Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
** ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ
З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ) **
ДАВНИНА УКРА НИ
Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши,
бодай коротенько, часи давнього життя Укра©ни, бо козаки були дiтьми
укра©нського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд
ворогiв та обстоювали сво© права й волю.
Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном -
з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими
громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах
князiв.
На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких
найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси.
Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси,
яка впада в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на
краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Укра©ною. Але з часом
слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах
Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати сво©
громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса
Христа, за часiв князювання в Ки вi Олега, гору над усiма
схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi
середнього Днiпра й мали сво©м осередком город Ки©в. ©хня земля споконвiку
звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади ки©вських князiв,
перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам.
За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до
грецько© православно© вiри, а згодом християнство визнали й iншi
схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули
письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру.
Той же князь Володимир об' днав усi слов'яно-руськi племена в одну
велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до
рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та днiсть
тривала недовго. Безмежнi обшири, що ©х посiли слов'яно-руськi племена, та
брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких
великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на
багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав
усi володiння мiж сво©ми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у
покорi й мав пiд сво ю рукою всi руськi землi, крiм Полоцько©, а вже за
часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися ки©вського князя. Не минуло й
ста лiт, як велика Ки©вська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi -
й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi
був свiй князь.
Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних
городiв i весей; i от вони, озбро©вши сво©х людей, стали нападати на сво©х
сусiдiв; скидали сво©х родичiв iз князiвств та iнодi об' днували докупи
чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж сво©ми дiтьми й онуками.
Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi
чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись
занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а
згодом - половцi.
Найбiльше лиха вiд тих во н зазнав Ки©в. Вiн був найдостославнiший i
найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв
Володимира та Ярослава Ки©в прикрасили великi й розкiшнi церкви й
монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред
них, мурованим за©здом, що звався "Золотою брамою", i тепер Ки©в жив лише
спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув
стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами.
З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла
люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже
вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори
вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й
весi, а людей забирали в неволю.
Найближча до степiв Ки©вщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих
нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч,
опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й,
таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу.
Доки через тяжкi обставини Ки©вщина та й узагалi вся Укра©на дедалi
дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв
лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж
рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом
стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi
перемiстився на пiвнiч.
За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, днiсть мiж
пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi
не тiльки не допомагали Укра©нi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз
занепаду Ки ва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський,
скориставшись iз безсилля Ки©вського князiвства, захопив зi сво©м вiйськом
Ки©в, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i,
поруйнувавши та спустошивши колись могутн й розкiшне мiсто, залишив його
на поталу степовикам-половцям.
За якийсь час пiсля походу на Ки©в Андрiя Боголюбського посунулися на
руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони
зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень,
кинулися на половцiв i вигнали ©х аж за Дунай та Карпатськi гори.
Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз
великими ордами на теперiшню Лiвобережну Укра©ну й, спустошивши
Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Ки ва.
Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не
мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та
пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за
сiмдесят лiт пiсля ру©ни Андрiя Боголюбського.
Пiсля Ки ва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi
знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi
руськi землi.
Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили
привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на
тронi, чи ©м зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих
князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи сво©х пiдлеглих, обiцяють
привозити татарам набагато щедрiшi подарунки.
Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки
Русi-Укра©нi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного
природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия
схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися
на безлюднi степи.
Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили
ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт
Бати во© ру©ни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь
московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над
усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем.
Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо ©© зi степу заступила
Укра©на, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та
онука Юрiя, вона набула ще бiльшо© сили. Та й у не© знайшлися вороги -
угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши ©© могуть, пiдгорнули Галицьку
Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо
до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам.
Доки ки©вська Русь-Укра©на перебувала в ру©нах, стоптана татарськими
кiньми, на пiвнiч од не©, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну
державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський
Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу
Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий
князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Укра©ну з обох берегiв Днiпра, року
1360-го посадив свого сина Володимира князем у Ки вi й, вигнавши на якийсь
час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi сво © держави
до Чорного моря.
За добу литовсько© зверхностi Укра©на трохи перепочила. Литовцi не
утискували укра©нцiв; навпаки, самi запозичували в них звича©, мову й
письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Укра©нi.
Наприкiнцi XIV столiття Литва з' дналася з Польщею, державою
римсько-католицько© вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали
переслiдувати православних укра©нцiв, та не задовольнившись i тим, почали
обмежувати волю укра©нського селянства й роздавати укра©нськi землi
польськiй шляхтi.
За панування Литви на Укра©нi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не
називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй
справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати
добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних кра©н. Мiж iншим, ходили
до Царгорода й укра©нцi, про що згадано в пiснi з тих часiв:
Ой, пустимося ж на тихий Дунай,
Далi Дуна м пiд Цареград;
Ой, ча мо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку;
Ой, да на рiк по сто червоних,
По кониковi та й по шабельцi,
По парi суконь та й по шапочцi,
Та й по шапочцi, та й по панночцi...
Слiдом за лихом, якого зазнала Укра©на вiд польсько© шляхти, на не©
впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське
царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було
зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став
столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави вропи;
татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу
через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i диновiрцем
туркiв, визнала над собою ©хню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши сво
вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала
спустошувати сво©ми наскоками Укра©ну та вiдвойовувати ©© землi у Литви.
Найлютiшим тягарем для Укра©ни були походи кримського хана
Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз
Ки вом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i,
не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь.
Про зруйнування Ки ва Менглi-Гiре м так розповiда народна дума:
В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять,
I старi©, i малi© в весь голос голосять,
На колiна упадають i господа просять:
"Поможи нам, боже, Ки©в-город боронити,
Дiждем першо© Пречисто©, будем обiд становити".
В недiлю рано-пораненьку города достали,
Усiм церквам укра©нським верхи позбивали,
Дзвонами спiжовими коня напували,
В святих церквах конi становили.
Ця ру©на, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо
всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в
Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi
турецькi мiста. За кiлька рокiв Укра©на стала пусткою, понад Чорним же
морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки
сотень тисяч укра©нських бранцiв i бранок, вiдiрваних од сво©х дiтей та
батькiв, од рiдного краю.
Не маючи собi захисту вiд сво©х зверхникiв - литовцiв та полякiв,
укра©нцi збагнули, що ©м треба самим братися до збро© й виставляти свою
вiйськову силу проти татарсько© неволi. Коли ординцi залишали Укра©ну,
населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць
виганяти зi сво©х земель татар. Кому пiд час ру©ни вдалося врятуватися
разом iз сiм' ю, тi верталися до сво©х розорених осель; потроху бралися за
господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове
гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши сво
безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi сво©х бiльш
щасливих землякiв.
ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ
Тих укра©нських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарсько©
ру©ни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар,
прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива
людина". Не маючи ще певно© органiзацi© (ладу), укра©нська козаччина в
першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв
стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших
- i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало,
вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй
Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в
походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами.
З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста
Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i
тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та
Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарсько© неволi, але
невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв,
а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму.
Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим
полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Укра©ну, привозили iз степiв
коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу.
У тi часи в гаях та байраках пiвденно© Укра©ни водилася така сила
дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що,
як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить
помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили
козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей
iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони
озброювалися, дналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували
цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденно© небезпеки вiд
татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до сво©х
осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони,
перейнявши всi козацькi звича© та ©хн врядування, чимдалi дужче
змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на
поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська
була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.
З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згаду не тiльки
одних прикордонних старост, а й зазнача вже козацькi походи на татарськi
улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом сво©х же народних
ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з
Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття
козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв.
У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Укра©ну
по людей, перепиняли ©м шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу
силу в неволю; пiд час же нападу велико© орди, коли зупинити бусурманiв
козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста
й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав сво© оселi
й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.
На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо
прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину
найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час
пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi
козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то
переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то
закладаючи сво© "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам
©х було важко знайти та несподiвано захопити.
Таким чином, уже в серединi XVI столiття укра©нськi козаки подiлилися
на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на
волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й
Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях,
мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других -
низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич почина вислизати з рук
польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв,
вишукуючи кошi й одбираючи ©хнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих
грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу
громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за
пороги.
Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в
нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той
небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними
братами на кiлька вiкiв, i все тодiшн козацьке життя снувалося бiля
порогiв.
За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi
куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей
новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали
зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть
мо© оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi
козаки щовесни приходили до сво©х товаришiв за пороги, жили з ними одним
життям, разом вирушали в походи, разом i клали сво© голови в боротьбi з
бусурманами, бодай i зимували на Укра©нi, а все-таки звалися козаками
Вiйська Запорозького Низового.
ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн
являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та
Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших
островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль
завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та
шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час
повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не
могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi
його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила
звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час
од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Укра©ну.
Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали
висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в
степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Укра©ну.
Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший
мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова
Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там
Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три
протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи
на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80
сажнiв завширшки.
Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити ©м
перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати;
коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Укра©ну. Згодом на степових
пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом:
на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших
мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за
одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до Укра©ни; отож, не
встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що
вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування
Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в
тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так
що диним зв'язком Сiчi запорозько© з Укра©ною, i то не забезпеченим од
татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi
повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжко©
неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на
Укра©ну за ясирем (бранцями), неначе за сво ю власнiстю, стали помiчати,
що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про ©хнi наскоки всю
Укра©ну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши ©хню варту,
вiроломно налетiти на укра©нськi мiста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi
©хнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а
козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки
вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або
як перелiта птаство.
Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони
ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра;
якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети;
згодом же, вистеживши зi сво © схованки ворогiв, - кидалися на них
зненацька й, коли мали сили, то й знищували ©х.
Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було
видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар,
бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося
врятуватися; досить було добiгти козаковi до яко©сь степово© рiчки або
озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у ©©
колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурю ться у воду з головою. Кра чок
очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й
очеретом, а козак через не© диха й може пересидiти в рiчцi, доки татари
пiдуть далi.
Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути
в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи:
Понад сагою Днiпровою
Молодий козак обiд обiда ,
Не дума й не гада ,
Що на нього, молодого,
Ще й на джуру малого,
Бiда настига ...
То не верби луговi© зашумiли,
Як безбожнi ушкалi налетiли,
Хведора Безрiдного,
Отамана курiнного,
Пострiляли, порубали,
Тiльки джури не пiймали,
То малий джура до козака прибува ,
Рани йому глибокi© промива .
То козак йому промовля :
- Джуро, мiй джуро,
Вiрний слуго!
дь ти понад Лугом-Вазавлугом
Та понад Днiпром-Славутою.
Послухай ти, джуро, -
Чи то гуси кричать,
Чи лебедi ячать,
Чи ушкалi гудуть,
Чи, може, козаки Днiпром iдуть?
Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени,
Коли ушкалi гудуть, то схорони.
Коли ж козаки йдуть, то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрiдного, навiщають.
Ой, усi поля самарськi© почорнiли,
Ясними пожарами погорiли;
Тiльки не згорiло край рiчки Самарки,
Край криницi Салтанки
Три терни дрiбненьких,
Три байраки зелененьких;
Та тим вони не згорiли,
Ще там три брати рiдненьких,
Як голубоньки, сивеньких,
Пострiлянi та порубанi спочивали;
Та тим вони спочивали,
Що на рани пострiлянi та порубанi
дуже знемогали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обiлл ться гiркими сльозами:
"Прошу я тебе, братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Добре ти учини:
Хоч iз рiчки Самарки
Або з криницi Салтанки
Холодно© води знайди,
Рани мо©, пострiлянi та порубанi,
окропи, охолоди!"
То середульший брат те зачува ,
До його словами промовля :
"Братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти менi, брате, вiри не доймеш,
Чи ти мене на смiх пiдiйма ш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля пострiляла?
Що маю я на собi дев'ять ран -
рубаних, широких,
А чотири - стрiляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинiмо,
Свого найменшого брата попросiмо:
Нехай найменший брат добре дба ,
Хоч навколюшки встава ,
Вiйськову суремку в головах достава ,
У вiйськову суремку добре гра -приграва ;
Нехай би нас стали страннi козаки зачувати,
До нас доходжати, Смертi нашо© доглядати,
Тiло наше козацьке, молодецьке
в чистiм полi поховати!"
НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що наскакували на Укра©ну, нiхто не хотiв вертатися додому з
порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i
повбивавши тих, хто змагався й обороняв сво добро, нападники пiдпалювали
оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували
старих i не придатних уже до невольницько© роботи, вбивали або розганяли
геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти;
iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи
батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок
iз народно© пiснi про татарську ру©ну:
За рiчкою вогнi горять,
Там татари полон дiлять.
Село наше запалили
I багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинi бубни гудуть,
Бо на зарiз людей ведуть:
Коло ши© аркан в' ться,
А по ногах ланцюг б' ться...
А я, бiдний, з дiточками,
Пiду лiсом - стежечками.
Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував сво©м бранцям руки за спину
сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши ©х цiлу
пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг ©х через степи до
самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари
пiдганяли ©х довгими батогами.
Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi,
скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi
бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за
кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи ©х серед степу на
поталу звiровi й птицi.
Повели ©х по жiрницi,
А жiрниця нiжки коле,
Чорну крiвцю пролива ...
Чорний ворон залiта ,
Тую крiвцю попива ...
Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не
зумiвши зупинити ©х тодi, як тi йшли на Укра©ну, вони пiдстерiгали, коли
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
** ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ
З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ) **
ДАВНИНА УКРА НИ
Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши,
бодай коротенько, часи давнього життя Укра©ни, бо козаки були дiтьми
укра©нського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд
ворогiв та обстоювали сво© права й волю.
Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном -
з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими
громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах
князiв.
На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких
найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси.
Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси,
яка впада в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на
краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Укра©ною. Але з часом
слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах
Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати сво©
громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса
Христа, за часiв князювання в Ки вi Олега, гору над усiма
схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi
середнього Днiпра й мали сво©м осередком город Ки©в. ©хня земля споконвiку
звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади ки©вських князiв,
перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам.
За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до
грецько© православно© вiри, а згодом християнство визнали й iншi
схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули
письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру.
Той же князь Володимир об' днав усi слов'яно-руськi племена в одну
велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до
рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та днiсть
тривала недовго. Безмежнi обшири, що ©х посiли слов'яно-руськi племена, та
брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких
великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на
багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав
усi володiння мiж сво©ми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у
покорi й мав пiд сво ю рукою всi руськi землi, крiм Полоцько©, а вже за
часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися ки©вського князя. Не минуло й
ста лiт, як велика Ки©вська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi -
й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi
був свiй князь.
Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних
городiв i весей; i от вони, озбро©вши сво©х людей, стали нападати на сво©х
сусiдiв; скидали сво©х родичiв iз князiвств та iнодi об' днували докупи
чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж сво©ми дiтьми й онуками.
Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi
чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись
занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а
згодом - половцi.
Найбiльше лиха вiд тих во н зазнав Ки©в. Вiн був найдостославнiший i
найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв
Володимира та Ярослава Ки©в прикрасили великi й розкiшнi церкви й
монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред
них, мурованим за©здом, що звався "Золотою брамою", i тепер Ки©в жив лише
спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув
стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами.
З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла
люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже
вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори
вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й
весi, а людей забирали в неволю.
Найближча до степiв Ки©вщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих
нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч,
опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й,
таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу.
Доки через тяжкi обставини Ки©вщина та й узагалi вся Укра©на дедалi
дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв
лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж
рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом
стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi
перемiстився на пiвнiч.
За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, днiсть мiж
пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi
не тiльки не допомагали Укра©нi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз
занепаду Ки ва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський,
скориставшись iз безсилля Ки©вського князiвства, захопив зi сво©м вiйськом
Ки©в, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i,
поруйнувавши та спустошивши колись могутн й розкiшне мiсто, залишив його
на поталу степовикам-половцям.
За якийсь час пiсля походу на Ки©в Андрiя Боголюбського посунулися на
руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони
зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень,
кинулися на половцiв i вигнали ©х аж за Дунай та Карпатськi гори.
Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз
великими ордами на теперiшню Лiвобережну Укра©ну й, спустошивши
Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Ки ва.
Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не
мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та
пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за
сiмдесят лiт пiсля ру©ни Андрiя Боголюбського.
Пiсля Ки ва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi
знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi
руськi землi.
Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили
привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на
тронi, чи ©м зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих
князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи сво©х пiдлеглих, обiцяють
привозити татарам набагато щедрiшi подарунки.
Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки
Русi-Укра©нi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного
природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия
схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися
на безлюднi степи.
Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили
ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт
Бати во© ру©ни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь
московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над
усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем.
Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо ©© зi степу заступила
Укра©на, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та
онука Юрiя, вона набула ще бiльшо© сили. Та й у не© знайшлися вороги -
угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши ©© могуть, пiдгорнули Галицьку
Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо
до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам.
Доки ки©вська Русь-Укра©на перебувала в ру©нах, стоптана татарськими
кiньми, на пiвнiч од не©, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну
державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський
Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу
Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий
князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Укра©ну з обох берегiв Днiпра, року
1360-го посадив свого сина Володимира князем у Ки вi й, вигнавши на якийсь
час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi сво © держави
до Чорного моря.
За добу литовсько© зверхностi Укра©на трохи перепочила. Литовцi не
утискували укра©нцiв; навпаки, самi запозичували в них звича©, мову й
письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Укра©нi.
Наприкiнцi XIV столiття Литва з' дналася з Польщею, державою
римсько-католицько© вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали
переслiдувати православних укра©нцiв, та не задовольнившись i тим, почали
обмежувати волю укра©нського селянства й роздавати укра©нськi землi
польськiй шляхтi.
За панування Литви на Укра©нi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не
називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй
справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати
добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних кра©н. Мiж iншим, ходили
до Царгорода й укра©нцi, про що згадано в пiснi з тих часiв:
Ой, пустимося ж на тихий Дунай,
Далi Дуна м пiд Цареград;
Ой, ча мо там доброго пана,
Що платить добре за служеньку;
Ой, да на рiк по сто червоних,
По кониковi та й по шабельцi,
По парi суконь та й по шапочцi,
Та й по шапочцi, та й по панночцi...
Слiдом за лихом, якого зазнала Укра©на вiд польсько© шляхти, на не©
впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське
царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було
зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став
столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави вропи;
татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу
через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i диновiрцем
туркiв, визнала над собою ©хню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши сво
вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала
спустошувати сво©ми наскоками Укра©ну та вiдвойовувати ©© землi у Литви.
Найлютiшим тягарем для Укра©ни були походи кримського хана
Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз
Ки вом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i,
не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь.
Про зруйнування Ки ва Менглi-Гiре м так розповiда народна дума:
В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять,
I старi©, i малi© в весь голос голосять,
На колiна упадають i господа просять:
"Поможи нам, боже, Ки©в-город боронити,
Дiждем першо© Пречисто©, будем обiд становити".
В недiлю рано-пораненьку города достали,
Усiм церквам укра©нським верхи позбивали,
Дзвонами спiжовими коня напували,
В святих церквах конi становили.
Ця ру©на, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо
всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в
Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi
турецькi мiста. За кiлька рокiв Укра©на стала пусткою, понад Чорним же
морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки
сотень тисяч укра©нських бранцiв i бранок, вiдiрваних од сво©х дiтей та
батькiв, од рiдного краю.
Не маючи собi захисту вiд сво©х зверхникiв - литовцiв та полякiв,
укра©нцi збагнули, що ©м треба самим братися до збро© й виставляти свою
вiйськову силу проти татарсько© неволi. Коли ординцi залишали Укра©ну,
населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць
виганяти зi сво©х земель татар. Кому пiд час ру©ни вдалося врятуватися
разом iз сiм' ю, тi верталися до сво©х розорених осель; потроху бралися за
господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове
гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши сво
безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi сво©х бiльш
щасливих землякiв.
ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ
Тих укра©нських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарсько©
ру©ни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар,
прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива
людина". Не маючи ще певно© органiзацi© (ладу), укра©нська козаччина в
першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв
стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших
- i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало,
вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй
Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в
походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами.
З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста
Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i
тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та
Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарсько© неволi, але
невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв,
а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму.
Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим
полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Укра©ну, привозили iз степiв
коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу.
У тi часи в гаях та байраках пiвденно© Укра©ни водилася така сила
дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що,
як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить
помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили
козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей
iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони
озброювалися, дналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували
цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденно© небезпеки вiд
татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до сво©х
осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони,
перейнявши всi козацькi звича© та ©хн врядування, чимдалi дужче
змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на
поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська
була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.
З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згаду не тiльки
одних прикордонних старост, а й зазнача вже козацькi походи на татарськi
улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом сво©х же народних
ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з
Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття
козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв.
У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Укра©ну
по людей, перепиняли ©м шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу
силу в неволю; пiд час же нападу велико© орди, коли зупинити бусурманiв
козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста
й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав сво© оселi
й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.
На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо
прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину
найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час
пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi
козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то
переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то
закладаючи сво© "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам
©х було важко знайти та несподiвано захопити.
Таким чином, уже в серединi XVI столiття укра©нськi козаки подiлилися
на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на
волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й
Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях,
мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других -
низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич почина вислизати з рук
польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв,
вишукуючи кошi й одбираючи ©хнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих
грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу
громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за
пороги.
Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в
нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той
небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними
братами на кiлька вiкiв, i все тодiшн козацьке життя снувалося бiля
порогiв.
За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi
куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей
новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали
зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть
мо© оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi
козаки щовесни приходили до сво©х товаришiв за пороги, жили з ними одним
життям, разом вирушали в походи, разом i клали сво© голови в боротьбi з
бусурманами, бодай i зимували на Укра©нi, а все-таки звалися козаками
Вiйська Запорозького Низового.
ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн
являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та
Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших
островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль
завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та
шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час
повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не
могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi
його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила
звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час
од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Укра©ну.
Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали
висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в
степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Укра©ну.
Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший
мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова
Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там
Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три
протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи
на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80
сажнiв завширшки.
Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити ©м
перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати;
коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Укра©ну. Згодом на степових
пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом:
на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших
мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за
одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до Укра©ни; отож, не
встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що
вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування
Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в
тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так
що диним зв'язком Сiчi запорозько© з Укра©ною, i то не забезпеченим од
татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi
повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжко©
неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на
Укра©ну за ясирем (бранцями), неначе за сво ю власнiстю, стали помiчати,
що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про ©хнi наскоки всю
Укра©ну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши ©хню варту,
вiроломно налетiти на укра©нськi мiста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi
©хнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а
козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки
вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або
як перелiта птаство.
Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони
ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра;
якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети;
згодом же, вистеживши зi сво © схованки ворогiв, - кидалися на них
зненацька й, коли мали сили, то й знищували ©х.
Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було
видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар,
бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося
врятуватися; досить було добiгти козаковi до яко©сь степово© рiчки або
озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у ©©
колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурю ться у воду з головою. Кра чок
очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й
очеретом, а козак через не© диха й може пересидiти в рiчцi, доки татари
пiдуть далi.
Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути
в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи:
Понад сагою Днiпровою
Молодий козак обiд обiда ,
Не дума й не гада ,
Що на нього, молодого,
Ще й на джуру малого,
Бiда настига ...
То не верби луговi© зашумiли,
Як безбожнi ушкалi налетiли,
Хведора Безрiдного,
Отамана курiнного,
Пострiляли, порубали,
Тiльки джури не пiймали,
То малий джура до козака прибува ,
Рани йому глибокi© промива .
То козак йому промовля :
- Джуро, мiй джуро,
Вiрний слуго!
дь ти понад Лугом-Вазавлугом
Та понад Днiпром-Славутою.
Послухай ти, джуро, -
Чи то гуси кричать,
Чи лебедi ячать,
Чи ушкалi гудуть,
Чи, може, козаки Днiпром iдуть?
Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени,
Коли ушкалi гудуть, то схорони.
Коли ж козаки йдуть, то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрiдного, навiщають.
Ой, усi поля самарськi© почорнiли,
Ясними пожарами погорiли;
Тiльки не згорiло край рiчки Самарки,
Край криницi Салтанки
Три терни дрiбненьких,
Три байраки зелененьких;
Та тим вони не згорiли,
Ще там три брати рiдненьких,
Як голубоньки, сивеньких,
Пострiлянi та порубанi спочивали;
Та тим вони спочивали,
Що на рани пострiлянi та порубанi
дуже знемогали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обiлл ться гiркими сльозами:
"Прошу я тебе, братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Добре ти учини:
Хоч iз рiчки Самарки
Або з криницi Салтанки
Холодно© води знайди,
Рани мо©, пострiлянi та порубанi,
окропи, охолоди!"
То середульший брат те зачува ,
До його словами промовля :
"Братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти менi, брате, вiри не доймеш,
Чи ти мене на смiх пiдiйма ш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля пострiляла?
Що маю я на собi дев'ять ран -
рубаних, широких,
А чотири - стрiляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинiмо,
Свого найменшого брата попросiмо:
Нехай найменший брат добре дба ,
Хоч навколюшки встава ,
Вiйськову суремку в головах достава ,
У вiйськову суремку добре гра -приграва ;
Нехай би нас стали страннi козаки зачувати,
До нас доходжати, Смертi нашо© доглядати,
Тiло наше козацьке, молодецьке
в чистiм полi поховати!"
НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
З татар, що наскакували на Укра©ну, нiхто не хотiв вертатися додому з
порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i
повбивавши тих, хто змагався й обороняв сво добро, нападники пiдпалювали
оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували
старих i не придатних уже до невольницько© роботи, вбивали або розганяли
геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти;
iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи
батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок
iз народно© пiснi про татарську ру©ну:
За рiчкою вогнi горять,
Там татари полон дiлять.
Село наше запалили
I багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинi бубни гудуть,
Бо на зарiз людей ведуть:
Коло ши© аркан в' ться,
А по ногах ланцюг б' ться...
А я, бiдний, з дiточками,
Пiду лiсом - стежечками.
Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував сво©м бранцям руки за спину
сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши ©х цiлу
пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг ©х через степи до
самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари
пiдганяли ©х довгими батогами.
Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi,
скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi
бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за
кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи ©х серед степу на
поталу звiровi й птицi.
Повели ©х по жiрницi,
А жiрниця нiжки коле,
Чорну крiвцю пролива ...
Чорний ворон залiта ,
Тую крiвцю попива ...
Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не
зумiвши зупинити ©х тодi, як тi йшли на Укра©ну, вони пiдстерiгали, коли