виходило й вiкно кiмнати, в якiй оселився Панас Рудченко.
У протилежний бiк вулиця вела до центрально© площi мiста, оточено©
колом державних будинкiв. Сво©ми колонадами вони змагалися з пам'ятником
Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися сюди
з Монастирсько© вулицi, треба обiйти архi рейський сад, на тiнявiй але©
якого прича©лася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар -
сподвижник Богдана Хмельницького.
Цi ю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович на службу
щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i вчасно з'являвся до
полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера.
Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля яко©
повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок.
У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали не крамницi, в
яких кишiли люди, а кра види, що вiдкривалися з гори вiд собору. Серед
дiбров i лугiв химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне
високе небо вкривало сво©м споко м ледве осяжну зором далечiнь. Ось нiби
виринула з надр землi, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи
задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерiгав таке диво. То мчить
по©зд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук.
Перша залiзниця з' днала Полтаву з промисловими i торговими мiстами.
Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi - до
залiзницi. На станцiю прибув пасажирський по©зд. Багато люду вийшло з
вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники, жандарми. Пiдiйшов до паровоза.
Велетенська машина чмиха паром. На машинi вештаються машинiст i кочегар.
Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i по©зд рушив.
Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе
вона мо©м землякам? Чи перемога розуму заяснi волею i добробутом для
народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй
справi, чи, може, ще посилить гноблення?
Ось промчав товарний по©зд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса",
"пшениця", "борошно". Загуркотiв по©зд по мосту через Ворсклу, лише
показав свiй невловимий хвiст.
Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько
чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що
виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових
вiтрiв. Занепоко ний думками, пiшов на Монастирську гору, з яко© небо
здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй
позолотi, заколисана тишею.
Кра©на прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i
приязного сонця. Кра©на тяжких зiтхань, жiночо© скорботи, гомiнких пiсень
i та мничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до не© увiнчана
тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись
до болю?
Тут, на змiну древньо© стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв -
оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали
руйнiвно© навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з ру©н
стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави.
Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його
архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й
рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Укра©нi Недаремно
славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки
визвольно© вiйни укра©нського народу проти iноземного панування. З
високо©, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя.
Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей
монастир Тарас Шевченко.
Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень.
Ледь лелi в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до сво©х кучерявих берегiв
задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цi © гори побачив
широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував,
як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ©©?
Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо© мети, до яко© лежить
давно наболiла душа?
Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс
скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка
посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд яко©сь
стихiйно© впертостi й незалежностi.
- Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. -
Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi.
- Недавно став тутешнiм.
- Отож... Милу тесь красотами Полтавщини?
- Цi красоти для всiх...
- Не всi ©х розумiють...
- Вам виднiше, якщо ви справдi музикант.
- Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським
оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий.
- А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку.
Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною.
- Ходжу оце на саму гору i там граю. Зда ться, мелодiйнiше звучать
струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагина ться вiд звукiв, i хмари
пливуть повiльнiше. Вловлюю думкою навiянi вiтром мотиви, а струни
пiдхоплюють ©х, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь послухати мою
гру. То для мене велика честь.
- Заздрю вам...
- Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав
на скрипку. - А ви гра те на чомусь?
- Граю на власному серцi, та роздумах тяжких.
- То невловима музика... А на якомусь знаряддi?
- Трохи бренькаю на гiтарi.
- То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожно© субот там збира ться
наш гурток. Гра мо, спiва мо. Кому що...
Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов аж до будинку на Монастирськiй
вулицi.
- До зустрiчi в клубi...
- Прошу завiтати до мо © кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович.
Гордiй Павлович завагався, але спокiйний, доброзичливий погляд
спiвбесiдника переконав його.
- Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну
стрiху можна.
Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що на столi лежало чимало
книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього.
- Ви чита те Шевченка?
- Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть його творiв... Прошу
сiдати.
Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав:
- Який твiр Шевченка вас найбiльше вража ?
- Увесь "Кобзар", а найбiльше запада в серце "Заповiт".
- "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв.
Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось
могутн , схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на
скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору.
- Хто створив цю музику?
- Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй Павлович грав, доспiвуючи
голосом:
Серед степу широкого,
На Вкра©нi милiй...
- Ви композитор?
- Нi! Лише любитель... Музика безсмертним даром, голосом душi. Народ,
що породжу великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона прорива ться
в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю
композицiю. Приходьте, послуха те, як виконуватиме ©© мiй хор. У мо му
бiдному життi досить i цього... А далi хочу стати мандрiвним скрипалем.
Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо щирiшо©
не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в футляр. - До побачення. Я
непосидючий музикант.
- Так швидко залиша те? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас
Якович.
Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив би вiд
хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!..
Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до
столу, пробував писати. Бринiв в уявi мотив, що його почув вiд
композитора.
* * *
Служба в казначействi забирала багато часу. Але вiн звик до
бухгалтерсько© роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно виконував
обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi окуляри
можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй свiт. Тому
фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав у
цифрах новi явища економiки та полiтичного життя.
Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав "Отечественные
записки", твори Островського.
Брат надсилав йому сво© переклади оповiдань Турген ва та "Перегляд
лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда".
Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а
письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про сво друге прiзвище.
Вiдчув у ньому сво друге народження й прозрiвання.
Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його Гордiй Павлович
Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй
Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами.
- Це мiй учитель i композитор Ало©з Вячеславович длiчка, - Гордiй
Павлович повiв рукою, злегка вклонившись.
- Будьмо знайомi, - длiчка привiтно посмiхнувся. В його очах
проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле, пухке, як шовк, волосся на
головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей
свiтилось натхнення.
- Iм'я композитора менi вiдоме, - Панас Якович тепло потиснув руку
Ало©зу Вячеславовичу.
- А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.
- Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я бiльше перебуваю, нiж в
Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з сво©ми друзями,
- твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у його
чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу
сво©м впевненим поглядом, коли зводив ©х на когось. Напiвпосивiле густе
волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi.
- Чув i про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього
Кирило-Мефодi©вського братства, - Панас Якович дивився просто у вiчi
Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому.
- То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагаду те менi минуле.
Пильчиков охоче розповiдав про сво© зустрiчi з Шевченком, Костомаровим,
Кулiшем, про студентську молодь.
- Тягне мене до молодi й тепер. Тому не залишаю педагогiчно© роботи.
Одвiчнi юнацькi шукання чогось нового, вимрiяного омолоджують i нас,
лiтнiх людей...
- Це iстина, - додав Ало©з Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як
педагог, навчитель музики й спiвiв.
- Такiй благороднiй справi варто служити, - задумливо промовив Панас
Якович. - Свiт iстини найбiльше пiдвладний педагогам, якщо вони щиро
вiддають себе справi.
- А ви? - запитав Пильчиков.
- Я бухгалтер...
- Кожна праця благородна, коли ©© чесно виконувати.
- Так, але...
- Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом...
- Так-так, - додав длiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть...
Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це була середнiх
лiт людина. Гладко причесане темне волосся на круглiй головi, м'язисте,
опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили в собi улесливу
посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати до
себе увагу з першого знайомства.
- Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич.
- Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче мали вистрибнути з
хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи
гладкi плечi.
- Кажуть, що ма бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi присвячений? -
Мазевич наголошувув на словi "нашому".
Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу
слухачiв:
Як умру, то поховайте...
Пiдхоплю увесь хор. Прокида ться незбагненна сво ю глибиною людська
душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова:
Серед степу широкого,
На Вкра©нi милiй...
У величнiй мелодi© обзиваються гомоном вiковiчним -
Лани широкополi, i Днiпро, i кручi...
Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намага ться
скувати його нездоланну силу. Поволi рокiт спада , i, нiби в повенi
широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння:
I мене в сiм'© великiй...
Пiсня затиха . Пильчиков пiдводиться, аплоду . За ним вста й Панас
Якович.
- Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав
"Заповiт", - мовить длiчка.
- Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. -
Пригадав, як живого, буремного Тараса.
- Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич.
Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у
арсеналi сво © мудростi...
На сценi знову виступають спiваки, викону ться "Хустина". Лл ться тиха
мелодiя, пройнята смутком жiночо© самотностi. длiчка хвилю ться.
- Чудово, Ало©зе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо
говорить Пильчиков.
Завершу ться концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини
столiть, з буремно© козацько© минувшини, з пiдземелля, замурованого й
замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то
благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни
народну немеркнучу славу.
По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас
Якович прощався з ним та з длiчкою й Пильчиковим.
- Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув
Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку.
Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк
до Монастирсько© вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого
Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних
сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич.
- До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку.
- Чому так?
- Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв.
- Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн,
конаючи, квилив...
- То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило?
- Цiкавило...
- До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.
Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Горду те
Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись
та прислухаючись.
* * *
Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво© вiти, прислухаючись до
жебонiння бистроплинних руча©в, що вiддавали всю свою напругу повноводному
роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено© сили,
що наповнювала помисли i мрi©.
У службових справах ©здив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi
було ©м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про
його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико© волi пiдiйма ться сво©м
хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язу
руки. Нема простору. Шлях до соцiально© правди тернистий - послався
нетрями i байраками. Як перейти ©х, щоб не збитися на манiвцi?
Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз
сво©м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, ©м аби
©сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ©х невибагливе... Невибаглива й
мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити ©х
розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо...
Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога
раб тiка , батiг гонить його на роботу, батiг моральною заповiддю".
Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого
раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звича©, в
мудростi народнiй, що склада ться цiлими поколiннями.
Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що
здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i геро©зм.
Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ©х у свiт широкий
мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i
нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi
темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i
спопеля запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською
нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець
Самсон здвигнув колони ворожi.
День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась
велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено© серед ланiв зеленокрилих,
купано© у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий
погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i
духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет
героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух
нескоримого народу, його iсторичне буття.
Але поки що все це мрi©. А зараз треба писати нарис i розповiсти в
ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав
його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя
допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили
впину.
У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали
задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише
вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника.
Вечорами довго сидiв за столом у сво©й кiмнатi. Писав, писав, писав.
Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь
прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома
вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав.
У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков.
- Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки ва!
- Ви були в Ки вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям,
бо ж не все поштою можна пересилати.
- Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки ва.
- Що?
- Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу.
Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув
сторiнки поезi©. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Укра©нi", пiдпис
"Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.
- Вас вразила поезiя "Укра©нi"? - запитав Пильчиков. Замiсть вiдповiдi
Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши.
- Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков.
- Про це мiй брат не говорив?
- Нi. А ви не зна те автора?
- Знаю... Але це та мниця.
- То ви не скажете?
- Не скажу...
- Це менi подоба ться... Виходить, ви вмi те берегти та мницi?
- Робiть висновки...
- Я вже зробив.
- Якi?
- Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодi©вському братствi.
- Але й на засiдання вашого братства потрапив провокатор i видав
учасникiв.
- Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи,
що скаже Панас Якович.
- Про що ви вели розмову в Ки вi з нашими друзями? - запитав Мирний.
- Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу. -
Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному
словi: - Ми дiти дино© громади...
Останнi слова насторожили Панаса Яковича.
- А далi що?
- Далi те, що ки©вська "Громада" ма поширити дiяльнiсть у Полтавi.
- Уже були спроби, але...
- Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацi ю треба вести
дiяльнiсть. Нам належить дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо
виступають за сво© iдеали.
- Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або
навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.
- Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд
нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацi©
внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як
я довiдався у Ки вi, вiн нелегально в Одесi знайшов спiвдружбу з
енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцi©
породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iде© швидко сприйма студентська
молодь.
- У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.
- Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв багато
мислячих i непримиренних юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi
чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв. Я
вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля мо © подорожi за
кордон.
- Ви ©дете за кордон?
- Так. невiдкладнi справи. Вам вiдомо з преси, що цього року
вiдбува ться всесвiтня виставка у Вiднi?
- Вiдомо. То що ж?
- нагода по©хати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзу ться
товариство iменi Шевченка.
Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся
з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову,
пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
- Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення.
- Яке поздоровлення? Вiд кого?
- Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно випростався. -
Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що та мно довiдався.
- Не розумiю...
- Коли не розумi те, то поясню... Довiдався, - притишив голос Мазевич,
- довiдався, що у сенатi вже розглянуто справу про надання вам чину
губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. - Прощай
тепер, колезький ре страторе, берiмо вище! Ось незабаром дiстане посаду
старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згада те й
про свого сослуживця, кроткого Романа Iвановича Мазевича. Оце принiс
печиво з найкращо© кондитерсько©... Виготовлено на заказ... Можна й чайку
попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв
зiр на книгу i обома руками схопив ©©. - Це новий журнал? "Правда"?
Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, - нанизував слова, як в'язку
бубликiв.
- Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович.
- Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий бiк Мазевич,
нiби розбризкував наповнений вщерть келих улесливостi й облуди. -
Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги.
Завжди щось вичита ш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду я
кажу?
- Залиште книгу, - Панас Якович забрав у нього "Правду". - Вона
випадково до мене потрапила.
- Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки випадково можуть
потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив тон на
серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я пiду
собi. Досить менi й того, що привiтав вас... Печиво хай вам для
услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло його до дверей. На порозi
зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко
розплющеними очима, вийшов.
- Завжди отак непрохано-несподiвано з'явля ться i щеза , як мара, -
Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його.
- Стерегтися треба таких доброзичливих добродi©в. Його улесливiсть
огидна. Вiд не© псятиною тхне. Пiдозрiло вiн зацiкавився журналом. Ваш
брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
- Спасибi. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому
надрукований свiй вiрш.
- То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного?
- Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися. Лише близьким
друзям дозволено знати про це...
- Чудово© Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному!
- Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша:
Щоб на тво©й нивi
Зацвiли ще й святi квiти
Науки й любовi!
- Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надi©, - Пильчиков
загадково дивився на Мирного. - Не залишайте розпочато© лiтературно©
працi. Дар слова несiть для народного блага. Хай зiлл ться у вашiй
особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком!
- Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нинi
гiркотно удосто ним звання губернського секретаря.
- Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного., Обидва прiзвища
пригодяться для нашо© спiльно© справи, - у поглядi Пильчикова не згасала
запитлива усмiшка досвiдчено© в життi людини.
- Охоче служитиму нашiй справi обома прiзвищами. Але Мирний у менi
сяга думками, мрiями широких обрi©в... Вимальовуються контури народного
соцiального роману. i Ще треба добути житт вого досвiду. - Для цього треба
iти в народ.
* * *
Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався
неспокiй, наче буревiй вихрив думками, i вони прагнули вирватись на
простори, лягали на папери новими рядками.
Розмови про розбiйника Гнидку переломлювались в уявi i набували
творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки. А як назвати твiр?
"Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка".
Описав життя здiбно©, енергiйно©, вразливо©, нiжно люблячо© i разом з
тим гнiвно©, волелюбно©, мстиво© людини. Шлях вiд пiдпасича громадсько©
череди - до жорстокого розбiйника, описаний у повiстi, здавався занадто
спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Ки©в. Той
вiдповiв, що вивча написане i що його оповiдання про дiвоче безталання -
"Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi".
Ця звiстка була несподiваною, бо Панас Якович хотiв ще доопрацювати
оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували широку тему жiночо©
трагедi©. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова "повiя".
Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля
штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освiчених
людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу. Пiти б i собi, бо
замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь виру за стiнами загороднiх
дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цi ю думкою, i
вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти ©©. Вона химерно, до
болю гостро ятрила уяву.
Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько на
лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом i, щойно
вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у
сво © юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi рейський сад, постояв
бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся
аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном.
Для конспiрацi©...
Вийшов, попростував садом. Мiсяць, та мниче посмiхаючись, визирнув,
засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi але©.
У протилежний бiк вулиця вела до центрально© площi мiста, оточено©
колом державних будинкiв. Сво©ми колонадами вони змагалися з пам'ятником
Слави, поставленим у центрi розкiшного дубового парку. Щоб дiстатися сюди
з Монастирсько© вулицi, треба обiйти архi рейський сад, на тiнявiй але©
якого прича©лася древня церквиця, яку вiдвiдував колись полковник Пушкар -
сподвижник Богдана Хмельницького.
Цi ю дорогою о дев'ятiй годинi ранку простував Панас Якович на службу
щоденно. На хвилину зупинявся бiля розлогих дубiв i вчасно з'являвся до
полтавського казначейства, де влаштувався працювати помiчником бухгалтера.
Повертався з роботи о четвертiй, лягав перепочити на канапцi, бiля яко©
повiсив подарований матiр'ю вишиваний рушничок.
У першу недiлю пiшов оглядати мiсто. Зiр приваблювали не крамницi, в
яких кишiли люди, а кра види, що вiдкривалися з гори вiд собору. Серед
дiбров i лугiв химерно вигиналася, звиваючись вужем, Ворскла. Мовчазне
високе небо вкривало сво©м споко м ледве осяжну зором далечiнь. Ось нiби
виринула з надр землi, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи
задимленою пащею. Вперше Панас Якович спостерiгав таке диво. То мчить
по©зд по нещодавно прокладенiй через Полтаву залiзницi Харкiв - Кременчук.
Перша залiзниця з' днала Полтаву з промисловими i торговими мiстами.
Якась нестримна сила потягла його вниз, на берег Ворскли, а далi - до
залiзницi. На станцiю прибув пасажирський по©зд. Багато люду вийшло з
вагонiв - купцi, ремiсники, чиновники, жандарми. Пiдiйшов до паровоза.
Велетенська машина чмиха паром. На машинi вештаються машинiст i кочегар.
Не встиг гаразд розглянути, як загудiв паровоз i по©зд рушив.
Стояв, дивився услiд. Думки випереджали швидкий рух машини. Що принесе
вона мо©м землякам? Чи перемога розуму заяснi волею i добробутом для
народу? Чи, полегшуючи працю, вiддасть та машина свою силу народнiй
справi, чи, може, ще посилить гноблення?
Ось промчав товарний по©зд. Встиг прочитати на вагонах: "Одеса",
"пшениця", "борошно". Загуркотiв по©зд по мосту через Ворсклу, лише
показав свiй невловимий хвiст.
Повертаючись, Панас зупинився на Подолi, де було пристановисько
чумакiв. Слухав чумацьку пiсню, i вона звучала прощальним голосiнням, що
виринало з глибини столiть, розносячи кигикання чайки та гомiн степових
вiтрiв. Занепоко ний думками, пiшов на Монастирську гору, з яко© небо
здавалося ще вищим, безмежно величним, а земля нiби зомлiла в барвистiй
позолотi, заколисана тишею.
Кра©на прозорого неба, плiдних садiв, родючих нив, тихих рiк i
приязного сонця. Кра©на тяжких зiтхань, жiночо© скорботи, гомiнких пiсень
i та мничого шелесту вiкових дубiв. Любов синiв до не© увiнчана
тортурами... Яке серце може збагнути цi химернi контрасти, не стискаючись
до болю?
Тут, на змiну древньо© стоянки скiфiв - скотарiв та хлiборобiв -
оселилися слов'яни, що витримували напади печенiгiв, половцiв i зазнали
руйнiвно© навали татаро-монголiв. Минали столiття, й пiдiймалась з ру©н
стара Лтава, щоб розквiтнути славним мiстом, прибравши iм'я Полтави.
Оглядаючи Хрестовоздвиженський монастир, Панас Якович в його
архiтектурi читав iсторiю мiста, пiзнавав у мистецькому лiпленнi й
рiзноманiтностi форм епоху козацького ренесансу на Укра©нi Недаремно
славетний Мартин Пушкар заснував монастир на найвищiй горi саме в роки
визвольно© вiйни укра©нського народу проти iноземного панування. З
високо©, на сорок п'ять метрiв, дзвiницi далеко видно Лiвобережжя.
Не раз ступала на цю гору нога Iвана Котляревського. Малював цей
монастир Тарас Шевченко.
Широкi простори вiдкриваються звiдси на пiвнiч, на схiд i на пiвдень.
Ледь лелi в сизiй iмлi Ворскла, пригортаючи до сво©х кучерявих берегiв
задумливi села й хутори. Уявлялося Панасовi, що вiн з цi © гори побачив
широкi простори свiту. Вдихав повiтря, наче пив джерельну воду. Вiдчував,
як вливалася в нього нова сила й мужнiсть. Кому вiддати ©©?
Де знайти побратимiв, щоб прямувати до високо© мети, до яко© лежить
давно наболiла душа?
Уже сходив з гори, як його зупинив середнiх рокiв громадянин, що нiс
скрипку в футлярi. Пронизливий, наче кепкуючий вираз карих очей, злегка
посивiле волосся та розкуйовдженi вуса надавали йому вигляд яко©сь
стихiйно© впертостi й незалежностi.
- Ви не тутешня людина? - запитав приязно твердим мелодiйним голосом. -
Вперше зустрiчаю на цiй дорiжцi.
- Недавно став тутешнiм.
- Отож... Милу тесь красотами Полтавщини?
- Цi красоти для всiх...
- Не всi ©х розумiють...
- Вам виднiше, якщо ви справдi музикант.
- Я лиш любитель... Граю на скрипцi. Керую хором, любительським
оркестром. Мене звуть Гордiй Павлович Гладкий.
- А мене Панасом Яковичем Рудченком. Будьмо знайомi, - подав руку.
Несподiваний знайомий видався говiркою привiтною людиною.
- Ходжу оце на саму гору i там граю. Зда ться, мелодiйнiше звучать
струни. Сиджу собi та граю. Нiби й ковила нагина ться вiд звукiв, i хмари
пливуть повiльнiше. Вловлюю думкою навiянi вiтром мотиви, а струни
пiдхоплюють ©х, народжуються звуки. Iнодi сходиться молодь послухати мою
гру. То для мене велика честь.
- Заздрю вам...
- Не заздрiть... Я самотня людина. Оце найщирiша моя подруга, - показав
на скрипку. - А ви гра те на чомусь?
- Граю на власному серцi, та роздумах тяжких.
- То невловима музика... А на якомусь знаряддi?
- Трохи бренькаю на гiтарi.
- То добре. Заходьте в чиновницький клуб. Кожно© субот там збира ться
наш гурток. Гра мо, спiва мо. Кому що...
Розмовляючи, Гордiй Павлович дiйшов аж до будинку на Монастирськiй
вулицi.
- До зустрiчi в клубi...
- Прошу завiтати до мо © кiмнати, - роздумуючи, запросив Панас Якович.
Гордiй Павлович завагався, але спокiйний, доброзичливий погляд
спiвбесiдника переконав його.
- Добре... Не заперечую. До розкiшних домiв не заходжу, а пiд солом'яну
стрiху можна.
Увiйшовши в кiмнату, гiсть звернув увагу, що на столi лежало чимало
книг. Упав у вiчi "Кобзар". Рука простяглась до нього.
- Ви чита те Шевченка?
- Не тiльки читаю, а й знаю напам'ять бiльшiсть його творiв... Прошу
сiдати.
Гордiй Павлович стояв, оглядаючи кiмнату. Вiдтак запитав:
- Який твiр Шевченка вас найбiльше вража ?
- Увесь "Кобзар", а найбiльше запада в серце "Заповiт".
- "Заповiт"? - перепитав гiсть. Розкрив футляр, витяг скрипку i заграв.
Полились звуки, яких ще нiколи не чув Панас Якович. Проривалося в них щось
могутн , схоже на ридання, благаюче простору, волi. - Шкода, що не можу на
скрипцi передати басову партiю та композицiю для хору.
- Хто створив цю музику?
- Писав мотиви я, а творив народ. - Гордiй Павлович грав, доспiвуючи
голосом:
Серед степу широкого,
На Вкра©нi милiй...
- Ви композитор?
- Нi! Лише любитель... Музика безсмертним даром, голосом душi. Народ,
що породжу великих поетiв, носить у собi й велику душу. Вона прорива ться
в словi й музицi. - Погляд гостя замрiяно лягав на струни. - Я довершую цю
композицiю. Приходьте, послуха те, як виконуватиме ©© мiй хор. У мо му
бiдному життi досить i цього... А далi хочу стати мандрiвним скрипалем.
Подругою менi буде оця голосна супутниця, - потряс скрипкою, - бо щирiшо©
не судила доля, - звiвся, заховав скрипку в футляр. - До побачення. Я
непосидючий музикант.
- Так швидко залиша те? Може, я не виявив гостинностi, - нiяковiв Панас
Якович.
Спасибi... Я вдячний за те, що послухали мою композицiю. Ходив би вiд
хати до хати i награвав цю мелодiю. До зустрiчi в клубi. Приходьте!..
Залишившись на самотi, Панас Якович довго ще ходив по кiмнатi, сiдав до
столу, пробував писати. Бринiв в уявi мотив, що його почув вiд
композитора.
* * *
Служба в казначействi забирала багато часу. Але вiн звик до
бухгалтерсько© роботи, знаходив у нiй самодисциплiну й ретельно виконував
обов'язки. До того ж був переконаний, що навiть крiзь чиновницькi окуляри
можна в рахунках, бухгалтерських книгах пiзнавати навколишнiй свiт. Тому
фiнансовi справи вiв не тiльки як бухгалтер, а й як соцiолог, що вивчав у
цифрах новi явища економiки та полiтичного життя.
Коли повертався з роботи, то нiби перероджувався. Читав "Отечественные
записки", твори Островського.
Брат надсилав йому сво© переклади оповiдань Турген ва та "Перегляд
лiтературних новин", якi готував для львiвського журналу "Правда".
Довгими зимовими вечорами сидiв за столом не чиновник Панас Рудченко, а
письменник Панас Мирний. Нiкому не признавався про сво друге прiзвище.
Вiдчув у ньому сво друге народження й прозрiвання.
Iнодi ходив до клубу чиновникiв, коли запрошував його Гордiй Павлович
Гладкий. Не мiг не пiти на концерт, присвячений роковинам Шевченка. Гордiй
Павлович познайомив його з двома вже лiтнiми громадянами.
- Це мiй учитель i композитор Ало©з Вячеславович длiчка, - Гордiй
Павлович повiв рукою, злегка вклонившись.
- Будьмо знайомi, - длiчка привiтно посмiхнувся. В його очах
проглядали лагiднiсть i доброта. Посивiле, пухке, як шовк, волосся на
головi, зачесане догори, злегка кучерявилось. У глибинi сiрих великих очей
свiтилось натхнення.
- Iм'я композитора менi вiдоме, - Панас Якович тепло потиснув руку
Ало©зу Вячеславовичу.
- А це наш гiсть, прибув з Одеси на концерт, Дмитро Павлович Пильчиков.
- Не називайте мене гостем у Полтавi. Тут я бiльше перебуваю, нiж в
Одесi, хоч формально й поселився там. Не можу розстатися з сво©ми друзями,
- твердо й переконливо говорив Пильчиков. Вольовитiсть вiдчувалась у його
чiтких рисах. Борода i вуса в мiру пiдстриженi. Темнi очi привертали увагу
сво©м впевненим поглядом, коли зводив ©х на когось. Напiвпосивiле густе
волосся, подiлене рiвним продiлом, стовбурчилось на головi.
- Чув i про вас, Дмитре Павловичу, як учасника колишнього
Кирило-Мефодi©вського братства, - Панас Якович дивився просто у вiчi
Пильчикову, нiби пiзнавав щось рiдне в ньому.
- То ви можете бути цiкавим спiвбесiдником, коли нагаду те менi минуле.
Пильчиков охоче розповiдав про сво© зустрiчi з Шевченком, Костомаровим,
Кулiшем, про студентську молодь.
- Тягне мене до молодi й тепер. Тому не залишаю педагогiчно© роботи.
Одвiчнi юнацькi шукання чогось нового, вимрiяного омолоджують i нас,
лiтнiх людей...
- Це iстина, - додав Ало©з Вячеславович. - Я знаходжу багато вiдради як
педагог, навчитель музики й спiвiв.
- Такiй благороднiй справi варто служити, - задумливо промовив Панас
Якович. - Свiт iстини найбiльше пiдвладний педагогам, якщо вони щиро
вiддають себе справi.
- А ви? - запитав Пильчиков.
- Я бухгалтер...
- Кожна праця благородна, коли ©© чесно виконувати.
- Так, але...
- Зовнi я теж скорше назвав би вас педагогом...
- Так-так, - додав длiчка. - Вiдчутна iнтелектуальнiсть...
Тим часом пiдiйшов Панасiв знайомий по казначейству. Це була середнiх
лiт людина. Гладко причесане темне волосся на круглiй головi, м'язисте,
опукле, добре поголене обличчя, живi карi очi, що крили в собi улесливу
посмiшку, говорили про спритнiсть i самовпевненiсть, умiння привертати до
себе увагу з першого знайомства.
- Прошу познайомитись. Це - Роман Iванович Мазевич.
- Будьмо знайомi, - очi в Мазевича забiгали, наче мали вистрибнути з
хитро примружених повiк. Вiн намагався тримати себе iмпозантно, вирiвнюючи
гладкi плечi.
- Кажуть, що ма бути цiкавий концерт? Нашому Тарасовi присвячений? -
Мазевич наголошувув на словi "нашому".
Пiднялась завiса. Полилась пристрасна, розлога мелодiя, полонивши увагу
слухачiв:
Як умру, то поховайте...
Пiдхоплю увесь хор. Прокида ться незбагненна сво ю глибиною людська
душа. Гармонiйно злагодженою гамою почуттiв розвихрюються в звуках слова:
Серед степу широкого,
На Вкра©нi милiй...
У величнiй мелодi© обзиваються гомоном вiковiчним -
Лани широкополi, i Днiпро, i кручi...
Чути, як "реве ревучий", рокоче грiзну пересторогу тим, хто намага ться
скувати його нездоланну силу. Поволi рокiт спада , i, нiби в повенi
широкiй, хвилею котяться заповiтнi велiння:
I мене в сiм'© великiй...
Пiсня затиха . Пильчиков пiдводиться, аплоду . За ним вста й Панас
Якович.
- Талановито... Хвилююча композицiя. Вперше так у музицi зазвучав
"Заповiт", - мовить длiчка.
- Я вражений до потрясiння! - на очi Пильчикова навернулися сльози. -
Пригадав, як живого, буремного Тараса.
- Музыка, конечно... Музыка настоящая, - не знав, що говорити, Мазевич.
Його улеслива усмiшка не пасувала обставинам, а нiчого iншого вiн не мав у
арсеналi сво © мудростi...
На сценi знову виступають спiваки, викону ться "Хустина". Лл ться тиха
мелодiя, пройнята смутком жiночо© самотностi. длiчка хвилю ться.
- Чудово, Ало©зе Вячеславовичу! Ваша композицiя чарiвна, - тихо
говорить Пильчиков.
Завершу ться концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини
столiть, з буремно© козацько© минувшини, з пiдземелля, замурованого й
замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то
благанням, то нестримними прагненнями життя i дiяння. Рокочуть струни
народну немеркнучу славу.
По закiнченнi концерту Гордiя Павловича Гладкого оточили друзi. Панас
Якович прощався з ним та з длiчкою й Пильчиковим.
- Не забувайте про нашу домовленiсть зустрiтися, - запитливо поглянув
Дмитро Павлович, тиснучи Рудченковi руку.
Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю i Мазевич. Пiшли через парк
до Монастирсько© вулицi. Багатослiв'я супутника стомлювало задумливого
Мирного. Вiн зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних
сутiнках i ронило на землю перший журавлиний клич.
- До побачення, Романе Iвановичу, - простяг руку.
- Чому так?
- Хочу на самотi послухати перегуки журавлiв.
- Я колись чув крик пiдстреленого журавля! Цiкаво було слухати, як вiн,
конаючи, квилив...
- То вас, Романе Iвановичу, дуже цiкавило?
- Цiкавило...
- До побачення, - Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.
Мазевич подивився вслiд, хижо посмiхнувся. О, почекайте! Горду те
Романом?... Понiс свою злобливу посмiшку теплими провулочками, оглядаючись
та прислухаючись.
* * *
Вкритi бростю верби лiрично-замрiяно хилили сво© вiти, прислухаючись до
жебонiння бистроплинних руча©в, що вiддавали всю свою напругу повноводному
роздоллю Ворскли. Вiдчував цей гомiн пробудження, як подих оновлено© сили,
що наповнювала помисли i мрi©.
У службових справах ©здив до Гадяча. Привiз стiльки вражень, що годi
було ©м дати раду. Знову наслухався розповiдей про розбiйника Гнидку, про
його жорстокiсть i великодушнiсть. Людина велико© волi пiдiйма ться сво©м
хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя пiдневiльне зв'язу
руки. Нема простору. Шлях до соцiально© правди тернистий - послався
нетрями i байраками. Як перейти ©х, щоб не збитися на манiвцi?
Клята дiйснiсть, клятi закони пiдневiльного життя. Пригадав розмову iз
сво©м начальником. "Для рабiв, - говорив вiн, - мало чого треба, ©м аби
©сти, спати, чухмаритись, красти. Життя ©х невибагливе... Невибаглива й
мова. Рабам не потрiбна рiдна мова. Якою завгодно можна навчити ©х
розумiти найнеобхiднiше - хлiб, вода, нiч, спати, лаятись тощо...
Найдошкульнiший i найвпливовiший для них батiг, гнучка лозина. Вiд батога
раб тiка , батiг гонить його на роботу, батiг моральною заповiддю".
Брехня! Ганебна брехня! Iскра Прометея не гасне i в душi приниженого
раба. Вона горить у материнськiй мовi, у рiднiй пiснi, рiдному звича©, в
мудростi народнiй, що склада ться цiлими поколiннями.
Треба писати. Писати не про рабiв, а про закованих невiльникiв, що
здатнi рвати кайдани, здатнi на смiливi вчинки на самопожертву i геро©зм.
Хто збере всi перли душi поневоленого народу? Хто понесе ©х у свiт широкий
мислi й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасникiв i
нащадкiв. Писати, щоб пiзнали себе замордованi, приниженi, приборканi
темрявою i свавiллям дужих - убогих душею... Хай слово полум'ям горить i
спопеля запеклi серця. Слово, повите любов'ю, гнiвом i материнською
нiжнiстю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець
Самсон здвигнув колони ворожi.
День i нiч приносили роздуми, хвилювання. Сiдав писати. Народжувалась
велика розповiдь про лиху долю людини, зрощено© серед ланiв зеленокрилих,
купано© у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий
погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилась якась незвичайна смiливiсть i
духовна мiць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет
героя великого твору. Вирiзьблювався його характер, що увiбрав дух
нескоримого народу, його iсторичне буття.
Але поки що все це мрi©. А зараз треба писати нарис i розповiсти в
ньому все, що чув пiд час подорожi. З усiма найменшими деталями. Назвав
його "Подорiжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазiя
допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили
впину.
У змаганнях, боротьбi думок минали веснянi днi. На службi помiчали
задумливiсть Рудченка. Не наважувався пiдходити до нього Мазевич. Лише
вiддаля спостерiгав, зважуючи поведiнку бухгалтерського помiчника.
Вечорами довго сидiв за столом у сво©й кiмнатi. Писав, писав, писав.
Якось зачув кроки пiд вiкном. Нiби хтось зупинився i зазирнув крiзь
прихилену вiконницю. Хто б там мiг бути? Тихо. Може, то вiтер жартома
вiдхилив? Ще писав. Ходив по кiмнатi i знову писав.
У недiлю до нього завiтав несподiвано Дмитро Пильчиков.
- Привiт вам, Панасе Яковичу, з Ки ва!
- Ви були в Ки вi? Чому ж не повiдомили? Я мiг би дещо передати друзям,
бо ж не все поштою можна пересилати.
- Отож... Тому прошу одержати передачу з Ки ва.
- Що?
- Вiд вашого брата, - Пильчиков розгорнув i поклав на стiл книгу.
Панас Якович зачитав: "Правда. Рiчник перший, 1872, ч. V". Перегорнув
сторiнки поезi©. Ось "Рожа" Федьковича. А далi вiрш "Укра©нi", пiдпис
"Панас Мирний". З хвилюванням перечитував.
- Вас вразила поезiя "Укра©нi"? - запитав Пильчиков. Замiсть вiдповiдi
Панас Якович допитливо поглянув, нiчого не сказавши.
- Вiрш хороший - Хто ж той Панас Мирний? - цiкавився Пильчиков.
- Про це мiй брат не говорив?
- Нi. А ви не зна те автора?
- Знаю... Але це та мниця.
- То ви не скажете?
- Не скажу...
- Це менi подоба ться... Виходить, ви вмi те берегти та мницi?
- Робiть висновки...
- Я вже зробив.
- Якi?
- Тi, що робили ми колись у Кирило-Мефодi©вському братствi.
- Але й на засiдання вашого братства потрапив провокатор i видав
учасникiв.
- Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, - Пильчиков замовк, чекаючи,
що скаже Панас Якович.
- Про що ви вели розмову в Ки вi з нашими друзями? - запитав Мирний.
- Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу. -
Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному
словi: - Ми дiти дино© громади...
Останнi слова насторожили Панаса Яковича.
- А далi що?
- Далi те, що ки©вська "Громада" ма поширити дiяльнiсть у Полтавi.
- Уже були спроби, але...
- Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацi ю треба вести
дiяльнiсть. Нам належить дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо
виступають за сво© iдеали.
- Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або
навiть у роззявлену пащу ненажерливого дракона.
- Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд
нашого земляка Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацi©
внесли збудження... Волховський вiдсидiв два роки у в'язницi. А зараз, як
я довiдався у Ки вi, вiн нелегально в Одесi знайшов спiвдружбу з
енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцi©
породжують новi хвилi протесту. Визвольнi iде© швидко сприйма студентська
молодь.
- У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.
- Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв багато
мислячих i непримиренних юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi
чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв. Я
вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля мо © подорожi за
кордон.
- Ви ©дете за кордон?
- Так. невiдкладнi справи. Вам вiдомо з преси, що цього року
вiдбува ться всесвiтня виставка у Вiднi?
- Вiдомо. То що ж?
- нагода по©хати на виставку i зупинитися у Львовi. Там органiзу ться
товариство iменi Шевченка.
Раптово хтось постукав у дверi. Панас Якович вийшов i швидко повернувся
з Мазевичем, який, переступивши порiг, розкланявся, подав руку Пильчикову,
пiдiйшов до столу i поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
- Це подарунок вам, Панасе Яковичу, i поздоровлення.
- Яке поздоровлення? Вiд кого?
- Вiд мене... Вiд Романа Iвановича Мазевича, - манiрно випростався. -
Поспiшаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що та мно довiдався.
- Не розумiю...
- Коли не розумi те, то поясню... Довiдався, - притишив голос Мазевич,
- довiдався, що у сенатi вже розглянуто справу про надання вам чину
губернського секретаря, - останнi слова вiн вимовив з притиском. - Прощай
тепер, колезький ре страторе, берiмо вище! Ось незабаром дiстане посаду
старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподiваюсь, тодi згада те й
про свого сослуживця, кроткого Романа Iвановича Мазевича. Оце принiс
печиво з найкращо© кондитерсько©... Виготовлено на заказ... Можна й чайку
попити, - посмiхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевiв
зiр на книгу i обома руками схопив ©©. - Це новий журнал? "Правда"?
Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, - нанизував слова, як в'язку
бубликiв.
- Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, - почервонiв Панас Якович.
- Цiкаво, цiкаво, - стрiляв очима то в один, то в другий бiк Мазевич,
нiби розбризкував наповнений вщерть келих улесливостi й облуди. -
Цiкаво... Навiть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такi книги.
Завжди щось вичита ш i про бога, i про царя. Хе-хе-хе... Хiба не правду я
кажу?
- Залиште книгу, - Панас Якович забрав у нього "Правду". - Вона
випадково до мене потрапила.
- Хе-хе-хе... Звичайно, випадково. Такi книги тiльки випадково можуть
потрапити до рук його благородiя губернського секретаря, - змiнив тон на
серйозний. - Я, мабуть, невчасно завiтав? Мовчите? Ну й мовчiть, а я пiду
собi. Досить менi й того, що привiтав вас... Печиво хай вам для
услажденiя... Прощайте! - як вихром понесло його до дверей. На порозi
зупинився, помахавши затиснутим у руцi кашкетом. Шельмовито зиркнув широко
розплющеними очима, вийшов.
- Завжди отак непрохано-несподiвано з'явля ться i щеза , як мара, -
Панас Якович роздратовано поглянув услiд Мазевичу. - Принесло його.
- Стерегтися треба таких доброзичливих добродi©в. Його улесливiсть
огидна. Вiд не© псятиною тхне. Пiдозрiло вiн зацiкавився журналом. Ваш
брат Iван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
- Спасибi. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому
надрукований свiй вiрш.
- То ви пiдписали його прiзвищем Панаса Мирного?
- Так. То мiй псевдонiм. Пiд ним я буду конспiруватися. Лише близьким
друзям дозволено знати про це...
- Чудово© Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному!
- Пильчиков зачитував останнi рядки вiрша:
Щоб на тво©й нивi
Зацвiли ще й святi квiти
Науки й любовi!
- Вiтаю... Ця несподiвана ластiвка хай принесе добрi надi©, - Пильчиков
загадково дивився на Мирного. - Не залишайте розпочато© лiтературно©
працi. Дар слова несiть для народного блага. Хай зiлл ться у вашiй
особистостi Панас Мирний з Панасом Рудченком!
- Хотiлось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нинi
гiркотно удосто ним звання губернського секретаря.
- Раджу не розмежовувати в собi Рудченка од Мирного., Обидва прiзвища
пригодяться для нашо© спiльно© справи, - у поглядi Пильчикова не згасала
запитлива усмiшка досвiдчено© в життi людини.
- Охоче служитиму нашiй справi обома прiзвищами. Але Мирний у менi
сяга думками, мрiями широких обрi©в... Вимальовуються контури народного
соцiального роману. i Ще треба добути житт вого досвiду. - Для цього треба
iти в народ.
* * *
Пiдвищення по службi не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався
неспокiй, наче буревiй вихрив думками, i вони прагнули вирватись на
простори, лягали на папери новими рядками.
Розмови про розбiйника Гнидку переломлювались в уявi i набували
творчого осмислення. Герою вирiшив дати iм'я Чiпки. А як назвати твiр?
"Розбiйник", чи "Розбiйник Чiпка"? Вирiшив назвати "Чiпка".
Описав життя здiбно©, енергiйно©, вразливо©, нiжно люблячо© i разом з
тим гнiвно©, волелюбно©, мстиво© людини. Шлях вiд пiдпасича громадсько©
череди - до жорстокого розбiйника, описаний у повiстi, здавався занадто
спрощеним. Хотiв дiстати пораду. Тому надiслав рукопис братовi в Ки©в. Той
вiдповiв, що вивча написане i що його оповiдання про дiвоче безталання -
"Лихий попутав" -. уже друкують у "Правдi".
Ця звiстка була несподiваною, бо Панас Якович хотiв ще доопрацювати
оповiдання. Новi спостереження, роздуми породжували широку тему жiночо©
трагедi©. Колись, читаючи Чернишевського, не мiг зрозумiти слова "повiя".
Тепер розумiв. Не раз спостерiгав, придивлявся в мiстi до жiнок, яких доля
штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освiчених
людей, що одягають простi свитки i йдуть до народу. Пiти б i собi, бо
замало вiддаля спостерiгати за життям, що десь виру за стiнами загороднiх
дворiв, у вогких пiдвалах, темних завулочках. Збратався з цi ю думкою, i
вона ставала жагучою, невсипущою. Годi було розвiяти ©©. Вона химерно, до
болю гостро ятрила уяву.
Добув убрання, яке носять звичайнi мiщани, прикажчики. Натяг низько на
лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом i, щойно
вечiрня темiнь окутала мiсто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирськiй, чи нагору? Пiшов викрадати у
сво © юностi години. Пiднявся нагору, обiйшов архi рейський сад, постояв
бiля церквицi, де правилась вечiрня служба. Зайшов усередину, протиснувся
аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотiв добре пропахнути ладаном.
Для конспiрацi©...
Вийшов, попростував садом. Мiсяць, та мниче посмiхаючись, визирнув,
засеребрив верхiв'я дерев, вiд чого стали мов зачарованi напiвтемнi але©.