Страница:
(медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелiв Дорошенка i всiх, хто
бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького,
вiддав ©х на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком
отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той
уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйсько©
влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх
нас поодинцi розтяга "; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без
вимог навiть iз боку росiйського уряду.
Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi
1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за
кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та
його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони,
дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового
отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив
генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати ©х за
непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв
Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi.
З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович
та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на
громаду, а силою росiйського уряду та вiйська.
Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж
року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши
кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького
султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про не© довiдався один
iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб
завчасу загасити бунт.
На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три
частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було
вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930
козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох
десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина
вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду
генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi.
З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'©хали всi степи бiля
Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27
поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари
поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так,
що запорожцям небагато дiсталося здобичi.
Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв
у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на
Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались
за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз
ворожими кораблями й невеликими гарматами iз сво©х байдакiв нако©в трьом
кораблям тако© шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв.
Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна
б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як
турецькi.
Тi © ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя
Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000
душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили
©© й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч
усiляко© збро©. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув
курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i
двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла.
Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше
бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у
Крим. Тут ©х вистежив Данило Третяк сво©м флотом, розбив деякi ©хнi загони
й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше
напав на самого кримського хана, коли той пере©здив через Кiнбурнзьку косу
й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з
позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З
визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя
рiчки Сури, - село Волоське, що iсну й зараз; жидiв же запорожцi не
захотiли тримати на сво©й землi й одiслали в фортецю свято© лизавети до
росiйського начальства.
Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще
нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а
кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й
Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецько© оборони, перейшли
пiд владу Росi©. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти
туркiв, росiйський уряд надумав перевезти ©х на лiвий бiк Днiпра разом iз
©хнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на
Третяка.
У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити
на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля
Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька
десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки
вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала
указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые
противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала
Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом.
Та©кi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому
обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову,
осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану
Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю,
Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та
Василевi Пишличу.
Пiсля цього року у царському дворi стало звича м, або, сказати б,
увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими
записались граф Панiн та князь Прозоровський.
Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах
бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000
козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi
баталi© з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина
вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й
давнiм запорозьким шляхом - на Дунай.
На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i
зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня
1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський.
Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килi©, а далi,
виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Сма©лiв
(Iзма©л), Бра©лiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало
росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв
Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер
та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26
гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на ©хнi
бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку
височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час
сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам
полковник Сiдловський.
Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса
Колпака був з армi ю князя Долгорукого i вiв ©й перед у походi на Перекоп.
21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Ка©рку, Виливали, Чорну
Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа
Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не
виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'©здили пiд самi стiни та викликали
©х на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше
штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки.
Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од
Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У
цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на
росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися ©х гнати й
перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а
хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали,
маючи бранцiв i здобич.
Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без
змагання, тодi ©х було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали
запеклi сутички з татарами й, розгромивши ©х, захопили чималу здобич.
Прибувши з бо м пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське
вiйсько, й потiм узяв зi сво©ми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в
штурмi цi © стародавньо© фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз
яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в
Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв.
Пiд час бо©в бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й
чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше,
всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських
генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.
Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом
фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено
на устя Днiпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому
грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть
i ласка ©© до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть
збiльшиться.
По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати
байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть
померлого вiд рани Сiдловського, сво©м привiдцем на цей раз запорожцi
обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо
минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й
наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши
два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила ©х з усiм
знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших
байдаках.
Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в
боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня
1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися
на Дуна©.
Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову
стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв
полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога
з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то
на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть
(Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а
все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки.
Цього року частина запорожцiв на Дуна© перебувала пiд рукою Потьомкiна,
i ©хн життя, звича© та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi
захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того
до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи
Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського
куреня.
Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове
прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли
Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом
йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська
Запорозького. Вся Сiч була задоволена цi ю одповiддю i, зрозумiло, що
нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить
Запорожжя.
Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким
виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю,
Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб
запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i
мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на ру©нах
стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що ру©ни давнiх храмiв невiдомих
народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як
скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi
велико© церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi
будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш
наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту
власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад
Днiпром та Конкою.
Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв
за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало
вже втратили сво©х товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок
iз татарами без особливих втрат.
Полковник Колпак зi сво©м вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч
воював за давнiм запорозьким звича м: вистежував, коли турецькi сандали й
галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв
пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна
спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких
кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям
доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут
себе прославили. В одному з таких бо©в було поранено полковника Малого в
руку, писаря Ма вського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено
110.
Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам
облягати туркiв, щоб не дати ©м утекти, та незадоволена втратами пiхота
збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато
стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй
зубожiли.
Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато
завдав шкоди туркам пiд Силiстрi ю, перешкоджаючи ©м перевозитися з одного
берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й
запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька
окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i
невдовзi помер запорозький полковник Дукич.
Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi
кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана
Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками
дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою
князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили сво вiйсько й
баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на
Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки
билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що
вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових,
одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцi© й листи графа
Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть само©
Катерини подавали ©м на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився
запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних
казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу
казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi
непорушне пiдтримуватимуться ним завжди.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ
Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною
Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надi© запорожцiв розвiялися, як дим.
Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не
тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогно©нську
паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i
навiть продавали ©© чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогно©нська паланка
була прилучена до Росiйсько© держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не
вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою
й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та
Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару,
Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до
казни.
Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчно© служби запорожцiв пiд час
вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани
Потьомкiна була складена навiть пiсня:
Ой, як дiзнали тi© сенатори, що запорожцi ©м вiрять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять.
А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали,
А щоб запорожцi того не дiзнали - казани ©м у Сiч прислали.
Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани,
А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi.
А це ж тобi, пане кошовий, за всi тво© вiрнi служби,
А як по©деш в город-столицю, наберешся нужди.
9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося
з походу на Сiч. Його зустрiли за звича м, з гарматною пальбою й молебнем.
Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша
курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського
краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подба про те, щоб запорожцям були
поверненi давнi ©хнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина
вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю
полковника Мандра.
Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч
полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тi © пори,
коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21
вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й,
повикидавши ©х на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому
чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й
Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з
затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки.
Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд
морозiв; Гук же, що повiв сво©х обiдраних та оголених товаришiв через
Бендери, зазнав ще бiльшо© бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч
iз покалiченими козаками.
Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi,
Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за сво© землi з новими
переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись
на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник
Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а ©хнi оселi попалив. Те ж саме зробили
запорожцi i з поселенцями Борода©вки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та
Жовтою.
Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i
Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося збро ю витiсняти ©х iз
кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровсько© лiнi©
завдавало Вiйську Запорозькому велико© шкоди, бо москалi вирубували лiси й
випасували траву.
Оборону запорожцями сво©х земель сусiднi росiйськi губернатори
розцiнювали як бунт проти царсько© влади i розбiй. Побiльшенi та
прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року
1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям:
"свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння,
цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльсько©
паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву".
Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в
Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через
попереднi депутацi©, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд
Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську
Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й
обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай
запорожцi сидять тихо.
21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн,
живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки:
дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив
по-укра©нському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського
коня, щоб козакувати годився".
Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною,
почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже
пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо
Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi:
"Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!"
"Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiде та прожити.
Нiде менi гнiзда звити.
Малих дiток виглядiти".
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраяеньку.
На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку сво©й волi з боку
Росiйсько© держави, й настрiй тi © доби вiдбився знову в пiснi:
Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Щось у хмарi гуде!
Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi,
Та пригодонька буде.
Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Плече повз плече,
Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi,
Москалевi Сiчi.
I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од
Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про сво козацтво
вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом
за те, що не пуска на сво© землi поселенцiв.
Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона
Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали
розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз
поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го
та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити
вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльсько© паланки
Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти
Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю.
Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна,
Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в сво©х
думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час,
запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари
скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв
iз поселенцями, вмовляли ©©, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв,
неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати
росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi.
Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року
1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького
зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання,
щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив
виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому
мав князь Прозоровський.
Тече рiчка невеличка, пiдмина кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi
йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посила москаликiв Сiчу
руйнувати.
ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКО СIЧI
Пiд руку Текелiя було надано велике вiйсько, й вiн, зiбравши його до
фортецi лизавети, подiлив на п'ять вiддiлiв: у першому, що Телекiй мав
вести прямо на Сiч, було чотири полки кiнноти, шiсть полкiв пiхоти та
п'ять полкiв козакiв донських та iнших, всього бiля 40 000 чоловiк iз
пiвсотнею гармат; у другому - пiд проводом генерала Чорби, що мав
наступати степами з пiвночi, простягшись лавою вiд самого Днiпра до Бугу,
було 26 ескадронiв регулярно© кiнноти та полк донцiв, усього 4000
вершникiв, третiй, що пiд проводом генерала Лопухiна мав наступати з
пiвдня, вiд Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всi степи вiд устя
Iнгульця у Днiпро, до Бугу, складали полк гусарiв, три полки донцiв та три
полки пiхоти, всього на 12 000 душ; четвертий пiд проводом генерала
Бальмена, рушив понад Днiпром на Новий та Старий Кодаки i мав один полк
драгунiв, один - пiхоти та два полки донцiв, усього - бiля 6000 душ;
нарештi, п'ятий, пiд проводом полковника Зв р ва, мав захопити запорозький
Гард i одiбрати зброю у всiх запорожцiв, що рибалили на Бузi та його
притоках, був iз двох полк-iв донцiв, полку драгунiв та 13 ескадронiв
но-вослобiдських, всього - на 4000 душ.
Таким чином, Вiйсько Запорозьке, пiсля затяжно© турецько© вiйни
налiчувало ледве 10000 козакiв, а Текелiй виставив проти нього бiля 66 000
вiйська та, крiм того, ще князь Прозоровський послав бiля 20 000 у
лiвобережнi запорозькi паланки: Орiльську, Самарську, Протовчанську та
Кальмiуську. Таку велику силу державного вiйська було кинуто на Запорiжжя,
певно, з тi ю метою, щоб запорожцi вiдмовилися вiд само© думки про
змагання.
25 травня року 1775-го всi п'ять вiддiлiв росiйського вiйська
несподiвано для запорожцiв рушили на запорозькi землi, а серед ночi на 4
червня генерал Текелiй наблизився до Сiчi, обложив ©© сво©м вiйськом,
повиставляв у кiлькох мiсцях гармати i через Шамбаш пiдiйшов мало не до
самих сiчових окопiв. У Сiчi тi © ночi всi спокiйно спали, бо нiхто не
чекав нi з якого боку лиха, й тiльки свiтом, побачивши бiлi намети
росiйського вiйська та наведенi на Сiч чорнi пащi гармат, запорожцi
заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простiший, той думав, що
знову почина ться вiйна з турками, й запорожцi мусять iти разом iз
державним вiйськом, але старi сiчовики сумно покивали сивими чубами: "Не
на туркiв дивляться московськi гармати", - казали вони.
Пiсля снiданку Текелiй прислав на Сiч одного iз полковникiв, закликаючи
вiйськову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що
йому було звелено, залишив Сiч, кошовий Калнишевський вийшов iз усi ю
старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козакiв, i, як згадували
бив Скапу, заарештувати, i всупереч iз звичаями Вiйська Запорозького,
вiддав ©х на суд комендантовi Ново-Сiчового ретраншементу. Цим учинком
отаман показав, яка рiзниця була мiж ним та кошовим Iваном Сiрком. Той
уперто обстоював незалежнiсть вiйськового запорозького суду од росiйсько©
влади, кажучи, "як ми видамо одного (самозванця Сiмеона), то Москва всiх
нас поодинцi розтяга "; Калнишевський же сам порушив ту незалежнiсть без
вимог навiть iз боку росiйського уряду.
Незадоволення кошовим спалахнуло знову, коли Калнишевський в березнi
1770 року виступав у похiд. Корсунський курiнь не захотiв iти слiдом за
кошовим, вимагаючи, щоб ранiше було визволено iз в'язницi Дорошенка та
його товаришiв. Наказний отаман Косап почав умовляти корсунцiв, але вони,
дiйшовши до рiчки Базавлука, отаборилися там i стали вибирати собi нового
отамана. Щоб приборкати корсунцiв, Калнишевський iз походу попросив
генерала Панiна заарештувати бунтарiв росiйським вiйськом й заслати ©х за
непокору "на Сиберiю". Так воно й сталося, i чимало запорожцiв
Корсунського куреня загинуло в Сибiру на каторзi.
З цих випадкiв видно, що Калнишевський, як i колись Мазепа, Самойлович
та Брюховецький, пiдтримав свою владу на Сiчi не власним впливом на
громаду, а силою росiйського уряду та вiйська.
Останнiй вчинок украй одвернув од нього запорожцiв i в березнi того ж
року Щербинський курiнь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши
кошовим отаманом Пилипа Федорова, перейти пiд протекцiю турецького
султана. Змова ця почала поширюватись у вiйську, та про не© довiдався один
iз сiчових священикiв i застерiг Калнишевського, а той ужив заходiв, щоб
завчасу загасити бунт.
На початку року 1770-го все Запорозьке Вiйсько було подiлене на три
частини. Головне вiйсько - 7352 козакiв iз Калнишевським на чолi було
вiддане пiд команду князя Прозоровського. Друге вiйсько - Низове, 2930
козакiв - пiд керуванням вiйськового старшини Третяка - на чотирьох
десятках байдакiв випливло в лиман пiд Очакiв; нарештi, третя частина
вiйська - 995 козакiв - пiд орудою полковника Порохнi стала пiд команду
генерала Берга, вiйсько якого стояло на рiчцi Концi.
З першого вiйська ватаги комонних запорожцiв об'©хали всi степи бiля
Очакова, здобули його передмiстя, причому 10 запорожцiв було вбито та 27
поранено, i дiйшли до Днiстровського лиману. Виявилось, що татари
поховались у фортецях та за Днiстром i навiть худобу свою позаганяли так,
що запорожцям небагато дiсталося здобичi.
Запорозькi байдаки з полковником Третяком цiле лiто вишукували ворогiв
у лиманах i мали зачiпку з турками бiля Кiнбурзького замку. Зачувши на
Кiнбурзi стрiлянину, з Очакова випливли 11 турецьких кораблiв i погнались
за запорожцями. Третяк заманив туркiв до Днiпрових гирл. Зчепився там iз
ворожими кораблями й невеликими гарматами iз сво©х байдакiв нако©в трьом
кораблям тако© шкоди, що весь турецький флот мусив тiкати назад у Очакiв.
Восени, повернувшись на Сiч, Третяк попросив генерала Панiна, чи не можна
б дати Вiйську Запорозькому хоч двi гармати, якi б стрiляли так далеко, як
турецькi.
Тi © ж осенi головний вiддiл Запорозького Вiйська ходив пiд рукою князя
Прозоровського пiд Очакiв. Проти нього з фортецi виступила залога в 5000
душ iз гарматами, та запорожцi разом iз донцями та карабiнерами розгромили
©© й захопили здобич: три мiдяних гармати, 11 прапорiв, пернач та безлiч
усiляко© збро©. Як виходить, цей бiй був нелегкий, бо в запорожцiв загинув
курiнний отаман Якiв Воскобойник та поранило курiнного Михайла Дегтяря i
двох вiйськових старшин, Iвана Бурноса та Пилипа Стягайла.
Пiсля того, як турки й татари були розбитi бiля рiчки Ларги, а пiзнiше
бiля Кагулу, татари кинулись тiкати iз Буджака через Очакiв та Кiнбурн у
Крим. Тут ©х вистежив Данило Третяк сво©м флотом, розбив деякi ©хнi загони
й захопив 673 душi невiльникiв, здебiльшого волохiв та жидiв, а пiзнiше
напав на самого кримського хана, коли той пере©здив через Кiнбурнзьку косу
й, знищивши вiйсько, що з ним було, вiдiбрав двi корогви та срiбну, з
позолотою, палицю. Навiть сам хан ледве не дiстався йому в бранцi. З
визволеного полону волохiв було поселено на запорозьких землях бiля устя
рiчки Сури, - село Волоське, що iсну й зараз; жидiв же запорожцi не
захотiли тримати на сво©й землi й одiслали в фортецю свято© лизавети до
росiйського начальства.
Надходила вже зима, а проте низовому загоновi запорожцiв накинули ще
нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке вiйсько пiшло за Дунай, а
кримський хан ледве втiк у Крим, Буджацькi й Едiсанськi татари, а далi й
Едiчкульськi та Джамбуйлуцькi, залишившись без турецько© оборони, перейшли
пiд владу Росi©. Щоб забезпечити першi двi орди вiд впливу та помсти
туркiв, росiйський уряд надумав перевезти ©х на лiвий бiк Днiпра разом iз
©хнiми гарбами, худобою та збiжжям. Оту тяжку роботу Панiн i накинув на
Третяка.
У листопадi запорожцi серед криги, що пливла Днiпром, мусили перевозити
на вiйськових: байдаках i людей, i коней, i гарби з усiляким збiжжям. Бiля
Кизикермена козаки таким чином переправили бiля 12000 татар та кiлька
десяткiв тисяч коней i худоби, але при тому втратили три десятки
вiйськових байдакiв та застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Вiйська цариця Катерина 5 сiчня 1771 року видала
указ, яким "за отличные в прошлую и нынешнюю камлании отлично-храбрые
противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие" пожалувала
Калнишевському золоту медаль, обсипану самоцвiтами, iз власним портретом.
Та©кi ж медалi, тiльки без самоцвiтiв, були пожалуванi; вiйськовому
обозному Павлу Головатому, писаревi Iвану Глобi, хорунжому Якову Качалову,
осавулу Сидору Бiлому, суддi Миколi Косапу й вiйськовим старшинам: Iвану
Бурносу, Андрiю Носачу, Андрiю Порохнi, Андрiю Лук'янову, Макару Нагаю,
Софрону Чорному, Пилипу Стягайловi, Лук'яну Великому, Олексi Чорному та
Василевi Пишличу.
Пiсля цього року у царському дворi стало звича м, або, сказати б,
увiйшло в моду, записуватися вельможам у запорозькi козаки, й першими
записались граф Панiн та князь Прозоровський.
Цiлу зиму, як i попереднiй рiк, запорожцi мусили тримати в степах
бекети; по веснi ж Вiйсько Запорозьке знову подiлилось. Кошовий iз 6000
козакiв та 12 гарматами пiшов пiд Очакiв та Хаджибей i мав там три щасливi
баталi© з ворогами: 21 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина
вiйська попливла байдаками на низ i цього разу не тiльки лиманом, а й
давнiм запорозьким шляхом - на Дунай.
На жаль, тепер вiйсько мало тiльки 19 байдакiв, бо решта загинула i
зiпсувалася пiд час перевозу через Днiпро татар. З цими суднами 16 квiтня
1771 року iз Сiчi вирушив уповноважений радою полковник Якiв Сiдловський.
Незважаючи на свою невелику силу, запорожцi пропливли до Килi©, а далi,
виконуючи накази генералiв росiйського вiйська, ходили пiд Тульчу, Сма©лiв
(Iзма©л), Бра©лiв, Мачин, Гiрсове та Силiстрiю й iншi мiста, якi здобувало
росiйське вiйсько. Пiд Тульчою запорожцi, якi колись за часiв
Сагайдачного, штурмували й захопили чотири турецькi кораблi й чимало галер
та менших суден, а в гирлах, бiля устя Дунаю, добули 8 галер iз 26
гарматами. Окрiм того, козаки скрiзь вистежували туркiв, нападали на ©хнi
бекети, чимало брали в полон й пiднесли славу Вiйська Запорозького на таку
височiнь, що вона вже давно не бувала. На жаль, i втрати Вiйська пiд час
сього походу були великi, й навiть був поранений i помер од ран сам
полковник Сiдловський.
Третiй вiддiл Запорозького Вiйська в 500 козакiв пiд проводом Опанаса
Колпака був з армi ю князя Долгорукого i вiв ©й перед у походi на Перекоп.
21 травня Колпак перейшов Бiлозерку й, проминувши Ка©рку, Виливали, Чорну
Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, подолав недалеко Перекопа
Гниле Море й сповiстив Долгорукого, що татари засiли в Перекопi й не
виходять iз нього, хоч запорожцi й пiд'©здили пiд самi стiни та викликали
©х на герць. Опрiч того, Колпак дав Долгорукому вiдомостi, де зручнiше
штурмувати перекопськi мури i де й як покопанi перед мiстом рiвчаки.
Завдяки таким даним росiйське вiйсько легко взяло стiну, що йшла од
Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його вiйськом за мiстом. У
цьому бою запорожцi взяли дiяльну участь, виманили татарську кiнноту на
росiйськi гармати, а коли кiннота розгубилася - кинулися ©х гнати й
перебили бiльше тисячi татар. Баталiя скiнчилася тим, що Перекоп здався, а
хан iз рештою вiйська кинувся тiкати, та запорожцi ще довго його гнали,
маючи бранцiв i здобич.
Вiд Перекопу запорожцi наступали на Карасубазар, але той здався без
змагання, тодi ©х було послано через гори на Кафу. В горах запорожцi мали
запеклi сутички з татарами й, розгромивши ©х, захопили чималу здобич.
Прибувши з бо м пiд Кафу, Колпак дiждався, доки пiдiйшло росiйське
вiйсько, й потiм узяв зi сво©ми запорожцями участь у бою пiд Кафою i в
штурмi цi © стародавньо© фортецi. Бусурмани були переможенi. Хан iз
яничарами та безлiч туркiв i заможних татар повтiкало кораблями в
Туреччину. Кафа ж здалася на милiсть звитяжцiв.
Пiд час бо©в бiля Кафи запорожцi захопили три ворожi корогви, булаву й
чимало всiлякого добра, та тiльки все те, як i здобич, здобуту ранiше,
всупереч iз запорозькими звичаями було забрано за наказом росiйських
генералiв. З приводу цього Колпак скаржився в рапортах до кошового.
Пiсля Кафи запорожцi пiшли на Арабатську Стрiлку й узяли там штурмом
фортецю. Коли ж увесь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено
на устя Днiпра.
За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Вiйську Запорозькому
грамоту (22 лютого 1772 року), в якiй, вихваляючи його, писала, що милiсть
i ласка ©© до Вiйська не тiльки надалi не зменшиться, а навiть
збiльшиться.
По веснi року 1772-го Вiйську Запорозькому знову велено було вислати
байдаки на Дунай, i на похiд було видано 5000 карбованцiв. Замiсть
померлого вiд рани Сiдловського, сво©м привiдцем на цей раз запорожцi
обрали полковника Мандра. З ним козаки, рушивши iз Сiчi 5 травня, щасливо
минули Очакiв та Кiнбурн, перестояли бiля Хаджибея та Акермана негоду й
наближалися вже до Дунаю, коли на морi знову знялася хуртовина й, розбивши
два байдаки Канiвського та Вищестеблiвського куренiв, потопила ©х з усiм
знаряддям та трьома запорожцями; решта ж ледве врятувалася на iнших
байдаках.
Прибувши на Дунай, запорожцi стали чинити напади на турецькi судна i в
боях втратили бiля сотнi козакiв. Тут же вiдбулося замирення до березня
1773 року, й запорожцi, що припливли на байдаках, цiлу зиму протрималися
на Дуна©.
Головне Запорозьке Вiйсько з Калнишевським на чолi в роцi 1772-му знову
стежило за турками в Очаковi. На низу Днiпра плавав iз 1000 козакiв
полковник Рубан. У Перевiзькiй, на устi Iнгульця, стояла запорозька залога
з 200 козаками, а полковник Колпак iз п'ятьма сотнями був то в Олешках, то
на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його в Ак-мечеть
(Сiмферополь), бо хоч татари вже й перейшли пiд росiйську протекцiю, а
все-таки були неспокiйнi й чинили наскоки.
Цього року частина запорожцiв на Дуна© перебувала пiд рукою Потьомкiна,
i ©хн життя, звича© та смiливiсть так йому сподобалися, що вiн i собi
захотiв приписатися до запорозького товариства i звернувся з приводу того
до кошового листом од 15 квiтня 1772 року, в якому, називаючи
Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущiвського
куреня.
Запорожцi прийняли Потьомкiна до товариства й дали йому сiчове
прiзвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на головi пишну перуку. Коли
Калнишевський видав Потьомкiну атестат на козацтво, той окремим листом
йому дякував за те i дав обiцянку завжди оберiгати iнтереси Вiйська
Запорозького. Вся Сiч була задоволена цi ю одповiддю i, зрозумiло, що
нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить
Запорожжя.
Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким
виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю,
Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб
запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i
мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на ру©нах
стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що ру©ни давнiх храмiв невiдомих
народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як
скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi
велико© церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi
будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш
наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту
власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад
Днiпром та Конкою.
Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв
за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало
вже втратили сво©х товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок
iз татарами без особливих втрат.
Полковник Колпак зi сво©м вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч
воював за давнiм запорозьким звича м: вистежував, коли турецькi сандали й
галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв
пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна
спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких
кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям
доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут
себе прославили. В одному з таких бо©в було поранено полковника Малого в
руку, писаря Ма вського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено
110.
Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам
облягати туркiв, щоб не дати ©м утекти, та незадоволена втратами пiхота
збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато
стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй
зубожiли.
Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато
завдав шкоди туркам пiд Силiстрi ю, перешкоджаючи ©м перевозитися з одного
берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й
запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька
окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i
невдовзi помер запорозький полковник Дукич.
Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi
кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана
Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками
дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою
князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили сво вiйсько й
баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на
Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки
билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що
вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових,
одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцi© й листи графа
Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть само©
Катерини подавали ©м на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився
запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних
казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу
казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi
непорушне пiдтримуватимуться ним завжди.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ
Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною
Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надi© запорожцiв розвiялися, як дим.
Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не
тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогно©нську
паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i
навiть продавали ©© чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогно©нська паланка
була прилучена до Росiйсько© держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не
вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою
й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та
Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару,
Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до
казни.
Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчно© служби запорожцiв пiд час
вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани
Потьомкiна була складена навiть пiсня:
Ой, як дiзнали тi© сенатори, що запорожцi ©м вiрять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять.
А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали,
А щоб запорожцi того не дiзнали - казани ©м у Сiч прислали.
Ой, прислали на всi куренi мiцнi мiдянi казани,
А за тi; казани запорозькi всi лани були побранi.
А це ж тобi, пане кошовий, за всi тво© вiрнi служби,
А як по©деш в город-столицю, наберешся нужди.
9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Вiйсько з кошовим повернулося
з походу на Сiч. Його зустрiли за звича м, з гарматною пальбою й молебнем.
Воно ще не знало про умови й наслiдки миру й радiло, почувши, що товариша
курiнного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросiйського
краю, сподiваючись, що тепер-то вiн подба про те, щоб запорожцям були
поверненi давнi ©хнi права й вольностi. Напередоднi ж повернулася частина
вiйськових байдакiв iз Днiпра, iнша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю
полковника Мандра.
Тим часом iз Мандром сталася пригода. Дозвiл вертатися на Сiч
полковники Мандро й Гук дiстали тiльки 15 вересня, себто саме тi © пори,
коли Чорне море найбурхливiше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21
вересня запорозькi байдаки захопила в морi велика хуртовина, й,
повикидавши ©х на скелi, сiм побила й потопила з усiм добром, при чому
чимало загинуло й товариства. Решта байдакiв врятувалася в устi Днiстра, й
Мандро, перестоявши в Акерманi, рушив далi до Днiпра, запорожцiв же з
затоплених байдакiв послав iз полковником Гуком на Сiч пiшки.
Прибув на Сiч Мандро тiльки 14 листопада з тяжкими пригодами вiд
морозiв; Гук же, що повiв сво©х обiдраних та оголених товаришiв через
Бендери, зазнав ще бiльшо© бiди й тiльки 27 сiчня 1775 року прибув на Сiч
iз покалiченими козаками.
Не зважаючи на те, що Вiйсько Запорозьке п'ять рокiв пробуло на вiйнi,
Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за сво© землi з новими
переселенцями. Року 1772-го поселенцi з-за Орелi знову почали будуватись
на запорозьких землях усупереч протестам запорожцiв. Тодi полковник
Гараджа силою зiгнав свавiльцiв, а ©хнi оселi попалив. Те ж саме зробили
запорожцi i з поселенцями Борода©вки, що осiли мiж рiчками Iнгульцем та
Жовтою.
Зi сходу теж насувалися на запорозькi землi донськi козаки, i
Кальмiуському полковнику Петровi Велегурi довелося збро ю витiсняти ©х iз
кiс Азовського моря. Нарештi спорудження фортець Днiпровсько© лiнi©
завдавало Вiйську Запорозькому велико© шкоди, бо москалi вирубували лiси й
випасували траву.
Оборону запорожцями сво©х земель сусiднi росiйськi губернатори
розцiнювали як бунт проти царсько© влади i розбiй. Побiльшенi та
прикрашенi звiстки про такi випадки доходили до вищого уряду й року
1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям:
"свавiльства прикордоннi облишити, знайдених у землi речей - камiння,
цегли й мармуру собi не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орiльсько©
паланки викликати на Сiч пiд небезпекою монаршого гнiву".
Здивоване цим наказом Запорозьке Вiйсько послало весною року 1774-го в
Петербург до царицi Антона Головатого з тим, iз чим зверталося й через
попереднi депутацi©, а саме: щоб усi землi, вiдiбранi од Вiйська пiд
Слов'яно-Сербськi та Слобiдськi поселення, а також переданi Вiйську
Донському, повернути Вiйську Запорозькому. Цариця зустрiла Головатого й
обiцяла йому, що всi суперечки з сусiдами буде розглянуто, а поки щ.о хай
запорожцi сидять тихо.
21 червня 1774 року новий Новоросiйський генерал-губернатор Потьомкiн,
живучи завжди в Петербурзi, ще раз послав Калнишевському подарунки:
дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закiнчив
по-укра©нському: "Будь ласка, батьку, пришли менi гарного татарського
коня, щоб козакувати годився".
Але запорожцiв, коли вони довiдалися про наслiдки миру з Туреччиною,
почали гнiтити тяжкi передчування, якi, за переказами старих людей, вже
пiсля зруйнування Сiчi, ще побiльшились, коли з якихось причин навколо
Сiчi й навiть на стрiхах куренiв надосiнь стали пугукувати сичi:
"Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!"
"Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiде та прожити.
Нiде менi гнiзда звити.
Малих дiток виглядiти".
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраяеньку.
На Сiчi стало сумно. Запорожцi вiдчували небезпеку сво©й волi з боку
Росiйсько© держави, й настрiй тi © доби вiдбився знову в пiснi:
Ой, прислухайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Щось у хмарi гуде!
Ой, щось на нас, хлопцi, славнi запорожцi,
Та пригодонька буде.
Ой, заступайтесь, хлопцi, славнi запорожцi,
Плече повз плече,
Та не даймо, хлопцi, славнi запорожцi,
Москалевi Сiчi.
I, справдi, за пiвроку пiсля дзигарика Петро Калнишевський отримав од
Потьомкiна листа завсiм iншого змiсту: про "батька" i про сво козацтво
вже не згадувалося, а Вiйську Запорозькому погрожувалось царським гнiвом
за те, що не пуска на сво© землi поселенцiв.
Ще восени 1774 року Запорозький Кiш вислав Сидора Бiлого, Антона
Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тодi мали
розглядати справи Вiйська Запорозького. А тим часом зачiпки запорожцiв iз
поселенцями не припинялися. Калнишевський пiсля козацьких розрухiв 1769-го
та 1770 рокiв та пiд впливом вимог козацьких рад не смiв не боронити
вiйськових земель збройною рукою й дозволив писаревi Орiльсько© паланки
Вермiнцi зiгнати слободу Лихiвку; Потьомкiн же за це звелiв силою взяти
Вермiнку в бранцi й одiслав у столицю.
Головатий у Петербурзi пiвроку оббивав пороги у князiв Потьомкiна,
Вяземського, Прозоровського й у iнших вельмож, та тiльки всi вони в сво©х
думках уже межували запорозькi землi помiж себе i, зволiкаючи час,
запевняли царицю в тому, що Вiйсько Запорозьке пiсля того, як татари
скорились, стало зовсiм не потрiбне й, покладаючись на зачiпки запорожцiв
iз поселенцями, вмовляли ©©, щоб зовсiм скасувати Запорожжя, бо, мовляв,
неможливо серед царства мати свавiльне вiйсько, яке не хоче пiдлягати
росiйськiй владi та царськiй волi, а то ще може й зрадити державi.
Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квiтнi року
1775-го видала вона Потьомкiну наказ одiбрати вiд Вiйська Запорозького
зброю i злiквiдувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання,
щоб якнайменше чинити бешкету й проливати кровi. Потьомкiн доручив
виконати царський наказ генералу Текелiю, сербину родом, а допомагати йому
мав князь Прозоровський.
Тече рiчка невеличка, пiдмина кручi, Заплакали запорожцi, вiд царицi
йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посила москаликiв Сiчу
руйнувати.
ЗНИЩЕННЯ ЗАПОРОЗЬКО СIЧI
Пiд руку Текелiя було надано велике вiйсько, й вiн, зiбравши його до
фортецi лизавети, подiлив на п'ять вiддiлiв: у першому, що Телекiй мав
вести прямо на Сiч, було чотири полки кiнноти, шiсть полкiв пiхоти та
п'ять полкiв козакiв донських та iнших, всього бiля 40 000 чоловiк iз
пiвсотнею гармат; у другому - пiд проводом генерала Чорби, що мав
наступати степами з пiвночi, простягшись лавою вiд самого Днiпра до Бугу,
було 26 ескадронiв регулярно© кiнноти та полк донцiв, усього 4000
вершникiв, третiй, що пiд проводом генерала Лопухiна мав наступати з
пiвдня, вiд Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всi степи вiд устя
Iнгульця у Днiпро, до Бугу, складали полк гусарiв, три полки донцiв та три
полки пiхоти, всього на 12 000 душ; четвертий пiд проводом генерала
Бальмена, рушив понад Днiпром на Новий та Старий Кодаки i мав один полк
драгунiв, один - пiхоти та два полки донцiв, усього - бiля 6000 душ;
нарештi, п'ятий, пiд проводом полковника Зв р ва, мав захопити запорозький
Гард i одiбрати зброю у всiх запорожцiв, що рибалили на Бузi та його
притоках, був iз двох полк-iв донцiв, полку драгунiв та 13 ескадронiв
но-вослобiдських, всього - на 4000 душ.
Таким чином, Вiйсько Запорозьке, пiсля затяжно© турецько© вiйни
налiчувало ледве 10000 козакiв, а Текелiй виставив проти нього бiля 66 000
вiйська та, крiм того, ще князь Прозоровський послав бiля 20 000 у
лiвобережнi запорозькi паланки: Орiльську, Самарську, Протовчанську та
Кальмiуську. Таку велику силу державного вiйська було кинуто на Запорiжжя,
певно, з тi ю метою, щоб запорожцi вiдмовилися вiд само© думки про
змагання.
25 травня року 1775-го всi п'ять вiддiлiв росiйського вiйська
несподiвано для запорожцiв рушили на запорозькi землi, а серед ночi на 4
червня генерал Текелiй наблизився до Сiчi, обложив ©© сво©м вiйськом,
повиставляв у кiлькох мiсцях гармати i через Шамбаш пiдiйшов мало не до
самих сiчових окопiв. У Сiчi тi © ночi всi спокiйно спали, бо нiхто не
чекав нi з якого боку лиха, й тiльки свiтом, побачивши бiлi намети
росiйського вiйська та наведенi на Сiч чорнi пащi гармат, запорожцi
заметушилися, мов мурашки в мурашнику. Хто був простiший, той думав, що
знову почина ться вiйна з турками, й запорожцi мусять iти разом iз
державним вiйськом, але старi сiчовики сумно покивали сивими чубами: "Не
на туркiв дивляться московськi гармати", - казали вони.
Пiсля снiданку Текелiй прислав на Сiч одного iз полковникiв, закликаючи
вiйськову старшину прибути до його табору. Коли посланець, передавши, що
йому було звелено, залишив Сiч, кошовий Калнишевський вийшов iз усi ю
старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козакiв, i, як згадували