материнське серце поставиться за це поблажливо до мене - Вам зовсiм чужiй
i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму в
менi цю впевненiсть, так само нада вона менi й смiливостi назвати Вас в
цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку...
Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза мних почуттiв i вiдношень, я
тiшу себе надi ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення
©х, а й самi осiните сво©м материнським благословенням; обiцяю Вам
наскiльки вистачить мо©х сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i
необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно
мо©м достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим,
трудiвничим, без зайво© розкошi, але повне необхiдного забезпечення та
радiсно© злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i
наша вза мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..."
* * *
На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав
збентеженого Панаса Яковича на квартирi.
- Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав
тебе вiд роботи.
- Нi, Панасе! По тво му вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий
збентежений?
- Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, дожива до сорокалiтнього
вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося
одружитись.
- Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iне м рокiв тебе
притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила тво
серце?
- Мо серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр?
- Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з
аристократично© сiм'©.
- Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому...
- Ти натяка ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що
з iншою людиною ©й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з
тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через
кладку обережно ступа , той у водi не потопа .
- То так зда ться... Ось i зараз розхвилювався.
- Чому?
- Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона
вимага , щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi
Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма сво©ми
орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама ться наша дружба.
- Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто
його зрощу .
- Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках,
коли вимага начальство. А тут...
- Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний
випадок i начальство.
- Хiба Олександра менi начальник?
- © батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим
карлiвським ма тком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став
власнiстю велико© княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як
говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель ма тку, що належить
царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери...
- Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради
чого?
- Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиля голову
чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського
звання, там не схиля ©© Панас Мирний - визнаний укра©нський письменник, -
запитливо поглянув Iван Якович на брата.
- Для чого вся ця комедiя?
- Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А ©© треба грати... Цьому
зобов'язу становище нашо© лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про
заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких
поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли сво© гордi голови.
Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса
Мирного або й захистити його в небезпечний час.
- Це все не мириться з мо©ми принципами.
- Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
- Я не такий уже й мирний...
- Всi ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
- Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми
з тобою брати, але, зда ться, шляхи нашi рiзняться.
- Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час.
- А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку
б вiн дав раду?
- Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а
становище статського радника використати для побiчних впливiв на
товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: -
Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському
унiверситетi
- Михайло Петрович у Софi©?
- Так. Вiдда свiй хист, знання i розум болгарському народовi.
- Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара".
Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що
робити? Що робити?
- Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста перед нами... Скажу,
що треба стискати серця й терпiти...
- Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями!
- Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот...
- шляхи iншо© боротьби... Досвiд народникiв навча шукати ©х...
Пiдiйма ться робоча сила!
- Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi.
Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не
досяг цi © перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змага ться з
чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу
посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашо© спiльно©
справи, а зараз...
- А зараз все-таки порадь менi...
- Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами...
- То цяцьки для вiслюкiв дворянсько© породи. Ти радиш чорта не гнiвити
i боговi догодити?
- Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше
власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог.
- У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво©х геро©в,
а й власною не кривити.
- Мабуть, через те ти довго й не женився?
- Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому
торкатися. У кожного сво© сердечнi виразки.
- Розумiю тебе, брате, i ладен го©ти тво© виразки.
- Якби ж то ©х заго©ти, - Панас журливо дивився на брата, подумав,
поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний
цилiндр. Поклав на стiл сво© ордени.
* * *
А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним
лаком екiпаж.
Незабаром через мiсто мчали конi як змi©. В трьох екiпажах сидiли
святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в
бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з
Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - длiчка, Василенко.
Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери
рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу про©хати
екiпажам.
Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив
пiсню. Панас Якович пiзнав той голос.
- Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним длiчка.
Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта
давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до
"Заповiту" Гордiй Гладкий.
- Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався длiчка. Але Панас всю
свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах
пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як
колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим
вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив
очi, i вона закрила лице трепетними руками.
Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче
вiдчув якусь несподiвану тривогу.
- Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу
надiю?
- Нi! - зiрвалося з уст длiчки.
- Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi
музиканта набули одчайдушного вигляду.
Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i
вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо©.
Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука
потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути ©х геть. Олександра
затримала його руку.
Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо© боротьби, в якiй змага ться
сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено
рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом
проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона
стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ©© погляд вiдчував на собi
Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув:
- Поганяй!
- Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля длiчка. - Тепер я
знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто.
- Ти пiзнав ©©? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? -
у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору.
Панас узяв ©© руку, пiднiс до сво©х уст.
Як змi©, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що
в екiпажi сидить високий чиновник казенно© палати i його наречена. Пишну
бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану
скрипалем мелодiю й жiночу пiсню.
Ви©хали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у
наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi ши©, конi аж
шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано
за ць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне,
чатуючи в сонячнiй iмлi.
Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно© Полтавщини, порiзано©
струмками та байраками. Напружений зiр сяга роздолля родючо© землi
карлiвських ма ткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльно© землi, що
переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття.
Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико© птицi. Бiлопiре
царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро© води. Величний вигляд озера
полонив зiр.
- Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки
раз на рiк при©здить ©х свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове
чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну
задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв.
Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозоро©
рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що кри ться за
завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi
питання, породженi несподiваною зустрiччю, ©х угадувала Олександра у тих
рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до
плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити
повiнь, яка вирувала в його душi.
Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними
придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники,
уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича©лися вiд того потужного стогону.
В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й
визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько© пристрастi.
* * *
Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед
людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi
подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося
розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра
Михайлiвна, тому ©© веселощi часом уривалися i вона то примхливо
коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його.
Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi,
Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з
радiстю погодилась.
По©здом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на
пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт.
Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi
левади та садки.
Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi
закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи
заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi
та мницi цiло© кра©ни.
Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла
надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт вою жагою все, що росте й дише на
нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими
пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед
нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки©вського бурсака, що, тiкаючи
на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству.
Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру.
- Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила
Тараса.
На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на
Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з
гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i
полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ©© творця Гната Гладкого. Де
вiн тепер, безкорисливий творець цi © мелодi©?
У гармонi© зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя,
несучи у вiчнiсть заповiтнi слова.
Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в
завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi
причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого
поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду
дружину, наче вiв ©© на освячення.
Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно© могили. Лише кiлька рокiв тому на
нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе
наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський.
- Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його
похоронi. А тепер до сво © смертi залишусь тут жити бiля могили, - в
словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про
мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави.
Цього ж року в свiтлицi збудовано© хати впорядковано невеличкий музей,
прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копi© роботи Iллi
Р пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами
могили.
Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили.
- Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подару стебельце у вiнок
безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором
простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини
свята нашого одруження.
Вiдчував, що з цi © гори видно далекi обрi©, якi сприймаються не лише
зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь
днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них
всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у
заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову...
Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою
розпорошею сонячного промiння.
Частина третя_
I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_
Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi
садиби яко© поволi спускалися в низину широко© балки - Кобищанiв. До
невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду,
прибували i вiд'©жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтло©,
чепурно прибрано© трьохкiмнатно© квартири. В нiй приймав привiтання
заступник начальника казенно© палати Панас Рудченко. Вiтали його i з
одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним
святом - народженням сина Вiктора.
Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам
приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь
Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на
руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима
постала рафаелiвська мадонна, ©© прозорi, як iскристий кришталь, очi були
налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому
радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i
його обiйми.
- Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив
Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на
батька схожий. То добра ознака.
Олександра Михайлiвна повернулась до сво © кiмнати, залишивши квiти у
вiтальнi.
- Щойно при©хав iз сво © Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi.
Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному
банковi... Руйну ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить
Ки©в, столиця, театри, лiтература.
- А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'©здах...
- У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно,
одноманiтно.
- Вiд цього невелика втрата...
- Чому? Земство ж...
- Не через земство нести нам плеканi iдеали...
- Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки вi готуються нашi
громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав
третю частину "Повi©". Треба ж продовжити той роман.
- Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимага поглибити
зображуванi картини.
- Життя вимага ... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев
Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу
сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв.
- То iншого гатунку трагедiя... У Толстого чого повчитися, але менi
не рiвнятися до великого письменника.
- Але ж нiхто тако© трагедi© жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти
зобража ш у "Повi©"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й
розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет
твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво© романи не виношував так
довго.
- Золя iшов сво©м шляхом, а я сво©м, бо й iсторичнi шляхи французького
народу не подiбнi до наших... Образ повi© для Золя не був пов'язаний з
трагедi ю цiлого народу.
- Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля
тво © геро©нi, незалежно вiд тi © трагедi©, про яку ти говориш, хвилю
читачiв сама по собi.
- Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без
заглиблення в складнi ситуацi© життя.
- Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i
буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману.
- Можна й не нагадувати. Образ геро©нi я вигрiваю бiля свого серця. Не
заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник
повинен не тiльки показувати причини трагедi© сво©х геро©в, а й прозирати
в майбутн , шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi.
- Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецько©. Вона
безподобно вiдтворю на сценi трагедiю жiнок.
- З Марi ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово
розкрива душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра
Заньковецько©. Багато невiдомих, невиявлених талантiв, що ©х кида життя
у вир, а може, штовха на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi
iндивiдуальностi.
- Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'©зду
слухали ©©. Не забув?
- Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано
незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедi ю, загибеллю
геро©нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй
лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в
сво©й душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси
суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть
©хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки
наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку
ти зворушив мо© почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... -
Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв
розмову. - Останнiй час я об'©здив повiти нашо© губернi©. Багато бачив
несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули
пожежi помiщицьких ма ткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi
бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все
покладають надi© на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч...
- А на кого покладатися? На губернатора хiба? здив i я нещодавно в
Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному
селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi.
Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" -
гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян
нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний
голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного,
роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене
здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки
пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки
проклять. Очi ©х горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою.
Губернатор сидiв, закручував сво© вуса, посмiхався так, мовби вiн
нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене,
нiби виконав важливу державну справу...
- Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений
мовчить..."
- Мовчить, бо що ж робити?
- Робити що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" -
Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що
може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка.
- Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри
Михайлiвни. Це ж подi© вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть ©©
спогади дитинства...
До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна.
- Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього
няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?
- Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля мо про те, чим
увiйде в iсторiю цей 1892 рiк...
- Чим же? Народженням нашого Вiктора.
- Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко.
Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з
двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним
волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi
мармуровий бюст Чайковського. З при мною усмiшкою, що найвиразнiше
вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i
подарував ©й бюст композитора.
- Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра.
- Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас
Якович.
- Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома
Горленко.
- Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у
юриспруденцi©, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi зна те?
Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв!
- О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна
ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував ©й розмальований квiтами
полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик
принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою
Чайковського.
- Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити
вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про
скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського.
Тiсним колом сiли до столу.
* * *
Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями
укра©нсько© сцени. Не минав жодно© нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами
мистецтва, а дружба з Марi ю Заньковецькою сягнула творчого
спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна ©© iсторiя
надиханi ентузiазмом талановито© акторки. Випробовуючи сво© драматургiчнi
сили, письменник знайшов у ©© особi друга i порадника. На знак глибоко©
поваги до не© вiн подарував рукописний примiрник драми з написом:
"Високоталановитiй артистцi Марi© Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячу
здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi
довелося звiдати вiд ©© чарiвно© гри. 14 листопада 1890 року".
Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до
цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки
готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi
переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса
Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав
до Марi© Костянтинiвни:
"...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен
признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи©х руках перебува
мо дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п' сi надана
бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у
несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i
геро©чне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його
здригнутися всiм ством.
9 лютого 1892 р.,
Полтава"
Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався
письменник нагодою захоплюватись ©© сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел
психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви
для характеристики геро©нь сво©х прозових творiв i насамперед для "Повi©".
Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни
принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий
шлях, виступаючи не тiльки на Укра©нi, а й у Росi©...
Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити
вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ©© виконав Микола Карпович,
користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки,
включаючи й генеральське самодурство.
Артисти зупинились у готелi Воробйово©. Сюди прибув вiтати гостей Панас
Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один
одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому
вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво©й силi, властива для
i невiдомiй людинi. Моя глибока любов до Олександри Михайлiвни пiдтриму в
менi цю впевненiсть, так само нада вона менi й смiливостi назвати Вас в
цьому листi мамою. Дуже я люблю Вашу дочку...
Розкриваючи перед Вами iсторiю наших вза мних почуттiв i вiдношень, я
тiшу себе надi ю, дорога мамо, що Ви не тiльки дасте згоду на освячення
©х, а й самi осiните сво©м материнським благословенням; обiцяю Вам
наскiльки вистачить мо©х сил i умiння, дати Олександрi Михайлiвнi i
необхiдний спокiй, i те матерiальне забезпечення, що його я, вiдповiдно
мо©м достаткам, можу надати. Сподiваюсь, що життя наше буде тихим,
трудiвничим, без зайво© розкошi, але повне необхiдного забезпечення та
радiсно© злагодженостi. Маю надiю, що Ваше материнське благословення i
наша вза мна любов допоможе нам здiйснити сподiванки..."
* * *
На виклик брата негайно прибув до Полтави Iван Рудченко. Вiн застав
збентеженого Панаса Яковича на квартирi.
- Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно вiдiрвав
тебе вiд роботи.
- Нi, Панасе! По тво му вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий
збентежений?
- Як же не бентежитись? Живе собi чоловiк, дожива до сорокалiтнього
вiку, коли вже сивi волосинки забарвлюють чорну бороду... I ось заманулося
одружитись.
- Це добре, Панасе. Доки ж тобi бити байдики... Вже iне м рокiв тебе
притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлiвна пiдкорила тво
серце?
- Мо серце нiкому не кориться. Як ти дивишся на мiй вибiр?
- Не сподiвався. В душi ти великий демократ, а Олександра з
аристократично© сiм'©.
- Це не бiда... Хай аристократи коряться демократам. Бiда в iншому...
- Ти натяка ш на болiсно вразливу вдачу Олександри? Скажу вiдверто, що
з iншою людиною ©й не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з
тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагiдний... Хто через
кладку обережно ступа , той у водi не потопа .
- То так зда ться... Ось i зараз розхвилювався.
- Чому?
- Вiдбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона
вимага , щоб вiнчання справили в Карлiвцi, а весiлля вiдгуляли в домi
Шейдеманiв. Хоче, щоб я з'явився до батькiв у цилiндрi та з усiма сво©ми
орденами... Я не погоджуюсь. Вiд цього й лама ться наша дружба.
- Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто
його зрощу .
- Це так. Але я чiпляю на груди ордени тiльки у надзвичайних випадках,
коли вимага начальство. А тут...
- Ха-ха-ха, - залився смiхом Iван Якович. - А тут теж надзвичайний
випадок i начальство.
- Хiба Олександра менi начальник?
- © батько Шейдеман може зрiвнятися з будь-яким начальством. Багатим
карлiвським ма тком управляють Шейдемани ще з часу, коли вiн став
власнiстю велико© княгинi Олени Павлiвни - сестри "неудобозабываемого", як
говорив Шевченко, iмператора Миколи I. Управитель ма тку, що належить
царському роду, - це неабихто. Йому вiдкритi дверi у вищi сфери...
- Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради
чого?
- Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиля голову
чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського
звання, там не схиля ©© Панас Мирний - визнаний укра©нський письменник, -
запитливо поглянув Iван Якович на брата.
- Для чого вся ця комедiя?
- Нi, не комедiя! Драма! Навiть трагедiя! А ©© треба грати... Цьому
зобов'язу становище нашо© лiтератури. Не забувай, що указ 1876 року про
заборону нашого друкованого слова не скасовано й досi. Ми добилися деяких
поступок... Добилися рiзними шляхами. Часом схиляли сво© гордi голови.
Така наша доля. За спиною владарiв ти можеш конспiрувати iм'я Панаса
Мирного або й захистити його в небезпечний час.
- Це все не мириться з мо©ми принципами.
- Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
- Я не такий уже й мирний...
- Всi ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
- Йшли... Але не одним шляхом, - Панас болiсно поглянув на брата. - Ми
з тобою брати, але, зда ться, шляхи нашi рiзняться.
- Нiчого, вони зiйдуться. Прийде час.
- А може, ще бiльше розiйдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку
б вiн дав раду?
- Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у лiтературi, а
становище статського радника використати для побiчних впливiв на
товстолобих властителiв. - Iван Якович замовк, а далi тихiше додав: -
Драгоманов цього року дiстав кафедру в столичному болгарському
унiверситетi
- Михайло Петрович у Софi©?
- Так. Вiдда свiй хист, знання i розум болгарському народовi.
- Пригадую слова нашого Старицького: "I хуртовиною розкидана отара".
Розкидано нас по всiх усюдах... - взявся за голову Панас Якович. - Що
робити? Що робити?
- Це питання нiколи не знiмалося i завжди поста перед нами... Скажу,
що треба стискати серця й терпiти...
- Нi, не терпiти, а боротися! Боротися словом! Боротися дiями! Дiями!
- Дiяльних народникiв запровадили в Сибiр, та на ешафот...
- шляхи iншо© боротьби... Досвiд народникiв навча шукати ©х...
Пiдiйма ться робоча сила!
- Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я вiдстав вiд молодi.
Признаюся, що тобi заздрю. В тобi письменник перемiг чиновника... Я не
досяг цi © перемоги. Лiтератор пiд псевдонiмом Iвана Бiлика змага ться з
чиновником Iваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу
посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашо© спiльно©
справи, а зараз...
- А зараз все-таки порадь менi...
- Раджу одягати найаристократичнiше вбрання з орденами...
- То цяцьки для вiслюкiв дворянсько© породи. Ти радиш чорта не гнiвити
i боговi догодити?
- Все це умовне, коли ми залежнi вiд умовностей. А зрештою вiр бiльше
власним очам, нiж стороннiм речам. Ти письменник-психолог.
- У цьому й бiда моя. Хочеться не тiльки заглядати в душi сво©х геро©в,
а й власною не кривити.
- Мабуть, через те ти довго й не женився?
- Це вразливе для мене питання, i до нього я не дозволяю нiкому
торкатися. У кожного сво© сердечнi виразки.
- Розумiю тебе, брате, i ладен го©ти тво© виразки.
- Якби ж то ©х заго©ти, - Панас журливо дивився на брата, подумав,
поглянув на годинника, поволi почав лагодити та примiряти на голову чорний
цилiндр. Поклав на стiл сво© ордени.
* * *
А наступного дня до будинку пiдкотив розкiшний, пофарбований чорним
лаком екiпаж.
Незабаром через мiсто мчали конi як змi©. В трьох екiпажах сидiли
святково одягненi люди. На першому - поруч з Панасом Яковичем, наряджена в
бiле вiнчальне вбрання, Олександра Михайлiвна. В другому - Анна Осипiвна з
Iваном Рудченком. У третьому - Панасовi друзi - длiчка, Василенко.
Вихором промчали на Подiл. На площi, заповненiй переселенцями, кучери
рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу про©хати
екiпажам.
Край дороги почулась гра на скрипцi, а жiночий голос сумно виводив
пiсню. Панас Якович пiзнав той голос.
- Стiй! - гукнув вiн кучеру i зiйшов з екiпажа. За ним длiчка.
Наблизились до скрипаля. Впiзнали в особi старого слiпого музиканта
давнього знайомого. То був народний композитор - автор музики до
"Заповiту" Гордiй Гладкий.
- Ось куди занесла доля спiвця, - тихо обiзвався длiчка. Але Панас всю
свою увагу зосередив на спiвачцi. У виснаженому обличчi, у великих очах
пiзнавав утому i згасаючу молодiсть. Не жайворонковим сонцедзвоном, як
колись, розлягалася пiсня Галi, а скиглiнням чайки за гнiздом, зруйнованим
вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденiв нiби заслiпив
очi, i вона закрила лице трепетними руками.
Слiпий музикант обiрвав гру на скрипцi, поводячи незрячими очима, наче
вiдчув якусь несподiвану тривогу.
- Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пiсню вiдiбрати? Пограбувати нашу
надiю?
- Нi! - зiрвалося з уст длiчки.
- Щось нiби давно знайомий голос... Не пригадую, де чув, - слiпi очi
музиканта набули одчайдушного вигляду.
Зiйшла з екiпажа i Олександра Михайлiвна. Галя зняла з лиця долонi i
вп'ялася поглядом у вiнчальне вбрання молодо©.
Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись вiд тяжкого сну. Рука
потяглась до орденiв, нiби хотiв зiрвати й кинути ©х геть. Олександра
затримала його руку.
Минала хвилина потрясiння i внутрiшньо© боротьби, в якiй змага ться
сила волi з силою почуттiв. Ще мить - i Панас Якович рiвно i впевнено
рушив до екiпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом
проводила його Галя. Очi ронили не сльози, а гострi блискавки. Вона
стояла, як нескорена бранка перед тортурами, ©© погляд вiдчував на собi
Панас Якович i, сiдаючи в екiпаж, гукнув:
- Поганяй!
- Друже Гордiю! - обiзвався до слiпого скрипаля длiчка. - Тепер я
знаю, де тебе шукати! До зустрiчi! Конi понесли екiпажi за мiсто.
- Ти пiзнав ©©? Пiзнав ту, що виступала колись арф'янкою на концертi? -
у голосi Олександри зазвучали ноти жалю й докору.
Панас узяв ©© руку, пiднiс до сво©х уст.
Як змi©, оскаженiло гнали конi, ронячи пiну з-пiд вудил, нiби знали, що
в екiпажi сидить високий чиновник казенно© палати i його наречена. Пишну
бороду розчiсував супротивний вiтер, наче продовжував виводити обiрвану
скрипалем мелодiю й жiночу пiсню.
Ви©хали на рiвнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у
наповнений вiтровiнням сизий простiр. Вихиляючи дугастi ши©, конi аж
шаленiли. Сторонилися подорожнi, мигтiли обабiч оселi, дерева. Сполохано
за ць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий i повисне,
чатуючи в сонячнiй iмлi.
Розкривалася неосяжним безмiром гладiнь пiвденно© Полтавщини, порiзано©
струмками та байраками. Напружений зiр сяга роздолля родючо© землi
карлiвських ма ткiв... Пригадав Панас тих шукачiв вiльно© землi, що
переселяються в Сибiр, несучи в душi скорботу i прокляття.
Ось дорога послалась повз озеро, вкрите безлiччю дико© птицi. Бiлопiре
царство вiддзеркалювалось у бризках прозоро© води. Величний вигляд озера
полонив зiр.
- Яка краса! - вигукнула Олександра. - Тут полювати заборонено. Тiльки
раз на рiк при©здить ©х свiтлiсть! - помiтила, як нахмурилось Панасове
чоло, i замовкла. Спостерiгала мiнливiсть виразу його обличчя, бентежну
задуму очей, наче читала в нотах складнi переливи тонiв.
Конi знову помчали. Гойдалася звихреним буйнотрав'ям далечiнь неозоро©
рiвнини. П'янке повiтря збуджувало уяву. Хотiв збагнути, що кри ться за
завiсою недоторканих мiражних видiнь. А душу ятрили до болю колючi
питання, породженi несподiваною зустрiччю, ©х угадувала Олександра у тих
рисочках, що залягали на чолi. Не могла дати ради, лише горнулася до
плеча, намагаючись подiлити тривогу. Не обзивалася, щоб не скаламутити
повiнь, яка вирувала в його душi.
Заволiкалося хмарами небо, кидаючи на землю чорнi тiнi та кутаючи ними
придорожнi дуби, i вони докiрливо стогнали, як дiдугани-невiльники,
уярмленi хижою рукою. Птиця i звiр прича©лися вiд того потужного стогону.
В ньому пiзнавав Панас рiднi мотиви, вiковий голос землi. Бринiли й
визрiвали в тих мотивах нездоланнi думи - володарi людсько© пристрастi.
* * *
Вiдчував незручнiсть становища, коли доводилося силувати себе серед
людей, де манiрнiсть вважалася ознакою доброго тону. Часом здавався собi
подiбним до ведмедя, що через ласу принаду потрапив у капкан. Хотiлося
розтрощити його й найскорше вирватися на волю. Це вiдчувала Олександра
Михайлiвна, тому ©© веселощi часом уривалися i вона то примхливо
коверзувала, то намагалась догодити Панасовi, розважити його.
Незабаром повернулися до Полтави. Щоб вiдзначити велику подiю в життi,
Панас запропонував молодiй дружинi разом подорожувати до Днiпра. Вона з
радiстю погодилась.
По©здом до Кременчука, а звiдти - вверх по Днiпру. Лише сiли на
пароплав, як Панас Якович вiдчув радiсть мандрiвника у вимрiяний свiт.
Назустрiч Днiпро котив хвилi, несучи прохолоду, а зiр пестили багатi
левади та садки.
Поволi почали вимальовуватися висоти правого берега, а далi
закучерявленi гори, наче вiковi дозорцi, стояли на чатах, оберiгаючи
заповiтну землю. Здавалося, в тих горах пiд нашаруванням вiкiв захованi
та мницi цiло© кра©ни.
Сонце поволi лягало на захiд, наче хотiло вiддати щедроти тепла
надднiпрянськiй землi, наснажуючи житт вою жагою все, що росте й дише на
нiй. Снувалися дивовижними вiзерунками тiнi, занурюючись кучерявими
пасмами у Днiпрову глибiнь. Далеко виднiла Чернеча гора. А ближче перед
нею послалась тiнь, наче рiзьблена постать ки©вського бурсака, що, тiкаючи
на Сiч, вклонився низовому козацькому товариству.
Панас пiдiйшов на край палуби, тримаючи за руку Олександру.
- Дивись, дивись, - шепотiв з побожнiстю. - Дивись, там на горi могила
Тараса.
На палубi збився чималий гурт людей, погляди яких зверненi були на
Чернечу гору, де бовванiв самотнiй хрест. Аж ось наче обiзвався вiн. То з
гурту хтось затяг: "Як умру, то поховайте..." Iншi голоси пiдхопили, i
полилася мужня мелодiя, в якiй Панас пiзнав ©© творця Гната Гладкого. Де
вiн тепер, безкорисливий творець цi © мелодi©?
У гармонi© зоряних просторiв всесвiту вiльноплинно звучала мелодiя,
несучи у вiчнiсть заповiтнi слова.
Олександра, вiдчуваючи хвилювання Панаса, горнулася до нього в
завороженому чеканнi чогось незвичайного, величного. Пароплав поволi
причалював до Канева. З невеликим гуртом шанувальникiв пам'ятi великого
поета пiдiймався Панас Якович на Чернечу гору, тримаючи за руку молоду
дружину, наче вiв ©© на освячення.
Схiд сонця зустрiчали бiля заповiтно© могили. Лише кiлька рокiв тому на
нiй поставлено чавунний хрест та неподалiк збудовано хату, в якiй живе
наглядач - шанувальник пам'ятi поета Iван Олексiйович Ядловський.
- Ще хлопчиком на цiй горi я зустрiв нашого Кобзаря, брав участь у його
похоронi. А тепер до сво © смертi залишусь тут жити бiля могили, - в
словах ентузiаста звучало почуття гордостi. Багато цiкавого про
мiсцевiсть, оспiвану поетом, розповiдав живий свiдок його слави.
Цього ж року в свiтлицi збудовано© хати впорядковано невеличкий музей,
прикрашений Шевченковим портретом, намальованим з копi© роботи Iллi
Р пiна. Тут зiбрано рушники, плахти, вiнки, щедро дарованi вiдвiдувачами
могили.
Вражена й розчулена Панасова молода дружина посадила квiти бiля могили.
- Так, Олександре! Хай i твоя щедра рука подару стебельце у вiнок
безсмертностi, - схиляв голову Панас. А, випроставшись, окидав зором
простори, як сповiдь, ронив слово за словом: - Це найзначнiшi хвилини
свята нашого одруження.
Вiдчував, що з цi © гори видно далекi обрi©, якi сприймаються не лише
зором, а й душею, наснаженою пафосом творення. Дивився в далечiнь
днiпровських розливiв та просторiв прийдешнього часу, пiзнавав у них
всесвiтню широчiнь, безсмертя народу, бо голос його душi звучить у
заповiтних словах про сiм'ю велику, сiм'ю вольну, нову...
Сходили з гори. Внизу спiнену хвилю котив Днiпро, бавлячись веселковою
розпорошею сонячного промiння.
Частина третя_
I ДЕНЬ IДЕ, I НIЧ IДЕ_
Гожого червневого дня оживилась зелена Малосадова вулиця, квiтчастi
садиби яко© поволi спускалися в низину широко© балки - Кобищанiв. До
невеликого будинку, розташованого на краю вулицi, аж бiля мiського саду,
прибували i вiд'©жджали екiпажi. Вiдчинялися й зачинялися дверi свiтло©,
чепурно прибрано© трьохкiмнатно© квартири. В нiй приймав привiтання
заступник начальника казенно© палати Панас Рудченко. Вiтали його i з
одержанням ордена святого Володимира четвертого ступеня, i з сiмейним
святом - народженням сина Вiктора.
Олександра Михайлiвна бавила в опочивальнi немовлятко. Панас Якович сам
приймав поздоровлення у вiтальнi. Коли ж прибув давнiй знайомий Василь
Петрович Горленко, то Олександра Михайлiвно вийшла назустрiч, тримаючи на
руках свого сина. Панасу Яковичу на мить здалося, що перед його очима
постала рафаелiвська мадонна, ©© прозорi, як iскристий кришталь, очi були
налитi нiжнiстю й материнською гордiстю. Ця гордiсть приносила йому
радiсть. Вiн добродушно всмiхався, приймаючи вiтання Василя Петровича i
його обiйми.
- Оце здорово! Вiтаю... Радiю за вас, друзi, - схвильовано мовив
Горленко, даруючи Олександрi Михайлiвнi розкiшний букет. - На матiр i на
батька схожий. То добра ознака.
Олександра Михайлiвна повернулась до сво © кiмнати, залишивши квiти у
вiтальнi.
- Щойно при©хав iз сво © Ярошiвки. Не сидиться на дiдiвському хуторi.
Життя гонить кудись, у невiдомi далi. Той хутiр двiчi заклав у Земельному
банковi... Руйну ться старе гнiздо. Не до господарства мiй хист... Манить
Ки©в, столиця, театри, лiтература.
- А дiяльнiсть земця? Ти ж брав участь у земських з'©здах...
- У земство я вiрю, але земським дiячем не можу бути. Нудно,
одноманiтно.
- Вiд цього невелика втрата...
- Чому? Земство ж...
- Не через земство нести нам плеканi iдеали...
- Може... Може, й так, - замислився Горленко. - В Ки вi готуються нашi
громадiвцi видати збiрник "Вiстку". Просили, щоб ти неодмiнно передав
третю частину "Повi©". Треба ж продовжити той роман.
- Я його продовжую. Життя невблаганно йде вперед i вимага поглибити
зображуванi картини.
- Життя вимага ... Це так. А читачi вимагають закiнчення роману. Лев
Толстой давно закiнчив i видав свою "Анну Каренiну", викликавши цiлу
сенсацiю. Трагедiя жiнки схвилювала читачiв.
- То iншого гатунку трагедiя... У Толстого чого повчитися, але менi
не рiвнятися до великого письменника.
- Але ж нiхто тако© трагедi© жiнки не вiдтворив у лiтературi, яку ти
зобража ш у "Повi©"? Я не дам тобi спокою, ризикуючи набриднути й
розгнiвати тебе. Надмiрна скромнiсть i обачливiсть шкодять справi. Сюжет
твого роману аж проситься на закiнчення. Золя сво© романи не виношував так
довго.
- Золя iшов сво©м шляхом, а я сво©м, бо й iсторичнi шляхи французького
народу не подiбнi до наших... Образ повi© для Золя не був пов'язаний з
трагедi ю цiлого народу.
- Не раджу тобi, Панасе, вдаватися до таких складних колiзiй. Доля
тво © геро©нi, незалежно вiд тi © трагедi©, про яку ти говориш, хвилю
читачiв сама по собi.
- Ти журналiст i хотiв би, щоб роман прозвучав, як легка сенсацiя, без
заглиблення в складнi ситуацi© життя.
- Не треба переповнювати роман рiзними там ситуацiями... Я журналiст i
буду тобi в кожному листi нагадувати про закiнчення роману.
- Можна й не нагадувати. Образ геро©нi я вигрiваю бiля свого серця. Не
заспокоюсь, поки не виношу його до найповнiшого осмислення. Письменник
повинен не тiльки показувати причини трагедi© сво©х геро©в, а й прозирати
в майбутн , шукати в ньому те, чого не може знайти в сучасному життi.
- Раджу тобi при кожнiй нагодi дивитися гру Заньковецько©. Вона
безподобно вiдтворю на сценi трагедiю жiнок.
- З Марi ю Костянтинiвною я познайомився... Твоя правда, вона чудово
розкрива душу жiнки в трагiчних ситуацiях. Та не тiльки гра
Заньковецько©. Багато невiдомих, невиявлених талантiв, що ©х кида життя
у вир, а може, штовха на саме дно, на вулицю. Гинуть яскравi
iндивiдуальностi.
- Це правда... Пригадую ту арф'янку, що колись пiд час земського з'©зду
слухали ©©. Не забув?
- Нi... Не забуваю i не забуду. Коли хочеш знати, з нею пов'язано
незакiнчення роману "Повiя". Закiнчити роман лише трагедi ю, загибеллю
геро©нi - цього замало. Таких романiв досить уже написано. Скiльки в нашiй
лiтературi пройшло трагiчних жiночих образiв! Скiльки вони пронесли в
сво©й душi народних страждань, негодi Час по-новому розкрити завiси
суспiльного життя, за якими проходять шукачi щастя, показати, куди ведуть
©хнi шукання... Для мене проститутка - це не посмiховище i глум, не тiльки
наш сором, а й наш бiль, наша соцiальна трагедiя. Згадкою про ту арф'янку
ти зворушив мо© почуття i роздуми... Якби ти знав, Василю Петровичу... -
Панас Якович звiвся, почав ходити по кiмнатi. Далi спокiйнiше повiв
розмову. - Останнiй час я об'©здив повiти нашо© губернi©. Багато бачив
несподiваного, вразливого. Там виникла пошесть холери, там спалахнули
пожежi помiщицьких ма ткiв, там сталися вбивства, зчинилися селянськi
бунти. А такi добродiйнi люди, як ти, пробач, Василю Петровичу, все
покладають надi© на земство. В романi я хочу показати всю земську немiч...
- А на кого покладатися? На губернатора хiба? здив i я нещодавно в
Костянтиноградський повiт як журналiст. Там виникли заколоти. В одному
селi довелося вiйськом втихомирювати заколотникiв, якi вимагали землi.
Селяни не скорилися навiть перед вiйськом. "Надходить слушний час!" -
гукали нескоримi. Прибув туди сам губернатор Татiщев. Не вплинула на селян
нi його iмпозантна зовнiшнiсть з довжелезними вусами, нi грубезний владний
голос. Губернатор наказав вiдбирати з кожного десятка селян одного,
роздягати голим i катувати рiзками. Екзекуцiю провадили солдати. Мене
здивувало те, що старики мовчки лягали на закривавленi лави i мовчки
пiдiймалися, наче вiдбували повиннiсть. А в молодих виривалися вигуки
проклять. Очi ©х горiли вогнем гнiву, готового розлитися помстою.
Губернатор сидiв, закручував сво© вуса, посмiхався так, мовби вiн
нагороджував благодiйнiстю селян. А повертався так урочисто, задоволене,
нiби виконав важливу державну справу...
- Ганьба! Варварство! Пригадую слова Шевченка: "Народ замучений
мовчить..."
- Мовчить, бо що ж робити?
- Робити що. "Розкуються незабаром закованi люди, настане суд!" -
Панас Якович стиснув кулак, ледве не вдарив по столу, та опам'ятався, що
може стривожити дружину в сусiднiй кiмнатi. Тихiше звернувся до Горленка.
- Прошу не розповiдати про цю прикрiсть у присутностi Олександри
Михайлiвни. Це ж подi© вiдбулися недалеко вiд Карлiвки, з якою в'яжуть ©©
спогади дитинства...
До вiтальнi зайшла Олександра Михайлiвна.
- Вiтя нагулявся i заснув, - лагiдно мовила. - Залишила бiля нього
няню, а сама до вас. Ти стривожений чимось, Панасе?
- Нiчого особливого. Це ми з Василем Петровичем розмовля мо про те, чим
увiйде в iсторiю цей 1892 рiк...
- Чим же? Народженням нашого Вiктора.
- Правильно. Це подiя! - приязно посмiхався Гор-ленко.
Почувся дзвоник. Панас Якович вийшов у сiни i незабаром повернувся з
двома гостями. Середнiй на зрiст чоловiк з розкошланим цупким темним
волоссям на головi, увiйшовши до вiтальнi, вклонився. Вiн тримав у руцi
мармуровий бюст Чайковського. З при мною усмiшкою, що найвиразнiше
вигравала в його примружених очах, вiн пiдiйшов до Олександри Михайлiвни i
подарував ©й бюст композитора.
- Цей подарунок менi до душi, - мовила Олександра.
- Це наш скульптор. Леонiд Володимирович Позен, - вiдрекомендував Панас
Якович.
- Виходить, що й серед юристiв бувають митцi, - докинув жартома
Горленко.
- Леонiд Володимирович прославив себе бiльше в скульптурi, нiж у
юриспруденцi©, - пояснив Панас Якович. - А цього бурлаку всi зна те?
Натхненник опiшнянських майстрiв полив'яних виробiв!
- О, рада вас бачити, Вiкторе Iвановичу, - Олександра Михайлiвна
ступила назустрiч до Василенка. Вiн подарував ©й розмальований квiтами
полив'яний глечик. - Цей подарунок теж менi до душi. - Убгала в глечик
принесенi Горленком квiти i поставила на стiл поруч з скульптурою
Чайковського.
- Сiдаймо до столу, друзi, - запросив Панас Якович. - Я хотiв бачити
вас, Леонiде Володимировичу, у важливiй справi. Час нам подбати про
скульптуру пам'ятi нашого земляка Iвана Котляревського.
Тiсним колом сiли до столу.
* * *
Iнтереси культурного життя мiста в'язали Панаса Яковича з корифеями
укра©нсько© сцени. Не минав жодно© нагоди зустрiчатися з прибулими дiячами
мистецтва, а дружба з Марi ю Заньковецькою сягнула творчого
спiвробiтництва. I створення драми "Лимерiвна", й сценiчна ©© iсторiя
надиханi ентузiазмом талановито© акторки. Випробовуючи сво© драматургiчнi
сили, письменник знайшов у ©© особi друга i порадника. На знак глибоко©
поваги до не© вiн подарував рукописний примiрник драми з написом:
"Високоталановитiй артистцi Марi© Костянтинiвнi Заньковецькiй присвячу
здивований автор, не знаючи, як i чим дякувати за тi незабутнi години, якi
довелося звiдати вiд ©© чарiвно© гри. 14 листопада 1890 року".
Цей примiрник Заньковецька, не знiмаючи дарчого напису, подала до
цензури, щоб добути дозвiл на виставу драми. А тим часом акторка не тiльки
готувалася до виступу на сценi в ролi Лимерiвни, а й набралася смiливостi
переробити окремi сцени. Звiстка про такий намiр збентежила Панаса
Яковича. Однак, детально ознайомившись з доопрацьованим текстом, вiн писав
до Марi© Костянтинiвни:
"...Прочитавши переробку, я, на велику свою радiсть, повинен
признатися, що дарма я мав ревниве почуття, знаючи, в чи©х руках перебува
мо дитя, i що такою переробкою 5-го акту, яку зробили Ви, п' сi надана
бiльша сценiчнiсть, а розв'язцi - трагiчний кiнець: самовбивство у
несвiдомому станi може викликати лише безвихiдну тугу глядача, а свiдоме i
геро©чне самовбивство, повне докорiв i вiдчаю, - примусить його
здригнутися всiм ством.
9 лютого 1892 р.,
Полтава"
Цим не вичерпувались творчi зв'язки з акторкою. Завжди користувався
письменник нагодою захоплюватись ©© сценiчною грою. Тодi з глибоких джерел
психологiчного вiдтворення жiночого безталання черпав письменник мотиви
для характеристики геро©нь сво©х прозових творiв i насамперед для "Повi©".
Дочекався часу, коли вистражданий спiльно з акторкою образ Лимерiвни
принесла Заньковецька на полтавську сцену, пройшовши з ним значний творчий
шлях, виступаючи не тiльки на Укра©нi, а й у Росi©...
Коли прибула трупа в Полтаву, Садовський насамперед мав погодити
вистави з губернатором. Це була тяжка мiсiя. ©© виконав Микола Карпович,
користуючись порадами Мирного, який знав усi губернаторськi повадки,
включаючи й генеральське самодурство.
Артисти зупинились у готелi Воробйово©. Сюди прибув вiтати гостей Панас
Якович з Василенком i Горленком. Зовнiшнiм виглядом вони доповнювали один
одного. Василенко Вiктор Iванович - високий на зрiст, смаглявий. В ньому
вiдчувалася твердiсть характеру, впевненiсть у сво©й силi, властива для