подвижникiв. На суворому лицi рiдко з'являлась усмiшка. Навпаки, Горленко
Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим,
ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо,
таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi.
Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами
зустрiв Заньковецьку й Садовського.
Микола Карпович з усi ю артистичною вправнiстю розповiдав про
вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був
майстром не тiльки сценiчно© гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс,
чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло
додавали мужньо© осанки артистовi, який здавався втiленням духовно© моцi,
нездоланностi характеру.
У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й
гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи ©©
"пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого
православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення
"Киевлянина" про пошесть холери.
Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя
Заньковецька мовчала. Очi ©© свiтилися кришталевою чистотою i жiночою
нiжнiстю. Сво ю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те
привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло
задушевнiсть, щирiсть вза мин, духовного днання.
© вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився
до не©, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою
заговорила Заньковецька.
- Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови.
- З при мнiстю порозмовля мо про мистецтво театрально© гри.
- З вами при мно навiть посперечатися. У мо©й уявi ви завжди поста те
Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями,
випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича.
- Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марi Костянтинiвно, його ще не
зна те, - докинув Горленко.
- Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни,
я пiзнала в нiй i серце автора.
- Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi
ви насправдi пiзна те його серце.
- Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам.
- I друг, i поклонник таланту!
- Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до
столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана сво©ми
успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич
Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе
Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ©© болi
до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному
©© словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду.
- Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi
верст я ©жджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко
поцiлував кра чок хустки артистки. - Цi ю хусточкою Марiя Костянтинiвна
витира справжнi сво© сльози, коли гра наймичку Харитину.
- Мо© сльози - то голос мо © душi. Де те джерело, звiдки вони линуть?
Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу
Лисенка:
На широких степах, по зелених гаях,
Серед сел, хоч i людних, та вбогих,
Зародилась вона - наша пiсня сумна -
На утiху сiром тих безродних,
Що в далекi кра©, на широкi лани
Вiд гiрко© втiкали неволi,
Що з собою вони тiльки сльози несли
Та надiю до кращо© долi.
Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав,
слухав розмови, раптово вигукнув:
- Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав так тво©х вiршiв, як зараз.
Чудово!
- Не сподiвався, що мо скромне привiтання в день ювiлею Лисенка
перелл ться в уста нашо© славетно© артистки, - Мирний не зводив очей з
Марi© Костянтинiвни.
- Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного.
- Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi.
Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi...
На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi всi квитки. Примiщення
лiтнього театру переповнене глядачами.
Пiднiма ться завiса. Перед очима - широкий кра вид: левада, далi лiс.
Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'явля ться п'яна Лимериха - гуля
з багатi м Шкандибенком, дочку Наталю прода - пропива . А тим часом
Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем.
Заньковецька увiходить в роль, перевтiлю ться в сiльську, вродливу,
добру i пристрасну дiвчину. В ©© голосi звучать то ноти дружби до Василя,
то смуток, то протест проти лиходiйства. Зда ться, сама природа рiдного
краю, чарiвнi пiснi, зорянi вечори i прозорi ранки випестили душу
артистки, вклали в ©© уста хвилюючий голос, сповнений непiдроблено©
нiжностi, щиростi та житт во© жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби,
вона бережно користу ться ними, приверта увагу глядачiв до кожного свого
слова, до кожного поруху грацiйно© постатi.
Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецько© наповнювала
вщерть уяву про драму жiночого безталання. У нiй пiзнавав новi й новi
властивостi жiночо© душi. Зачаровано сидiла Олександра Михайлiвна,
зволоживши сво©ми слiзьми Панасову руку.
Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя -
чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються: "Нiщо тобi щастя?
Хай воно багатим служить, можним допомага , бо за ними - сила, бо у ©х
достатки!.. А де вони взялися?"
Монологом Садовського - Василя закiнчу ться перша дiя. Опуска ться
завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга i зваблива виходить Марiя
Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози.
- Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сценi, - Горленко з
пафосом висловлював сво захоплення.
У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi в задумливiй позi
сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице.
- Скучно на цьому свiтi, панове, - промовля вiн.
У залi почулися голоси:
- Це ж Микола Гоголь!
- Гоголь!
- Нiби живий Микола Васильович!
- З того свiту прийшов!?
До Гоголя на сценi пiдходить мандрiвник з торбинкою за плечима,
промовля :
- Здоров, земляче Миколо Васильовичу!
- Здоров... Щось я тебе, либонь, пiзнаю... Ти ж мiй земляк Iван
Петрович Котляревський, що "Ене©ду" написав i "Наталку Полтавку"?
- Не згадуй мо©х грiхiв. За них i до раю не пускають, i з пекла
проганяють... Може, примостюсь тут бiля тебе, - Котляревський кладе
клуночок до нiг Гоголя.
- Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють
мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а завтра невiдомо
куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збира ться будинок
культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче, в прийми вiзьму.
Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують...
- Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка не дають у
рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний портрет, але
нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. така думка, щоб посадовити на
возика i перевозити з однi © на iншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний
пам'ятник.
- Не легше й тобi, брате Iване...
- Не легше...
- Скучно на цьому свiтi, панове, - разом проказали Гоголь i
Котляревський.
Присутнiй на виставi мiський голова Вiктор Павлович i Трегубов
почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i
Вистава "Лимерiвни" з успiхом продовжувалась. Знову Заньковецька -
Лимерiвна ронить сво© кришталевi слова-сльози. З дедалi бiльшою силою
розгорта ться драма народного життя, трагедiя чуло©, вразливо©,
безкомпромiсно люблячо© людини. Закiнчу ться остання дiя. Глядачi, стоячи,
вiтають артистiв, чути вигуки:
- Заньковецька!
- Садовський!
- Затиркевич!
- Загорський!
- Переверз ва!
- Максимович!
Коли галас трохи вщух, почувся вигук:
- Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв.
- Просимо!
Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але Старицький притис
його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна.
Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька:
- Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi!
- Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси.
Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть.
* * *
Пiсля гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтавi
пожвавилося. Частiше почали вiдбуватися любительськi вистави. Гра
Заньковецько© породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв
залишилися й гастролi росiйсько© артистки Марi© Савiно©. Походженням з
Укра©ни, вона добре знала народнi пiснi i виконувала ©х, коли викликали на
"бiс". Про Марiю Заньковецьку i Марiю Савiну серед молодi ширилась
примовка: "Двi Марi© полонили нашi мрi©".
Натхненником любительських вистав був Вiктор Iванович Василенко. Вiн
радився з Панасом i частенько навiдував його. А iнодi запрошував свого
друга у флiгель губернiального земства. Тут, з iнiцiативи Вiктора
Iвановича, було засновано музей. Сюди вiн передавав сво© етнографiчнi
знахiдки.
У музе© було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп Леонiда
Володимировича Позена. На не© прибув Панас Якович з Олександром
Михайлiвною. Вiдбулась при мна зустрiч з iсториком Iваном Федоровичем
Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрi©вим.
- Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрi©в, - що вiн по днав
свою спецiальнiсть юриста з дiяльнiстю скульптора. А от я весь час
залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури.
- Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, -
Позен лагiдно повiв сво©ми злегка розкосими розумними очима. Його усмiшка
приховалась у густiй закругленiй бородi. - Менi професiя юриста не до
душi. I хоч не мав художньо© освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв
знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижникiв органiзовано i цю
виставку. Тут виставлено мо© працi з життя, побуту та iсторi©.
Василенка як етнографа особливо зацiкавила бронзова "Пастушка":
дiвчинка у свитцi й хусточцi на головi пасе кiзок, огляда околицi,
приставивши долоньку до брiвок.
- Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко.
- А мене як iсторика захоплю "Запорожець у розвiдцi", - додав
Павловський.
Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру "Переселенцi". Вона
викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак" - старий обдертий дiд трима
шапку, простяга ©© на милостиню. Далi перевiв зiр на скульптуру "Оранка
на Укра©нi". Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось
заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга...
- Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрi©в, щоб розвiяти
похмурi роздуми Панаса Яковича.
- Ви багато зробили, Леонiде Володимировичу, - заговорив Панас до
скульптора. - Але немало належить ще зробити.
- Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори.
- що iлюструвати i скульптурою. Надходить час увiчнення пам'ятi
нашого земляка, творця "Ене©ди"...
- Давно пора про це поговорити, - Василенко сiв поруч Панаса. - Я
пiдтримую цю думку. Мiська управа ма створити спецiальну комiсiю.
- То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiсько© управи, повинен
подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в Полтавi. - Мирний
пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа. Вiд голови
Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А вiд
губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший, - похиливши голову,
продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна!
- Це так, - зiтхнув Дмитрi©в.
- Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу.
- Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрi©в.
Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба.
- Ця думка давно непоко©ть мене. Уявляю, якi можна створити горель фи
окремих сцен "Ене©ди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарiвника"!.. Аби
добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов.
- Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн же
дба за благоустрiй мiста, за його вигляд.
- Це видно, Вiкторе Iвановичу, хоча б з того, що одну вулицю
запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема...
- Та ще й з того, що з введенням монопольно© торгiвлi на горiлку кожну
вивiску пофарбовано та зроблено напис:
"Казенная винная лавка".
- Повернiмося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, -
втрутився Панас Якович. - Чека мо вiд вас, Леонiде Володимировичу,
проекту.
- Обiцяю... Все зроблю, що в мо©х силах. Спробую перелити в бронзу
фрагменти "Ене©ди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як i
рiдне слово.
Тим часом у флiгелi почало збиратися спiвоче товариство. Запросили
Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились
мелодi© длiчки та Лисенка.
Панас Якович дивився на профiль Олександри. Йому прикро було
спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумiв, що ©©
чула вдача, повна жiночностi, часто терпiла вiд буденного життя жiнки
чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди вiдгукувався на ©© нiбито
пустотливi бажання.
Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку. Тепер була
вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала, нiби збиралася
щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила:
- Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я надовго не залишала ©х без
свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з
народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть.
- Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом
твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи
©© збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в
сiмейному вогнищi бажання й надi©. А разом з тим десь на днi душi ворушив
письменницький невпокiй образ горем бито© людини. Снувалися вистраждуванi
епiзоди роману "Повiя"...
* * *
З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя.
Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але
довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба
Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось ©й вiдбувати на лiкування;
зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв -
невропатолога - ще з дiвочих рокiв.
Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм
"Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли
ви©здила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами
пiдтримував ©© морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання.
Подiлився сво©ми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав
до нього:
"2 сiчня 1895 р. Полтава
Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали
ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз
получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому -
один, як палець. Сестра пiшла до сво©х дiтей; мо© облягли спати... Сам
вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився
- ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали
спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi
у Харковi - чи не погiршало ©й?.. здив, бачите, до не© на другий день
свят. Бачив ©© i знайшов, що ©й покращало; прийшла вже в себе зовсiм;
тiльки коли-не-коли обiзветься ©© тяжка хвороба, та вона вже ©© осилю ...
Бiльше двох мiсяцiв не бачились...
...Життя - довга нива, поки пройдеш ©© - не раз поколешся. За отi
колючки на мо©й нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше
вiконце зася сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову
поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi
зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе,
принадив тво серце до себе, заставив його любити..."
Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя
чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину.
Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи
Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас
жадiбно знайомився з новинами зарубiжно© лiтератури.
Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли
бачив, що вона втомилася.
А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут
сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали
його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини.
Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли
заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi
портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого
виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового
вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була
велика мука для Панаса Яковича.
Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацi©
iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в
заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацi©. Панас Якович
потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники
товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля
закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю.
Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей
пiд сво©ми пишними шатами.
Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв
на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля,
скинув темно-синi окуляри.
- Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу
долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного
iмператора - вседержителя тюрем i сибiрсько© каторги, - посмiхнувся,
розгладив сво© прибитi сивиною вуса.
- Вiдсвятку мо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники
заворушилися, загомонiли.
- Що ж там було на Ходинцi?
- Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська
величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацi ю. На Ходинському полi серед
проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно
роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi
натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля...
Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання
Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки
знали.
- Кривавими цифрами закарбувати треба!
- Добре почав царювання!
- А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву?
- Шкода...
- Ото коронацiя!
- Свято для отари овець, що всi разом мекають.
- Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни".
- Хто спiва , хто скаче, а хто плаче.
- Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.
- Може, цей царьок вiльготи дасть?
- Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для
того, щоб ©© цариця олi ю мастила. Ха-ха-ха!
- Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, -
Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю.
Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на
тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те назива ться вседержавною
мудрiстю, або дурiстю.
- Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на ши©...
- Зiгнули в дугу нашого брата.
- Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили.
- В'язи б ©м скрутити!
- Хто ж доведе нас до розуму?
- За свiй власний розум треба братися.
Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги,
криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати
Петропавловсько© фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю.
- Ех! Взяти б та всiх ©х...
Гнат затяг пiсню.
© пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн,
мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися.
Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з
кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники
скупчилися навколо.
- Здоров був, куме! Звiдкiля
Господь несе тебе додому?
- Водив на продаж я теля...
На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного.
Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв.
- Отам пани
Самi найстаршi засiдають, -
Шепче сват менi на вухо. -
Управа, що ©© доймають
Чимало всi, - ти тiльки слухай...
А посерединi якраз -
Самий найстарший - предводитель.
На лiву руч вiд його - князь,
Великий, кажуть, вiн водитель
Обiдiв всяких". Далi, бач, -
За тими довгими столами
Сидять все гласнi - он мiж ними,
Дивись, - сидить з Ромна багач-
Вимальову ться цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон,
щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбува ться процедура
голосування шарами.
Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по
закiнченнi схвально загомонiли:
- Здоворо!
- Ото земство!
- У них язик, як у цигана батiг лящить.
- П'явки! Взять би всiх та до одного...
- Голими руками ©жакiв не вiзьмеш...
- Якщо не руками, то оглоблею.
- А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi.
- Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або
©дь на переселення!
- Куди?
- Все дно, де продавати свою силу.
- Якби ту силу не продавать, а докупи з' днати.
- Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi.
- У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана.
- Купують за п'ятака i наших сестер...
- Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим
скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi.
- Ви ©© знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас
Якович.
- Знав, бо з наших-таки кра©в жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже
журилася. Проклинала лиходi©в. "Вогонь ©х пожре", - говорила. Потiм
помандрувала десь суворо© зими шукати рiдно© хати аж пiд Гадячем...
Либонь, там жила ©© мати, - поглянувши навколо, та мниче додав: - Кажуть,
недаремно саме тi © доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою.
Мабуть, викресала вогню ©© мстива рука.
Побратими переглянулись, похитуючи головами.
- А потiм ви ©© не зустрiчали?
- Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля.
Вродлива була, а голос який...
- Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi,
- Гнат глянув на Панаса Яковича.
- Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв...
Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно,
скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось
рiдне, незабутн . Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги
вiд тяжко© ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу
Чумацького Шляху.
Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:
- Знову забарився. Не на службi ж був? Забува ш про мене, до плачу
доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей.
- Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення.
Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з не© погляду. А коли
заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл.
Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про
безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжко© розради.
Вимальовувався зимовий шлях, яким мандру жiнка. Рука потяглася до паперу.
Визрiвав фрагмент останньо© частини роману "Повiя":
"Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи
червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi
хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було
сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона
iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде,
а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I злива ться той рип у один
неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А
кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне
земля вiд морозу, i розда ться той гук у холодному повiтрi".
Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав,
пiдiймався. Шукав для не© пристановища. Де його знайти? Де жаданий
притулок для тих, кого доля вигнала з тепло© хати на вулицю?..
* * *
На службi рiдко залишався в сво му кабiнетi. Здебiльшого сидiв за
столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавсько© казенно©
палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по
той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити,
дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiяко© фамiльярностi
не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його
"ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання.
Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiло© губернi© були
зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням
культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж
iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших
громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiсько© управи, коли там
розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана
Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз сво©ми приятелями
Василенком, Позеном, Павловським, книгарем укра©нсько© книгарнi
Маркевичем.
На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр
управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але
голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття
дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсi©. Вся його
чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд
вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих
рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивно©
Василь Петрович - невисокого зросту, рухливий, говiркий, з блiдуватим,
ледь припухлим лицем, яке при розмовi розпливалося в усмiшцi. Можливо,
таку повадку вiн запозичив вiд парижан, коли ще навчався в Сорбоннi.
Василь Петрович багато читав i завжди чимось захоплювався. Вiн обiймами
зустрiв Заньковецьку й Садовського.
Микола Карпович з усi ю артистичною вправнiстю розповiдав про
вiдвiдування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзiв. Вiн був
майстром не тiльки сценiчно© гри, а й розповiдi. Виточено-рiвний нiс,
чутливi губи, наче грайливо оздобленi густими чорними вусами, високе чоло
додавали мужньо© осанки артистовi, який здавався втiленням духовно© моцi,
нездоланностi характеру.
У розмовi Садовського чувся голос не тiльки талановитого артиста, а й
гумориста. Вiн гостро висмiював газету "Киевлянин", називаючи ©©
"пiхновсько-шульгiнським голосом вседержавного мракобiсся та войовничого
православiя". Навiть напам'ять зачитував сенсацiйнi повiдомлення
"Киевлянина" про пошесть холери.
Артисти голосно смiялися, перекидаючись дотепами. Лише Марiя
Заньковецька мовчала. Очi ©© свiтилися кришталевою чистотою i жiночою
нiжнiстю. Сво ю вродою вона не тiльки гармонiйно доповнювала все те
привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло
задушевнiсть, щирiсть вза мин, духовного днання.
© вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Вiн наблизився
до не©, маючи намiр вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слiв. Першою
заговорила Заньковецька.
- Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрiлися, щоб продовжити розмови.
- З при мнiстю порозмовля мо про мистецтво театрально© гри.
- З вами при мно навiть посперечатися. У мо©й уявi ви завжди поста те
Мирним, - великi очi артистки, обрамленi густими довгими вiями,
випромiнювали щиру приязнь до Панаса Яковича.
- Панас Якович не дуже мирний. Ви, Марi Костянтинiвно, його ще не
зна те, - докинув Горленко.
- Нi, знаю, - твердо вiдповiла Заньковецька. - Вивчаючи роль Лимерiвни,
я пiзнала в нiй i серце автора.
- Хай закiнчить Панас Якович свою "Повiю" i напише за нею драму, тодi
ви насправдi пiзна те його серце.
- Ви, Василю Петровичу, мiй давнiй друг. Не можу не вiрити вам.
- I друг, i поклонник таланту!
- Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до
столичного театру, обiцяли славу, почестi. Але я зобов'язана сво©ми
успiхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич
Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую i вам, Панасе
Яковичу. Вашi твори допомагають менi розумiти душу людини i нести ©© болi
до глядачiв, - у словах артистки звучала тиха радiсть i смуток. У кожному
©© словi Панас Якович уловлював зворушливу принаду.
- Така вона й на сценi, як бачите. Самiсiнько така. За сотнi i тисячi
верст я ©жджу, щоб побачити на сценi Марiю Костянтинiвну, - Горленко
поцiлував кра чок хустки артистки. - Цi ю хусточкою Марiя Костянтинiвна
витира справжнi сво© сльози, коли гра наймичку Харитину.
- Мо© сльози - то голос мо © душi. Де те джерело, звiдки вони линуть?
Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими вiн сердечно привiтав Миколу
Лисенка:
На широких степах, по зелених гаях,
Серед сел, хоч i людних, та вбогих,
Зародилась вона - наша пiсня сумна -
На утiху сiром тих безродних,
Що в далекi кра©, на широкi лани
Вiд гiрко© втiкали неволi,
Що з собою вони тiльки сльози несли
Та надiю до кращо© долi.
Слова артистки зачарували присутнiх. Василенко, який весь час мовчав,
слухав розмови, раптово вигукнув:
- Чудово! Панасе! Нiколи я не сприймав так тво©х вiршiв, як зараз.
Чудово!
- Не сподiвався, що мо скромне привiтання в день ювiлею Лисенка
перелл ться в уста нашо© славетно© артистки, - Мирний не зводив очей з
Марi© Костянтинiвни.
- Що я вам говорив? Не моя правда? - кинув Горленко до Мирного.
- Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небi.
Прощаючись, друзi умовились зустрiчатися на кожнiй виставi...
На виставу "Лимерiвни" заранi були розпроданi всi квитки. Примiщення
лiтнього театру переповнене глядачами.
Пiднiма ться завiса. Перед очима - широкий кра вид: левада, далi лiс.
Розважаються, спiвають дiвчата. Та ось з'явля ться п'яна Лимериха - гуля
з багатi м Шкандибенком, дочку Наталю прода - пропива . А тим часом
Наталя Лимерiвна зустрiлася з коханим Василем.
Заньковецька увiходить в роль, перевтiлю ться в сiльську, вродливу,
добру i пристрасну дiвчину. В ©© голосi звучать то ноти дружби до Василя,
то смуток, то протест проти лиходiйства. Зда ться, сама природа рiдного
краю, чарiвнi пiснi, зорянi вечори i прозорi ранки випестили душу
артистки, вклали в ©© уста хвилюючий голос, сповнений непiдроблено©
нiжностi, щиростi та житт во© жаги. Взявши вiд народу його духовнi скарби,
вона бережно користу ться ними, приверта увагу глядачiв до кожного свого
слова, до кожного поруху грацiйно© постатi.
Панас Якович не вiдривав очей вiд сцени. Гра Заньковецько© наповнювала
вщерть уяву про драму жiночого безталання. У нiй пiзнавав новi й новi
властивостi жiночо© душi. Зачаровано сидiла Олександра Михайлiвна,
зволоживши сво©ми слiзьми Панасову руку.
Iншi хвилювання викликав Садовський, перевтiлившись у парубка Василя -
чесного бiдняка. Врода, кращi скарби душi марнуються: "Нiщо тобi щастя?
Хай воно багатим служить, можним допомага , бо за ними - сила, бо у ©х
достатки!.. А де вони взялися?"
Монологом Садовського - Василя закiнчу ться перша дiя. Опуска ться
завiса. Овацiя. Викликають Лимерiвну. Строга i зваблива виходить Марiя
Костянтинiвна. В лицi усмiшка, на очах ще грають сльози.
- Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сценi, - Горленко з
пафосом висловлював сво захоплення.
У перервi розiграли невеличку iнтермедiю. На сценi в задумливiй позi
сидить чоловiк. Довге волосся на головi, гострий нiс, худорляве лице.
- Скучно на цьому свiтi, панове, - промовля вiн.
У залi почулися голоси:
- Це ж Микола Гоголь!
- Гоголь!
- Нiби живий Микола Васильович!
- З того свiту прийшов!?
До Гоголя на сценi пiдходить мандрiвник з торбинкою за плечима,
промовля :
- Здоров, земляче Миколо Васильовичу!
- Здоров... Щось я тебе, либонь, пiзнаю... Ти ж мiй земляк Iван
Петрович Котляревський, що "Ене©ду" написав i "Наталку Полтавку"?
- Не згадуй мо©х грiхiв. За них i до раю не пускають, i з пекла
проганяють... Може, примостюсь тут бiля тебе, - Котляревський кладе
клуночок до нiг Гоголя.
- Нi, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють
мене з мiсця на мiсце. Сьогоднi в Панасинковiм театрi, а завтра невiдомо
куди поженуть. Нема постiйного притулку. Мiська управа збира ться будинок
культури мого iменi спорудити... Тодi й тебе, земляче, в прийми вiзьму.
Але довго щось будують, будують, та нiяк не добудують...
- Добре, що тобi, Миколо, будують, а менi нiякого куточка не дають у
рiдному мiстi. Кажуть, хтось почав лiпити i з мене кам'яний портрет, але
нема де його поставити. Не знайдуть мiсця. така думка, щоб посадовити на
возика i перевозити з однi © на iншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний
пам'ятник.
- Не легше й тобi, брате Iване...
- Не легше...
- Скучно на цьому свiтi, панове, - разом проказали Гоголь i
Котляревський.
Присутнiй на виставi мiський голова Вiктор Павлович i Трегубов
почервонiв, пiт йому виступив на лобi... i
Вистава "Лимерiвни" з успiхом продовжувалась. Знову Заньковецька -
Лимерiвна ронить сво© кришталевi слова-сльози. З дедалi бiльшою силою
розгорта ться драма народного життя, трагедiя чуло©, вразливо©,
безкомпромiсно люблячо© людини. Закiнчу ться остання дiя. Глядачi, стоячи,
вiтають артистiв, чути вигуки:
- Заньковецька!
- Садовський!
- Затиркевич!
- Загорський!
- Переверз ва!
- Максимович!
Коли галас трохи вщух, почувся вигук:
- Просимо на сцену автора драми! Розлiгся грiм оплескiв.
- Просимо!
Панас Якович завагався, хотiв пiднятися в ложi. Але Старицький притис
його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалiвна.
Публiка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька:
- Дозвольте менi, панове, вiд вашого iменi передати подяку авторовi!
- Автора просимо! Автора! - знову почулися голоси.
Панас Якович вагався. Перемогла мужнiсть.
* * *
Пiсля гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтавi
пожвавилося. Частiше почали вiдбуватися любительськi вистави. Гра
Заньковецько© породила аматорське наслiдування. До того ж не без наслiдкiв
залишилися й гастролi росiйсько© артистки Марi© Савiно©. Походженням з
Укра©ни, вона добре знала народнi пiснi i виконувала ©х, коли викликали на
"бiс". Про Марiю Заньковецьку i Марiю Савiну серед молодi ширилась
примовка: "Двi Марi© полонили нашi мрi©".
Натхненником любительських вистав був Вiктор Iванович Василенко. Вiн
радився з Панасом i частенько навiдував його. А iнодi запрошував свого
друга у флiгель губернiального земства. Тут, з iнiцiативи Вiктора
Iвановича, було засновано музей. Сюди вiн передавав сво© етнографiчнi
знахiдки.
У музе© було влаштовано виставку скульптурних статуеток i груп Леонiда
Володимировича Позена. На не© прибув Панас Якович з Олександром
Михайлiвною. Вiдбулась при мна зустрiч з iсториком Iваном Федоровичем
Павловським та давнiм другом Миколою Андрiйовичем Дмитрi©вим.
- Заздрю я Леонiду Володимировичу, - говорив Дмитрi©в, - що вiн по днав
свою спецiальнiсть юриста з дiяльнiстю скульптора. А от я весь час
залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до лiтератури.
- Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, -
Позен лагiдно повiв сво©ми злегка розкосими розумними очима. Його усмiшка
приховалась у густiй закругленiй бородi. - Менi професiя юриста не до
душi. I хоч не мав художньо© освiти, в товариствi художникiв-передвижникiв
знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижникiв органiзовано i цю
виставку. Тут виставлено мо© працi з життя, побуту та iсторi©.
Василенка як етнографа особливо зацiкавила бронзова "Пастушка":
дiвчинка у свитцi й хусточцi на головi пасе кiзок, огляда околицi,
приставивши долоньку до брiвок.
- Жива дiйснiсть... Жива дiйснiсть, - промовляв Василенко.
- А мене як iсторика захоплю "Запорожець у розвiдцi", - додав
Павловський.
Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру "Переселенцi". Вона
викликала гiркi згадки. А ось i "Жебрак" - старий обдертий дiд трима
шапку, простяга ©© на милостиню. Далi перевiв зiр на скульптуру "Оранка
на Укра©нi". Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось
заревуть, i те ревiння рознесеться, як скарга...
- Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - звернувся Дмитрi©в, щоб розвiяти
похмурi роздуми Панаса Яковича.
- Ви багато зробили, Леонiде Володимировичу, - заговорив Панас до
скульптора. - Але немало належить ще зробити.
- Якби я був майстром пензля, то неодмiнно iлюстрував би вашi твори.
- що iлюструвати i скульптурою. Надходить час увiчнення пам'ятi
нашого земляка, творця "Ене©ди"...
- Давно пора про це поговорити, - Василенко сiв поруч Панаса. - Я
пiдтримую цю думку. Мiська управа ма створити спецiальну комiсiю.
- То добре, Вiкторе Iвановичу... Ти, як гласний мiсько© управи, повинен
подати голос за вiдкриття пам'ятника Котляревському в Полтавi. - Мирний
пiднiс голову i поглядом окинув присутнiх. - Це важка справа. Вiд голови
Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А вiд
губернатора до мiнiстра внутрiшнiх справ ще довший, - похиливши голову,
продовжував: - До мiнiстра внутрiшнiх справ його свiтлостi Сипягiна!
- Це так, - зiтхнув Дмитрi©в.
- Не зiтхай заранi, Миколо Андрiйовичу.
- Я ж кажу, що воли в ярмi i тi ревуть, - перевiв на жарт Дмитрi©в.
Слухаючи розмови, Позен звiвся, пригладив чуба, що звисав на лоба.
- Ця думка давно непоко©ть мене. Уявляю, якi можна створити горель фи
окремих сцен "Ене©ди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарiвника"!.. Аби
добути дозвiл на спорудження... Допоможе менi архiтектор Ширшов.
- Буду добиватись у мiськiй управi. Треба переконати Трегубова. Вiн же
дба за благоустрiй мiста, за його вигляд.
- Це видно, Вiкторе Iвановичу, хоча б з того, що одну вулицю
запроектували назвати Трегубiвською, а вулицi Котляревського нема...
- Та ще й з того, що з введенням монопольно© торгiвлi на горiлку кожну
вивiску пофарбовано та зроблено напис:
"Казенная винная лавка".
- Повернiмося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, -
втрутився Панас Якович. - Чека мо вiд вас, Леонiде Володимировичу,
проекту.
- Обiцяю... Все зроблю, що в мо©х силах. Спробую перелити в бронзу
фрагменти "Ене©ди" й "Наталки Полтавки". Бронза теж може промовляти, як i
рiдне слово.
Тим часом у флiгелi почало збиратися спiвоче товариство. Запросили
Олександру Михайлiвну зiграти на фортепiано. Вона не вiдмовилася. Полились
мелодi© длiчки та Лисенка.
Панас Якович дивився на профiль Олександри. Йому прикро було
спостерiгати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумiв, що ©©
чула вдача, повна жiночностi, часто терпiла вiд буденного життя жiнки
чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди вiдгукувався на ©© нiбито
пустотливi бажання.
Повертаючись додому, вiн нiжно тримав Олександру пiд руку. Тепер була
вона такою рiдною, близькою, як нiколи. Весь час мовчала, нiби збиралася
щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила:
- Чи не поснули нашi хлопчики? Нiколи я надовго не залишала ©х без
свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давнi знайомi вiтали з
народженням його, - звучала в словах материнська гордiсть.
- Так... Пам'ятний для нас 1893 рiк i народженням Михася, й святом
твого тридцятилiття, - Панас Якович зiгрiвав обiймами дружину, подiляючи
©© збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плеканi в
сiмейному вогнищi бажання й надi©. А разом з тим десь на днi душi ворушив
письменницький невпокiй образ горем бито© людини. Снувалися вистраждуванi
епiзоди роману "Повiя"...
* * *
З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя.
Пiсля служби Панас Якович оддавав цiлi години розвагам з дiтьми. Але
довелося зазнавати не тiльки втiхи, а й уболiвань, якi приносила хвороба
Олександри Михайлiвни. Час вiд часу доводилось ©й вiдбувати на лiкування;
зокрема до Харкова. Перебувала вона там пiд наглядом одного з професорiв -
невропатолога - ще з дiвочих рокiв.
Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всi знегоди. Його псевдонiм
"Мирний" набував значення не тiльки в творчому, айв особистому життi. Коли
ви©здила Олександра Михайлiвна на лiкування, вiн багатьма листами
пiдтримував ©© морально, висловлював глибокi почуття й уболiвання.
Подiлився сво©ми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав
до нього:
"2 сiчня 1895 р. Полтава
Щиро поважний добродiю Вiкторе Iвановичу!.. Як то колись купно стрiвали
ми новий рiк; а тепер?.. Кiнець минулого року я провiв у палатi; якраз
получилася нужна бумага... Сидiв до половини 11 години. Вернувся додому -
один, як палець. Сестра пiшла до сво©х дiтей; мо© облягли спати... Сам
вештався-вештався по хатi, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився
- ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркi думки уже не дали
спати... А як там дiтвора, чи буде на сьогоднi здорова? Як жiнка одна собi
у Харковi - чи не погiршало ©й?.. здив, бачите, до не© на другий день
свят. Бачив ©© i знайшов, що ©й покращало; прийшла вже в себе зовсiм;
тiльки коли-не-коли обiзветься ©© тяжка хвороба, та вона вже ©© осилю ...
Бiльше двох мiсяцiв не бачились...
...Життя - довга нива, поки пройдеш ©© - не раз поколешся. За отi
колючки на мо©й нивi я приймав i свою пригоду... Дасть бог, може, i в наше
вiконце зася сонце; затягнуться болячi виразки, пiдживуть, i життя знову
поплететься тихо та мирно; а пiд ту тиш, може, ще й доведеться менi
зробить не задля себе тiльки, а для рiдного краю, що згодував тебе,
принадив тво серце до себе, заставив його любити..."
Повернення з лiкарнi Олександри Михайлiвни приносило оновлене щастя
чулому, турботливому батьковi й мужньому громадянину.
Тепер при кожнiй нагодi залишався вдома, слухав, як читала йому романи
Олександра Михайлiвна. Французькi i нiмецькi перекладала вголос. Панас
жадiбно знайомився з новинами зарубiжно© лiтератури.
Iнодi майстрував, лагодив щось i навiть допомагав старенькiй нянi, коли
бачив, що вона втомилася.
А в свята знаходив час навiдати земляка Гната в його хижi. Тут
сходилися робiтники-побратими. Вони звикли до гостя, привiтно зустрiчали
його, охоче розмовляли, хотiли послухати новини.
Найчастiше такi вiдвiдини припадали на днi урядово-царських свят, коли
заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивiшувались царськi
портрети. Попи й дяки спiвали, справляли молебнi в церквах, пiсля чого
виконували царський гiмн. Вiд чиновникiв губернатор вимагав обов'язкового
вiдвiдування таких молебнiв у повнiй параднiй формi й при шпазi. То була
велика мука для Панаса Яковича.
Зустрiч з побратимами вiдбулася i в днi "святкування" коронацi©
iмператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зiйшлися в
заворсклянському лiсi, з додержанням правил конспiрацi©. Панас Якович
потрапив до того дуба, пiд яким двадцять рокiв тому збиралися учасники
товариства "Унiя". Це його схвилювало, нагадало колишнiх друзiв, яких доля
закинула десь у сибiрськi нетрi, а декого повела на шибеницю.
Дуб ледве розпустив молоде листя, занiмiв, нiби ласкаво вiтав гостей
пiд сво©ми пишними шатами.
Гнат просив друзiв триматися вiльно, як на звичайнiй гулянцi. Панас сiв
на трухлявому пеньочковi, поклав поруч себе постарiлого солом'яного бриля,
скинув темно-синi окуляри.
- Друзi! - почав Гнат. - Зiйшлися ми, щоб поговорити про свою робiтничу
долю та й вiдсвяткувати коронацiю нового, богом, а не людьми, даного
iмператора - вседержителя тюрем i сибiрсько© каторги, - посмiхнувся,
розгладив сво© прибитi сивиною вуса.
- Вiдсвятку мо, тiльки не так, як у Москвi, на Ходинцi. - Робiтники
заворушилися, загомонiли.
- Що ж там було на Ходинцi?
- Розповiдають прибулi з Москви залiзничники, що його царська
величнiсть вирiшила ощасливити народ коронацi ю. На Ходинському полi серед
проваль побудували бараки, крамницi, рiзнi примiщення, щоб безкоштовно
роздавати народовi цукерки, пряники i всякi дешевi брязкальця. Великi
натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля...
Загинуло та покалiчено тисячi людей... Отак криваво почалося царювання
Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб i дiти та внуки
знали.
- Кривавими цифрами закарбувати треба!
- Добре почав царювання!
- А його, гада коронованого, не скинули в ту прiрву?
- Шкода...
- Ото коронацiя!
- Свято для отари овець, що всi разом мекають.
- Не мекають, а спiвають "Боже, царя храни".
- Хто спiва , хто скаче, а хто плаче.
- Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.
- Може, цей царьок вiльготи дасть?
- Сподiвайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для
того, щоб ©© цариця олi ю мастила. Ха-ха-ха!
- Кожний правитель приносить якiсь реформи, - пояснював Гнат, -
Олександр II звiльнив крiпакiв вiд землi, дав людям голодну волю.
Олександр III поширив казенну торгiвлю горiлкою, увiв акцизнi податки на
тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те назива ться вседержавною
мудрiстю, або дурiстю.
- Так нашому брату робiтниковi затягають каблучку на ши©...
- Зiгнули в дугу нашого брата.
- Не тiльки зiгнули, а й у баранячий рiг скрутили.
- В'язи б ©м скрутити!
- Хто ж доведе нас до розуму?
- За свiй власний розум треба братися.
Панас Якович розповiв про рiд царiв Романових, про придворнi iнтриги,
криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати
Петропавловсько© фортецi, де гинули й гинуть кращi люди, борцi за волю.
- Ех! Взяти б та всiх ©х...
Гнат затяг пiсню.
© пiдхопили робiтники. Розляглась тужна, як невiльницький стогiн,
мелодiя, котилася вiдгомоном по дiбровi, аж дуби стрепенулися.
Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу вiн витяг з
кишенi нещодавно написану "Розмову двох кумiв про земськi дiла". Робiтники
скупчилися навколо.
- Здоров був, куме! Звiдкiля
Господь несе тебе додому?
- Водив на продаж я теля...
На обличчях робiтникiв заграли усмiшки. Прислухалися до зачитуваного.
Часом зривався голосний смiх, коли йшлося про земських дiячiв.
- Отам пани
Самi найстаршi засiдають, -
Шепче сват менi на вухо. -
Управа, що ©© доймають
Чимало всi, - ти тiльки слухай...
А посерединi якраз -
Самий найстарший - предводитель.
На лiву руч вiд його - князь,
Великий, кажуть, вiн водитель
Обiдiв всяких". Далi, бач, -
За тими довгими столами
Сидять все гласнi - он мiж ними,
Дивись, - сидить з Ромна багач-
Вимальову ться цiла галерея земських гласних. Розглядають новий закон,
щоб дозволено було шмагати батогами селян. Вiдбува ться процедура
голосування шарами.
Чимраз гучнiшим i гучнiшим смiхом слухачi переривали читання, а по
закiнченнi схвально загомонiли:
- Здоворо!
- Ото земство!
- У них язик, як у цигана батiг лящить.
- П'явки! Взять би всiх та до одного...
- Голими руками ©жакiв не вiзьмеш...
- Якщо не руками, то оглоблею.
- А може, спробувать! Руки нашi мозолястi, як залiзо, загартованi.
- Там вiд достаткiв дурiють, а тут - гни спину, голодуй, корись. - Або
©дь на переселення!
- Куди?
- Все дно, де продавати свою силу.
- Якби ту силу не продавать, а докупи з' днати.
- Такi порядки пiшли, що все можна купити за грошi.
- У кого грошi, той i хороший, а у кого торба драна, той без жупана.
- Купують за п'ятака i наших сестер...
- Знаю, - обiзвався поважний чоловiк. - Одна тут спiвала з слiпим
скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсiм на вулицi.
- Ви ©© знали, ту безталанну вуличну? - схвильовано запитав Панас
Якович.
- Знав, бо з наших-таки кра©в жiнка. Iнодi розмовляв з нею. Дуже
журилася. Проклинала лиходi©в. "Вогонь ©х пожре", - говорила. Потiм
помандрувала десь суворо© зими шукати рiдно© хати аж пiд Гадячем...
Либонь, там жила ©© мати, - поглянувши навколо, та мниче додав: - Кажуть,
недаремно саме тi © доби вогнем спалахнув панський будинок пiд Полтавою.
Мабуть, викресала вогню ©© мстива рука.
Побратими переглянулись, похитуючи головами.
- А потiм ви ©© не зустрiчали?
- Нi... Видать, не повернулась. Може, задубiла десь. Така лиха доля.
Вродлива була, а голос який...
- Гадяцьким шляхом ходили i ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрiчi,
- Гнат глянув на Панаса Яковича.
- Ой, зустрiчi, зустрiчi, - задумливо вiдповiв...
Коли повертався, лягали вже сутiнки на землю, а дуби шумiли тоскно,
скорботно. Не поспiшав, прислухався до того шуму, нiби хотiв почути щось
рiдне, незабутн . Iшов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги
вiд тяжко© ношi. А небо зорями квiтчалося, розсипаючи срiблясту порошу
Чумацького Шляху.
Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:
- Знову забарився. Не на службi ж був? Забува ш про мене, до плачу
доводиш, - наливалася скорботою кришталева блакить очей.
- Так треба, Лесю... Треба, - лагiдно дивився, нiби благав пробачення.
Сидiв довго бiля лiжка дружини. Не зводив з не© погляду. А коли
заснула, тихо пiшов у свою кiмнату, сiв за стiл.
Весь час купчилися думки бiля сказаного старим робiтником про
безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню рокiв тяжко© розради.
Вимальовувався зимовий шлях, яким мандру жiнка. Рука потяглася до паперу.
Визрiвав фрагмент останньо© частини роману "Повiя":
"Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи
червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi
хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було
сумно i тихо, мороз дужчав... Тодi тiльки ударила в голову думка, що вона
iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде,
а бiжить. Рип за рипом, рип, рип i рип!.. I злива ться той рип у один
неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А
кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випаде, трiсне
земля вiд морозу, i розда ться той гук у холодному повiтрi".
Нiби разом з безталанною i сам переходив снiговi замети, iшов, падав,
пiдiймався. Шукав для не© пристановища. Де його знайти? Де жаданий
притулок для тих, кого доля вигнала з тепло© хати на вулицю?..
* * *
На службi рiдко залишався в сво му кабiнетi. Здебiльшого сидiв за
столом у великiй залi, заповненiй спiвробiтниками Полтавсько© казенно©
палати. З вiкон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок - по
той бiк парку, кадетський корпус. Iнодi пiдходив до вiкна, щоб перепочити,
дивився на муштру кадетiв, повертався, сiдав за стiл. Нiяко© фамiльярностi
не дозволяв у поводженнi iз спiвробiтниками, хоч коли хтось i величав його
"ваше превосходительство", то хмурив брови i нiби не чув звертання.
Доводилось багато працювати, бо фiнансовi справи цiло© губернi© були
зосередженi в його установi. З великою увагою стежив за фiнансуванням
культурних заходiв, дбав про поширення пенсiйного забезпечення. До того ж
iще доводилося працювати в "Товариствi допомоги бiдним учням" та iнших
громадських закладах. Не минав жодного засiдання мiсько© управи, коли там
розглядалося питання про увiчнення пам'ятi Миколи Гоголя, Iвана
Котляревського. Вiн входив у спецiальну комiсiю разом iз сво©ми приятелями
Василенком, Позеном, Павловським, книгарем укра©нсько© книгарнi
Маркевичем.
На одному з таких засiдань вiдбулась дискусiя, в якiй було кинуто докiр
управi за байдужiсть до знайдення мiсця пам'ятниковi Котляревському. Але
голова Трегубов, якому нещодавно урочисто вiдзначали тридцятилiття
дiяльностi, не зважав на настирливiсть членiв комiсi©. Вся його
чотирикутна постать крила в собi байдужiсть, олiмпiйський спокiй, вiд
вузьких прорiзiв очей, коротких вусiв на широкому обличчi до пухнастих
рук, якими вiн флегматичне розводив, коли не мiг дати позитивно©