Страница:
- Тут багато золота. Я дам тобi все, якщо скажеш, вiдьмо, де i коли
украла ту дитину, що була бiла, як шум на молоцi, а очi мала синi, мов
незабудки...
- Iди, жiнко, - прошамкала Емiне, спiвчутливо позирнувши на Марiю. - Не
шукай втраченого. Вiн усе одно вже не твiй, навiть якщо ти його
породила...
Поплентала Марiя. Гудiло в головi, давило лещатами скронi. Пiшла назад
до палацу.
Вiдчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбородi євнухи, а
посерединi - теж на конi - дружина хана в парчевiй чадрi. Впiзнала Марiя,
та не поворухнулася з мiсця, не пiдвелась. Це не її дочка, не Мальва -
зовсiм чужа жiнка зi знайомим обличчям, що просвiчувалось крiзь серпанкову
вуаль. Усе тут не справжнє: i те, що, можливо, її син охороняє хана, i те,
що Мальва стала ханською дружиною, i те, що Марiя Самiйлиха сидить, мов
жебрачка, бiля ворiт палацу... "Бо хiба може бути це все правдою? Нi, це
не ми. Ядучий плющ обсотав нашi тiла i душi, взявши собi нашу подобу,
висмоктавши живу кров. Нас бiльше немає... Горбатий верблюд, що он стоїть
на майданi бiля купецького каравану, благороднiший за нас. Вiн ще може
плюнути в обличчя господаревi смердючою слиною, вiн гордо держить голову,
бо залишився-таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зi
страху..."
Зупинила Мальва коня, побачивши матiр, що сидiла згорблена на мiстку i
блаженно усмiхалася. Припала до неї.
I тепер Марiя вiдчула, як зсувається з її грудей тяжкий камiнь жури, як
прояснюється стомлений мозок i повертається тихий спокiй.
"Десь, певно, живе ще й третiй яничар. На службi у вбивць їхнього
батька. Куди менi йти вiд них?"
Покора заповзала в душу Марiї, погасли мрiї, бажання, не стало
Самiйлихи. Сидiла, скулившись бiля чужих ворiт, бездомна сука, що шукає на
звалищах розгублених щенят.
- Я до тебе вибралася, мамо, - почула Марiя голос Мальви i дотик теплих
долоньок до щiк. - Як живеш? Чи здорова? Чому донинi не приходила?
- Нездужала я... А ти щаслива, дитино? - спитала, не дивлячись на
дочку, щоб не бачити її в чужому одягу, а тiльки чути рiдний голос,
вiдчувати рiдний дотик рук.
- Щаслива, хан любить мене, - прошелестiли Мальвинi губи, i тодi
глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах.
Була марна i невтiшна, гей, чи не вiдчула пташка неволю в золотiй клiтцi?
Помiтила Мальва материнi стурбованi очi, осмiхнулася.
- Я щаслива, мамо, аби ти тiльки не побивалася...
- Не журися мною. Я житиму у Мангушi зi Стратоном. Як уже раз
вiдiрвешся вiд свого вугла, то пiд чужим мусиш здихати... А Стратоновi
буде легше зi мною... I тобi... - Марiя глянула на воїна, що стояв у
воротах, прошепотiла: - I менi теж...
- Ти не плач, мамо, - Мальва пригорнула Марiю.
- Самi сльози чомусь бiжать. - Марiя пiдвелася, показала рукою на
Селiма. - А його ти знаєш?
- Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.
"Обоє ханськi. Обоє яничари... Дiти, дiти, мальви зав'ялi..."
Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, пiдходила Марiя до Селiма.
Селiм винувато усмiхнувся.
- Прости, стара. Ти якась дивна, i я не повiрив, що ханим - твоя дочка.
Марiя торкнулась до його плеча.
- Я не гнiваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усмiхнися
хоч iнодi до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав
менi мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли вiн був ще в
пелюшках... - Марiя затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся
Селiм, очi вп'ялися в обличчя жiнки, i дрiбно тремтiв бердиш у його руках.
- Хан виїжджає! Великий хан Кримського улусу Iслам-Прей! - пролунав
голосний крик у дворi, виструнчився Селiм, євнухи пiдхопили на руки
Мальву, висадили на коня.
Iслам-Гiрей виконував волю коханої дружини: вирушив супроводжувати її
до матерi.
Марiя тiнню майнула вздовж стiни i зникла непомiтно за муром.
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Свiт розвивається сам собою,
i нiякий тиран його не змiнить i не зупинить.
Авiценна
Меддах Омар вирушив iз Скутарi в далеку дорогу - до Адрiанополя.
Старець знав, що ця подорож буде останньою: лiта, яким забув лiк, гнули
все нижче до землi, дряхле тiло просилося на вiчний спочинок. Та розум
протестував проти тiєї смертi, що неминуче приходить до кожного. Омар
бажав обiрвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освiтити
шлях iншим своїм останнiм спалахом.
У перемогу повстанцiв, якi одчайдушно наважилися вдарити на колишню
столицю Османської iмперiї, вiн не вiрив, та все одно йшов до них. Бачив
наперед смерть нового ватажка кизилбашiв Кир-огли, але знав, що вiдвернути
повстання не можна, як не можна викреслити один день iз року - воно
неминуче. Бо ж розвиток нового свiту вiд народження до перемоги - то
ланцюг спроб i впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, що iз
неї виростала друга.
Адже не стала смерть ювелiра Хюсама небуттям, i смерть великого вiзира
Аззем-пашi не стала тлiном. Тож i Омаровi не можна вiдходити безслiдно...
Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля
справжнiх митцiв - що дiла їхнi стають виднiшими пiсля скону. Чи то при
життi творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вiрять люди, що
ця на позiр нiчим не примiтна людина, яка не вмiє так, як придворнi спiвцi
стояти на виду поруч iз всесильними свiту цього i їхнiми очима звертати
увагу на свiй товар, може бути великою. Та от вiдходить вона, залишаючи
думи свої в живучiй пiснi, в химерному розписi на вазi, у капiтелi
мармурової колони, i питають тодi люди: "Хто ж був цей чарiвник?"
Намагаються згадати його iм'я, розпитують один в одного, i на допомогу
нетямущим iдуть всезнаючi придворнi, якi цькували митця при життi, i
кажуть: "Це наш великий попередник", щоб хоч прив'язатися до безсмертя,
коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.
Хто там знав старого ювелiра Хюсама? Не пам'ятав його покiйний Амурат,
який носив iнкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було
iмамам мечетi Айя-Софiя, хто ж то чудом умiстив вiрш корана в
бахдашанському рубiнi, що прикрашає мiхраб, не знав i кафеджi на Бедестанi
майстра, який зробив яшмовi чашi, в котрi вiн наливає вино знатним
чужинцям. Та чи й повiрив би хто з них, що це робота чародiйних рук
згорбленого старця, який стоїть за солом'яним крiслом перед воротами
Бедестану, цькований i зневажуваний уста-рагiном ювелiрного цеху?
Та враз не стало Хюсама. Алiмовi посiпаки виволокли понiвечене тiло
жебрака, що продавав коштовнi речi та ще й посмiв пiдвести руку на
чорбаджiя першої яничарської орти, витягли за мури базару i наказали
бакчибашi [145] зарити старого пса.
А тодi трапилось те, чого нiхто не сподiвався. Померла Нафiса, не
дочекавшись свого чоловiка, пограбували Хюсамову майстерню цеховi ювелiри,
i невиданi коштовностi появилися в найбагатших крамницях Бедестану.
Дивувалися купцi, захоплювалися чужинцi i питали, хто їх зробив. Сказано -
шила в мiшку не втаїш, пiшов поголос, що продаються вироби покiйного
скутарського ювелiра Хюсама, який змайстрував Су-леймановi Пишному
султанський трон i перснi якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовiрно
пiдскочили цiни, торговцi вимахували золотими браслетами, пiдкидали в
жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срiбних
тарiлках i кофейниках, вигукуючи: "Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама,
славного Хюсама!", а дурисвiти пiдробляли хюсамiвськi вiзерунки i теж так
само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм iменем заробляють.
I може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм генiальних
попередникiв придворних ювелiрiв, якби, один злидар, що сидiв за кяшкулем
у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крiсельця, не
впiзнав Хюсама саме тодi, коли чорбаджi Алiм простромив старому горло
ятаганом. Вiн довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки
шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а вiд яничарської руки, хтось
iнший згадав останнiй крик старого i здогадався, що чорбаджi першої орти
був вихованцем ювелiра - пiшли по людях розмаїтi чутки i вкутувались вони
в легенди. Народовi запотребилось тепер знати все про Хюсама, так нiби
спiввiтчизникам славного майстра хотiлося змити з себе сором за байдужiсть
до нього при його життi, i швидко про Хюсама знали навiть таке, чого вiн
сам i його вiрна подруга Нафiса не змогли б пригадати. Меддахи розповiдали
у кафеджiях притчi про Хюсамове дитинство, жiнки в лазнях придумували
сентиментальнi легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини
Нафiси, а ревнителi мистецтва допиталися до його могили i перенесли прах
ювелiра на стамбульський некрополь.
Хто зна за що, а чи не за тi мислi, якi вмiв Хюсам виписувати у своїх
вiзерунках i за якi зазнав смертi, - почалися паломництво до його могили i
зборища на цвинтарi, i бунтарськi заклики до помсти. Запрацювали субашi,
вiдганяючи народ вiд тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли iм'я
ювелiра iмами в мечетях, замовкли продавцi на Бедестанi, глухий протест
наростав у людських серцях, а справжнi i фальшивi вироби старого майстра
продавалися тепер з-пiд поли...
Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля
полiтичних дiячiв - що одних знають, бояться i мусять шанувати їх, а
прийде смерть - i тiльки забуття, про iнших же, при життi нi слуху нi
духу, а по смертi їм за щось шану вiддають. Чи згадували люди Селiма
П'яного хоча б на другий день пiсля того, як вiн заснув над глечиком
грузинського вина i бiльше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого
Османа II, якого задушили яничари пiсля хотинського розгрому? Ба й Амурата
забули, хоч i говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли пiдходити на
вулицi, тримаючи факел над головою. [146]
А великого вiзира Аззем-пашу мало хто знав: вiн своє життя провiв у
походах i на засiданнях дивану, а на молитву до Айя-Софiї пiшки ходив, як
це личить правовiрному: нiхто не викрикував йому хвалу, коли вiн
супроводжував султанiв, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не
той, кому вона належиться.
Та враз Стамбул здригнувся вiд страшної звiстки:
Аззем-пашу стратив юродивий Iбрагiм! П'яний розпусник задушив того, хто
вистояв на хисткiй посадi при трьох султанах i чиїм розумом жили хваленi
падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що iнше мiг
убити? Пiшли помiж людей ашуги, тихо наспiвуючи пiснi про легендарного
вiзира, невтомнi мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, i
взяли його собi злидарi посмертно захисником - чи не за те тiльки, що за
життя вiн умiв мислити i за мислi свої пiшов на смерть.
Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожiлi райя,
тiмарiоти, купцi i ремiсники, мученицька смерть Хюсама-ювелiра i
Аззема-вiзира надихнула їхнi серця вiдвагою: це ж були великi люди, а не
пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять - злиднi i голодне
животiння? Стягалися злидарi з мiських завулкiв i глухих сiл у гори пiд
Адрiанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти -
вiчнi бунтарi - понесли їм з медресе забороненi книги Вейсi i Нефi...
Йшов меддах Омар крутими стежинами до адрiанопольських гiр. Не
марнославство i не вiра в нинiшню перемогу добра над злом вели його. Життя
мудреця пiдходило до краю. I вiн, оглянувшись назад, зрозумiв, що всi його
слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкiнцi не
прикладе рук до дiла. Бо навiть найчеснiше прожите життя зникне безслiдно
в людськiй пам'ятi, коли не освятиться воно гiдною смертю.
Шейхульiслам Регель прийшов на вечiрню молитву в мечеть Айя-Софiя. Пiд
величним склепiнням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного
пастиря iмперiї здавалась тут легшою, нiж там, у Бiюк-сараї, цiєї гарячої
i непевної весни.
Вiн пiдвiв руки, вимовляючи тихо "аллах-ак бар", потiм вклав лiву руку
в праву i почав читати фатиху, та вiдчував, що не може повнiстю злитися з
богом, вiдокремитись вiд того життя, яке залишив хвилину тому за ворiтьми
султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути
вiд нього вiдповiдь на тi всi сумнiви, якi не дають тепер i день i нiч
спокою? Чи вдоволений вiн своїм намiсником на султанському престолi, чи не
вчинив грiха шейхульiслам, оперезавши Iбрагiма шаблею Османа? Наблизитись
так, щоб запитати вiч-на-вiч, де ховається та сила, яка гнiтить усiх
власть iмущих при дворi i якої всi мусять щодень слухатися. Адже султан
безпорадний i не вiд нього та сила йде: на владному обличчi валiде лежить
тавро приреченостi й страху, шейхульiслам, якому сам султан цiлує мантiю в
перший день байраму i якому призначено слухати тiльки бога, мусив усупереч
здоровому глузду пiдписати фетву на смерть Аззем-пашi - i то тодi, коли
його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усiма
можновладцями i керує ними?
Регель вклякнув на колiна i напружився весь, зосереджуючи свою увагу на
трьох страусових яйцях, що висiли перед мiхрабом як символ гарячої Мекки.
Чи не обiзветься на його сумнiви аллах?
Мовчить бог. Вiн завжди нiмує, а найдужче тодi, коли його рабiв огортає
тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед вiйною, що почалася з Венецiєю?
А хiба Портi вперше воювати? Та й це ще не вiйна, Iбрагiм не скликає
дивану. То, може, страшно вiд того, що Iбрагiм воювати не хоче, що втiкає
вiд державних справ у Понтiйськi гори на полювання або ж не вилазить з
гарему? А чи лячно озброєних пастухiв, якi зiбралися пiд Адрiанополем i
погрожують помститися за вiзира i ювелiра? Мабуть, так...
Верховний пастир вiдчитує калiграфiчнi написи над золотим мiхрабом, але
вони йому нiчого нового не говорять, i на думку спливає меддинська сура
корана:
"Кожний раз ми мiняємо вiрш i придумуємо кращий. Хiба не знаєш, що
аллах все може?" Гм... А який тепер видумати вiрш, щоб пояснити незриму
силу страху?
Бунтарi пiдводять голови... Шейхульiслам пiдiйшов до мiмбера, взяв
коран i гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка пiдказала б, як
боротися з нимиї Мусить пiдказати священна книга, адже iншої мудростi,
крiм Магометового пророцтва, в них немає.
Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська "Ми повiсили їм окови
аж до пiдборiддя, i вони... i вони мусять пiдводити голови". Так що ж ти
радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!
Шейхульiслам закрив коран i вийшов з мечетi, шепочучи для заспокоєння
п'яту суру меддинську:
- "О ви, якi увiрували, не питайте про речi, що засмучують, коли вам
вiдкриваються. Запитували люди i до вас, а потiм стали невiруючими..."
На папертi заступив йому дорогу дервiш у сiрому бекташському сукманi,
зi срiбною сергою у вусi. Вiн вклякнув перед шейхульiсламом i припав
губами до його башмакiв.
- Пiдведись i скажи, чого хочеш, - сказав верховний iмам, приглядаючись
до дервiша, який пiдвiв на нього начебто знайомi блуднi очi.
- Святий отче, - промовив дервiш тихо, але в голосi не чутно було
жебрацької покори, а щось нiби змовницьке. - Ти можеш i не пам'ятати мене,
бо ж багато в тебе слуг духовних. Я - Мурах-баба, дервiш ордену бекташiв,
якого ти багато рокiв тому милостиво послав у кафську такiє, щоб я там
проповiдував правду Османiв серед татарiв i кримських ямакiв [147]. Я
чесно виконував свою повиннiсть, та коли буря насувається на нашу священну
землю, совiсть моя примусила мене...
- Що за чорнi вiстi несеш менi, - шейхульiслам схопив дервiша за плече.
- Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах-баба став на ноги, i глумливi блискiтки заблищали в його очах.
Тепер Регель згадав: це ж той, що пiдбурював колись яничарiв проти Амурата
IV, будучи шейхом дервiшiв у яничарському корпусi. Вiн.шейхуль-iслам,
врятував тодi свого слугу вiд смертi, вчасно виславши його в Крим.
- Турки, святий отче. Турки! - вiдповiв Мурах-баба, i розпогiднилось
обличчя шейхульiслама.
- Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя вiд тривоги, надто велика наша
сила, щоб боятися мiзерного вiддiлу заколотникiв. Не так давно
розправилася Порта з Кара-язиджi i Календер-огли, хоч тих було набагато
бiльше. Тисячi посаджених на палi в долинi Аладжа, на передмiстях Анкари i
Урфи довго ще лякатимуть ремiсникiв i райю, ще довго не зродиться в них
охота допомагати бунтiвникам.
- Не смiю заперечувати тому, кого справедливо називають морем усiх
пiзнань. Але ти не знаєш одного: серед цiєї нужденної жменьки бунтарiв
перебуває нинi найтяжчий ворог iмперiї - теж турок - меддах Омар, якому
нiхто дотепер не насмiлився стяти голову. А заколотники, якi думають
головою Омара, - це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх
блюзнiрських проповiдях вiн закликав туркiв пiти з чужих земель, зняти
кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його
крамолою, хто тодi душитиме гяурську Румелiю? Так, я бачу, що насувається
страшна буря на землю Османiв. Крамола Омара пiде по людях, мов пошесть, i
не зможе її нiхто знищити, бо вона незрима. В заколотникiв мало зброї, i
за пiвдня з них не залишиться навiть башмакiв, але де ти знайдеш такої
отрути, щоб випекла в людей вiру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу?
Шейхульiслам поник. Цей брудний дервiш розкрив загадку його тривог.
Так, так, iмперiя пiд страшною загрозою прозрiння пiдданих! Промовив
спокiйно i зверхньо:
- Мова твоя свiдчить, що башка в тебе не дурна, i ти будеш шейхом
яничарських дервiшiв. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш
учених, якi б довели, що Хюсам був бездарний ремiсник, фiлософiв, якi б
висмiяли вчення Омара, полiтикiв, якi б переконали народ, що Аззем-паша
був боягузом i злодюгою?
- Нi, не знайду таких.
- А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?
- Я розпалю в розледачiлих яничарiв бувалу жадобу битв i наживи. Я
поселю в них страх, i вони стануть знову воїнами.
- Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах-бабо. Що ти можеш
придумати, аби бунтарський дух народу вбити?
- Вiйну! - викрикнув дервiш. - Велику вiйну. Тепер є нагода. Вже бiльше
двох десятилiть вбивають протестанти католикiв, а ми, дарма що правовiрнi,
станемо проти Венецiї на боцi протестантiв. Яничари пiдуть, тiмарiотiв i
заїмiв треба послати силою, в країнi хай залишаться тiльки калiки, жiнки i
дiти. I хай голоднi будуть, то думатимуть тiльки про хлiб. З чого тодi
зродиться бунтарський дух? I ще одне, - додав Мурах-баба пошепки, -
роздруханi яничари допоможуть позбутися того, хто вважає вiйною погоню за
газелями в лiсах Понтiйських гiр...
Чорбаджiя Алiма переслiдував Хюсамiв проклiн. Вiн чув прокльонiв немало
i не вiрив у їхню злу силу, поки тримав у руцi ятаган, подарований
могутнiми Османами. Але це прокляв його турок, господар, який дав йому
вiру, зброю i хлiб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотнi,
тисячi - однi вголос пiд Адрiанополем, iншi мовчки в Стамбулi. Верховнi
господарi не дали Hyp Алi тугри, а йому - регалiй яничара-аги. Чорбаджi
Алiм вiдчув себе непевно на турецькiй землi, яку називав своєю. Нi, вона
не його, на нiй є свої господарi, i вiд них залежить його доля - багатство
i злиднi, життя i смерть. А руки ослабли, вiдвикли воювати, i воювати нi з
ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих свiтах, чи тут?
Проповiдi Мураха-баби зцiлювали його пiдупалий дух: Омар - ворог, Хюсам
- ворог, Аззем - ворог! Уперше усвiдомив чорбаджi пекучу злобу не проти
iновiрних, а проти самих туркiв, якi не захотiли бiльш терпiти його
сваволi.
Яничарський булук Стамбула вирушив пiд Адрiанополь. Мiцно стиснула рука
Алiма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, - вiн з дикою
ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити все життя, в
яких роками заслуговував довiр'я. Колись убивав чужинцiв за те, що не
хочуть стати пiд прапор Порти, тепер убивав господарiв, якi захотiли
позбутися своїх слуг i були страшнiшими вiд персiв i козакiв. Адже в найми
бiльш нiхто його не прийме, для нього нiде немає землi.
Загiн кизилбашiв був розбитий за один день. Кир-огли поруч зi своїми
соратниками конав на палi. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому
зв'язали" руки i привели перед конаючого ватажка повстанцiв, щоб вiн бачив
страшну його смерть.
До Омара пiдiйшов Мурах-баба. Зловтiшно блищали його очi, вiн не забув,
як принизив колись його меддах Омар на горi Тепеоба в Кафi.
- Бачиш, старче, де ми знову зустрiлися? Розпочинай тепер своє
дабiрство, ти ж знаєш коран напам'ять, i доведи, що не я, а ти хочеш добра
своїй державi. О, тобi, зраднику, бiльше не допоможуть усi фiлософи свiту.
Мовчав меддах Омар, не вiдриваючи погляду вiд спотвореного муками
обличчя Кир-огли. Що думає вiн тепер? За що кається? За те, що вступив у
нерiвний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади
перед смертю?
- Ти, певно, Омаре, думаєш, що так помреш, як вiн, - вiв далi
Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. - Я знаю, ти один серед усiх цих
боягузiв хотiв би такої смертi. Та не стяв тобi голови Амурат, не
запроторив у темницю Iбрагiм, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не
робити тобi слави й честi, якої бажаєш ти й тi, що теж колись наважаться
так гинути. Нi, я водитиму тебе майданами мiст, мої дервiшi пригрiватимуть
тебе розпеченим залiзом, поки не назвеш себе брехуном i науку свою
брехливою. А потiм дамо тобi можливiсть жити i виголошувати на мiмберах
проповiдi, якi складе для тебе шейхульiслам. Коли ж не захочеш, вирiжемо
тобi язика, щоб погане слово, бува, не зiрвалося з нього, повiсимо ярлик
на шию з написом: "Я - брехун" - i прив'яжемо до стовпа Костянтина на
Ат-мейданi, а людей примусимо йти процесiєю повз тебе i плювати тобi в
лiйде... А тепер скажи менi по щиростi, що спонукало тебе, родовитого
турка, пiти проти своєї влади i ув'язатися в цю дитячу гру у вiйну? Адже
знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком i
сином, так i раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспiвали муедзини
до магрiба [148] в мечетях Адрiанополя i баталiя закiнчилась. Чи ж варто
було губити себе?
- Я не зумiю пояснити тобi того, - вiдповiв меддах Омар, - чого твоя
голова зрозумiти не спроможна. Сказав один фiлософ: з невiгласом, який
вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тiльки одне: нинi загинув
Кир-огли, а завтра, певно, загине боснiйський ватажок повстанцiв, який мав
з'єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з
темрявою. А те, що можливе, рано чи пiзно стане дiйсним. Гряде велика
боротьба, дервiше. Хiба не знаєш, що коли в кадубi появилася хоч одна
маленька дiрка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула трiщина, то
камiнь конче звалиться. Якщо прозрiв хоч один яничар, то розбредеться
цiлий корпус. Якщо один iз можновладцiв умiв мислити, то значить, що мiй
народ може мати розумних правителiв. А коли простий пастух доросте до
такої сили, що зумiє гинути на палi, не каючись, тодi ви програєте... На
мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З цiєї митi я не промовлю жодного
слова, можеш вiдрiзати язика. Вiн менi бiльше не пригодиться.
...Меддаха Омара потiм задушив власними руками Муса-паша.
РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає?
Українська народна пiсня
За гаремними вежами - Персидський сад, перлина ханського двору, краса,
затулена мурами вiд людських очей, недоступна, ув'язнена.
Фiнiковi пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на свiт їм не
судилось, нудяться фiлодендри й фiкуси, їжаться сердитi кактуси...
Розпускаються турецькi тюльпани, пучнявiють африканськi гладiолуси,
хиляться чашечками до землi петунiї - i тiшиться смуток в ханському раю,
смуток самотностi, непотрiбностi, невизнаностi.
Рiк за роком: розквiтають i в'януть, i знову цвiтуть з надiєю, що хтось
побачить їхню красу, - надаремно. Нiхто нею не радiє, не милується. I тому
смутна ця краса, i сумно ходить по алеях найкраща квiтка Персидського саду
- чарiвна ханим Мальва.
А за нею дрiботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а
звикнути до євнушої опiки вона не може. Колись, ще в першi мiсяцi
любовного рожевого хаосу, вона марнославно радiла, що хиляться перед нею
євнухи, никнуть ханськi жiнки i опускають очi бекечi, та дедалi увага слуг
сковувала i гнiтила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною
повiнню її юнiсть. I цi мури - цi остогидлi мури, за якими нiхто нiколи її
не побачить, не замилується, щодень бiльше давлять, виростають, i малiє
Соколина вежа, що пiдвелась копулою-юртою над будовами палацiв. Колись їй
можна було дивитися на свiт з Еклiзi-буруну на Чатирдагу, а тепер тiльки з
цiєї вежi. I так буде весь вiк... Зiв'яне краса, стане вона такою, як
старшi Iсламовi жiнки, i тодi... невже лише злоба i заздрiсть будуть їй
єдиною насолодою в цiй пишнiй тюрмi?
I з глибин пам'ятi зринала iнодi просьба-молитва, яку почула колись
бiля Успенського собору: "Пресвятая богородице, спаси нас", - i вбивала ту
згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотнi страдних облич, якi
просили в свого бога рятунку... Нi, нi, вона не просить рятунку нi в кого,
сама ж хотiла такого щастя.
А молитва билась, здушена, i скиглiла, вiддаючи болючим щемом.
Iшли роки... Серед сумовитої краси, замкненої, ув'язненої, залишеної
самiй собi для милування. Чотири високi стiни, басейн, витоптанi стежечки,
i кожнiй куца дорога - весь свiт. А був же колись Узенчик у широкiй долинi
мiж горами i бiгти можиа було поруч iз ним, куди очi глядять, i були
колись запашнi чаїри, i казковi ночi, i гейкання юного чабана серед
гiрського привiлля...
У ханському дворi щодня багатолюдне. Iслам-Гiрей завiсив меч.
Iслам-Гiрей торгує.
Десь там, при дворi польського короля Владислава Четвертого - хановi
про це вiдомо вiд купцiв - треться венецiанський посол Тьєполло, намовляє
вдарити Порту в найболючiше її мiсце - Крим.
Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Iхмелiскi погодився.
Тугай-бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло
чомусь виганяють iз королiвського двору, Хмельницького переслiдує шляхта,
вiн утiкає на Сiч.
Iслам-Гiрей торгує. Козаки чайками i возами везуть до Перекопу тютюн,
збiжжя, олiю, мiняють своє добро на саф'ян, єдваби, вино i сiль. У
украла ту дитину, що була бiла, як шум на молоцi, а очi мала синi, мов
незабудки...
- Iди, жiнко, - прошамкала Емiне, спiвчутливо позирнувши на Марiю. - Не
шукай втраченого. Вiн усе одно вже не твiй, навiть якщо ти його
породила...
Поплентала Марiя. Гудiло в головi, давило лещатами скронi. Пiшла назад
до палацу.
Вiдчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбородi євнухи, а
посерединi - теж на конi - дружина хана в парчевiй чадрi. Впiзнала Марiя,
та не поворухнулася з мiсця, не пiдвелась. Це не її дочка, не Мальва -
зовсiм чужа жiнка зi знайомим обличчям, що просвiчувалось крiзь серпанкову
вуаль. Усе тут не справжнє: i те, що, можливо, її син охороняє хана, i те,
що Мальва стала ханською дружиною, i те, що Марiя Самiйлиха сидить, мов
жебрачка, бiля ворiт палацу... "Бо хiба може бути це все правдою? Нi, це
не ми. Ядучий плющ обсотав нашi тiла i душi, взявши собi нашу подобу,
висмоктавши живу кров. Нас бiльше немає... Горбатий верблюд, що он стоїть
на майданi бiля купецького каравану, благороднiший за нас. Вiн ще може
плюнути в обличчя господаревi смердючою слиною, вiн гордо держить голову,
бо залишився-таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зi
страху..."
Зупинила Мальва коня, побачивши матiр, що сидiла згорблена на мiстку i
блаженно усмiхалася. Припала до неї.
I тепер Марiя вiдчула, як зсувається з її грудей тяжкий камiнь жури, як
прояснюється стомлений мозок i повертається тихий спокiй.
"Десь, певно, живе ще й третiй яничар. На службi у вбивць їхнього
батька. Куди менi йти вiд них?"
Покора заповзала в душу Марiї, погасли мрiї, бажання, не стало
Самiйлихи. Сидiла, скулившись бiля чужих ворiт, бездомна сука, що шукає на
звалищах розгублених щенят.
- Я до тебе вибралася, мамо, - почула Марiя голос Мальви i дотик теплих
долоньок до щiк. - Як живеш? Чи здорова? Чому донинi не приходила?
- Нездужала я... А ти щаслива, дитино? - спитала, не дивлячись на
дочку, щоб не бачити її в чужому одягу, а тiльки чути рiдний голос,
вiдчувати рiдний дотик рук.
- Щаслива, хан любить мене, - прошелестiли Мальвинi губи, i тодi
глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах.
Була марна i невтiшна, гей, чи не вiдчула пташка неволю в золотiй клiтцi?
Помiтила Мальва материнi стурбованi очi, осмiхнулася.
- Я щаслива, мамо, аби ти тiльки не побивалася...
- Не журися мною. Я житиму у Мангушi зi Стратоном. Як уже раз
вiдiрвешся вiд свого вугла, то пiд чужим мусиш здихати... А Стратоновi
буде легше зi мною... I тобi... - Марiя глянула на воїна, що стояв у
воротах, прошепотiла: - I менi теж...
- Ти не плач, мамо, - Мальва пригорнула Марiю.
- Самi сльози чомусь бiжать. - Марiя пiдвелася, показала рукою на
Селiма. - А його ти знаєш?
- Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.
"Обоє ханськi. Обоє яничари... Дiти, дiти, мальви зав'ялi..."
Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, пiдходила Марiя до Селiма.
Селiм винувато усмiхнувся.
- Прости, стара. Ти якась дивна, i я не повiрив, що ханим - твоя дочка.
Марiя торкнулась до його плеча.
- Я не гнiваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усмiхнися
хоч iнодi до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав
менi мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли вiн був ще в
пелюшках... - Марiя затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся
Селiм, очi вп'ялися в обличчя жiнки, i дрiбно тремтiв бердиш у його руках.
- Хан виїжджає! Великий хан Кримського улусу Iслам-Прей! - пролунав
голосний крик у дворi, виструнчився Селiм, євнухи пiдхопили на руки
Мальву, висадили на коня.
Iслам-Гiрей виконував волю коханої дружини: вирушив супроводжувати її
до матерi.
Марiя тiнню майнула вздовж стiни i зникла непомiтно за муром.
РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Свiт розвивається сам собою,
i нiякий тиран його не змiнить i не зупинить.
Авiценна
Меддах Омар вирушив iз Скутарi в далеку дорогу - до Адрiанополя.
Старець знав, що ця подорож буде останньою: лiта, яким забув лiк, гнули
все нижче до землi, дряхле тiло просилося на вiчний спочинок. Та розум
протестував проти тiєї смертi, що неминуче приходить до кожного. Омар
бажав обiрвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освiтити
шлях iншим своїм останнiм спалахом.
У перемогу повстанцiв, якi одчайдушно наважилися вдарити на колишню
столицю Османської iмперiї, вiн не вiрив, та все одно йшов до них. Бачив
наперед смерть нового ватажка кизилбашiв Кир-огли, але знав, що вiдвернути
повстання не можна, як не можна викреслити один день iз року - воно
неминуче. Бо ж розвиток нового свiту вiд народження до перемоги - то
ланцюг спроб i впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, що iз
неї виростала друга.
Адже не стала смерть ювелiра Хюсама небуттям, i смерть великого вiзира
Аззем-пашi не стала тлiном. Тож i Омаровi не можна вiдходити безслiдно...
Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля
справжнiх митцiв - що дiла їхнi стають виднiшими пiсля скону. Чи то при
життi творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вiрять люди, що
ця на позiр нiчим не примiтна людина, яка не вмiє так, як придворнi спiвцi
стояти на виду поруч iз всесильними свiту цього i їхнiми очима звертати
увагу на свiй товар, може бути великою. Та от вiдходить вона, залишаючи
думи свої в живучiй пiснi, в химерному розписi на вазi, у капiтелi
мармурової колони, i питають тодi люди: "Хто ж був цей чарiвник?"
Намагаються згадати його iм'я, розпитують один в одного, i на допомогу
нетямущим iдуть всезнаючi придворнi, якi цькували митця при життi, i
кажуть: "Це наш великий попередник", щоб хоч прив'язатися до безсмертя,
коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.
Хто там знав старого ювелiра Хюсама? Не пам'ятав його покiйний Амурат,
який носив iнкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було
iмамам мечетi Айя-Софiя, хто ж то чудом умiстив вiрш корана в
бахдашанському рубiнi, що прикрашає мiхраб, не знав i кафеджi на Бедестанi
майстра, який зробив яшмовi чашi, в котрi вiн наливає вино знатним
чужинцям. Та чи й повiрив би хто з них, що це робота чародiйних рук
згорбленого старця, який стоїть за солом'яним крiслом перед воротами
Бедестану, цькований i зневажуваний уста-рагiном ювелiрного цеху?
Та враз не стало Хюсама. Алiмовi посiпаки виволокли понiвечене тiло
жебрака, що продавав коштовнi речi та ще й посмiв пiдвести руку на
чорбаджiя першої яничарської орти, витягли за мури базару i наказали
бакчибашi [145] зарити старого пса.
А тодi трапилось те, чого нiхто не сподiвався. Померла Нафiса, не
дочекавшись свого чоловiка, пограбували Хюсамову майстерню цеховi ювелiри,
i невиданi коштовностi появилися в найбагатших крамницях Бедестану.
Дивувалися купцi, захоплювалися чужинцi i питали, хто їх зробив. Сказано -
шила в мiшку не втаїш, пiшов поголос, що продаються вироби покiйного
скутарського ювелiра Хюсама, який змайстрував Су-леймановi Пишному
султанський трон i перснi якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовiрно
пiдскочили цiни, торговцi вимахували золотими браслетами, пiдкидали в
жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срiбних
тарiлках i кофейниках, вигукуючи: "Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама,
славного Хюсама!", а дурисвiти пiдробляли хюсамiвськi вiзерунки i теж так
само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм iменем заробляють.
I може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм генiальних
попередникiв придворних ювелiрiв, якби, один злидар, що сидiв за кяшкулем
у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крiсельця, не
впiзнав Хюсама саме тодi, коли чорбаджi Алiм простромив старому горло
ятаганом. Вiн довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь таки
шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а вiд яничарської руки, хтось
iнший згадав останнiй крик старого i здогадався, що чорбаджi першої орти
був вихованцем ювелiра - пiшли по людях розмаїтi чутки i вкутувались вони
в легенди. Народовi запотребилось тепер знати все про Хюсама, так нiби
спiввiтчизникам славного майстра хотiлося змити з себе сором за байдужiсть
до нього при його життi, i швидко про Хюсама знали навiть таке, чого вiн
сам i його вiрна подруга Нафiса не змогли б пригадати. Меддахи розповiдали
у кафеджiях притчi про Хюсамове дитинство, жiнки в лазнях придумували
сентиментальнi легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини
Нафiси, а ревнителi мистецтва допиталися до його могили i перенесли прах
ювелiра на стамбульський некрополь.
Хто зна за що, а чи не за тi мислi, якi вмiв Хюсам виписувати у своїх
вiзерунках i за якi зазнав смертi, - почалися паломництво до його могили i
зборища на цвинтарi, i бунтарськi заклики до помсти. Запрацювали субашi,
вiдганяючи народ вiд тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли iм'я
ювелiра iмами в мечетях, замовкли продавцi на Бедестанi, глухий протест
наростав у людських серцях, а справжнi i фальшивi вироби старого майстра
продавалися тепер з-пiд поли...
Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля
полiтичних дiячiв - що одних знають, бояться i мусять шанувати їх, а
прийде смерть - i тiльки забуття, про iнших же, при життi нi слуху нi
духу, а по смертi їм за щось шану вiддають. Чи згадували люди Селiма
П'яного хоча б на другий день пiсля того, як вiн заснув над глечиком
грузинського вина i бiльше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого
Османа II, якого задушили яничари пiсля хотинського розгрому? Ба й Амурата
забули, хоч i говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли пiдходити на
вулицi, тримаючи факел над головою. [146]
А великого вiзира Аззем-пашу мало хто знав: вiн своє життя провiв у
походах i на засiданнях дивану, а на молитву до Айя-Софiї пiшки ходив, як
це личить правовiрному: нiхто не викрикував йому хвалу, коли вiн
супроводжував султанiв, бо ж часто славу бере той, хто її вимагає, а не
той, кому вона належиться.
Та враз Стамбул здригнувся вiд страшної звiстки:
Аззем-пашу стратив юродивий Iбрагiм! П'яний розпусник задушив того, хто
вистояв на хисткiй посадi при трьох султанах i чиїм розумом жили хваленi
падишахи. Заремствував народ: султан убив їх оборонця, бо за що iнше мiг
убити? Пiшли помiж людей ашуги, тихо наспiвуючи пiснi про легендарного
вiзира, невтомнi мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, i
взяли його собi злидарi посмертно захисником - чи не за те тiльки, що за
життя вiн умiв мислити i за мислi свої пiшов на смерть.
Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожiлi райя,
тiмарiоти, купцi i ремiсники, мученицька смерть Хюсама-ювелiра i
Аззема-вiзира надихнула їхнi серця вiдвагою: це ж були великi люди, а не
пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять - злиднi i голодне
животiння? Стягалися злидарi з мiських завулкiв i глухих сiл у гори пiд
Адрiанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти -
вiчнi бунтарi - понесли їм з медресе забороненi книги Вейсi i Нефi...
Йшов меддах Омар крутими стежинами до адрiанопольських гiр. Не
марнославство i не вiра в нинiшню перемогу добра над злом вели його. Життя
мудреця пiдходило до краю. I вiн, оглянувшись назад, зрозумiв, що всi його
слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкiнцi не
прикладе рук до дiла. Бо навiть найчеснiше прожите життя зникне безслiдно
в людськiй пам'ятi, коли не освятиться воно гiдною смертю.
Шейхульiслам Регель прийшов на вечiрню молитву в мечеть Айя-Софiя. Пiд
величним склепiнням пливла приємна прохолода, зелена чалма верховного
пастиря iмперiї здавалась тут легшою, нiж там, у Бiюк-сараї, цiєї гарячої
i непевної весни.
Вiн пiдвiв руки, вимовляючи тихо "аллах-ак бар", потiм вклав лiву руку
в праву i почав читати фатиху, та вiдчував, що не може повнiстю злитися з
богом, вiдокремитись вiд того життя, яке залишив хвилину тому за ворiтьми
султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути
вiд нього вiдповiдь на тi всi сумнiви, якi не дають тепер i день i нiч
спокою? Чи вдоволений вiн своїм намiсником на султанському престолi, чи не
вчинив грiха шейхульiслам, оперезавши Iбрагiма шаблею Османа? Наблизитись
так, щоб запитати вiч-на-вiч, де ховається та сила, яка гнiтить усiх
власть iмущих при дворi i якої всi мусять щодень слухатися. Адже султан
безпорадний i не вiд нього та сила йде: на владному обличчi валiде лежить
тавро приреченостi й страху, шейхульiслам, якому сам султан цiлує мантiю в
перший день байраму i якому призначено слухати тiльки бога, мусив усупереч
здоровому глузду пiдписати фетву на смерть Аззем-пашi - i то тодi, коли
його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усiма
можновладцями i керує ними?
Регель вклякнув на колiна i напружився весь, зосереджуючи свою увагу на
трьох страусових яйцях, що висiли перед мiхрабом як символ гарячої Мекки.
Чи не обiзветься на його сумнiви аллах?
Мовчить бог. Вiн завжди нiмує, а найдужче тодi, коли його рабiв огортає
тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед вiйною, що почалася з Венецiєю?
А хiба Портi вперше воювати? Та й це ще не вiйна, Iбрагiм не скликає
дивану. То, може, страшно вiд того, що Iбрагiм воювати не хоче, що втiкає
вiд державних справ у Понтiйськi гори на полювання або ж не вилазить з
гарему? А чи лячно озброєних пастухiв, якi зiбралися пiд Адрiанополем i
погрожують помститися за вiзира i ювелiра? Мабуть, так...
Верховний пастир вiдчитує калiграфiчнi написи над золотим мiхрабом, але
вони йому нiчого нового не говорять, i на думку спливає меддинська сура
корана:
"Кожний раз ми мiняємо вiрш i придумуємо кращий. Хiба не знаєш, що
аллах все може?" Гм... А який тепер видумати вiрш, щоб пояснити незриму
силу страху?
Бунтарi пiдводять голови... Шейхульiслам пiдiйшов до мiмбера, взяв
коран i гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка пiдказала б, як
боротися з нимиї Мусить пiдказати священна книга, адже iншої мудростi,
крiм Магометового пророцтва, в них немає.
Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська "Ми повiсили їм окови
аж до пiдборiддя, i вони... i вони мусять пiдводити голови". Так що ж ти
радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!
Шейхульiслам закрив коран i вийшов з мечетi, шепочучи для заспокоєння
п'яту суру меддинську:
- "О ви, якi увiрували, не питайте про речi, що засмучують, коли вам
вiдкриваються. Запитували люди i до вас, а потiм стали невiруючими..."
На папертi заступив йому дорогу дервiш у сiрому бекташському сукманi,
зi срiбною сергою у вусi. Вiн вклякнув перед шейхульiсламом i припав
губами до його башмакiв.
- Пiдведись i скажи, чого хочеш, - сказав верховний iмам, приглядаючись
до дервiша, який пiдвiв на нього начебто знайомi блуднi очi.
- Святий отче, - промовив дервiш тихо, але в голосi не чутно було
жебрацької покори, а щось нiби змовницьке. - Ти можеш i не пам'ятати мене,
бо ж багато в тебе слуг духовних. Я - Мурах-баба, дервiш ордену бекташiв,
якого ти багато рокiв тому милостиво послав у кафську такiє, щоб я там
проповiдував правду Османiв серед татарiв i кримських ямакiв [147]. Я
чесно виконував свою повиннiсть, та коли буря насувається на нашу священну
землю, совiсть моя примусила мене...
- Що за чорнi вiстi несеш менi, - шейхульiслам схопив дервiша за плече.
- Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?
Мурах-баба став на ноги, i глумливi блискiтки заблищали в його очах.
Тепер Регель згадав: це ж той, що пiдбурював колись яничарiв проти Амурата
IV, будучи шейхом дервiшiв у яничарському корпусi. Вiн.шейхуль-iслам,
врятував тодi свого слугу вiд смертi, вчасно виславши його в Крим.
- Турки, святий отче. Турки! - вiдповiв Мурах-баба, i розпогiднилось
обличчя шейхульiслама.
- Ти про Кир-огли? Утри своє обличчя вiд тривоги, надто велика наша
сила, щоб боятися мiзерного вiддiлу заколотникiв. Не так давно
розправилася Порта з Кара-язиджi i Календер-огли, хоч тих було набагато
бiльше. Тисячi посаджених на палi в долинi Аладжа, на передмiстях Анкари i
Урфи довго ще лякатимуть ремiсникiв i райю, ще довго не зродиться в них
охота допомагати бунтiвникам.
- Не смiю заперечувати тому, кого справедливо називають морем усiх
пiзнань. Але ти не знаєш одного: серед цiєї нужденної жменьки бунтарiв
перебуває нинi найтяжчий ворог iмперiї - теж турок - меддах Омар, якому
нiхто дотепер не насмiлився стяти голову. А заколотники, якi думають
головою Омара, - це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх
блюзнiрських проповiдях вiн закликав туркiв пiти з чужих земель, зняти
кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його
крамолою, хто тодi душитиме гяурську Румелiю? Так, я бачу, що насувається
страшна буря на землю Османiв. Крамола Омара пiде по людях, мов пошесть, i
не зможе її нiхто знищити, бо вона незрима. В заколотникiв мало зброї, i
за пiвдня з них не залишиться навiть башмакiв, але де ти знайдеш такої
отрути, щоб випекла в людей вiру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу?
Шейхульiслам поник. Цей брудний дервiш розкрив загадку його тривог.
Так, так, iмперiя пiд страшною загрозою прозрiння пiдданих! Промовив
спокiйно i зверхньо:
- Мова твоя свiдчить, що башка в тебе не дурна, i ти будеш шейхом
яничарських дервiшiв. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш
учених, якi б довели, що Хюсам був бездарний ремiсник, фiлософiв, якi б
висмiяли вчення Омара, полiтикiв, якi б переконали народ, що Аззем-паша
був боягузом i злодюгою?
- Нi, не знайду таких.
- А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати свої послуги?
- Я розпалю в розледачiлих яничарiв бувалу жадобу битв i наживи. Я
поселю в них страх, i вони стануть знову воїнами.
- Ти марно розсипаєшся перлами свого розуму, Мурах-бабо. Що ти можеш
придумати, аби бунтарський дух народу вбити?
- Вiйну! - викрикнув дервiш. - Велику вiйну. Тепер є нагода. Вже бiльше
двох десятилiть вбивають протестанти католикiв, а ми, дарма що правовiрнi,
станемо проти Венецiї на боцi протестантiв. Яничари пiдуть, тiмарiотiв i
заїмiв треба послати силою, в країнi хай залишаться тiльки калiки, жiнки i
дiти. I хай голоднi будуть, то думатимуть тiльки про хлiб. З чого тодi
зродиться бунтарський дух? I ще одне, - додав Мурах-баба пошепки, -
роздруханi яничари допоможуть позбутися того, хто вважає вiйною погоню за
газелями в лiсах Понтiйських гiр...
Чорбаджiя Алiма переслiдував Хюсамiв проклiн. Вiн чув прокльонiв немало
i не вiрив у їхню злу силу, поки тримав у руцi ятаган, подарований
могутнiми Османами. Але це прокляв його турок, господар, який дав йому
вiру, зброю i хлiб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотнi,
тисячi - однi вголос пiд Адрiанополем, iншi мовчки в Стамбулi. Верховнi
господарi не дали Hyp Алi тугри, а йому - регалiй яничара-аги. Чорбаджi
Алiм вiдчув себе непевно на турецькiй землi, яку називав своєю. Нi, вона
не його, на нiй є свої господарi, i вiд них залежить його доля - багатство
i злиднi, життя i смерть. А руки ослабли, вiдвикли воювати, i воювати нi з
ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих свiтах, чи тут?
Проповiдi Мураха-баби зцiлювали його пiдупалий дух: Омар - ворог, Хюсам
- ворог, Аззем - ворог! Уперше усвiдомив чорбаджi пекучу злобу не проти
iновiрних, а проти самих туркiв, якi не захотiли бiльш терпiти його
сваволi.
Яничарський булук Стамбула вирушив пiд Адрiанополь. Мiцно стиснула рука
Алiма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, - вiн з дикою
ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити все життя, в
яких роками заслуговував довiр'я. Колись убивав чужинцiв за те, що не
хочуть стати пiд прапор Порти, тепер убивав господарiв, якi захотiли
позбутися своїх слуг i були страшнiшими вiд персiв i козакiв. Адже в найми
бiльш нiхто його не прийме, для нього нiде немає землi.
Загiн кизилбашiв був розбитий за один день. Кир-огли поруч зi своїми
соратниками конав на палi. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому
зв'язали" руки i привели перед конаючого ватажка повстанцiв, щоб вiн бачив
страшну його смерть.
До Омара пiдiйшов Мурах-баба. Зловтiшно блищали його очi, вiн не забув,
як принизив колись його меддах Омар на горi Тепеоба в Кафi.
- Бачиш, старче, де ми знову зустрiлися? Розпочинай тепер своє
дабiрство, ти ж знаєш коран напам'ять, i доведи, що не я, а ти хочеш добра
своїй державi. О, тобi, зраднику, бiльше не допоможуть усi фiлософи свiту.
Мовчав меддах Омар, не вiдриваючи погляду вiд спотвореного муками
обличчя Кир-огли. Що думає вiн тепер? За що кається? За те, що вступив у
нерiвний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади
перед смертю?
- Ти, певно, Омаре, думаєш, що так помреш, як вiн, - вiв далi
Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. - Я знаю, ти один серед усiх цих
боягузiв хотiв би такої смертi. Та не стяв тобi голови Амурат, не
запроторив у темницю Iбрагiм, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не
робити тобi слави й честi, якої бажаєш ти й тi, що теж колись наважаться
так гинути. Нi, я водитиму тебе майданами мiст, мої дервiшi пригрiватимуть
тебе розпеченим залiзом, поки не назвеш себе брехуном i науку свою
брехливою. А потiм дамо тобi можливiсть жити i виголошувати на мiмберах
проповiдi, якi складе для тебе шейхульiслам. Коли ж не захочеш, вирiжемо
тобi язика, щоб погане слово, бува, не зiрвалося з нього, повiсимо ярлик
на шию з написом: "Я - брехун" - i прив'яжемо до стовпа Костянтина на
Ат-мейданi, а людей примусимо йти процесiєю повз тебе i плювати тобi в
лiйде... А тепер скажи менi по щиростi, що спонукало тебе, родовитого
турка, пiти проти своєї влади i ув'язатися в цю дитячу гру у вiйну? Адже
знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком i
сином, так i раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспiвали муедзини
до магрiба [148] в мечетях Адрiанополя i баталiя закiнчилась. Чи ж варто
було губити себе?
- Я не зумiю пояснити тобi того, - вiдповiв меддах Омар, - чого твоя
голова зрозумiти не спроможна. Сказав один фiлософ: з невiгласом, який
вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тiльки одне: нинi загинув
Кир-огли, а завтра, певно, загине боснiйський ватажок повстанцiв, який мав
з'єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з
темрявою. А те, що можливе, рано чи пiзно стане дiйсним. Гряде велика
боротьба, дервiше. Хiба не знаєш, що коли в кадубi появилася хоч одна
маленька дiрка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула трiщина, то
камiнь конче звалиться. Якщо прозрiв хоч один яничар, то розбредеться
цiлий корпус. Якщо один iз можновладцiв умiв мислити, то значить, що мiй
народ може мати розумних правителiв. А коли простий пастух доросте до
такої сили, що зумiє гинути на палi, не каючись, тодi ви програєте... На
мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З цiєї митi я не промовлю жодного
слова, можеш вiдрiзати язика. Вiн менi бiльше не пригодиться.
...Меддаха Омара потiм задушив власними руками Муса-паша.
РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає?
Українська народна пiсня
За гаремними вежами - Персидський сад, перлина ханського двору, краса,
затулена мурами вiд людських очей, недоступна, ув'язнена.
Фiнiковi пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на свiт їм не
судилось, нудяться фiлодендри й фiкуси, їжаться сердитi кактуси...
Розпускаються турецькi тюльпани, пучнявiють африканськi гладiолуси,
хиляться чашечками до землi петунiї - i тiшиться смуток в ханському раю,
смуток самотностi, непотрiбностi, невизнаностi.
Рiк за роком: розквiтають i в'януть, i знову цвiтуть з надiєю, що хтось
побачить їхню красу, - надаремно. Нiхто нею не радiє, не милується. I тому
смутна ця краса, i сумно ходить по алеях найкраща квiтка Персидського саду
- чарiвна ханим Мальва.
А за нею дрiботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а
звикнути до євнушої опiки вона не може. Колись, ще в першi мiсяцi
любовного рожевого хаосу, вона марнославно радiла, що хиляться перед нею
євнухи, никнуть ханськi жiнки i опускають очi бекечi, та дедалi увага слуг
сковувала i гнiтила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною
повiнню її юнiсть. I цi мури - цi остогидлi мури, за якими нiхто нiколи її
не побачить, не замилується, щодень бiльше давлять, виростають, i малiє
Соколина вежа, що пiдвелась копулою-юртою над будовами палацiв. Колись їй
можна було дивитися на свiт з Еклiзi-буруну на Чатирдагу, а тепер тiльки з
цiєї вежi. I так буде весь вiк... Зiв'яне краса, стане вона такою, як
старшi Iсламовi жiнки, i тодi... невже лише злоба i заздрiсть будуть їй
єдиною насолодою в цiй пишнiй тюрмi?
I з глибин пам'ятi зринала iнодi просьба-молитва, яку почула колись
бiля Успенського собору: "Пресвятая богородице, спаси нас", - i вбивала ту
згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотнi страдних облич, якi
просили в свого бога рятунку... Нi, нi, вона не просить рятунку нi в кого,
сама ж хотiла такого щастя.
А молитва билась, здушена, i скиглiла, вiддаючи болючим щемом.
Iшли роки... Серед сумовитої краси, замкненої, ув'язненої, залишеної
самiй собi для милування. Чотири високi стiни, басейн, витоптанi стежечки,
i кожнiй куца дорога - весь свiт. А був же колись Узенчик у широкiй долинi
мiж горами i бiгти можиа було поруч iз ним, куди очi глядять, i були
колись запашнi чаїри, i казковi ночi, i гейкання юного чабана серед
гiрського привiлля...
У ханському дворi щодня багатолюдне. Iслам-Гiрей завiсив меч.
Iслам-Гiрей торгує.
Десь там, при дворi польського короля Владислава Четвертого - хановi
про це вiдомо вiд купцiв - треться венецiанський посол Тьєполло, намовляє
вдарити Порту в найболючiше її мiсце - Крим.
Король трактує потаємно з козаками, герой Дюнкерка Iхмелiскi погодився.
Тугай-бей стягає свої сили до Перекопу, але тривога даремна. Тьєполло
чомусь виганяють iз королiвського двору, Хмельницького переслiдує шляхта,
вiн утiкає на Сiч.
Iслам-Гiрей торгує. Козаки чайками i возами везуть до Перекопу тютюн,
збiжжя, олiю, мiняють своє добро на саф'ян, єдваби, вино i сiль. У