на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на
"Громаду", и мы повидались с Вами вторично..."
Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрiчi,
розмови, наповненi сподiванками. Нiби живим поставав молодий Желябов.
Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний нiс, на перенiссi
близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць.
У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi:
"Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть
хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории
современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю,
зашифрованному ниже ключом, Вам известным..."
- Спасибi за довiр'я... Спасибi, - роздумуючи, говорив Драгоманов,
поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам
вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цi ю адресою в Ки вi новий роман.
Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же чита
укра©нською мовою?..
- Чита i захоплю ться, - пiдтвердив Кравчинський.
Пiсля цi © зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi сво©ми
знайомими, поширюючи женевськi видання.
Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра
II. Стало вiдомо, що напередоднi цього вбивства було заарештовано
головного органiзатора Желябова, а потiм повiшено разом з чотирма
народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народно© волi".
Драгоманова непоко©ло те, що вiн не дав належно© вiдповiдi на послання
Желябова. "Чи може залишитись таке послання без вiдповiдi? А що скаже
iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив
берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька книг.
Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи, нiби оберiгали
спокiй чарiвного озера, берегами якого колись виношував смiливi думки
Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя
Федьковича i разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про
Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо.
Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток, що на березi тихоплинно©
Рони продавали квiти. Одна з них тримала в руцi найскромнiший букет -
жмуток ромену. Нiби з рiдного краю хтось надiслав цей дар природи.
Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й
свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi грошi. Покупець
квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей,
що зосереджено дивились з-пiд довгих, трохи розкосих брiв, вражав
добрiстю.
- Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович.
- Щось рiдне нагаду вам? - запитав незнайомий. - Менi теж нагаду .
Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу.
- Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi.
- Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули?
- Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов.
- Драгоманов?! - перепитав той. - Вас я давно знаю як вигнанця з
рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу
шанобу до мо © приятельки i однодумця Вiри Засулич.
Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi.
- Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876
роцi органiзував демонстрацiю i мiтинг бiля Казанського собору в
Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича Маркевича - сина вiдомо©
письменницi Марка Вовчка.
- Менi вiдомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник
Чернишевського.
- Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його наслiдувачi. Але
те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подi©, новi явища
в життi...
- Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, - Драгоманов подав
роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах свiтилася гордiсть
за сво©х друзiв - авторiв книги.
- Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло, видаючи заборонену в Росi©
лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба
видавати гострополiтичну лiтературу.
- Що ви ма те на метi?
- "Манiфест комунiстично© партi©" Маркса i Енгельса!
- Така iдея ще не захопила громадськостi в Росi©. Поки що лише ходiння
в народ... Iде© селянсько© демократично© революцi©.
- Але привид бродить по вропi, привид комунiзму... Ми,
чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi ново© партi©
ма стати: "Пролетарi всiх кра©н, днайтеся!" Про це ми можемо вiльно тут
говорити... Незабаром пiд цим гаслом почне дiяти наша група. Група
"Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати сторiнки роману
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Романи з народного життя нам
потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в сво©й дiяльностi
користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим у таких романах. Укра©нська
лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю висловити свою
думку в пресi. Лiтература, що ма такого велета, як Шевченко, обов'язково
набуде свiтового значення. Добре, що ви поширю те його твори. Однак
застерiгаю вас од поступок буржуазному лiбералiзму. Раджу вам бiльше
вiдмежовуватися вiд лiбералiв. Про це, сподiваюся, ми ще продовжимо
розмову. Прошу завiтати до мене, - Плеханов елегантно пiднiс догори
капелюх. - До побачення!
Новий роман потрапляв на Укра©ну тiльки з рук у руки, бо чиновники
ретельно виконували указ iмператора. Драгоманов передав примiрник i в
Полтаву, авторовi.
На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подi©, З одержанням за
"вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду
бухгалтера Третього вiддiлення казенно© палати, а незабаром ще й
нагороджено орденом Станiслава третього ступеня.
Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк
видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса Яковича
Рудченка. Рiк його першо© нагороди.
Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося:
- З чим вiта те?
- З Станiславом...
- А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язу ...
На службi доводилось тепер зустрiчатися з новими людьми, вести новi
справи. Податковi, пенсiйнi - Трет вiддiлення найбiльше було
перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу Яковичу,
коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника. Тому й
намагався ранiш за всiх з'являтися в установу.
Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер
рiдко навiщав Полтаву, при зустрiчi з приятелями плакав та й знову
повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку.
Продовжувались дружнi вза мини з Ало©зом Вячеславовичем длiчкою. Але
той теж зiстарiвся. Постiйними друзями i порадниками тепер стають -
статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович, що працював у
земельному банковi, та адвокат Дмитрi©в Микола Андрiйович. Сходилися в
тiсному колi.
Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди при©зду до
Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i длiчка. Прибулi
радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного в
Женевi.
- Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з
тобою, - Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той
артистично-жартiвливий юнак, з яким уперше зустрiвся Панас у Гадячi,
подорожуючи до Полтави. Змiнився в нього зовнiшний вигляд. Замiсть
колишньо© бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi вуса.
Цупке волосся на головi завихрилось. Густi брови роздiляло широке
перенiсся, на якому лягла зморшка. У виразi обличчя свiтилась мужнiсть
людини, що зазнала чимало житт вих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко.
- Це лише краплина, що пада на нашу зголоднiлу до вiльного слова
землю, - говорив вiн. - Мо© надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють
розповсюджувати.
- Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав длiчка.
- Сво© зошити народних пiсень та обробку "Наталки Полтавки" я не можу
надрукувати.
- Не можна миритися з таким пiдневiльним становищем, - Старицький
розправив, як орлинi крила, сво© хвилястi брови. Коли хвилювався, то лiва
трохи пiдiймалась, а карi очi крили в собi тугу. - В Ки вi ми
демонстративно улаштували концерт, в якому нашi народнi мелодi©
виконувались французькою мовою. Слухачi запротестували. Втрутилась
полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi рiдною мовою.
Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще суворiше забороня в
пiдвладному йому кра© давати подiбнi концерти.
- В Полтавi теж не вiдбува ться нi вистав, нi концертiв. Скорше рiдну
пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй
Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового "Заповiту",
став вуличним скрипалем, - повiдомляв длiчка.
- Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? -
запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi обличчя вiдчувалася
твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу.
- Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандру всюди, як
жебрак, i гра на скрипцi, - гiрко посмiхнувся длiчка. - Шинкiв у нас
багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися.
- Ми всi зараз подiбнi на жебракiв. По-жебрацькому блага мо в уряду
полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав i випростав
рослу постать Василенко, поводячи навколо сво©ми темними очима, що гостро
зорили з-пiд густих чорних брiв.
- Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, - посмiхнувся
Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна...
- Етнографiя може бути революцiйною, коли до не© додати вогню, -
перемагав свою флегматичнiсть Василенко.
- чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який ма надзвичайнi повноваження вiд
государя по наведенню порядку в iмперi©, створив комiсiю, в якiй
розгляда ться й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не
обходить як юриста, - зауважив Дмитрi©в. - Обiцянки нового правителя,
може, виллються в якусь державну мудрiсть.
- Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав длiчка. - Для
мене, де слова, там ма бути пiсня, музика.
- Ало©зе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко. - У ки©вському гуртку ми
вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу!
- Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському палацi на початку
року через тиждень було створено на чолi з графом Лорiс-Мелiковим
"Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка
и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний Трет
вiддiлення канцелярi© його iмператорсько© величностi, а непохитного у
сво©х монархiчних поглядах Поб доносцева наставлено обер-прокурором
синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас:
Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять!
Хором присутнi пiдхопили:
Вiчная пам'ять!
Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять...
Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас:
Да возродiся розпорядча комiсiя...
Лорiс-Мелiкову алiлуя!
Хор пiдхопив:
Алiлуя, алiлуя,
Алiлуя а-а-лi-i-луя!
Старицький продовжував:
Поб доносцеву многi лiта.
Творити беззаконiя на многi лiта©
Микола Лисенко диригу :
Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а!
Мороком повита Многая лi-i-та!
- Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався длiчка.
- Не з добра спiва мо, - перейшов на серйозний тон Старицький. -
Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста".
- То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, - втрутився
Василенко.
- Лорiс-Мелiков намага ться показати себе лiбералом, щоб заспоко©ти
збуджену кра©ну, - пояснював Старицький.
- Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери.
- Коли собака ви на луну, то вiн пiдбира свiй хвiст, щоб хто не
наступив на нього.
- Гiрка наша правда. А де дiтися? Треба нам об' днати розпорошенi,
розгромленi реакцi ю уламки групових об' днань. Це тяжка справа, бо вся
енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в кра©нi. Треба
нам дiяти, незважаючи на заборони, утиски. Ма мо обов'язково добитися
видання свого журналу або принаймнi альманаху, - Старицький запитливо
поглянув на Мирного.
- Коли живе слово конфлiкту з урядовим тупоумством, то його потрiйно
треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що
з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашо© скромно© Полтави.
- Поклада мо надi© на твою, Панасе, участь у виданнi. думка назвати
це видання "Радою". Вiримо, що незабаром доб' мося перегляду ганебного
указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росi© пiдтриму нас.
- Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. - Обiцяю
написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до нового видання.
Тяжкий досвiд органiзацi© видавничо© справи Iваном Франком у Галичинi
зобов'язу ...
- Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. - Бачу, що недаремно
прибули ми до Полтави.
- Прибули вчасно. У розмовi з вами можна вiдвести душу, почути живе
слово. Хотiлося б ще почути вiд вас, Михайле Петровичу, якогось нового
вiрша...
- Коли бажання, то я зачитаю вiрш, написаний у тяжкi днi гонитви,
коли мав намiр навiть залишити рiдний край.
- Просимо...
Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив сво© розкiшнi вуса.
Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом:
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий...
Разом з ритмами поезi© билося в один такт i його зворушене серце.
I ось тепер та змучена любов
Мене жене в далеку чужину...
длiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка.
- Ось я принiс новi зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо
Вiталiйовичу.
- Вашi композиторськi обробки народних мотивiв, Ало©зе Вячеславовичу,
менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на
чому грати.
- У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка, фортепiано. Я
попрошу дозволу завiтати туди, - длiчка вийшов i швидко повернувся. -
Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе. Це симпатична,
гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидвi закiнчили
Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано.
- Отже, нашi збори законспiру мо присутнiстю панночок...
У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли двi панночки.
Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi.
Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала сво© великi чорнi очi.
- А це моя подруга Олександра Михайлiвна Шейдеман, - показала на
подругу.
Русява, з напрочуд свiтлими очима дiвчина рокiв вiсiмнадцяти
посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям.
Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите обличчя
дiвчини. Потискуючи ©© невеличку руку, вiн помiтив, що вона нiби
приховувала густими вiями свiтло сво©х очей.
- Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна.
- Анно Осипiвно, Олександре Михайлiвно, прошу не вiдмовити зiграти
деякi речi.
На прохання длiчки обидвi пiдiйшли до фортепiано. Доки Микола
Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав ©х, Олександра Михайлiвна сiла й
заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав тi звуки, що в
хвилини велико© душевно© тривоги чув за стiною.
Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливiшою. Бiлi
руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюбленi
мелодi© Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною
гармонi ю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав,
поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру.
- Дозвольте з усi ю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чару
мене.
- Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку. Потискуючи
©©, Панас Якович вiдчував, нiби вiд того потиску продовжували бринiти
звуки фортепiано.
Швидко перейшли на жвавi, дотепнi розмови. Дiвчата грали, спiвали.
Iнодi сiдав до фортепiано сам Ало©з Вячеславович. Виконувались пiснi в
його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи,
Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню "Хусточка моя
шовковая" виконала Олександра Михайлiвна пiд акомпанемент Ало©за
Вячеславовича.
Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром.
- Я горджусь сво©ми ученицями, - длiчка з подякою поглянув на
Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню.
- Чехи здавна славились i музикою, i сво ю мудрiстю. - Лисенко близько
пiдiйшов до длiчки. - Менi зда ться, що ми знайомi з самого народження.
- Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка прозора
душа того народу, що випестив такi пiснi! Це мене назавжди зв'язало з
Полтавою, до яко© я прибув по закiнченнi Празько© консерваторi©... Кожний
народ у сво му словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи сво
рiдне, я полюбив i вашу укра©нську пiсню. Вiддаю ©й свiй хист i сво©
почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лiсному царствi
зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену
пiсню, як умiла, як сонце ©й велiло. Дивною гармонi ю сповнювалися лiсовi
хащi, узлiсся й розлогi долини. Небо чарувалося цi ю гармонi ю i
усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк,
а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто,
заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася сво©м
голосом, гайворони загонили ©х у дупла та нетрi, вимагаючи крякати
по-воронячому.
Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не вдалося
нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались
несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах, сохла трава в
лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише могутнi дуби
незрадливо шумiли, стелячи свiй вiковий гомiн по окраденiй землi.
Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи його променисту
силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i
повернуло кожнiй пташцi ©© природний спiв. А дубам було надане довголiття,
щоб сво©м шумом сповiщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля
вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I
зашумiли переможно дуби.
- Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально
поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе новi роздуми
Михайла Петровича.
- Не тiльки скоритись, а й славити цю вiкопомну мудрiсть! - у хвилини
пiднесення пишномовне говорив Старицький. - Мудрiсть сонця славить кожен,
хто не терпить хмурих днiв!
Микола Вiталiйович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде
багато говорити й декламувати. Лише музика може пiдкорити його. Тому
Лисенко сiв до фортепiано i заграв. Заспiвала Олександра Михайлiвна:
Стелися, барвiнку, низенько...
Пiсня пiдiймала з самого дна душi смуток давнiй, звучала сво ю народною
нев'янучою красою. З пiснею наче з'являлася тiнь Галi, з' днавшись
ненароком з цi ю прозороокою спiвачкою.
Уявна зустрiч ранила Панасове серце...
* * *
Повернувшись у свою кiмнату, намагався збагнути все, що трапилось.
Ятрили думку i слова Старицького, i притча длiчки. А зрештою, виринала i
захлинала всi роздуми проста пiсня, що ©© зронила зi сво©х уст учениця
длiчки. Тi ю пiснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливо© душi.
Тепер забринiли вони i не давали спокою.
Знову, як на та мничу раду, приходили омрiянi страдницi, приносили свiй
смуток i болi. Роман про жiноче безталання ставав животрепетним, глибше
полонив уяву. Бо скiльки того безталання криють мiста, села, сiльськi
стрiхи i темнi провулочки! Також виникла думка про написання драми з
народного життя. Уважно перечитував драматичнi твори Островського. Ще в
роки перших лiтературних вправ переклав укра©нською мовою його "Доходное
место", захоплювався братовим перекладом "Грозы". Розумiв, що в
драматургi© кри ться сила динамiчних сцен та образiв. Знав сценiчнi успiхи
п' с Кропивницького "Дай серцевi волю, заведе в неволю", "Помирились" та
його водевiлiв i напiвiсторично© драми "Невольник", написано© за мотивами
Шевченка.
Радився зi Старицьким, який пiдтримував задуми i сам брався за перо
драматурга.
Уява малювала розквiт народного театру, де б дзвенiла задушевна пiсня,
проходили в дiях добрi й лихi люди. Адже у вiдродженнi культури кожного
народу театр вiдiгра велику роль, пробуджу думки i почуття. На сценi
глядачi пiзнають сво життя, свою iсторiю, сво© заповiтнi мрi©. Ще
старогрецький Есхiл обезсмертив у драмi дух прикутого, але нескоримого
Прометея, давши урок iншим народам виносити священну пристрасть душi в
дiйствах сценiчних.
I згадки про Галю, i зустрiч з чулою до мелодiй панночкою Олександрою
Михайлiвною викликали цiлий потiк почувань, бажання виступити в жанрi,
найтiснiше пов'язаному з музикою, - в жанрi драми. Вважав, що невичерпнi
джерела для драматурга криють укра©нськi народнi балади. На грунтi балад
будували величнi твори класики свiтово© лiтератури Байрон, Гете, Мiцкевич.
Хотiлося вiдтворити конфлiкти й трагедiю, що ©© втiлив народ у баладi
про Лимерiвну.
Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду...
Нiс i на службу накопиченi нiчними годинами роздуми. На вулицi бiля
урядових установ вiдбувалась урочиста прогулянка губернатора. Вiн у
параднiй формi простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли
вiце-губернатор i керуючий справами канцелярi©. На три кроки далi
марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчi чини. Таке
"шествi ", як називали його полтавцi, вiдбувалося час вiд часу, коли
генерал-губернатор хотiв нагадати, що iсну непорушна влада, надана йому
вiд вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих,
цiлим хором сюрчали не тiльки городовi, а й дiльничi урядники. Це
подобалось губернатору, i вiн навiть давав нагороди за "бдительность" тим,
хто найкраще оруду полiцейським сюрчком.
Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово
гримнув оркестр "Боже, царя храни", вiд чого й бронзовий орел на
пам'ятнику Слави нiби ширше розкрив крила, дивуючись "шествiю".
Дiйшовши до губернаторсько© управи, властитель губернi© пiдiймався
парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Iншi
чини пiдiймалися бiчними ходами.
Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович
довiдався, коли прочитав газету, де сповiщалося про скликання гласних на
земськi збори.
Справа в тому, що губернатор вiв боротьбу за обмеження прав земства.
Вiн вимагав, щоб кожна земська нарада вiдбувалася пiд наглядом прокурора
та чиновникiв губернаторсько© управи. Земцi ж протестували проти такого
втручання. Тому губернатор i вирiшив з самого ранку продемонструвати свою
урядову зверхнiсть та необмеженiсть адмiнiстративно© влади...
Мiсто помiтно готувалося до земського свята. Готелi заповнювали прибулi
з губернi© земськi гласнi. Жвавiшала торгiвля, гомiнкiшими стали
ресторани. Частiше вулицями гнали вiзники. Обивателi купчилися, щоб
подивитись на видовище. В Олександрiвському парку прикрашували примiщення
лiтнього театру.
Чимало на©хало сюди Супруненкiв, Хоменкiв, Пузиренкiв, що з заможних
селян-глита©в вибилися на великих власникiв землi. До них горнулися
крамарi. Вони, як шулiки, накидалися, коли довiдувались про занепад
якогось дворянського гнiзда. Скуповували землi, лiси, луки. Людно було в
примiщеннi Земельного банку.
Панас Якович вiдривав вiд роботи якусь годину, щоб подивитися на людей,
почути розмови. Бiля Земельного банку вiн зустрiв Романка Мазевича. Той
вклонився непевно, зиркнувши очима, i зупинився. Тепер вiн не був таким
запобiгливим, як ранiше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано
зловтiшне.
- I ви, Панасе Яковичу, прогулю тесь? Це добре. Тут кипить життя, -
Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволено© сво©м iснуванням.
- Кому кипить, а кому в трубу вилiта .
- Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й
не сподiвалися, - хитро поглянув, попрощався i подався до земських дiлкiв.
Всюди йшлося про грошi, прибутки, наживи. Грошi заступали честь, совiсть i
гiднiсть. Не знаходячи собi тут товариства, Панас Якович повертався на
Монастирську вулицю. А коли приходив у кiмнату, то ще гострiше вiдчував
свою самотнiсть, що холодною хвилею гойдала смуток i втому.
* * *
Радий був, коли на другий день завiтав длiчка i запросив на концерт,
що його давали прибулi в мiсто арф'янки.
- То ж для розваги земцiв?
- Не тiльки земцi мають вуха... Навiть нашi пан нки Анна Осипiвна i
Олександра Михайлiвна хочуть послухати...
- Для них може бути нескромним таке вiдвiдування.
- Нiчого. Вони вже позакiнчували iнститут. Хай пiзнають життя. В
крайньому разi ми залиша мо за собою право в будь-який час пiти з
концерту. Треба зважити на прохання панночок.
Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрiлись i попростували до
Олександрiвського парку, звiдки доносились звуки полкового духового
оркестру. Олександра Михайлiвна i Анна Осипiвна йшли попереду.
Тепле прозоре надвечiр'я стелилося скiсними промiннями по верхiв'ях
пожовтiлих дерев. Була пора року, коли земля пиша ться дозрiлими плодами в
садах, а повiтря пахне буйноквiтучими чорнобривцями в палiсадниках. Пора,
коли журавлi збираються у вирiй, оглядаючи простори скошених нив та
сiножатей, i прощально квилять, розстаючись iз землею, що дарувала сво©
щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключi, купаючись у
просторах привабливо© далi. Принаймнi так почував себе Панас Якович. Вiн
порiвнявся з Олександрою Михайлiвною. Вся вона пашiла молодiстю,
наснажуючи неспоко м його серце.
Ало©з Вячеславович придбав квитки, i всi разом увiйшли в парк, де вже
"Громаду", и мы повидались с Вами вторично..."
Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрiчi,
розмови, наповненi сподiванками. Нiби живим поставав молодий Желябов.
Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рiвний нiс, на перенiссi
близько збiгаються брови. В очах твердiсть i духовна мiць.
У довгому листi викладалась програма "Народной воли", а далi:
"Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть
хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории
современного движения... Узнавать нас (редакцию "Н.В.") по паролю,
зашифрованному ниже ключом, Вам известным..."
- Спасибi за довiр'я... Спасибi, - роздумуючи, говорив Драгоманов,
поглядав то на Кравчинського, то на посланця. - Спасибi... Все зважу i дам
вiдповiдь. А зараз прошу передати ось за цi ю адресою в Ки вi новий роман.
Передайте й Желябову роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Вiн же чита
укра©нською мовою?..
- Чита i захоплю ться, - пiдтвердив Кравчинський.
Пiсля цi © зустрiчi Драгоманов iнтенсивнiше почав листуватися зi сво©ми
знайомими, поширюючи женевськi видання.
Та ось дiйшла звiстка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра
II. Стало вiдомо, що напередоднi цього вбивства було заарештовано
головного органiзатора Желябова, а потiм повiшено разом з чотирма
народовольцями, що здiйснювали вирок виконавчого комiтету "Народно© волi".
Драгоманова непоко©ло те, що вiн не дав належно© вiдповiдi на послання
Желябова. "Чи може залишитись таке послання без вiдповiдi? А що скаже
iсторiя?" - роздумував i шукав ради. З такими думками щоденно вранцi ходив
берегом тихого Женевського озера. Пiд пахвою, як завжди, нiс кiлька книг.
Далеко линув зором, де пiдпирали прозоре небо сивi Альпи, нiби оберiгали
спокiй чарiвного озера, берегами якого колись виношував смiливi думки
Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрiвку через Карпати, коли гостив у Юрiя
Федьковича i разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про
Довбуша повитi гори теж пiдпирають просторе небо.
Сам не помiтив, як опинився бiля дiвчаток, що на березi тихоплинно©
Рони продавали квiти. Одна з них тримала в руцi найскромнiший букет -
жмуток ромену. Нiби з рiдного краю хтось надiслав цей дар природи.
Пiдiйшов купити квiти. Але не встиг. Якийсь громадянин у бiлому капелюсi й
свiтло-сiрому костюмi вже тримав жмуток i платив дiвчинi грошi. Покупець
квiтiв пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей,
що зосереджено дивились з-пiд довгих, трохи розкосих брiв, вражав
добрiстю.
- Ромен... Ромен-зiлля, - невзначай промовив Михайло Петрович.
- Щось рiдне нагаду вам? - запитав незнайомий. - Менi теж нагаду .
Дозвольте подiлитися, - простяг половину жмутка Михайлу Петровичу.
- Спасибi. Але менi незручно... Ми ж не знайомi.
- Будемо знайомi... Я Георг Плеханов. Може, чули?
- Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов.
- Драгоманов?! - перепитав той. - Вас я давно знаю як вигнанця з
рiдного краю. Знаю i дякую за вашi публiцистичнi виступи. Особливо за вашу
шанобу до мо © приятельки i однодумця Вiри Засулич.
Пiшли берегом, розговорились, нiби давнi знайомi.
- Чув про вас, Михайло Петровичу, ще вiд одного товариша, з яким у 1876
роцi органiзував демонстрацiю i мiтинг бiля Казанського собору в
Петербурзi. Я маю на увазi Богдана Панасовича Маркевича - сина вiдомо©
письменницi Марка Вовчка.
- Менi вiдомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник
Чернишевського.
- Ми всi прихильники Миколи Гавриловича. Навiть його наслiдувачi. Але
те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Новi подi©, новi явища
в життi...
- Менi вiдомi продовжувачi його iдей у лiтературi, - Драгоманов подав
роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". В його очах свiтилася гордiсть
за сво©х друзiв - авторiв книги.
- Ви робите тут, у Женевi, корисне дiло, видаючи заборонену в Росi©
лiтературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба
видавати гострополiтичну лiтературу.
- Що ви ма те на метi?
- "Манiфест комунiстично© партi©" Маркса i Енгельса!
- Така iдея ще не захопила громадськостi в Росi©. Поки що лише ходiння
в народ... Iде© селянсько© демократично© революцi©.
- Але привид бродить по вропi, привид комунiзму... Ми,
чорнопередiльцi, приходимо до висновку що гаслом дiяльностi ново© партi©
ма стати: "Пролетарi всiх кра©н, днайтеся!" Про це ми можемо вiльно тут
говорити... Незабаром пiд цим гаслом почне дiяти наша група. Група
"Визволення працi", - Плеханов замовк, почав перегортати сторiнки роману
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - Романи з народного життя нам
потрiбнi... Дуже потрiбнi... Сподiваюся, що наша група в сво©й дiяльностi
користуватиметься досвiдом життя, вiдбитим у таких романах. Укра©нська
лiтература не остання в цьому. Я твердо переконався i маю висловити свою
думку в пресi. Лiтература, що ма такого велета, як Шевченко, обов'язково
набуде свiтового значення. Добре, що ви поширю те його твори. Однак
застерiгаю вас од поступок буржуазному лiбералiзму. Раджу вам бiльше
вiдмежовуватися вiд лiбералiв. Про це, сподiваюся, ми ще продовжимо
розмову. Прошу завiтати до мене, - Плеханов елегантно пiднiс догори
капелюх. - До побачення!
Новий роман потрапляв на Укра©ну тiльки з рук у руки, бо чиновники
ретельно виконували указ iмператора. Драгоманов передав примiрник i в
Полтаву, авторовi.
На цей час у Панаса Яковича вiдбулися й службовi подi©, З одержанням за
"вислугу рокiв" звання титулярного радника, його було переведено на посаду
бухгалтера Третього вiддiлення казенно© палати, а незабаром ще й
нагороджено орденом Станiслава третього ступеня.
Химерний 1880 рiк!.. Химерний вiн для письменника Панаса Мирного як рiк
видання першого роману. Химерний i для титулярного радника Панаса Яковича
Рудченка. Рiк його першо© нагороди.
Пiд час привiтань на службi у нього якось зiрвалося:
- З чим вiта те?
- З Станiславом...
- А я подумав... Ага, спасибi... Служба зобов'язу ...
На службi доводилось тепер зустрiчатися з новими людьми, вести новi
справи. Податковi, пенсiйнi - Трет вiддiлення найбiльше було
перевантажене заявами, скаргами, ревiзiями. Не подобалось Панасу Яковичу,
коли його пiдлеглi стоячи зустрiчали прихiд на службу начальника. Тому й
намагався ранiш за всiх з'являтися в установу.
Коло його домашнiх друзiв було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер
рiдко навiщав Полтаву, при зустрiчi з приятелями плакав та й знову
повертався до Одеси, а далi - до Харкова, де доживав свого вiку.
Продовжувались дружнi вза мини з Ало©зом Вячеславовичем длiчкою. Але
той теж зiстарiвся. Постiйними друзями i порадниками тепер стають -
статистик i журналiст-етнограф Василенко Вiктор Iванович, що працював у
земельному банковi, та адвокат Дмитрi©в Микола Андрiйович. Сходилися в
тiсному колi.
Така зустрiч вiдбулася на квартирi Панаса Яковича з нагоди при©зду до
Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завiтав i длiчка. Прибулi
радiли з того, що Драгоманов виконав обiцянку надрукувати роман Мирного в
Женевi.
- Вiтаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справдi побраталися з
тобою, - Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той
артистично-жартiвливий юнак, з яким уперше зустрiвся Панас у Гадячi,
подорожуючи до Полтави. Змiнився в нього зовнiшний вигляд. Замiсть
колишньо© бороди вилискували поголенi щоки, яких торкалися розкiшнi вуса.
Цупке волосся на головi завихрилось. Густi брови роздiляло широке
перенiсся, на якому лягла зморшка. У виразi обличчя свiтилась мужнiсть
людини, що зазнала чимало житт вих знегод. Вiтав Панаса Яковича i Лисенко.
- Це лише краплина, що пада на нашу зголоднiлу до вiльного слова
землю, - говорив вiн. - Мо© надрукованi ноти рiдних пiсень теж забороняють
розповсюджувати.
- Розумiю вашi хвилювання, Миколо Вiталiйовичу, - гiрко додав длiчка.
- Сво© зошити народних пiсень та обробку "Наталки Полтавки" я не можу
надрукувати.
- Не можна миритися з таким пiдневiльним становищем, - Старицький
розправив, як орлинi крила, сво© хвилястi брови. Коли хвилювався, то лiва
трохи пiдiймалась, а карi очi крили в собi тугу. - В Ки вi ми
демонстративно улаштували концерт, в якому нашi народнi мелодi©
виконувались французькою мовою. Слухачi запротестували. Втрутилась
полiцiя, арештовували студентiв, що вимагали спiвати пiснi рiдною мовою.
Справа дiйшла до генерал-губернатора. Вiн тепер ще суворiше забороня в
пiдвладному йому кра© давати подiбнi концерти.
- В Полтавi теж не вiдбува ться нi вистав, нi концертiв. Скорше рiдну
пiсню можна почути бiля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордiй
Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового "Заповiту",
став вуличним скрипалем, - повiдомляв длiчка.
- Хотiв би зустрiтися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? -
запитав Лисенко. В його поставi, у спокiйному виразi обличчя вiдчувалася
твердiсть, умiння володiти собою i викликати до себе повагу.
- Це, Миколо Вiталiйовичу, важко зараз здiйснити. Вiн мандру всюди, як
жебрак, i гра на скрипцi, - гiрко посмiхнувся длiчка. - Шинкiв у нас
багато. Невiдомо, бiля якого може сьогоднi зупинитися.
- Ми всi зараз подiбнi на жебракiв. По-жебрацькому блага мо в уряду
полегшень, дозволiв на культурну роботу, - флегматичне додав i випростав
рослу постать Василенко, поводячи навколо сво©ми темними очима, що гостро
зорили з-пiд густих чорних брiв.
- Твiй чудовий нарис про Опiшню теж не хочуть друкувати, - посмiхнувся
Панас Якович. - Виходить, що й етнографiя небезпечна...
- Етнографiя може бути революцiйною, коли до не© додати вогню, -
перемагав свою флегматичнiсть Василенко.
- чутки, що граф Лорiс-Мелiков, який ма надзвичайнi повноваження вiд
государя по наведенню порядку в iмперi©, створив комiсiю, в якiй
розгляда ться й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не
обходить як юриста, - зауважив Дмитрi©в. - Обiцянки нового правителя,
може, виллються в якусь державну мудрiсть.
- Мудрiсть не мириться з багатослiв'ям, - поважно додав длiчка. - Для
мене, де слова, там ма бути пiсня, музика.
- Ало©зе Вячеславовичу! - звiвся Лисенко. - У ки©вському гуртку ми
вигадали одну злободенну колективну пiсню. Зачинай, Михайле Петровичу!
- Це ми з нагоди того, що пiсля вибуху в царському палацi на початку
року через тиждень було створено на чолi з графом Лорiс-Мелiковим
"Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка
и общественного спокойствия". Слiдом за цим лiквiдовано горезвiсний Трет
вiддiлення канцелярi© його iмператорсько© величностi, а непохитного у
сво©х монархiчних поглядах Поб доносцева наставлено обер-прокурором
синоду, - Старицький ступив кiлька крокiв i затяг на церковний глас:
Третьому вiддiленню, вiчная па-а-м'ять!
Хором присутнi пiдхопили:
Вiчная пам'ять!
Вi-i-i-чна-а-я па-а-м'ять...
Старицький, змiнивши мотив, продовжував церковний глас:
Да возродiся розпорядча комiсiя...
Лорiс-Мелiкову алiлуя!
Хор пiдхопив:
Алiлуя, алiлуя,
Алiлуя а-а-лi-i-луя!
Старицький продовжував:
Поб доносцеву многi лiта.
Творити беззаконiя на многi лiта©
Микола Лисенко диригу :
Многая лiта, мно-о-гая лi-та-а!
Мороком повита Многая лi-i-та!
- Чудовий хор! Чудовi спiви, - захоплювався длiчка.
- Не з добра спiва мо, - перейшов на серйозний тон Старицький. -
Почався режим, як кажуть, "вовчих зубiв i лисячого хвоста".
- То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, - втрутився
Василенко.
- Лорiс-Мелiков намага ться показати себе лiбералом, щоб заспоко©ти
збуджену кра©ну, - пояснював Старицький.
- Дуже небезпечний лiбералiзм, коли його проголошують реакцiонери.
- Коли собака ви на луну, то вiн пiдбира свiй хвiст, щоб хто не
наступив на нього.
- Гiрка наша правда. А де дiтися? Треба нам об' днати розпорошенi,
розгромленi реакцi ю уламки групових об' днань. Це тяжка справа, бо вся
енергiя правителiв повернута на осягнення охранкою життя в кра©нi. Треба
нам дiяти, незважаючи на заборони, утиски. Ма мо обов'язково добитися
видання свого журналу або принаймнi альманаху, - Старицький запитливо
поглянув на Мирного.
- Коли живе слово конфлiкту з урядовим тупоумством, то його потрiйно
треба ширити. Iсторiя оцiнить те слово i збереже для нащадкiв. Я радий, що
з метою пiдготовки видання журналу ви прибули до нашо© скромно© Полтави.
- Поклада мо надi© на твою, Панасе, участь у виданнi. думка назвати
це видання "Радою". Вiримо, що незабаром доб' мося перегляду ганебного
указу про заборону друку. Передова iнтелiгенцiя Росi© пiдтриму нас.
- Все, що залежить вiд нас, будемо робити, - вiдповiв Мирний. - Обiцяю
написане, або, вiрнiше сказати, вистраждане, передати до нового видання.
Тяжкий досвiд органiзацi© видавничо© справи Iваном Франком у Галичинi
зобов'язу ...
- Правильно, друже, - Старицький обняв Мирного. - Бачу, що недаремно
прибули ми до Полтави.
- Прибули вчасно. У розмовi з вами можна вiдвести душу, почути живе
слово. Хотiлося б ще почути вiд вас, Михайле Петровичу, якогось нового
вiрша...
- Коли бажання, то я зачитаю вiрш, написаний у тяжкi днi гонитви,
коли мав намiр навiть залишити рiдний край.
- Просимо...
Старицький звiвся, пройшовся по кiмнатi, розправив сво© розкiшнi вуса.
Полилась римована мова. Читець вiд строфи до строфи проймався пафосом:
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий...
Разом з ритмами поезi© билося в один такт i його зворушене серце.
I ось тепер та змучена любов
Мене жене в далеку чужину...
длiчка звiвся, пiдiйшов до Лисенка.
- Ось я принiс новi зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо
Вiталiйовичу.
- Вашi композиторськi обробки народних мотивiв, Ало©зе Вячеславовичу,
менi вiдомi. Хотiлося б почути, як звучать записанi тут. Шкода, що нема на
чому грати.
- У сусiднiй кiмнатi, де живе моя колишня курсистка, фортепiано. Я
попрошу дозволу завiтати туди, - длiчка вийшов i швидко повернувся. -
Прошу друзiв завiтати в кiмнату Анни Осипiвни Адешелiдзе. Це симпатична,
гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидвi закiнчили
Полтавський жiночий шляхетний iнститут. Добре грають на фортепiано.
- Отже, нашi збори законспiру мо присутнiстю панночок...
У просторiй кiмнатi, добре обставленiй, гостей зустрiли двi панночки.
Обидвi скромно, але елегантно зодягнутi, привiтнi, дуже чемнi.
Подаючи руку, Анна Осипiвна примружувала сво© великi чорнi очi.
- А це моя подруга Олександра Михайлiвна Шейдеман, - показала на
подругу.
Русява, з напрочуд свiтлими очима дiвчина рокiв вiсiмнадцяти
посмiхнулася, грацiйно подаючи руку гостям.
Панаса Яковича вразило вiдкрите, добре i разом з тим гордовите обличчя
дiвчини. Потискуючи ©© невеличку руку, вiн помiтив, що вона нiби
приховувала густими вiями свiтло сво©х очей.
- Прошу гостей сiдати, - запросила Анна Осипiвна.
- Анно Осипiвно, Олександре Михайлiвно, прошу не вiдмовити зiграти
деякi речi.
На прохання длiчки обидвi пiдiйшли до фортепiано. Доки Микола
Вiталiйович переглядав ноти i вiдкладав ©х, Олександра Михайлiвна сiла й
заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пiзнав тi звуки, що в
хвилини велико© душевно© тривоги чув за стiною.
Пiзнав i ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливiшою. Бiлi
руки, наче лебедi, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюбленi
мелодi© Бетховена. Тепер цi звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною
гармонi ю наповнювалась вся його iстота. Вiн пiдiйшов до фортепiано, ждав,
поки Олександра Михайлiвна закiнчила гру.
- Дозвольте з усi ю щирiстю подякувати вам за гру. Вона не вперше чару
мене.
- Не вперше? А я оце вперше зустрiчаю вас, - протягла руку. Потискуючи
©©, Панас Якович вiдчував, нiби вiд того потиску продовжували бринiти
звуки фортепiано.
Швидко перейшли на жвавi, дотепнi розмови. Дiвчата грали, спiвали.
Iнодi сiдав до фортепiано сам Ало©з Вячеславович. Виконувались пiснi в
його обробцi "Ой дiвчина горлиця", "Чи се ж тая криниченька", "Ой не ходи,
Грицю", "Ой хмелю, мiй хмелю", "Пасла дiвка лебедя". Пiсню "Хусточка моя
шовковая" виконала Олександра Михайлiвна пiд акомпанемент Ало©за
Вячеславовича.
Панаса вразила спiвачка не силою свого голосу, а лiричним його тембром.
- Я горджусь сво©ми ученицями, - длiчка з подякою поглянув на
Олександру Михайлiвну, коли вона закiнчила пiсню.
- Чехи здавна славились i музикою, i сво ю мудрiстю. - Лисенко близько
пiдiйшов до длiчки. - Менi зда ться, що ми знайомi з самого народження.
- Так, бо я й себе пiзнав у вашiй пiснi, особливо жiночiй. Яка прозора
душа того народу, що випестив такi пiснi! Це мене назавжди зв'язало з
Полтавою, до яко© я прибув по закiнченнi Празько© консерваторi©... Кожний
народ у сво му словi i пiснi береже щось неповторне, чарiвне. Люблячи сво
рiдне, я полюбив i вашу укра©нську пiсню. Вiддаю ©й свiй хист i сво©
почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лiсному царствi
зiбралися найрiзноманiтнiшi птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену
пiсню, як умiла, як сонце ©й велiло. Дивною гармонi ю сповнювалися лiсовi
хащi, узлiсся й розлогi долини. Небо чарувалося цi ю гармонi ю i
усмiхалося кожнiй пташинi. Та ось налетiла зграя якихось заморських шулiк,
а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто,
заглушаючи багатострунний пташиний спiв. Коли яка пташка обзивалася сво©м
голосом, гайворони загонили ©х у дупла та нетрi, вимагаючи крякати
по-воронячому.
Деякi пташки, скоряючись, пробували забути рiдну пiсню. Але не вдалося
нi соловейку, нi жайворонку стати воронами... Простори землi заповнювались
несамовитим герготанням, вiд чого в'яло листя на деревах, сохла трава в
лузi, мутнiла вода на тихих плесах i в прозорих рiках. Лише могутнi дуби
незрадливо шумiли, стелячи свiй вiковий гомiн по окраденiй землi.
Благальне простягали вони вiти назустрiч сонцю, впиваючи його променисту
силу. Обiзвалося на те благання сонце, посипаючи землю iскристою зливою, i
повернуло кожнiй пташцi ©© природний спiв. А дубам було надане довголiття,
щоб сво©м шумом сповiщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля
вiд пташиного спiву. Обiзвалися лiси й дiброви, славлячи мудрiсть сонця. I
зашумiли переможно дуби.
- Перед мудрiстю сонця не можна не скоритись, - Панас Якович запитально
поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе новi роздуми
Михайла Петровича.
- Не тiльки скоритись, а й славити цю вiкопомну мудрiсть! - у хвилини
пiднесення пишномовне говорив Старицький. - Мудрiсть сонця славить кожен,
хто не терпить хмурих днiв!
Микола Вiталiйович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде
багато говорити й декламувати. Лише музика може пiдкорити його. Тому
Лисенко сiв до фортепiано i заграв. Заспiвала Олександра Михайлiвна:
Стелися, барвiнку, низенько...
Пiсня пiдiймала з самого дна душi смуток давнiй, звучала сво ю народною
нев'янучою красою. З пiснею наче з'являлася тiнь Галi, з' днавшись
ненароком з цi ю прозороокою спiвачкою.
Уявна зустрiч ранила Панасове серце...
* * *
Повернувшись у свою кiмнату, намагався збагнути все, що трапилось.
Ятрили думку i слова Старицького, i притча длiчки. А зрештою, виринала i
захлинала всi роздуми проста пiсня, що ©© зронила зi сво©х уст учениця
длiчки. Тi ю пiснею вона торкнулася до натягнутих струн вразливо© душi.
Тепер забринiли вони i не давали спокою.
Знову, як на та мничу раду, приходили омрiянi страдницi, приносили свiй
смуток i болi. Роман про жiноче безталання ставав животрепетним, глибше
полонив уяву. Бо скiльки того безталання криють мiста, села, сiльськi
стрiхи i темнi провулочки! Також виникла думка про написання драми з
народного життя. Уважно перечитував драматичнi твори Островського. Ще в
роки перших лiтературних вправ переклав укра©нською мовою його "Доходное
место", захоплювався братовим перекладом "Грозы". Розумiв, що в
драматургi© кри ться сила динамiчних сцен та образiв. Знав сценiчнi успiхи
п' с Кропивницького "Дай серцевi волю, заведе в неволю", "Помирились" та
його водевiлiв i напiвiсторично© драми "Невольник", написано© за мотивами
Шевченка.
Радився зi Старицьким, який пiдтримував задуми i сам брався за перо
драматурга.
Уява малювала розквiт народного театру, де б дзвенiла задушевна пiсня,
проходили в дiях добрi й лихi люди. Адже у вiдродженнi культури кожного
народу театр вiдiгра велику роль, пробуджу думки i почуття. На сценi
глядачi пiзнають сво життя, свою iсторiю, сво© заповiтнi мрi©. Ще
старогрецький Есхiл обезсмертив у драмi дух прикутого, але нескоримого
Прометея, давши урок iншим народам виносити священну пристрасть душi в
дiйствах сценiчних.
I згадки про Галю, i зустрiч з чулою до мелодiй панночкою Олександрою
Михайлiвною викликали цiлий потiк почувань, бажання виступити в жанрi,
найтiснiше пов'язаному з музикою, - в жанрi драми. Вважав, що невичерпнi
джерела для драматурга криють укра©нськi народнi балади. На грунтi балад
будували величнi твори класики свiтово© лiтератури Байрон, Гете, Мiцкевич.
Хотiлося вiдтворити конфлiкти й трагедiю, що ©© втiлив народ у баладi
про Лимерiвну.
Ой пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду...
Нiс i на службу накопиченi нiчними годинами роздуми. На вулицi бiля
урядових установ вiдбувалась урочиста прогулянка губернатора. Вiн у
параднiй формi простував вулицею. За ним на три кроки позаду йшли
вiце-губернатор i керуючий справами канцелярi©. На три кроки далi
марширували чиновники особливих доручень, а за ними нижчi чини. Таке
"шествi ", як називали його полтавцi, вiдбувалося час вiд часу, коли
генерал-губернатор хотiв нагадати, що iсну непорушна влада, надана йому
вiд вседержителя-монарха. На перехрестях вулиць, зупиняючи перехожих,
цiлим хором сюрчали не тiльки городовi, а й дiльничi урядники. Це
подобалось губернатору, i вiн навiть давав нагороди за "бдительность" тим,
хто найкраще оруду полiцейським сюрчком.
Коли наблизився губернатор до колонад кадетського корпусу, раптово
гримнув оркестр "Боже, царя храни", вiд чого й бронзовий орел на
пам'ятнику Слави нiби ширше розкрив крила, дивуючись "шествiю".
Дiйшовши до губернаторсько© управи, властитель губернi© пiдiймався
парадним ходом, яким дозволено ходити лише йому та його ад'ютанту. Iншi
чини пiдiймалися бiчними ходами.
Чому саме в цей день чергова прогулянка губернатора, Панас Якович
довiдався, коли прочитав газету, де сповiщалося про скликання гласних на
земськi збори.
Справа в тому, що губернатор вiв боротьбу за обмеження прав земства.
Вiн вимагав, щоб кожна земська нарада вiдбувалася пiд наглядом прокурора
та чиновникiв губернаторсько© управи. Земцi ж протестували проти такого
втручання. Тому губернатор i вирiшив з самого ранку продемонструвати свою
урядову зверхнiсть та необмеженiсть адмiнiстративно© влади...
Мiсто помiтно готувалося до земського свята. Готелi заповнювали прибулi
з губернi© земськi гласнi. Жвавiшала торгiвля, гомiнкiшими стали
ресторани. Частiше вулицями гнали вiзники. Обивателi купчилися, щоб
подивитись на видовище. В Олександрiвському парку прикрашували примiщення
лiтнього театру.
Чимало на©хало сюди Супруненкiв, Хоменкiв, Пузиренкiв, що з заможних
селян-глита©в вибилися на великих власникiв землi. До них горнулися
крамарi. Вони, як шулiки, накидалися, коли довiдувались про занепад
якогось дворянського гнiзда. Скуповували землi, лiси, луки. Людно було в
примiщеннi Земельного банку.
Панас Якович вiдривав вiд роботи якусь годину, щоб подивитися на людей,
почути розмови. Бiля Земельного банку вiн зустрiв Романка Мазевича. Той
вклонився непевно, зиркнувши очима, i зупинився. Тепер вiн не був таким
запобiгливим, як ранiше. В очах його Панас Якович прочитав щось приховано
зловтiшне.
- I ви, Панасе Яковичу, прогулю тесь? Це добре. Тут кипить життя, -
Мазевич говорив з виглядом людини, вщерть вдоволено© сво©м iснуванням.
- Кому кипить, а кому в трубу вилiта .
- Хе-хе-хе... Вгадали... Прибувайте на концерт. Там побачите таке, що й
не сподiвалися, - хитро поглянув, попрощався i подався до земських дiлкiв.
Всюди йшлося про грошi, прибутки, наживи. Грошi заступали честь, совiсть i
гiднiсть. Не знаходячи собi тут товариства, Панас Якович повертався на
Монастирську вулицю. А коли приходив у кiмнату, то ще гострiше вiдчував
свою самотнiсть, що холодною хвилею гойдала смуток i втому.
* * *
Радий був, коли на другий день завiтав длiчка i запросив на концерт,
що його давали прибулi в мiсто арф'янки.
- То ж для розваги земцiв?
- Не тiльки земцi мають вуха... Навiть нашi пан нки Анна Осипiвна i
Олександра Михайлiвна хочуть послухати...
- Для них може бути нескромним таке вiдвiдування.
- Нiчого. Вони вже позакiнчували iнститут. Хай пiзнають життя. В
крайньому разi ми залиша мо за собою право в будь-який час пiти з
концерту. Треба зважити на прохання панночок.
Панас Якович дав згоду. В умовлений час зустрiлись i попростували до
Олександрiвського парку, звiдки доносились звуки полкового духового
оркестру. Олександра Михайлiвна i Анна Осипiвна йшли попереду.
Тепле прозоре надвечiр'я стелилося скiсними промiннями по верхiв'ях
пожовтiлих дерев. Була пора року, коли земля пиша ться дозрiлими плодами в
садах, а повiтря пахне буйноквiтучими чорнобривцями в палiсадниках. Пора,
коли журавлi збираються у вирiй, оглядаючи простори скошених нив та
сiножатей, i прощально квилять, розстаючись iз землею, що дарувала сво©
щедроти. В таку пору й душа лине в журавлиному ключi, купаючись у
просторах привабливо© далi. Принаймнi так почував себе Панас Якович. Вiн
порiвнявся з Олександрою Михайлiвною. Вся вона пашiла молодiстю,
наснажуючи неспоко м його серце.
Ало©з Вячеславович придбав квитки, i всi разом увiйшли в парк, де вже