------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Повiсть
Частина перша. Ой три шляхи широкi©
Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею стоять вони по шляхах до
палацiв Кочубе©в, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять столiтнi
сни про долю краю. Вiтер вигра шорстким сизим листом, тамуючи щебетання
дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i щезне.
Лише здоровило-пугач насуплено зирить крiзь вiти, мiцно затиснувши
мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв, щоб сумовитим
голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним
бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою росою, щеза десь
пугач, ховаючись у козацьких ру©нах, щоб дати привiлля розбiйниковi
яструбу полювати на пустотливу горлицю.
Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто
гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи сво© увiлл в
те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих?
Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи. Ой три шляхи широкi©,
куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить його
нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя сну надi© голубi?
Та мниче срiблострунним передзвоном виграють дуби, вiщуючи
путь-дорiженьку...
Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу
безжурнiсть i втiху. А потiм перебирав у кiмнатi папери, вiдкладаючи
значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис:
"Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...
- Смiйся, колезький ре страторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо
шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi. Звiдти виглянуло
молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi очi пронизливо
дивились, нiби докiрливо промовляли. Пригадав, як одна вiдвiдувачка в
миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника бухгалтера - i
запитувала: "Скажiть будьте ласкавi, де той сидить, що в нього очi
говорять..."
Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось
вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане:
"Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як
невесело© - зробилося на душi, - наче камiнь хто звалив на хилi груди.
Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я
нала тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба ©сти... Серце
мо наливалося вогнем, у грудях ходили прибо© гнiву... О, чим я тобi
вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний
начальнику, за тво© даремнi попрiки, за тво огудне i неправдиве слово?!
Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi, тво© дурнi привички,
тво насилування чоловiчо© совiстi".
Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гiркотну долю
безталанно© жiнки. Не хотiв вимовити ©© iм'я. Не мiг його вимовити так, як
ранiше, при зустрiчах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж
чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та ще й темрява вiдiрвали ©©,
непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там що? Може,
зустрiну, перевiвшись туди на роботу... Очевидно, зустрiну... Мушу
зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду ©©. А коли нi, то опишу ©© долю,
несподiвану молодiсть.
"Музо моя - госте одиноко© душi! Не покидай мене, поки я не викончу
мо © Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж ©© i грiй, доколи ще
б' ться кров у мо му серцi!.. Бо що ж без тебе зосталось менi? Хата -
пустка, люди - бездушнi трупи людей... Я язик собi вирву, коли вiн,
стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб i камiння
завило, щоб у бездушнi трупи не урвався свiт правди i любовi... 1870
рiк..."
Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi слова, але вони не втрачали
гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi.
Уважно переглядав i складав речi, готував ©х у дорогу. Здавалося, до
них торкалася тепла дiвоча рука, а синi, аж чорнi, очi смiялись i
проймалися тугою. Наче чув ©© запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi,
коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкi© докупи зiйшлися". Нiби вiщувала
розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон.
Ранком залишив рiдний Миргород, сонливi кривулястi вулицi, порослi
бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс ©х з
собою в широкий невiдомий свiт.
Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами й
гiтара - розважальниця гiрко© самоти.
Прощай, рiдна Миргородщино, прощай, хатино, в якiй колись мати
сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя для
сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi - постiйна супутнице роздумiв i
хвилювань. Прощайте, росянi бережечки Хоролу, вимiрянi босонiж аж до
лугових просторiв, щедро повитих лiлово-рожевою материнкою,
золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробо м, похилою кульбабою,
густолистою шавлi ю. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцiннiший
скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й скорботу, щоб
не розставатися на незвiданих шляхах тривожно© юностi.
- Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, - щоб в обiдню
пору до©хати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi
днi куцi, що й за хвоста не втрима ш. Погода непевна, пiде дощ, то
поповземо, як рак на мiлинi.
Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi зойки. Фурман цьвохнув батогом,
поглянув на схiд, де сонце поволi вiддiлялось од посiрiло© землi,
сором'язливо зазираючи до миргородсько© калюжi, прославлено© з
давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав
до повстання проти шляхти.
На каламутнiй хвилi загелготали гуси. ©м байдуже, що чверть столiття
минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не те.
Будови iншi; калюжа серед мiста давно вже висохла, i всi сановники -
суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi".
Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у воду. Здавалося,
радiв з того, що калюжа таки не висохла. А до сановникiв мiста йому
байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй ши©, поплив вiд берега,
нiби бундючився з того, що навiть гегелiвський Iван Никифорович назвав
гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича.
По задумливому обличчi юнака ковзнула усмiшка й застигла у великих
очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому
березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухiв грати в
ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись i радiти. Тодi
здиралися на високу бурту, звiдки видно мiсто з церковними банями й
садами.
А навколо слалися неосяжнi степовi простори, заллятi бризками сонця.
Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко.
Бо татари йдуть,
Тебе зарiжуть,
Тво©х дiток заберуть!
Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт, нiби справдi
лякалися лихо© татарви, а ромен-зiлля нахиляло сво© стебельця до землi,
чекаючи яко©сь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно було, як
сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь...
З бурти видно Чумацький шлях. Iнодi поволi посунуть ним заярмленi
круторогi i зариплять вози. А бува , по шляху поженуть арештантiв. Женуть
у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами. Тодi й сонце переставало
дзвенiти на сво©х промiннях-струнах. На спохмурнiле обличчя лягла тiнь
задуми...
- Чи далеко вже за©хали?
- Скоро ви©демо на Сорочинський шлях. Ось уже й Пслянi затоки видно.
Коней треба напо©ти, - цьвохнув батогом.
Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски та вибо© затримували рух.
Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у
минуле. А попереду що?
В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом Iваном, що
прибув погостити з Ки ва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.
Бiля плеса фурман зупинив коней.
- Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з брички,
пiдiйшов до берега.
За ним i Панас. На березi шелестiв очерет, нагинаючись до пожовкло©
осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовковi коси, зазираючи в
тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспiвану пiсню кохано©
дiвчини.
Фурман напо©в коней. По©хали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над
плесом тиху журу.
- Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре розповiда те, - звернувся
Панас до фурмана.
- З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з
вiтром розмовляти. Але треба поспiшати, бо сьогоднiшнiй четвер тiсно
упира ться в п'ятницю... Но-о-о, ледачi!
Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром
показалися Сорочинцi. Залишки земляного валу, яко©сь древньо© ру©ни
говорили, що тут з давнiх-давен таборилися люди й столiттями змагалася
воля з неволею. Може, тi ру©ни залишились ще вiд панiв польських,
пiдвладних I ремi© Вишневецькому, що тримав у сво©х магнатських руках
великi ма тностi по всiй Полтавщинi, доки не змела ©х козацька хурдига.
Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом
з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась
зачарована брама - у всiй величi красувалася кам'яна Преображенська
церква, збудована безславним гетьманом Лiвобережно© Укра©ни Данилом
Апостолом. Власне, збудована умiльцями Полтавщини - каменярами,
рiзьбярами, мулярами. Зiр приваблю пластика фасадiв, декоративна
майстернiсть лiплення, химерна рiзьба дверей, кольорова гра вiтражiв.
Укра©нське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв!
Роздорiжжями по©хали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув вiтер,
засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi
буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка.
- Коли б скорiше до тих хуторiв до©хати. Там корчма, - фурман показав
пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. -
Но-о-о, ледачi!
- Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось незадоволення з
того, що фурман порушив роздуми.
Та ось нiби велетенський казковий дракон розпростер чорнi крила,
обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй з косматою
потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завiсою
кутався обрiй, заслоняючи шлях.
- Но-о-о, ледачi!
- Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, -
Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли до©хати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши
подорожнiх.
У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось
прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За столом куняли якiсь пiдпилi
чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв.
Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк роздягнувся, латав сорочку та
зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи:
- Оце такi бурлацькi заробiтки...
- Латай, може, й долю свою драну залата ш, - вiдповiв сивоголовий, з
запалими очима чоловiк.
- Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
- Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть.
- Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати, а
сво©х не вистача .
- Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима той, що
латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькi святi. Тi
сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку,
- з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман вiдвернувся, знизавши
плечима.
- Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер,
коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашива мо ще й
новi...
- Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графсько© землi, то,
може, й сорочку б мали нову...
- Пошмату ш... Хочеш закабалити себе i сво©х дiтей та внукiв, то бери
кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за не© протягом сорока дев'яти
рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
- Не дешевше вiдда на викуп i пан Галаган. Дарма, що кажуть, вiн
козацького роду.
- Вiд того роду дочекалися гiркого плоду.
- Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
- А де той слушний час?
- Запитай вiтра в полi.
- Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита.
- Нема долi, i слушного часу не дочека мося, - понуро загули сiряки.
- А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати...
- Чаркою горiлки...
- Не допоможе...
Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь та мницi в гiрких усмiшках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi шматки недожурено© журби,
невиплаканих страждань, недосмiяно-го гiркого смiху, недомовлених
проклять. То розмовляли люди невiльно© працi, сини степового простору i
бiдностi. Нiч сво©ми широкими обiймами укривала ©х у цiй похилiй
придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках.
Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота,
посвоячившись з сатаною, шука роздолля, рветься на волю з похило©
корчми...
Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик,
вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi
пахощi разом з вологою.
- Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на
ослiнчику.
Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то
затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть
роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди
вiдмiряли тривожнi хвилини.
Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не
виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по
верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на
обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з
корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по
розмитих вибо©нах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих
струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки.
Пiд склепiнням прозорого неба кожна жива iстота почала славити життя.
Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого
наблизилась бричка.
Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий
собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса.
Той прочитав у його поглядi щось непевне.
- Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед
сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колi©.
Найкремезнiший схопив коней за вудила.
- Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби.
Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i
владний.
Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала
сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як
господарi на власнiй землi.
- Хто ©де? Звiдки й куди?
- Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з
круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього
виднiвся колодiй.
Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки,
запалив i зiйшов з брички.
- Добридень вам, добрi люди! - з усмiшкою привiтався i простягнув
цигарки невiдомим. - Запалюймо!
- Запалимо потiм, - понуро вiдповiв той, що зупинив конi. - А зараз у
нас дiло.
- У доброму дiлi треба, щоб були руки бiлi, - пробував пожартувати
фурман.
- Руки у нас не бiлi, а отакi, - показав свою, як гиря, руку отаман. -
Ми чорними руками робимо святе дiло.
- Та шука мо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язi, -
додав другий.
- Так-таки iменно, що голодна. Як на прив'язi пiд тином.
- То такi шукачi i добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З його
уст не сходила лагiдна усмiшка. Помiтив, як промайнула усмiшка i в великих
очах наймолодшого. Щось добре i гнiвне свiтилося в них.
- Хiба ми такими дурнями родились, - обiзвався юнак, - щоб лише
байдикувати по свiту, незрячими шукати шляхiв? Хто шука , той знаходить...
Менi хочеться з цим чоловiком порозмовляти.
- Порозмовляй, Гнате! Ти ж умi ш пiдсипати перцю у варену юшку.
- Так-таки iменно, - смiявся присадкуватий, поправляючи колодiй за
халявою.
Чоловiки тiснiше обступили подорожнiх. Дивилися суворими очима, в яких
свiтилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте вiд давнiх поколiнь
половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крiзь
столiття до днiв голодно© волi.
- Вийшли з яру на шлях, - знову заговорив Гнат, - вiдбирати сво ,
награбоване багатiями... Ви що везете? Може, ма те великi грошi, то
подiлiмося з нами, - загадково усмiхнувся. У його великих очах свiтились i
згасали вогники.
- Так-таки iменно, подiлiмося з нами... Потруси, Гнате, ©хню калитку, -
пiдтоптуватий торкався до колодiя за халявою.
- Великих грошей не маю, - неквапливо вiдповiв Панас i, витягнувши з
кишенi гаманця, подав його юнаковi.
Чоловiки обступили його, дивилися, що там . Перемовилися мiж собою.
- Подiлимося пополам, - твердо заговорив Гнат. - Один червiнець нам,
другий - вам, може, знадобиться в дорозi. А то ще зустрiнуть вас нашi
спiльники по той бiк яру. Треба й з ними подiлитися. Це ми позича мо до
слушного часу. Коли надiйде наш час, то повернемо борг.
- З процентом, - додав кремезний.
- Так-таки iменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате!
- В полiцiю, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вiтра в полi не
спiймати. А яри нашi несходимi. Та й ночi темнi - нашi побратими.
- Полiцiя так само осоружна менi, як i вам. На таких, як я, теж пишуть
доноси.
Чоловiки загадково переглянулися.
- То ви, паничу, теж за нашого брата? - широко розплющеними очима
дивився Гнат. - Такого ми ще не зустрiчали.
- Безталання ваше болить кожнiй чеснiй людинi.
- То ходiмте з нами, за отамана будете. Передам вам сво горопашне
отаманство, - пропонував кремезний. - Якщо нежонатий, то посвата мо з
нечистою силою. Скажуть тодi нашi хлопцi: "У яру пiд лiсом побратався з
бiсом".
- Брататися з бiсом можна й за лiсом. Та й не тiльки в яру, а й на
широких шляхах.
- Добра вiдповiдь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блука ярами.
Зiйдуться, як колись до Гаркупгi сходились. Загуля мо, аж небо
здвигнеться! - ледь вловима усмiшка ворухнула уста отамана.
- У кожного своя доля i свiй шлях широкий... Прийде час, буду з вами...
- Отже, до слушного часу?
- Атож...
Чоловiки доброзичливо посмiхалися. Гнiвнi очi отамана повилися тугою.
Вiн поклав свою руку на Панасове плече.
- Може, повернемо червiнця? - запитав Гнат.
- Можна повернути! - кинув отаман.
- Нi, не треба, - рiшуче заперечив Панас. - Хай буде завдатком на те,
що ми зустрiнемось. Хотiлося б ще поговорити.
- У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми ©© шука мо, бо полуда з
наших очей спада поволi.
- Полуда спада . Так-таки iменно, а очi замилюють нам реформою, - додав
натоптуваний, - Пiд три чорти з тi ю реформою.
- дьте, чоловiче добрий, сво ю дорогою. А ми повернемо сво© оглоблi до
лiсу, - владно промовив отаман.
Чоловiки переглядалися мiж собою, як дiти пiсля провини, i
розступилися, даючи дорогу.
- Тепер i запалити можна, - отаман вiдкинув полу подерто© свитки, з-пiд
яко© виднiлися старi оксамитовi штани. - Не дивуйтесь з мого одягу. -
Витяг з кишенi тютюнову калитку, почав набивати люльку. - Це вiд пана
досталося менi. Вiд пана Галагана! Нас, дворових, пустили на всi чотири
вiтри, нiчого не дали. Тiльки сво© старi недоноски подарував Галаган,
вiдпускаючи на волю. Скiльки латок на штанях, стiльки й рокiв минуло, як
оголосили волю...
Загорьована дотепнiсть зворушила Панаса. Вiн пiднiс Гнатовi цигарку.
- Пахучий тютюнець... Фабричний?
- Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Вiзьмiть собi тютюну.
Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисетi.
- Гарна вишивка. Мабуть, щедра дiвоча рука вишивала?
- Вишивала, - тоскно вiдповiв Панас, приязно дивлячись у збентеженi
Гнатовi очi.
- Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - i в тебе гожа дiвчина. Того
червiнця вiддай ©й на дукачик. Коли з щиро© руки, то не гоже нести
червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не загавка . Як товариство
вважа ?
- Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця сво©й Маланi. Може, й
заручини справлять.
При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились тихим смутком.
Вiн вдячно звiв ©х на Панаса.
- На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали. - Отаман
зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по той бiк
яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть ©м: "Гуляй, воля!" Не займуть.
Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй,
воля!"
- До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи в бричку. Про©хавши з
гони, оглянувся. Чоловiки все ще стояли, дивлячись ©м услiд. А потiм
повагом поволокли сво© сiрi постатi до лiсу...
Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще
в давнину ходили козацькi ватаги, боронячи волю. Розповiдь фурмана
супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини столiть бринiли
вiдгомоном вiдваги i запекло© борнi То вiтер, по-осiнньому стогнучи,
стелився вiдволоженими стернями край шляху, розчiсував коси дрiмливо©
берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв.
Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливi Гнатовi
очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон.
Ось наче розкрилася перед ним та мнича брама, за якою вимальовувалась
кра©на, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав крайок
неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися
з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею,
колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн. Нi, то не
гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвiтренi
оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори? Де спiв юнацтва? Все наче
заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату
й хвороби.
На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандру ? В
якi кра©? Може, шука свiту сонця? Може, несе в сво©х грудях iскру, щоб
розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзна ться в тiй
постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду
i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути, назвати iм'я, заговорити голубливою
мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити й слова. А постать
вiддалялась i куталась у непроглядному туманi, доки не щезла зовсiм,
залишивши терпкий бiль у серцi...
Нiби виринули з пiтьми якiсь чоловiки. Почав пiзнавати тих, що
зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись,
стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у той
бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них, туманами оперезанi, випливали
села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з
туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака та мниче зазирнули
крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт
кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з
бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт
розбурхано© хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону
небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!"
Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить,
наче в порожн барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних
нив, га©в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом
iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово
обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос:
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш,
Хiба ти не чу ш людського плачу?..
Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi
дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом.
- Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту .
- Бачу...
- Чу ш, паничу подорожнiй?
- Чую...
- Допомагати ©м треба...
- Добре, вiзьми й другого червiнця.
- Це не поможе... Руку давай!
- Вiзьми!
- Понесiмо ©м правду! Ходiмо до них! Чу ш, паничу? Клiпнув очима.
Фурман гука :
- Чу ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
- Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру.
- Хай ©м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися.
- Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi.
Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси
помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима,
заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом
плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке
гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль.
- Що то за будiвлi? - запитав фурмана.
- Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся
батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку.
* * *
Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi
припадала, ходячи бiля сина та милуючи його.
- До твого при©зду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим
пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому
лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала.
Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв:
- От i добре, що за©хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до
столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав.
Мати не зводила з сина слiзних очей.
- Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника...
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Повiсть
Частина перша. Ой три шляхи широкi©
Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею стоять вони по шляхах до
палацiв Кочубе©в, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять столiтнi
сни про долю краю. Вiтер вигра шорстким сизим листом, тамуючи щебетання
дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i щезне.
Лише здоровило-пугач насуплено зирить крiзь вiти, мiцно затиснувши
мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв, щоб сумовитим
голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним
бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою росою, щеза десь
пугач, ховаючись у козацьких ру©нах, щоб дати привiлля розбiйниковi
яструбу полювати на пустотливу горлицю.
Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто
гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи сво© увiлл в
те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих?
Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи. Ой три шляхи широкi©,
куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить його
нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя сну надi© голубi?
Та мниче срiблострунним передзвоном виграють дуби, вiщуючи
путь-дорiженьку...
Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу
безжурнiсть i втiху. А потiм перебирав у кiмнатi папери, вiдкладаючи
значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис:
"Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...
- Смiйся, колезький ре страторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо
шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi. Звiдти виглянуло
молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi очi пронизливо
дивились, нiби докiрливо промовляли. Пригадав, як одна вiдвiдувачка в
миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника бухгалтера - i
запитувала: "Скажiть будьте ласкавi, де той сидить, що в нього очi
говорять..."
Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось
вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане:
"Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як
невесело© - зробилося на душi, - наче камiнь хто звалив на хилi груди.
Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я
нала тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба ©сти... Серце
мо наливалося вогнем, у грудях ходили прибо© гнiву... О, чим я тобi
вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний
начальнику, за тво© даремнi попрiки, за тво огудне i неправдиве слово?!
Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi, тво© дурнi привички,
тво насилування чоловiчо© совiстi".
Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гiркотну долю
безталанно© жiнки. Не хотiв вимовити ©© iм'я. Не мiг його вимовити так, як
ранiше, при зустрiчах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж
чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та ще й темрява вiдiрвали ©©,
непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там що? Може,
зустрiну, перевiвшись туди на роботу... Очевидно, зустрiну... Мушу
зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду ©©. А коли нi, то опишу ©© долю,
несподiвану молодiсть.
"Музо моя - госте одиноко© душi! Не покидай мене, поки я не викончу
мо © Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж ©© i грiй, доколи ще
б' ться кров у мо му серцi!.. Бо що ж без тебе зосталось менi? Хата -
пустка, люди - бездушнi трупи людей... Я язик собi вирву, коли вiн,
стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб i камiння
завило, щоб у бездушнi трупи не урвався свiт правди i любовi... 1870
рiк..."
Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi слова, але вони не втрачали
гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi.
Уважно переглядав i складав речi, готував ©х у дорогу. Здавалося, до
них торкалася тепла дiвоча рука, а синi, аж чорнi, очi смiялись i
проймалися тугою. Наче чув ©© запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi,
коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкi© докупи зiйшлися". Нiби вiщувала
розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон.
Ранком залишив рiдний Миргород, сонливi кривулястi вулицi, порослi
бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс ©х з
собою в широкий невiдомий свiт.
Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами й
гiтара - розважальниця гiрко© самоти.
Прощай, рiдна Миргородщино, прощай, хатино, в якiй колись мати
сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя для
сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi - постiйна супутнице роздумiв i
хвилювань. Прощайте, росянi бережечки Хоролу, вимiрянi босонiж аж до
лугових просторiв, щедро повитих лiлово-рожевою материнкою,
золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробо м, похилою кульбабою,
густолистою шавлi ю. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцiннiший
скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й скорботу, щоб
не розставатися на незвiданих шляхах тривожно© юностi.
- Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, - щоб в обiдню
пору до©хати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осiннi
днi куцi, що й за хвоста не втрима ш. Погода непевна, пiде дощ, то
поповземо, як рак на мiлинi.
Заскрипiли колеса, ронячи прощальнi зойки. Фурман цьвохнув батогом,
поглянув на схiд, де сонце поволi вiддiлялось од посiрiло© землi,
сором'язливо зазираючи до миргородсько© калюжi, прославлено© з
давнiх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав
до повстання проти шляхти.
На каламутнiй хвилi загелготали гуси. ©м байдуже, що чверть столiття
минуло вiдтодi, як химерний земляк записав: "Тепер Миргород зовсiм не те.
Будови iншi; калюжа серед мiста давно вже висохла, i всi сановники -
суддя, пiдсудок i городничий - люди поважнi i благонамiренi".
Сплеснув дужим крилом гусак на березi, занурюючись у воду. Здавалося,
радiв з того, що калюжа таки не висохла. А до сановникiв мiста йому
байдуже. Пiднявши гордовито сизу голову на довгiй ши©, поплив вiд берега,
нiби бундючився з того, що навiть гегелiвський Iван Никифорович назвав
гусаком колись свого земляка Iвана Iвановича.
По задумливому обличчi юнака ковзнула усмiшка й застигла у великих
очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому
березi, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухiв грати в
ковiньки, навчався у них спiвати й примовляти, гнiватись i радiти. Тодi
здиралися на високу бурту, звiдки видно мiсто з церковними банями й
садами.
А навколо слалися неосяжнi степовi простори, заллятi бризками сонця.
Нiби вчуваються хлоп'ячi вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко.
Бо татари йдуть,
Тебе зарiжуть,
Тво©х дiток заберуть!
Тодi й овечата прислухались до дiтвори, збившись у гурт, нiби справдi
лякалися лихо© татарви, а ромен-зiлля нахиляло сво© стебельця до землi,
чекаючи яко©сь несподiванки. Ставало тихо, хоч мак сiй. I чутно було, як
сонце бринить на струнах: д-дзi-iнь, д-дз-зi-i-iнь...
З бурти видно Чумацький шлях. Iнодi поволi посунуть ним заярмленi
круторогi i зариплять вози. А бува , по шляху поженуть арештантiв. Женуть
у той будинок, що здалеку вишкiрився гратами. Тодi й сонце переставало
дзвенiти на сво©х промiннях-струнах. На спохмурнiле обличчя лягла тiнь
задуми...
- Чи далеко вже за©хали?
- Скоро ви©демо на Сорочинський шлях. Ось уже й Пслянi затоки видно.
Коней треба напо©ти, - цьвохнув батогом.
Конi побiгли. Та недовго трюхикали. Пiски та вибо© затримували рух.
Колеса скиглили, залишаючи слiд у коли, що одноманiтною смугою стелилась у
минуле. А попереду що?
В Гадячi треба попрощатися з батьками, зустрiтися з братом Iваном, що
прибув погостити з Ки ва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.
Бiля плеса фурман зупинив коней.
- Хай трохи перепочинуть, щоб спiтнiлими не напувати, - злiз з брички,
пiдiйшов до берега.
За ним i Панас. На березi шелестiв очерет, нагинаючись до пожовкло©
осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовковi коси, зазираючи в
тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспiвану пiсню кохано©
дiвчини.
Фурман напо©в коней. По©хали. Сполоханi чайки заскиглили, розносячи над
плесом тиху журу.
- Хотiв би ще почути якусь казку. Ви добре розповiда те, - звернувся
Панас до фурмана.
- З казками та пiснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з
вiтром розмовляти. Але треба поспiшати, бо сьогоднiшнiй четвер тiсно
упира ться в п'ятницю... Но-о-о, ледачi!
Послався шлях крiзь чагарники, забарвленi осiнньою позолотою. Незабаром
показалися Сорочинцi. Залишки земляного валу, яко©сь древньо© ру©ни
говорили, що тут з давнiх-давен таборилися люди й столiттями змагалася
воля з неволею. Може, тi ру©ни залишились ще вiд панiв польських,
пiдвладних I ремi© Вишневецькому, що тримав у сво©х магнатських руках
великi ма тностi по всiй Полтавщинi, доки не змела ©х козацька хурдига.
Вузькi сорочинськi вулицi, нiби вiд древностi, повгрузали в землю разом
з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась
зачарована брама - у всiй величi красувалася кам'яна Преображенська
церква, збудована безславним гетьманом Лiвобережно© Укра©ни Данилом
Апостолом. Власне, збудована умiльцями Полтавщини - каменярами,
рiзьбярами, мулярами. Зiр приваблю пластика фасадiв, декоративна
майстернiсть лiплення, химерна рiзьба дверей, кольорова гра вiтражiв.
Укра©нське барокко. Слава трудiвничим рукам полтавських умiльцiв!
Роздорiжжями по©хали, залишивши Сорочинцi... Несподiвано рвонув вiтер,
засвистiв, б'ючись об придорожнiй покошланий тонконiг та порудiлi куделицi
буркунiв. Наповнений сивизною простiр розкришила блискавка.
- Коли б скорiше до тих хуторiв до©хати. Там корчма, - фурман показав
пужалном i тривожно поглянув на пiвнiч, звiдки насовувалась темна хмара. -
Но-о-о, ледачi!
- Байдуже, - спокiйно вiдповiв Панас. У голосi чулось незадоволення з
того, що фурман порушив роздуми.
Та ось нiби велетенський казковий дракон розпростер чорнi крила,
обiймаючи ними пiвнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобiй з косматою
потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завiсою
кутався обрiй, заслоняючи шлях.
- Но-о-о, ледачi!
- Не поспiшай... Вперше серед степу бачу такi змагання неба з землею, -
Панас аж звiвся на бричцi, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли до©хати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши
подорожнiх.
У корчмi порозвiшували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось
прокислим, тютюновим димом та горiлкою. За столом куняли якiсь пiдпилi
чоловiки, не скидаючи з себе свиток та вогких сiрякiв.
Один кремезний з виду, лiтнiй чоловiк роздягнувся, латав сорочку та
зашивав дiрки на смугастих штанях, бурмочучи:
- Оце такi бурлацькi заробiтки...
- Латай, може, й долю свою драну залата ш, - вiдповiв сивоголовий, з
запалими очима чоловiк.
- Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
- Досить того, що нашi дiти та жiнки плачуть.
- Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька слiз позичати, а
сво©х не вистача .
- Плакати, то однак, що дурному з гори бiгти, - блиснув очима той, що
латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькi святi. Тi
сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусiди попросимо на латку,
- з прихованою посмiшкою глянув на завiталих подорожнiх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман вiдвернувся, знизавши
плечима.
- Латанi сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер,
коли стали вiльнi за царським манiфестом, то на старi латки нашива мо ще й
новi...
- Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графсько© землi, то,
може, й сорочку б мали нову...
- Пошмату ш... Хочеш закабалити себе i сво©х дiтей та внукiв, то бери
кiлька десятинок землi в Гудовича i сплачуй за не© протягом сорока дев'яти
рокiв. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
- Не дешевше вiдда на викуп i пан Галаган. Дарма, що кажуть, вiн
козацького роду.
- Вiд того роду дочекалися гiркого плоду.
- Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
- А де той слушний час?
- Запитай вiтра в полi.
- Та ще й потихеньку, щоб хто не пiдслухав, бо спина буде бита.
- Нема долi, i слушного часу не дочека мося, - понуро загули сiряки.
- А докiль треба голодну нашу волю чимось пiдживлювати...
- Чаркою горiлки...
- Не допоможе...
Чоловiки перезирнулися, криючи якiсь та мницi в гiрких усмiшках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у розмовi шматки недожурено© журби,
невиплаканих страждань, недосмiяно-го гiркого смiху, недомовлених
проклять. То розмовляли люди невiльно© працi, сини степового простору i
бiдностi. Нiч сво©ми широкими обiймами укривала ©х у цiй похилiй
придорожнiй корчмi. Поволi розмови уривались, канули в сiрих сутiнках.
Чадив каганець, гойдаючи примарнi тiнi. Нiби козак Голота,
посвоячившись з сатаною, шука роздолля, рветься на волю з похило©
корчми...
Фурман лiг спати на долiвцi. Корчмар запропонував Панасовi ослiнчик,
вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увiбрала в себе всi корчмарськi
пахощi разом з вологою.
- Нi, я пересиджу до ранку, - вiдповiв Панас, примостившись на
ослiнчику.
Нiч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути, як то лопотiв, то
затихав дощ за вiкнами. Жебонiли струмочки, а за ними снувалася каламуть
роздумiв, хвилюючих вражень, перемагаючи дрiмоту. Розвихренi тiнi негоди
вiдмiряли тривожнi хвилини.
Пiд ранок дощ ущух. Заклiпали зволоженi вранiшнi зорi Сонце, не
виринаючи з-за обрiю, чекало золотаво-багряним вiялом промiння по
верхiв'ях дерев, нiби довiдувалось, чи можна спокiйно визирнути на
обважнiлу, зволожену землю. Ночiвники-нетяги один по одному зникли з
корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка покотилася по багнюцi, колихаючись по
розмитих вибо©нах. Благословляючи народження дня, забринiли на променевих
струнах стрижi. Над чорною рiллею поважно попливли в сизому повiтрi граки.
Пiд склепiнням прозорого неба кожна жива iстота почала славити життя.
Хотiлося обiймати зриму далеч, збагнути осiннi кольори лiсу, до якого
наблизилась бричка.
Нiби виринули з лiсу - стали на дорозi чотири чоловiки. З ними кудлатий
собака. Фурман позирнув то в один, то в другий бiк, оглянувся на Панаса.
Той прочитав у його поглядi щось непевне.
- Но-о-о! З дороги тамi Розкапустились серед шляху, наче ченчики перед
сповiддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи острах.
Але чоловiки, як кам'янi iдоли, стояли на дорозi, не зрушили з колi©.
Найкремезнiший схопив коней за вудила.
- Стiй! - владно зупинив подорожнiх. Пес загарчав, показавши зуби.
Панас пiзнав того, що латав сорочку в корчмi. Вигляд його був суворий i
владний.
Чоловiки обступили бричку. В одного, пiдперезаного вiрьовкою, виглядала
сокира. В другого в руцi - замашна дубина. Стояли просто i твердо, як
господарi на власнiй землi.
- Хто ©де? Звiдки й куди?
- Так-таки iменно... Звiдки i куди? - хитро додав натоптуваний, з
круглим, зарослим, як у куширi, обличчям чоловiк. За халявою в нього
виднiвся колодiй.
Панаса не стiльки злякала, як зацiкавила ця подiя. Вiн витяг цигарки,
запалив i зiйшов з брички.
- Добридень вам, добрi люди! - з усмiшкою привiтався i простягнув
цигарки невiдомим. - Запалюймо!
- Запалимо потiм, - понуро вiдповiв той, що зупинив конi. - А зараз у
нас дiло.
- У доброму дiлi треба, щоб були руки бiлi, - пробував пожартувати
фурман.
- Руки у нас не бiлi, а отакi, - показав свою, як гиря, руку отаман. -
Ми чорними руками робимо святе дiло.
- Та шука мо свою голодну волю! Охляла вона, як курка на прив'язi, -
додав другий.
- Так-таки iменно, що голодна. Як на прив'язi пiд тином.
- То такi шукачi i добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З його
уст не сходила лагiдна усмiшка. Помiтив, як промайнула усмiшка i в великих
очах наймолодшого. Щось добре i гнiвне свiтилося в них.
- Хiба ми такими дурнями родились, - обiзвався юнак, - щоб лише
байдикувати по свiту, незрячими шукати шляхiв? Хто шука , той знаходить...
Менi хочеться з цим чоловiком порозмовляти.
- Порозмовляй, Гнате! Ти ж умi ш пiдсипати перцю у варену юшку.
- Так-таки iменно, - смiявся присадкуватий, поправляючи колодiй за
халявою.
Чоловiки тiснiше обступили подорожнiх. Дивилися суворими очима, в яких
свiтилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте вiд давнiх поколiнь
половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену крiзь
столiття до днiв голодно© волi.
- Вийшли з яру на шлях, - знову заговорив Гнат, - вiдбирати сво ,
награбоване багатiями... Ви що везете? Може, ма те великi грошi, то
подiлiмося з нами, - загадково усмiхнувся. У його великих очах свiтились i
згасали вогники.
- Так-таки iменно, подiлiмося з нами... Потруси, Гнате, ©хню калитку, -
пiдтоптуватий торкався до колодiя за халявою.
- Великих грошей не маю, - неквапливо вiдповiв Панас i, витягнувши з
кишенi гаманця, подав його юнаковi.
Чоловiки обступили його, дивилися, що там . Перемовилися мiж собою.
- Подiлимося пополам, - твердо заговорив Гнат. - Один червiнець нам,
другий - вам, може, знадобиться в дорозi. А то ще зустрiнуть вас нашi
спiльники по той бiк яру. Треба й з ними подiлитися. Це ми позича мо до
слушного часу. Коли надiйде наш час, то повернемо борг.
- З процентом, - додав кремезний.
- Так-таки iменно, що повернемо... Добре придумав, Гнате!
- В полiцiю, мабуть, доноса напишете? Не кваптеся. Вiтра в полi не
спiймати. А яри нашi несходимi. Та й ночi темнi - нашi побратими.
- Полiцiя так само осоружна менi, як i вам. На таких, як я, теж пишуть
доноси.
Чоловiки загадково переглянулися.
- То ви, паничу, теж за нашого брата? - широко розплющеними очима
дивився Гнат. - Такого ми ще не зустрiчали.
- Безталання ваше болить кожнiй чеснiй людинi.
- То ходiмте з нами, за отамана будете. Передам вам сво горопашне
отаманство, - пропонував кремезний. - Якщо нежонатий, то посвата мо з
нечистою силою. Скажуть тодi нашi хлопцi: "У яру пiд лiсом побратався з
бiсом".
- Брататися з бiсом можна й за лiсом. Та й не тiльки в яру, а й на
широких шляхах.
- Добра вiдповiдь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блука ярами.
Зiйдуться, як колись до Гаркупгi сходились. Загуля мо, аж небо
здвигнеться! - ледь вловима усмiшка ворухнула уста отамана.
- У кожного своя доля i свiй шлях широкий... Прийде час, буду з вами...
- Отже, до слушного часу?
- Атож...
Чоловiки доброзичливо посмiхалися. Гнiвнi очi отамана повилися тугою.
Вiн поклав свою руку на Панасове плече.
- Може, повернемо червiнця? - запитав Гнат.
- Можна повернути! - кинув отаман.
- Нi, не треба, - рiшуче заперечив Панас. - Хай буде завдатком на те,
що ми зустрiнемось. Хотiлося б ще поговорити.
- У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми ©© шука мо, бо полуда з
наших очей спада поволi.
- Полуда спада . Так-таки iменно, а очi замилюють нам реформою, - додав
натоптуваний, - Пiд три чорти з тi ю реформою.
- дьте, чоловiче добрий, сво ю дорогою. А ми повернемо сво© оглоблi до
лiсу, - владно промовив отаман.
Чоловiки переглядалися мiж собою, як дiти пiсля провини, i
розступилися, даючи дорогу.
- Тепер i запалити можна, - отаман вiдкинув полу подерто© свитки, з-пiд
яко© виднiлися старi оксамитовi штани. - Не дивуйтесь з мого одягу. -
Витяг з кишенi тютюнову калитку, почав набивати люльку. - Це вiд пана
досталося менi. Вiд пана Галагана! Нас, дворових, пустили на всi чотири
вiтри, нiчого не дали. Тiльки сво© старi недоноски подарував Галаган,
вiдпускаючи на волю. Скiльки латок на штанях, стiльки й рокiв минуло, як
оголосили волю...
Загорьована дотепнiсть зворушила Панаса. Вiн пiднiс Гнатовi цигарку.
- Пахучий тютюнець... Фабричний?
- Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Вiзьмiть собi тютюну.
Гнат насипав у жменю, розглядаючи вишивку на кисетi.
- Гарна вишивка. Мабуть, щедра дiвоча рука вишивала?
- Вишивала, - тоскно вiдповiв Панас, приязно дивлячись у збентеженi
Гнатовi очi.
- Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - i в тебе гожа дiвчина. Того
червiнця вiддай ©й на дукачик. Коли з щиро© руки, то не гоже нести
червiнця до шинкаря. Там вiн пiрне, i собака не загавка . Як товариство
вважа ?
- Так-таки iменно... Хай Гнат вiддасть червiнця сво©й Маланi. Може, й
заручини справлять.
При згадцi про дiвчину юнак зiтхнув. Його очi повились тихим смутком.
Вiн вдячно звiв ©х на Панаса.
- На цьому бувайте здоровi! Бо вже десь сороки заскрекотали. - Отаман
зiйшов зi шляху, за ним похилитав хвостом i собака. - Коли ще по той бiк
яру зустрiнете таких, як ми, то гукнiть ©м: "Гуляй, воля!" Не займуть.
Щасти вам у дорозi. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте: "Гуляй,
воля!"
- До слушного часу! - вiдповiв Панас, сiдаючи в бричку. Про©хавши з
гони, оглянувся. Чоловiки все ще стояли, дивлячись ©м услiд. А потiм
повагом поволокли сво© сiрi постатi до лiсу...
Фурман розповiдав рiзнi пригоди, що трапляються на цьому шляху, яким ще
в давнину ходили козацькi ватаги, боронячи волю. Розповiдь фурмана
супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини столiть бринiли
вiдгомоном вiдваги i запекло© борнi То вiтер, по-осiнньому стогнучи,
стелився вiдволоженими стернями край шляху, розчiсував коси дрiмливо©
берези, дзвенiв бронзолиттям гiллястих дубiв.
Панас поринув у роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливi Гнатовi
очi. Коли бричка пiшла пiщаною дорогою, почав куняти. Нарештi знемiг сон.
Ось наче розкрилася перед ним та мнича брама, за якою вимальовувалась
кра©на, повита туманами. Важкi хмари нависли над нею, лише визирав крайок
неба, ледве освiтленого сонцем, що десь пiрнуло, нiби втомившись змагатися
з пiтьмою. Мороком крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею,
колючим терном та плетивом дерези. Десь чувся людський гомiн. Нi, то не
гомiн, а стогiн. Наче стогнала земля, стогнали хмари, стогнали обвiтренi
оселi. Де ж люди? Де жвавий лемент дiтвори? Де спiв юнацтва? Все наче
заснуло, принишкло. Панувала темiнь, вiковiчна подруга ворожнечi, розбрату
й хвороби.
На битому негодами шляху замаячила постать людини. Куди вона мандру ? В
якi кра©? Може, шука свiту сонця? Може, несе в сво©х грудях iскру, щоб
розпалити вогнем, зiгрiти закуту мороком душу? Щось рiдне пiзна ться в тiй
постатi. Стривай... Це ж вона. Голубка сизокрила. Куди понесла свою вроду
i гордiсть дiвочу? Хотiв крикнути, назвати iм'я, заговорити голубливою
мовою. Але уста, наче завороженi, не могли вимовити й слова. А постать
вiддалялась i куталась у непроглядному туманi, доки не щезла зовсiм,
залишивши терпкий бiль у серцi...
Нiби виринули з пiтьми якiсь чоловiки. Почав пiзнавати тих, що
зустрiлися на шляху бiля яру. Серед них Гнат. Його сiрi очi, заiскрившись,
стали ще бiльшими. В них свiтилася надiя, гордiсть i гнiв. Поглянув у той
бiк, де виднiлися бескеття, яруги. З них, туманами оперезанi, випливали
села, убогi на щастя, багатi на горе, обшарпанi А далi наче виросла з
туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очi юнака та мниче зазирнули
крiзь грати. Там кишiло повно люду. Млявий вигляд, понурi постатi, брязкiт
кайданiв, монотонний i невпинний. Одноманiтнi арештантськi халати з
бубнами на спинi. То печать рабства i ганьби. Чути голоси, як рокiт
розбурхано© хвилi. Що вони говорять? У тому потоцi людського гомону
небагато слiв: "Хлiба, працi, волi!"
Чути iнший голос. То наглядач у погонах. Вiдгодована пика бубонить,
наче в порожн барило: "Скудова ви, голодранцi?" - "Ми тутешнi, з рiдних
нив, га©в, тихих плес..." Люди простягають руки, кулаки. Рокiт повзе разом
iз навислими хмарами, що огортають тюрму, купчаться, передгрозово
обiймаються. Очi юнака наливаються кров'ю. Чути десь, нiби з хмари, голос:
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобi шкода? хiба ти не бачиш,
Хiба ти не чу ш людського плачу?..
Десь вирвався плач жiнок, дiтей. Благальний i грiзний, Сiрi Гнатовi очi
дедалi бiльше й бiльше наливаються гнiвом.
- Бачиш, паничу подорожнiй? - запиту .
- Бачу...
- Чу ш, паничу подорожнiй?
- Чую...
- Допомагати ©м треба...
- Добре, вiзьми й другого червiнця.
- Це не поможе... Руку давай!
- Вiзьми!
- Понесiмо ©м правду! Ходiмо до них! Чу ш, паничу? Клiпнув очима.
Фурман гука :
- Чу ш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
- Снилось менi.. Приснився один з тих, що зустрiлися бiля яру.
- Хай ©м грець! Не треба, щоб такi лихi люди снилися.
- Нi, хай сняться, хай сняться, - промовив Панас, зводячись у бричцi.
Занiмiле безмежжя перетинав далекий обрiй, де вимальовувались обриси
помiщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима,
заступаючи собою все почуте й побачене пiд час подорожi. Далеко за палацом
плакало муроване небо над бiдняцькими оселями й кружляло хрипке
гайвороння, розносячи вiд хати до хати обвiтрену печаль.
- Що то за будiвлi? - запитав фурмана.
- Палац Галаганiв... Недалеко вже околицi Гадяча, - фурман розмахнувся
батогом. Але стомленi конi ледве тягли обважнiлу бричку.
* * *
Зупинився в батькiвськiй хатi Слiзно зустрiла мати, крижнем до землi
припадала, ходячи бiля сина та милуючи його.
- До твого при©зду, Панасику, всi дорiжки в саду повисипала жовтим
пiсочком, - голублива усмiшка матерi вигравала на сухому зморшкуватому
лицi. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налiтала.
Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тiльки примовляв:
- От i добре, що за©хав до батькового двору. От i добре, сину. Сiдай до
столу. Давно чекали. А сьогоднi недаремно все пiвень на порозi кукурiкав.
Мати не зводила з сина слiзних очей.
- Та який ставний, i борода, наче в якогось великого чиновника...