Деiнде мерехтять лiхтарi, наче куняють самотнi вартовi. Часом забринить
людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах
напружено© уваги. Пестливий смiх...
У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього,
сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла
лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при
нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть.
Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi.
Поволi розходились люди. Опустiли але©.
Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже
осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну
мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на
опустiлi але©.
Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку.
Хвилини самотностi наливали келих терпко©, як терен, гiркоти. Раптово за
стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув
якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном.
Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена
ясноока й горда учениця Ало©за длiчки. Довiдався, що звуть ©©
Олександрою. Родом з яко©сь поважно© сiм'©. Навча ться разом з дочкою
господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно,
тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодi©
Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого
мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька на гiтарi.
* * *
Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво©й кiмнатi. Нiби сходилися до
нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi,
знедоленi, скривдженi. Пiзнавав ©х, що вже з'являлися й ранiше, у
незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i
"Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого
оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А
до них при днувалися, приносили сво© скарги Шевченковi покритки i сердешнi
страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського.
Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як
повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як
навантажений човен.
Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотн життя теплою
щирiстю й тривогою. Перегортав сторiнки ранiше написаного, i вони
здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба наснажити ©х
житт вою, пекучою жагою... Як назвати новий великий твiр? Може одним
словом - "Повiя"? Хай убира це слово в себе болi й розпачi жiночого
безталання.
Вечорами сидiв, писав. Бурхливий потiк думок прокладав русло в творчi
простори. Iнодi вчувалося, що торготiв хтось вiконницею, нiби зазирав у
вiкно... Нi, то мабуть, вiд нервово© напруги.
Але подi© вiдсунули здiйснення задуму. Одержав вiд брата листа й велику
рецензiю на "Чiпку". Брат поставив багато вимог, радив поповнити твiр
соцiальними психологiчними характеристиками, загострити конфлiкти. Кiлька
разiв перечитував поради, пiзнаючи в них не тiльки братовi думки, а й,
можливо, Драгоманова. Пригадував зустрiчi, розмови, обiцянки на горi в
Гадячi. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: "Хiба ревуть воли,
як ясла повнi?.. Отже, тобi необхiдно поширити горизонт i подивитись на
життя, як воно , а не в iзольованому фокусi розбiйництва... При
змалюваннi селянського заколоту треба довести, що вiн виник як наслiдок
утискiв, хоч це не було нiким iз заколотникiв усвiдомлено..." Кiлька разiв
перечитував написане братом i вiд того глибше прозрiвав, зважував
соцiальну значимiсть пропащо© сили.
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - повторював братовi слова. Так
треба назвати твiр замiсть первiсного "Чiпка". А iм'я Чiпки належить
зберегти. Наче живий поста в уявi. Нiби вода, що виру , зносить на шляху
намули, шука рiчища, аби влитися в нього неспокiйною хвилею, скаламутити
тиху ряску, - так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила впину й
спокою.
Чiпка... Шукач сво © обкрадено© долi, шукач неуярмлено© правди i
громадського неспокою. Наче прокинулась i заговорила в ньому накипiла
болями кров батькiв, кров бунтiвних провiсникiв визволення. Чiпка...
Тяжкий i складний його шлях. Доведеться не раз падати на ньому,
пiдiйматися, марнувати сили i проклинати лиху долю. Такими властивостями
нагороджу його суворе життя, невблаганна дiйснiсть. Серце, чуле до краси
i правди, то наповню ться злобою, то завмира в пошуках незбагненно© волi.
Чiпка...
Уява малювала дитячi роки долею не привiтаного хлопчика, що вироста
безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в бабусi, чого так тяжко
доводиться мамi заробляти хлiб. Розповiдi та казочки бабусинi пластом
лягають на дитячий розум, гонять думку за думкою, гадку за гадкою,
запалюють серце. Праця пiдпасича поширю свiдомiсть i виклика новi
запитання. Серед степових просторiв знаходить вiн роздолля, розмовля з
небом i хмарами. Прокидаються нестримнi бажання. Яка б дивина перед ним не
поставала - не злякати його вiдважного духу, уперто© думки, палкого серця.
Нiколи нiчого не боявся. Жеврiла в душi iскра волелюбства... Ось розбилися
й вiковiчнi кайдани крiпацтва. Вироста Чiпка, прагне до чесного трудового
життя. Покохав дiвчину, одружу ться, ста господарем. Але в нього землю
вiдбирають, обдурюють, зневажають. Всюди натрапля на жорстоких
чиновникiв, земських дiячiв. Ста й сам жорстоким, мстивим, невблаганним.
Зустрiча ться з бездольцями, яких крiпацька реформа штовхнула на саме дно
суспiльного життя. Знаходить з ними вiдраду в пияцтвi. Разом iдуть
вiдбирати сво , награбоване багатiями. А там - i до розбiйництва недалеко.
Так марну ться сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила.
Чiпка...
Та не тiльки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861
року i пiсля не©. Думка сяга за межi цих часiв, у минувшину, плине
епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно
було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували
й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли, не вгасали протестантськi
настро©. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював:
- До слушного часу... До слушного часу...
Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодно© волi" -
юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собi гордiсть
волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв, якими
стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть.
Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали сво© ши© в
ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати ©хню
мову, кращi традицi©, штовхнути ©х на роздорiжжя й манiвцi. I не тiльки
це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив, до прозорих
рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i свiдомiсть, пообкрадати
iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме голову,
як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi ревуть... Хiба ревуть воли, як ясла
повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича.
Замислювався настiльки, що й iндивiдуальнiсть письменника зливалася
во дино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою тривогами житт вих негод
людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна
особа, а цiле сплетiння яскравих характерiв представникiв суспiльства,
уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки повизбируванi в суспiльствi
душевнi неполади тих, у кого енергiя, добрi жадання розбиваються об
кам'яну незрушнiсть основ царства темряви й сваволi. Складнi житт вi
поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця, а
проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з
Чiпкою пiд час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й пiсля
страшно© ночi падiння, залишався з ним, як свiдок уболiвання за долю
пропащо© сили, пропащо© людини. Iде© гуманiзму вели письменника в
найскладнiшi пота мностi страждущо© душi. Викарбовувались для сучасникiв i
нащадкiв слова жагучо© туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"
А ще можна назвати роман i "Пропащою силою".
Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн зможе написати роздiли
про iсторiю закрiпачення села, щоб показати уярмлення народу, що
вiдбувалось од поколiння до поколiння. Хай пiзнають i будуть не
збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного.
Сповiдь стривожено© совiстi, гнiв та уболiвання за спустошення
морально© гiдностi людини переливались у психологiчне плетиво роману.
Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного.
Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн зна , якими
труднощами досягав творчо© перемоги Шевченко, вписуючи в iсторичне буття
народу рядки "Кобзаря".
* * *
Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла,
не затамувати пристрастi, наповнено© почуттями й збудженою мислю.
Панас Якович носив ©х у собi, вдихав, як повiтря. Тiсно було в
бухгалтерськiй конторi та в тихiй кiмнатi на Монастирськiй вулицi.
Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами.
Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу
людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись iти, до чогось
прагнути, змагатися.
Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То
було змагання, сповнене терзань i тривоги. Перемагав Мирний, пiдкоряючи
Рудченка з усiма чиновницькими атрибутами. Що бiльше загострювалась
боротьба, то наполегливiше писав, виливав сво© роздуми й почуття в
образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не може свiт не долати
пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна буденнiй
застиглостi.
В уявi поставали цiлими рядами знедоленi, приниженi, що зазнавали
образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чiпка, безталаннi жiнки,
кинутi долею на саме дно хижацького суспiльства. Наче вливав краплини
сво © кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним, як з побратимом, i
носив у серцi його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вiкна, щоб
вiяло подихом просторiв.
Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в недiлю
пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков порадив
Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацi©...
Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже чатували дозорцi. Тут
зустрiв знайомих i незнайомих. Звернув увагу на юнака рокiв двадцяти
п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове волосся надавали виразностi
обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив:
- Це Дмитро Андрiйович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожi в
Швейцарiю. А ось його друзi... Ростислав Стеблiн-Каменський, Володимир
Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний.
Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi гора
Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут
i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж принесла гiтару, а офiцер 35-го
Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася,
розпускала сво© мiхи i нiби зiтхала.
Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив:
- Вважаю, нараду нашого товариства, iменованого "Унi ю", можна
розпочати... Дозорцi пильнують?
- Всi на сво©х мiсцях...
- Оберiмо голову зборiв.
- Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж ма те давнiй досвiд.
- Так... Досвiд багато до чого зобов'язу ... Колись ми не вели
протоколiв, хоч i варто було записати Шевченкову непримиреннiсть у
Кирило-Мефодi©вському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав я
до помiрковано© частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи за
кордоном, зокрема у Львовi, де брав участь в органiзацi© лiтературного
товариства iменi Шевченка, я переконався в необхiдностi поширювати нашу
дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато хороших
слiв чув я у Львовi, але вони мене менше радували, нiж тривожили. Дещо я
привiз iз нелегально© лiтератури. Будемо ©© розповсюджувати. Про це може
бiльше розповiсти Дмитро Андрiйович, який нещодавно зустрiчався з сво©ми
однодумцями.
- Згадка про старше поколiння мене схвилювала, - очi Лизогуба налилися
кришталевою прозорiстю. - Дмитро Павлович згадав про Шевченка... Шкодую,
що я не народився трохи ранiше, коли в домi мого батька в Седневi, пiд
Чернiговом, гостив славетний поет. Не раз потiм менi, хлопчиковi,
показували ту кiмнату, де вiн жив i малював. Коли б я народився в той час,
то Шевченко обов'язково був би мо©м хрещеним батьком.
- Але нема сумнiву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, - докинув
Ростислав Стеблiн-Каменський. - Всi ми Шевченковi хрещеники.
- Так, хрещенi вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, - вiв далi
Лизогуб. - У цьому я переконався, зустрiвшися з Волховським та його
друзями. Привiз вiд нього привiт та вiдозву. Кланя ться вам Михайло
Драгоманов. вiдомостi, що його звiльняють з Ки©вського унiверситету, як
небезпечну для монархiчно© державностi людину.
- Ганьба! - вирвалося з уст Панаса Яковича.
- Кожна ганьба плямою нашо© iсторi©. Переважно вона й склада ться з
таких плям. Хто зми ©х? - гарячився Стеблiн-Каменський.
- Якщо не ми, то народяться дужi, яким випаде на долю така честь, -
Лизогуб поклав перед собою примiрники журналу "Вперед" та iншу лiтературу.
- Скажу вам, друзi, що боротьба мiж помiркованими дiячами й радикалами
загострю ться. Шевченкове слово i пристрасть Чернишевського на боцi
радикальних, революцiйних дiячiв. Свiдченням цього прокламацiя, написана
нашим Волховським.
- Треба зачитати...
- Хай зачита Ростислав Стеблiн-Каменський!
- Хай... Не тiльки тому, що вiн наймолодший, а й тому, що володi
палким словом.
Ростислав трохи знiяковiв, оглянув присутнiх i почав читати:
- "Правдиве слово хлiбороба до землякiв".
Панас Якович жадiбно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому
збагнути те, про що писав у творi.
Лизогуб запропонував поширювати прокламацiю по селах. Його палко
пiдтримували Стеблiн-Каменський i Гриневич. Пильчиков завагався.
- Поширювати можна. Але насамперед треба нести освiту народовi. Менi
зда ться, що не слiд вiдступати вiд досвiду культурно© дiяльностi наших
громад, якi об' днують освiчених людей.
- Вiдмежовуватись вiд громад не треба, - Лизогуб пiднiс голову з
настовбурченим чубом. - х досвiд можемо використати. Але передусiм мусимо
будити свiдомiсть, ширити бунтарський дух!
- Просвiтительський дух ма осяяти всi закутки. Тодi й бунтарi осягнуть
поглядом ширшi обрi©.
- Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до
життя, до боротьби ©м нема дiла!
- Не можна ж усього зразу досягти.
- Брехня! - скрикнув Лизогуб. - Не можна всього - бери частину!.. Я,
друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань,
роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду
тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз
нелегально© лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас
Якович узяв "Голоси з Росi©" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна,
Чернишевського, "Становище робiтничо© сили" Флеровського тощо.
- Ма мо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого
товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв
Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть
воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...
"Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн
знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира
кузьок та й гра ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав
добру пам'ять: з не© нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн
нiколи не забував бабино© ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в
малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо© вiдплати, котра не зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ©й його вiдважного
духу, уперто© думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..."
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд
дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе
волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi
золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все
надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на
будь-якi тортури.
- Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав
Ростислав.
- Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом
нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков.
- Це добре... Ще одну зброю ма мо в сво©х руках, - радiв Лизогуб. -
Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся
до Стеблiна-Каменського, - ти ма ш вiдбути до Ки ва для зв'язкiв з
"Ки©вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину
в революцiйне народництво.
- В Ки©в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович.
- А чи в надiйнi руки?
- Вважаю, що в надiйнi...
Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по
землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi
сердечнi та мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про
сво© особистi виразки, про бiль душi.
Несподiвано дозорцi сповiстили, що дво простують стежкою до дуба.
Учасники зiбрання швидко поховали лiтературу, збилися в тiсне коло.
З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гiтарi, а сестри Пiскуновськi
затягли стародавнiй романс. Iншi наповнювали келихи напоями, сперечалися:
- Туз переможе!
- Пiкова дама приборка туза!
- Якщо пiйма за бороду!
- Така й бога за бороду впiйма !
На дорiжцi з'явилися чоловiк i жiнка. Вони нiби пливли назустрiч звукам
гiтари. Зупинилися, пильно розглянулись i повернули в iнший бiк. Панас
Якович пiзнав Романа Мазевича.
- Прокляття! - ударив по гiтарi Панас. Одна струна обiрвалась i жалiбно
заквилила, як пiдстрелена пташка.
- Друзi! Нам треба негайно розiйтися! - запропонував Пильчиков.
- Прокляття! - повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах
гiтари...
Кожного мiсяця вiдбувалися та мнi збори товариства. Iнодi сюди
прибували представники з Одеси, Харкова, Ки ва. Дмитро Андрiйович Лизогуб
часто бував у цих мiстах, знаходив однодумцiв i прихильникiв серед молодi,
налагоджував дружнi зв'язки з Волховським, Желябовим, Вiрою Засулич. У
Петербурзi побував на квартирi письменницi Марко Вовчок, заприятелював з
©© сином Богданом Маркевичем, який познайомив його iз сво©м приятелем
Георгом Плехановим.
На зборах товариства Лизогуб багато розповiдав. Здавалося, вiн убирав
ту енергiю, що зрiла в гуртках революцiйно© молодi по всiй кра©нi. До його
розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зi зборiв приносив стiльки
новин, що вони не давали спокою нi на службi, нi вдома.
Сидячи за бухгалтерським столом, починав iнодi нотувати на паперi щось,
зовсiм не причетне до конторських книг. А дома тi нотатки поширював,
створюючи новi глави роману.
Тiльки закiнчив роман i передав його братовi Iвану в Ки©в, як
розiгралися несподiванi подi©... Жандармерiя вчинила трус у п'ятнадцяти
учасникiв товариства i заарештувала ©х. Все це сталося одного березневого
вечора. Сидiв за столом, переглядав папери, писав. Вiтер вив у димарi,
сiючи тривогу. Вже й рука втомилася вiд довгого писання. Збирався з
думками, щоб далi писати про людей пристрасних, добрих i лихих. Раптово
щось загуло коло двору. Незабаром вiдхилилася вiконниця, i в нiй
показалась пика жандармського офiцера.
- Чого вам?
- Iменем закону одчинiть дверi...
Панас Якович вийшов, вiдсунув дверi. Брязкаючи шаблями, цокаючи
шпорами, вдерлося кiлька жандармiв. Той брязкiт холодним лезом проймав ще
не прохололе у творчiй насназi серце.
- Ви губернський секретар Панас Якович Рудченко?
- Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.
- Ма мо зробити у вас обшук.
- Трапилась якась крадiжка? - посмiхаючись, запитав Панас Якович.
- Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте вашi папери...
Зброю ма те?
- Так, маю.
- Де вона?
- Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги.
- Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
- Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не маю, - Панас Якович поклав
цигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В мо©й кiмнатi дозволено
палити.
- Про це не будемо вас питати, - скуласте, подзьобане вiспою лице
жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий,
нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до обшуку,
та пильнiше!
Жандарми кинулись, як зграя шулiк, переглядати папери й книги.
Нав'язали кiлька пак, виносили.
- Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в
екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi
проривався блiдий мiсячний смуток. У жандармському управлiннi Панаса
Яковича повели в кабiнет слiдчого. В коридорi побачив, як пiд конво м
проводжали Лизогуба й Стеблiна-Каменського. Привiтально обмiнялися
поглядами.
Слiдчий у формi жандармського майора поважно перегортав папери, нiби
випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi
губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили, що ця
особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом уставав, думав, нiби
вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi.
- Рудченко Панас Якович?
- Так...
- Рiк народження?
- Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий.
- Хто батьки?
- Батько службовець-бухгалтер.
- Дворянське звання ма те?
- Нi, не маю.
- Значить, рiзночинець, - нищiвно поглянув. - Тепер здебiльшого
рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперi©.
Далi почав переглядати папери. Але видно було, що не розумiв мови,
нiяковiв i сердився.
- Ви пишете, нiби маковi зернята розсипа те... Та ще й галицькою мовою,
- скинув з обличчя сонливiсть.
- Цебто укра©нською...
- Яка там укра©нська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на
нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А зна те, хто той
Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
- Хто як розумi ...
- Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери.
Панас Якович зцiпив зуби, щоб не зiрвалось якесь гостре слово, а думка
промовляла: "Ой ви, в кого голови припасованi до мундирiв, як у манекенiв!
Повертаються вашi голови всi разом за владним окликом вищого начальства.
Механiчно ви роззявля те сво© щелепи, щоб повторювати, як папуги,
зазубренi слова, вигукувати завчене пiд муштрою "ура". Що ви зна те про
народ, про його iсторiю, про нашу пiсню голосну, яку не потопити нi в
кровi, нi в сльозах наших дiтей i матерiв. Так, ми пригнобленi, приниженi,
але гiднi заповiтiв тих, хто життя вiддав за iдеали людства. Жалюгiднi ви,
виконавцi волi монархiв, розхитанi трони яких пiдпирають багнетами й
канчуками..."
Напружував свою волю, чекаючи несподiванок. Слiдчий закляк над
паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його
витримку.
Минали тривогою налитi хвилини. Слiдчий, залишивши напери, почав
розглядати забранi в арештованого книги. Перегортав сторiнки журналу
"Правда".
- Цей журнал, друкований в Австрi© галицькою мовою, не дозволено читати
в нашiй iмперi©.
- У нашiй iмперi© багато чого недозволеного. На цi слова слiдчий не
звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.
- Прошу зачитати цей вiрш. Пiдозрiлий за самою назвою - "Укра©нi".
Панас Якович читав, тамуючи бiль:
Мiй ти краю, моя ненько,
Моя Укра©но!
Люблю тебе...
Розхвилювався i не мiг читати далi. Заятрився бiль у серцi,
переростаючи у гнiв.
- А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?
Панас Якович мовчав.
- Може, зустрiчались з тим автором? Може, бачили десь?
- Може...
Слiдчий розгорнув iншу книгу.
- Ця принаймнi написана пристойною мовою. Але "Голоси з Росi©", як i
iншi видання Герцена, забороненi. Де ви добули цю книгу?
- Ще в дитячому вiцi купив за п'ять копiйок в учня Гадяцько© школи, бо
мене привабили гарнi палiтурки.
- А в полiтурках що? - слiдчий похитав головою.
- Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...
- То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що ма вже чин. Служба
государю, повиннiсть перед iмперi ю - це головне. Оце треба кумекати.
Перед вами вiдкрива ться службова кар' ра, чини, нагороди. Можете добути
дворянське звання. Честь, гордiсть!
- Так... Честь i гордiсть людини менi над усе.
- З вами можна знайти спiльну мову. Викиньте геть з голови якобiнськi
iде©, - продовжував заповнювати протокол. Далi запропонував пiдписати
його.
Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим.
Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року".
З кабiнету слiдчого повели в каземат, що мiстився при жандармському
управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський халат. Вогкi стiни
ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику.
Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на канапi. Вiдчував бiль образи й
тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут,
за стiною, десь сидять у казематах його друзi. Прислухався. Тихо, як у
пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на пiдлозi, аж
здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стiл гризти свiчку,
людський голос, дрiбно розсиплеться жiночий смiх, ударяючи по струнах
напружено© уваги. Пестливий смiх...
У ньому сила, спроможна розвiяти запеклi думи. Прислухався до нього,
сiвши на ослiнчиковi пiд розлогим деревом, що захищало вiд тьмяного свiтла
лiхтаря. Так краще. Мало хто примiтить. Зручнiше буде спостерiгати, а при
нагодi й заговорити, розвiяти самотнiсть.
Проходили пари, наче пливли в серпанковiй iмлi.
Поволi розходились люди. Опустiли але©.
Повiльно й тоскно минав час, наче калiка добирався на цвинтар. Уже
осипалося листя на деревах i настирливiше вiтер наспiвував прощальну
мелодiю. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на
опустiлi але©.
Тиша пiзнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку.
Хвилини самотностi наливали келих терпко©, як терен, гiркоти. Раптово за
стiною почулися звуки фортепiано, нiби хтось прийшов на допомогу i кинув
якiр самотньому плавцевi, що його вiдбила хвиля разом iз хистким човном.
Прислухався, пiзнав мелодiю. Недавно чув, як на концертi грала Бетховена
ясноока й горда учениця Ало©за длiчки. Довiдався, що звуть ©©
Олександрою. Родом з яко©сь поважно© сiм'©. Навча ться разом з дочкою
господаря будинку Адешелiдзе в iнститутi шляхетних панночок. Очевидно,
тепер та iнститутка прибула до подруги i принесла чарiвнi мелодi©
Бетховена. Нiби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого
мешканця за стiнкою, який iнколи i сам бринька на гiтарi.
* * *
Нi, не самотньо тепер сiдав до столу в сво©й кiмнатi. Нiби сходилися до
нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталаннi,
знедоленi, скривдженi. Пiзнавав ©х, що вже з'являлися й ранiше, у
незакiнчених творах. Тут i "Продана", i "Христя Удовiвна", i "Боска", i
"Палiйка", i "Ганнуся", i Варка Луценкова - горювальниця з надрукованого
оповiдання "Лихий попутав". Наче живi, тiсним колом обступали його стiл. А
до них при днувалися, приносили сво© скарги Шевченковi покритки i сердешнi
страдницi, шукачi щастя Марка Вовчка та Чернишевського.
Кожна несла краплину тихих зiтхань, гiрких слiз. Вони розливалися, як
повiнь у негоду. По тому скаламученому плесу пливли думки тяжкi, як
навантажений човен.
Радий був цим зустрiчам, що наповнювали його самотн життя теплою
щирiстю й тривогою. Перегортав сторiнки ранiше написаного, i вони
здавалися ще недостатньо пройнятими кричущою правдою. Треба наснажити ©х
житт вою, пекучою жагою... Як назвати новий великий твiр? Може одним
словом - "Повiя"? Хай убира це слово в себе болi й розпачi жiночого
безталання.
Вечорами сидiв, писав. Бурхливий потiк думок прокладав русло в творчi
простори. Iнодi вчувалося, що торготiв хтось вiконницею, нiби зазирав у
вiкно... Нi, то мабуть, вiд нервово© напруги.
Але подi© вiдсунули здiйснення задуму. Одержав вiд брата листа й велику
рецензiю на "Чiпку". Брат поставив багато вимог, радив поповнити твiр
соцiальними психологiчними характеристиками, загострити конфлiкти. Кiлька
разiв перечитував поради, пiзнаючи в них не тiльки братовi думки, а й,
можливо, Драгоманова. Пригадував зустрiчi, розмови, обiцянки на горi в
Гадячi. Читав, зважував. Замислювався над прочитаним: "Хiба ревуть воли,
як ясла повнi?.. Отже, тобi необхiдно поширити горизонт i подивитись на
життя, як воно , а не в iзольованому фокусi розбiйництва... При
змалюваннi селянського заколоту треба довести, що вiн виник як наслiдок
утискiв, хоч це не було нiким iз заколотникiв усвiдомлено..." Кiлька разiв
перечитував написане братом i вiд того глибше прозрiвав, зважував
соцiальну значимiсть пропащо© сили.
"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" - повторював братовi слова. Так
треба назвати твiр замiсть первiсного "Чiпка". А iм'я Чiпки належить
зберегти. Наче живий поста в уявi. Нiби вода, що виру , зносить на шляху
намули, шука рiчища, аби влитися в нього неспокiйною хвилею, скаламутити
тиху ряску, - так буяла в ньому невипробувана сила, не знаходила впину й
спокою.
Чiпка... Шукач сво © обкрадено© долi, шукач неуярмлено© правди i
громадського неспокою. Наче прокинулась i заговорила в ньому накипiла
болями кров батькiв, кров бунтiвних провiсникiв визволення. Чiпка...
Тяжкий i складний його шлях. Доведеться не раз падати на ньому,
пiдiйматися, марнувати сили i проклинати лиху долю. Такими властивостями
нагороджу його суворе життя, невблаганна дiйснiсть. Серце, чуле до краси
i правди, то наповню ться злобою, то завмира в пошуках незбагненно© волi.
Чiпка...
Уява малювала дитячi роки долею не привiтаного хлопчика, що вироста
безбатченком, терпить образи, хоче допитатися в бабусi, чого так тяжко
доводиться мамi заробляти хлiб. Розповiдi та казочки бабусинi пластом
лягають на дитячий розум, гонять думку за думкою, гадку за гадкою,
запалюють серце. Праця пiдпасича поширю свiдомiсть i виклика новi
запитання. Серед степових просторiв знаходить вiн роздолля, розмовля з
небом i хмарами. Прокидаються нестримнi бажання. Яка б дивина перед ним не
поставала - не злякати його вiдважного духу, уперто© думки, палкого серця.
Нiколи нiчого не боявся. Жеврiла в душi iскра волелюбства... Ось розбилися
й вiковiчнi кайдани крiпацтва. Вироста Чiпка, прагне до чесного трудового
життя. Покохав дiвчину, одружу ться, ста господарем. Але в нього землю
вiдбирають, обдурюють, зневажають. Всюди натрапля на жорстоких
чиновникiв, земських дiячiв. Ста й сам жорстоким, мстивим, невблаганним.
Зустрiча ться з бездольцями, яких крiпацька реформа штовхнула на саме дно
суспiльного життя. Знаходить з ними вiдраду в пияцтвi. Разом iдуть
вiдбирати сво , награбоване багатiями. А там - i до розбiйництва недалеко.
Так марну ться сила, завзяття людини... Пропаща сила. Народна сила.
Чiпка...
Та не тiльки треба змалювати життя народу, боротьбу до реформи 1861
року i пiсля не©. Думка сяга за межi цих часiв, у минувшину, плине
епiчними просторами. Хочеться показати село за пiвтораста рокiв. Щоб видно
було, як вiд поколiння до поколiння посилювалося гноблення, як розкошували
й знущалися над трудiвниками пани i як зрiли, не вгасали протестантськi
настро©. Пригадував тих, кого зустрiв бiля лiсу, сказане ними повторював:
- До слушного часу... До слушного часу...
Не раз бачив увi снi незабутнього протестанта проти "голодно© волi" -
юнака Гната з його великими скорботними очима, що крили в собi гордiсть
волелюбства, буйнокриле роздолля i повиту переказами печаль степiв, якими
стеляться шляхи-дороги в невiдомiсть.
Дiти й внуки прославлених захисникiв волi нелегко згинали сво© ши© в
ярмо. Нелегко вiдняти в них духовнi скарби. Для цього треба вiдiбрати ©хню
мову, кращi традицi©, штовхнути ©х на роздорiжжя й манiвцi. I не тiльки
це. Необхiдно ще й убити плекану вiками любов до рiдних нив, до прозорих
рiк, забрати все, що берегло в люди , гiднiсть i свiдомiсть, пообкрадати
iсторiю народу. Тодi пiдневiльна людина стане безмовною, хилитиме голову,
як вiл у ярмi. Але й воли у ярмi ревуть... Хiба ревуть воли, як ясла
повнi? - це питання не сходило з думки Панаса Яковича.
Замислювався настiльки, що й iндивiдуальнiсть письменника зливалася
во дино з образом героя. Наче дiлився з Чiпкою тривогами житт вих негод
людей працi, поневiрянь та шукання правди. Його праобразом ставала не одна
особа, а цiле сплетiння яскравих характерiв представникiв суспiльства,
уярмленого неправими законами. Нiс до Чiпки повизбируванi в суспiльствi
душевнi неполади тих, у кого енергiя, добрi жадання розбиваються об
кам'яну незрушнiсть основ царства темряви й сваволi. Складнi житт вi
поневiряння героя роману сприймав не поглядом спостерiгача-побутописця, а
проймався глибокою тривогою народолюбця. Подовгу наче залишався наодинцi з
Чiпкою пiд час його душевних.. мук. Не одвертався од нього й пiсля
страшно© ночi падiння, залишався з ним, як свiдок уболiвання за долю
пропащо© сили, пропащо© людини. Iде© гуманiзму вели письменника в
найскладнiшi пота мностi страждущо© душi. Викарбовувались для сучасникiв i
нащадкiв слова жагучо© туги i любовi - "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"
А ще можна назвати роман i "Пропащою силою".
Треба звернутися ще до брата за порадами. Вiн зможе написати роздiли
про iсторiю закрiпачення села, щоб показати уярмлення народу, що
вiдбувалось од поколiння до поколiння. Хай пiзнають i будуть не
збайдужiлими внуки та правнуки до лиха давнього й сьогочасного.
Сповiдь стривожено© совiстi, гнiв та уболiвання за спустошення
морально© гiдностi людини переливались у психологiчне плетиво роману.
Завершувалось творче торжество психолога-реалiста Панаса Мирного.
Мав намiр порадитись про написане з Пильчиковим. Адже вiн зна , якими
труднощами досягав творчо© перемоги Шевченко, вписуючи в iсторичне буття
народу рядки "Кобзаря".
* * *
Не втримати стрiлу, шпарко запущену вправною рукою, не приборкати орла,
не затамувати пристрастi, наповнено© почуттями й збудженою мислю.
Панас Якович носив ©х у собi, вдихав, як повiтря. Тiсно було в
бухгалтерськiй конторi та в тихiй кiмнатi на Монастирськiй вулицi.
Нагонили нудоту i однотоннi дзвони, i чиновницьке шарудiння паперами.
Навколо вирувало бурхливим потоком життя, кружляючи кожну вразливу
людину. Не можна залишатися з самим собою. Треба кудись iти, до чогось
прагнути, змагатися.
Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То
було змагання, сповнене терзань i тривоги. Перемагав Мирний, пiдкоряючи
Рудченка з усiма чиновницькими атрибутами. Що бiльше загострювалась
боротьба, то наполегливiше писав, виливав сво© роздуми й почуття в
образах. Не мiг не писати, не мiг i мовчати, як не може свiт не долати
пiтьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непiдвладна буденнiй
застиглостi.
В уявi поставали цiлими рядами знедоленi, приниженi, що зазнавали
образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чiпка, безталаннi жiнки,
кинутi долею на саме дно хижацького суспiльства. Наче вливав краплини
сво © кровi, описуючи життя Чiпки. Зрiднився з ним, як з побратимом, i
носив у серцi його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вiкна, щоб
вiяло подихом просторiв.
Охоче погодився на запрошення Пильчикова здiйснити прогулянку в недiлю
пiд дуби Заворскля. Там мали зiйтися друзi для розмови. Пильчиков порадив
Панасу Яковичу захопити з собою гiтару. Для конспiрацi©...
Коли прибули пiд шати умовленого дуба, там уже чатували дозорцi. Тут
зустрiв знайомих i незнайомих. Звернув увагу на юнака рокiв двадцяти
п'яти. Його гострий зiр, вихрясте каштанове волосся надавали виразностi
обличчю, в якому свiтилася рiшучiсть i натхнення. Пильчиков познайомив:
- Це Дмитро Андрiйович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожi в
Швейцарiю. А ось його друзi... Ростислав Стеблiн-Каменський, Володимир
Синкевич, а це нашi однодумцi - студенти Гриневич, Калюжний.
Серед присутнiх зустрiв знайомого йому ранiше корнета у вiдставцi гора
Шохiна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут
i сестри Пiскуновськi. Одна з них теж принесла гiтару, а офiцер 35-го
Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася,
розпускала сво© мiхи i нiби зiтхала.
Оглянувши присутнiх, Пильчиков промовив:
- Вважаю, нараду нашого товариства, iменованого "Унi ю", можна
розпочати... Дозорцi пильнують?
- Всi на сво©х мiсцях...
- Оберiмо голову зборiв.
- Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж ма те давнiй досвiд.
- Так... Досвiд багато до чого зобов'язу ... Колись ми не вели
протоколiв, хоч i варто було записати Шевченкову непримиреннiсть у
Кирило-Мефодi©вському братствi. Як зараз пригадую тi суперечки. Належав я
до помiрковано© частини братства, пiдтримував Костомарова. Перебуваючи за
кордоном, зокрема у Львовi, де брав участь в органiзацi© лiтературного
товариства iменi Шевченка, я переконався в необхiдностi поширювати нашу
дiяльнiсть не тiльки просвiтнiми заходами, а й нелегально. Багато хороших
слiв чув я у Львовi, але вони мене менше радували, нiж тривожили. Дещо я
привiз iз нелегально© лiтератури. Будемо ©© розповсюджувати. Про це може
бiльше розповiсти Дмитро Андрiйович, який нещодавно зустрiчався з сво©ми
однодумцями.
- Згадка про старше поколiння мене схвилювала, - очi Лизогуба налилися
кришталевою прозорiстю. - Дмитро Павлович згадав про Шевченка... Шкодую,
що я не народився трохи ранiше, коли в домi мого батька в Седневi, пiд
Чернiговом, гостив славетний поет. Не раз потiм менi, хлопчиковi,
показували ту кiмнату, де вiн жив i малював. Коли б я народився в той час,
то Шевченко обов'язково був би мо©м хрещеним батьком.
- Але нема сумнiву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, - докинув
Ростислав Стеблiн-Каменський. - Всi ми Шевченковi хрещеники.
- Так, хрещенi вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, - вiв далi
Лизогуб. - У цьому я переконався, зустрiвшися з Волховським та його
друзями. Привiз вiд нього привiт та вiдозву. Кланя ться вам Михайло
Драгоманов. вiдомостi, що його звiльняють з Ки©вського унiверситету, як
небезпечну для монархiчно© державностi людину.
- Ганьба! - вирвалося з уст Панаса Яковича.
- Кожна ганьба плямою нашо© iсторi©. Переважно вона й склада ться з
таких плям. Хто зми ©х? - гарячився Стеблiн-Каменський.
- Якщо не ми, то народяться дужi, яким випаде на долю така честь, -
Лизогуб поклав перед собою примiрники журналу "Вперед" та iншу лiтературу.
- Скажу вам, друзi, що боротьба мiж помiркованими дiячами й радикалами
загострю ться. Шевченкове слово i пристрасть Чернишевського на боцi
радикальних, революцiйних дiячiв. Свiдченням цього прокламацiя, написана
нашим Волховським.
- Треба зачитати...
- Хай зачита Ростислав Стеблiн-Каменський!
- Хай... Не тiльки тому, що вiн наймолодший, а й тому, що володi
палким словом.
Ростислав трохи знiяковiв, оглянув присутнiх i почав читати:
- "Правдиве слово хлiбороба до землякiв".
Панас Якович жадiбно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому
збагнути те, про що писав у творi.
Лизогуб запропонував поширювати прокламацiю по селах. Його палко
пiдтримували Стеблiн-Каменський i Гриневич. Пильчиков завагався.
- Поширювати можна. Але насамперед треба нести освiту народовi. Менi
зда ться, що не слiд вiдступати вiд досвiду культурно© дiяльностi наших
громад, якi об' днують освiчених людей.
- Вiдмежовуватись вiд громад не треба, - Лизогуб пiднiс голову з
настовбурченим чубом. - х досвiд можемо використати. Але передусiм мусимо
будити свiдомiсть, ширити бунтарський дух!
- Просвiтительський дух ма осяяти всi закутки. Тодi й бунтарi осягнуть
поглядом ширшi обрi©.
- Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвiта, розумовi замахи, а до
життя, до боротьби ©м нема дiла!
- Не можна ж усього зразу досягти.
- Брехня! - скрикнув Лизогуб. - Не можна всього - бери частину!.. Я,
друзi, довго думав над цим i додумався ось до чого: не можна миром - бери
силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
Запальнi слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безлiч запитань,
роздумiв, i вони, як вулканiчна лава, заповнювали почуття. Вiдчував правду
тих слiв, хоч i не заперечував помiркованих тверджень Пильчикова. Iз
нелегально© лiтератури, якою обмiнювались учасники товариства, Панас
Якович узяв "Голоси з Росi©" Герцена. Iншi брали твори Бакунiна,
Чернишевського, "Становище робiтничо© сили" Флеровського тощо.
- Ма мо, друзi, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого
товариства. З твором знайомились Iван Бiлик i Драгоманов, - Пильчиков узяв
Панаса Яковича за руку, посадив бiля себе. - Роман зветься "Хiба ревуть
воли, як ясла повнi?" Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...
"Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та
недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн
знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квiток, назбира
кузьок та й гра ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав
добру пам'ять: з не© нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн
нiколи не забував бабино© ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками в
малому серцi ворушилося щось недобре, неспокiйне... Розбуджене, воно не
давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку...
I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо© вiдплати, котра не зна
нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився;
яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ©й його вiдважного
духу, уперто© думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого,
чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний
злому, а Чiпка дума, що вiн добрий..."
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблiн-Каменський. Стоячи пiд
дубом, вiн випростався. Легкий вiтерець куйовдив на його головi русе
волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчi
золотавий пушок, що не зазнав ще доторкiв бритви, високий зрiст - все
надавало йому вигляду натхненного проповiдника, який ладен пiти на
будь-якi тортури.
- Якими шляхами ви поведете свого героя? - влучивши хвилину, запитав
Ростислав.
- Скажу вам, друзi, що я з великим iнтересом прочитав роман. Духом
нашого народництва пройнятий вiн, - пояснював Пильчиков.
- Це добре... Ще одну зброю ма мо в сво©х руках, - радiв Лизогуб. -
Бiльше б нам таких творiв, щоб пробуджували народ. Ростиславе, - звернувся
до Стеблiна-Каменського, - ти ма ш вiдбути до Ки ва для зв'язкiв з
"Ки©вською комуною". Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину
в революцiйне народництво.
- В Ки©в я надсилаю текст роману, - пояснив Панас Якович.
- А чи в надiйнi руки?
- Вважаю, що в надiйнi...
Дужче повiяв вiтер, б'ючись об шорстке дубове листя, i воно стелило по
землi трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелестi
сердечнi та мницi. Хотiлося подiлитися ними з друзями, розповiсти i про
сво© особистi виразки, про бiль душi.
Несподiвано дозорцi сповiстили, що дво простують стежкою до дуба.
Учасники зiбрання швидко поховали лiтературу, збилися в тiсне коло.
З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гiтарi, а сестри Пiскуновськi
затягли стародавнiй романс. Iншi наповнювали келихи напоями, сперечалися:
- Туз переможе!
- Пiкова дама приборка туза!
- Якщо пiйма за бороду!
- Така й бога за бороду впiйма !
На дорiжцi з'явилися чоловiк i жiнка. Вони нiби пливли назустрiч звукам
гiтари. Зупинилися, пильно розглянулись i повернули в iнший бiк. Панас
Якович пiзнав Романа Мазевича.
- Прокляття! - ударив по гiтарi Панас. Одна струна обiрвалась i жалiбно
заквилила, як пiдстрелена пташка.
- Друзi! Нам треба негайно розiйтися! - запропонував Пильчиков.
- Прокляття! - повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах
гiтари...
Кожного мiсяця вiдбувалися та мнi збори товариства. Iнодi сюди
прибували представники з Одеси, Харкова, Ки ва. Дмитро Андрiйович Лизогуб
часто бував у цих мiстах, знаходив однодумцiв i прихильникiв серед молодi,
налагоджував дружнi зв'язки з Волховським, Желябовим, Вiрою Засулич. У
Петербурзi побував на квартирi письменницi Марко Вовчок, заприятелював з
©© сином Богданом Маркевичем, який познайомив його iз сво©м приятелем
Георгом Плехановим.
На зборах товариства Лизогуб багато розповiдав. Здавалося, вiн убирав
ту енергiю, що зрiла в гуртках революцiйно© молодi по всiй кра©нi. До його
розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зi зборiв приносив стiльки
новин, що вони не давали спокою нi на службi, нi вдома.
Сидячи за бухгалтерським столом, починав iнодi нотувати на паперi щось,
зовсiм не причетне до конторських книг. А дома тi нотатки поширював,
створюючи новi глави роману.
Тiльки закiнчив роман i передав його братовi Iвану в Ки©в, як
розiгралися несподiванi подi©... Жандармерiя вчинила трус у п'ятнадцяти
учасникiв товариства i заарештувала ©х. Все це сталося одного березневого
вечора. Сидiв за столом, переглядав папери, писав. Вiтер вив у димарi,
сiючи тривогу. Вже й рука втомилася вiд довгого писання. Збирався з
думками, щоб далi писати про людей пристрасних, добрих i лихих. Раптово
щось загуло коло двору. Незабаром вiдхилилася вiконниця, i в нiй
показалась пика жандармського офiцера.
- Чого вам?
- Iменем закону одчинiть дверi...
Панас Якович вийшов, вiдсунув дверi. Брязкаючи шаблями, цокаючи
шпорами, вдерлося кiлька жандармiв. Той брязкiт холодним лезом проймав ще
не прохололе у творчiй насназi серце.
- Ви губернський секретар Панас Якович Рудченко?
- Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.
- Ма мо зробити у вас обшук.
- Трапилась якась крадiжка? - посмiхаючись, запитав Панас Якович.
- Жандарми роблять обшуки в iнших справах... Показуйте вашi папери...
Зброю ма те?
- Так, маю.
- Де вона?
- Оце моя зброя, - Панас Якович показав на книги.
- Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!
- Крiм сiрникiв, нiчого вогнепального не маю, - Панас Якович поклав
цигарки на стiл i запалив сiрничка. - Прошу... В мо©й кiмнатi дозволено
палити.
- Про це не будемо вас питати, - скуласте, подзьобане вiспою лице
жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий,
нiби без його пильностi може завалитись iмперiя. - Приступаймо до обшуку,
та пильнiше!
Жандарми кинулись, як зграя шулiк, переглядати папери й книги.
Нав'язали кiлька пак, виносили.
- Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в
екiпаж. Конi рушили. Тихо. А в небi тривожно волохатилися хмари, крiзь якi
проривався блiдий мiсячний смуток. У жандармському управлiннi Панаса
Яковича повели в кабiнет слiдчого. В коридорi побачив, як пiд конво м
проводжали Лизогуба й Стеблiна-Каменського. Привiтально обмiнялися
поглядами.
Слiдчий у формi жандармського майора поважно перегортав папери, нiби
випробовував терплячiсть арештованого. Жандармська виправка, товстi надутi
губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачiска свiдчили, що ця
особа пройшла належну школу вiрнопiдданства. Часом уставав, думав, нiби
вирiшував важливу справу. Нарештi звiв холодом налитi очi.
- Рудченко Панас Якович?
- Так...
- Рiк народження?
- Тисяча вiсiмсот сорок дев'ятий.
- Хто батьки?
- Батько службовець-бухгалтер.
- Дворянське звання ма те?
- Нi, не маю.
- Значить, рiзночинець, - нищiвно поглянув. - Тепер здебiльшого
рiзночинцi ловляться на небезпечному дiлi. Якобiнство поширюють у iмперi©.
Далi почав переглядати папери. Але видно було, що не розумiв мови,
нiяковiв i сердився.
- Ви пишете, нiби маковi зернята розсипа те... Та ще й галицькою мовою,
- скинув з обличчя сонливiсть.
- Цебто укра©нською...
- Яка там укра©нська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на
нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А зна те, хто той
Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.
- Хто як розумi ...
- Нема чого розумiти! - Витер пiт з лоба, занурився в папери.
Панас Якович зцiпив зуби, щоб не зiрвалось якесь гостре слово, а думка
промовляла: "Ой ви, в кого голови припасованi до мундирiв, як у манекенiв!
Повертаються вашi голови всi разом за владним окликом вищого начальства.
Механiчно ви роззявля те сво© щелепи, щоб повторювати, як папуги,
зазубренi слова, вигукувати завчене пiд муштрою "ура". Що ви зна те про
народ, про його iсторiю, про нашу пiсню голосну, яку не потопити нi в
кровi, нi в сльозах наших дiтей i матерiв. Так, ми пригнобленi, приниженi,
але гiднi заповiтiв тих, хто життя вiддав за iдеали людства. Жалюгiднi ви,
виконавцi волi монархiв, розхитанi трони яких пiдпирають багнетами й
канчуками..."
Напружував свою волю, чекаючи несподiванок. Слiдчий закляк над
паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його
витримку.
Минали тривогою налитi хвилини. Слiдчий, залишивши напери, почав
розглядати забранi в арештованого книги. Перегортав сторiнки журналу
"Правда".
- Цей журнал, друкований в Австрi© галицькою мовою, не дозволено читати
в нашiй iмперi©.
- У нашiй iмперi© багато чого недозволеного. На цi слова слiдчий не
звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.
- Прошу зачитати цей вiрш. Пiдозрiлий за самою назвою - "Укра©нi".
Панас Якович читав, тамуючи бiль:
Мiй ти краю, моя ненько,
Моя Укра©но!
Люблю тебе...
Розхвилювався i не мiг читати далi. Заятрився бiль у серцi,
переростаючи у гнiв.
- А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?
Панас Якович мовчав.
- Може, зустрiчались з тим автором? Може, бачили десь?
- Може...
Слiдчий розгорнув iншу книгу.
- Ця принаймнi написана пристойною мовою. Але "Голоси з Росi©", як i
iншi видання Герцена, забороненi. Де ви добули цю книгу?
- Ще в дитячому вiцi купив за п'ять копiйок в учня Гадяцько© школи, бо
мене привабили гарнi палiтурки.
- А в полiтурках що? - слiдчий похитав головою.
- Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...
- То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що ма вже чин. Служба
государю, повиннiсть перед iмперi ю - це головне. Оце треба кумекати.
Перед вами вiдкрива ться службова кар' ра, чини, нагороди. Можете добути
дворянське звання. Честь, гордiсть!
- Так... Честь i гордiсть людини менi над усе.
- З вами можна знайти спiльну мову. Викиньте геть з голови якобiнськi
iде©, - продовжував заповнювати протокол. Далi запропонував пiдписати
його.
Панас Якович швидко прочитав написане слiдчим.
Найвиразнiше з усього сприйняв рядок: "IЗ березня 1875 року".
З кабiнету слiдчого повели в каземат, що мiстився при жандармському
управлiннi; одягли пропахлий вологiстю арештантський халат. Вогкi стiни
ледве сiрiли од кволого блимання свiчки, що стояла на невеличкому столику.
Тверда канапа, стiлець i грати. Сiв на канапi. Вiдчував бiль образи й
тоскну самотнiсть. Не каяттям, а гнiвом наповнювалися думки. Знав, що тут,
за стiною, десь сидять у казематах його друзi. Прислухався. Тихо, як у
пустцi. Чути кроки вартового в коридорi. Щось зашурхотiло на пiдлозi, аж
здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стiл гризти свiчку,