Кащенко А.. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке Низове

метушилося товариство, рятуючи вiд вогню сусiднi куренi й церкву.
Не знаю, скiльки годин били гармати, бо я втратив зв'язок iз часом, i
яко©сь митi менi привидiлося те, що тривало цiлi днi й тижнi.
Нарештi пальба припинилася, i я побачив, що вiд берега до Сiчi вiдплив
човен. У ньому сидiв посланець од царського вiйська, укра©нський козак
Сметана, який умовив сiчовикiв, щоб вони не змагались i скорилися.
Я бачив, що в Сiчi подекуди лежали козацькi трупи, ще не похованi й
навiть теплi. Кров'ю позапiкалися сивi вуса й оселедцi вбитих богатирiв, а
земля навколо мертвих була аж червона.
Бiля посланця незабаром здiйнявся галас, бо сiчовики, впiзнавши в ньому
козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як
Сметана виправдовувався тим, що його силомiць взяли на службу до ворожого
вiйська, але запорожцi не зважали на те, i Богуш грiзно мовив до нього:
- Дався, легкодухий, живим у неволю i задля нiкчемного життя свого
зрадив рiдному кра вi й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у
науку й на острах iншим легкодухим!
Сметана корчився навколiшки, благаючи милосердя, але сiчовики до
зрадникiв нiколи не мали пощади й, пiдхопивши посланця на руки, вкинули
його в швидкi хвилi Днiпра...
Потiм усе це зникло з-перед мо©х очей, але я знову побачив себе на
Сiчi.
Вставало червоне сонце й вигравало в Днiпрових хвилях веселим,
блискучим промiнням. Iз плавнi долинали бадьорi спiви птаства, i,
здавалося, все жило, як i ранiше. Але незабаром зi степу зненацька
присунулося вороже вiйсько i знову почало обстрiлювати Сiч iз гармат, а
тим часом iз плавнi випливло безлiч байдакiв, наповнених москалями.
За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Сiчi,
перебiгаючи з одного ©© краю до iншого. Щоб не витрачати даремно бомб i
пороху, вiн звелiв палити аж доки байдаки з московським вiйськом не
наблизяться до Сiчi; коли ж переднi стали причалювати до берега, то
ревнули й запорозькi гармати та затрiскотiли рушницi.
Хоча Сiч обстрiлювали з поля, та запорожцi кинулися в берег, щоб
грудьми зустрiти ворога. Десяткiв зо два байдакiв були розтрощенi сiчовими
гарматами, й Чортомлик iз Пiдпiльною почорнiли вiд голiв забитих москалiв,
якi потопали. Тi голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно
билися побiля них об хвилi й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомитi
голiв i рук меншало, й невдовзi хвилi стали прозорi.
Чимало ворогiв загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не
дiставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Сiч, запорожцi
зчепилися в шаблi.
Минуло пiвгодини в лютiй битвi. Москалi кололи запорожцiв довгими
багнетами, а сiчовики, вiдсуваючи тi багнети, рубали ворогiв з одного
маху. Дехто з бiйцiв, не маючи збро© в руках, або вiдкинувши ©© геть,
билися врукопаш. Вони давили один одного пiд силки, хапали за горлянку i
кусали зубами, аж доки слабiший не падав мертвим.
Серце калатало в мо©х грудях, немов хотiло вирватись, i я намагався
заплющити очi, щоб нiчого не бачити, але то було намарне, i я все це бачив
крiзь мiцно заплющенi очi.
Москалiв було бiльше нiж запорожцiв, але вони не спромоглися гуртом
пристати до берега, й сiчовики знищували ©х поодинцi. За годину всю
мiсцевiсть бiля окопiв заслали чорнi трупи ворожого вiйська, а мiж ними,
як той мак серед чорного кураю, червонiли запорозькi жупани.
- Нашi перемогли! - вигукнув я - i схаменувся...
- Не радiй, сину! - причулося менi, мов з того свiту. - Слухай, який
гомiн сто©ть у степу! То йде полковник Вiйська Запорозького Гнат Галаган.
Тiльки не на помiч сво©м братам, а щоб добивати ©х. Будь вiн проклятий
навiки за те, що зрадив Укра©нi за нещасне панство й подарунки! I двiчi
проклятий, що змусив чимало синiв рiдно© землi пристати до свого
зрадливого вiйська й пiти проти братiв сво©х! Не скоро спокуту грiх свiй
i Омельник, що породив зрадника, який продав кров сво©х братiв i волю
безталанно© неньки нашо© Укра©ни за те, щоб стати самому полковником
московського охочекомонного вiйська!
I знову я бачу, як хмарою обляга вороже вiйсько Сiч. Галаган зi сво©ми
охочекомонними козаками рубав у плавнях лiси i в'язав плоти. З Кайдакiв,
Кам'яного Затону й навiть iз Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь
Чортомлик i Пiдпiльна вкрилися човнами i плотами так, що не видко було й
води, й здавалося, що невдовзi з поля на Сiч можна буде переходити пiшки.
Знову засмутилася Сiч. Пiсля двох штурмiв, товариства ще поменшало i,
порiвняно з ворожим вiйськом, запорожцiв залишилася жменька.
Богуш, а за ним i все товариство, вiдчуваючи неминучу загибель, iшли до
церкви й спокутували в ченця сво© грiхи.
Я помiтив, як прибули на Сiч Галагановi посланцi й навiть розчув слова
зачитаного листа: "Я сам, - писав Галаган, - жив iз вами в однiм куренi,
люблю Сiч i товариство й запевняю вас сво©м словом, що хто не буде
змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навiть
заслужить вiн собi царську ласку..."
- Не вiрте собачому синовi! - казав Богуш, метнувши очима на козакiв. -
Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та вiддати на знущання, а
собi бiльше вислужитися!
Посланцiв одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть вiри
зрадниковi.
Знову заревiли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою
посунули з усiх бокiв до Сiчi. Галаган звелiв сво©м козакам, що пiдпливали
до берега, стрiляти з усiх рушниць, щоб не змогли запорожцi, як тi вийдуть
на берег, бити ©х нарiзно.
Над Сiччю знову схопилася пожежа, а кулi, мов бджоли, шугали над
окопами й не давали козакам навiть пiдвести голови. Нарештi бомба влучила
в пушкарню, пробила стелю - i вся Сiч затремтiла вiд страшенного вибуху.
Менi здалося: це вже остання мить вольницi. I, справдi, незабаром увесь
берег, з усiх бокiв Сiчi, був рясно вкритий московським вiйськом, яке й
кинулося на окопи.
- Не занапастимо, брати, козацько© слави! - гукнув Яким Богуш,
кидаючись назустрiч ворогам. Та й вiн раптом упав, простромлений довгим
списом галаганiвця.
Ватажка вхопило дво з товариства, винесли з бою на майдан i поклали в
затiнок пiд церквою, щоб нiхто не порушив спокою останнiх хвилин земного
життя могутньо© душi козака.
- Клейноди до церкви! - над силу мовив Богуш: - Може, божого дому не
зачеплять!
Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бiй, щоб i собi знайти
таку славну смерть, як i ©хнiй отаман.
Сили оборонцiв вичерпувались, як i ©хня зброя. I славнi сивовусi
запорожцi, мiж яких було чимало колишнiх курiнних отаманiв i полковникiв,
що ©х поважали люди всi © Укра©ни, один по одному падали мертвi пiд
багнетами i списами москалiв.
Я не мав сили спостерiгати все те, що ко©лося... Це була не сiча, не
бойовище, а рiзанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав
гукати запорожцям, щоб тi складали зброю, присягаючись, що нiхто ©м не
завдасть лиха. I, на жаль, знайшлося десяткiв зо три таких, що повiрили
йому; решта ж лицарiв, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всi,
як степова трава пiд косою.
Перемiгши козакiв, зрадник Галаган кинувся добивати поранених i
бранцiв. У мене чуб настовбурчився, коли я помiтив, що поранених, з яких
точилася кров, волочили за ноги на майдан i там, поставивши, замiсть
колоди, кухву, стинали ©м голови.
Легкодухих, що вiддали себе "на милость" Галагана, вiн живцем саджав на
гострi палi й вiшав на шибеницях, якi були змайстрованi на плотах... I так
пускали тих нещасних Днiпром униз, щоб усi запорожцi бачили, яка на них
чека доля.
Богуш спливав кров'ю пiд церквою, коли його загледiв й упiзнав Галаган.
- А! - скрикнув той, радiючи. - Це ти пiдбурював запорожцiв на битву!..
Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..
- Спiзнився, московський недоляшок!.. - стиха вiдповiв Богуш. - Я вже
збираюся до iншого царя - того, що на небi! А з якими очима ти постанеш
перед ним?
- Годi, годi! - заговорив я в знемозi, силкуючись одiрвати сво© руки
вiд надгробка. - Я не можу бiльше дивитися!
Але руки не слухались... Вони мовби прикипiли до каменя, i я ще бачив,
як усi запорозькi куренi охопило полум'я i як зрадники, разом iз ворогами,
скинули хрест iз сiчово© церкви, а дзвони - iз дзвiницi... Як вони
грабували в церквi срiбло, золото й свiчки... Як здирали з образiв золотi
iз самоцвiтами ризи... Як виносили з-пiд престолу вiйськовi клейноди... I
як уже наостанку пiдпалили церкву.
Я не мiг зрушити з мiсця, хоч i намагався це зробити. Тодi я почув
та мний голос:
- Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через
ворогiв, а через зраду сво©х... I вам, що зараз живете, не буде волi, доки
не запану помiж вас згода й братерство!
Коли вiдiрвалися мо© руки вiд надгробка, я, знесилений тяжкою марою,
довго не мiг пiдвестися з могили й поглянути навколо себе...
Далеко, на схiд сонця, з-за плавнi, повито© ще млою, рожевiла свiтова
зоря. I вгледiвши ©© колiр - радостi й надi©, я мимохiть вигукнув:
- О зоре, зоре! Будь ти не тiльки вранiшнiм свiтилом, а й символом
днання й волi укра©нського люду.