Страница:
гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста
по Дуна©: Галац, Бра©лiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на
дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни
оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й
баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами
та iншим приладдям.
Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками.
Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить
добре.
Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею,
а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь
по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю.
Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "та©ну", себто
припас. З нього ©м видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово
(свинець). Скiльки од султана мав кожен козак та©ни невiдомо; жалування ж
- десь 12 карбованцiв на рiк.
Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав
булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, нема
вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року
1814-го про нього вже нiхто не згаду . Дiд Рогозяний був такий саме старий
сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до
останнього дня Задунайсько© Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через
свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть,
то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у
1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк.
Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три
роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим
Михайла Литвина, козака тихо© та богобоязливо© вдачi. Про нього збереглося
таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його
присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони
проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся
в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!"
Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир
Мирнопоянський i так скiнчив сво життя ченцем.
Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять
кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi
тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i ©х хутко скидали з
кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те,
що вiн ночами навiдувався до молодиць.
Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк
козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у
боях - невiдомо.
Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина
завзято© вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш
посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи
"заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломi ць розказував
року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре:
"по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було при©де, то без
бакшиша не ви©де; три рази на тиждень ©здив i на баркасi, було, везе повнi
мiшки срiбла та золота".
Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся
там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з
монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою.
З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про
Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти
проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб
пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати
свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити
запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi
промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнсько©
кровi й закликав ©х повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм
подарують ©хнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками
збиралися наради про те, на чому ©м стати.
Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальову народна
пiсня, записана на Дуна©:
Закричала ластiвонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомонiли запорожцi,
Та й по Сiчi походжаючи:
"А що будем, братi©, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь iти,
Чи будемо у турчина проживати?"
"А чом же нам на. Русь iти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до вiку не видатися!
Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Укра©нi,
коли ©хнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так
само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших
запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з Укра©ни. Бiльшiсть iз них покинула в
рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не
могла, не манити втiкачiв назад, додому.
Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом
Фiларетом i старшиною Чернявським ви©хала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд
зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля
ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть ©х розiйшлася на заробiтки.
А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман.
Почувши, що почина ться вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й,
скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна
шаблю.
Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк
запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. деякi
вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але ©хня доля
була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецi© у Стамбул
морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз,
греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в
морi.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження,
бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнсько© кровi.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дуна м став Василь Чернюга, а 1826-го
та 1827-го - Василь Незама©вський. За останнього кошового австрiйський
консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзма©лi
Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближа ться вiйна Росi© з Туреччиною,
що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через
те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на
росiйський бiк.
Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни
показали, що турки не можуть вистояти проти Росi©. Можна було побоюватися,
що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i ©м доведеться
переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже нiяких зв'язкiв з
Укра©ною. Незважаючи на те, старий днiпровський сiчовик Незама©вський не
згодився на пропозицiю росiйського уряду. Спиняла його головним чином
турбота про долю, яка чекала всiх втiкачiв iз росiйсько© сторони, i про
тих землякiв, якi жили слободами й не мали змоги пере©хати на росiйську
сторону разом iз козаками.
"Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незама©вський, - не я й
виводити буду". А тим часом, сподiваючись скрутного становища вiйська,
вiн, покладаючись на свою старiсть, на Покрову року 1827-го вiдмовився
наново бути кошовим.
ОСТАННIЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Охочих брати булаву кошового пiд такий час було небагато, й козацтво
довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на
Сiчi, пiдняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового
Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом iз
козакiв Золотонiського повiту Полтавсько© губернi©. Бiля року 1820-го вiн,
покинувши свою сiм'ю пiшов в Одесу на заробiтки й там вчинив щось таке, що
змусило його втекти на Дунай до запорожцiв. Приписавшись на Сiчi в
Платнирiвський курiнь пiд прiзвищем Бондаря, вiн брав участь у вiйнi
туркiв iз греками, а 1827-го був отаманом Платнирiвського куреня. Якi
зв'язки мав Гладкий iз задунайськими селянами i з яких причин вони хотiли
мати отаманом саме того, хто через пiвроку вiддав ©х на поталу туркам -
невiдомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що,
незважаючи на недовгий час свого пробування на Сiчi, зумiв запобiгти собi
ласки на Кошi i в селах.
Козаки не сперечалися iз селянами, й Гладкого проголосили кошовим.
Пiсля обрання, а можливо, що й ранiше того, вiн зав'язав зносини з
генералом Тучковим i, забезпечивши собi з боку росiйського уряду панське
становище та добре жалування, а всiм козакам i втiкачам з Укра©ни -
амнiстiю i волю разом з родинами до кiнця життя, Гладкий згодився перейти
на бiк Росi©. Проте, коли став пiдготовляти до сво©х замiрiв запорожцiв,
то побачив, що старе козацтво не подiля його думок i не хоче зрiкатися
пiдданства турецькому султановi. Це примусило Гладкого бути обережним i
ховатися iз сво©ми задумами вiд усiх. З метою ж зчинити мiж козацтвом
замiшання, вiн пустив чутку, нiби султан, сподiваючись вiйни на Дуна©,
хоче переселити всiх запорожцiв, разом iз рай ю (селянами), в гипет. Та
чутка, справдi, дуже збентежила багатьох i сприяла тому, що частина
козакiв прихильнiше поставилась до переходу за Дунай, на росiйську
сторону.
З початку року 1828-го великий вiзир прислав на Сiч наказ готувати
козакiв до вiйни; на страсному ж тижнi вiн ствердив, щоб негайно 13000
запорожцiв було вислано до Силiстрi©. Почувши, що треба йти "бити брат на
брата", багато запорожцiв розбiглися по плавнях, маючи надiю уникнути тим
грiха. Це сприяло заходам Гладкого. Вiн вирiшив просто зрадити старих
козакiв i послати ©х у Силiстрiю, щоб вони не могли перешкодити йому
перейти на росiйський бiк, хоч i мiг передбачати, що султанський гнiв за
його зраду впаде на тих козакiв, що перебуватимуть у турецьких руках.
Набравши 2000 неприхильних до його думок козакiв, Гладкий хотiв
вирядити ©х у Силiстрiю, але старi козаки, певно, передбачаючи зраду,
змусили його самого йти з ними. Щоб заспоко©ти козакiв, Гладкий вирушив у
Силiстрiю, але там запевнив вiзиря, що йому треба вернутись на Сiч для
того, щоб зiбрати ще по плавнях козакiв, а далi, пiдняти Кiш i перевезти
його на час вiйни у Ядерне (Адрiанополь). Такi заходи кошового в усьому
були бажанi вiзирю, i вiн вiдпустив Гладкого на Сiч.
ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦIВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зi сво©ми замiрами й,
побоюючись, щоб старi дiди, мiж якими ще був живий i грiзний дiд
Рогозяний, колишнiй кошовий, не подали звiстки про його зраду в Тульчу,
вiн похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви,
вiйськовi клейноди та ще дещо з вiйськового добра й зi сво©ми
прихильниками, кiлькiстю бiля 200 душ, сiв на байдаки й подався
Георгi©вським гирлом у Катирлез, а далi морем у Вилкове.
Гладкому було байдуже, що з 13 000 Вiйська Задунайського Запорозького
при ньому лишилося двiстi козакiв, зате вiн вiз iз собою вiйськовi
клейноди й, отже, стане перед царськi очi не як втiкач iз Туреччини Йосип
Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Вiйська Запорозького. Проте
йому все-таки бажано було збiльшити кiлькiсть сво©х товаришiв i,
про©жджаючи повз Катирлез та Вилкове, вiн при днав до себе з кiлькома
байдаками тих козакiв, що завжди стояли там, оберiгаючи рибальськi заводи,
хоч i не сказав ©м навiщо бере ©х iз собою. Тiльки пiдпливаючи Килiйським
гирлом до Iзма©ла, вiн оголосив усiм запорожцям, куди вони пливуть.
Вертатись назад було вже неможливо, i всi 500 козакiв, що були з ним,
скорилися комендантовi Iзма©ла.
У той час в Iзма©лi перебував цар Микола I, i пiсля недовгого карантину
Гладкий iз запорожцями став перед ним i вручив йому вiйськовi клейноди й
грамоти турецького султана та нiмецького цiсаря. При тому, як одностайно
показують усi джерела, сам Гладкий i козаки були в смушевих шапках iз
кольоровими верхами, в жупанах iз "чотирма рукавами", себто з вильотами, в
широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тiй одежi, в якiй
запорожцi ходили в урочистий час i два столiття тому.
На прохання запорожцiв прийняти ©х пiд свою ласку, цар одповiв: "Бог
вас простить, батькiвщина проща i я прощаю!".
Саме в той час росiйське вiйсько вишукувало мiсця, де б перевезтись
через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився царевi вказати
таке мiсце. Недалеко Iсакчi через плавнi йшла до Дунаю якась стародавня
гребля, захована серед дерев i очеретiв. Турки не знали про не© й лишили
те мiсце без оборони, а Гладкий саме туди й повiз передн росiйське
вiйсько. За ним стало переправлятися й головне вiйсько, а коли на
турецькому боцi була вже чимала росiйська сила, цар загадав Гладкому й
себе перевезти на той бiк, кошовий сiв на стерно байдака, а за гребки
взялися курiннi отамани та вiйськовi старшини, й разом вони перевезли царя
на запорозькому байдаку через Дунай до вiйська; згодом же так само
повернули його й назад до Iзма©ла. Задоволений iмператор дав Гладкому чин
полковника й, до того ж iще, нагородив як його, так i всю старшину
Георгi©вськими хрестами.
Пiсля того Йосип Гладкий брав зi сво©ми запорожцями участь у вiйнi з
турками i дiстав за те генеральського звання.
Коли скiнчилася вiйна, росiйський уряд хотiв оселити запорожцiв бiля
Анапи, на пiвденному березi рiчки Кубанi, та Гладкому це не сподобалося -
вiн боявся, щоб його Задунайських запорожцiв не при днали до
Чорноморського вiйська, бо вiд нього тодi одiбрали б булаву. Йому хотiлося
бути не нижче того, чим вiн був за Дуна м, i вiн випросив у царя, щоб iз
Задунайських запорожцiв було засноване окреме козацьке вiйсько,
похваляючись, що тодi вiн зумi зiбрати ще багато запорожцiв з турецько©
сторони.
Цар Микола I взагалi ставився до Гладкого дуже прихильно. Вiн
задовольнив його бажання й, призначивши для вихiдцiв з-за Дунаю землю бiля
Азовського моря, звелiв називати ©х Азовським козачим вiйськом, а Гладкого
призначив наказним отаманом. Доки те вiйсько вийшло з Буджака на нову
землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тiльки не вдалося збiльшити
кiлькiсть пiдвладних йому козакiв, але й тi козаки, що вiн хитрощами
захопив iз Катирлеза та Вилкового, побачивши змiну в Азовському вiйську
запорозьких порядкiв, один по одному тiкали од нього назад, за Дунай. До
1832 року бiля Гладкого лишилося лише бiля 200 його однодумцiв, а щоб про
те не стало вiдомо царевi, вiн мусив записувати в Азовське вiйсько бiглих
людей, навiть молдаван i циганiв.
Нарештi року 1832-го Гладкий перевiв Азовське вiйсько на землю мiж
рiчками Бердою й Кальчиком. Там було надiлено у власнiсть: наказному
отамановi Гладкому - 1600 десятин землi; полковникам та вiйськовим
старшинам - по 400 десятин, а iншiй старшинi - по 200 десятин. На рештi
землi були заснованi станицi Микiльська, або Кальчик, Стародубiвка,
Покровська та Новоспасiвка, а далi був переданий вiйськовi ще й посад
Петровський.
Таким чином нiяко© обiцяно© запорожцям Сiчi на Кальчику закладено не
було; iз запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайсько© Сiчi, стали
перевертнями:
Йосип Гладкий - генералом i заможним помiщиком, старшина - пiдпанками,
козаки ж - селянами.
Року 1865-го Азовське вiйсько було скасоване. Частину козакiв
переселили на Кубань i посадили мiж Анапою та Новоросiйськом; решту ж
повернули на поселенцiв i почали брати на службу в росiйське вiйсько, як
про те навiть згаду пiсня:
А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!
Пiд час переходу на Чорномор'я азовськi козаки ще визнавали себе
нащадками запорожцiв i не хотiли виходити зi сво©х осель на переселення,
доки не понесли разом iз ними вiйськовi клейноди; коли ж на Кавказi
побачили, що ©х оселяють не як вiйсько - однi ю купою зi сво©м осередком,
а мiшають iз донцями, терцями та азiатами, то пiдняли справжнiй бунт, i
тiльки збро ю примусили виконати наказ начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го вiд холери в мiстi Олександрiйську,
де на старому кладовищi можна й зараз бачити його могилу, впорядковану
онуками. На надгробку такий напис: "Генерал-майор Йосип Михайлович
Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман
Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года". Нижче на тому
надгробку вибито вiрш Тараса Шевченка "Б'ють пороги", який найменше личить
тому, хто подбав про скасування останньо© Запорозько© Сiчi.
За часiв царя Миколи I, може, вищому росiйському урядовi, справдi,
здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив дiло,
корисне Росiйськiй державi, за що й був обдарований царською ласкою, але
тепер, мало не через сто лiт, всiм ма бути ясно, що сво©м вчинком Гладкий
завдав лиха не тiльки сво©м землякам, що загинули за Дуна м вiд помсти
туркiв, румун та мокан, а й усiй Росiйськiй державi; бо тепер замiсть
того, щоб мати за Дуна м велику укра©нську колонiю, Росiя ма Добруджу,
щiльно залюднену румунами, мiж якими винародовлюються останнi нащадки
задунайських запорожцiв.
КIНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦIВ
Коли звiстка про зраду отамана запорозького Гладкого султановi
розiйшлася по укра©нських селах Добруджi та по плавнях Дунайських гирл,
розпач охопив увесь укра©нський люд, бо всi боялися помсти туркiв. Хто
тiльки мав човни, всi кинулись тiкати морем до росiйських берегiв,
залишивши все сво добро. Але ранiше, нiж на Задунайське Запорожжя набiгли
турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не
тiльки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж iз села
Беш-Тепе прямо-таки хотiли вирiзати сусiдн укра©нське населення, щоб
забрати ©хнi ма тностi, й тiльки молдавський священик не допустив ©х до
того злочинства.
Мокани, якi ранiше чимало потерпали вiд запорожцiв, тепер почали в
плавнях полювати на них, як на дичину, i вбивати поодинцi. Як розповiдали
сучасники, пiд той час у Добруджi загинуло бiля 1000 душ укра©нського
люду.
Коли до Сiчi наблизилося турецьке вiйсько, то застало там тiльки
п'ятьох старих дiдiв: колишнього кошового отамана дiда Рогозяного,
Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Тi дiди не
хотiли покинути останнього гнiзда козацько© волi й усi загинули вiд
турецьких ятаганiв. Упоравшись iз тими бранцями, турки пiдпалили церкву й
iншi сiчовi споруди, лишивши од Сiчi самi ру©ни. В Силiстрi©, коли вiзир
дiстав звiстку про вчинок Гладкого, вiн одразу ж одiбрав од усiх
запорожцiв зброю, а самих ©х одiслав в Андрiанополь.
Скасування Вiйська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком
безпiдставним, бо тi козаки не тiльки не були спiльниками Гладкого, а
навпаки - його ворогами, й зовсiм не мали на думцi покидати турецьку
землю. Тим часом розгнiваний султан звелiв, було, скарати всiх запорожцiв
смертю, i, тiльки iз заступництва австрiйського посла, вiн згодом
помилував iх, хоч наказав тримати до кiнця вiйни у в'язницi, посилаючи ©х
щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожцiв був старий
козак Iван Балан, i запорожцi ж мали в тюрмi й похiдну церкву iз
священиком Устином.
Через якийсь час запорожцiв з Андрiанопольськоi в'язницi перевели у
Стамбул i там теж по черзi посилали на роботи. Коли скiнчилася вiйна,
султан хотiв, було, знову поновити Вiйсько Запорозьке з тим, щоб жило воно
подалi вiд росiйського кордону, й одмежував ©м землю на березi Бiлого
(Егейського) моря за Салонiками. Чотириста запорожцiв разом iз священиком
пiшли, було, оглянути новий край, i хоч там ©м дуже сподобалося, бо, як
вони розказували, була добра вода й рибнi плеса й неподалiк Свято© Гори
(Афону), та, розмiркувавши гаразд, запорожцi не наважились осiсти через
те, що на Бiле море людям з Укра©ни неможливо було заходити, й за кiлька
рокiв усi козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землi хоч
в Азi©, аби на Чорному морi, щоб можливо було човнами мати зносини з
Укра©ною, та, невiдомо, з яких причин ©хн прохання не було задоволене, й
випущенi на волю запорожцi повернулися на Дунайськi гирла, де й доживали
свого нещасливого вiку, як звичайнi рибалки. Сюди ж один за одним
поверталися з Буджака й тi 300 запорожцiв, що ©х Гладкий силою завiз в
Iзма©л.
Блукали ще довго колишнi запорожцi понад Дуна м та понад Днiпром,
шукаючи волi та долi, та тiльки, як розповiда народна пiсня, даремнi були
©хнi заходи:
А вже рокiв бiльше сотнi, що козак в неволi
Понад Днiпром ходе, виклика долю:
"Гей ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжко© бiди!"
"Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволi,
Гей, у неволi, у ярмi,
Пiд великим караулом у тюрмi".
ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ой Сiч - мати ой Сiч - мати!
А Великий Луг - батько!
Ой що в лузi заробити,
Те у Сiчi пропити
Уривок iз запорозько© пiснi дуже влучно поясню , як дивилися козаки на
Великий Луг i за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим,
хто давав ©м життя
I справдi коли б не було Великого Лугу, то не iснувало б i запорожцiв,
бо чи втрималася б у XV - XVII i навiть у XVIII столiттях на низу Днiпра
невеличка християнська громада - серед численних татарських орд. Але разом
iз тим ця пiсня зазнача , що Великий Луг був мiсцем працi та заробiткiв
запорожцiв.
ДИВО ПРИРОДИ
Великий Луг споконвiку вiдомий давньому культурному свiтовi. Ще за
чотири столiття до Рiздва Христа, себто за 2300 рокiв до наших часiв,
грецький учений i письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту
лiсом низину, порiзану й омиту протоками Днiпра, яку вiн звав Гiле ю.
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з того мiсця, де Днiпро,
вихопившись iз-помiж скель Карпатського передгiр'я i пересягнувши
розкиданi на його шляху пороги та забори, подiлявся спочатку на двi широкi
протоки, що оточують Хортицю, а далi вiдразу ж за цим островом, неначе
зрадiвши, що вибiг на рiвнину, заходився розкидатися на тiй площинi
протоками, спершу на пiвдень та схiд, - лiворуч, а далi вже на захiд, -
праворуч Пiвденно-схiдною межею Великого Лугу й Хортицi стала протока, або
рiчка, Кушугум, а нижче - до лиману Велико© Води - рiчка Кiнська, й тiльки
на невеличкiй частинi - головна водотока Днiпра. Пiвденно-захiдною межею
Великого Лугу, на протязi 35 верст од Хортицi, протiкав Днiпро, а там, аж
до лиману Великi Води, тi протоки, що вiдбиваються од Днiпра в праву руку,
а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Рiчище, Орлова, Лапинка, Пiдпiльня,
Пiскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортицi до
лиману Велико© Води, мiряючи Днiпром, простягся на 110 верст, упоперек же
вiн шириться найбiльш на 20 верст, а найменш - на 3 версти. Вся ця
величезна площа, яка склада понад 1000 квадратних верст, або бiльше
мiльйона десятин землi, поросла лiсами, очеретами та високими травами,
прикрашена озерами та лиманами й порiзана протоками Днiпра, а через те
була найбезпечнiшим мiсцем для схованок запорожцiв од татарських загонiв.
Татари, як кочiвники i степовики, взагалi вирушали в походи кiньми й
завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б
же вони й задумали знайти запорожцiв у Великому Лузi, користуючись
човнами, й за©хали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлiчi озер,
рiчок та лиманiв, що не тiльки б не виявили сво©х ворогiв, а навiть самi
не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зi сво©ми Сiчами завжди
поближче до Великого Лугу, щоб ©х там нiхто не дiстав.
Самi Сiчi стояли в мiсцях, з яких було легко випливати човнами на
Днiпро чи виходити кiньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги
захоплювали й руйнували Сiч, але викорiнити запорожцiв ©м нiколи не
вдавалося, бо, забачивши свою слабкiсть, козаки закопували в пiски гармати
й скарби й, подавшись човнами в непролазнi пущi Великого Лугу, перебували
там доти, аж поки вороги вiдходили геть. Так запорожцi вчинили й року
1557-го, коли ©х, разом iз гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило
на Хортицi стотисячне вiйсько туркiв, татар i волохiв; так зробив i
кошовий запорозький Iван Сiрко, коли року 1679-го до Чортомлицько© Сiчi
наближалося велике турецьке й татарське вiйсько; коли ж пiсля невдалих
повстань Сулими, Павлюка та Остряницi на знесилене Запорожжя року 1638-го
прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки вiддали ©м сво© гармати та спалили
сво© чайки, то запорожцi закопали гармати в пiсках, а чайки вiдiгнали в
озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять рокiв Богдан
Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, - на
Сiчi одразу ж дiстали гармати й чайки, бо запорожцi добре пам'ятали, де
саме ховали сво© скарби.
Так велося на Сiчi аж до останнiх часiв, i якщо року 1775-го Вiйську
Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного вiйська росiйського
генерала Текелiя й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька
Сiч стояла, як i всi попереднi, на березi Днiпрово© протоки Пiдпiльно©, на
межi Великого Лугу.
Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посерединi, а саме - в
тому мiсцi, де на правому боцi Днiпра лежить нинi мiсто Нiкополь (Микитин
Рiг), а на лiвому - село Кам'янка (стародавнiй Кам'яний Затон), тут
Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком вiн подiлявся на двi
частини, з яких нижчу, або пiвденну, запорожцi в давнi часи звали
Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зi степу рiчка Базавлук, i
тiльки пiвнiчну частину називали Великим Лугом.
Назва Базавлуг збереглася i в укра©нських народних пiснях "Ой, та ©дь
ти понад лугом та Базавлугом та понад Днiпром-Славутою...", i в турецьких
та росiйських документах, писаних iз приводу свавiльного переходу
запорожцiв року 1734-го зi сво©м кошем з татарських Олешок на Базавлуг.
До наших часiв нi назва Базавлуг, нi назва Великий Луг не збереглася
почасти через те, що околицi Великого Лугу, пiсля скасування Запорозько©
Сiчi були залюдненi нiмцями та крiпаками з Великоросi©, почасти ж через
по Дуна©: Галац, Бра©лiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на
дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни
оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й
баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами
та iншим приладдям.
Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками.
Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить
добре.
Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею,
а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь
по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю.
Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "та©ну", себто
припас. З нього ©м видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово
(свинець). Скiльки од султана мав кожен козак та©ни невiдомо; жалування ж
- десь 12 карбованцiв на рiк.
Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав
булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, нема
вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року
1814-го про нього вже нiхто не згаду . Дiд Рогозяний був такий саме старий
сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до
останнього дня Задунайсько© Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через
свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть,
то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у
1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк.
Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три
роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим
Михайла Литвина, козака тихо© та богобоязливо© вдачi. Про нього збереглося
таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його
присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони
проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся
в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!"
Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир
Мирнопоянський i так скiнчив сво життя ченцем.
Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять
кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi
тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i ©х хутко скидали з
кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те,
що вiн ночами навiдувався до молодиць.
Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк
козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у
боях - невiдомо.
Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина
завзято© вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш
посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи
"заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломi ць розказував
року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре:
"по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було при©де, то без
бакшиша не ви©де; три рази на тиждень ©здив i на баркасi, було, везе повнi
мiшки срiбла та золота".
Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся
там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з
монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою.
З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про
Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти
проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб
пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати
свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити
запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi
промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнсько©
кровi й закликав ©х повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм
подарують ©хнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками
збиралися наради про те, на чому ©м стати.
Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальову народна
пiсня, записана на Дуна©:
Закричала ластiвонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомонiли запорожцi,
Та й по Сiчi походжаючи:
"А що будем, братi©, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь iти,
Чи будемо у турчина проживати?"
"А чом же нам на. Русь iти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до вiку не видатися!
Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Укра©нi,
коли ©хнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так
само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших
запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з Укра©ни. Бiльшiсть iз них покинула в
рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не
могла, не манити втiкачiв назад, додому.
Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом
Фiларетом i старшиною Чернявським ви©хала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд
зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля
ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть ©х розiйшлася на заробiтки.
А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман.
Почувши, що почина ться вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й,
скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна
шаблю.
Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк
запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. деякi
вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але ©хня доля
була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецi© у Стамбул
морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз,
греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в
морi.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження,
бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнсько© кровi.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дуна м став Василь Чернюга, а 1826-го
та 1827-го - Василь Незама©вський. За останнього кошового австрiйський
консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзма©лi
Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближа ться вiйна Росi© з Туреччиною,
що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через
те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на
росiйський бiк.
Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни
показали, що турки не можуть вистояти проти Росi©. Можна було побоюватися,
що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i ©м доведеться
переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже нiяких зв'язкiв з
Укра©ною. Незважаючи на те, старий днiпровський сiчовик Незама©вський не
згодився на пропозицiю росiйського уряду. Спиняла його головним чином
турбота про долю, яка чекала всiх втiкачiв iз росiйсько© сторони, i про
тих землякiв, якi жили слободами й не мали змоги пере©хати на росiйську
сторону разом iз козаками.
"Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незама©вський, - не я й
виводити буду". А тим часом, сподiваючись скрутного становища вiйська,
вiн, покладаючись на свою старiсть, на Покрову року 1827-го вiдмовився
наново бути кошовим.
ОСТАННIЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Охочих брати булаву кошового пiд такий час було небагато, й козацтво
довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на
Сiчi, пiдняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового
Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом iз
козакiв Золотонiського повiту Полтавсько© губернi©. Бiля року 1820-го вiн,
покинувши свою сiм'ю пiшов в Одесу на заробiтки й там вчинив щось таке, що
змусило його втекти на Дунай до запорожцiв. Приписавшись на Сiчi в
Платнирiвський курiнь пiд прiзвищем Бондаря, вiн брав участь у вiйнi
туркiв iз греками, а 1827-го був отаманом Платнирiвського куреня. Якi
зв'язки мав Гладкий iз задунайськими селянами i з яких причин вони хотiли
мати отаманом саме того, хто через пiвроку вiддав ©х на поталу туркам -
невiдомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що,
незважаючи на недовгий час свого пробування на Сiчi, зумiв запобiгти собi
ласки на Кошi i в селах.
Козаки не сперечалися iз селянами, й Гладкого проголосили кошовим.
Пiсля обрання, а можливо, що й ранiше того, вiн зав'язав зносини з
генералом Тучковим i, забезпечивши собi з боку росiйського уряду панське
становище та добре жалування, а всiм козакам i втiкачам з Укра©ни -
амнiстiю i волю разом з родинами до кiнця життя, Гладкий згодився перейти
на бiк Росi©. Проте, коли став пiдготовляти до сво©х замiрiв запорожцiв,
то побачив, що старе козацтво не подiля його думок i не хоче зрiкатися
пiдданства турецькому султановi. Це примусило Гладкого бути обережним i
ховатися iз сво©ми задумами вiд усiх. З метою ж зчинити мiж козацтвом
замiшання, вiн пустив чутку, нiби султан, сподiваючись вiйни на Дуна©,
хоче переселити всiх запорожцiв, разом iз рай ю (селянами), в гипет. Та
чутка, справдi, дуже збентежила багатьох i сприяла тому, що частина
козакiв прихильнiше поставилась до переходу за Дунай, на росiйську
сторону.
З початку року 1828-го великий вiзир прислав на Сiч наказ готувати
козакiв до вiйни; на страсному ж тижнi вiн ствердив, щоб негайно 13000
запорожцiв було вислано до Силiстрi©. Почувши, що треба йти "бити брат на
брата", багато запорожцiв розбiглися по плавнях, маючи надiю уникнути тим
грiха. Це сприяло заходам Гладкого. Вiн вирiшив просто зрадити старих
козакiв i послати ©х у Силiстрiю, щоб вони не могли перешкодити йому
перейти на росiйський бiк, хоч i мiг передбачати, що султанський гнiв за
його зраду впаде на тих козакiв, що перебуватимуть у турецьких руках.
Набравши 2000 неприхильних до його думок козакiв, Гладкий хотiв
вирядити ©х у Силiстрiю, але старi козаки, певно, передбачаючи зраду,
змусили його самого йти з ними. Щоб заспоко©ти козакiв, Гладкий вирушив у
Силiстрiю, але там запевнив вiзиря, що йому треба вернутись на Сiч для
того, щоб зiбрати ще по плавнях козакiв, а далi, пiдняти Кiш i перевезти
його на час вiйни у Ядерне (Адрiанополь). Такi заходи кошового в усьому
були бажанi вiзирю, i вiн вiдпустив Гладкого на Сiч.
ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦIВ
Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зi сво©ми замiрами й,
побоюючись, щоб старi дiди, мiж якими ще був живий i грiзний дiд
Рогозяний, колишнiй кошовий, не подали звiстки про його зраду в Тульчу,
вiн похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви,
вiйськовi клейноди та ще дещо з вiйськового добра й зi сво©ми
прихильниками, кiлькiстю бiля 200 душ, сiв на байдаки й подався
Георгi©вським гирлом у Катирлез, а далi морем у Вилкове.
Гладкому було байдуже, що з 13 000 Вiйська Задунайського Запорозького
при ньому лишилося двiстi козакiв, зате вiн вiз iз собою вiйськовi
клейноди й, отже, стане перед царськi очi не як втiкач iз Туреччини Йосип
Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Вiйська Запорозького. Проте
йому все-таки бажано було збiльшити кiлькiсть сво©х товаришiв i,
про©жджаючи повз Катирлез та Вилкове, вiн при днав до себе з кiлькома
байдаками тих козакiв, що завжди стояли там, оберiгаючи рибальськi заводи,
хоч i не сказав ©м навiщо бере ©х iз собою. Тiльки пiдпливаючи Килiйським
гирлом до Iзма©ла, вiн оголосив усiм запорожцям, куди вони пливуть.
Вертатись назад було вже неможливо, i всi 500 козакiв, що були з ним,
скорилися комендантовi Iзма©ла.
У той час в Iзма©лi перебував цар Микола I, i пiсля недовгого карантину
Гладкий iз запорожцями став перед ним i вручив йому вiйськовi клейноди й
грамоти турецького султана та нiмецького цiсаря. При тому, як одностайно
показують усi джерела, сам Гладкий i козаки були в смушевих шапках iз
кольоровими верхами, в жупанах iз "чотирма рукавами", себто з вильотами, в
широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тiй одежi, в якiй
запорожцi ходили в урочистий час i два столiття тому.
На прохання запорожцiв прийняти ©х пiд свою ласку, цар одповiв: "Бог
вас простить, батькiвщина проща i я прощаю!".
Саме в той час росiйське вiйсько вишукувало мiсця, де б перевезтись
через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився царевi вказати
таке мiсце. Недалеко Iсакчi через плавнi йшла до Дунаю якась стародавня
гребля, захована серед дерев i очеретiв. Турки не знали про не© й лишили
те мiсце без оборони, а Гладкий саме туди й повiз передн росiйське
вiйсько. За ним стало переправлятися й головне вiйсько, а коли на
турецькому боцi була вже чимала росiйська сила, цар загадав Гладкому й
себе перевезти на той бiк, кошовий сiв на стерно байдака, а за гребки
взялися курiннi отамани та вiйськовi старшини, й разом вони перевезли царя
на запорозькому байдаку через Дунай до вiйська; згодом же так само
повернули його й назад до Iзма©ла. Задоволений iмператор дав Гладкому чин
полковника й, до того ж iще, нагородив як його, так i всю старшину
Георгi©вськими хрестами.
Пiсля того Йосип Гладкий брав зi сво©ми запорожцями участь у вiйнi з
турками i дiстав за те генеральського звання.
Коли скiнчилася вiйна, росiйський уряд хотiв оселити запорожцiв бiля
Анапи, на пiвденному березi рiчки Кубанi, та Гладкому це не сподобалося -
вiн боявся, щоб його Задунайських запорожцiв не при днали до
Чорноморського вiйська, бо вiд нього тодi одiбрали б булаву. Йому хотiлося
бути не нижче того, чим вiн був за Дуна м, i вiн випросив у царя, щоб iз
Задунайських запорожцiв було засноване окреме козацьке вiйсько,
похваляючись, що тодi вiн зумi зiбрати ще багато запорожцiв з турецько©
сторони.
Цар Микола I взагалi ставився до Гладкого дуже прихильно. Вiн
задовольнив його бажання й, призначивши для вихiдцiв з-за Дунаю землю бiля
Азовського моря, звелiв називати ©х Азовським козачим вiйськом, а Гладкого
призначив наказним отаманом. Доки те вiйсько вийшло з Буджака на нову
землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тiльки не вдалося збiльшити
кiлькiсть пiдвладних йому козакiв, але й тi козаки, що вiн хитрощами
захопив iз Катирлеза та Вилкового, побачивши змiну в Азовському вiйську
запорозьких порядкiв, один по одному тiкали од нього назад, за Дунай. До
1832 року бiля Гладкого лишилося лише бiля 200 його однодумцiв, а щоб про
те не стало вiдомо царевi, вiн мусив записувати в Азовське вiйсько бiглих
людей, навiть молдаван i циганiв.
Нарештi року 1832-го Гладкий перевiв Азовське вiйсько на землю мiж
рiчками Бердою й Кальчиком. Там було надiлено у власнiсть: наказному
отамановi Гладкому - 1600 десятин землi; полковникам та вiйськовим
старшинам - по 400 десятин, а iншiй старшинi - по 200 десятин. На рештi
землi були заснованi станицi Микiльська, або Кальчик, Стародубiвка,
Покровська та Новоспасiвка, а далi був переданий вiйськовi ще й посад
Петровський.
Таким чином нiяко© обiцяно© запорожцям Сiчi на Кальчику закладено не
було; iз запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайсько© Сiчi, стали
перевертнями:
Йосип Гладкий - генералом i заможним помiщиком, старшина - пiдпанками,
козаки ж - селянами.
Року 1865-го Азовське вiйсько було скасоване. Частину козакiв
переселили на Кубань i посадили мiж Анапою та Новоросiйськом; решту ж
повернули на поселенцiв i почали брати на службу в росiйське вiйсько, як
про те навiть згаду пiсня:
А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!
Пiд час переходу на Чорномор'я азовськi козаки ще визнавали себе
нащадками запорожцiв i не хотiли виходити зi сво©х осель на переселення,
доки не понесли разом iз ними вiйськовi клейноди; коли ж на Кавказi
побачили, що ©х оселяють не як вiйсько - однi ю купою зi сво©м осередком,
а мiшають iз донцями, терцями та азiатами, то пiдняли справжнiй бунт, i
тiльки збро ю примусили виконати наказ начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го вiд холери в мiстi Олександрiйську,
де на старому кладовищi можна й зараз бачити його могилу, впорядковану
онуками. На надгробку такий напис: "Генерал-майор Йосип Михайлович
Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман
Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года". Нижче на тому
надгробку вибито вiрш Тараса Шевченка "Б'ють пороги", який найменше личить
тому, хто подбав про скасування останньо© Запорозько© Сiчi.
За часiв царя Миколи I, може, вищому росiйському урядовi, справдi,
здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив дiло,
корисне Росiйськiй державi, за що й був обдарований царською ласкою, але
тепер, мало не через сто лiт, всiм ма бути ясно, що сво©м вчинком Гладкий
завдав лиха не тiльки сво©м землякам, що загинули за Дуна м вiд помсти
туркiв, румун та мокан, а й усiй Росiйськiй державi; бо тепер замiсть
того, щоб мати за Дуна м велику укра©нську колонiю, Росiя ма Добруджу,
щiльно залюднену румунами, мiж якими винародовлюються останнi нащадки
задунайських запорожцiв.
КIНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦIВ
Коли звiстка про зраду отамана запорозького Гладкого султановi
розiйшлася по укра©нських селах Добруджi та по плавнях Дунайських гирл,
розпач охопив увесь укра©нський люд, бо всi боялися помсти туркiв. Хто
тiльки мав човни, всi кинулись тiкати морем до росiйських берегiв,
залишивши все сво добро. Але ранiше, нiж на Задунайське Запорожжя набiгли
турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не
тiльки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж iз села
Беш-Тепе прямо-таки хотiли вирiзати сусiдн укра©нське населення, щоб
забрати ©хнi ма тностi, й тiльки молдавський священик не допустив ©х до
того злочинства.
Мокани, якi ранiше чимало потерпали вiд запорожцiв, тепер почали в
плавнях полювати на них, як на дичину, i вбивати поодинцi. Як розповiдали
сучасники, пiд той час у Добруджi загинуло бiля 1000 душ укра©нського
люду.
Коли до Сiчi наблизилося турецьке вiйсько, то застало там тiльки
п'ятьох старих дiдiв: колишнього кошового отамана дiда Рогозяного,
Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Тi дiди не
хотiли покинути останнього гнiзда козацько© волi й усi загинули вiд
турецьких ятаганiв. Упоравшись iз тими бранцями, турки пiдпалили церкву й
iншi сiчовi споруди, лишивши од Сiчi самi ру©ни. В Силiстрi©, коли вiзир
дiстав звiстку про вчинок Гладкого, вiн одразу ж одiбрав од усiх
запорожцiв зброю, а самих ©х одiслав в Андрiанополь.
Скасування Вiйська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком
безпiдставним, бо тi козаки не тiльки не були спiльниками Гладкого, а
навпаки - його ворогами, й зовсiм не мали на думцi покидати турецьку
землю. Тим часом розгнiваний султан звелiв, було, скарати всiх запорожцiв
смертю, i, тiльки iз заступництва австрiйського посла, вiн згодом
помилував iх, хоч наказав тримати до кiнця вiйни у в'язницi, посилаючи ©х
щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожцiв був старий
козак Iван Балан, i запорожцi ж мали в тюрмi й похiдну церкву iз
священиком Устином.
Через якийсь час запорожцiв з Андрiанопольськоi в'язницi перевели у
Стамбул i там теж по черзi посилали на роботи. Коли скiнчилася вiйна,
султан хотiв, було, знову поновити Вiйсько Запорозьке з тим, щоб жило воно
подалi вiд росiйського кордону, й одмежував ©м землю на березi Бiлого
(Егейського) моря за Салонiками. Чотириста запорожцiв разом iз священиком
пiшли, було, оглянути новий край, i хоч там ©м дуже сподобалося, бо, як
вони розказували, була добра вода й рибнi плеса й неподалiк Свято© Гори
(Афону), та, розмiркувавши гаразд, запорожцi не наважились осiсти через
те, що на Бiле море людям з Укра©ни неможливо було заходити, й за кiлька
рокiв усi козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землi хоч
в Азi©, аби на Чорному морi, щоб можливо було човнами мати зносини з
Укра©ною, та, невiдомо, з яких причин ©хн прохання не було задоволене, й
випущенi на волю запорожцi повернулися на Дунайськi гирла, де й доживали
свого нещасливого вiку, як звичайнi рибалки. Сюди ж один за одним
поверталися з Буджака й тi 300 запорожцiв, що ©х Гладкий силою завiз в
Iзма©л.
Блукали ще довго колишнi запорожцi понад Дуна м та понад Днiпром,
шукаючи волi та долi, та тiльки, як розповiда народна пiсня, даремнi були
©хнi заходи:
А вже рокiв бiльше сотнi, що козак в неволi
Понад Днiпром ходе, виклика долю:
"Гей ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжко© бiди!"
"Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволi,
Гей, у неволi, у ярмi,
Пiд великим караулом у тюрмi".
ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ой Сiч - мати ой Сiч - мати!
А Великий Луг - батько!
Ой що в лузi заробити,
Те у Сiчi пропити
Уривок iз запорозько© пiснi дуже влучно поясню , як дивилися козаки на
Великий Луг i за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим,
хто давав ©м життя
I справдi коли б не було Великого Лугу, то не iснувало б i запорожцiв,
бо чи втрималася б у XV - XVII i навiть у XVIII столiттях на низу Днiпра
невеличка християнська громада - серед численних татарських орд. Але разом
iз тим ця пiсня зазнача , що Великий Луг був мiсцем працi та заробiткiв
запорожцiв.
ДИВО ПРИРОДИ
Великий Луг споконвiку вiдомий давньому культурному свiтовi. Ще за
чотири столiття до Рiздва Христа, себто за 2300 рокiв до наших часiв,
грецький учений i письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту
лiсом низину, порiзану й омиту протоками Днiпра, яку вiн звав Гiле ю.
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з того мiсця, де Днiпро,
вихопившись iз-помiж скель Карпатського передгiр'я i пересягнувши
розкиданi на його шляху пороги та забори, подiлявся спочатку на двi широкi
протоки, що оточують Хортицю, а далi вiдразу ж за цим островом, неначе
зрадiвши, що вибiг на рiвнину, заходився розкидатися на тiй площинi
протоками, спершу на пiвдень та схiд, - лiворуч, а далi вже на захiд, -
праворуч Пiвденно-схiдною межею Великого Лугу й Хортицi стала протока, або
рiчка, Кушугум, а нижче - до лиману Велико© Води - рiчка Кiнська, й тiльки
на невеличкiй частинi - головна водотока Днiпра. Пiвденно-захiдною межею
Великого Лугу, на протязi 35 верст од Хортицi, протiкав Днiпро, а там, аж
до лиману Великi Води, тi протоки, що вiдбиваються од Днiпра в праву руку,
а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Рiчище, Орлова, Лапинка, Пiдпiльня,
Пiскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортицi до
лиману Велико© Води, мiряючи Днiпром, простягся на 110 верст, упоперек же
вiн шириться найбiльш на 20 верст, а найменш - на 3 версти. Вся ця
величезна площа, яка склада понад 1000 квадратних верст, або бiльше
мiльйона десятин землi, поросла лiсами, очеретами та високими травами,
прикрашена озерами та лиманами й порiзана протоками Днiпра, а через те
була найбезпечнiшим мiсцем для схованок запорожцiв од татарських загонiв.
Татари, як кочiвники i степовики, взагалi вирушали в походи кiньми й
завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б
же вони й задумали знайти запорожцiв у Великому Лузi, користуючись
човнами, й за©хали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлiчi озер,
рiчок та лиманiв, що не тiльки б не виявили сво©х ворогiв, а навiть самi
не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зi сво©ми Сiчами завжди
поближче до Великого Лугу, щоб ©х там нiхто не дiстав.
Самi Сiчi стояли в мiсцях, з яких було легко випливати човнами на
Днiпро чи виходити кiньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги
захоплювали й руйнували Сiч, але викорiнити запорожцiв ©м нiколи не
вдавалося, бо, забачивши свою слабкiсть, козаки закопували в пiски гармати
й скарби й, подавшись човнами в непролазнi пущi Великого Лугу, перебували
там доти, аж поки вороги вiдходили геть. Так запорожцi вчинили й року
1557-го, коли ©х, разом iз гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило
на Хортицi стотисячне вiйсько туркiв, татар i волохiв; так зробив i
кошовий запорозький Iван Сiрко, коли року 1679-го до Чортомлицько© Сiчi
наближалося велике турецьке й татарське вiйсько; коли ж пiсля невдалих
повстань Сулими, Павлюка та Остряницi на знесилене Запорожжя року 1638-го
прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки вiддали ©м сво© гармати та спалили
сво© чайки, то запорожцi закопали гармати в пiсках, а чайки вiдiгнали в
озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять рокiв Богдан
Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, - на
Сiчi одразу ж дiстали гармати й чайки, бо запорожцi добре пам'ятали, де
саме ховали сво© скарби.
Так велося на Сiчi аж до останнiх часiв, i якщо року 1775-го Вiйську
Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного вiйська росiйського
генерала Текелiя й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька
Сiч стояла, як i всi попереднi, на березi Днiпрово© протоки Пiдпiльно©, на
межi Великого Лугу.
Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посерединi, а саме - в
тому мiсцi, де на правому боцi Днiпра лежить нинi мiсто Нiкополь (Микитин
Рiг), а на лiвому - село Кам'янка (стародавнiй Кам'яний Затон), тут
Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком вiн подiлявся на двi
частини, з яких нижчу, або пiвденну, запорожцi в давнi часи звали
Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зi степу рiчка Базавлук, i
тiльки пiвнiчну частину називали Великим Лугом.
Назва Базавлуг збереглася i в укра©нських народних пiснях "Ой, та ©дь
ти понад лугом та Базавлугом та понад Днiпром-Славутою...", i в турецьких
та росiйських документах, писаних iз приводу свавiльного переходу
запорожцiв року 1734-го зi сво©м кошем з татарських Олешок на Базавлуг.
До наших часiв нi назва Базавлуг, нi назва Великий Луг не збереглася
почасти через те, що околицi Великого Лугу, пiсля скасування Запорозько©
Сiчi були залюдненi нiмцями та крiпаками з Великоросi©, почасти ж через