й потайки вiдвезли ©х до
Конецпольського.
Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду ре стрових козакiв
i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i
його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.
Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили
лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не
могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани,
власники поруйнованих ма ткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав
помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а
тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на
поталу птицi.
ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ)
Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, ре стровi козаки
просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ
- не ходити на море. I мiж ре стровцями почалося розра©ння.
Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками
свого слова i тим образив ©х, та й зректися морських походiв - це означало
б залишитися без нiчого.
Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера
Замойського випустили з варшавсько© тюрми, ганила ту старшину ре стрових
козакiв, що видала Сулиму, не хотiла ©й коритися й вiдверто називала
Iлляша та Барабаша зрадниками.
На Укра©нi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося
через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти
туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно
забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на
Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Укра©нi,
повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть
Сулими й неодмiнно покарати старшину ре стрових козакiв. Почав вiн iз
того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси
i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз ©© на Сiч. Приголомшенi цi ю
подi ю, польськi прибiчники з ре строво© старшини звинуватили легального
козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву
вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу.
У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким
на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом
захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву
Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та
Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада
засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Укра©ну, а про
Польщу, до смертно© кари, i ©х було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки
проголосили гетьманом Укра©ни.
Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати
повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з
донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання
вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi
полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi
ма тки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i
доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Укра©ну прийшов польський гетьман
Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; ре стровцi ж, що
пiсля страти Кононовича при дналися до Скидана, побачивши, що поляки
беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону.
Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка сво©ми
обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не
мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни
допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.
Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з
артилерi ю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв
Правобережно© Укра©ни, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром
сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже
прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому
назустрiч.
Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села
Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював
запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв:
козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед
вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка
зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000,
бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000
складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiяко© збро©, а йшли iз
косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою,
галасуючи на все поле.
Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись
до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i,
отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому
трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити
становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв
шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська
кiннота в бiк козакам, удерлася в ©хнiй табiр i зчинила в ньому велике
замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити
свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже
не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та,
не маючи збро©, гинули сотнями й тисячами.
Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк,
збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися
вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй
доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й
залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом.
За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед
них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли
силу поранених i всiх ©х добили.
Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись
помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли
Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було
повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозбро ного люду, як колись у Лободи й
Наливайка на Солоницi.
Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр
iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого укра©нського шляхтича
Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи ©х, що на
тому все мiж ними й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище ©хнього вiйська було безнадiйне.
Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж
до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче.
Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на
перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати сво життя; присутнiсть у
таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк
вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що сво©м невдалим
керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому
вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозбро ний люд.
Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив
ранiше собi велико© слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за
голову Павлюка, вони стали прощатися зi сво©м славним товаришем; плачучи,
цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору.
Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там
Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля
тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано.
Хоч як запевняв Потоцький, що все ©м забудеться, аби тiльки видали йому
Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були
примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть ре стровi полки i
там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв
виженуть на Укра©ну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля
Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий
бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозбро ного укра©нського
люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й
ре стровi козаки.
ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ
За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського
прибiчника Iлляша Кара©мовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з
двома полками ре стровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська
Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що
мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство
скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на
руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати
матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше ©м
усiм покласти сво© голови на сiчових окопах, анiж побачити в ру©нах свою
неньку.
Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати
Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним,
як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки
нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись,
що робити, та зрозумiвши, що його ре стровi козаки, дихнувши повiтрям
вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз
вiйськом назад, на Укра©ну.
Розбурхане козацтво не заспоко©лося на тому, що зберегло свою волю, i
заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування
лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали
гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Укра©ну.
Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця
iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом
Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з' дналося в Кременчуцi й посунуло
звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у
Чернiгiвщину.
Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях
на Укра©ну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де
злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут
козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що ©хнi цiлi роти полягли
трупом.
Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався
мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi
здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього
повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз сво ю
пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на
запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити
понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу,
зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно.
Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще
раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим
вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi
долю Сулими й Павлюка, залишив iз сво©ми найближчими товаришами козацький
табiр i, перейшовши на Слобiдську Укра©ну, оселився там назавжди.
Довiдавшись, що в таборi нема Остряницi, запорожцi обрали гетьманом
свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою,
невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього
городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там
сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький
скiльки не посилав сво вiйсько на штурм, але не змiг його здобути.
Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi
виманити запорожцiв iз ©хнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи
на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й
рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те
знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних
та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв
iз табору.
Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого
не дало, i облога тривала аж до осенi.
Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набо© та ©жа, i Гуня всю надiю
покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi.
Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки
довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i
дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та
оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з
кiлькома возами.
Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися
з поляками на тяжких торiшнiх умовах.
ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ
Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так
через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не
згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполито© й
пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", ре стровцi ж,
переважно рятуючи сво© права, допомагали полякам i проливали кров сво©х
братiв-запорожцiв i сво©х землякiв-повстанцiв.
Перебiг подальших подiй незабаром переконав ре стрових козакiв у тому,
що, зрадивши запорожцiв, вони втратили сво©х заступникiв, з якими
рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман
почав збиткуватись, як хотiв, над ре стровцями. Хоча пiсля повстання
Остряницi козацький ре стр було заведено на 6000 душ, та насправдi тi ©
кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених
коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому
ре стрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi,
Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до ре стру, мали вертатися у
пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що
польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову
козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман.
Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й
iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив
тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав