- Борода дода поштивостi людинi... Особливо служивiй, - радiв батько,
дивлячись на сина.
Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав
побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино© хати, до яко©, живучи ранiше
в Гадячi, добре втоптав стежку.
Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина
мати.
- Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре
©й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за
собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте...
Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли
первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки.
Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на
захiд, суму за яблуневим первоцвiтом i вiдлуню в меркнучих променях
незабутню пiсню:
Стелися, барвiнку, низенько...
Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими
сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдно©
пiснi, стелив ©© пожовклим листям на зiв'ялi трави.
У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр
одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його
розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло,
спалюючи жорстокiсть i сваволю?
Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека
не проголосив клекотом свiтанок.
Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi
стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен
цвiте..."
Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана
Рудченка, що прибув з Ки ва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були
великим святом.
До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого
порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки©вського унiверситету, Iван Якович
увiйшов у товариство прогресивно© молодi та виступав у пресi. Тепер мав
змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi
казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити
гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з
популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до
його сестри Ольги Петрiвни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й
задушевно. Прибула вона до рiдного драгоманiвського гнiзда в Гадячi з
Волинi, де працював ©© чоловiк Петро Косач. Це була традицiйна подорож до
батькiвського двору, здавна прославленого гостиннiстю. Звiдси ж ранiше
вийшов i вiдомий декабрист Драгоманов.
1 Драгоманов М. П. - укра©нський публiцист, iсторик, фольклорист,
громадський дiяч буржуазно-демократичного, потiм - лiбсрально-буржуазного
напряму.
Прибулi гостi сподiвалися на зустрiч з Михайлом Драгомановим. Але вiн
затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденцiя вiд
нього, адресована сюди, викликала iнтерес. Серед надiслано© лiтератури
були й примiрники Герценового "Колокола", хоч уже кiлька рокiв перестав
видаватися цей демократичний часопис.
Все, що подавало ознаки культурного життя, зацiкавлювало тут Панаса
Яковича. У поглядi розумних очей Ольги Петрiвни вiн читав доброту й
духовну щедрiсть. Знайомлячи брата з нею, Iван Якович зауважив:
- Схильна до поезi© сестра найкращого мого друга...
- Панаса я пам'ятаю ще вiдтодi, як вiн працював у Гадячi. - Простягаючи
руку гостевi, додала: - Привiт i вiд мого чоловiка Петра Косача для
заочного знайомства...
В ©© виглядi багато було схожого з вольовим обличчям Михайла
Драгоманова. Перенiсся, брови, чутливi обриси губ, живий вираз очей. ©©
стан повивала квiтчаста зелена керсетка, з-пiд яко© спадали вишиванi
полотнянi рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квiтчаста
хустина на головi доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з ©©
рухливою постаттю, вiдтiнювало рум'яне обличчя, що пашiло енергi ю й крило
в собi щось поетично-натхненне, горде, артистичне.
- А це Михайло Петрович, - Iван рекомендував Старицького, який, подаючи
руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повнi
соковитi губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусiв i бороди,
що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся.
Панас Якович вiдчув щось артистичне i разом з тим щире, промовисте в
карих очах Старицького.
- Ви артист? - запитав Панас Якович.
- Артист любительського театру. А в життi граю роль, яку ще й сам не
зрозумiв, - не мiняючи артистично© пози, Старицький замрiяно заспiвав:
Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
- Це Михайло сам вигадав таку пiсню, - пояснила Ольга Петрiвна.
- Не вигадав, а вимрiяв, - Старицький розгорнув папiрець. - Читайте...
Це мо© поетичнi грiхи.
Панас Якович прочитав вiрша i, повертаючи, запитливо дивився на
Старицького, спостерiгаючи, як у виразi глибоких очей юнацька веселiсть
наповнювалася тривогою.
У небi загелготали гуси, що вiдлiтали на пiвдень. Старицький пiднiс
благальне догори руки.
- Гуси! Вернiться! Не покидайте рiдного краю! - Звернувшись до Панаса,
вiн пояснював: - Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення
гусей. I я завжди вiрив, що вони чують мо© благання, тому щорiчно й
повертаються з вирiю.
- Заздрю поетам, щедрим сво©ми почуттями, - Панас Якович хотiв сказати
щось приязне Старицькому.
- То все наша молодiсть. Радi мо, а серце часом стогне й болить. -
Змiнивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу, ти теж не
без сердечних виразок... По бородi пiзнаю. Будьмо друзями!
- Коли щиро, то дозволь потиснути руку.
- Вiд дружби до побратимства лише один крок. - Зникла жартiвливiсть у
виразi обличчя Старицького. Вiн обняв Панаса Яковича. - Менi говорив твiй
брат Iван, що ти й вiршики пишеш про кохання.
- То жарти, - Панас Якович знiяковiв.
Тим часом Ольга Петрiвна запросила гостей провести дозвiлля пiд кленом,
що розкинув пожовклi шати аж на краю гори, яку внизу оперiзував Псьол. Тут
з тесаних дощок здавна були приладнанi лавки. З гори вiдкривалися
мальовничi гадяцькi околицi.
Химерно вигинаючись, Псьол вбира в себе рукавцi, губиться десь у
комишах, а потiм вирива ться з них в'юнкою стрiчкою, лелiючи в неозорiй
далечинi. Його посестра - задумлива Грунь, пробиваючись крiзь очерети,
пустотливо обiйма ться з побратимом, вiдда йому свiй тихий плин.
Далеко видно бiдняцькi обшарпанi хати, розсипанi, як отара овець. Вони
то визирають, то сором'язливо ховаються за дрiмливими вербами, щоб не бути
на виду випещеного палацу Галаганiв, зануреного в сизу лiсову смугу на
обрi©.
Далекi й близькi кра види обiймала урочиста тиша. Нiби боячись порушити
ту урочистiсть, тихо розмовляли в тiсному колi вiдвiдувачi Драгоманово©
гори. Старицький розповiдав про сво© задуми написати драматичнi твори та
органiзувати народний театр. Його палко пiдтримувала Ольга Петрiвна та
Iван Рудченко. Панас Якович задумливо зважував сказане. Трудове життя
поклало на його молоде обличчя риси застережливостi, зовнiшнього спокою,
хоч в очах зринала тривога iскрами, якi не мiг вiн погасити. Погляд застиг
на жовтому кленовому листi, що падав на землю, ронячи ледь вловимий
шелест. Нiби прислухався до нього.
- Панасику! Чого ти наймовчазнiший серед нас? - в очах Ольги Петрiвни
застрибали бiсики.
- Думаю про свою подорож вiд Миргорода до Гадяча.
- Розкажи...
Панас розповiв про зустрiч в дорозi з чоловiками, що шукали голодно©
волi. Говорив схвильовано, навiть збиваючись на словах, у якi не вмiщалися
його почуття.
- Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути цiла
повiсть, - серйозно зауважив Старицький.
- I назвати б ©© "Голодна воля", - додав Iван Рудченко.
- Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата.
- А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi
хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки".
- Збирав ©х не я один. Там й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю
видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда,
Панасе?
- Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От
перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезi©,
пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?"
виклика рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити
людинi, коли надрива ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не
можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ©х надав Чернишевський геро©нi
свого роману. Вони мене тривожать, як мо© власнi.
- Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса
стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в
дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер
я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про
людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть
свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi.
- Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам,
що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех!
- От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна.
- Побажа мо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне, то
хай вступа в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув
Старицький.
- Згода! Хай буде Мирний!
- Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi
його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших
установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги.
Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я ©©
навiть записав, як притчу. Ось послухайте:
"Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними
глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере©хати - хiба засипати... Та хiба
можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не
десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини
козацько©; стояли приблуди, котрих приманила сво©ми розкошами задурена
Укра©на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв,
чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво©х дiтей у "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута
й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi
копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво©х, котрi добували кров'ю
"славу та волю..."
- Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко.
- Добре, коли пристрасть наповню ться думкою, а думка дна ться з
пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими менi здавалися i думки
Iвана Бiлика.
- Як чиновник, я Рудченко, але в мене прiзвище мислячо© людини. I от
ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм так, як
ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори Турген ва. Мають
вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i
соцiальним поглядом озирають життя народу.
- Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярi©, - додав
Панас.
- I канцелярi© не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно
вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю. Я працюю в так
званiй тимчасовiй комiсi©, на яку покладено врегулювання вза мин мiж
помiщиками й колишнiми крiпаками. Комiсiю очолю Галаган. Я, можна
сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що
розв'язати ©х нелегко. Мiй шеф Галаган поклада велику надiю на земську
реформу. Вiн навiть виголошу лiберальнi промови, вихваля
"всесословность" земських виборiв, довго i красно може говорити про
"интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на
"алтарь общественного благополучия". Галаган ма однодумцiв, якi
сподiваються через реформи досягти "всесловной" дностi.
- Навiть "потомки гетьмана дурного" Скоропадського виголошують
промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси.
- Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у сво©й повiстi?
- Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва й тебе. Ти ма ш бiльше
житт вого досвiду, бiльш за мене освiчений.
- Тут важать насамперед здiбностi, талант, - Старицький дивився на
Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть сказаного ним. - Пробуй
свiй хист, Панасе. Ми тебе пiдтрима мо. Пам'ятай, що шлях лiтератора
тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива
совiсть, вiра в iдеали... Коли подару ш для нашого народу правдивий твiр,
надсилай нам. Обiця ш?
Панас нiчого не вiдповiв, нiби засоромився, знiтився. Його виручила
Ольга:
- Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в
сво му життi подарунок?
- Ти ж подарувала сво му Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький.
Ольга з погордою глянула на друзiв, ©© обличчя зашарiлось, пашiло
полум'ям, вiд чого свiтле волосся видавалося ще пишнiшим, а в очах
промайнула чарiвна жiноча гiднiсть.
- Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була
мужнiшою за сво©х батькiв. Ми з Косачем назвали ©© Ларисою.
- Добре iм'я...
Тьмяно надвечiрня втома обволiкала Псьол. Ще щiльнiше до нього
пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч сво му побратимовi нагрiту сонцем
очеретяну постiль. Вдалинi бентежно спалахнула заграва, вкриваючи
червонястими брижами задрiмалi хвилi.
- Либонь, пожежа в ма тку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван.
- То горить земська всесословнiсть, - посмiхнувся Панас. - А може,
вигрiва сво убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашо© iсторi©.
* * *
Панас залишався в Гадячi i по вiд'©здi брата. Гостював у батькiв,
дарував ©м утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева.
Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому.
Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був,
напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй
Метлинський.
Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на якiй
сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по шляху службового
життя, заповiданого батьком. Братовi Iвановi пощастило навчатися в
унiверситетi, а вiн ось застряв на канцелярськiй та бухгалтерськiй
роботi...
Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли
школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi, зустрiв сторожа,
який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився.
- До пана директора? - запитав. - х благородi вже пiшли... Нема
нiкого в школi.
- Добре... Я сам погляну...
- То, значить, ви будете паном левiзором? Заходьте, а я побiжу до
директора повiдомлю.
- Не треба...
- То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це не зважайте.
Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових
я ще не нав'язав...
Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у клас.
Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв тому переступав цей порiг.
Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце.
Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив:
- Сказано, левiзор...
Висiв той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня
навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест 19 лютого 1861 року про
скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений
мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських прорiкань. Але не
кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули iмператора. Директор такого
ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на
словi й, замiсть "самодержець всеросiйський", вимовив "самовержець
свiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор
спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до
царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де
чухався.
З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi
голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой
краю мiй, краю пишно© вроди, волелюбно© пiснi, запашно©, як польовi квiти,
мови! Чи©ми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям,
ненависникам краси i волi?
Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би сво© скорботи й
шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо
глянула людина на сво минуле та задумалася про майбутн . А це
найголовнiше у вихованнi громадянина.
Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту
в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька".
Ще ходив до бiблiотеки, засновано© на громадських засадах Драгомановим
та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво© книги, привезенi з Миргорода.
Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв,
ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi
легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка
Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку -
козацького лiтописця.
Бiля кожно© корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати
©хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас
ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до
пiснi, до всього, що звеличу душу, пiдносить ©© над сiрою убогiстю.
Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав
Шевченко: "Я на сторожi коло ©х поставлю слово..."
За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при©хав фурман. До Полтави
вiд Гадяча верстов сто двадцять.
Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо
воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали
ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див
сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на
половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi
мати, втираючи сльози кра чком хустини, що прикривала посивiле волосся на
головi. Дарувала на щастя синовi рушничок.
- Це рушничок з посагу мо © матерi... Родовий рушничок. Все життя
берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу.
- Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив
поважно й багатозначно:
- Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай
начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де
треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно
свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть
таки ма мо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи,
корись... Заслужив уже колезького ре стратора, а там i до губернського
секретаря дослужишся...
Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали
ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка.
Ви©хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв
грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке
забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг
рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори.
Червоний колiр днався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися,
стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й
рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i
роздорiжжях.
Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних
променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи
копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс.
Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи
думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над
усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру.
Пере©хали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через
Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда
народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам
i купцям Гаркуша з сво ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
- Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до
душi фурману, i вiн охоче розговорився.
- Про Гаркушу тут кожен пастух зна . Такого смiливця та вродливця,
мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс
уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого
сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся
несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був
розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата ться з ким, то не
зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер
нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру...
- А хто той Гнидка?
- Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi
можна почути.
- Страшне?
- Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябо© кобили. Хай бояться
пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний,
чи до ремества, чи до роботи яко©. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i
стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю
вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим
звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i
добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку
знiме з себе й оддасть нужденному...
Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не
прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка
- дуже цiкавий суб' кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд,
Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту,
пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там почина iнше
заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке ста
життя народженому. I от почина вiн боротьбу за сво мiсце, за сво право
на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де
знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут
уста таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кида ться чоловiк,
як звiрина, на все..."
Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози,
зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на
шляхах Полтавщини, а й за ©© межами. Розвозять опiшнянськi гончарi сво©
вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами.
Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя
дотепне, житт любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати.
Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана
Разiна!
Нагодувавши та напо©вши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки.
Тепер дедалi частiше доводилося про©здити через дубовi лiси. Стоять дуби
столiтньою сторожею, криючи в сво му гомонi згадки, нiби та мницi,
шепочуть про iсторiю пригнобленого люду.
А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого
голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим
дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали та мницi?.. Дуби
шумлять, шумлять...
Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри кожен з
них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б
розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль...
Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим
велетом. Владно, нездвижно сто©ть вiн, сперечаючись сво ю могутнiстю з
палацом Кучубе©в, з пишною аркою, пiд якою про©здив "благословенний". А в
гущавинi лiщини прича©лася стара церквиця, до яко© сходилась колись
козацька сiрома.
Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипа червонястим промiнням
шорстке листя. Те промiння всоту в себе велетенський дуб, угамовуючи
невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу...
По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi.
Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на
продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньо©
подруги. В думцi бринiли скорботно слова ©© матерi: "Будете в мiстi,
вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену
казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить
вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надi© в розкриту для
почуттiв душу. Пригадалось...
Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця i земля
вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими
квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив. Стала,
випросталась. На чолi нiби 'забринiли колоски пшеницi, а очi увiбрали
найяснiшу блакить неба. Тодi в ©© голосi пiзнав мелодiю повенi на Пслi...
Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу.
- Ось уже й Полтава, - обiзвався фурман. Вечiрньою пiтьмою мiсто
зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в собi
та мницi. Наче виповзала кудлата потвора iз теменi, блимаючи тьмяними
очима.
Полтава... Мiсто слави i безслав'я... Мiсто тридцяти церков,
пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем i сорока шинкiв.
Полтава - стародавн мiсто...
* * *
Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок 14 на Монастирськiй вулицi
належав небагатому дворяниновi Осипу Адешелiдзе. Кiлька вiкон з
пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем
вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирсько© гори. На не©
дивлячись на сина.
Пiсля обiду Панас попросив у батькiв дозволу пiти в мiсто. Поспiшав
побувати пiд розлогою яблунею, бiля вдовино© хати, до яко©, живучи ранiше
в Гадячi, добре втоптав стежку.
Пiдходив з тривогою. Вийшла назустрiч стара жiнка. Пiзнав - Галина
мати.
- Довго виглядала вас Галя. Навiть до ворожки ходила. Щось та недобре
©й наворожила. Пiсля того подалась у мiсто. Тiльки поговiр залишила за
собою. Будете в мiстi, вiдшукайте та про матiр нагадайте...
Понiс свiй жаль до яблунi - свiдка зустрiчей. Пригадав той день, коли
первоцвiтом вона заквiтла. Тих пахощiв яблуневих не розвiяв час розлуки.
Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Нiби й сонце, схиляючись на
захiд, суму за яблуневим первоцвiтом i вiдлуню в меркнучих променях
незабутню пiсню:
Стелися, барвiнку, низенько...
Гiрка усмiшка лягла на пошерхлi, наче вiд спраги, вуста. Серпанковими
сутiнками крилися околицi, нагонив югу вiтер, пiдхоплюючи мотив рiдно©
пiснi, стелив ©© пожовклим листям на зiв'ялi трави.
У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекiр
одноманiтно стукав у трухляву гiлку, вибиваючи мереживо смутку. Де його
розвiяти, з ким подiлити? Вiд кого почути слово, яке б полум'янiло,
спалюючи жорстокiсть i сваволю?
Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночi - деркач, доки лелека
не проголосив клекотом свiтанок.
Другого дня поспiшав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослi
стежки вiтали давнього знайомого. Тихо шепотiли уста: "Ой по горi ромен
цвiте..."
Ось i Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрiв свого брата Iвана
Рудченка, що прибув з Ки ва. Для Панаса зустрiчi з братом завжди були
великим святом.
До його порад прислухався вiн, як до старшого на вiсiм рокiв вдумливого
порадника. Ще будучи вiльним слухачем Ки©вського унiверситету, Iван Якович
увiйшов у товариство прогресивно© молодi та виступав у пресi. Тепер мав
змогу подарувати братовi виданi в двох книгах "Народнi пiвденноруськi
казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Вiн не мiг не виявити
гордостi за брата. Радiв i за виступи його в пресi, а особливо за дружбу з
популярним у колах молодi Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до
його сестри Ольги Петрiвни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й
задушевно. Прибула вона до рiдного драгоманiвського гнiзда в Гадячi з
Волинi, де працював ©© чоловiк Петро Косач. Це була традицiйна подорож до
батькiвського двору, здавна прославленого гостиннiстю. Звiдси ж ранiше
вийшов i вiдомий декабрист Драгоманов.
1 Драгоманов М. П. - укра©нський публiцист, iсторик, фольклорист,
громадський дiяч буржуазно-демократичного, потiм - лiбсрально-буржуазного
напряму.
Прибулi гостi сподiвалися на зустрiч з Михайлом Драгомановим. Але вiн
затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденцiя вiд
нього, адресована сюди, викликала iнтерес. Серед надiслано© лiтератури
були й примiрники Герценового "Колокола", хоч уже кiлька рокiв перестав
видаватися цей демократичний часопис.
Все, що подавало ознаки культурного життя, зацiкавлювало тут Панаса
Яковича. У поглядi розумних очей Ольги Петрiвни вiн читав доброту й
духовну щедрiсть. Знайомлячи брата з нею, Iван Якович зауважив:
- Схильна до поезi© сестра найкращого мого друга...
- Панаса я пам'ятаю ще вiдтодi, як вiн працював у Гадячi. - Простягаючи
руку гостевi, додала: - Привiт i вiд мого чоловiка Петра Косача для
заочного знайомства...
В ©© виглядi багато було схожого з вольовим обличчям Михайла
Драгоманова. Перенiсся, брови, чутливi обриси губ, живий вираз очей. ©©
стан повивала квiтчаста зелена керсетка, з-пiд яко© спадали вишиванi
полотнянi рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квiтчаста
хустина на головi доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з ©©
рухливою постаттю, вiдтiнювало рум'яне обличчя, що пашiло енергi ю й крило
в собi щось поетично-натхненне, горде, артистичне.
- А це Михайло Петрович, - Iван рекомендував Старицького, який, подаючи
руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повнi
соковитi губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусiв i бороди,
що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся.
Панас Якович вiдчув щось артистичне i разом з тим щире, промовисте в
карих очах Старицького.
- Ви артист? - запитав Панас Якович.
- Артист любительського театру. А в життi граю роль, яку ще й сам не
зрозумiв, - не мiняючи артистично© пози, Старицький замрiяно заспiвав:
Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
- Це Михайло сам вигадав таку пiсню, - пояснила Ольга Петрiвна.
- Не вигадав, а вимрiяв, - Старицький розгорнув папiрець. - Читайте...
Це мо© поетичнi грiхи.
Панас Якович прочитав вiрша i, повертаючи, запитливо дивився на
Старицького, спостерiгаючи, як у виразi глибоких очей юнацька веселiсть
наповнювалася тривогою.
У небi загелготали гуси, що вiдлiтали на пiвдень. Старицький пiднiс
благальне догори руки.
- Гуси! Вернiться! Не покидайте рiдного краю! - Звернувшись до Панаса,
вiн пояснював: - Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення
гусей. I я завжди вiрив, що вони чують мо© благання, тому щорiчно й
повертаються з вирiю.
- Заздрю поетам, щедрим сво©ми почуттями, - Панас Якович хотiв сказати
щось приязне Старицькому.
- То все наша молодiсть. Радi мо, а серце часом стогне й болить. -
Змiнивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу, ти теж не
без сердечних виразок... По бородi пiзнаю. Будьмо друзями!
- Коли щиро, то дозволь потиснути руку.
- Вiд дружби до побратимства лише один крок. - Зникла жартiвливiсть у
виразi обличчя Старицького. Вiн обняв Панаса Яковича. - Менi говорив твiй
брат Iван, що ти й вiршики пишеш про кохання.
- То жарти, - Панас Якович знiяковiв.
Тим часом Ольга Петрiвна запросила гостей провести дозвiлля пiд кленом,
що розкинув пожовклi шати аж на краю гори, яку внизу оперiзував Псьол. Тут
з тесаних дощок здавна були приладнанi лавки. З гори вiдкривалися
мальовничi гадяцькi околицi.
Химерно вигинаючись, Псьол вбира в себе рукавцi, губиться десь у
комишах, а потiм вирива ться з них в'юнкою стрiчкою, лелiючи в неозорiй
далечинi. Його посестра - задумлива Грунь, пробиваючись крiзь очерети,
пустотливо обiйма ться з побратимом, вiдда йому свiй тихий плин.
Далеко видно бiдняцькi обшарпанi хати, розсипанi, як отара овець. Вони
то визирають, то сором'язливо ховаються за дрiмливими вербами, щоб не бути
на виду випещеного палацу Галаганiв, зануреного в сизу лiсову смугу на
обрi©.
Далекi й близькi кра види обiймала урочиста тиша. Нiби боячись порушити
ту урочистiсть, тихо розмовляли в тiсному колi вiдвiдувачi Драгоманово©
гори. Старицький розповiдав про сво© задуми написати драматичнi твори та
органiзувати народний театр. Його палко пiдтримувала Ольга Петрiвна та
Iван Рудченко. Панас Якович задумливо зважував сказане. Трудове життя
поклало на його молоде обличчя риси застережливостi, зовнiшнього спокою,
хоч в очах зринала тривога iскрами, якi не мiг вiн погасити. Погляд застиг
на жовтому кленовому листi, що падав на землю, ронячи ледь вловимий
шелест. Нiби прислухався до нього.
- Панасику! Чого ти наймовчазнiший серед нас? - в очах Ольги Петрiвни
застрибали бiсики.
- Думаю про свою подорож вiд Миргорода до Гадяча.
- Розкажи...
Панас розповiв про зустрiч в дорозi з чоловiками, що шукали голодно©
волi. Говорив схвильовано, навiть збиваючись на словах, у якi не вмiщалися
його почуття.
- Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути цiла
повiсть, - серйозно зауважив Старицький.
- I назвати б ©© "Голодна воля", - додав Iван Рудченко.
- Якби сила, а то... - Панас поглянув запитливо на брата.
- А от Iван устиг уже двi книги надрукувати, - мовила Ольга. - Такi
хорошi його "Народнi пiвденноруськi казки".
- Збирав ©х не я один. Там й значна доля зiбраного Панасом. А ще маю
видати "Чумацькi народнi пiснi". В них теж Панасовi записи. Правда,
Панасе?
- Правда, - неохоче вiдповiв той. - Мене зараз цiкавить iнше; От
перечитую Пушкiна, Шекспiра, нашого славного Шевченка... Яка сила поезi©,
пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського "Що робити?"
виклика рiй думок, якi часом i спати не дають. Дiйсно, що ж робити
людинi, коли надрива ться серце, душа прагне пiзнати правду? Що робити? Не
можу лише до кiнця збагнути тих снiв, що ©х надав Чернишевський геро©нi
свого роману. Вони мене тривожать, як мо© власнi.
- Не чекав я, що в нашого, зовнi зовсiм мирного, спокiйного Панаса
стiльки не зовсiм мирних думок, - посмiхнувся Iван. - Недаром я його ще в
дитинствi прозвав бандурою, коли вiн навчався бринькати на гiтарi... Тепер
я перечитую Панасовi лiтературнi спроби, його намагання розповiсти про
людську долю, особливо про жiноче безталання, i бачу велику впертiсть
свого брата. Спостерiгаю навiть здiбностi.
- Так... Хай це буде моя впертiсть. Та не тiльки впертiсть. Скажу вам,
що я язик собi вирву i викину собакам, якщо вiн не заговорить так... Ех!
- От тобi й мирний, - смiялася Ольга Петрiвна.
- Побажа мо Панасовi не виривати язика. А коли напише щось доладне, то
хай вступа в лiтературу пiд прiзвищем Мирного. Згода, друзi! - докинув
Старицький.
- Згода! Хай буде Мирний!
- Ще до всього менi хочеться додати, - Панас навiть звiвся з лави, очi
його стали глибшими, пронизливими. - Я, працюючи в судi, в iнших
установах, зустрiчався з багатьма людьми, чув розмови, читав рiзнi скарги.
Коли я починаю роздумувати над цим усим, то нiби бачу тяжку картину, Я ©©
навiть записав, як притчу. Ось послухайте:
"Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними
глибокий яр, котрого нi перейти, нi пере©хати - хiба засипати... Та хiба
можна засипати у рiк, у десять, у двадцять рокiв яр, котрий копався не
десятки, а цiлi сотнi лiт?.. По один бiк яру стояли потомки старшини
козацько©; стояли приблуди, котрих приманила сво©ми розкошами задурена
Укра©на... Тут можна було зустрiти нетрохи полупанкiв, котрi з дiгтярiв,
чумакiв, крамарiв, прикажчикiв повиводили сво©х дiтей у "люди",
поначiпляли на плечi з мiдними гудзями мундири, а на голови понадiвали
картузи з зiрочками... Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута
й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк,
клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi
копалися у сирiй землi, понiвеченi, зубоженi, темнi - якiсь калiки, а не
люди, без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв сво©х, котрi добували кров'ю
"славу та волю..."
- Чи не занадто смiливо й пристрасно? - посмiхнувся Iван Рудченко.
- Добре, коли пристрасть наповню ться думкою, а думка дна ться з
пристрастю, - Панас поглянув на брата. - Такими менi здавалися i думки
Iвана Бiлика.
- Як чиновник, я Рудченко, але в мене прiзвище мислячо© людини. I от
ця людина - Iван Бiлик - теж творить, мислить... Може, не зовсiм так, як
ти розповiв... Але мислить. Я починаю перекладати твори Турген ва. Мають
вагу тепер тiльки тi письменники, що йдуть громадською соцiальною тропою i
соцiальним поглядом озирають життя народу.
- Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярi©, - додав
Панас.
- I канцелярi© не можуть залишатися осторонь подiбних питань, - поважно
вiв розмову Iван Рудченко. - Скажу про свою канцелярiю. Я працюю в так
званiй тимчасовiй комiсi©, на яку покладено врегулювання вза мин мiж
помiщиками й колишнiми крiпаками. Комiсiю очолю Галаган. Я, можна
сказати, спецiалiзувався на селянських питаннях i приходжу до висновку, що
розв'язати ©х нелегко. Мiй шеф Галаган поклада велику надiю на земську
реформу. Вiн навiть виголошу лiберальнi промови, вихваля
"всесословность" земських виборiв, довго i красно може говорити про
"интеллектуальную деятельность", про "народное благо" та працю, вiддану на
"алтарь общественного благополучия". Галаган ма однодумцiв, якi
сподiваються через реформи досягти "всесловной" дностi.
- Навiть "потомки гетьмана дурного" Скоропадського виголошують
промови... То все розмови, за якими криються приватнi iнтереси.
- Сподiваюсь, що все, про що говорив, опишеш у сво©й повiстi?
- Одному тяжко. Запрошую до спiвробiтництва й тебе. Ти ма ш бiльше
житт вого досвiду, бiльш за мене освiчений.
- Тут важать насамперед здiбностi, талант, - Старицький дивився на
Панаса, зважуючи серйознiсть та переконливiсть сказаного ним. - Пробуй
свiй хист, Панасе. Ми тебе пiдтрима мо. Пам'ятай, що шлях лiтератора
тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива
совiсть, вiра в iдеали... Коли подару ш для нашого народу правдивий твiр,
надсилай нам. Обiця ш?
Панас нiчого не вiдповiв, нiби засоромився, знiтився. Його виручила
Ольга:
- Вiрю, що Панас зробить такий подарунок... А от я... Який я принесу в
сво му життi подарунок?
- Ти ж подарувала сво му Петровi Косачу доньку, - жартував Старицький.
Ольга з погордою глянула на друзiв, ©© обличчя зашарiлось, пашiло
полум'ям, вiд чого свiтле волосся видавалося ще пишнiшим, а в очах
промайнула чарiвна жiноча гiднiсть.
- Так, подарувала, - рiвним голосом почала. - Хочу, щоб моя донька була
мужнiшою за сво©х батькiв. Ми з Косачем назвали ©© Ларисою.
- Добре iм'я...
Тьмяно надвечiрня втома обволiкала Псьол. Ще щiльнiше до нього
пригорталась Грунь, нiби стелила на нiч сво му побратимовi нагрiту сонцем
очеретяну постiль. Вдалинi бентежно спалахнула заграва, вкриваючи
червонястими брижами задрiмалi хвилi.
- Либонь, пожежа в ма тку Галаганiв? - звiвся, вдивляючись, Iван.
- То горить земська всесословнiсть, - посмiхнувся Панас. - А може,
вигрiва сво убоге нутро голодна воля? Такi вогненнi барви нашо© iсторi©.
* * *
Панас залишався в Гадячi i по вiд'©здi брата. Гостював у батькiв,
дарував ©м утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева.
Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому.
Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був,
напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй
Метлинський.
Зайти в школу не наважувався. З вулицi пiзнав i клас, i парту, на якiй
сидiв, добуваючи незначну освiту, щоб з нею вирушити по шляху службового
життя, заповiданого батьком. Братовi Iвановi пощастило навчатися в
унiверситетi, а вiн ось застряв на канцелярськiй та бухгалтерськiй
роботi...
Закiнчились уроки. Галасливою юрбою пiдлiтки вивалились на вулицю. Коли
школа спустiла, Панас Якович увiйшов у розчиненi дверi, зустрiв сторожа,
який, зобачивши срiблястi гудзики на одязi вiдвiдувача, вклонився.
- До пана директора? - запитав. - х благородi вже пiшли... Нема
нiкого в школi.
- Добре... Я сам погляну...
- То, значить, ви будете паном левiзором? Заходьте, а я побiжу до
директора повiдомлю.
- Не треба...
- То як хочете. В мене все порядком. Не пiдметено. На це не зважайте.
Вiники забрала директорова служниця. Так наказали панi директорша. А нових
я ще не нав'язав...
Ще щось розповiдав сторож, але Панас Якович не слухав. Увiйшов у клас.
Пригадав, з яким благоговiнням десять рокiв тому переступав цей порiг.
Пiзнав свою колишню парту, сiв на давно насиджене мiсце.
Сторож заглянув, знизав плечима i, прикриваючи дверi класу, промовив:
- Сказано, левiзор...
Висiв той самий царський портрет, що запам'ятав його з першого дня
навчання. Тодi вивiшено було пiд ним Манiфест 19 лютого 1861 року про
скасування крiпаччини. Завчали напам'ять. Висить i тепер, хоч i обсиджений
мухами. Сам директор колись перевiряв знання царських прорiкань. Але не
кожен з учнiв мiг назвати всi високi титули iмператора. Директор такого
ставив на колiна пiд портретом. Пригадався випадок, коли учень збився на
словi й, замiсть "самодержець всеросiйський", вимовив "самовержець
свiйський" та ще, розгубившись, почухав себе нижче спини. Директор
спочатку зблiд, а потiм побагровiв, схопив за вухо, привiв його до
царського портрета i вiдшмагав бiдолаху лiнiйкою по тому мiсцю, де
чухався.
З нерадiсними думками повертався. Це ж тут навчають хилити задурманенi
голови, лабузитись, чинити доноси та цуратися всього живого, рiдного. Ой
краю мiй, краю пишно© вроди, волелюбно© пiснi, запашно©, як польовi квiти,
мови! Чи©ми незграбними руками тебе недбало заковано на поталу лиходiям,
ненависникам краси i волi?
Чому б не стати самому вчителем? Може, передав би сво© скорботи й
шукання дiтям. Може, виховав би чуле серце i гнiвнi думи, щоб смiливо
глянула людина на сво минуле та задумалася про майбутн . А це
найголовнiше у вихованнi громадянина.
Гiрко посмiхнувся, пригадавши, як Микола Гоголь описував тутешню освiту
в повiстi "Iван Федорович Шпонька i його тiтонька".
Ще ходив до бiблiотеки, засновано© на громадських засадах Драгомановим
та Iваном Рудченком. Вiднiс туди i сво© книги, привезенi з Миргорода.
Якась невидима сила в'язала Панаса з цим мiстом чоботарiв, гончарiв,
ковалiв. Це були не тiльки справжнi майстри, а й дотепнi розповiдачi
легенд та притч. Переказували про сподвижника Хмельницького - ватажка
Кiндрата Бурляя, про уславленого гадяцького полковника Григорiя Грабянку -
козацького лiтописця.
Бiля кожно© корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати
©хнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас
ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до
пiснi, до всього, що звеличу душу, пiдносить ©© над сiрою убогiстю.
Народжувалися бажання словом пробуджувати пригноблених, як закликав
Шевченко: "Я на сторожi коло ©х поставлю слово..."
За кiлька днiв лагодився в дорогу. Вранцi при©хав фурман. До Полтави
вiд Гадяча верстов сто двадцять.
Тихий ранок не вiщував чогось особливого. На горищi клопiтливо
воркотiли, прокинувшись, голуби, а на високiй пожовклiй осицi закаркали
ворони. У тому карканнi наче крилося якесь вiщування. Так стародавнiй Див
сiяв тривогу, обзивався до князя Iгоря, коли той виступав у похiд на
половцiв. А на воротях стояла не древня Ярославна, а згорблена вiд працi
мати, втираючи сльози кра чком хустини, що прикривала посивiле волосся на
головi. Дарувала на щастя синовi рушничок.
- Це рушничок з посагу мо © матерi... Родовий рушничок. Все життя
берегла його. А тепер вiзьми на щастя, щоб нашому роду не було переводу.
- Спасибi, мамо, голубко моя, - цiлував матiр. Пiдiйшов батько; говорив
поважно й багатозначно:
- Щасти тобi, сину, i в дорозi, i на службi. Служи чесно, слухай
начальникiв, не гордуй. Хай на тебе й насваряться, а ти покорися. Де
треба, то й уклонися старшому. Пам'ятай, що твiй батько прослужив чесно
свiй вiк по канцелярiях, не вкрав копiйки, а заробив трудом. А на старiсть
таки ма мо й хату, та i садочок, та й поштивiсть вiд людей... Служи,
корись... Заслужив уже колезького ре стратора, а там i до губернського
секретаря дослужишся...
Вiтер рвонув останнiми словами, завихрив листям. Ще дужче закаркали
ворони, кружляючи над шляхом, по якому заторготiла бричка.
Ви©хали за мiсто. Вiддаля прощально визирав серед горбiв та комишiв
грайливий Псьол. Панас зiйшов з брички, шанобливо поглянувши на мiсто, яке
забрало чимало рокiв молодостi. Рука потяглася до скриньки. Витяг
рушничок. Давним-давно дбайлива рука вишивала на ньому пишнi узори.
Червоний колiр днався з чорним, наче радiсть iз журбою обiймалися,
стелячись квiтами та пiвниками. Були вони, як нiколи ранiше, милими й
рiдними, нiби пророчили втiху та скорботи на невiдомих шляхах i
роздорiжжях.
Нарвав край дороги ромену, накидав у бричку. Нiби жмутки сонячних
променiв лягли туди. Нарештi й сам сiв. Конi помчали, помiрно вибиваючи
копитами одноманiтний дрiб. У такт йому фурман щось мугикав собi пiд нiс.
Добрi конi йшли прудко, пiдтюпцем. Бричка помiрно гойдалась, колихаючи
думи. Намагався збагнути все почуте в Гадячi вiд брата i батькiв. А над
усiм виринали постатi тих чоловiкiв, що перестрiли в дорозi бiля яру.
Пере©хали вже латаними дерев'яними мостами i через Ташань, i через
Грунь. Лiси, байраки, степове роздолля. Не одна пiсня й легенда
народжувалися тут. Та не тiльки легенди, а й билицi. Нагонив страху панам
i купцям Гаркуша з сво ю безстрашною ватагою. Запитав фурмана:
- Про Гаркушу чув розповiдi? Що кажуть про нього? Запитання припало до
душi фурману, i вiн охоче розговорився.
- Про Гаркушу тут кожен пастух зна . Такого смiливця та вродливця,
мабуть, уже не з'явиться. Хiба в пiснi тiльки можна почути. Його й бiс
уночi обходив. Кажуть, що закохалась у Гаркушу молода сотничиха i свого
сотника покинула. Нiби чарiвником був той смiливець. З'являвся
несподiвано, де й не ждали його. За вдачу любили ватажка люди. Вiн не був
розбiйником. Душа в нього щира, козацька. Коли побрата ться з ким, то не
зрадить, не дасть на поталу. Боровся за нашу долю, за мужичу правду. Тепер
нема таких... Либонь, тiльки Гнидка покаже себе, коли втече з Сибiру...
- А хто той Гнидка?
- Гай-гай, паничу! Та про нього таке розповiдають, що тiльки в казцi
можна почути.
- Страшне?
- Кому страшне, а кому - примарне, як сон рябо© кобили. Хай бояться
пани такого, як кози вовка... Бiдна голова сей Гнидка був! На все вдатний,
чи до ремества, чи до роботи яко©. Сам чоботи шив, у млинi знав дiло, i
стрiлець з його запальний був! Обiдили його неправим судом, землю
вiдiбрали. То вiн почав пиячити, злигався з пройдисвiтами i став лютим
звiром-розбiйником. Одно iм'я Гнидки наводило жах на всю округу. А вiн i
добрий був. Дуже любив свою жiнку, заступався за бiдноту. Останню сорочку
знiме з себе й оддасть нужденному...
Ще довго розповiдав фурман рiзнi Гнидчинi пригоди, але Панас уже не
прислухався. Роздуми налягли, як темна грозова хмара перед зливою. "Гнидка
- дуже цiкавий суб' кт як для етнографа, так i психолога... На мiй погляд,
Гнидка - безталанна дитина свого вiку, скалiчений виводок свого побиту,
пригнiченого усяким панством... Де одно зогнива, там почина iнше
заражатись, i при вонючiй духотi, яку розносить усе гниле, тяжке ста
життя народженому. I от почина вiн боротьбу за сво мiсце, за сво право
на життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освiти, де
знайдеш його у тому непроглядному мороцi, який сповива усе i усiх? А тут
уста таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. I кида ться чоловiк,
як звiрина, на все..."
Ось уже й Опiшня, прославлена горшками та сливами. Опiшнянськi вози,
зверху обплетенi лозою, як просторi ясла, можна зустрiти не тiльки на
шляхах Полтавщини, а й за ©© межами. Розвозять опiшнянськi гончарi сво©
вироби, а з ними спритнi молодицi торгують свiжими та квашеними сливами.
Тут, на цих глиняних баюрах, вiд роду до роду живе, бореться за життя
дотепне, житт любне опiшнянське плем'я. Здавна опiшняни звикли мандрувати.
Адже недаремно опiшнянський гончар Олексiй Хромий став побратимом Степана
Разiна!
Нагодувавши та напо©вши коней, вирушили в дорогу шляхом до Диканьки.
Тепер дедалi частiше доводилося про©здити через дубовi лiси. Стоять дуби
столiтньою сторожею, криючи в сво му гомонi згадки, нiби та мницi,
шепочуть про iсторiю пригнобленого люду.
А ось i прославленi диканськi велети. Про них згадав i Пушкiн:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казенных
Доныне внукам говорят...
Дуби шумлять у вiковiй епiчнiй задумi. Прислухався до того завороженого
голосу. Чув у ньому набагато бiльше сказаного поетом. Хто повiдав тим
дубам вистражданi думи, щоб вони для поколiнь зберiгали та мницi?.. Дуби
шумлять, шумлять...
Люди знають про те, коли який дуб посаджено, яку легенду кри кожен з
них. А ось i дорiжка, що веде в Чернече до жiночого монастиря, могла б
розповiсти, хто ходив нею, носячи свою покуту й печаль...
Звелiв фурмановi зупинитися, зiйшов з брички, милувався найстарезнiшим
велетом. Владно, нездвижно сто©ть вiн, сперечаючись сво ю могутнiстю з
палацом Кучубе©в, з пишною аркою, пiд якою про©здив "благословенний". А в
гущавинi лiщини прича©лася стара церквиця, до яко© сходилась колись
козацька сiрома.
Сонце, низько лягаючи на захiд, щедро обсипа червонястим промiнням
шорстке листя. Те промiння всоту в себе велетенський дуб, угамовуючи
невситиму жагу свiдка багатьох подiй, вкритих сивиною часу...
По шляху з наближенням до Полтави частiше зустрiчалися подорожнi.
Промчить розкiшний ридван, курявою обдасть пiших заробiтчан, що несуть на
продаж свою силу, а може, i вроду. Ступала ж тут нога й незабутньо©
подруги. В думцi бринiли скорботно слова ©© матерi: "Будете в мiстi,
вiдшукайте..." Коли б вiдшукати, почути рiдний голос, почути недомовлену
казку, недоспiвану пiсню, серцем збагнути недостраждану любов. На мить
вловлював у шелестi дубiв звабливий голос, що ронить надi© в розкриту для
почуттiв душу. Пригадалось...
Це трапилось весною, коли з неба щедро лилося золото сонця i земля
вдягалася в пишнi, барвистi шати. Iшов з нею заквiтчаною першими польовими
квiтами степовою дорiжкою. "Ти - польова царiвна", - тихо говорив. Стала,
випросталась. На чолi нiби 'забринiли колоски пшеницi, а очi увiбрали
найяснiшу блакить неба. Тодi в ©© голосi пiзнав мелодiю повенi на Пслi...
Сутiнками кутався шлях. Потомленi конi уповiльнювали ходу.
- Ось уже й Полтава, - обiзвався фурман. Вечiрньою пiтьмою мiсто
зустрiчало подорожнiх. При-марно помережанi лiхтарями вулицi крили в собi
та мницi. Наче виповзала кудлата потвора iз теменi, блимаючи тьмяними
очима.
Полтава... Мiсто слави i безслав'я... Мiсто тридцяти церков,
пам'ятникiв i розкiшних будов. Мiсто п'ятнадцяти тюрем i сорока шинкiв.
Полтава - стародавн мiсто...
* * *
Невеликий пiд солом'яною стрiхою будинок 14 на Монастирськiй вулицi
належав небагатому дворяниновi Осипу Адешелiдзе. Кiлька вiкон з
пофарбованими в синiй колiр вiконницями виходили на тиху, порослу споришем
вулицю, що слалася вниз на долину в пiднiжжя Монастирсько© гори. На не©