------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША
Роздiл перший
ДРАКОН
...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом
пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.
Не з китайських казок i не з пагод Тiбету - вiн знявся десь з
громохкого центру кра©ни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi людоловiв
i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через
грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля... Через Становий
хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв... Високо в небi, сiючи
iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.
...Палахкотiв над проваллями... Звивався над прiрвами... Пролiтав iз
свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi -
занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди
скелястих гiр, свердлив ©х з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри.
Зникав... I раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора,
потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i,
вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв...
I розступалися скелi, маючи тiнями. I розбiгалися злякано сосни й
смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на
галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та
обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.
I гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, - розлiтались по горах,
стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон.
То не фiктивна потвора з на©вних китайських казок i не легендарний
дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то дино реальний, справжнiй дракон,
найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi сам
Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним
черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.
Шiстдесят коробок-вагонiв - шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду
вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг
"Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс
Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного
вагона - щетина багнетiв. На©жився ними дракон, мов ©жак... Нi, мов
дракон! I гнався зi скреготом.
Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з
них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри
дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву десь на
утрачений свiт, десь туди, де лишилась кра©на, осяяна сонцем, де лишилась
Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтято©, де лишилася
мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву
чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. I тягне ©х
циклопiчний "Й. С.", i пiдпиха ©х демон "Ф.Д.".
В цiлому ж - то е т а п , то "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ
- НКВД.
Дракон.
I мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi
приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати ©х у безвiсть, щоб не
знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту, мчить ©х у
небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто ©х не визволить i вже не
вряту , i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почу про них. Нiч. Чорна,
безмежна нiч.
I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожира очима все
перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним по шпалах, по
нетрях, обмацу слiд за собою, - чи не тiка хто?
Iнодi бахка пострiл... другий... То вартовому ввижа ться зрада чи
втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiля навмання у метушливi
тiнi смерек i стовпiв.
I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч
нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть,
але... Вартовий мусить бути пильний, "бдiт льний". То-бо його "д ло
ч стi, д ло слави", то-бо його "д ло добл стi i г ройства".
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цi ©
диявольсько© комети, i вiн пiдбадьорю себе пвстрiлами у чорну зрадливу
нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.
Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси,
i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з
грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiка назад. А дракон все летить
i летить - у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту.
Перетина меридiани. Опису гiгантську параболу десь по сорок дев'ятiй
паралелi, карбу ©© вогненним приском, гейби комета. Б' по чорнiй iмлi
вогненним хвостом, зiхо-дить ©дучим димом та смородом i реве, реве...
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний
ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД. Вiн - один з багатьох таких
ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще
глухiший Сибiр, оповитi та мницею... Не просто та мницею, а та мницею
державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами,
женуть вони десь у та мницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая
сибiрськая нiч.
Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифровано© жаско©
легенди - та мничо© легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиня ться. На мить, на коротку мить. Тодi
по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i
стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи нема диверсiй?! I
так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни - чи не
зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i
порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?
Бо ж "д ло слави, д ло ч стi", дiло ©хньо© "добл стi i г ройства"
довезти цей етап до призначення, - до тi © прiрви, що десь утворилася i що
©© вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк
загатити.
I тодi ж так само вздовж ешелону пробiга начальник етапу. Вiн вибiга
десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до
вагона, - чогось шука . Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично
закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок ч лав к iлi восемь
лашад й", i нарештi коло середнього вагона зупиня ться. Вiдсапу ться якусь
мить. А тодi, задерши голову до загратовано© дiри, владно гука в гроно
мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.
- Многогрiшний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипа ться. Натомiсть
з'явля ться одна пара таких же самих, з глибини вагона наближа ться до
грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiда :
- Я...
- Звать!?.
Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро:
- Григорiй!..
Начальник якусь мить мовчки вдивля ться в двi мерехтливi цятки. Потiм,
заспоко ний, оберта ться i йде назад.
Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя
прикипа до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного
клекоту серця, вибуха крiзь зцiпленi зуби:
- Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..
I знову люто, розпачливо:
- Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:
- Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Велико© честi доскочив. Сам великий
начальник не ©сть i не спить - все прибiга з поклоном...
Третiй понурий голос, потiшаючи:
- Нiчого... Одбудеш всi сво© двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!..
- i раптом вибуха зливою страшних, нестерпних прокльонiв, - в закон, в
свiт, пекло i в самiсiньке небо...
Ешелон зрива ться i летить далi.
В грюкотi колiс зрина пiсня, важка, бурлацька. I нароста , нароста ...
Вона почина ться з одного голосу - з того голосу, що говорив "Я...
Григорiй!..". Понурий i глибокий, вiн почина пiсню, нiби вiддираючи
стьожку вiд серця:
"Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..."
Кiнчаючи рядок, мелодiя завмира , губиться в грохотi колiс, ось-ось
загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплю ©©, мiцно,
дерзко:
"Ще й дiбровонька!.."
I разом з першим на повнi груди:
"Та й заболiло тiло бурлацьке бiле... ще й голiвонька..."
Два голоси - два друзi. До них долуча ться третiй. Пiсня б' ться, як
птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тi © домовини, з того черева
драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси
здiйма ться на крила, вилiта назовнi i летить слiдом, шуга i б' крильми
над спиною дракона.
Вартовий оскаженiло б' колбою в стiну вагона:
- Адставiть п снi!!!
I гатить колбою рушницi щосили, пересипа грюкiт фантастичною лайкою:
- Ад-стт-а-вi-i-iть!!.
"...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..."
Вартовий переста бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все
бiльше ста потужною, кипить, виру ...
По©зд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то
йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись
i самим спiване; може, то по©зд свистить i гуде, може, грюкотять i
клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо... Вартовий
обiйняв рушницю i так сто©ть, важко спершись спиною об стiнку...
"Та тiльки заплаче, тiльки зарида товариш його... товариш його..."
Хмари ©дучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольским
реготом реве "Й.С.".
"Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й
умру..."
Повiнь незмiряно© туги, чи гнiву, а чи понурого смутку... В' ться та
пiсня над драконом, стелиться над торами, б' крилом пiд колесами. А вiн
©© рiже, вiн ©© чавить, вiн ©© роздира на шмаття, замiта рештки
вогненним хвостом i летить, летить.
А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки, - миготять,
вилискують... Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, -
простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втрачено© тягнуться
слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю; напнулись до
безкраю i нiяк не можуть урватись.
"...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж менi, брате,
товаришу рiдний, з клен-древа труну..."
По©зд вривався в тунелi i скажено просовгувався крiзь них, як набiй
крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та
не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.
Миготiли сильвети гiр... Приамурськi нетрi... Сопки i кряжi Малого
Хiнгану... Роз'©зди... Блокпости i станцi©. Запобiгливi семафори ще
здалеку пiдiймали руки i злякано брали "на караул" - йде етап!! ще здалеку
дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах:
- Йде е т а п!..
Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид.
По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати по дахах
вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона,
задерши голову:
- Многогрiшний!!.
- Я...
- Звать?!.
- Г р и г о р i й!..
Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i
здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене:
- Бережеш-ш?!. С-с-собака!..
Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожно© ново©
зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше
тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав
глузливо: "Малад ц!"
Ешелон-бо доходив сво © мети.
I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в
отiм: "Бережеш-ш!?" i все бiльше сарказму та пекельно© ненавистi в отiм:
"С-с-собака!!." Все бiльше було туги i безоглядно© рiшеностi на щось
надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт
зборкано©, але не зламано© i не упокорено© волi, що проривався зi
стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго.
Тим часом ешелод доходив сво © мети.
Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень, i
прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнча ться земля.
Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив
останнi безконечнi тунелi... Днями було видно, як красувалась i цвiла
земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що
мали щастя припасти до грат... Обрi© були заставленi сизими, фiалковими,
синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини
розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами,
свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична кра©на. Та не сюди,
не в цю дивну кра©ну мчав ©х дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь
грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, - тодi
вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише по©зд
припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн
його мчить до iншо© мети.
Вночi мерехтiли зорi - мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого
по©зда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в
химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них
веремiю.
Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм...
Нагло земля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля
обiрвалась.
Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив
рештки диму i пари. Став.
Все. Скiнчилась земля.
Ешелон дiйшов до сво © мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй
станцi© Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева
те, що привiз, з усiх сво©х шiстдесяти суглобiв.
Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! I
як вони витримали! Як вони не розпалися?!
Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як
скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 -
25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i
так - напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти,
погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там,
куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до сво © мети, та не дiйшов ще мети
етап - оцi тисячi мученикiв.
Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i, оточенi
шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане легким
туманом безмежжя.
Туди стелився ©м шлях - через те море Японське та й через той океан
Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною
пустелею до понуро©, невiдомо© Колими а чи й далi.
Та нiщо ©х не зворушувало i нiщо ©х не лякало. Вони були тупi i
байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани,
кубанцi, херсонцi... - дiти iншо©, сонячно© землi i iншого, сонячного
моря.
Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцi© i оточила мiсцевiсть, -
пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi.
А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Iнших тримали попiд
руки... Вони вже негоднi були йти, i ©х друзi тримали попiд руки, апатично
i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй
шмат житт вого шляху.
I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм кра чку землi нагло зчинився
алярм.
Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi
людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона:
- Многогрiшний!!!
Мовчанка.
- Многогрiшний!!!
Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: "Я" i нiхто не вiдповiдав: "Григорiй".
Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, -
порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував:
- Ложись!!! - i закипiв брудною, скаженою лайкою.
Юрба апатично лягла в пилюку ниць.
- Многогрiшний!!!
Начальникiв крик звучав люто i водночас благальне, - не то вiн
погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема...
На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй
територi©. Зi станцi© задзвонили телефони... Стрiльцi та ©хнi пси обшукали
всi кутки, всi дiри й закапелки на станцi© та навколо, - нема. Собаки
нишпорили разом iз сво©ми "сотруднiками", накидаючись на випадкових людей.
Нема.
Нарештi було знайдено "секрет". Та не знайдено самого збiгця. Всiх
лежачих перерахували - всi . Нема лише одного. А виявлений "секрет" був
такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсi©
- чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме
там, де того наймевше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той,
хто ма надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку
роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу
i пильно масковано вдень. Потiм вийнято... Ясно! Той божевiльний, той
манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу по©зда.
Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було за
те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув.
- Диявол!.. Диявол!!! - кипiв начальник етапу; берiг вiн - i не вберiг,
пильнував, як ока, - i марно. I душила його скажена лють. Ще одне йому
було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував
пильно.
- Встать! - гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши
голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так
раптом i так дивно змiнених.
- Хто допомагав?!. Мовчанка.
- Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?
Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60 людей стало окремою
купкою.
- Хто спiльник?!.
Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося
серце. Не вiд страху, нi, вiд буйно© радостi. Вiд злобно© радостi та й вiд
гордостi за того "диявола", за того смiливця. Вони знали, як i де вiн
стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого по©зда.
Але нiхто не пустив i пари з вуст. така солiдарнiсть, такий закон
неписаний, така арештантська мораль, що подiбно© до не© бiльше нема у
свiтi, - мораль упослiджених, святиня арештантсько© дружби.
Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ©©
до сиро© землi:
"Земля тобi пером, безумний смiливцю!" Пригадувались слова, киненi
якось ним у темрявi ночi зi стогоном:
- Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи© Та з розпукою крiзь стисненi
щелепи:
- Жить!
- Вiдплатить!!.
...Або вмерти.
По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив.
Геть скiльки ©х тут стояло - в кожного сколихнулося серце. Давно
розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко... Лиця обертались туди,
навад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця
калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по
юрбi.
- Утiк!..
У смерть, але втiк!..
Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем - квапив тих, що
йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.
А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того
"диявола", про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги приреченого, що
переступив "трибунал" i вистрибнув у смерть зi скаженого по©зда, - люди,
стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на
захiд - дивились-дивились широко вiдкритими очима...
Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв
вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як
символ непокiрно© i гордо© молодостi, символ тi © волелюбно© i
сплюндровано© за те Вiтчизни...
Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого
сокола, про безумного смiливця...
Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого
каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного.
Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних
заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного
державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: "Юнак - 25 лiт,
русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв тчк... На ймення -
Григорiй Многогрiшний"
_Роздiл другий_
_СВIТ НА КОЛЕСАХ_
Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво
освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов
iнший експрес, - так званий "Тихоокеанський експрес нумер один".
М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на
вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i
миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: "Н гор ло - Владiвосток".
Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний,
казковий край, в дивне золоте ельдорадо.
Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген
в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав
мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову
пiдносився, бився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом
тримаючись на скелястiй моза©цi.
Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший
експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на
пiв земно© кулi, маршрут "Н гор ло - Владiвосток", тобто вiд понуро©
Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i
стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований,
- до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо
цивiлiзацi©, вершок людсько© вибагливостi i фантазi©.
Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей
першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами.
Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i
мерехтiв, мерехтiв.
У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i
патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi
експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес
був набитий ними, творячи окремий свiт - свiт на колесах, i в той же час
вiдтворюючи копiю тi © фантастично© "шосто© частини свiту" - копiю в
мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану.
...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи,
колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й
iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодi© й
iмпотентнi фарисе©... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв
"революцiйно© законностi" i контрабандисти... I лiтнi "вiдповiдальнi"
панi©, i ексцентричнi, але так само "вiдповiдальнi" панни, чи то пак
"товаришки" панi i "товаришки" панни з коханцями й без коханцiв, з
портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi "кiшечки" i ще бiльш
закоханi "котики"... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та
дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без...
...Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени
давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних
кар' р. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще
довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том ("Кодекс Законов о
Труд ").
Аматори красного письменства в межах "КЗОТ", "Колдоговору" та "Карного
Кодексу".
Знавцi прикладно© географi©, теплих посад, курортiв i залiзничних мап.
Аматори Дуна вського, Маркса i преферансу...
Словом - цвiт робiтничо-селянсько© iмперi© у всiй його величi i
багатогранностi.
Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут ма
спiльну рису - рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, - рису шукачiв щастя
i збiгцiв у невiдоме.
Все те вирвалось з однi © остогидло© дiйсностi, з одного кiпця свiту i
мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм,
утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за
благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним,
привабливим.
Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в
напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну кра©ну, в якесь
ельдорадо, десь туди, де ще ©х не було.
Риса та спiльним знаменником для всi © цi © маси людей - маси
мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах.
Проте для бiльшостi з них те "кудись" було досить сконкретизоване. Вони
©дуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого
океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжн золоте
ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано.
Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться,
погойду ться, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiта
мостами, заходиться смiхом i зойка над проваллями, пролiта тунелi,
зажмурившись, - i жи ...
Жи реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям.
Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка... Любиться...
Свариться... Одружу ться... i розлуча ться... I фантазу , вигаду i
вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцi ю.
Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженно© незалежностi вiд
будь-якого "спец"- i "проф"навантаження, вiд будь-яко© "спец"-, "проф"- i
"парт"дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг
за калошами i безконечних "чергових зборiв" у цехах, на службi i вдома.
Свiт iдеально© свободи i повно© вiдсутностi диктатури, якщо не брати до
уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод i
романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих
подiй, трансформованих призмою екзальтовано© фантазi©.
Свiт благословенно© свободи, куплено© за готiвку разом iз плацкартою.
Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i
пустелi, i гори... Утiка десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний,
нереальний свiт, поставлений шкереберть.
Повз нього пливе цей - конкретний, напружений i намагнетизовапий,
осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений
газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними
фокстротами i румбами... А над усiм - Арсень в! Ах-х, Арсень в!..
О Арсень в!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту.
Володар дум i сердець. Вiн пану тут, як нiколи не панував там - у тiй
неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним кра©нi, що зробила його iм'я девiзом i
прапором всiх мандрiвникiв i всiх - ось таких - конкiстадорiв. О Колумб
заамурсько© i надамурсько© голубо© галiле©!!. Вiдкриватель дивовижного,
герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшо© i
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША
Роздiл перший
ДРАКОН
...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом
пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.
Не з китайських казок i не з пагод Тiбету - вiн знявся десь з
громохкого центру кра©ни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi людоловiв
i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через
грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля... Через Становий
хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв... Високо в небi, сiючи
iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.
...Палахкотiв над проваллями... Звивався над прiрвами... Пролiтав iз
свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi -
занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди
скелястих гiр, свердлив ©х з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри.
Зникав... I раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора,
потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i,
вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв...
I розступалися скелi, маючи тiнями. I розбiгалися злякано сосни й
смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на
галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та
обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.
I гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, - розлiтались по горах,
стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон.
То не фiктивна потвора з на©вних китайських казок i не легендарний
дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то дино реальний, справжнiй дракон,
найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi сам
Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним
черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.
Шiстдесят коробок-вагонiв - шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду
вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг
"Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс
Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного
вагона - щетина багнетiв. На©жився ними дракон, мов ©жак... Нi, мов
дракон! I гнався зi скреготом.
Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з
них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри
дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву десь на
утрачений свiт, десь туди, де лишилась кра©на, осяяна сонцем, де лишилась
Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтято©, де лишилася
мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву
чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. I тягне ©х
циклопiчний "Й. С.", i пiдпиха ©х демон "Ф.Д.".
В цiлому ж - то е т а п , то "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ
- НКВД.
Дракон.
I мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi
приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати ©х у безвiсть, щоб не
знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту, мчить ©х у
небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто ©х не визволить i вже не
вряту , i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почу про них. Нiч. Чорна,
безмежна нiч.
I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожира очима все
перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним по шпалах, по
нетрях, обмацу слiд за собою, - чи не тiка хто?
Iнодi бахка пострiл... другий... То вартовому ввижа ться зрада чи
втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiля навмання у метушливi
тiнi смерек i стовпiв.
I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч
нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть,
але... Вартовий мусить бути пильний, "бдiт льний". То-бо його "д ло
ч стi, д ло слави", то-бо його "д ло добл стi i г ройства".
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цi ©
диявольсько© комети, i вiн пiдбадьорю себе пвстрiлами у чорну зрадливу
нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.
Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси,
i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з
грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiка назад. А дракон все летить
i летить - у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту.
Перетина меридiани. Опису гiгантську параболу десь по сорок дев'ятiй
паралелi, карбу ©© вогненним приском, гейби комета. Б' по чорнiй iмлi
вогненним хвостом, зiхо-дить ©дучим димом та смородом i реве, реве...
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний
ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД. Вiн - один з багатьох таких
ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще
глухiший Сибiр, оповитi та мницею... Не просто та мницею, а та мницею
державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами,
женуть вони десь у та мницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая
сибiрськая нiч.
Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифровано© жаско©
легенди - та мничо© легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиня ться. На мить, на коротку мить. Тодi
по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i
стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи нема диверсiй?! I
так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни - чи не
зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i
порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?
Бо ж "д ло слави, д ло ч стi", дiло ©хньо© "добл стi i г ройства"
довезти цей етап до призначення, - до тi © прiрви, що десь утворилася i що
©© вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк
загатити.
I тодi ж так само вздовж ешелону пробiга начальник етапу. Вiн вибiга
десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до
вагона, - чогось шука . Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично
закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок ч лав к iлi восемь
лашад й", i нарештi коло середнього вагона зупиня ться. Вiдсапу ться якусь
мить. А тодi, задерши голову до загратовано© дiри, владно гука в гроно
мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.
- Многогрiшний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипа ться. Натомiсть
з'явля ться одна пара таких же самих, з глибини вагона наближа ться до
грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiда :
- Я...
- Звать!?.
Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро:
- Григорiй!..
Начальник якусь мить мовчки вдивля ться в двi мерехтливi цятки. Потiм,
заспоко ний, оберта ться i йде назад.
Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя
прикипа до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного
клекоту серця, вибуха крiзь зцiпленi зуби:
- Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..
I знову люто, розпачливо:
- Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:
- Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Велико© честi доскочив. Сам великий
начальник не ©сть i не спить - все прибiга з поклоном...
Третiй понурий голос, потiшаючи:
- Нiчого... Одбудеш всi сво© двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!..
- i раптом вибуха зливою страшних, нестерпних прокльонiв, - в закон, в
свiт, пекло i в самiсiньке небо...
Ешелон зрива ться i летить далi.
В грюкотi колiс зрина пiсня, важка, бурлацька. I нароста , нароста ...
Вона почина ться з одного голосу - з того голосу, що говорив "Я...
Григорiй!..". Понурий i глибокий, вiн почина пiсню, нiби вiддираючи
стьожку вiд серця:
"Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..."
Кiнчаючи рядок, мелодiя завмира , губиться в грохотi колiс, ось-ось
загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплю ©©, мiцно,
дерзко:
"Ще й дiбровонька!.."
I разом з першим на повнi груди:
"Та й заболiло тiло бурлацьке бiле... ще й голiвонька..."
Два голоси - два друзi. До них долуча ться третiй. Пiсня б' ться, як
птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тi © домовини, з того черева
драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси
здiйма ться на крила, вилiта назовнi i летить слiдом, шуга i б' крильми
над спиною дракона.
Вартовий оскаженiло б' колбою в стiну вагона:
- Адставiть п снi!!!
I гатить колбою рушницi щосили, пересипа грюкiт фантастичною лайкою:
- Ад-стт-а-вi-i-iть!!.
"...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..."
Вартовий переста бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все
бiльше ста потужною, кипить, виру ...
По©зд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то
йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись
i самим спiване; може, то по©зд свистить i гуде, може, грюкотять i
клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо... Вартовий
обiйняв рушницю i так сто©ть, важко спершись спиною об стiнку...
"Та тiльки заплаче, тiльки зарида товариш його... товариш його..."
Хмари ©дучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольским
реготом реве "Й.С.".
"Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й
умру..."
Повiнь незмiряно© туги, чи гнiву, а чи понурого смутку... В' ться та
пiсня над драконом, стелиться над торами, б' крилом пiд колесами. А вiн
©© рiже, вiн ©© чавить, вiн ©© роздира на шмаття, замiта рештки
вогненним хвостом i летить, летить.
А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки, - миготять,
вилискують... Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, -
простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втрачено© тягнуться
слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю; напнулись до
безкраю i нiяк не можуть урватись.
"...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж менi, брате,
товаришу рiдний, з клен-древа труну..."
По©зд вривався в тунелi i скажено просовгувався крiзь них, як набiй
крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та
не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.
Миготiли сильвети гiр... Приамурськi нетрi... Сопки i кряжi Малого
Хiнгану... Роз'©зди... Блокпости i станцi©. Запобiгливi семафори ще
здалеку пiдiймали руки i злякано брали "на караул" - йде етап!! ще здалеку
дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах:
- Йде е т а п!..
Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид.
По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати по дахах
вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона,
задерши голову:
- Многогрiшний!!.
- Я...
- Звать?!.
- Г р и г о р i й!..
Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i
здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене:
- Бережеш-ш?!. С-с-собака!..
Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожно© ново©
зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше
тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав
глузливо: "Малад ц!"
Ешелон-бо доходив сво © мети.
I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в
отiм: "Бережеш-ш!?" i все бiльше сарказму та пекельно© ненавистi в отiм:
"С-с-собака!!." Все бiльше було туги i безоглядно© рiшеностi на щось
надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт
зборкано©, але не зламано© i не упокорено© волi, що проривався зi
стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго.
Тим часом ешелод доходив сво © мети.
Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень, i
прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнча ться земля.
Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив
останнi безконечнi тунелi... Днями було видно, як красувалась i цвiла
земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що
мали щастя припасти до грат... Обрi© були заставленi сизими, фiалковими,
синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини
розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами,
свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична кра©на. Та не сюди,
не в цю дивну кра©ну мчав ©х дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь
грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, - тодi
вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише по©зд
припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн
його мчить до iншо© мети.
Вночi мерехтiли зорi - мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого
по©зда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в
химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них
веремiю.
Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм...
Нагло земля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля
обiрвалась.
Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив
рештки диму i пари. Став.
Все. Скiнчилась земля.
Ешелон дiйшов до сво © мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй
станцi© Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева
те, що привiз, з усiх сво©х шiстдесяти суглобiв.
Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! I
як вони витримали! Як вони не розпалися?!
Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як
скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 -
25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i
так - напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти,
погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там,
куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до сво © мети, та не дiйшов ще мети
етап - оцi тисячi мученикiв.
Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i, оточенi
шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане легким
туманом безмежжя.
Туди стелився ©м шлях - через те море Японське та й через той океан
Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною
пустелею до понуро©, невiдомо© Колими а чи й далi.
Та нiщо ©х не зворушувало i нiщо ©х не лякало. Вони були тупi i
байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани,
кубанцi, херсонцi... - дiти iншо©, сонячно© землi i iншого, сонячного
моря.
Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцi© i оточила мiсцевiсть, -
пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi.
А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Iнших тримали попiд
руки... Вони вже негоднi були йти, i ©х друзi тримали попiд руки, апатично
i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй
шмат житт вого шляху.
I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм кра чку землi нагло зчинився
алярм.
Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi
людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона:
- Многогрiшний!!!
Мовчанка.
- Многогрiшний!!!
Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: "Я" i нiхто не вiдповiдав: "Григорiй".
Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, -
порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував:
- Ложись!!! - i закипiв брудною, скаженою лайкою.
Юрба апатично лягла в пилюку ниць.
- Многогрiшний!!!
Начальникiв крик звучав люто i водночас благальне, - не то вiн
погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема...
На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй
територi©. Зi станцi© задзвонили телефони... Стрiльцi та ©хнi пси обшукали
всi кутки, всi дiри й закапелки на станцi© та навколо, - нема. Собаки
нишпорили разом iз сво©ми "сотруднiками", накидаючись на випадкових людей.
Нема.
Нарештi було знайдено "секрет". Та не знайдено самого збiгця. Всiх
лежачих перерахували - всi . Нема лише одного. А виявлений "секрет" був
такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсi©
- чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме
там, де того наймевше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той,
хто ма надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку
роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу
i пильно масковано вдень. Потiм вийнято... Ясно! Той божевiльний, той
манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу по©зда.
Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було за
те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув.
- Диявол!.. Диявол!!! - кипiв начальник етапу; берiг вiн - i не вберiг,
пильнував, як ока, - i марно. I душила його скажена лють. Ще одне йому
було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував
пильно.
- Встать! - гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши
голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так
раптом i так дивно змiнених.
- Хто допомагав?!. Мовчанка.
- Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?
Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60 людей стало окремою
купкою.
- Хто спiльник?!.
Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося
серце. Не вiд страху, нi, вiд буйно© радостi. Вiд злобно© радостi та й вiд
гордостi за того "диявола", за того смiливця. Вони знали, як i де вiн
стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого по©зда.
Але нiхто не пустив i пари з вуст. така солiдарнiсть, такий закон
неписаний, така арештантська мораль, що подiбно© до не© бiльше нема у
свiтi, - мораль упослiджених, святиня арештантсько© дружби.
Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ©©
до сиро© землi:
"Земля тобi пером, безумний смiливцю!" Пригадувались слова, киненi
якось ним у темрявi ночi зi стогоном:
- Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи© Та з розпукою крiзь стисненi
щелепи:
- Жить!
- Вiдплатить!!.
...Або вмерти.
По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив.
Геть скiльки ©х тут стояло - в кожного сколихнулося серце. Давно
розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко... Лиця обертались туди,
навад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця
калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по
юрбi.
- Утiк!..
У смерть, але втiк!..
Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем - квапив тих, що
йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.
А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того
"диявола", про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги приреченого, що
переступив "трибунал" i вистрибнув у смерть зi скаженого по©зда, - люди,
стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на
захiд - дивились-дивились широко вiдкритими очима...
Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв
вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як
символ непокiрно© i гордо© молодостi, символ тi © волелюбно© i
сплюндровано© за те Вiтчизни...
Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого
сокола, про безумного смiливця...
Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого
каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного.
Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних
заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного
державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: "Юнак - 25 лiт,
русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв тчк... На ймення -
Григорiй Многогрiшний"
_Роздiл другий_
_СВIТ НА КОЛЕСАХ_
Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво
освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов
iнший експрес, - так званий "Тихоокеанський експрес нумер один".
М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на
вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i
миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: "Н гор ло - Владiвосток".
Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний,
казковий край, в дивне золоте ельдорадо.
Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген
в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав
мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову
пiдносився, бився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом
тримаючись на скелястiй моза©цi.
Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший
експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на
пiв земно© кулi, маршрут "Н гор ло - Владiвосток", тобто вiд понуро©
Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i
стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований,
- до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо
цивiлiзацi©, вершок людсько© вибагливостi i фантазi©.
Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей
першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами.
Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i
мерехтiв, мерехтiв.
У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i
патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi
експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес
був набитий ними, творячи окремий свiт - свiт на колесах, i в той же час
вiдтворюючи копiю тi © фантастично© "шосто© частини свiту" - копiю в
мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану.
...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи,
колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й
iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодi© й
iмпотентнi фарисе©... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв
"революцiйно© законностi" i контрабандисти... I лiтнi "вiдповiдальнi"
панi©, i ексцентричнi, але так само "вiдповiдальнi" панни, чи то пак
"товаришки" панi i "товаришки" панни з коханцями й без коханцiв, з
портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi "кiшечки" i ще бiльш
закоханi "котики"... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та
дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без...
...Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени
давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних
кар' р. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще
довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том ("Кодекс Законов о
Труд ").
Аматори красного письменства в межах "КЗОТ", "Колдоговору" та "Карного
Кодексу".
Знавцi прикладно© географi©, теплих посад, курортiв i залiзничних мап.
Аматори Дуна вського, Маркса i преферансу...
Словом - цвiт робiтничо-селянсько© iмперi© у всiй його величi i
багатогранностi.
Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут ма
спiльну рису - рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, - рису шукачiв щастя
i збiгцiв у невiдоме.
Все те вирвалось з однi © остогидло© дiйсностi, з одного кiпця свiту i
мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм,
утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за
благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним,
привабливим.
Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в
напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну кра©ну, в якесь
ельдорадо, десь туди, де ще ©х не було.
Риса та спiльним знаменником для всi © цi © маси людей - маси
мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах.
Проте для бiльшостi з них те "кудись" було досить сконкретизоване. Вони
©дуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого
океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжн золоте
ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано.
Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться,
погойду ться, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiта
мостами, заходиться смiхом i зойка над проваллями, пролiта тунелi,
зажмурившись, - i жи ...
Жи реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям.
Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка... Любиться...
Свариться... Одружу ться... i розлуча ться... I фантазу , вигаду i
вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцi ю.
Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженно© незалежностi вiд
будь-якого "спец"- i "проф"навантаження, вiд будь-яко© "спец"-, "проф"- i
"парт"дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг
за калошами i безконечних "чергових зборiв" у цехах, на службi i вдома.
Свiт iдеально© свободи i повно© вiдсутностi диктатури, якщо не брати до
уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод i
романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих
подiй, трансформованих призмою екзальтовано© фантазi©.
Свiт благословенно© свободи, куплено© за готiвку разом iз плацкартою.
Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i
пустелi, i гори... Утiка десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний,
нереальний свiт, поставлений шкереберть.
Повз нього пливе цей - конкретний, напружений i намагнетизовапий,
осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений
газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними
фокстротами i румбами... А над усiм - Арсень в! Ах-х, Арсень в!..
О Арсень в!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту.
Володар дум i сердець. Вiн пану тут, як нiколи не панував там - у тiй
неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним кра©нi, що зробила його iм'я девiзом i
прапором всiх мандрiвникiв i всiх - ось таких - конкiстадорiв. О Колумб
заамурсько© i надамурсько© голубо© галiле©!!. Вiдкриватель дивовижного,
герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшо© i