Страница:
татарських юнакiв у аджем-оглани.
...У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у вiдчаї йдуть за Перекоп
i не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Все бiльше й бiльше
людей купують грамоти в хана, а вiн радо дає, бо хоче бахчисарайський
палац уподiбнити до стамбульського Бiюк-сарая. Крим пустiє.
...Вiд розкладених трупiв людей, якi загинули голодною смертю, шалiють
пошестi.
...Турецькi мубашири забирають на ринках у татар усю здобич.
Стамбульський двiр вимагає золота. Азов здався, та вiд цього султанська
скарбниця не збагатiла. Росiйський цар, наляканий Iбрагiмовою погрозою
вирiзати християн у Туреччинi, наказав донцям i запорожцям залишити Азов.
Збратанi кiлькамiсячним азовським сидiнням росiйськi та українськi козаки
пiдпалили пороховi льохи i вiддали туркам купу камiння.
А що робить Мухаммед?
Вiн, як i Iбрагiм, не виходить iз гарему i щотижня висилає в Стамбул
чауша з листом, в якому присягається на вiрнiсть.
Iслам-Гiрей у Дарданелльськiй фортецi - мов загнаний у клiтку лев.
Сефер Газi ще не здавався. Вiн знає всi таємницi державного ладу Порти i
вже кiлька мiсяцiв сидить у Стамбулi, сподiваючись зустрiтися з
Азем-пашею.
Та небагато сподiвань покладає Iслам на старання аталика. Вiн пробує
дiяти iнакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед-Гiрея з трону,
листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечi. З дня на день
чекає Iслам торгової паштарди, якою вiн пробереться через Дарданелли i
Босфор у Чорне море.
Заснула сторожа. Ледь-ледь хлюпочуть хвилi, та не чути, щоб хтось
полохав веслами затихлi води Дарданеллiв. Чому ж не йдуть? Затримали,
пронюхали?
Неподалiк тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось iде... Один... При
мiсяцi срiблиться бородата голова. Сефер!..
Сефер Газi пiдiйшов близько до Iслама, плескате обличчя надималось вiд
стримуваного вiддиху, повiки зiйшлися так тiсно, що не видно крiзь щiлини
чорних зiниць. Аталик сердитий, Iслам бачить, як вiн насилу стримує лють.
Намагається вгадати, що могло трапитися.
Розплющилися очi, гнiвним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця,
схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.
Зiв'яв старий. Опустив руки i пiшов до берега, спотикаючись об камiння.
Сiв, звiсив ноги у воду. Мовчки присiв бiля нього збентежений Iслам. Знав,
що гнiв аталика недаремний. Видно, все викрито.
- Коли мало сили, - мовив несподiвано спокiйно Сефер Газi, - треба
розв'язувати мiх iз хитрощами, Iсламе. Я колись тобi показував кам'яну
подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобi для науки. Але
ти не послухався... Я ще раз терпеливо роз'яснюю тобi, Iсламе: вождь
повинен поєднати в собi геройство чесне з геройством хитрощiв. А якщо нi,
то ти тiльки воїн - тодi iди на герць i не берися за кермо.
- Що трапилося, Сефер-баба? - спитав Iслам-Гi-рей, коли аталик закiнчив
своє довге повчання.
- Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твiй ворог навiть мурашка, то
вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся
попiд воротами сарая, багато терпiння i грошей коштувало менi, коли я
добився зустрiчi зi всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на
кафському ринку за тридцять пiастрiв. I таки зустрiвся з ним, i вiн
влаштував менi аудiєнцiю у великого вiзира. А тодi, коли вже мала
вирiшитися твоя доля, чауш Мухаммед-Гiрея прискакав iз доносом, що ти
розсилаєш бунтарськi листи по Криму. Зляканий заєць iнодi стає левом. Ти
розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, i вiн тепер тебе зжере. Ти
забув, що пес, який хоче вкусити, зубiв не вишкiрює... Я пробував
заперечити, але вiзир показав менi листа, писаного твоєю рукою. Сьогоднi
ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому
Розi, твоїх друзiв завтра повiсять, а ми з тобою помандруємо на острiв
Родос.
Немов пiдтята, впала Iсламова голова на груди.
- Звiдти не повертається нiхто...
- Навiть тодi, коли стоїш пiд ешафотом i холодний шнурок дотикається
кадика, - вузькi очi Сефера Газi були бадьорi, i не тьмянiла в них
безнадiя, - навiть тодi не кажи, що все пропало...
Наступного дня Iслам-Гiрей i його вiрний наставник Сефер Газi пливли
турецькою каторгою пiд вартою двадцяти яничарiв Егейським морем на
пiвдень.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Розмови з мудрецями бiльш потрiбнi царям,
нiж царськi милостi - мудрецям.
Саадi
Одної з останнiх ночей Рамазану [119], перед свiтанком, коли правовiрнi
споживали снiданок, щоб запастися на денний пiст, крайчик повного мiсяця
зайшов чорним пiвкругом, темна пляма дiйшла до середини диска, а потiм
поволi сповзла.
"Щось трапиться у султанському дворi, когось не стане в Бiюк-сараї, -
зашептали люди, вийшовши на вулицi Стамбула. - Коли темнiє сонце - то
султана, а якщо мiсяць..."
Бачив затемнення мiсяця i Аззем-паша. Вiн не був забобонний, але
затемнення, яке вiщувало смерть великому вiзировi, надто вiдповiдало
обставинам, що склалися при дворi, - всього можна було чекати.
На Iбрагiма, оточеного вартою i мурами, виснаженого вином i гаремними
ночами, щораз частiше находила манiя страху i пiдозрiлостi. Iнодi вiн
шалiв у божевiльнiй лютi, якої боявся навiть Замбул: султан шукав тодi
жертви, i не одна голова постельничего чи кубко-держця котилася додолу тут
же, у султанських спальнях. Пiсля нервових приступiв Iбрагiм впадав у
меланхолiю, тодi кликав до себе великого вiзира i примушував його слухати
свої вiршi або манiачнi плани завоювання Русi, Iталiї, Угорщини.
Аззем-паша кожного дня чекав безглуздого наказу, якого виконати не зможе.
А тодi, звiсно, кiнець. Hyp Алi давно чекає такої нагоди.
Великий вiзир вiдчував тепер бiльше, нiж будь-коли, пекучу потребу
зустрiтися з кимось розумним, кому б мiг довiрити свої думки i сумнiви,
вiд кого почув би слова поради i розради. В Бiюк-сараї такої людини не
було.
Якось таємнi агенти принесли у двiр чутку, що у Стамбулi знову появився
меддах Омар: вiн розмовляє з людьми, слухає їхнi скарги. Що з ним чинити?
Аззем-паша багато чув розповiдей про меддаха Омара ще в часи Амурата.
Про мудреця, який розгадав пiд стiнами Багдада сон шаленого султана i
якимсь чудом залишився живим, ходили по країнi легенди. Великий вiзир
наказав розшукати Омара i запросити його до свого палацу на перший день
байраму.
Коли мосахир [120] настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповiстив
правовiрних про кiнець посту, до приймальнi вiзира прийшов меддах Омар.
Хвилину стояли вони один проти одного - неймовiрно схожi, немов близнюки:
однакового росту, вiку, обидва сивобородi i високочолi, рiзнив їх хiба
тiльки одяг. Вiзир - у бiлiй хутрянiй киреї, Омар - у простому, випрiлому
на дощах i сонцi бурнусi. Зустрiлись наче сини однiєї матерi, яких доля
розлучила ще в дитинствi i повела рiзними шляхами: одного до влади,
другого до народу, одного зробила володарем, другого - мудрецем. А на
схилi вiку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свiй досвiд, свою
правду.
- Ти просив мене, великий вiзирю, хай бог дасть тобi вiчне життя, щоб я
прийшов до тебе, - поклонився меддах Омар. - Що ж примусило можновладця,
який тримає в руках тисячi вiйськ, мiльйони народу i тугру [121], вдатися
до убогого меддаха, що не має нiчого, крiм крихти простої людської
мудростi, подарованої аллахом?
- Сумнiви, - коротко вiдказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин вiзира,
меддах присiв на гаптовану срiблом подушку, напроти нього сiв i вiзир.
Омар приглянувся до обличчя Аззем-пашi: не було на ньому нi пихи гордої,
нi жорстокостi тирана, нi неприступностi повелителя. Омар знав всесильних
свiту цього, та зустрiчав серед них лише грубу запальнiсть, глупу
пихатiсть, темну жорстокiсть. Велителя, який сумнiвається, ще не
доводилося бачити.
- Сумнiви - потрiбна рiч, - мовив вiн. - Бо хто не сумнiвається, той не
дослiджує, хто не дослiджує, той не прозрiває, хто не прозрiває, той
залишається в слiпотi. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова
принесли тобi користь. Адже сказав ваш шейхульiслам, що слiв, якi
приносять збуток вiрi i владi, не треба знати i не треба говорити; слова,
що записанi в книзi пророка, треба говорити, а розумiти їх не конче, про
вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш менi бути з
тобою?
- Говори правду. Бо ж мусить хоч один iз владик знати iстину. Кожна
мить тепер приносить незрозумiлi загадки, яких я розгадати не в силi.
Колись було iнакше. Давнiше епоха тривала десятки рокiв, i людськi уми
призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений,
я не розумiю, де iстина, а де облуднiсть, де золото, а де сухозлiтка. Бачу
якусь бездонну прiрву мiж двором i країною, мiж потребами людей i тим, що
ми їм даємо, мiж словом i дiлом. I не знаю, як переступити її. Хто винен -
султан, вiзир, кадi-аскер? Але ж сановники мiняються, а прiрва западається
все глибше. Двiр потребує грошей, накладає на пiдданих податки, i чим
бiльше їх накладає, тим менше золота у державнiй скарбницi. Народ стогне,
а iмперiя вiд цього не мiцнiє...
- Це закономiрно, вiзирю. Мiж бажанням держави i бажанням людей iснує
вiчна суперечнiсть. Але при розумних, добрих i вчених правителях ця прiрва
така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того
часу, поки слава завоювання була спiльною метою держави i народу, народ не
шкодував свого життя для слави. Потiм одна людина взяла владу в свої руки,
народ потрапив у залежнiсть вiд єдиновладця. Одна людина за всiх думати не
може, вона впадає в помилки, думки мiльйонiв не можуть збiгатися з думкою
однiєї людини. I звiдси починається та криза, про яку ти говорив.
Єдиновладець прагне до розкошiв, i витрати перевищують прибутки. Вiн хоче
слави для себе i завойовує чужi землi. Кожна чужа земля сповнює люд
тривогою, бо тодi життя його в постiйнiй небезпецi. Народ хоче спокою, а
не чужих земель, якi не дають йому нi радостi, нi хлiба. Володар примушує
пiдданих воювати, i пiдданi нерадо проливають кров за те, що їм не
потрiбне. Володар здирає податки на воєннi витрати, людське майно
перебуває пiд постiйною загрозою, люди втрачають бажання до Його
придбання. А багатство держави залежить вiд особистого багатства людей.
Якщо його в них немає, - звiдки вiзьметься в держави? Коли народ
пригнiчений, - скарбниця порожня...
- Ти говориш страшнi речi, розумний старче, - мовив у задумi
Аззем-паша. - Твої слова доводять безвихiднiсть становища Турецької
iмперiї. Я ж думаю про її могутнiсть, а не про загибель, i шукаю шляхiв до
змiцнення.
- Те, що рветься, безконечно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно
зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який навiває багато думок i
поезiї, але став не придатний для управлiння державою. Тисяча рокiв минуло
вiд часу його створення, а становища свiту i народiв, звичаї i погляди не
iснують незмiнно. З плином часу вiдбуваються постiйнi змiни, коран же
залишається таким, як був при халiфах пророка. Тому богослови мусять
припускатися помилок, їх же наслiдують проворнi пристосуванцi ради своєї
наживи. Народ перестав їм вiрити. Кориться, а не вiрить. Хвалить, а не
любить. Говорить одне, а думає iнше. Правителi вiдчувають це, щораз менше
довiряють своїм власним синам i впокорюють своїх же людей чужинцями -
яничарами. Звiдси починаються внутрiшнi бунти, а бунти - це початок
загибелi iмперiї.
Аззем-паша пiдвiвся.
- Омаре, - сказав вiн, - дай подумати менi. За твої слова можна повести
тебе на ешафот. Але вiд цього не змiцнiє Туреччина. Якщо ти маєш рацiю, то
нi за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабiрство [122] не
пiдiрве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячi люди повиннi жити. Прийди
до мене за сiм днiв. Я хочу продовжити нашу розмову.
В перший день байраму до Стамбула з'їхалися купцi i крамарi з усiх
кiнцiв iмперiї. Як i кожного року пiсля Рамазану на Бедестанi мало
вiдбутися султанське торжище. Субашi оголосив, що вiдкриватиме торги сам
султан Iбрагiм.
Ювелiр Хюсам зважився пiти ще раз зi своїм незвичайним крамом на базар.
Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старостi ювелiрного
цеху, уста-рагiновi, донесли, що Хюсам i далi виробляє браслети,
медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на
старого неймовiрно високий податок - аж вiсiмсот акче. Таких грошей Хюсам
не мiг роздобути, хоч би спродав усе, разом зi своїми папучами. Правда, за
один тiльки рубiновий амулет вiн мiг би взяти набагато бiльше, але хто
його купить?.. Нафiса хворiє, рiдко вже й на ноги пiдводиться, а принести
їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастарханi давно вже не було
нi пастирми, нi баклави [123], перебиваються обоє на паляницях i кавi. Як
дожити довгий вiк, якщо бог не пошкодував їм днiв пiд своїм небом?
Хюсам забрав добро в мiшечок i подався до Бедеста-ну, чей знайдеться
для нього, нецехового, хоч трошки мiсця на долiвцi?
Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру,
на в'ючених мулах i верблюдах пробивалися купцi крiзь натовп, тiснячи i
тратуючи пiших, викрикували гамали [124], вимагаючи вступатися з дороги. А
з обох бокiв один бiля одного сидiли жебраки з к'яшкулями [125] - предтечi
базару. Так багато жебракiв Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно,
збiльшується, а хто знає - може, незабаром i старий ювелiр поповнить їхнi
ряди?
Цiкаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишенi кафтана, знайшов
кiлька мiдних монет i пiдiйшов до крайнього.
- Звiдки прислало тебе горе, нещасний?
- Iз Анатолiї... Тiмарiотом був. Податки загнали в лихву, лихварi
забрали тiмар...
Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету i пiдiйшов до другого.
- Я дубильник iз Андрiанополя. Уста-рагiн зажадав за мою майстерню
бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловiче.
- ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарi. Хiба я знав, що вiршi
Вейсi i Нефi [126] заборонено читати софтам? Вигнали...
- ...Я колишнiй хатиб. Насмiлився сказати на проповiдi, що кадiй
тлумачить коран так, як йому вигiдно...
- ...Я румелiйський райя... А ти чого випитуєш усiх? Може, шукаєш
товариша за своїм фахом? Не завдавай собi клопоту. Тут усi рiвнi. Махдi
прийшов до нас ранiше часу, вказаного пророком. Сiдай бiля мене,
жебратимемо до спiлки. Так краще...
Пiшов Хюсам. Ряди жебракiв змiнилися мiзерними крамничками пiд сiрими
наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався
вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафедджiїв,
яким, видно, не залишилось мiсця пiд склепiнням ринку, голосно вихваляли
товар, звертали на себе увагу, хто чим мiг: один грав на гуслях, другий
дрiбно вибивав на тамбуринi, iнший курив ладан, хто видзвонював
дзвiночками. Тут були i араби в рiзнокольорових бурнусах, i крикливi греки
з квiтчастими хустками на головах, i мовчазнi турки в чалмах. Продавалося
все: канделябри, тацi, кремiннi рушницi i ятагани, перець, колеандра,
помаранчi, парча, єдваб, шовк.
Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далi, пiзно прийшов.
Притулився в рядi, поставив перед собою солом'яне крiсельце, розклав на
ньому свiй дорогоцiнний крам.
Крiзь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам
мiг уже вловити їхнiй змiст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшивi
монети, а пiастри вичеканили з нещирого золота.
Напроти, бiля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смiшнiй позi,
нiби розiп'ятий, i лементував крiзь сльози:
- Я нiколи не пiдвищував цiн, але погляньте, погляньте, якi менi грошi
дають!
Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадiй
прибив сьогоднi за вухо до одвiрка крамницi - справедлива кара здирникам.
Але ж як вiн мiг не заправити подвiйної цiни, коли грошi наполовину
втратили вартiсть?
- Ось приїде султан, - не вгавав покараний, - i ми спитаємо, куди
дiлося золото, чому нам платять удвоє легшими пiастрами.
З вiдчиненої кофейнi долетiв смiх. Якийсь софта розповiдав анекдоти.
- Куди дiлося золото? Вiн питає, куди дiлося золото! А хiба йому
невiдомо, що трапилось недавно в Бiюк-сараї? Покликав наш султан дервiша
Алi-бабу i запитав його, в чому суть щастя на землi. Алi-баба вiдповiв:
"їсти, пити i пускати вiтри". Розсердився султан, посадив зухвалого
дервiша в тюрму, аж раптом - о всевишнiй! - у султана стався запiр.
Покликав знову сонцеликий Iбрагiм дервiша i простогнав: "Якщо вилiкуєш,
дам за кожний спуск по мiшку золота". Помолився дервiш добрим джинам,
почав султан голосно пускати вiтри, а казнадар за кожним разом кидає перед
Алi-бабою по мiшку з грiшми. Тут убiгла валiде. "О сину мiй, - закричала,
- що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!" А вiн питає, куди дiлося
золото...
Регiт у кофейнi раптово змовк, кремезний чолов'яга вскочив до кофейнi,
схопив софту за комiр. Той вирвався i зник у натовпi.
Хюсамовi не було смiшно. Вiн iз болем поглядав на свої вироби, яких
нiхто не брав, бо хто ж вiзьме, коли грошi султан справдi проциндрив?
Народ усе бiльше хвилювався, гомонiв. Чекали приїзду Iбрагiма.
Бiля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремiя, нiж на
базарi. З самого ранку бiля головних ворiт злiва стояли вишикуванi кiннi
спагiї, тi, що служили султановi за землi, - тiмарiоти i заїми; справа -
яничари. Очiкували виїзду султана. Повинна була вiдбутись церемонiя
цiлування султанської мантiї.
Падишах довго не появлявся. Врештi вiдчинилися ворота, але замiсть
нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку
вiн нiс Iбрагiмову шубу.
Здибились враз конi спагiїв, обуренi комоннi готовi були ринутися у
ворота i вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна
команда яничар-аги Hyp Алi: "До зброї", i спинилися спагiї. Розгублений
капу-ага [127] схопив у руки шубу i пiднiс її для цiлування алай-беговi.
Той зблiд вiд обурення i зневаги, i не знати, чим би все закiнчилось, якби
не закричали яничари:
- До падишаха! Хто поперед нас смiє цiлувати султанську мантiю?
Зчинилась буча, вартовi капиджiї побiгли у двiр доповiсти Iбрагiмовi
про небезпеку. Султан зачув пiдозрiлий крик i тремтiв усiм тiлом.
Дiзнавшись про причину яничарського бунту, вiн наказав негайно стяти
голову церемонiймейстру. Капу-ага був страчений прилюдно, заспокоєнi
яничари юрбами подались на Бедестан вiдкривати замiсть Iбрапма
султан-мезади [128].
Чорбаджi Алiм iшов попереду своєї орти - бундючний, у дорогому кунтушi.
Темним поглядом поводив на торговцiв, i вони нiтились, замовкали: на
Бедестанi знали звички найближчого поплiчника яничар-аги.
З того часу, як Алiма призначили чорбаджiєм, минуло кiлька рокiв. Вiн
мiцно увiйшов у довiр'я Hyp Алi, грошi щедро капали у його скарбницю, яку
вiн тримав у багатого ювелiра на Бедестанi. Щодень, щорiк згасала жадоба
воювати - iншi перспективи всмiхалися тепер лицаревi. Знав Алiм: при
першiй нагодi яничар-ага стане великим вiзирем, а вiн тодi пiде на його
мiсце.
Та й не було рацiї при султановi Iбрагiмовi рватися до бою. Тi часи,
коли достатки i славу яничари здобували на вiйнi, пiшли в небуття. Тепер
посаду i звання можна було купити, а грошi кмiтливим пливли звiдусiль:
хабарi приносили воїни, що викуплювалися вiд походiв, i родовитi турки за
право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, нiж у спагiїв, i
кари, i смерть не такi страшнi; комонних б'ють у п'яти, яничарiв - по
спинi, комонних на кiл саджають, яничарiв топлять у Босфорi. Хабарi
приносили i злочинцi, яким у яничарському корпусi узаконювалися грабунки i
вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чор-баджiєвi на документи
загиблих у боях воїнiв.
Яничарам дозволили одружуватися i купувати землi. Казарми порожнiли,
воїни ставали власниками.
Алiм не одружувався. Вiн вдовольнявся полюбовницями i утримував їх у
розкiшному конаку бiля Ат-мейдану.
Чорбаджi прямував до ворiт базару. Там, бiля головної брами, над якою
розпростер крила висiчений на каменi вiзантiйський орел, вiн стане поруч
iз Hyp Алi, проголосить вiдкриття базару, а потiм вибере найкращi
подарунки для коханок - дiамантовi намиста, єдваби, шовки.
Алiм не помiтив старого крамаря, що стояв за солом'яним крiсельцем, на
якому розкладенi були коштовностi. Хюсам прикипiв до нього поглядом: де
бачив це обличчя, чиє воно? I, напевно, вихователь i колишнiй приймак
нiколи б не зустрiлися, якби якийсь яничар не помiтив майстерно
вирiзьбленого амулета, в сердечку якого горiв дiамант, списаний ледь
помiтною тонкою в'яззю. Яничаровi очi жадiбно блиснули, вiн глянув на
стривоженого ювелiра, спитав:
- Звiдки воно в тебе?
- Я... Я ювелiр. Сам зробив...
- Ти - ювелiр? - зареготав яничар. - Ювелiри там, на Бедестанi, а ти
злодiй! Бо якби нi, то став би поруч iз своїми цеховими.
- Я не цеховий...
- То яке ти маєш право продавати такi коштовнi речi поза цехом?
Алiм повернув голову, зупинився.
- Що там?
Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджiя, тепер амулет
дiстанеться йому. Вiн притьмом сунув за пояс коштовнiсть, i тодi закричав
Хюсам:
- Вiддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алiм простягнув
руку, яничар слухняно вiддав чор-баджiєвi амулет.
- Ти звiдки береш такi речi? - глянув Алiм спiдлоба на старого, вiн не
впiзнав його, бо й годi було впiзнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя
втопилося в кудлатiй бородi, тiльки очi звiдкись були Алiмовi знайомi.
Хюсам затрусився, простягнув обидвi руки, схлипнув:
- А... Алi... - бiльше слiв не мiг видавити з горла: перед ним стояв
той, який колись кликав його батьком.
- Звiдки ти маєш такi речi? - придивлявся чорбад-жi до амулета. О, вiн
не сподiвався аж такий дорогий подарунок принести сьогоднi вирлоокiй
Зулейцi. Але звiдки в цього жебрака такi дорогоцiнностi?
- Ти - злодiй, - сказав вiн спокiйно, кивнув яничаровi, i той миттю
згорнув з крiсельця решту краму. Застогнав Хюсам, схопився руками за
чалму:
- О аллах, що роблять цi грабiжники! На ювелiра посипались удари,
крамарi порозбiгалися, хапаючи свiй товар, яничари, скориставшись iз
нагоди, забирали, що потрапляло пiд руки.
Хюсам лежав на землi, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алiм
штовхнув його ногою пiд ребра, неймовiрна кривда i лють додали йому сили,
вiн звiвся на ноги i прохрипiв, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджiя:
- О змiє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Iблiса, о
смерте наша! Та хай тебе рiдна мати прокляне!
Тепер Алiм впiзнав Хюсама. Вiн на мить остовпiв, розгубився, та довкола
стояли яничари - чорбаджi не мiг прощати якомусь жебраковi такої зневаги.
Гострий ятаган проколов горло старого ювелiра.
...Дiждавшись, поки з-перед парадних ворiт Бiюк-сарая розiйдуться
яничари i спагiї, до вартового пiдiйшов якийсь купець iз великим сувоєм
парчi.
- Менi велiв кизляр-ага Замбул принести дорогоцiннi тканини для гарему,
- крiзь вузькi прорiзи повiк на вартового зиркали маленькi рухливi зiницi.
- Накажи провести мене до Замбула.
Кизляр-ага пiдозрiло зиркнув на торговця парчею. Вiн не кликав сьогоднi
нiкого.
Все починало набридати старому євнуховi: i гарем, i недолугий султан, i
служба. Сьомий десяток лiг на спину, все важче було її згинати; колись
в'юнкий i спритний плазун ставав лiнивим алiгатором, якому хотiлося без
дiла лежати на сонцi, роззявивши пащу. I має вже через що. Багатство є.
Якби ще чистих кiлька тисяч пiастрiв, вiн купив би у капудана-башi [129]
галеру, перевiз би свої скарби до Мекки i там спокiйно доживав би вiку.
- Не питай нiчого, Замбуле, - промовив тихо купець, i ахнув кизляр-ага:
- Сефер Газi!
- Тс-с-с... Не розпитуй, як я дiстався сюди з Родосу, i не клич
прислужникiв, поки мене не вислухаєш. Я розбагатiв, у цей сувiй парчi
загорнутий мiшок iз золотом, один мiшок. А другий цiлий юк [130] лежить у
найпотаєм-нiшому сховку в одного татарина, що торгує на Беде-станi. Якщо
ти мене викажеш, то другий мiшок для тебе пропаде. Коли ж нинi скажеш
султановi, що Му-хаммед-Гiрей готує змову проти нього, а єдиний вiрний
слуга Iбрагiма - це Iслам, ти отримаєш його. Як тiльки мiй вихованець
вийде вiд султана з позолоченим мечем, я тобi дам ярлик, з яким ти пiдеш
до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувiй
парчi i неси його легко, мов пiр'їнку, Iбрагiмовим красуням.
- Шайтан... - просичав Замбул i прийняв iз рук Сефера важкий сувiй.
Iбрагiм поволi заспокоювався. Зловiсний гармидер бiля ворiт Бiюк-сарая
нагадав йому, було, ту нiч, коли бенкетував увесь Стамбул, а вiн сидiв у
в'язницi, проклинаючи могутнього Амурата. I раптом дверi навстiж, i натовп
бiля дверей тюрми, i труп ненависного брата перед ним. А що, коли цей
пiдозрiлий гармидер - то вже його, Iбрагiмова, черга? А, слава аллаху...
Яничари збунтувалися за право першими цiлувати його шубу... Значить, вiрнi
йому, ще довго зможе вiн нiжитися в розкошах i спокої... Iбрагiм
повiльними ковтками цiдив вино, очi п'яно плавали в орбiтах, два Замбули
увiйшли до султанської опочивальнi.
- Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?
- Змова проти тебе, султане, - випалив Замбул. Випав глечик iз рук
Iбрагiма, вiн схотiв схопитися на ноги, але спина прикипiла до подушки.
Прохрипiв:
- Де, хто?!
- Мухаммед-Гiрей бунтує Крим, султане. Iбрагiм широко розплющив очi,
хмiль раптово минув. Зiрвався з подушки, схопив за груди кизляр-агу i
шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкiрену пащу.
- Хто, хто говорив менi, що Мухаммед буде вiрний Портi, хто переконував
мене, що Iслам-Гiрей - зрадник?
Замбул пiдвiвся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою вiн завжди
входив у царськi покої, зникла з його обличчя.
- Ти ще не бив мене, султане, i краще не роби цього. Замбул стане
гнiватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою iмперiєю, коли не стане
всезнаючого Замбула? Самотнiсть пасує тiльки аллаху, бо вiн непомильний,
великий Iбрагiм на самотi може помилитися. А тодi Hyp Алi не пожалiє твоєї
голови, як не пожалiв Амуратової. Я ж тобi даю, як завжди, щиру пораду:
пошли негайно по Iслам-Гiрея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.
Iбрагiм стояв з опущеними руками, пiт горошинами стiкав по рiдких
волосинках борiдки. Тепер вiн зрозумiв: ота його могутнiсть, те
сплескування в долонi було самообманом. Усi цi роки ходив вiн по палатах,
...У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у вiдчаї йдуть за Перекоп
i не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Все бiльше й бiльше
людей купують грамоти в хана, а вiн радо дає, бо хоче бахчисарайський
палац уподiбнити до стамбульського Бiюк-сарая. Крим пустiє.
...Вiд розкладених трупiв людей, якi загинули голодною смертю, шалiють
пошестi.
...Турецькi мубашири забирають на ринках у татар усю здобич.
Стамбульський двiр вимагає золота. Азов здався, та вiд цього султанська
скарбниця не збагатiла. Росiйський цар, наляканий Iбрагiмовою погрозою
вирiзати християн у Туреччинi, наказав донцям i запорожцям залишити Азов.
Збратанi кiлькамiсячним азовським сидiнням росiйськi та українськi козаки
пiдпалили пороховi льохи i вiддали туркам купу камiння.
А що робить Мухаммед?
Вiн, як i Iбрагiм, не виходить iз гарему i щотижня висилає в Стамбул
чауша з листом, в якому присягається на вiрнiсть.
Iслам-Гiрей у Дарданелльськiй фортецi - мов загнаний у клiтку лев.
Сефер Газi ще не здавався. Вiн знає всi таємницi державного ладу Порти i
вже кiлька мiсяцiв сидить у Стамбулi, сподiваючись зустрiтися з
Азем-пашею.
Та небагато сподiвань покладає Iслам на старання аталика. Вiн пробує
дiяти iнакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед-Гiрея з трону,
листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечi. З дня на день
чекає Iслам торгової паштарди, якою вiн пробереться через Дарданелли i
Босфор у Чорне море.
Заснула сторожа. Ледь-ледь хлюпочуть хвилi, та не чути, щоб хтось
полохав веслами затихлi води Дарданеллiв. Чому ж не йдуть? Затримали,
пронюхали?
Неподалiк тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось iде... Один... При
мiсяцi срiблиться бородата голова. Сефер!..
Сефер Газi пiдiйшов близько до Iслама, плескате обличчя надималось вiд
стримуваного вiддиху, повiки зiйшлися так тiсно, що не видно крiзь щiлини
чорних зiниць. Аталик сердитий, Iслам бачить, як вiн насилу стримує лють.
Намагається вгадати, що могло трапитися.
Розплющилися очi, гнiвним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця,
схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.
Зiв'яв старий. Опустив руки i пiшов до берега, спотикаючись об камiння.
Сiв, звiсив ноги у воду. Мовчки присiв бiля нього збентежений Iслам. Знав,
що гнiв аталика недаремний. Видно, все викрито.
- Коли мало сили, - мовив несподiвано спокiйно Сефер Газi, - треба
розв'язувати мiх iз хитрощами, Iсламе. Я колись тобi показував кам'яну
подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобi для науки. Але
ти не послухався... Я ще раз терпеливо роз'яснюю тобi, Iсламе: вождь
повинен поєднати в собi геройство чесне з геройством хитрощiв. А якщо нi,
то ти тiльки воїн - тодi iди на герць i не берися за кермо.
- Що трапилося, Сефер-баба? - спитав Iслам-Гi-рей, коли аталик закiнчив
своє довге повчання.
- Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твiй ворог навiть мурашка, то
вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся
попiд воротами сарая, багато терпiння i грошей коштувало менi, коли я
добився зустрiчi зi всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на
кафському ринку за тридцять пiастрiв. I таки зустрiвся з ним, i вiн
влаштував менi аудiєнцiю у великого вiзира. А тодi, коли вже мала
вирiшитися твоя доля, чауш Мухаммед-Гiрея прискакав iз доносом, що ти
розсилаєш бунтарськi листи по Криму. Зляканий заєць iнодi стає левом. Ти
розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, i вiн тепер тебе зжере. Ти
забув, що пес, який хоче вкусити, зубiв не вишкiрює... Я пробував
заперечити, але вiзир показав менi листа, писаного твоєю рукою. Сьогоднi
ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому
Розi, твоїх друзiв завтра повiсять, а ми з тобою помандруємо на острiв
Родос.
Немов пiдтята, впала Iсламова голова на груди.
- Звiдти не повертається нiхто...
- Навiть тодi, коли стоїш пiд ешафотом i холодний шнурок дотикається
кадика, - вузькi очi Сефера Газi були бадьорi, i не тьмянiла в них
безнадiя, - навiть тодi не кажи, що все пропало...
Наступного дня Iслам-Гiрей i його вiрний наставник Сефер Газi пливли
турецькою каторгою пiд вартою двадцяти яничарiв Егейським морем на
пiвдень.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Розмови з мудрецями бiльш потрiбнi царям,
нiж царськi милостi - мудрецям.
Саадi
Одної з останнiх ночей Рамазану [119], перед свiтанком, коли правовiрнi
споживали снiданок, щоб запастися на денний пiст, крайчик повного мiсяця
зайшов чорним пiвкругом, темна пляма дiйшла до середини диска, а потiм
поволi сповзла.
"Щось трапиться у султанському дворi, когось не стане в Бiюк-сараї, -
зашептали люди, вийшовши на вулицi Стамбула. - Коли темнiє сонце - то
султана, а якщо мiсяць..."
Бачив затемнення мiсяця i Аззем-паша. Вiн не був забобонний, але
затемнення, яке вiщувало смерть великому вiзировi, надто вiдповiдало
обставинам, що склалися при дворi, - всього можна було чекати.
На Iбрагiма, оточеного вартою i мурами, виснаженого вином i гаремними
ночами, щораз частiше находила манiя страху i пiдозрiлостi. Iнодi вiн
шалiв у божевiльнiй лютi, якої боявся навiть Замбул: султан шукав тодi
жертви, i не одна голова постельничего чи кубко-держця котилася додолу тут
же, у султанських спальнях. Пiсля нервових приступiв Iбрагiм впадав у
меланхолiю, тодi кликав до себе великого вiзира i примушував його слухати
свої вiршi або манiачнi плани завоювання Русi, Iталiї, Угорщини.
Аззем-паша кожного дня чекав безглуздого наказу, якого виконати не зможе.
А тодi, звiсно, кiнець. Hyp Алi давно чекає такої нагоди.
Великий вiзир вiдчував тепер бiльше, нiж будь-коли, пекучу потребу
зустрiтися з кимось розумним, кому б мiг довiрити свої думки i сумнiви,
вiд кого почув би слова поради i розради. В Бiюк-сараї такої людини не
було.
Якось таємнi агенти принесли у двiр чутку, що у Стамбулi знову появився
меддах Омар: вiн розмовляє з людьми, слухає їхнi скарги. Що з ним чинити?
Аззем-паша багато чув розповiдей про меддаха Омара ще в часи Амурата.
Про мудреця, який розгадав пiд стiнами Багдада сон шаленого султана i
якимсь чудом залишився живим, ходили по країнi легенди. Великий вiзир
наказав розшукати Омара i запросити його до свого палацу на перший день
байраму.
Коли мосахир [120] настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповiстив
правовiрних про кiнець посту, до приймальнi вiзира прийшов меддах Омар.
Хвилину стояли вони один проти одного - неймовiрно схожi, немов близнюки:
однакового росту, вiку, обидва сивобородi i високочолi, рiзнив їх хiба
тiльки одяг. Вiзир - у бiлiй хутрянiй киреї, Омар - у простому, випрiлому
на дощах i сонцi бурнусi. Зустрiлись наче сини однiєї матерi, яких доля
розлучила ще в дитинствi i повела рiзними шляхами: одного до влади,
другого до народу, одного зробила володарем, другого - мудрецем. А на
схилi вiку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свiй досвiд, свою
правду.
- Ти просив мене, великий вiзирю, хай бог дасть тобi вiчне життя, щоб я
прийшов до тебе, - поклонився меддах Омар. - Що ж примусило можновладця,
який тримає в руках тисячi вiйськ, мiльйони народу i тугру [121], вдатися
до убогого меддаха, що не має нiчого, крiм крихти простої людської
мудростi, подарованої аллахом?
- Сумнiви, - коротко вiдказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин вiзира,
меддах присiв на гаптовану срiблом подушку, напроти нього сiв i вiзир.
Омар приглянувся до обличчя Аззем-пашi: не було на ньому нi пихи гордої,
нi жорстокостi тирана, нi неприступностi повелителя. Омар знав всесильних
свiту цього, та зустрiчав серед них лише грубу запальнiсть, глупу
пихатiсть, темну жорстокiсть. Велителя, який сумнiвається, ще не
доводилося бачити.
- Сумнiви - потрiбна рiч, - мовив вiн. - Бо хто не сумнiвається, той не
дослiджує, хто не дослiджує, той не прозрiває, хто не прозрiває, той
залишається в слiпотi. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова
принесли тобi користь. Адже сказав ваш шейхульiслам, що слiв, якi
приносять збуток вiрi i владi, не треба знати i не треба говорити; слова,
що записанi в книзi пророка, треба говорити, а розумiти їх не конче, про
вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш менi бути з
тобою?
- Говори правду. Бо ж мусить хоч один iз владик знати iстину. Кожна
мить тепер приносить незрозумiлi загадки, яких я розгадати не в силi.
Колись було iнакше. Давнiше епоха тривала десятки рокiв, i людськi уми
призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений,
я не розумiю, де iстина, а де облуднiсть, де золото, а де сухозлiтка. Бачу
якусь бездонну прiрву мiж двором i країною, мiж потребами людей i тим, що
ми їм даємо, мiж словом i дiлом. I не знаю, як переступити її. Хто винен -
султан, вiзир, кадi-аскер? Але ж сановники мiняються, а прiрва западається
все глибше. Двiр потребує грошей, накладає на пiдданих податки, i чим
бiльше їх накладає, тим менше золота у державнiй скарбницi. Народ стогне,
а iмперiя вiд цього не мiцнiє...
- Це закономiрно, вiзирю. Мiж бажанням держави i бажанням людей iснує
вiчна суперечнiсть. Але при розумних, добрих i вчених правителях ця прiрва
така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того
часу, поки слава завоювання була спiльною метою держави i народу, народ не
шкодував свого життя для слави. Потiм одна людина взяла владу в свої руки,
народ потрапив у залежнiсть вiд єдиновладця. Одна людина за всiх думати не
може, вона впадає в помилки, думки мiльйонiв не можуть збiгатися з думкою
однiєї людини. I звiдси починається та криза, про яку ти говорив.
Єдиновладець прагне до розкошiв, i витрати перевищують прибутки. Вiн хоче
слави для себе i завойовує чужi землi. Кожна чужа земля сповнює люд
тривогою, бо тодi життя його в постiйнiй небезпецi. Народ хоче спокою, а
не чужих земель, якi не дають йому нi радостi, нi хлiба. Володар примушує
пiдданих воювати, i пiдданi нерадо проливають кров за те, що їм не
потрiбне. Володар здирає податки на воєннi витрати, людське майно
перебуває пiд постiйною загрозою, люди втрачають бажання до Його
придбання. А багатство держави залежить вiд особистого багатства людей.
Якщо його в них немає, - звiдки вiзьметься в держави? Коли народ
пригнiчений, - скарбниця порожня...
- Ти говориш страшнi речi, розумний старче, - мовив у задумi
Аззем-паша. - Твої слова доводять безвихiднiсть становища Турецької
iмперiї. Я ж думаю про її могутнiсть, а не про загибель, i шукаю шляхiв до
змiцнення.
- Те, що рветься, безконечно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно
зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який навiває багато думок i
поезiї, але став не придатний для управлiння державою. Тисяча рокiв минуло
вiд часу його створення, а становища свiту i народiв, звичаї i погляди не
iснують незмiнно. З плином часу вiдбуваються постiйнi змiни, коран же
залишається таким, як був при халiфах пророка. Тому богослови мусять
припускатися помилок, їх же наслiдують проворнi пристосуванцi ради своєї
наживи. Народ перестав їм вiрити. Кориться, а не вiрить. Хвалить, а не
любить. Говорить одне, а думає iнше. Правителi вiдчувають це, щораз менше
довiряють своїм власним синам i впокорюють своїх же людей чужинцями -
яничарами. Звiдси починаються внутрiшнi бунти, а бунти - це початок
загибелi iмперiї.
Аззем-паша пiдвiвся.
- Омаре, - сказав вiн, - дай подумати менi. За твої слова можна повести
тебе на ешафот. Але вiд цього не змiцнiє Туреччина. Якщо ти маєш рацiю, то
нi за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабiрство [122] не
пiдiрве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячi люди повиннi жити. Прийди
до мене за сiм днiв. Я хочу продовжити нашу розмову.
В перший день байраму до Стамбула з'їхалися купцi i крамарi з усiх
кiнцiв iмперiї. Як i кожного року пiсля Рамазану на Бедестанi мало
вiдбутися султанське торжище. Субашi оголосив, що вiдкриватиме торги сам
султан Iбрагiм.
Ювелiр Хюсам зважився пiти ще раз зi своїм незвичайним крамом на базар.
Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старостi ювелiрного
цеху, уста-рагiновi, донесли, що Хюсам i далi виробляє браслети,
медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на
старого неймовiрно високий податок - аж вiсiмсот акче. Таких грошей Хюсам
не мiг роздобути, хоч би спродав усе, разом зi своїми папучами. Правда, за
один тiльки рубiновий амулет вiн мiг би взяти набагато бiльше, але хто
його купить?.. Нафiса хворiє, рiдко вже й на ноги пiдводиться, а принести
їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастарханi давно вже не було
нi пастирми, нi баклави [123], перебиваються обоє на паляницях i кавi. Як
дожити довгий вiк, якщо бог не пошкодував їм днiв пiд своїм небом?
Хюсам забрав добро в мiшечок i подався до Бедеста-ну, чей знайдеться
для нього, нецехового, хоч трошки мiсця на долiвцi?
Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру,
на в'ючених мулах i верблюдах пробивалися купцi крiзь натовп, тiснячи i
тратуючи пiших, викрикували гамали [124], вимагаючи вступатися з дороги. А
з обох бокiв один бiля одного сидiли жебраки з к'яшкулями [125] - предтечi
базару. Так багато жебракiв Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно,
збiльшується, а хто знає - може, незабаром i старий ювелiр поповнить їхнi
ряди?
Цiкаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишенi кафтана, знайшов
кiлька мiдних монет i пiдiйшов до крайнього.
- Звiдки прислало тебе горе, нещасний?
- Iз Анатолiї... Тiмарiотом був. Податки загнали в лихву, лихварi
забрали тiмар...
Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету i пiдiйшов до другого.
- Я дубильник iз Андрiанополя. Уста-рагiн зажадав за мою майстерню
бакшиш. Оце й збираю на хабар. Не пошкодуй двох монет, добрий чоловiче.
- ...Я ходжа, був учителем у медресе на Скутарi. Хiба я знав, що вiршi
Вейсi i Нефi [126] заборонено читати софтам? Вигнали...
- ...Я колишнiй хатиб. Насмiлився сказати на проповiдi, що кадiй
тлумачить коран так, як йому вигiдно...
- ...Я румелiйський райя... А ти чого випитуєш усiх? Може, шукаєш
товариша за своїм фахом? Не завдавай собi клопоту. Тут усi рiвнi. Махдi
прийшов до нас ранiше часу, вказаного пророком. Сiдай бiля мене,
жебратимемо до спiлки. Так краще...
Пiшов Хюсам. Ряди жебракiв змiнилися мiзерними крамничками пiд сiрими
наметами. До головної брами Бедестану було ще далеко, та базар починався
вже тут. Власники крамниць, кравецьких майстерень, цирулень, кафедджiїв,
яким, видно, не залишилось мiсця пiд склепiнням ринку, голосно вихваляли
товар, звертали на себе увагу, хто чим мiг: один грав на гуслях, другий
дрiбно вибивав на тамбуринi, iнший курив ладан, хто видзвонював
дзвiночками. Тут були i араби в рiзнокольорових бурнусах, i крикливi греки
з квiтчастими хустками на головах, i мовчазнi турки в чалмах. Продавалося
все: канделябри, тацi, кремiннi рушницi i ятагани, перець, колеандра,
помаранчi, парча, єдваб, шовк.
Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далi, пiзно прийшов.
Притулився в рядi, поставив перед собою солом'яне крiсельце, розклав на
ньому свiй дорогоцiнний крам.
Крiзь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам
мiг уже вловити їхнiй змiст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшивi
монети, а пiастри вичеканили з нещирого золота.
Напроти, бiля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смiшнiй позi,
нiби розiп'ятий, i лементував крiзь сльози:
- Я нiколи не пiдвищував цiн, але погляньте, погляньте, якi менi грошi
дають!
Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадiй
прибив сьогоднi за вухо до одвiрка крамницi - справедлива кара здирникам.
Але ж як вiн мiг не заправити подвiйної цiни, коли грошi наполовину
втратили вартiсть?
- Ось приїде султан, - не вгавав покараний, - i ми спитаємо, куди
дiлося золото, чому нам платять удвоє легшими пiастрами.
З вiдчиненої кофейнi долетiв смiх. Якийсь софта розповiдав анекдоти.
- Куди дiлося золото? Вiн питає, куди дiлося золото! А хiба йому
невiдомо, що трапилось недавно в Бiюк-сараї? Покликав наш султан дервiша
Алi-бабу i запитав його, в чому суть щастя на землi. Алi-баба вiдповiв:
"їсти, пити i пускати вiтри". Розсердився султан, посадив зухвалого
дервiша в тюрму, аж раптом - о всевишнiй! - у султана стався запiр.
Покликав знову сонцеликий Iбрагiм дервiша i простогнав: "Якщо вилiкуєш,
дам за кожний спуск по мiшку золота". Помолився дервiш добрим джинам,
почав султан голосно пускати вiтри, а казнадар за кожним разом кидає перед
Алi-бабою по мiшку з грiшми. Тут убiгла валiде. "О сину мiй, - закричала,
- що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!" А вiн питає, куди дiлося
золото...
Регiт у кофейнi раптово змовк, кремезний чолов'яга вскочив до кофейнi,
схопив софту за комiр. Той вирвався i зник у натовпi.
Хюсамовi не було смiшно. Вiн iз болем поглядав на свої вироби, яких
нiхто не брав, бо хто ж вiзьме, коли грошi султан справдi проциндрив?
Народ усе бiльше хвилювався, гомонiв. Чекали приїзду Iбрагiма.
Бiля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремiя, нiж на
базарi. З самого ранку бiля головних ворiт злiва стояли вишикуванi кiннi
спагiї, тi, що служили султановi за землi, - тiмарiоти i заїми; справа -
яничари. Очiкували виїзду султана. Повинна була вiдбутись церемонiя
цiлування султанської мантiї.
Падишах довго не появлявся. Врештi вiдчинилися ворота, але замiсть
нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку
вiн нiс Iбрагiмову шубу.
Здибились враз конi спагiїв, обуренi комоннi готовi були ринутися у
ворота i вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна
команда яничар-аги Hyp Алi: "До зброї", i спинилися спагiї. Розгублений
капу-ага [127] схопив у руки шубу i пiднiс її для цiлування алай-беговi.
Той зблiд вiд обурення i зневаги, i не знати, чим би все закiнчилось, якби
не закричали яничари:
- До падишаха! Хто поперед нас смiє цiлувати султанську мантiю?
Зчинилась буча, вартовi капиджiї побiгли у двiр доповiсти Iбрагiмовi
про небезпеку. Султан зачув пiдозрiлий крик i тремтiв усiм тiлом.
Дiзнавшись про причину яничарського бунту, вiн наказав негайно стяти
голову церемонiймейстру. Капу-ага був страчений прилюдно, заспокоєнi
яничари юрбами подались на Бедестан вiдкривати замiсть Iбрапма
султан-мезади [128].
Чорбаджi Алiм iшов попереду своєї орти - бундючний, у дорогому кунтушi.
Темним поглядом поводив на торговцiв, i вони нiтились, замовкали: на
Бедестанi знали звички найближчого поплiчника яничар-аги.
З того часу, як Алiма призначили чорбаджiєм, минуло кiлька рокiв. Вiн
мiцно увiйшов у довiр'я Hyp Алi, грошi щедро капали у його скарбницю, яку
вiн тримав у багатого ювелiра на Бедестанi. Щодень, щорiк згасала жадоба
воювати - iншi перспективи всмiхалися тепер лицаревi. Знав Алiм: при
першiй нагодi яничар-ага стане великим вiзирем, а вiн тодi пiде на його
мiсце.
Та й не було рацiї при султановi Iбрагiмовi рватися до бою. Тi часи,
коли достатки i славу яничари здобували на вiйнi, пiшли в небуття. Тепер
посаду i звання можна було купити, а грошi кмiтливим пливли звiдусiль:
хабарi приносили воїни, що викуплювалися вiд походiв, i родовитi турки за
право вступу в яничарський корпус. Бо тут краща плата, нiж у спагiїв, i
кари, i смерть не такi страшнi; комонних б'ють у п'яти, яничарiв - по
спинi, комонних на кiл саджають, яничарiв топлять у Босфорi. Хабарi
приносили i злочинцi, яким у яничарському корпусi узаконювалися грабунки i
вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чор-баджiєвi на документи
загиблих у боях воїнiв.
Яничарам дозволили одружуватися i купувати землi. Казарми порожнiли,
воїни ставали власниками.
Алiм не одружувався. Вiн вдовольнявся полюбовницями i утримував їх у
розкiшному конаку бiля Ат-мейдану.
Чорбаджi прямував до ворiт базару. Там, бiля головної брами, над якою
розпростер крила висiчений на каменi вiзантiйський орел, вiн стане поруч
iз Hyp Алi, проголосить вiдкриття базару, а потiм вибере найкращi
подарунки для коханок - дiамантовi намиста, єдваби, шовки.
Алiм не помiтив старого крамаря, що стояв за солом'яним крiсельцем, на
якому розкладенi були коштовностi. Хюсам прикипiв до нього поглядом: де
бачив це обличчя, чиє воно? I, напевно, вихователь i колишнiй приймак
нiколи б не зустрiлися, якби якийсь яничар не помiтив майстерно
вирiзьбленого амулета, в сердечку якого горiв дiамант, списаний ледь
помiтною тонкою в'яззю. Яничаровi очi жадiбно блиснули, вiн глянув на
стривоженого ювелiра, спитав:
- Звiдки воно в тебе?
- Я... Я ювелiр. Сам зробив...
- Ти - ювелiр? - зареготав яничар. - Ювелiри там, на Бедестанi, а ти
злодiй! Бо якби нi, то став би поруч iз своїми цеховими.
- Я не цеховий...
- То яке ти маєш право продавати такi коштовнi речi поза цехом?
Алiм повернув голову, зупинився.
- Що там?
Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджiя, тепер амулет
дiстанеться йому. Вiн притьмом сунув за пояс коштовнiсть, i тодi закричав
Хюсам:
- Вiддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алiм простягнув
руку, яничар слухняно вiддав чор-баджiєвi амулет.
- Ти звiдки береш такi речi? - глянув Алiм спiдлоба на старого, вiн не
впiзнав його, бо й годi було впiзнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя
втопилося в кудлатiй бородi, тiльки очi звiдкись були Алiмовi знайомi.
Хюсам затрусився, простягнув обидвi руки, схлипнув:
- А... Алi... - бiльше слiв не мiг видавити з горла: перед ним стояв
той, який колись кликав його батьком.
- Звiдки ти маєш такi речi? - придивлявся чорбад-жi до амулета. О, вiн
не сподiвався аж такий дорогий подарунок принести сьогоднi вирлоокiй
Зулейцi. Але звiдки в цього жебрака такi дорогоцiнностi?
- Ти - злодiй, - сказав вiн спокiйно, кивнув яничаровi, i той миттю
згорнув з крiсельця решту краму. Застогнав Хюсам, схопився руками за
чалму:
- О аллах, що роблять цi грабiжники! На ювелiра посипались удари,
крамарi порозбiгалися, хапаючи свiй товар, яничари, скориставшись iз
нагоди, забирали, що потрапляло пiд руки.
Хюсам лежав на землi, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алiм
штовхнув його ногою пiд ребра, неймовiрна кривда i лють додали йому сили,
вiн звiвся на ноги i прохрипiв, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджiя:
- О змiє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Iблiса, о
смерте наша! Та хай тебе рiдна мати прокляне!
Тепер Алiм впiзнав Хюсама. Вiн на мить остовпiв, розгубився, та довкола
стояли яничари - чорбаджi не мiг прощати якомусь жебраковi такої зневаги.
Гострий ятаган проколов горло старого ювелiра.
...Дiждавшись, поки з-перед парадних ворiт Бiюк-сарая розiйдуться
яничари i спагiї, до вартового пiдiйшов якийсь купець iз великим сувоєм
парчi.
- Менi велiв кизляр-ага Замбул принести дорогоцiннi тканини для гарему,
- крiзь вузькi прорiзи повiк на вартового зиркали маленькi рухливi зiницi.
- Накажи провести мене до Замбула.
Кизляр-ага пiдозрiло зиркнув на торговця парчею. Вiн не кликав сьогоднi
нiкого.
Все починало набридати старому євнуховi: i гарем, i недолугий султан, i
служба. Сьомий десяток лiг на спину, все важче було її згинати; колись
в'юнкий i спритний плазун ставав лiнивим алiгатором, якому хотiлося без
дiла лежати на сонцi, роззявивши пащу. I має вже через що. Багатство є.
Якби ще чистих кiлька тисяч пiастрiв, вiн купив би у капудана-башi [129]
галеру, перевiз би свої скарби до Мекки i там спокiйно доживав би вiку.
- Не питай нiчого, Замбуле, - промовив тихо купець, i ахнув кизляр-ага:
- Сефер Газi!
- Тс-с-с... Не розпитуй, як я дiстався сюди з Родосу, i не клич
прислужникiв, поки мене не вислухаєш. Я розбагатiв, у цей сувiй парчi
загорнутий мiшок iз золотом, один мiшок. А другий цiлий юк [130] лежить у
найпотаєм-нiшому сховку в одного татарина, що торгує на Беде-станi. Якщо
ти мене викажеш, то другий мiшок для тебе пропаде. Коли ж нинi скажеш
султановi, що Му-хаммед-Гiрей готує змову проти нього, а єдиний вiрний
слуга Iбрагiма - це Iслам, ти отримаєш його. Як тiльки мiй вихованець
вийде вiд султана з позолоченим мечем, я тобi дам ярлик, з яким ти пiдеш
до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувiй
парчi i неси його легко, мов пiр'їнку, Iбрагiмовим красуням.
- Шайтан... - просичав Замбул i прийняв iз рук Сефера важкий сувiй.
Iбрагiм поволi заспокоювався. Зловiсний гармидер бiля ворiт Бiюк-сарая
нагадав йому, було, ту нiч, коли бенкетував увесь Стамбул, а вiн сидiв у
в'язницi, проклинаючи могутнього Амурата. I раптом дверi навстiж, i натовп
бiля дверей тюрми, i труп ненависного брата перед ним. А що, коли цей
пiдозрiлий гармидер - то вже його, Iбрагiмова, черга? А, слава аллаху...
Яничари збунтувалися за право першими цiлувати його шубу... Значить, вiрнi
йому, ще довго зможе вiн нiжитися в розкошах i спокої... Iбрагiм
повiльними ковтками цiдив вино, очi п'яно плавали в орбiтах, два Замбули
увiйшли до султанської опочивальнi.
- Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?
- Змова проти тебе, султане, - випалив Замбул. Випав глечик iз рук
Iбрагiма, вiн схотiв схопитися на ноги, але спина прикипiла до подушки.
Прохрипiв:
- Де, хто?!
- Мухаммед-Гiрей бунтує Крим, султане. Iбрагiм широко розплющив очi,
хмiль раптово минув. Зiрвався з подушки, схопив за груди кизляр-агу i
шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкiрену пащу.
- Хто, хто говорив менi, що Мухаммед буде вiрний Портi, хто переконував
мене, що Iслам-Гiрей - зрадник?
Замбул пiдвiвся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою вiн завжди
входив у царськi покої, зникла з його обличчя.
- Ти ще не бив мене, султане, i краще не роби цього. Замбул стане
гнiватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою iмперiєю, коли не стане
всезнаючого Замбула? Самотнiсть пасує тiльки аллаху, бо вiн непомильний,
великий Iбрагiм на самотi може помилитися. А тодi Hyp Алi не пожалiє твоєї
голови, як не пожалiв Амуратової. Я ж тобi даю, як завжди, щиру пораду:
пошли негайно по Iслам-Гiрея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.
Iбрагiм стояв з опущеними руками, пiт горошинами стiкав по рiдких
волосинках борiдки. Тепер вiн зрозумiв: ота його могутнiсть, те
сплескування в долонi було самообманом. Усi цi роки ходив вiн по палатах,