Багряний I. Тигролови

вiри. Пропала куля.
Григорiй здалеку поглядав на свою мiшеню, i йому душа втекла в п'яти.
Жодно© дiрочки в мiшенi. Пiдiйшли.

- Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорiя. - От це да, так да!

В оленячiй головi не було жодно© дiрочки. Зате над головою, пiвлiктя
вище, нiби хто жменею ткнув, - п'ять куль.

- То да! - похвалив старий Сiрко. - Я ж так i знав... лягли купкою. А з
другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
- От хто справдi спортив дерево!

- Знаменита гвинтiвочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибi Блюхеровi!
- тiшився старий Сiрко. - Знающий стрiлець. Добрий з тебе цiлок, синку! Що
трохи вище взяло - то нiчого, то рушниця забира трiшки вгору. Робитимеш
поправку. Рушниця, як дiвка, - треба до не© приноровитися. Призвича©шся та
як отак кластимеш кулi - нiщо вiд тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтiвочка
- дай Бог здоровля тому Блюхеровi.

Назад так само наввипередки. Але тепер органiзовано. Спершу
вишикувалися в ряд i попросили старого бути за суддю. "Добре!" Сiрко
об'©хав конем навколо змагунiв, важно оглянув ©х, а тодi став збоку, як
генерал на парадi; пiдняв руку i подав команду по-вiйськовому:
- Бiго-о-м... Марш! - i махнув рукою.

Змагуни зiрвалися i пiшли навзаводи. А за ними собаки...
Тепер Наталцi не треба було вдаватися до хитрощiв, - вона летiла
трiумфально попереду. Григорiй, що "теж колись був бiгуном", даремно
намагався перегнати.
Нi таки, вона бiга , як коза.

А мати спостерiгала все те з вiконечка i смiялась:
- Подурiли!.. Зовсiм подурiли разом з дiдом. - Старiй було весело
дивитись на тих, що "подурiли" та й стрибали по падi, як гурани. - Що то
молодiсть! - I милувалась та тiшилась з дочки, що вийшла переможцею.
На тому змагання - ця сво рiдна Сiркова олiмпiяда - не скiнчилась.
Повернувшись, стрiльцi почали виробляти ще рiзнi стрiлецькi "коники". На
те благословив сам Сiрко сентенцi ю, мовляв: "Гулять так гулять! Стрiлець
мусить стрiляти. А начиння, хвала Боговi, у Сiрка нiколи не бракувало, -
того й рiд вийшов стрiлецький. Анум лиш, наробiм ще шелесту!.."
I вони наробили ще шелесту.

Показували по черзi трiки, розваги для.
Гриць стрiляв гiльзу, покладену на стовпець, - на 50 крокiв стрiляв ©©
в денце з бойового. Пiсля пострiлу гiльза цвiрiнчала десь.
Григорiй, стрельнувши для проби кiлька разiв у стовпчик i звiривши
остаточно рушницю, стрiляв у пiдкинену бляшану банку вiд пороху, набиту
пiском.
Та найцiкавiший нумер демонструвала Наталка. Вона "сiкла локшину", так
називають мисливцi цю оригiнальну i трудну вправу.
Встромила свiй мисливський нiж в пень лезом до себе. Пiдсунула пень до
товсто© пiдвалини коло комори. А тодi принесла з хати бердану, що стрiляла
кулями без оболонки, i, одмiрявши 50 крокiв, стрiляла лежачи в лезо ножа.
Вистрiлила десять разiв...

Обабiч ножа в пiдвалинi було по 8 половинок куль. Вони глибоко
повлiтали в дубову пiдвалину.

Це i називалось на мисливськiй мовi "сiкти локшину". Лише двi кулi
вгрузлi© цiляком злiва.
Старий Сiрко спостерiгав, спостерiгав все те та й собi не витримав.
Став показувати, "як вiн колись стрiляв, як був молодим". Вiн вийняв з
кишенi кiлька мiдяних грошин по три та по п'ять копiйок i звелiв Грицевi
кидати ©х по однiй вгору... Згадав, як вони колись бавились (мисливцi
цебто) замолоду. Було, поз'©здяться на базу у Владивостоцi здавати панти,
та й давай дурiти, - накуплять горiлки, бо начиння на цiлий рiк,
повиводять зiд мiсто на сопку i там влаштують стрiльбище, - стрiляють по
грошах в лет на могорич. Ось так...
Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сiрко бистро ловив його на мушку.
Пiсля пострiлу п'ятак щезав. Лише чути було, як вiн десь сюрчав пiсля
зудару з кулею.
То було весело. Регiт стояв на подвiр'©, коди старив Сiрко пiсля
кожного пострiлу примовляв зiтхаючи:

- Ось так колись i я стрiляв, як був молодим.
Ось так Сiрки бавились собi знiчев'я. Нi, вiдбували муштру навесело
перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий
i тяжкий промисел.
П'ятнували.
На те, мовляв, старий Сiрко, щоб око було метке, а рука тверда, а
рушниця щоб була вiрная.

_Роздiл шостий_
_В ПРАЛIСАХ СIХОТЕ-АЛIНЯ_
_На маршi_
День лишень перепочили конi, i старий Сiрко загадав збиратися в дорогу.
На промисел, на пантування. Сам вiн тiльки погейкував та загадував, а все
робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба
було. Збирали й пакували в мiшки, торбинки i торбиночки - борошно, свiчки,
оселедцi, хлiб свiжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в
сулi© олiю, спирт, гас, мед... Клали, де треба, сiрники, кресало, голки,
нитки... Мати все приказувала Наталцi:
- Ти ж дивись - те буде там, а те там...
- Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горiхом
заваримо... Скiльки того й дiла!

Переглядали намет, вирiзували онучi, ремонтували iчаги, одягу
промислову... Чистили салдатськi "манiрки", сапернi лопати... До голки й
нитки запакували ще й марлю, - навiщо то вона буде потрiбна пантiвникам.
Григорiй теж мав ©хати i чим мiг допомагав. Старий Сiрко, правда,
бурчав:
- Та облиш, синку: то не чоловiцьке дiло. На промислi - то вже так, а
тут кому...
Ало Григорi вi було при мно брати участь у загальному клопотi, в такому
незвичайному готуваннi. Збори, як у якусь довготривалу експедицiю. Тут
тобi i борошно, i цинки з набоями, i рушницi, i вухналi, i якiсь
накомарники, i сажанки, i сокира, й пилка-ножiвка, i багато таких речей,
що вiн ©х уперше бачив i не розумiв, що воно й до чого, ходив разом з
матiр'ю то в погрiбник, то в комору... Пересипали сiль, овес, борошно,
наливали з великого дзбана спирт, цiдили мед, розстеляли брезенти,
перепорожнювали i знову наповнювали сакви. Рiзали шкiру...

За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в
дорогу.
На свiтанку, коли засiрiло, коли ще тiльки на свiт почало
благословитися, бiля Сiрково© хати в'ючили конi. В хатi блимав вогник.
Четверо добрих коней - сiрий, буланий, вороний i гнiдий - пирскали коло
ганку i стояли слухняно, звичнi до тако© операцi©, ©х спритно нав'ючували,
пильнуючи, щоб було порiвну.
А коли все було приторочено i припасовано, люди пiшли снiдати.
Випили по однiй i по другiй. "Дай, Боже!" I мовчки, наполегливо ©ли, не
марнуючи часу. Стара упадала коло них i журилась.
- Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як менi самiй тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж ©хала):

- То ©дьмо!
- Еге, ©дьмо. А дома хто буде?..

- Чого це ти, бабо, заквоктала? - обiзвався старий Сiрко. - Нудно ©й.
Нiчого, понудьгу ш - лiпше нас шануватимеш, як при©демо.
- Нiби я вас погано шаную... На©дайтесь гарненько. А ти чого, Наталко?
ж, дитино. I ти, синку (до Григорiя)... - Ти не дивися на них, ©ж
добре... Там, як по©дете, цього вже не буде, там катзна-що ©стимете. Таке,
що його тут i собаки б не ©ли.

Грнцько засмiявся. А Григорiй, щоб догодити матерi, ©в за трьох. Та й
усi ©ли нiвроку. Стiл був застелений скатертиною i заставлений, як на
Великдень... Пили наливку i ©ли оселедцi з оцтом. Потiм гарячий борщ,
локшину з бiлими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далi: пироги з рижем, з
м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед i солодку брусничну...
Потiм повставали, перехрестились до iкон i стали збиратись. Старий
давав жiнцi накази, при якiй нагодi як ©й треба повестись та що треба
зробити вдома.
На вiдходi посидiли урочисто хвилину, поскидавши шапки.
- Ну, з Богом!

Весело попрощались з матiр'ю.

Небо тiльки трохи зарожевiло, як iз Сiркового подвiр'я рушив похiд.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровеннi звiровi пси. Потiм два
Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих iчагах з закоченими вниз
халявами (це поки не вступили в росу), в легкiм, але добрiм мисливськiм
одязi. Потiм дво нав'ючених коней - сiрий i вороний. Потiм Наталка в
"унiформi", подiбнiй до лiтунського комбiнезона, зробленiй з "чортово©
шкiри", але з непокритою головою: вона несе свою шкiряну "динамiвку" в
руцi. Потiм ще дво коней - буланий i гнiдий. Всi йдуть черiдкою.

А позаду старий Сiрко, йде, пiдпираючись "сажанками", як костуром. Вiн,
як i всi, в iчагах. На нiм засмальцьованi штани, така ж старенька куцина,
а на головi - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стiльки лiт,
скiльки й самому Сiрковi.

Перейшовши рiчку, повернулись на схiд i пiшли нагору стежечкою,
пiдiймаючись помалу навскiс схилами на Сiхоте-Алiнь.
А на ганку стояла Сiрчиха i нишком хрестила ©х. Проводжала очима, поки
видно було...
Перед тим як пiрнути в нетрi, Наталка обернулась i помахала здалеку уже
невиднiй матерi рукою.

В повiтрi було свiжо, навiть холоднувато, як узагалi в цих мiсцевостях
улiтку. Над паддю, над рiчкою, що вилась внизу, i в ущелинах гiр
ворушились тумани, пiдiймаючись помалу-помалу, нiби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сiхоте-Аланя, рожевiло.
- Буде ясний, гарячий день, - обiзвавсь Грицько. Але на це нiхто не
вiдгукнувся.
Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась i, либонь, перемерзши,
намагалась зiгрiтись мрiйноголоса пташка. Вiщувала ранок. Спiвала якось
чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелiтала десь межи кущами
слiдом - проводжала. Григорi вi спало на думку подiбне - з дитинства
знане: ...iдеш степами, а дзвiнка жовтобрюшка перелiта поруч з билини на
билину, гойда ться на верхiвках або полиню i дзвонить:
"Тiнь-тiнь-тiнь-тiнь-тi-iнь!"
I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку.
А пташка супроводила ©х одиноко в мертвiй, прохолоднiй тишi, все
повторюючи свiй нескладний, але мелодiйний, нiжний мотив. I бадьорий
такий, задерикуватий. Нiби бажала успiху, приказувала щось, навчала.

- Це, щоб ти знав, тутешнiй соловей, - пояснив Грицько, iдучи попереду.
- А зна ш, що вона спiва ? Ось слухай: "Чи пить? Чи не пить? Чи так
погулять?"
Григорiй засмiявся:

- Ай справдi!
Пташка ж, нiби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсiм близько:
"Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?.." Тiльки нiжно, мелодiйно, а
останнiх два слова виспiвувала одним духом i на додаток аж клацала срiбним
язичком, ставлячи знак запитання.

Обабiч стежки росло багато квiтiв, подiбних до рож, коли листки i квiти
останньо© зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомi Григорi вi
з перших днiв його мандрiв, але вiн тiльки недавно узнав, що звались вопи
"кипрей" i що вони найкращий медонос, мабуть, у цiлому свiтi. Узнав вiн
також i те, що тут безлiснi сопки, укритi лише цими квiтами, як степ
пшеницею, i що туди всi вивозять пасiки здалеку, за сотнi кiлометрiв.
Собаки то бiгли попереду стежкою, то спинялись i ждали хлопцiв та
коней, стрибали коло Наталки та коло дiда. Тодi знову виганялись наперед.
Гостровухi, широкогрудi i страшнi на вигляд, як вовки. Два сiро© мастi з
рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всiх мов
полiняки.
- Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибiгли i
почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними
пащами.
- В путнiх дещо тямлю.

- В яких це путнiх?

- Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
Грицько посмiхнувся:

- Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
- Нi. Це якiсь страховища - арештантiв водити.
- Так от знай, що цим псам i цiни нема . Перше - таких собак, як оцi,
то, мабуть, i в цiлiм кра© нема . Мисливцi, звичайно, мають псiв, а
особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навiть ©здять i, мабуть би,
й орали, якби вмiли та було де хлiборобити, - але таких, як оце, нема
нiде. Отi два сiрi - Заливай та Рушай - то якутськi лайки. А оцей рудий -
це Нерпа - гольдячка, лайка теж... Але не в тiм сила, а в тiм, що це
звiровi собаки. Вони тобi вiзьмуть гуртом вепра за "штани" i триматимуть,
поки ти прийдеш i дорiжеш його ножем. Та й ще не в тiм сила, звiрових
собак знов-таки не браку . А от цiна оцим головне в тiм, що вони
тигрятники. Взагалi, як правило, нема в свiтi собаки, щоб вiд одного духу
тигрячого не кидався зi скавулiнням пiд ноги людинi, вiд жаху. А цi -
навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько ©х з цуценят
вимуштрував. От у цiм ©хня й цiна.
Без них ми - нiщо. А з ними хоч до дiдька в зуби! А розумнi стерви! Ти
ж глянь - вони розумiють, що це ми про них говоримо, ач як скiряться.
Заливай! - покликав Грицько, i страшний широкогрудий якут пiдбiг,
зазираючи в очi. Усе в нього, як у нiмецько© вiвчарки, але на масивних
лапах, груди, як у вепра, а очi iскряться й мерехтять, повнi буйно© сили,
безоглядно© смiливостi i вiрностi. Грицько поплескав його по страхiтнiй
мордi.
- Це Наталчин дружок!

При словi "Наталка" пес зупинився i пропустив хлопцiв, очiкуючи
господиню.
- За не© вiн задавить усякого, як кошеня. Я раз хотiв ©© одлупити, а
вона крикнула: "Чужий!" - то було! I ти скажи, яка твар!.. Колись його
пiдiдрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена
була, i черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка
виходила. Бабралась iз ним та панькалась, як iз людиною, - от вiн i звик
до не©. I кажу тобi - вiн, доки й живий, цього не забуде. Багацько було
охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не
хочуть. Правда, якось вони нiбито здумали були його продати: кривий,
кажуть, i сякий, i такий. Тiльки ж батька iнодi не розбереш - жартують
вони чи насправдi кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: "Вiддавайте й
мене на придачу".

Заливай вибiг наперед. На гострi вуха йому був надiтий Наталчин
"динамiвський" шолом, застебнутий пiд пiдборiддям. Пес виступав поважно та
гордо.
- От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, i
вiн однесе що треба, а звiдтам принесе що дадуть. I нiколи не було, щоб
загубив або хто вiдняв. А Наталчино© речi нiкому, особливо з чужих, не
дозволить узяти...
- А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе пiд тигрячу шкуру
свiй черевик або хустку, тiльки щоб не бачив, а тодi: "Ой, Боже мiй!
Заливай! Рятуй! Шукай!.." Страшно було на нього дивитися. А з тi © шкури
клоччя летить на всi боки. Чудасiя. Тi теж добре вивченi, але цей у них -
ватаг, без нього вони, як москалi без генерала.
Нетрi дедалi густiшали. Стежка вже йшла густющими та височенними
травами, бур'янами, крiзь непрохiднi стiни вiття та лiан. Буйна роса
ллялась на одiж i на голови, мов хто хлюпав крiзь решето.

Поки видряпались на перевал, були всi мокрi, як хлюща. Хлопцi пiдождали
решту. Сонце слiпуче било в очi, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих
пасом. Розмальовувало стрiмке бескеття i всю панораму рiзноманiтними
фарбами, як генiальний маляр. Григорi вi перехоплювало дух вiд подиву. По
нетрях реготали вивiрки десь на вершечках кедрiв, зустрiчаючи сонце, i
смiхотливi луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в
палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носi i на вiях мерехтiли росинки, а в
очах мерехтiли сонячнi, щасливi iскорки; стояла i дивилась на сонце, а
обличчя рожевiло, цвiло, як рожа, таке ж дивне i таке ж незнайоме, як цi
нетрi й сонце, вивiрки й радiснi луни...
- Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як iз
iчага з дiрочки чвиркала вода.

- Нi, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сiрко. - Поки нема
паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
- Берiть лiворуч! - звелiв старий.

- Ага, це на Голубу... - зрадiв Грицько, повернувши налiво. Iшов знову
попереду i поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми ©© звемо
Голуба. Далеченько. Там нашi найкращi солонцi. Там найлiпше пантувати.
- Ти лiпше поясни, що то таке "солонцi" i з чим його ©дять, - попросив
Григорiй.
- А ти хiба не зна ш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда... Ну,
солонцi - то така солона земля, а ©© так i ©дять без нiчого. Iзюбри ©дять.
- А що таке iзюбри?

- Та iзюбри ж... тi, що на них панти.
- А що таке панти?..

Грицько засмiявся недовiрливо...

Стежка йшла становиком, тут було вiльнiше, просторiше, не було тако©
буйно© трави i не так густо дерев та кущiв. Було добре видно обабiч
заллятi сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як i ранiше,
попереду; на чистих мiсцях iшли поруч...
_-_ Та ти не смiйся. I не дивуйся так. Бачиш, я на сво©м вiку полював
качок, гусей, зайцiв, вовкiв, лисиць, кроншнепiв, валюшнiв i дудакiв,
але...
- А що то таке - валюшнi та дудаки? I отi як ©х - кроншни, чи що?
- Ну, от бач, - засмiявся й собi Григорiй. - Отож не кепкуй, а
розповiдай менi все доладу, щоб я знав.

- Добре. Солонцi - це такi мiсця на гарях та марях... Ну гарi - це
вигорiлi нетрi, а марi - багна, по-вашому, тiльки гiрськi. От часто
проходять в нетрях пожежi i вигоряють величезнi клини, iнодi на сто
верстов... Отож на марях та бiля них на схилах сопок часто бува природна
солона земля - це й солонець. Отож звiр iзюбр, та й коза, та й сохатi
люблять ту землю ©сти, особливо тодi, коли в них ростуть новi роги, що
звуться панти. I найбiльше ходять iзюбри на тi солонцi, що на гарях, бо
там просторiше i безпечнiше - видно все навколо. I ходять тiльки вночi i
то влiтку, саме тодi, як тi© панти ростуть. Ну, панти цi дуже цiннi,
тiльки ж панти iзюбринi... Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже
майже нема . А iзюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сiрий, ©х тут
ще дуже багато, а вигляд мав вiн... Та от побачиш сам.
- I все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
- От, ©й-бо! Ну, ось... Iзюбр самець щороку змiню роги. В лютому -
березнi збива геть старi i ста безрогий, а за лiто виростають новi, i
вже восени на час "реву" або парування у нього знову великi, красивi роги.
Тодi самцi б'ються за самиць. Поки роги молодi i ще м'якi, вони мають у
собi якусь велику силу, як лiки проти усiх хвороб. Дуже добре на цьому
знаються китайцi. Туди, в Китай, ©х i збувають за золото, цi роги молодi.
Це й панти. Ними й цiнний iзюбр. I стрiляти iзюбрiв абияк тепер
заборонено. Нi на м'ясо, нi на шкiру, тiльки на панти, i то оце лише один
мiсяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вмi це робити та ма
дозвiл. Ранiше, розповiдають батько, стрiляли цього звiра всi, хто здумав,
куди здумав i як умiв. Перепсували силу. Але ж i було його! Ну, тепер
уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповiси, щоб було ясно.
Потроху сам побачиш i все узна ш.
- Стривай! Ти кажеш, що солонцi - то природна солона земля. А мати та й
Наталка казали, що ви ©х солите...

- Авжеж. Земля виснажу ться ж. Був це, скажiмо, прекрасний солонець, що
його добре знали i вiдвiдували звiрi, ще й до того ж добре припасований i
зручний для пантiвки. Бо новий солонець хоч i знайдеш, та пантувати на цiм
скоро не будеш... Бач, пантувати - це значить стрiляти iзюбрiв ради
пантiв, але лише самцiв, бо в жiнок та дiвчат роги не ростуть... Отож, щоб
було зручно, треба на новiм солонцi навести свiй лад, пристосувати його.
Будують добре заличковану халупу, щоб у нiй сидiти, виглядати i звiдти
стрiляти. А що пантують лише вночi, то треба, щоб халупа була десь дуже
близько. Але iзюбр такий хитрий звiр, що його трудно одурити. Оце
заличку ш наче й добре ту халупу, а вiн все одно i близько спочатку не
пiдiйде. I так рiк, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не
викликатиме вже нiяко© пiдозри. Тож найкраще, як старi, "безпечнi"
солонцi. А щоб звiр ходив завжди, ©х пiдсолюють. Цю весну ми завезли на
одну тiльки Голубу пiвтонни соли... I посолили... Ну, тепер ясно?
- Ясно.
- Бо воно таке, що не зразу його й зрозумi ш. Ми тут звикли,
повиростали, i все нам зда ться таким звичайним i простим, а тобi, мабуть,
тут багато чого невтямки. Та я й сам iнодi дивуюсь... От, скажiмо, мар...
Вода ж тече згори вниз, а от ма ш: високо в сопках - i багно. Та яке
багно! Бува по двадцять верстов завдовжки i таке, прости Господи, що, не
знавши, як шурхнеш, то вже назад довiку не вилiзеш... Раз цiла експедицiя
загинула, - загналася вночi на мар... Лихий ©х понiс! А от чого вона
бува ?..

Тут уже Григорiй почав роз'яснювати здивованому Грицьковi, чому бува
така мар. Про вiчну мерзлоту та iншi чинники, що спричинюють це химерне
явище... Грицько слухав, дивувався i нiяковiв:

- От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам зна ш, а розпиту ш.
- Нi, ти ж сам сказав, що менi багато чого невтямки. I таки невтямки,
мов китайська грамота.

Так хлопцi йшли i гомонiли собi. Григорiй про все розпитував, а Грицько
охоче розповiдав, виказуючи величезну, сво рiдну обiзнанiсть
мисливця-натуралiста в усiх питаннях: топографi©, географi©, рiстнi й
звiрнi, технiки мисливсько© i рибальства, стрiлецько© справи i траперства.
Це - дитя нетрiв. I вiн, далебi, i сам не знав, як би вiн почував себе
десь в iнших умовах.
Досi його диним другом i супутником (поминувши батька) була лише
Наталка. Але з нею вони мало розмовляли, - нi про що, все було однаково
вiдоме, разом переживане. А там, де потрiбна була мова, там обходились
кiлькома короткими словами.
Наталка йшла на кiльканадцять ступнiв позаду в iнтервалi межи кiньми,
бачила, як хлопцi жваво та весело розмовляли, розрiзняла чуйним вухом
обидва голоси, ловила смiх i окремi слова, але до них не пiдходила.
Сонце почало припiкати. В гущавинi ще стояла прохолода, а як переходили
голi пла© - сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша,
як у церквi. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась
менша пташка. Але пташок у лiсi мало. I нiби доповнюючи цю нестачу, раз
перелетiла якась звiринка з дерева на дерево. Зiрвалась з високо© ялинки
i, розчепiрившись, мов кажан, пiшла-пiшла вниз, вниз, а потiм з розгону
вигналась вгору i вчепилась за стовбур осики, подряпалась швидко вгору.
- Що то, Грицьку?

- Та летяга ж. Бiлка така летюча, середня сестра мiж вивiркою та
бурундуком.
А раз Григорiй бачив, як на осяянiй сонцем галявинi, межи деревами по
буйнiй i росянiй травi гуляли високi грацiйнi тварини. Поглядали на похiд
i не полохались. Аж чудно, нiби в зоопарку.

- Глянь! Що то?

- Та козулi ж...

- Такi високi?!

- А хiба ще й низькi бувають?

- Плохi якi... Чи дурнi якiсь...

Грицько засмiявся:

- Плохi i дурнi, кажеш? Спробував би ти ©х побачити восени або зимою!
Зараз вони розкошують, нiхто ©х влiтку не полоха , а в цих же мiсцях то й
зимою не часто, от i не бояться.

А козулi й собi дивились на химернi тварини - що воно таке? Потiм, не
кваплячись, пiшли уповiльненими стрибками i зникли.
- Тут ©х до лиха. Та й iншо© тварi тут до ката, от тiльки не вглядиш ©х
просто. Козулi ще сяк-так, особливо котрi неполоханi. А от iншi - обережнi
та чуйнi збiса. Вони нас бачать, а ми ©х нi. От десь стирчить собi сук i
стирчить. I годину дивись, а вiн собi стирчить i не ворушиться. Сук - i
все. А воно - роги сохатинi або iзюбринi, а сама звiрина сто©ть, стерво,
за пнями або за колодами i визира одним оком. I щезне, мов тiнь, не
вглядиш, де й коли. Ге, треба терпiння, та хисту, та й вiдваги, щоб тут
щось заполювати.
У повiтрi десь почало дзижчати, щодалi, то бiльше. Назустрiч полетiли
комахи, подiбнi до гедзя, тiльки сизi. Григорiй оглянувся - над кiньми
вони, комахи тi©, вились уже, як бджоли, i то звiдти чути таке гудiння.
Наталка ламала клечання i обвiшувала ним конi.

- Паут пiшов, - сказав Грицько з досадою. - От iще зараза, скажи ти! Не
дав животинi ходу вдень. Це лихо. Це чума. I для всi © тварi в лiсi. А до
зупинки ще ж далеко, до джерела.

Почина ться вiйна. Хлопцi зупинились i почекали на конi.
Конi шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали
головами. Собаки ляпотiли вухами, люто клацали зубами. А паут вився
хмарами, так, нiби хтось рiй випустив з вулика i вiн хоче отут сiсти.
Комахи хоробро нападали на коней та собак, з льоту падали на них i
впивалися в шкiру, - вмить налипали купами... А людей не чiпали.

- Тобi - буланий, менi - чорний! - скомандував Грицько.
I вони йшли й воювали з паутом. Бiгали навколо коней... Де вдарить
рукою, там пляма кровi вiдразу з розчавлених кровосмокiв. Тут вдарить, там
уже iнша, ще бiльша купа насiдала... Дiйсно, як кара Божа! I таке стерво -
не встигло сiсти, жигнуло - i вже нажлуктилось. Не допомага нi клечання,
нiщо. Бiльше б' ш - бiльше з'явля ться.

- Тпрру-у! - скомандував дiд. - Не буде дiла! А шукай, дочко, дьоготь!
Знайшли дьоготь i понамазували коням найуразливiшi мiсця. Конi не
стояли, танцювали, вiдбороняючись вiд комах. Дiд бурчав:
- Ти лихо... Ще ж i далеко, а треба б дiйти, бо з'©дять.
Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став вiн муругий, як
зебра.
Рушили. Оскаженiлi паути вились роем i, роздроченi дьогтем, вже
нападали й на людей. А коням лiзли в очi, в нiздрi, у вуха, сiдали на
губи, миттю сiдали на язик, коли десь губа вiдслонялась... Де тiльки не
було дьогтю, туди й лiзли, зосереджуючи тепер напади величезних армiй на
невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився.
Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допiкали паути й
©м.
- I ти скажи! - сердився Грицько. - Оце сьогоднi лютують сизi. Тодi
щезають - з'являються жовтi... А потiм знову сизi - та дрiбнi, та злючi.
Чи й у вас там? Нема? Щасливий народ там. А тут ©здити вдень не можна. А
тварина дика скiльки бiдолашна терпить! Оце зараз iзюбр десь сидить у
водi, тiльки морду видно та вуха стирчать. Сховався вiд паута. I що вiн
робить, той паут! Особливо козулям. Бува , в мартi вб' ш цапа, облупиш, а
там попiд шкiрою хробаки ворушаться. У живо© тварини - i хробаки, га! А
вiн ото з лiта жигне та й покладе пiд шкiру я чка, а з них за зиму
налупиться ота погань i живе там до весни. А в мартi вже ворушиться, над
нею ж на шкiрi утворюються моргулi. Потiм хробак проточить дiрку в моргулi
та й випада i ста оцим чортовим паутом. Шкiра ж така нi к бiсу не
годиться - вся в дiрках, мов решето.
I перiщив з усi © сили долонею по паутах. Всi так.
Руки у всiх були закривавленi, нiби в рiзникiв.
Незабаром стежка пiшла вниз. Пiшла вглибину. По якiмсь часi вся валка
спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала пiвтемрява i прохолода.
На самiм днi дзюрчав по камiннi струмочок.

Вода булькотiла, поспiшала, щось розповiдаючи на ходу камiнцям та
корiнню. Паутiв стало менше, зовсiм мало. Але ще були. Тiльки ж це щастя,
порiвнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо i спокiйно. Тут
стали на перепочинок до моменту, коли можна буде ©хати, коли паутинi банди
втихомиряться. Хлопцi розв'ючили конi, поставили ©х в найбiльшу гущавину,
а самi полягали горiчерева на каменях.

Старий взявся майструвати сiшки. А Наталка умилась, взяла вiнчестер i