Страница:
А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться,
На панськi перини став вiн похиляться.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви
позволяйте:
Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,
Тепер ма те час, ма те годину, тепер його оступайте,
Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi,
А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi.
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Iз свiту згубляти,
Ой, i став же його коник, коник вороненький
Жалiбненько ржати;
Ой, заржав же вороний коник
В стайнi на помостi;
Та вже вбито Харка сотника
В Морозiвцi на мостi.
Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло
собi пiдмогу в Барськiй конфедерацi©. Це була спiлка польських панiв, що
збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росi©, й не
дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв
збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю,
мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цi © конфедерацi© був Осип
Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до
Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i
там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та
росiйського уряду.
Пiсля наради Мельхиседек по©хав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед
скликаною радою, про польськi образи й поневолення православно© вiри,
додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита.
Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких
поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на
польськi кривди.
Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки
плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як ©хнi дiди й
прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю
Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од
походу на Укра©ну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за
Синюху.
Iз Сiчi Мельхиседек по©хав до Петурбурга, щоб добитися там зi сво©ми
скаргами навiть до само© царицi, й мав од не© обiцянки про заступництво.
Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб
не утискували православно© вiри, i хоч з ©© заходiв нiчого не вийшло, та
чутки про оборону царицею православно© вiри розiйшлися по Укра©нi й
досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж
почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали
непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млi©вського титаря був
не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подi ю.
Тi кари й мордування схвилювали людей на Укра©нi й обурили давнiх
оборонцiв укра©нського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барсько©
конфедерацi© було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Миге© знову скупчилися
пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом
називалися в народi "колiями".
Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв
Барсько© конфедерацi©, просив росiйський уряд дати на Укра©ну для
приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки
воно кинулося руйнувати ма тки непiдвладних королевi панiв, простий люд на
Укра©нi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько ма
визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту"
царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв;
i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки
привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя.
Зрозумiло, що запорозькi традицi© не давали сiчовикам спокiйно дивитись
на те, що ко©лося на Укра©нi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на
Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського.
монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка.
Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського
куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв
молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому
було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на
великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у
Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав
думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека
разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти укра©нського люду,
збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами
Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi
версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та
закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн по днався iз дрiбними
ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Миге© й iз Чути, а пiд
впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд
панiв, i голота з Укра©ни.
Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз сво©ми ватагами з лiсу i,
як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацько©
збро©, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками,
унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ
радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати
команди жовнiрiв та при днувався до повстанцiв. Тодiшнi думки укра©нського
люду можна зрозумiти з уривку народно© пiснi.
Ой, сiв пугач на могилу
Та й крикнув вiн: пугу!
Чи не дасть бог козаченькам
Хоч тепер потугу!
Щодень ждемо, щонiч ждемо,
Поживи не ма м.
Давно була Хмельниччина, -
Уже не згада м.
Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi
подi© колi©в теж збереглися уривки з народно© пiснi:
Максим, козак Залiзняк,
Славний, з Запорожжя,
Як ви©хав на Вкра©ну,
Як повная рожа.
Славний козак Залiзняк,
Славний козак i Гнида -
Не зосталось на Вкра©нi
Нi ляха, нi жида.
Ой, в городi Мотровичах
Нова новина:
Породила козаченькiв
Шовкова трава.
Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками
Харка, теж при днався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i
зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора
Степовського.
Гей, Максиме-полковнику, ти славний во©ну,
Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!
Максим козак Залiзняк листи одбира ,
Усiх ляхiв iз жидами докупи збира .
Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи,
Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки.
Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,
Свого пана губернатора за собою водить.
I, водячи за собою, та й до його й каже:
"Не одного тепер ляха голова поляже!"
Пiсля Жаботинсько© рiзанини польське панство на Укра©нi разом iз
католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало
рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи
все сво добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й
небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди.
Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана
Потоцького з чималою вiйськовою залогою.
До Залiзняка тим часом при днався козацький сотник iз Смiли Шило.
Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на
Богуслав, а сам пiшов на Корсунь.
Гей, як вийшов сотник Смiлянський з сво©ми козаками:
"Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!"
А в'©хали в Богуслав у середу вранцi,
Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi.
Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв
iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського
скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти
замок, та мешканцi-укра©нцi одчинили Залiзняковi браму, й колi©, вдершись
у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими
ксьондзами.
Скрiзь, де колi© брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi
оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли.
Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi сво©ми ватагами наближався до Уманi,
куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi
скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана
Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику
шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого
батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини.
Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить,
А з Максимом Залiзняком листами говорить.
А в недiлю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити.
Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi сво©ми
козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до
нього.
Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому
оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував
костьоли та зу©тськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх,
якi досi робив.
Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську
шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi,
Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами
в околицях Бiло© Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колi©в теж
оспiвала народна пiсня:
Ой, не звiть мене Швачкою,
А звiть мене Кийло!
Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв
В Бiлу Церкву на стiйло.
Ой, вже ж тая Бiлая Церква
Та оббитая китайками;
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
Ой, хвалився та батько Швачка,
Та до Фастова йдучи -
Ой, будемо драти, панове молодi©!,
З китайки онучi.
Та ходить Швачка та по Фастовi
Та й у жовтих чоботях -
Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв
Та на панських воротах.
У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання
на Укра©нi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн
козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палi ве Озеро, бiля турецького
кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в
сусiдн турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай
вимагати, щоб турки видали ©м утiкачiв. Турецький каймакан на те не
згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од
кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв
та жидiв, а й туркiв.
Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би
розпочати вiйну з Росi ю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подi©
запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на
саме укра©нське повстання глянув уже неприхильним оком.
Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi
на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колi©в, та тiльки
запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю
було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi
взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив
царицю Катерину допомогти йому сво©м вiйськом приборкати "хлопське"
повстання. Росi© пiсля знищення Барсько© конфедерацi© народне повстання на
Укра©нi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з
того, що повстання вибухнуло неначе з ©© дозволу, звелiла начальникам
росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання.
На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз сво©м вiйськом до
Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про
змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi,
спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не
маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли
до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли,
Кречетников звелiв ©х усiх пов'язати.
Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом
Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у
гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було
аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли.
Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив
на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету
Кречетникова й далi - з табору.
Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало
не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за сво©х
спiльникiв i не стерелися ©х. Швачку та Неживого було привезено до Ки ва i
згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом
iз трьома десятками сво©х товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше
за Харка та Залiзняка:
Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обiднiй час ©х Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу!
Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!"
Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали.
Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали,
Iз Богуслава до Бiло© Церкви ©х у неволю зiбрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу ©сти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi.
Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться!
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Ки©в возами...
Оглянувся назад на Вкра©ну
Та й залився сльозами!
Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на бiлiй бумазi
Та да менi вiстi.
Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй
Та й на Низ не лiтати...
А вже козаковi, а вже Швачцi
На Вкра©нi не бувати.
Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо.
Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по
байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й
Iнгульця.
Найдивнiшим i найтяжчим для колi©в було те, що росiйськi вiйська,
захоплюючи ©х, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережно© Укра©ни i
не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони
повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували ©м таких мук,
яких нiхто не знав, допоки й свiт сто©ть. Суд (коли тiльки можна назвати
судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там
було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила,
три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже
помирати, було ©х четвертовано.
Мали пани на Вкра©нi добрi оборонцi:
Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi.
Мали пани на Вкра©нi дуже добрий трунок,
Пани тi© розумнi© дадуть сi рятунок.
Пани те зрозумiли, згоду учинили:
Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили.
Вони ж його насамперед барзо привiтали,
Через сiм день з нього кожу по пояс здирали
I голову облупили, сiллю посипали...
Пан рейментар походжа : дивiтеся, люде,
Хто ся тiльки збунтував, то всiм те буде.
Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних
укра©нцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими
вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi
очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згаду сумний
кiнець цього укра©нського народного повстання:
Ой, i зв'язали та попарували,
Ой, як голубцiв у парцi,
Ой, засмутилась уся Укра©на,
А як сонечко в хмарцi.
Мiсто ж Кодня з того часу стало на Укра©нi словом прокляття. Кому
бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкра©нi мав у сво©х згадках Залiзняка за такого ж
самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень
вiн навiть, сидячи у Ки©вськiй Печерськiй фортецi, погрожу полякам:
"Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти,
Пiдем в Ки©в у Печорське Богу роботати".
I говорить Максим-козак, сидячи в неволi:
"Не матимуть вражi ляхи на Вкра©нi волi.
Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря,
Минулася на Вкра©нi жидiвськая воля".
Замiшанi в повстаннi укра©нськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо
приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надi ю, що за ©хню смерть
помстяться товаришi, як сказано в пiснi:
"Гей, котрi© козаченьки будуть в свiтi жити,
Не забудьте козацько© смертi вiдомстити".
Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування
гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у сво©й мiцi й тiльки
ру©ни панських будинкiв ще який час нагадували про Колi©вщину.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача ©х полякам на
нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на
росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський
став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi
почали його взивати зрадником за те, що лишив Укра©ну пiд час повстання
без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану,
порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю
усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз
деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував
розпалених запорожцiв i умовив ©х знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку,
державний уряд i Ки©вський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у
гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво
сво©х товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Укра©нi.
Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити
великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою.
Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецько© вiйни 1738 - 1740 рокiв
традицi© Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали
занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя
будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд ©х доглядом
вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв
на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися сво©
"дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена
сво©ми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе
залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi ©хнi багатства вiдiбрати, а
не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл
запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився
i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi.
За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання
щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим
оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на сво©х радах старшину над
старшиною i вибира собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до
вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб
не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй
царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько
Запорозьке тiльки й трима ться на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло
його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись
за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали
Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення
"чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звича©, за такi вчинки на
Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала
Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим,
писала: "Ми вважа мо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за
першо© нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську
Запорозькому Низовому вчинимо".
Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк
i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та
чумакiв з Укра©ни, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть
проданi в неволю.
Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим
прихильником росiйсько© зверхностi й мiцно тримав владу у сво©х руках;
по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя
турецько© зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала.
В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росi©, щоб не
зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на
Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали сво© оселi й
засiли у фортецi свято© лизавети; слобожани ж покидали все сво збiжжя й
побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й
Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг.
По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ
товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях
Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони
Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн
отримав од ки©вського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух
ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким
Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю свято© лизавети й
помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широко©, отаборитись до
наступного наказу".
Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати
навiть гетьмани i яке за часiв Старо© Сiчi листувалося безпосередньо з
державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати ©х,
хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу.
Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз
Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла
перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але
тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i
навiть потопив деякi ©хнi судна разом iз людьми. Друга орда таки
продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою
Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi
завзято оборонялися, але татари всiх ©х перебили й, подавшись на пiвнiч,
поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник
Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках
всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг
оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та
слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких
дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозько© худоби,
з яко© 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для
Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард
вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха
та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони
на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв
i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра.
Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони,
воювало без власно© iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська
росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для
таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали
росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од
Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з
великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогато© худоби,
4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у
подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно.
Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника
запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчо©, розгромив ©х
упень i захопив корогву та 170 коней.
У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч.
Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля
Багново© могили, коли ж вiйсько наблизилось до само© Сiчi, то на сiчових
баштах стали палити з гармат.
На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах
"хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi
Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над
Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в
Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в
урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому,
що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського
ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в
Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi
об'©здили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, що вони вiдвiдували
рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак.
Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло
незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi
було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз
запорожцями i навiть з ©хнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та
ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись
Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв ©х до
ру©ни, а чимало товариства - до загину.
У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак
Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому
Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i
зрештою назвав ©х обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав
Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, ©здивши в
Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета
На панськi перини став вiн похиляться.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви
позволяйте:
Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,
Тепер ма те час, ма те годину, тепер його оступайте,
Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi,
А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi.
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Iз свiту згубляти,
Ой, i став же його коник, коник вороненький
Жалiбненько ржати;
Ой, заржав же вороний коник
В стайнi на помостi;
Та вже вбито Харка сотника
В Морозiвцi на мостi.
Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло
собi пiдмогу в Барськiй конфедерацi©. Це була спiлка польських панiв, що
збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росi©, й не
дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв
збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю,
мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цi © конфедерацi© був Осип
Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до
Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i
там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та
росiйського уряду.
Пiсля наради Мельхиседек по©хав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед
скликаною радою, про польськi образи й поневолення православно© вiри,
додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита.
Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких
поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на
польськi кривди.
Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки
плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як ©хнi дiди й
прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю
Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од
походу на Укра©ну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за
Синюху.
Iз Сiчi Мельхиседек по©хав до Петурбурга, щоб добитися там зi сво©ми
скаргами навiть до само© царицi, й мав од не© обiцянки про заступництво.
Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб
не утискували православно© вiри, i хоч з ©© заходiв нiчого не вийшло, та
чутки про оборону царицею православно© вiри розiйшлися по Укра©нi й
досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж
почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали
непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млi©вського титаря був
не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подi ю.
Тi кари й мордування схвилювали людей на Укра©нi й обурили давнiх
оборонцiв укра©нського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барсько©
конфедерацi© було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Миге© знову скупчилися
пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом
називалися в народi "колiями".
Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв
Барсько© конфедерацi©, просив росiйський уряд дати на Укра©ну для
приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки
воно кинулося руйнувати ма тки непiдвладних королевi панiв, простий люд на
Укра©нi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько ма
визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту"
царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв;
i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки
привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя.
Зрозумiло, що запорозькi традицi© не давали сiчовикам спокiйно дивитись
на те, що ко©лося на Укра©нi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на
Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського.
монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка.
Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського
куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв
молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому
було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на
великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у
Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав
думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека
разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти укра©нського люду,
збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами
Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi
версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та
закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн по днався iз дрiбними
ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Миге© й iз Чути, а пiд
впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд
панiв, i голота з Укра©ни.
Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз сво©ми ватагами з лiсу i,
як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацько©
збро©, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками,
унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ
радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати
команди жовнiрiв та при днувався до повстанцiв. Тодiшнi думки укра©нського
люду можна зрозумiти з уривку народно© пiснi.
Ой, сiв пугач на могилу
Та й крикнув вiн: пугу!
Чи не дасть бог козаченькам
Хоч тепер потугу!
Щодень ждемо, щонiч ждемо,
Поживи не ма м.
Давно була Хмельниччина, -
Уже не згада м.
Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi
подi© колi©в теж збереглися уривки з народно© пiснi:
Максим, козак Залiзняк,
Славний, з Запорожжя,
Як ви©хав на Вкра©ну,
Як повная рожа.
Славний козак Залiзняк,
Славний козак i Гнида -
Не зосталось на Вкра©нi
Нi ляха, нi жида.
Ой, в городi Мотровичах
Нова новина:
Породила козаченькiв
Шовкова трава.
Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками
Харка, теж при днався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i
зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора
Степовського.
Гей, Максиме-полковнику, ти славний во©ну,
Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!
Максим козак Залiзняк листи одбира ,
Усiх ляхiв iз жидами докупи збира .
Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи,
Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки.
Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,
Свого пана губернатора за собою водить.
I, водячи за собою, та й до його й каже:
"Не одного тепер ляха голова поляже!"
Пiсля Жаботинсько© рiзанини польське панство на Укра©нi разом iз
католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало
рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи
все сво добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й
небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди.
Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана
Потоцького з чималою вiйськовою залогою.
До Залiзняка тим часом при днався козацький сотник iз Смiли Шило.
Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на
Богуслав, а сам пiшов на Корсунь.
Гей, як вийшов сотник Смiлянський з сво©ми козаками:
"Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!"
А в'©хали в Богуслав у середу вранцi,
Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi.
Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв
iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського
скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти
замок, та мешканцi-укра©нцi одчинили Залiзняковi браму, й колi©, вдершись
у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими
ксьондзами.
Скрiзь, де колi© брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi
оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли.
Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi сво©ми ватагами наближався до Уманi,
куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi
скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана
Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику
шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого
батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини.
Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить,
А з Максимом Залiзняком листами говорить.
А в недiлю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити.
Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi сво©ми
козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до
нього.
Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому
оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував
костьоли та зу©тськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх,
якi досi робив.
Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську
шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi,
Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами
в околицях Бiло© Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колi©в теж
оспiвала народна пiсня:
Ой, не звiть мене Швачкою,
А звiть мене Кийло!
Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв
В Бiлу Церкву на стiйло.
Ой, вже ж тая Бiлая Церква
Та оббитая китайками;
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
Ой, хвалився та батько Швачка,
Та до Фастова йдучи -
Ой, будемо драти, панове молодi©!,
З китайки онучi.
Та ходить Швачка та по Фастовi
Та й у жовтих чоботях -
Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв
Та на панських воротах.
У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання
на Укра©нi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн
козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палi ве Озеро, бiля турецького
кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в
сусiдн турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай
вимагати, щоб турки видали ©м утiкачiв. Турецький каймакан на те не
згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од
кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв
та жидiв, а й туркiв.
Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би
розпочати вiйну з Росi ю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подi©
запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на
саме укра©нське повстання глянув уже неприхильним оком.
Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi
на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колi©в, та тiльки
запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю
було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi
взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив
царицю Катерину допомогти йому сво©м вiйськом приборкати "хлопське"
повстання. Росi© пiсля знищення Барсько© конфедерацi© народне повстання на
Укра©нi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з
того, що повстання вибухнуло неначе з ©© дозволу, звелiла начальникам
росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання.
На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз сво©м вiйськом до
Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про
змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi,
спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не
маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли
до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли,
Кречетников звелiв ©х усiх пов'язати.
Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом
Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у
гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було
аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли.
Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив
на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету
Кречетникова й далi - з табору.
Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало
не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за сво©х
спiльникiв i не стерелися ©х. Швачку та Неживого було привезено до Ки ва i
згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом
iз трьома десятками сво©х товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше
за Харка та Залiзняка:
Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обiднiй час ©х Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу!
Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!"
Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали.
Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали,
Iз Богуслава до Бiло© Церкви ©х у неволю зiбрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу ©сти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi.
Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться!
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Ки©в возами...
Оглянувся назад на Вкра©ну
Та й залився сльозами!
Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на бiлiй бумазi
Та да менi вiстi.
Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй
Та й на Низ не лiтати...
А вже козаковi, а вже Швачцi
На Вкра©нi не бувати.
Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо.
Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по
байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й
Iнгульця.
Найдивнiшим i найтяжчим для колi©в було те, що росiйськi вiйська,
захоплюючи ©х, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережно© Укра©ни i
не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони
повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували ©м таких мук,
яких нiхто не знав, допоки й свiт сто©ть. Суд (коли тiльки можна назвати
судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там
було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила,
три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже
помирати, було ©х четвертовано.
Мали пани на Вкра©нi добрi оборонцi:
Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi.
Мали пани на Вкра©нi дуже добрий трунок,
Пани тi© розумнi© дадуть сi рятунок.
Пани те зрозумiли, згоду учинили:
Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили.
Вони ж його насамперед барзо привiтали,
Через сiм день з нього кожу по пояс здирали
I голову облупили, сiллю посипали...
Пан рейментар походжа : дивiтеся, люде,
Хто ся тiльки збунтував, то всiм те буде.
Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних
укра©нцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими
вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi
очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згаду сумний
кiнець цього укра©нського народного повстання:
Ой, i зв'язали та попарували,
Ой, як голубцiв у парцi,
Ой, засмутилась уся Укра©на,
А як сонечко в хмарцi.
Мiсто ж Кодня з того часу стало на Укра©нi словом прокляття. Кому
бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкра©нi мав у сво©х згадках Залiзняка за такого ж
самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень
вiн навiть, сидячи у Ки©вськiй Печерськiй фортецi, погрожу полякам:
"Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти,
Пiдем в Ки©в у Печорське Богу роботати".
I говорить Максим-козак, сидячи в неволi:
"Не матимуть вражi ляхи на Вкра©нi волi.
Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря,
Минулася на Вкра©нi жидiвськая воля".
Замiшанi в повстаннi укра©нськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо
приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надi ю, що за ©хню смерть
помстяться товаришi, як сказано в пiснi:
"Гей, котрi© козаченьки будуть в свiтi жити,
Не забудьте козацько© смертi вiдомстити".
Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування
гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у сво©й мiцi й тiльки
ру©ни панських будинкiв ще який час нагадували про Колi©вщину.
НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ
Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача ©х полякам на
нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на
росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський
став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi
почали його взивати зрадником за те, що лишив Укра©ну пiд час повстання
без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану,
порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю
усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз
деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував
розпалених запорожцiв i умовив ©х знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку,
державний уряд i Ки©вський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у
гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво
сво©х товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Укра©нi.
Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити
великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою.
Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецько© вiйни 1738 - 1740 рокiв
традицi© Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали
занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя
будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд ©х доглядом
вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв
на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися сво©
"дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена
сво©ми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе
залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi ©хнi багатства вiдiбрати, а
не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл
запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився
i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi.
За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання
щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим
оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на сво©х радах старшину над
старшиною i вибира собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до
вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб
не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй
царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько
Запорозьке тiльки й трима ться на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло
його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись
за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали
Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення
"чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звича©, за такi вчинки на
Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала
Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим,
писала: "Ми вважа мо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за
першо© нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську
Запорозькому Низовому вчинимо".
Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк
i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та
чумакiв з Укра©ни, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть
проданi в неволю.
Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим
прихильником росiйсько© зверхностi й мiцно тримав владу у сво©х руках;
по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя
турецько© зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала.
В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росi©, щоб не
зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на
Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали сво© оселi й
засiли у фортецi свято© лизавети; слобожани ж покидали все сво збiжжя й
побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й
Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг.
По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ
товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях
Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони
Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн
отримав од ки©вського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух
ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким
Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю свято© лизавети й
помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широко©, отаборитись до
наступного наказу".
Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати
навiть гетьмани i яке за часiв Старо© Сiчi листувалося безпосередньо з
державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати ©х,
хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу.
Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз
Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла
перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але
тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i
навiть потопив деякi ©хнi судна разом iз людьми. Друга орда таки
продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою
Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi
завзято оборонялися, але татари всiх ©х перебили й, подавшись на пiвнiч,
поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник
Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках
всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг
оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та
слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких
дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозько© худоби,
з яко© 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для
Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард
вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха
та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони
на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв
i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра.
Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони,
воювало без власно© iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська
росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для
таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали
росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од
Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з
великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогато© худоби,
4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у
подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно.
Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника
запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчо©, розгромив ©х
упень i захопив корогву та 170 коней.
У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч.
Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля
Багново© могили, коли ж вiйсько наблизилось до само© Сiчi, то на сiчових
баштах стали палити з гармат.
На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах
"хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi
Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над
Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в
Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в
урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому,
що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського
ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в
Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi
об'©здили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, що вони вiдвiдували
рiчку Гайчур та могили Барабашеву й Токмак.
Доки вiйсько перебувало зиму на Сiчi, помiж запорожцями знову вибухнуло
незадоволення старшиною, найбiльше з приводу того, що вiйсько на вiйнi
було на послугах росiйському вiйську та генералам, якi часом поводились iз
запорожцями i навiть з ©хнiми полковниками та старшиною дуже нечемно, та
ще з приводу того, що Калнишевський, як казали козаки, "пiдслуговуючись
Москвi", покинув без вiйська схiднi запорозькi землi й призвiв ©х до
ру©ни, а чимало товариства - до загину.
У груднi року 1769-го пiд час обiду в Корсунському куренi козак
Дорошенко почав дорiкати отаману Петровi Остроуху та колишньому кошовому
Скапi за те, що вони допомагають "москалевi", гнiтять товариство, i
зрештою назвав ©х обох зрадниками; пiсля обiду ж, коли Скапа почав
Дорошенковi погрожувати, козаки побили Скапу, кажучи, що вiн, ©здивши в
Москву "складати закони", продав запорозькi вольностi за того портрета