Лизогубом Федором Андрiйовичем.
Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких -
пископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед
них вiн пiзнав непримиренного Гната.
Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму
губернатора Урусова:
"З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка
переноситься до любимо© вiтчизни, i, при днуючись до святкування вiдкриття
пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашо© дорого©
Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню мо
поздоровлення".
Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi
хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник
Гнат, коли хотiв висловити сво заперечення. З прихованою усмiшкою в очах
поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторсько©
ложi, ©х пiдхопила президiя i дехто в залi.
Пiсля запитання телеграми губернатора пископ Iларiон залишив ложу. В
його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що,
мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усi ю
офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з сво©ми пiдручними.
Не криючи сво © тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для
довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi укра©нсько© книгарнi
Маркевичу.
Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та фiменково© - викликали
пожвавлення в театрi. "На сторожi коло ©х поставлю слово!" - останнi слова
фiменково© злилися з овацi ю.
Вiд губернiально© земсько© управи привiтання виголосив голова Лизогуб
Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав
управителям вказiвки в якомусь iз сво©х ма ткiв. Слухаючи його, Панас
Якович похитав головою.
- Чого ти, Панасе? - запитав Василенко.
- Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на
ешафотi, а цей нiби грiхи його замовля сво©м лiберальним
вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член та мно©
"Унi©" Дмитро...
- Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха.
На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук,
потрясаючи сво ю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками
урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi
вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов
посадив Романчука в президi© поруч з головою губернiально© земсько©
управи.
Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
- Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко
сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала".
Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя
Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а
iнша, демократична, в особi Стефаника.
Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову:
- Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чесько© громади вiтав
Коварджик...
Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби
викладав сво© iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками:
- Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi
спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський.
Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного
товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся
поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн
не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi.
Його чотирикутна постать нiби на©жачилась i набубнявiла.
- З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте
й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло
знову i в устах батька нашо© укра©нсько© лiтератури Iвана Котляревського
гучно зазвучало по всьому свiту!..
Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора,
який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову
зборiв.
Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрi вська вiд
Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в не© солом'яний капелюшок.
Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко
привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Укра©нку, яка
вiдповiдала ©й схвальним поглядом, почала:
- Шановнi панове!
Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд
Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала.
Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiйма ться з
крiсла, ще раз кида грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник
Фiлонов залиша ться. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче
збира ться придушувати чергове повстання.
Зблiдлий Трегубов продовжу дзвонити. Вловлюючи хвилину, дiвчина
настирливо знову:
- Шановнi панове!
Нарештi тремтячим голосом зверта ться Трегубов:
- Панове! На цьому урочистому засiданнi не повинно бути мiсця
демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання i розлiгся визивний
смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки:
- Ганьба!
- Дайте говорити дiвчинi!
- Свободу дайте!
Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру рокiт вiд гальорки до
залу. Здавалося, що й розвiшанi на другому ярусi портрети
Гулака-Артемовського, Гребiнки, Квiтки-Основ'яненка, Костомарова
заворушилися. А Шевченко в срiбнiй рамi нiби ожив i гнiвно, заклично
поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi.
Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти.
На сцену швидко пiдiйма ться харкiвський присяжний повiрений
Мiхновський. Галас спада .
- Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у
лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати
на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а
привiтальну теку залишаю президi© зборiв, - кинув на стiл.
Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени.
- Прошу, - продовжу вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i
дати виписку для оскарження в сенат.
- Правильно! - загули голоси.
Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити?
Дiвчина кида i свою порожню теку на стiл президi©, сходить зi сцени,
зустрiнута обiймами Лесi Укра©нки. Пiдiйма ться чернiгiвський повiрений
Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють
враження.
- Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського i при днуюсь до
його протесту.
Трегубов нада слово спiвробiтниковi "Орловського вестника"
Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту.
- Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини на народне
свято. Нас обурю таке становище. Я - орловець - при дную свiй протест,
погоджуючись з попереднiми ораторами!
У залi не змовкали вигуки, ©х пiдтримувала гальорка.
- Ганьба!
- Дайте свободу ораторам!
- Геть узурпаторiв!
- Свободу дайте!
Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку.
На сцену виходили один за одним представники, що мали читати сво©
привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi теки
клали на стiл президi©.
Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко,
демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi.
Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до
Лизогуба.
Швидко театр опустiв. Горленко неохоче виходив, невiдомо до кого
промовляючи:
- Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та
мирно треба чинити.
Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй рамi
портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал.
На вулицi ще купчилися люди. З'явилася полiцiя, щоб "пресекать
демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна.
До Мирного пiдiйшов Короленко.
- Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. - Разом пiшли вулицею,
запрудженою збуреними людьми.
Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв:
Шалiйте, шалiйте, скаженi кати,
Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми...
Пiсню пiдхопили десятки голосiв. Залунала, набуваючи чимраз бiльшо©
потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали
простору та волi.
- Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича.
- То галичани подарували ©© Котляревському. Незабаром появився Фiлонов
на конi. З ним жандарми. Фiнал першого дня святкування Котляревського
завершувався втручанням найлютiшого чиновника адмiнiстративно© влади в
губернi©. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiсько© думи Трегубов
вiдклав до наступних засiдань розгляд численних привiтань, ©х поступило
росiйською мовою 208, укра©нською - 238 та решта чеською i французькою
мовами. Не змогли висловитися на святi прибулi гостi з Америки та
вропейських кра©н *
* Пода ться за матерiалами мемуарно© монографi© полтавського журналiста
Дмитра Iваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цi ю
монографi ю наведено текст вiтально© телеграми губернатора Урусова та
вмiщено данi про офiцiйну частину вiдкриття пам'ятника i черговiсть
виступiв на урочистому засiданнi.
* * *
Художня частина свята вiдбулася 31 серпня у гоголiвському музейному
примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з
перших iлюстраторiв "Ене©ди" художника Порфирiя Мартиновича, який виконав
©х у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергi м Василькiвським у
Петербурзькiй художнiй академi©. Тодi студента Мартиновича палко
пiдтримував у цьому один з фундаторiв Товариства передвижникiв Iван
Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повiтi, престарiлий
Мартинович привiз дарунки свого таланту на свято, де його зустрiли з
великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекцiйний
лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв.
Панас Якович не мiг не висловити свого прихильного ставлення до
художника - не тiльки iлюстратора, а й талановитого побутописця. Та й
сво©м життям Мартинович нагадував багатьох бездольцiв, до яких виявляв
особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст.
Лiтературно-художнiй ранок, присвячений пам'ятi Котляревського,
вiдбувався без представникiв адмiнiстративно© влади, що покладалась у
цьому разi на пильнування та мно© служби полiцейського управлiння.
Вiдкрив збори Микола Садовський декламацi ю:
Сонце грi , вiтер вi
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда , -
А де ж дiвся соловейко?
Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi
слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському".
Уривки "Ене©ди" чита Михайло Старицький. Довгi сивi вуса, острiшки
гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей -
як той мандрiвник з Ене во© ватаги...
У перервi Панас Якович зустрiв Володимира Галактiоновича. Вiн тримав
розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кiнця
статтями, повiдомленнями про Котляревського та вiдкриття пам'ятника.
Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка.
- Газету не можна обвинувачувати у вiдсутностi лiбералiзму, -
посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала жити в Полтавi перша
приватна газета, а успiхи наявнi...
- То завдяки енергi© Дмитра Iваненка. Вiн охоче вмiща й мо©
етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв.
- Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi:
"31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей,
прибулих на вiдкриття..."
- Завiтаю.
- Зустрiнемося там...
Пiсля перерви - концерт. Диригу Микола Лисенко. На завершення -
вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братiв Карпенка-Карого,
Саксаганського, Садовського...
Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль Наталки у ювiлейнiй
виставi виконувала акторка Любов Лiницька.
В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на
Кобищани, куди мали прибути приятелi. Разом з ним по©хав i Василь
Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи
доручення Iвана Франка. Така розмова вiдбулась у домашньому кабiнетi
Мирного.
- Маю особисте прохання до вас вiд Iвана Яковича Франка i звертання
нашо© Укра©нсько-русько© радикально© партi©, - почав Стефаник.
- Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання.
- Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтавi,
нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянсько© демократi©.
- Демократичнi й соцiалiстичнi iдеали радикалiв менi дорогi... Але
партiя радикалiв - це сво рiдне явище для
Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрi©.
- Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, ©дучи сюди,
мав намiр обов'язково побувати в Петербурзi i зустрiтися з Максимом
Горьким, почути його живе слово. Радив менi Франко зустрiтися з ним i
передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь ви©хав. Шкодую, що не
вiдбудеться сподiвано© зустрiчi.
- Передайте Iвановi Франковi, що його прохання виконуватиму, -
повернувся Мирний до попередньо© розмови. - По можливостi об' днаю групу
прихильникiв.
- Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашо© розмови...
У вiтальнi вже сходилися гостi, ©х приязно приймала Олександра
Михайлiвна, знайомила з сво©ми дiтьми.
- Це наш найстарший - Вiтя - одинадцять рокiв ма ... Навча ться в
гiмназi©. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише почина буквар
гортати й малюнки вирiзу ...
- Нi, не вирiзую... Татко заборонив, - засоромився хлопчик i закрив
обличчя материною спiдницею.
- Бачите, який, - смiялась Олександра Михайлiвна. Забрала дiтей,
вiдвела в дитячу кiмнату. Повернувшись, сiла за фортепiано. Полилися
мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили:
Ой що ж бо то та за ворон,
Що по морi кряка ?
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак збира ?
- От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в тво кобищанське
гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну.
- Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу.
- Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, - заперечив Микола
Дмитрi©в. - Оце ми розмовляли з Ольгою Петрiвною... така думка, щоб
органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край".
- Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький.
- Коли про це зайшла мова в мо©й хатi, то менi належить гаряче
привiтати друзiв.
- I стати на чолi редакцi© журналу! - додав Василенко.
- Нi... З багатьох мiркувань належало б очолити журнал Миколi
Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися.
- Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один рiк,
поки доб' мося дозволу.
- Не впадай, мамо, у сво© вагання! - обiзвалася Леся Укра©нка. - Подi©
розгортаються... Може, околi скоро отой шеф жандармiв...
- Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все дi ться,
- застерiгала мати.
- Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хiд подiй з
високих гiр, а не з тихо© долини... Запрошую все наше товариство до себе,
в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю сво© новi вiршi, поеми.
- Та й на Драгоманову гору завiта мо, - додала Олена Пчiлка.
- Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний.
Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи:
Смiливо, друзi...
- Завжди вона щось вигада , - хитала головою мати. Ще дужче Леся
вдарила по клавiшах. До не© пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському
поклав ©й руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв. На верхiв'я
широкого ясновидства пiдiймала його нова сила.
* * *
Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут
Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся пiд
ношею часу. Покошлана вiтрами солом'яна покрiвля почорнiла, мiсцями
взявшись зеленкуватим мохом.
Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи ©© в сонця та вкорочуючи
його лiтню орбiту. Застиглi в та мничих передчуттях сади випромiнювали
щедроти землi пахощами переповнених щiльникiв та достиглих плодiв.
Задумливо оглядали птицi спустiлi вiд пташенят гнiзда; лише безжурно
юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i
деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро вимiрював простори далекого
лету.
Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою.
- Тут я, - мовила, - ще дiвчинкою колись ранками вигрiвалася проти
сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може.
- Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчiлкою. Можеш i на карнизi
присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi.
Гостi розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною
скатертиною.
- Пригадую цю скатертину дуже давно, - поважно обiзвався Михайло
Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi мiсце i
Микола Лисенко.
- Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн по©хав у чужi
кра©, залишивши скатертину в цiй хатi.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
- Пригадую, як ми на цьому подвiр'© зустрiчалися. Скiльки тодi
райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди я сво
пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, - крiзь iмлисту
поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн
намагався виглянути з минувшини в майбуття.
- Михайле Петровичу! Голос серця переда ться поколiнням. Пригаду те, як
ви закликали колись нашу молодь до працi... "На вас, завзятцi-юнаки...
кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького.
- Спасибi, доню, що не забува ш доброго. Але пiдтято нашi крила. Несем
стражденницький вiнець.
- Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
- Мамо! кому перейняти вогонь сердець. Вiн незгасний, як iскра
Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва.
- Тобi все зда ться таким, Лесю, як у казцi. А ми дивимося на свiт
очима достиглими й бачимо глибше.
- Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi...
- Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, - Олена
Пчiлка сумовито дивилася на Лесю.
- Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльно©, честi i
правди. Вiтер революцi© змете шибеницi!
- Лесю, страшить мене той вiтер революцi©.
- Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвi тумани. Хай собi вi ! Тверда рука
напина вiтрила!
- Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер.
- Так. Його Михайло Петрович назива боревi м... "Смiло глянемо в вiчi
боревiю та змiрку мо усе розумом"... Так, зда ться, сказано у вашому
вiршi, Михайле Петровичу?
О, скiльки бiд, розрад i катування
На тiм шляху тернистiм я дiстав -
За серця жар, за вибухи змагання,
За сiянку мо©х питомих мрiй,
Сподiванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепiв рiй... -
Старицький опустив на груди голову.
- Я подiляю, друже, тво хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш,
отой "стражденницький вiнець". Ти в поезi©, а я в музицi. - Микола
Вiталiйович замовк, збираючись з думками. - Породженi струнами звуки -
вiчнi. Вони нескоримi, бунтiвливi. Коли хочете знати, то музика
найреволюцiйнiшим виявом людського духу. Музика може покоряти серця i
вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти
дума ш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Вiн у музицi
проголосив визволення людини вiд приниження ©©, поширив горизонти вiльно©
художньо© мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
- Дивлюся, як виблиску проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн... Тече...
I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов сюди, а вiн
усе тече, вiдмiряючи час сво©м невпинним плином.
- Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! - вкинула
Леся.
- Ти велика мрiйнице, Лесю! Все тобi кудись линути, забиратися на
високi гори... А менi зда ться, що й з цi © Драгоманово© гори далеко можна
сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! - хвилювалась Ольга
Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав сво© найкращi мрi©.
- I понiс ©х у далекий свiт... Я шаную свого дядька... Але те, що
плекав вiн у сво©х мрiях, пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили
дiють у суспiльствi!
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
- Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля.
- Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб' ться, а його вчинок породить
тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського прогресу!..
Схиляюся перед тими, що на сво©х знаменах написали гасло: "Пролетарi всiх
кра©н, днайтеся!"
Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор зачитував ©м
ленiнську "Искру".
- Вогонь тво©х речей, Лесю, зiгрiва мо серце. Приходять новi
поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про
нього мрiяв Шевченко:
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Диву шся, чому не йде
Апостол правди i науки?
- Хай гряде! До дна вип' мо наповнений келих, - Старицького не залишав
давнiй артистичний хист. |
- Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка.
Гостi розташовувалися пiд розлогими вербами. Пожовтiлими стернями
стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар.
А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля злилися в неосяжнiй
повенi просторiв.
* * *
Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi буревi©
днiв, зупинився тут, на цiй рiднiй горi, де залишив юнь i мереживо
весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжко© подорожi, зупинився на межi,
до яко© привела уява в шуканнях дивно© кра©ни заповiтних мрiй i видiнь.
Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами, обдаючи давно
знайомими пахощами степового роздолля. Впивав ©х, тамуючи жагу. Як i
колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя до
берегiв кришталевоводого Псла.
У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у
молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася до
нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллясто© яблунi. Пiшов i
тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило гiлля,
вкрите вересневою позолотою.
Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля
яру. Здавалося, от-от з не© вийде дiвчина з коромислом на плечi. Чекав,
наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi
роки i вiддати ©м незгаслий трепет свого серця.
Нiби зачарований, пiдходив ближче. Вiд хати повiяло пусткою, з-пiд
стрiхи випурхнули кажани, жалiбно заскiмлили. За причiлком щось, наче
ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив, що то сидiв старий
скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав...
- Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою
сто©ть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото овечат,
то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться
в пустцi, то до того звик. Вони, як малi дiти, плачуть. Все-таки
обзива ться щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась сюди, до колишньо©
материно© хати, безталанна вродливиця... Зда ться, Галею звали...
Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було це люто©
зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений люд зiйшовся...
Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею...
- Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!...
- Якщо не говорити, то й не буду... - Дiд погнав овечат. - Бришки,
бришки до двору, куцохвостi!..
Стояв, як очманiлий. Якась невидима сила нiби заворожила на цьому
мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким листом кучерявий клен,
тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього...
Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти. Тихо ронився
на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом.
Мiсяць сходив, як i колись. Лише тепер його промiння сiяло холодну
луску по землi. Зорi одна за одною запалювались у бездонному небi,
посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози...
Сидiв, нiби чекав когось... Та хiба можна повернути минуле? Хiба
трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями?
Пiтьма ночi трепетно голубила в сво©х обiймах землю. Полином пропахлий
вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному маревi гойдалися тумани,
колихаючи пiсню...
Стелися, барвiнку, низенько...
Хто спiва ©©? Чий голос в' ться над цими зачарованими просторами? Яка
вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж ©© улюблена пiсня. Яка
дiвчина тепер голубить ©© сво©м звабливим голосом? I куди, якими шляхами
чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i кинути в
невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть.
Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали жаль
за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер
i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай! То вони розповiдають
билицю...
Про що вона марила в останньому снi? Яку тривогу принесла до рiдно©
хати? В думках зринали фрагменти для останньо© частини роману "Повiя".
"Сон колише ©©, наганя ще бiльше забуття. Це зразу наче що по зашийку
©© трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед
нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять
зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики
в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому
поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий
та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чи се поле?" - пита
вона прохожого шляхом чоловiка. "Тво поле", - каже той, скидаючи перед
нею шапку... I от з усiх сторiн, з усiх кра©в, з-за густо© пшеницi i
Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких -
пископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед
них вiн пiзнав непримиренного Гната.
Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму
губернатора Урусова:
"З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка
переноситься до любимо© вiтчизни, i, при днуючись до святкування вiдкриття
пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашо© дорого©
Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню мо
поздоровлення".
Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi
хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник
Гнат, коли хотiв висловити сво заперечення. З прихованою усмiшкою в очах
поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторсько©
ложi, ©х пiдхопила президiя i дехто в залi.
Пiсля запитання телеграми губернатора пископ Iларiон залишив ложу. В
його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що,
мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усi ю
офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з сво©ми пiдручними.
Не криючи сво © тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для
довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi укра©нсько© книгарнi
Маркевичу.
Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та фiменково© - викликали
пожвавлення в театрi. "На сторожi коло ©х поставлю слово!" - останнi слова
фiменково© злилися з овацi ю.
Вiд губернiально© земсько© управи привiтання виголосив голова Лизогуб
Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав
управителям вказiвки в якомусь iз сво©х ма ткiв. Слухаючи його, Панас
Якович похитав головою.
- Чого ти, Панасе? - запитав Василенко.
- Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на
ешафотi, а цей нiби грiхи його замовля сво©м лiберальним
вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член та мно©
"Унi©" Дмитро...
- Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха.
На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук,
потрясаючи сво ю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками
урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi
вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов
посадив Романчука в президi© поруч з головою губернiально© земсько©
управи.
Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
- Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко
сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала".
Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя
Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а
iнша, демократична, в особi Стефаника.
Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову:
- Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чесько© громади вiтав
Коварджик...
Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби
викладав сво© iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками:
- Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi
спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський.
Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного
товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся
поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн
не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi.
Його чотирикутна постать нiби на©жачилась i набубнявiла.
- З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте
й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло
знову i в устах батька нашо© укра©нсько© лiтератури Iвана Котляревського
гучно зазвучало по всьому свiту!..
Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора,
який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову
зборiв.
Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрi вська вiд
Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в не© солом'яний капелюшок.
Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко
привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Укра©нку, яка
вiдповiдала ©й схвальним поглядом, почала:
- Шановнi панове!
Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд
Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала.
Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiйма ться з
крiсла, ще раз кида грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник
Фiлонов залиша ться. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче
збира ться придушувати чергове повстання.
Зблiдлий Трегубов продовжу дзвонити. Вловлюючи хвилину, дiвчина
настирливо знову:
- Шановнi панове!
Нарештi тремтячим голосом зверта ться Трегубов:
- Панове! На цьому урочистому засiданнi не повинно бути мiсця
демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання i розлiгся визивний
смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки:
- Ганьба!
- Дайте говорити дiвчинi!
- Свободу дайте!
Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру рокiт вiд гальорки до
залу. Здавалося, що й розвiшанi на другому ярусi портрети
Гулака-Артемовського, Гребiнки, Квiтки-Основ'яненка, Костомарова
заворушилися. А Шевченко в срiбнiй рамi нiби ожив i гнiвно, заклично
поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi.
Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти.
На сцену швидко пiдiйма ться харкiвський присяжний повiрений
Мiхновський. Галас спада .
- Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у
лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати
на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а
привiтальну теку залишаю президi© зборiв, - кинув на стiл.
Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени.
- Прошу, - продовжу вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i
дати виписку для оскарження в сенат.
- Правильно! - загули голоси.
Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити?
Дiвчина кида i свою порожню теку на стiл президi©, сходить зi сцени,
зустрiнута обiймами Лесi Укра©нки. Пiдiйма ться чернiгiвський повiрений
Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють
враження.
- Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського i при днуюсь до
його протесту.
Трегубов нада слово спiвробiтниковi "Орловського вестника"
Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту.
- Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини на народне
свято. Нас обурю таке становище. Я - орловець - при дную свiй протест,
погоджуючись з попереднiми ораторами!
У залi не змовкали вигуки, ©х пiдтримувала гальорка.
- Ганьба!
- Дайте свободу ораторам!
- Геть узурпаторiв!
- Свободу дайте!
Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку.
На сцену виходили один за одним представники, що мали читати сво©
привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi теки
клали на стiл президi©.
Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко,
демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi.
Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до
Лизогуба.
Швидко театр опустiв. Горленко неохоче виходив, невiдомо до кого
промовляючи:
- Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та
мирно треба чинити.
Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй рамi
портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал.
На вулицi ще купчилися люди. З'явилася полiцiя, щоб "пресекать
демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна.
До Мирного пiдiйшов Короленко.
- Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. - Разом пiшли вулицею,
запрудженою збуреними людьми.
Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв:
Шалiйте, шалiйте, скаженi кати,
Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми...
Пiсню пiдхопили десятки голосiв. Залунала, набуваючи чимраз бiльшо©
потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали
простору та волi.
- Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича.
- То галичани подарували ©© Котляревському. Незабаром появився Фiлонов
на конi. З ним жандарми. Фiнал першого дня святкування Котляревського
завершувався втручанням найлютiшого чиновника адмiнiстративно© влади в
губернi©. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiсько© думи Трегубов
вiдклав до наступних засiдань розгляд численних привiтань, ©х поступило
росiйською мовою 208, укра©нською - 238 та решта чеською i французькою
мовами. Не змогли висловитися на святi прибулi гостi з Америки та
вропейських кра©н *
* Пода ться за матерiалами мемуарно© монографi© полтавського журналiста
Дмитра Iваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цi ю
монографi ю наведено текст вiтально© телеграми губернатора Урусова та
вмiщено данi про офiцiйну частину вiдкриття пам'ятника i черговiсть
виступiв на урочистому засiданнi.
* * *
Художня частина свята вiдбулася 31 серпня у гоголiвському музейному
примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з
перших iлюстраторiв "Ене©ди" художника Порфирiя Мартиновича, який виконав
©х у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергi м Василькiвським у
Петербурзькiй художнiй академi©. Тодi студента Мартиновича палко
пiдтримував у цьому один з фундаторiв Товариства передвижникiв Iван
Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повiтi, престарiлий
Мартинович привiз дарунки свого таланту на свято, де його зустрiли з
великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекцiйний
лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв.
Панас Якович не мiг не висловити свого прихильного ставлення до
художника - не тiльки iлюстратора, а й талановитого побутописця. Та й
сво©м життям Мартинович нагадував багатьох бездольцiв, до яких виявляв
особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст.
Лiтературно-художнiй ранок, присвячений пам'ятi Котляревського,
вiдбувався без представникiв адмiнiстративно© влади, що покладалась у
цьому разi на пильнування та мно© служби полiцейського управлiння.
Вiдкрив збори Микола Садовський декламацi ю:
Сонце грi , вiтер вi
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойда , -
А де ж дiвся соловейко?
Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi
слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському".
Уривки "Ене©ди" чита Михайло Старицький. Довгi сивi вуса, острiшки
гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей -
як той мандрiвник з Ене во© ватаги...
У перервi Панас Якович зустрiв Володимира Галактiоновича. Вiн тримав
розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кiнця
статтями, повiдомленнями про Котляревського та вiдкриття пам'ятника.
Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка.
- Газету не можна обвинувачувати у вiдсутностi лiбералiзму, -
посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала жити в Полтавi перша
приватна газета, а успiхи наявнi...
- То завдяки енергi© Дмитра Iваненка. Вiн охоче вмiща й мо©
етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв.
- Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi:
"31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей,
прибулих на вiдкриття..."
- Завiтаю.
- Зустрiнемося там...
Пiсля перерви - концерт. Диригу Микола Лисенко. На завершення -
вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братiв Карпенка-Карого,
Саксаганського, Садовського...
Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль Наталки у ювiлейнiй
виставi виконувала акторка Любов Лiницька.
В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на
Кобищани, куди мали прибути приятелi. Разом з ним по©хав i Василь
Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи
доручення Iвана Франка. Така розмова вiдбулась у домашньому кабiнетi
Мирного.
- Маю особисте прохання до вас вiд Iвана Яковича Франка i звертання
нашо© Укра©нсько-русько© радикально© партi©, - почав Стефаник.
- Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання.
- Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтавi,
нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянсько© демократi©.
- Демократичнi й соцiалiстичнi iдеали радикалiв менi дорогi... Але
партiя радикалiв - це сво рiдне явище для
Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрi©.
- Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, ©дучи сюди,
мав намiр обов'язково побувати в Петербурзi i зустрiтися з Максимом
Горьким, почути його живе слово. Радив менi Франко зустрiтися з ним i
передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь ви©хав. Шкодую, що не
вiдбудеться сподiвано© зустрiчi.
- Передайте Iвановi Франковi, що його прохання виконуватиму, -
повернувся Мирний до попередньо© розмови. - По можливостi об' днаю групу
прихильникiв.
- Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашо© розмови...
У вiтальнi вже сходилися гостi, ©х приязно приймала Олександра
Михайлiвна, знайомила з сво©ми дiтьми.
- Це наш найстарший - Вiтя - одинадцять рокiв ма ... Навча ться в
гiмназi©. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише почина буквар
гортати й малюнки вирiзу ...
- Нi, не вирiзую... Татко заборонив, - засоромився хлопчик i закрив
обличчя материною спiдницею.
- Бачите, який, - смiялась Олександра Михайлiвна. Забрала дiтей,
вiдвела в дитячу кiмнату. Повернувшись, сiла за фортепiано. Полилися
мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили:
Ой що ж бо то та за ворон,
Що по морi кряка ?
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак збира ?
- От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в тво кобищанське
гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну.
- Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу.
- Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, - заперечив Микола
Дмитрi©в. - Оце ми розмовляли з Ольгою Петрiвною... така думка, щоб
органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край".
- Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький.
- Коли про це зайшла мова в мо©й хатi, то менi належить гаряче
привiтати друзiв.
- I стати на чолi редакцi© журналу! - додав Василенко.
- Нi... З багатьох мiркувань належало б очолити журнал Миколi
Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися.
- Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один рiк,
поки доб' мося дозволу.
- Не впадай, мамо, у сво© вагання! - обiзвалася Леся Укра©нка. - Подi©
розгортаються... Може, околi скоро отой шеф жандармiв...
- Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все дi ться,
- застерiгала мати.
- Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хiд подiй з
високих гiр, а не з тихо© долини... Запрошую все наше товариство до себе,
в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю сво© новi вiршi, поеми.
- Та й на Драгоманову гору завiта мо, - додала Олена Пчiлка.
- Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний.
Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи:
Смiливо, друзi...
- Завжди вона щось вигада , - хитала головою мати. Ще дужче Леся
вдарила по клавiшах. До не© пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському
поклав ©й руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв. На верхiв'я
широкого ясновидства пiдiймала його нова сила.
* * *
Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут
Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся пiд
ношею часу. Покошлана вiтрами солом'яна покрiвля почорнiла, мiсцями
взявшись зеленкуватим мохом.
Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи ©© в сонця та вкорочуючи
його лiтню орбiту. Застиглi в та мничих передчуттях сади випромiнювали
щедроти землi пахощами переповнених щiльникiв та достиглих плодiв.
Задумливо оглядали птицi спустiлi вiд пташенят гнiзда; лише безжурно
юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i
деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро вимiрював простори далекого
лету.
Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою.
- Тут я, - мовила, - ще дiвчинкою колись ранками вигрiвалася проти
сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може.
- Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчiлкою. Можеш i на карнизi
присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi.
Гостi розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною
скатертиною.
- Пригадую цю скатертину дуже давно, - поважно обiзвався Михайло
Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi мiсце i
Микола Лисенко.
- Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн по©хав у чужi
кра©, залишивши скатертину в цiй хатi.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
- Пригадую, як ми на цьому подвiр'© зустрiчалися. Скiльки тодi
райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди я сво
пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, - крiзь iмлисту
поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн
намагався виглянути з минувшини в майбуття.
- Михайле Петровичу! Голос серця переда ться поколiнням. Пригаду те, як
ви закликали колись нашу молодь до працi... "На вас, завзятцi-юнаки...
кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького.
- Спасибi, доню, що не забува ш доброго. Але пiдтято нашi крила. Несем
стражденницький вiнець.
- Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його?
- Мамо! кому перейняти вогонь сердець. Вiн незгасний, як iскра
Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва.
- Тобi все зда ться таким, Лесю, як у казцi. А ми дивимося на свiт
очима достиглими й бачимо глибше.
- Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi...
- Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, - Олена
Пчiлка сумовито дивилася на Лесю.
- Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльно©, честi i
правди. Вiтер революцi© змете шибеницi!
- Лесю, страшить мене той вiтер революцi©.
- Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвi тумани. Хай собi вi ! Тверда рука
напина вiтрила!
- Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер.
- Так. Його Михайло Петрович назива боревi м... "Смiло глянемо в вiчi
боревiю та змiрку мо усе розумом"... Так, зда ться, сказано у вашому
вiршi, Михайле Петровичу?
О, скiльки бiд, розрад i катування
На тiм шляху тернистiм я дiстав -
За серця жар, за вибухи змагання,
За сiянку мо©х питомих мрiй,
Сподiванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепiв рiй... -
Старицький опустив на груди голову.
- Я подiляю, друже, тво хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш,
отой "стражденницький вiнець". Ти в поезi©, а я в музицi. - Микола
Вiталiйович замовк, збираючись з думками. - Породженi струнами звуки -
вiчнi. Вони нескоримi, бунтiвливi. Коли хочете знати, то музика
найреволюцiйнiшим виявом людського духу. Музика може покоряти серця i
вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти
дума ш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Вiн у музицi
проголосив визволення людини вiд приниження ©©, поширив горизонти вiльно©
художньо© мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
- Дивлюся, як виблиску проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн... Тече...
I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов сюди, а вiн
усе тече, вiдмiряючи час сво©м невпинним плином.
- Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! - вкинула
Леся.
- Ти велика мрiйнице, Лесю! Все тобi кудись линути, забиратися на
високi гори... А менi зда ться, що й з цi © Драгоманово© гори далеко можна
сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! - хвилювалась Ольга
Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав сво© найкращi мрi©.
- I понiс ©х у далекий свiт... Я шаную свого дядька... Але те, що
плекав вiн у сво©х мрiях, пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили
дiють у суспiльствi!
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
- Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля.
- Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб' ться, а його вчинок породить
тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського прогресу!..
Схиляюся перед тими, що на сво©х знаменах написали гасло: "Пролетарi всiх
кра©н, днайтеся!"
Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор зачитував ©м
ленiнську "Искру".
- Вогонь тво©х речей, Лесю, зiгрiва мо серце. Приходять новi
поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про
нього мрiяв Шевченко:
I день iде, i нiч iде,
I, голову схопивши в руки,
Диву шся, чому не йде
Апостол правди i науки?
- Хай гряде! До дна вип' мо наповнений келих, - Старицького не залишав
давнiй артистичний хист. |
- Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка.
Гостi розташовувалися пiд розлогими вербами. Пожовтiлими стернями
стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар.
А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля злилися в неосяжнiй
повенi просторiв.
* * *
Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi буревi©
днiв, зупинився тут, на цiй рiднiй горi, де залишив юнь i мереживо
весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжко© подорожi, зупинився на межi,
до яко© привела уява в шуканнях дивно© кра©ни заповiтних мрiй i видiнь.
Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами, обдаючи давно
знайомими пахощами степового роздолля. Впивав ©х, тамуючи жагу. Як i
колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя до
берегiв кришталевоводого Псла.
У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у
молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася до
нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллясто© яблунi. Пiшов i
тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило гiлля,
вкрите вересневою позолотою.
Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля
яру. Здавалося, от-от з не© вийде дiвчина з коромислом на плечi. Чекав,
наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi
роки i вiддати ©м незгаслий трепет свого серця.
Нiби зачарований, пiдходив ближче. Вiд хати повiяло пусткою, з-пiд
стрiхи випурхнули кажани, жалiбно заскiмлили. За причiлком щось, наче
ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив, що то сидiв старий
скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав...
- Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою
сто©ть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото овечат,
то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться
в пустцi, то до того звик. Вони, як малi дiти, плачуть. Все-таки
обзива ться щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась сюди, до колишньо©
материно© хати, безталанна вродливиця... Зда ться, Галею звали...
Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було це люто©
зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений люд зiйшовся...
Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею...
- Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!...
- Якщо не говорити, то й не буду... - Дiд погнав овечат. - Бришки,
бришки до двору, куцохвостi!..
Стояв, як очманiлий. Якась невидима сила нiби заворожила на цьому
мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким листом кучерявий клен,
тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього...
Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти. Тихо ронився
на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом.
Мiсяць сходив, як i колись. Лише тепер його промiння сiяло холодну
луску по землi. Зорi одна за одною запалювались у бездонному небi,
посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози...
Сидiв, нiби чекав когось... Та хiба можна повернути минуле? Хiба
трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями?
Пiтьма ночi трепетно голубила в сво©х обiймах землю. Полином пропахлий
вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному маревi гойдалися тумани,
колихаючи пiсню...
Стелися, барвiнку, низенько...
Хто спiва ©©? Чий голос в' ться над цими зачарованими просторами? Яка
вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж ©© улюблена пiсня. Яка
дiвчина тепер голубить ©© сво©м звабливим голосом? I куди, якими шляхами
чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i кинути в
невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть.
Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали жаль
за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер
i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай! То вони розповiдають
билицю...
Про що вона марила в останньому снi? Яку тривогу принесла до рiдно©
хати? В думках зринали фрагменти для останньо© частини роману "Повiя".
"Сон колише ©©, наганя ще бiльше забуття. Це зразу наче що по зашийку
©© трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед
нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять
зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики
в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому
поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий
та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чи се поле?" - пита
вона прохожого шляхом чоловiка. "Тво поле", - каже той, скидаючи перед
нею шапку... I от з усiх сторiн, з усiх кра©в, з-за густо© пшеницi i