Iваничук Р.. Мальви

Iслам-Гiрей поволi i проникливе придивлявся до облич своїх вимогливих
радникiв, зупинив погляд на Тугаєвi, i просвiтлiли ханськi очi. Нi, не для
пiдкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна - саме воїна, а не
бея, - вiн знає ще з того часу, коли командував вiдбудовою Ор-капу.
Подумав у цю мить Iслам: якщо йому колись стане необхiдно рахуватися з
цими чотирма нарiжними стовпами ханства, то вiн шукатиме дружби не з
пiдступним Ширiном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з
Тугай-беєм, з Мансурових, який вродився у сiдлi, а не на м'яких перських
килимах.
Хан ступив на войлок, беї пiднесли його, взявшись за чотири рiжки, i
винесли на оббите шовком крiсло, вигукуючи:
- Коп! Iаша! [134]
Мовчки дивилися на церемонiю ханськi зброєносцi-сеймени i їхнiй ватажок
Сефер- Газi, що стояли за троном.
Беї чекали поклону хана.
Напружились мускули на Iсламовому обличчi, ще дужче випнулися вилицi i
виголена борода. Вiн не пiдвiвся для поклону, оперся головою на спинку
трону i простягнув назад руку до Сефера Газi. Той пiдiйшов, маєстатичним
жестом подав хановi сувiй паперу, Iслам розгорнув його i повiльно - слово
за словом - прочитав перший свiй ярлик:
- "Великого улусу правого i лiвого крила благородним беям, муфтiям,
кадiям i шейхам повiдомляю цим ярликом: од нинi я великої орди, великої
монархiї, столицi кримської, незлiченних ногаїв, гiрських черкесiв -
великий цезар.
Iслам-Гiрей, син Селямет Гiрея,
Великого хана найблагороднiший
радник, вповноважений i довiрений
Сефер Газi-ага".
Сiпнулася голова Ширiн-бея, губи стиснулися в злобi до синяви, тiнню
пробiгло невдоволення по обличчях яшлавського i баринського беїв, тiльки
Тугай стояв, як i перше - гордий, мiцний i непроникливий.
Iслам-Гiрей пiдвiв руку, i всi, крiм Сефера Газi, вийшли з залу дивану.
Колишнiй аталик, тепер ханський вiзир, процiдив, не рухаючись iз мiсця:
- Перший бiй виграно. Але це тiльки перший бiй. Несподiвано увiйшов до
залу ханський зброєносець сеймен Селiм - вiн три роки вiрно чекав на свого
добродiя i повелителя у свитi калги Крим-Прея - i повiдомив:
- Гонець iз Стамбула!
Скочили кутами угору брови Iслама, сховалися за повiками мишачi зiницi
Сефера Газi. Та не пiдвiвся i тепер хан, не вийшов назустрiч.
- Хай увiйде, - наказав.
Високий турок у яничарському одягу злегка нахилив голову, i тут
прошипiв Сефер-ага:
- До нiг великому хакану!
Збентежився султанський чауш, обличчя його побагровiло, вiн поклонився
нижче, але на колiна не став. Промовив:
- Iменем сонця свiтiв султана Iбрагiма повелiває тобi великий вiзир
Муса-паша...
- Муса-паша? - схопився руками за поруччя крiсла Iслам-Гiрей.
- ...повелiває вiдправити свої вiйська на Україну чи то Московiтiю i
доставити у Стамбул чотири тисячi невiльникiв для чотирьохсот каторг, якi
потрiбнi для вiйни з Венецiєю. А ще велить вислати сорок тисяч вiйська пiд
високу його команду. З цим передаю тобi султанськi подарунки, - чауш
поклав до нiг хана кунтуш i шаблю.
Нарочито лiниво пiдвiвся Iслам, одягнув кунтуш тiльки в один рукав, а
на шаблю й не поглянув. Сказано знiченому вiд такої зневаги гiнцевi:
- Нiчого не вiдаю я нi про вiйну з Венецiєю, анi про її причини. Два
тижнi тому благословив мене на престол богоподiбний Iбрагiм, а до ворiт
Баб-i-сеадет супроводжував мене не Муса-паша, а великий вiзир Аз-зем.
Доповiдай менi, що трапилось у Портi з волi аллаха.
Гонець доповiдав покiрно, вражений незалежнiстю i пихатiстю хана:
- Аллах бачить усе i не простить тим, якi не розумiли свого щастя.
Проклятий Замбул, хай почорнiє його лице, купив з вiдома Аззем-пашi у
капудана галеру i поплив на нiй до Мекки з краденим у султана добром. Бiля
Родосу на галеру напали мальтiйцi, захопили її, а потiм зупинилися на
перепочинок бiля берегiв острова Кандiї [135]. Венецiанцi дали зрадниковi
притулок, а султан, вiдвага i непомильнiсть якого вiдома усiм краям,
виповiв вiйну Венецiї.
Iслам-Гiрей слухав, сперши голову на руку. Немає Аззем-пашi. Добре чи
погано? Може, й добре. Iбрагiм ще дурнiшим i безпораднiшим стане. Вiйна з
Венецiєю. Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо кровi турецької
виллється немало. Що вiдповiсти гiнцевi? Вiдмовитися виконати перший
султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, - ризиковане. Iти на
Московiтiю, якiй ще Мухаммед дав шертну грамоту [136], невигiдно. На
Україну? Нi, України чiпати зараз не треба. Тепер козацтвом зацiкавилися
Англiя, Францiя, Швецiя, Голландiя. Хмельницький здобув пiд Дюнкерком
блискучу перемогу над iспанцями, вiн ще може стати Кримовi в пригодi. А
Ляхистан не платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч султан i не
каже йти на них. А пiти треба - Крим ще не оклигав вiд голоду.
- Перекажи султановi, - сказав хан пiсля довгої на-думи, - що покiрний
слуга Iслам-Гiрей запевняє його у своїй вiдданостi i є раб i порох перед
ним. Але кримськi люди в Стамбул не пiдуть - голод у нас, чим там
поживляться? Пiдуть на гяурськi землi за ясиром для султана.
...Аж зимою верталося вiйсько Iслам-Гiрея Покутським шляхом, ведучи
поперед себе десять тисяч польсько-українського ясиру. А iз Стамбула йшли
у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив
Iслам-Гiрей за згодою Аззем-пашi, за що великий вiзир покараний на горло.
Довгою була дорога, холоднеча косила бранцiв, ремствували мурзаки i
сеймени на те, що пiсля султанської саути не залишиться їм нiчого.
За Перекопом вiдiбрали двi тисячi сильнiших мужчин для султана, рештою
почали дiлитися мiж собою. Хан послав Сефера Газi i калгу Крим-Гiрея
наглядати за розподiлом.
Невдовзi незрозумiлий гамiр, дзенькiт i стрiлянина долинули до
ханського шатра. Стали у заснiженому степу один супроти одного два ворожi
табори: мурзи на чолi з Крим-Гiреєм i сеймени - з Сефером-агою. Загримiли
литаври, понеслись мурзацькi воїни в гостроверхих чорних шапках на
сейменiв, закованих у кольчуги i шоломи. Стялися алебарди i бердишi
одвiчних-суперникiв за здобич. Загавкали пищалi i кремiннi пiстолi,
засвистiли стрiли, задзвенiли ятагани i шаблi.
Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже
сили. Мурзи оточили сейменiв i кришили їх шаблями.
- Истер! Истер! [137] - несамовито кричав хан i, наражаючись на смерть,
носився по полю. Бiй почав стихати, повернули коней мурзи i збiглися з
усiх бокiв навколо хана.
До Iслам-Гiрея пiд'їхав на конi ширiнський мурза, син гордовитого i
владного Алтан-бея, який не забув ханської зневаги пiд час коронування.
- Хане, - сказав вiн, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождевi, -
ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, пiдданi ж завжди
знайдуть собi пана. Ми згоднi коритися тобi, але ж не самозванцевi, в
жилах якого не тече й краплi благородної кровi. Вели арештувати Сефера
Газi, який, мов боягузливий тхiр, утiк iз поля бою. Ми знайдемо його. Ось
тобi готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпiти,
щоб головним агою вiйська татарського був ниций раб, який вирiс на
грабованих сейменських харчах.
Сахнувся Iслам-Гiрей: засудити до страти аталика! Вiн пiдвiв було руку,
та опустилася вона - в цю мить не мав ханської влади i повернути мiг її
лише цiною життя Сефера. Обличчя мурз були суворi й рiшучi, очi їхнi
говорили: "Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знiмемо з нього". I тодi
хановi згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя - лицаря
i пiдступного змiя. "Так ось на кому менi доводиться здiйснювати вперше
твою науку, добрий мiй вихователю!"
Ширiнський мурза подав Iсламовi записаний папiр, хан зняв iз пальця
перстень i тремтячою рукою приклав його до ярлика.
Вiддiл бейських воїнiв полопотiв степом у напрямi Кафи в погонi за
Сефером-агою.
Тодi до хана пiд'їхав володар Перекопу Тугай-бей i мовив, не
розпогiднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:
- Хане, я в десять разiв сильнiший за тих, яким ти сьогоднi скорився.
Сильнiший я зi своїми ногайцями i вiд тебе. Але не личить мiжусобитись
тодi, коли на ханський престол послав аллах мудрого вождя. Сефер-ага
перебуде лихий для нього час в Ор-капу. Така голова не повинна злетiти з
плiч. I твоя теж. Можеш розраховувати на мене, хане.
Довго Марiя чекала прийому в хана. Повернувшись iз походу, вiн не
впускав до себе нiкого. Аж у намазний день [138], коли сусiд сусiдовi
приносить хийчагу [139] за упокiй померлих душ, а перед воротами ханського
палацу роздають жебракам i циганам їжу, Iслам-Гiрей прийняв прохачiв.
З трепетом заходила Марiя до ханської канцелярiї в супроводi
мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвiдчити, що Марiя
i її дочка - правовiрнi мусульмани, що повертаються вони до гяурiв, аби
проповiдувати серед них найсправедливiшу на землi вiру.
Залишивши чарики на сходах, Марiя увiйшла до канцелярiї i впала ниць
перед ханом. Iслам-Гiрей мовчки кивнув на казнадара, що сидiв збоку за
столиком. Той велiв розповiсти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан
кивнув. Марiя висипала перед казнадаром купу алтинiв, тодi писець, що
сидiв поруч, почав писати.
- Прочитайте, - заблагала Марiя. - Не вмiю я. Писець прогундосив:

- "Жителям Мангуша Марiї i Соломiї, якi удостоїлись отримати цей
красномовний хаканський ярлик, можна пройти через укрiплення Ор-капу в
Ногайськi степи i далi, i нiхто з моїх слуг хай не чинить їм нiяких
перешкод.
Великий хан Кримського улусу Iслам-Гiрей"

Збулося! Кiнець неволi! Та невже це правда? Марiя кланялась i плакала,
вибiгла з ханського двора i щодуху помчала ущелиною до Мангуша.
- Мальво! Мальво! Соломiєчко! - кликала на своєму подвiр'ї, але нiхто
чомусь не одiзвався.
Вiдчинилися ворота Стратонового обiйстя.
- Стратоне-е!
Стратон викульгав на порiг, обличчя його було брезкле i осунуте; вiн
якось винувато розвiв руками. Тривога прокралась у серце матерi.
- Де... де Мальва?
- Я не пускав, просив, погрожував... Але вона як не при своєму
розумi...
- Та що ж трапилося?! - закричала в розпачi Марiя, i закляклi руки
звелися до горла, наче хотiла себе задушити.
- Заспокойся, Марiє... Чей же не вмерла. Приїхав сьогоднi до нас якийсь
там ханський стражник i сказав, що хан велить... не велить, а просить, щоб
Мальва з'явилася перед нього. Я нiчого не розумiю... Яким вiтром може
вiдати хан про нашу Мальву... А вона поїхала... Казала, що вернеться i все
тобi розкаже. Марiє, не бери собi того так до серця... Плачем лиха не
виплачеш. Грамоту дiстала? То завтра пiдете...
- Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О
боже!.. В ханськi наложницi моя дитина! - Вона простягнула до Стратона
руку з грамотою, хитнулася, схлипнула i непритомна впала на землю...



РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пiзнала.
Скидай з себе свої лати,
Будеш з нами панувати.
Українська народна пiсня

"Сказав пророк, хай над ним буде мир: пiдуть люди до раю по
мосту-сiрату, тонкому як волос i гострому як меч. I поведе їх Монкiр..."
Цвяхом застряв цей хитромудрий хадiс у мозку Iслам-Гiрея, i тлумачив
вiн його сам, без хафiзiв, приймав його для себе, виконував собi з нього
власну ханську тактику.
Багато днiв пiсля повернення з походу на Ляхистан Iслам не знаходив
заспокоєння для свого сумлiння.
З усiх куткiв, з-за канделябрiв, через вiкна з саду дивились на нього
пронизливi очi з-пiд прискулених повiк. Аталика прирiк на смерть! Вiддячив
за науку, за врятування з неволi, за ханський престол.
А потiм у пам'ятi сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадiс, неначе
писаний для нього. Кожну людину веде свiй ангел Монкiр по тоненькiй
волосинi риску. I тiльки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти
рiвновагу, хто може ущерблювати свою совiсть, вдається пройти по нiй у
рай. Тi ж, якi йдуть прямо, падають у джаханнам...
Прийшов спокiй до хана, а з ним дивне, блюзнiрське вiдчуття вдоволення
з перемоги над самим собою: для досягнення мети вiн зможе тепер усе
зробити. Хай прямо йдуть тi, якi мають тiльки себе i своє сумлiння. У
нього є Крим.
Довго не знав нiчого про долю Сефера Газi. Йому бракувало аталика - не
для заспокоєння совiстi, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що
зробити, щоб стати могутнiм самодержцем, щоб тамгу вiн прикладав тiльки
тодi, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ
тягнеться до грабункiв за Перекоп, а вiн знає, що зараз пiвнiчних сусiдiв
чiпати не можна. Беї тримають у своїх руках трон i вiйсько - пiти на них
тепер нема ще сили. Порта поки що мiцна...
Не приймав нiкого, навiть калгу i нурредина. Чекав вiстки вiд
Тугай-бея. Цей залiзний ногаєць стояв збоку, коли розшалiлась злочинна
битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кiнцi подав
йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в своєму безсиллi i стати
залежним вiд нього? Нi, треба вичекати...
Нарештi з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Iслама сам
Сефер Газi.
"Сину мiй, я живий, i прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти
вчинив саме так. Ти довiв, що можеш бути ханом. Однак не зловживай моєю
наукою, i аллах благословить твої намiри. Iз спiльниками будь дипломатом,
а не iудою, з ворогами будь хитрий i пiдступний, як ядуча змiя, а друзiв,
якi тобi в пригодi можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама
доля може часом помститися".
Вражений великодушнiстю аталика Iслам-Гiрей спустився iз спальних
покоїв у малу мечеть i довго молився. Потiм вийшов iз палацу сам, без
супроводу, i подався вгору понад Чурук-су в бiк Качi. Вийшов стежкою на
гору, звiдки видно було резиденцiю нуррединi_ Казi-Гiрея. Треба б
поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гiреєм,
який став: на бiк беїв. Але нi, ще рано. А може зовсiм не треба... Добре,
що Сефер Газi живий.
Повернувся i пiшов горою по гребенi до Чуфут-кале. Не хотiлося сьогоднi
заводити дiлових розмов. Минав буковi безлистi гаї i поляни з промерзлими
кущиками жовтобруньчатих ялiвцiв; з низин тягнуло весняним запахом - там
уже зеленiла трава, та й на верху хiба тiльки за копичками ялiвцiв сiрiли
клаптики снiгу.
- Сефер Газi живий! - повторив ще раз уголос. - Вiн ще повернеться до
мене, хай тiльки я змiцнiю. А змiцнiю тодi, коли народ побачить рiзницю
мiж мною i моїм попередником. Знiму вiйськовий податок, який наклав
Бегадир, вiдновлю на Перекопi торгiвлю сiллю з гяурами, хай оклигає народ,
хай наповнить животи. А тодi пiде за мною всюди, куди я захочу. Тодi
затисну в жменю Ширiнiв i Баринiв, на першому мiсцi на диванi поставлю
погорджуваного Яшлава, i стане вiн моїм вiрним псом. А Тутай-бея назову
другом. Людськi скарги вислуховуватиму на вулицi i не шкодуватиму своїх
щедрот. А тодi скажу туркам: "Додому йдiть з усюдiв: з Кафи i з Ахтiара, з
Судака i Керчi!"
Бадьорий настрiй охопив Iслам-Гiрея. Згадалися молодi роки, польський
полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, i враз рвiйною хвилею
вдарився в серце спогад... "Ти - хан". Хто сказав цi два короткi слова, що
напророкували нинiшний день?.. Вiн i Сефер їдуть з Акмечетi до Бахчисарая
вiддати останню шану покiйному Бегадир-Гiреєвi. Сефер Газi навчає молодого
Iслама державного розуму. А назустрiч - дiвчина, струнка, тоненька, ще
дитина, i прекрасна, як пуп'янок тюльпана на свiтанку. "Ти знаєш, хто я,
дiвчино?" - "Знаю, ти - хан..." Звiдки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою
себе назвала. I вiн пообiцяв її знайти, коли стане ханом. Та це було
давно... Можливо, дотепер i замiж вийшла. Але вiн обiцяв, його обiцянка
мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати її
i хоч подякувати... Так, у намазний день вiн прийме прохачiв, а Селiма
пошле по неї. Хай зажадає вiд хана, чого сама хоче.
...Пiсля обiду намазного дня Iслам-Гiрей нарядився в легкий одяг воїна
i в дивно молодечому настрої, наче й не тяжiв над ним тягар ханства,
скакав на конi до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з
Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав її Селiм? - думав дорогою. - I що
сказати їй, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажає, щоб хан
виконав колишню свою обiцянку?" При цiй думцi нiжне бажання, якого давно
не знав, пройняло тiло. Наче юнак, скочив Iслам-Гiрей з коня i рвучко
увiйшов до селямлика, розсунувши портьєри обома руками.
Посеред кiмнати стояла дiвчина. Чорнi брови збiглися до перенiсся, вiд
скронь до пiдборiддя спливала молочна блiдiсть i ще краще вiдтiнила
смоляне волосся i темно-синi очi.
Стояла з вiдкритим обличчям, непорушна, злегка тремтiла. До неї
пiдходив той суворий i гордовитий хан, що недбало кидає людям на голови
мiднi монети. Ой, нi, не вiн... До неї ступав той самий лицар, якого
колись зустрiла в Ашлама-дере - з мужнiм обличчям, гострим гарячим
поглядом, з випнутою вперед бородою...
Iслам-Гiрей торкнувся долонею до її лиця i проказав, ласкаво
усмiхнувшись:
- Я не можу впiзнати тебе, красуне, хiба по твоїх очах, що синi, як
води дарданельськi. Бачиш, сповнилося твоє вiщування, i я готов сплатити
тобi борг.
- Мiдними монетами? - тихо спитала Мальва.
- Я зроблю все, що тiльки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобi не
обiцяв... - Iслам торкнувся в хвилевiй задумi пальцями до бороди... - Я
сказав тобi тодi...
- Ти сказав: "Будеш моєю третьою, але першою дружиною, " - докiнчила за
нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей.
- Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? - спитав Iслам,
вражений безпосереднiстю дiвчини.
- Не знаю, не розумiю...
- Ти б погодилася стати моєю дружиною?
- О, так! Як же iнакше? Я ждала i вiрила, бо цi слова сказав менi
лицар. Тiльки мама нiчого не знає... Хан повернувся до дверей.
- Селiме! - гукнув. - Скачи в Мангуш i привези сюди її матiнку. Скажи
їй: хан до нiг кланяється матерi найчарiвнiшої у свiтi красунi i просить
прибути у свої покої...
Ним опанувала пристрасть справжньої любовi, якої не знав досi.
Вiн схопив на руки Мальву i пригорнув її до себе. Вперше в життi
вiдчула Мальва мiць i солодкiсть чоловiчих обiймiв. Iнстинктивний жiночiй
протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена i
спрагла, як тодi - у снi на Чатирдагу.
- Ти хан великий i могутнiй... Та я скоряюся тобi не тому, що ти хан. Я
люблю... Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремi...
- Не бiйся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябiн [141].
Повернувся Селiм. Вiн був не такий, нiж перше. Очi, в яких завжди
свiтилися вiдданiсть i готовнiсть у кожний мент умерти за хана,
заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.
- Хане, - сказав вiн. - її мати... вмирає. Зойкнула Мальва, прожогом
кинулась до виходу i погналась ущелиною.
- Мамо-о!..
Миготiли рiзнобарвнi плями перед очима; все, що сталося сьогоднi,
здавалося тепер їй сном, а дiйснiсть прийшла страшною вiсткою: мати
вмирає. Через неї, через неї... через неї...
Вбiгла в хату. Стратон стояв бiля постелi чорнiший вiд ночi, вороже
глянув на Мальву.
- Ти заплатила їй за все. I за своє народження, i за те, що не дала
тобi загинути в цiй страшнiй неволi...
- Вмерла?! - скрикнула Мальва i припала до матерi. - Вай, вай анам!
[142]
Марiя розплющила очi, кволо прошепотiла:
- Ти тут, дитино?.. О Соломiєчко моя. Не плач, не плач, я... я не
хвора, тiльки'серце не послухалося чомусь. Скiльки воно витримувало... Я
завтра встану. I ми пiдемо на тихi води... на яснi зорi... О, як я чекала
цього дня! Грамота у нас є, ми вiльнi... Чому ти йшла до них, дитино?
Мальва впала перед матiр'ю на колiна i чолом притулилася до її шорсткої
долонi.
- Мамо, чуєте, мамо... - Марiя пiдвела голову. - Ти вислухай мене. Я
чекала його... Хiба я могла знати, що цим завдам тобi горя? Я полюбила
його ще малою, вiн тодi не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала,
я не вмiю тужити за тим, що ти, хоч i хотiла. Я не знаю тих ясних зiр i
тихих вод твоїх. Вони в мене тут - у долинi Узенчика, на верхах Чатирдагу,
на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий
менi, бо вiн твiй. I якщо хан мене любить, хiба вiн пiде плюндрувати землю
моєї матерi? Я люблю його, мамо. I ти не губи мене своїм краєм так так
само, як мiй згубив тебе...
Мальва ридала i цiлувала Марiїнi руки. Марiя пiдвелася, спершись на
подушку лiктями, їй у головi не вмiщалось, що той самий хан, перед яким
вона сьогоднi лежала ниць на землi, має стати її зятем. Тут щось не так...
Вона - полковничиха Самiйлиха - ханська теща? Роздивилася по хатi,
заглянула Стратоновi у вiчi, чекаючи вiд нього поради. Але вiн не вiдповiв
на її нiму просьбу. Рудi брови опустилися аж до повiк, i докiр тьмянiв у
його блiдуватих очах.
- О Iсусе, що я наробила! - схопилася обома руками за волосся i
забилася в розпачi на постелi.
У п'ятницю перед обiдом iз Мангуша виїхала крита шаламаджею [143],
замаєна пальмовим вiттям кантара. Спереду сидiв молодий погонич,
погейкував на п'ять пар гладких бiлих волiв i розкидав у натовп, що
висипав iз Мангуша i Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвистi хустинки.
Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах i чонгарах [144].
Весiльна процесiя зупинилась перед лiтнiм ханським палацом, їй
назустрiч вийшов сам Iслам-Прей у соболинiй шубi. Вiн пiдiйшов до кантари,
розсунув шовковi завiси i винiс на руках молоду, закутану в золоту
фередже, закриту яшмаком iз рожевої турецької кисеї. Пiд музику, гамiр i
вигуки вiн пронiс її мiж рядами людей i зник за воротами палацу.
Постояли мангушцi i розiйшлися - здивованi, заздрiснi, а деякi з
надiєю, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва.
Нi Марiя, нi Стратон не проводжали весiльну кантару, не бенкетували на
доччиному весiллi. Сидiли зi своїм чорним горем у Стратоновiй свiтлицi,
такiй тихiй-тихiй, мов по покiйнику.
Сiм веж Ор-капу навiки зачинилися перед Марiєю, пересунулися з
Перекопу, i зупинилися непройденими горами довкола Марiїної домовини над
долиною Узенчика.
Дотепер цих скель не помiчала Марiя. Адже бiля їхнiх стiн жило тiльки
її тiло, працювали тiльки її руки на грiш, а душа, а надiя були далеко
поза ними, тому скелi не гнiтили. Нинi ж вони зiйшлися, стулилися бiлими
ребрами, загородили той вузький прохiд, яким довгими роками мандрувала з
Мальвою у край веселий...
Двi гори: Анам-каяси i Балан-каяси... Гора-мама i гора-дитина. Колись,
кажуть старi татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки
розбiйник, i пiшла Зюлейка йому назустрiч. Побачила це мати i закричала:
"Краще камiнням станьмо!" I перемiнилися обидвi на скелi.
О, якби мала тепер Марiя таку чарiвну силу!
Не втiшив її ханський багатий агарлик - плата за наречену. В десятикрат
повернулися Марiї тяжко заробленi грошi на грамоту. Та кому тепер вони
були потрiбнi?
Минув тиждень, другий, i вибралася стара мати, ханська теща, до палацу
провiдати дочку. В чорному i чорна на обличчi, мов тiнь людська, пiдходила
до зачинених залiзних ворiт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломi, з
бердишем у руцi.
- Куди, стара!
- Я до дочки, - сказала, блукаючи поглядом по землi. - Вона дружина
ханська.
- Ти? Мати Мальви-ханим? - здивувався стражник, i тепер пiдвела на
нього очi Марiя. Довго дивилася на воїна i вже забула, чого прийшла. Десь
вона бачила це бiляве обличчя, колись воно майнуло повз неї i дивно
стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тодi, коли покiйний хан
Бегадир вирушав на Азов, а вони обидвi з Мальвою вперше мандрували в гори,
тiкаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що
береже матiр божу на скелi Успенського собору. Тодi Марiя не бачила його
очей, а тепер вони дивилися на неї холодно i неприступно, але такi
знайомi, такi знайомi. Боже, це ж Мальвинi очi!
Вражена неймовiрною здогадкою, пiдступила Марiя, простягнула руки, i
зiв'яли вони.
- Ти - мати ханим Мальви? - спитав ще раз сеймен Селiм, уже м'якше, та
все ж з недовiр'ям.
- Так, так... - шепотiла. - А ти, хто ти? - запитувала i слабла. - Хто
ти?
- Не годиться воїновi на службi з жiнкою розмовляти, - суворо вiдповiв
Селiм, але не зачиняв ворiт, стояв скований безумним поглядом цiєї
незнайомої жiнки. - Добре, - сказав по хвилинi, - я доповiм кизляру-азi,
що до ханим прийшла її мати.
- Хто ти? - не чуючи його слiв, допитувалася Марiя. - Ради життя твоєї
матерi, скажи, хто ти?
- Я не маю матерi. В мене не було її... - вiдповiв, i сум промайнув по
суворому обличчю воїна, промайнув тiнню хмаринки i щез.
- Хто ж народив тебе на свiт? Чей же мусив хтось тебе на свiт народити!
- скрикнула Марiя, i вiдступив за ворота збентежений Селiм. - Нi, нi! Не
зачиняй, благаю! - впала на колiна Марiя. - Скажи менi тiльки одне: звiдки
ти прийшов сюди?
Селiм пiдвiв її з землi, мовив лагiдно:
- Ти хвора розумом, жiнко, i йди собi. Не змушуй мене кликати євнухiв,
щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дiтей своїх шукаєш, їх
тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селiм, а моя харт-ана
- стара циганка Емiне з Салачика. Тут немає твоїх дiтей.
- Але ж ти не циган, ти бiлий! - вчепилася Марiя за кiльця зачиненої
брами.
Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовiльно приспiшувала крок,
пiдбiгала, минала грецькi та вiрменськi крамнички, не чула вигукiв
крамарiв, наштовхувалась на жiнок, що квапились на базар до Салачика, i
зупинили її циганськi лiп'янки, шатра i чорнi отвори печер у скелi.
- Скажiть, де живе стара Емiне? - чiплялась до людей. - Де Емiне живе?
Показали їй на крайню печеру.
Поморщена, з розпатланим сивим волоссям вiдьма вийшла з печери i
наставила кiстлявi пальцi, нiби хотiла ними вчепитися в обличчя непроханої
гостi.
- Чого шукаєш тут? - просичала.
- Ти, Емiне? - спитала Марiя, i в пам'ятi спливли циганськi табори на
околицi села; зойкнув у грудях старий, забутий уже бiль, вiд якого
божеволiла Марiя, коли пропав iз саду маленький Семенко.
- Я не ворожу бiльше, - забулькало в горлi старої. - Iди, - показала
рукою на вхiд до печери. - Там донька моя...
- Нi, нi, я не по ворожбу прийшла... Але в мене є грошi, i я заплачу
тобi... Скажи, звiдки в тебе взявся той парубок Селiм, що в хана служить?
Збентежено забiгали очi в старої i зупинились. Проштрикнула вона
недовiрливим поглядом Марiю i повернулася не вiдповiвши.
Марiя схопила циганку за руку.
- Я золото маю, Емiне! Скажи, ти з України привезла його?
- Ми люди кочовi i всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звiдки
той хлопець, якого хан купив у мене. Марiя вiдв'язала вiд шиї мiшечок.