Iваничук Р.. Мальви

Що ти так плачеш, о соловiю?
Чи ти покинув там свою кохану,
Що ти так плачеш, о соловiю?

Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, i майнула в Iбрагiма
думка засадати його фруктовим садом, в якому гiлля вгиналось би вiд
помаранч, цитрин i криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної
людини, якою не був нiколи, в душi пробуджувався мрiйник; залюбувалися
молодим султаном нiмi карлики, що тихо ступали за ним на респектнiй
вiддалi.
Хто знає, ким могла б стати ця пересiчена людина, якби вийшла за мури
саду i не поверталась бiльше сюди нiколи. Може, садiвником, може,
пастухом-пiснярем? Але був вiн з роду Османiв, тому тiльки двi долi
вписалися в книгу його життя: доля в'язня або царя. А третьої аллах не
послав.
Та про це не думав Iбрагiм. Вiн торкнувся пучкою до волохатого джмеля,
джмiль забурчав i знову вперто лiз до маточки троянди по краплю нектару.
Посмiхнувся Iбрагiм: кожному щось належиться у цьому свiтi, навiть
найменшiй комашцi. Ось вона протестує, свариться, добивається свого...
А що йому належиться? Вiдiрвалась рука вiд квiтки, на мить застигла,
джмiль полетiв на iншi квiти. Задумався Iбрагiм. Коли ж джмелевi дається
крапля нектару, то йому, султановi, певно, набагато бiльше. Адже вiн -
людина. Так, i тому його нектаром стала прекрасна Тургана. А чи тiльки
тому? А хiба належала б йому найкраща жiнка свiту, якби вiн був пастухом
або садiвником, а не Iбрагiмом з роду Османiв? Шпигонув сумнiв: тож нещирi
були пестощi Тургани... Нехай i так, але належаться йому одному, бо вiн не
звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару - це не тiльки щастя й
розкiш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад i стрепенувся вiд здивування: карлики - Iбрагiм навiть
не сподiвався, що вони йдуть за ним слiдом, - впали ниць додолу, вiд
одного лише султанського погляду впали! Видно, має вiн таки ту владу, i
все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез, було найсправжнiсiнькою
правдою!
Iбрагiм ступив до карликiв, i вони дрiбно позадкували - це сподобалось
султановi. Але мiзернi людцi, що лежали бiля його стiп, видались йому
надто малими, його влада повинна бути набагато сильнiшою. "Як переконатись
у цьому?" - мiркував султан. Глянув на високi мури, повiв очима по алеях i
в безпорадностi плеснув у долонi.
I тут сталося чудо.
З дверей гарему бiг церемонiймейстер. Капу-ага, задиханий, вклякнув
перед султаном на колiна. Дивився Iбрагiмовi в очi i чекав наказу. Iбрагiм
нерiшуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага голоснiше - мчав уже
алеєю начальник султанського почету, алай-чауш, i схилився до пояса.
Iбрагiм продовжував плескати в долонi, цей жест повторював за ним
капу-ага, з нiр палацу вибiгала прислуга, i здивувався султан, що її так
багато. Перед ним стояли - хто схилений у пояс, хто на колiнах, хто лежав
пластом на землi - який у кого чин: яничари, спагiї, бостанджi i капиджiї
[95], одежничi, сокольничi, кублодержцi, стрем'янники, меченосцi,
поясничi, кухарi, нiмi, городничi - сотнi вiрнопiдданих людей оточили його
одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне вiн ще i ще, й сотнi разiв - уся
iмперiя пiднiметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
Iбрагiм вiдчув, як мiцнiють його мускули, випрямляється мiзерне тiло,
сповнюється гордiстю понiвечена душа - покора цих людей дала йому
впевненiсть i силу. Вперше за час свого султанства вiн прорiк нiким не
пiдказанi слова. Спочатку тихо, та щодалi смiливiше, врештi, голос його
лунав серед стiн палацiв:
- Я - володар трьох частин свiту, п'яти морiв, сторож святих мiст Мекки
i Медiни, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!
- Так, ефендi! - вiдповiли йому хором.
- Амурат загинув тому, - продовжував Iбрагiм, - що був вiн боягуз i
бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетнiший, наймудрiший... - i
тут запнувся султан. А що, коли на це блюзнiрство вiдповiдять мовчанкою
або хтось скаже: нi! Що тодi?
- Наймудрiший з усiх султанiв! - докiнчили за нього.
Здалось йому, що над ним засiяв ореол небаченої могутностi, вiн смiливо
ступив уперед. За Iбрагiмом поверталися слуги i падали ниць. I подумав
султан: пройде вiн отак пiшки через усю Анатолiю i Румелiю, всi народи
впадуть так само перед ним на колiна.
А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав iз
них нiкого, тiльки одна пара очей проймала його вiдданiстю,
запопадливiстю, благанням. Це були очi Замбула.
Султан змахнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всi, i
залишився перед ним тiльки потворний кизляр-ага. Крiзь загратовану жовтими
зубами яму рота поплили цiлющi слова:
- Зiрко блискуча, що очi заслiплює, високий царю над царями, що тримаєш
у руках своїх цiлий свiт, я вiтаю тебе!
Нi, нi, то не був театр Кара-гез. Вiн, Iбрагiм, томлячись у тюрмi, сам
не знав, хто вiн є. Це недолугий Амурат, заздрячи генiєвi Iбрагiма,
запроторив його в темницю. Але народ знав, любив i чекав на нього.
- Ти єдиний володар на свiтi, що над усiма земними царями царюєш, я
вiтаю тебе, - лилися з рота Замбула такi потрiбнi Iбрагiмовi слова. - А
якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовитi, то й тi тремтять перед
твоєю могутнiстю. Ти найсправедливiший iз найсправедливiших, крихта
неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих.
Бо заповiдав ще Селiм Явуз: рiясет - сiясет! [96]
Iбрагiм обiрвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб пiдвiвся,
сказав коротко:
- Кажи все, що знаєш.
У Замбула заблищали очi, вiн не зумiв приховати радостi маскою
смиренностi. О, як тiльки вдасться виконати доручення Hyp Алi, Замбул
стане найбагатшою людиною в свiтi. Яничар-ага обiцяє галеру золота зi
скарбницi Едiкуле, якщо не стане великого вiзира Аззем-пашi. Вiзира, що
держиться уже при двох султанах, найсильнiшої в iмперiї людини.
Найголовнiше - посiяти в султана пiдозрiння, а далi ланцюг недовiр'я
обсотає вiзира i стиснеться врештi навколо його шиї. Хай стає на його
мiсце Hyp Алi чи сам шайтан - Замбуловi байдуже. Йому треба грошей, за якi
в далекiй священнiй Медiнi купить землю i в розкошах доживатиме вiку.
Кизляр-ага почав здалеку. Вiн вийняв iз рукава халата сувiй паперу i
розгорнув його. Тут були записанi iмена декого iз прислуги.
- Не всi твої слуги, великий падишаху, радi з того, що наймудрiший iз
султанiв сiв на престолi, - говорив улесливо Замбул. Вiн тицяв пальцем
проти iмен, а Iбрагiм байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей,
яким пiсля обiду зiтнуть голови на султанськiй конюшнi.
Замбул смiливiшав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Вiн
згорнув сувiй, ступив кiлька крокiв назад, не зводячи погляду з Iбрагiма.
- Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?
- Гнiв мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав би бiльшого
щастя, як умерти вiд його руки. Великий вiзир Аззем-паша...
Султан насторожився, i це не пройшло повз увагу головного євнуха.
Замбул опустив очi, замовк. Чи не забагато вкусив сьогоднi?
Iбрагiм згадав, що вiн уже десь чув подiбний пiдозрiлий натяк на
великого вiзира. "Слухай добре, що говорить Аззем-паша..." Так, цi слова
сказав Замбул на галереї в залi дивану. Що вiн знає про Аззем-пашу? Вiзир
готує змову? Але ж досить султановi плеснути в долонi, i вiзира не стане.
А хто тодi стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алi?
Hyp Алi... Вiн визволив Iбрагiма з тюрми, так. Але вiд його рук загинув
Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Iбрагiм
не зможе заплатити другий, третiй раз по п'ятсот пiастрiв на орту, хто
захистить тодi його, якщо не буде Аззем-пашi?
Пiдозра, та зовсiм не та, яку хотiв викликати Замбул, пройняла мозок
Iбрагiма. Чи не хочуть яничари на чолi з Hyp Алi зробити його своєю
iграшкою не тiльки на день коронацiї, а й на весь час царювання? З
допомогою Замбула...
Iбрагiм уперше вiдчув, як його огортає повелительський гнiв. Блiде
обличчя налилося кров'ю, пiдступив до тремтячого євнуха.
- Що знаєш про нього?
- Вiн... вiн правив державою при Амуратi i вiрний був йому. Аззем-паша
не радiв, коли проголосили султаном тебе...
Про це догадувався Iбрагiм ще тодi, коли великий вiзир не надто поштиво
пiдказував йому, хто до нього виголошував такi ж промови. Ненавидiв його,
так. Але знищити нинi керiвника держави було б рiвнозначним стяти собi
самому голову.
- Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднiшню невiрнiсть моїй особi?
- Нi, нi... Я нiчого не знаю...
- А хто тобi нарадив викликати в мене пiдозру до великого вiзира? -
крикнув Iбрагiм i простягнув уперед руку, наслiдуючи позу Сулеймана
Пишного.
Замбуловi вiдлягло вiд серця. Iбрагiм вправляється. Султан ще не став
султаном. О, Замбул знає справжнiй гнiв падишаха! Щоб витримати гру до
кiнця, кизляр-ага в удаваному жаху впав i почав повзати по землi,
лепечучи:
- О, прости, великий!.. Я сам... З безмежної вiдданостi тобi. Амурат
поводився зi мною гiрше, нiж iз собакою, валiде погорджувала мною - все це
лише через те, що я висловив свiй жаль за молодшим братом Амурата, коли...
А великий вiзир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною
мовчанкою в той час, як увесь Стамбул, весь край трiумфував.
Обличчя Iбрагiма подобрiшало. Вiн ще був вразливим на ласкавi слова, бо
ж небагато днiв минуло вiд тюремного кiбеля до трону. Якщо Замбул
спiвчував колись Iбрапмовi, то тепер стане його вiрним псом. Султановi
потрiбнi слуги. Плескати в долонi вiн навчився, виконуватимуть накази
довiренi люди.
- Живи, Замбуле, - промовив. - Ти нинi отримаєш вiд дефтердара
подарунок за вiрнiсть. Та якщо хоч у помислах затiєш зраду, не сподiвайся,
що це сховається вiд мене. I тодi я накажу викинути твою голову за ворота
сарая... А тепер поклич великого вiзира. Я чекаю на нього.
Iбрагiм хвилювався, очiкуючи приходу Аззем-пашi. Нинi вiдчув свою владу
над слугами, як же вiн повинен повестися з розумом держави? Що в нього є
проти цiєї сильної людини? Шовковий шнурок, ятаган?.. Але ж на цю зброю ще
не прийшла пора. А що бiльше?
Захоплення владою минало, щохвилi зростало нервове напруження,
лоскотали в горлi iстеричнi спазми, вiн ладен був закричати: "Вiдiйдiть,
робiть що хочете!" Згадався вранiшнiй душевний спокiй, i захотiлось
вибiгти в сад, геть звiдси, геть назавжди! Ходив по тронному залу, ламав
кiсточки пальцiв i... наткнувся на сивобородого чоловiка з розумними
очима. Дивна усмiшка, як у батька, що поблажливо дивиться на розсерджену
дитину, заграла на губах великого вiзира i вмить сховалася у вусах i
бородi.
- Слухаю тебе, султане.
Iбрагiм затупотiв ногами i, стискаючи кулаки, завищав:
- Я примушу, примушу всiх слухатись i повзати передi мною на землi!
Чуєш, я примушу!
- Не розумiю твого гнiву, о султане, - спокiйно вiдповiв вiзир. - Хiба
хтось iз державних мужiв устиг уже виявити непослух твоїй особi?
Iбрагiм сiв на трон, витер хусткою пiт iз чола. Йому було соромно за
свiй хлоп'ячий вигук, хотiлося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та
знiтився перед поглядом Аззем-пашi, зрозумiв, що позувати перед ним було б
ще смiшнiше.
- Ти моя права рука, - заговорив спокiйно, - та замiсть допомогти, я
чую вiд тебе тiльки вщипливi зауваження i, якщо хочеш знати, вiдчуваю
погорду до особи султана.
Аззем-паша опустив голову, i зрадiв Iбрагiм, що кориться йому нинi й
великий вiзир. Та не слова покаяння донеслись до вух султана, а рiч, яка
примусила б кожного в Турецькiй iмперiї задуматись, насторожитись,
злякатись.
- Держава наша набагато бiльша, нiж султанський палац, Iбрагiме. А тому
дорога вона не тiльки родинi Османiв, а кожному турковi. Мiцно зшив нашу
державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман
Законодавець. Та крiзь дорогi шати видно, як розлазяться шви. I болить за
те менi сива голова. Султани мiняються, держава залишається. А хто ж дбає
про неї, як про свiй власний дiм? Яничари, якi деруть iз неї лико i
журяться тiльки своїми власними вигодами, прикриваючись вiрнiстю султановi
i корану?
- Що ти говориш, Аззем-пашо? - насторожився Iбрагiм. - Не смiй проти
яничарiв... То устої...
- А якщо тi устої не витримують бiльше проби часу, султане, то чи не
краще їх викинути на смiття i поглянути, що роблять iншi народи? Нi, ти не
лякайся... Це тiльки думки мої...
Iбрагiм заспокоївся. А, це його фiлософськi теревенi. На твоє, вiзирю,
i на моє життя вистачить того, що є... А прийдуть iншi, хай думають...
- Але я повинен тобi розповiсти, - продовжував Аззем-паша, - не про
свої мiркування, якi сушать мозок, а про iнше, що є важливим на нинiшнiй
день. Скарбниця порожнiє, а думати треба, звiдки дiстати грошей, щоб не
пiти завчасу на жебри до сусiдiв. Якщо ти будеш так платити i далi
яничарам, то швидко нам доведеться зривати золотi написи з тюрбе султанiв.
Iбрагiм напружено думав, що вiдповiсти вiзировi, щоб блиснути перед ним
розумом, i несподiвано засмiявся, переможно, злорадно:
- Великий вiзирю, дав тобi аллах гадючий розум, а хитростi змiя
пошкодував. Бо знає i дитина: джiхад дає турецькому народовi й султанськiй
скарбницi золото! Азов не взятий, вiйсько нудиться, а ти квасишся в
роздумах, невгодних нi боговi, нi султану.
- На Азов пiде похiд. Наступного року, весною, я пошлю туди султанське
i ханське вiйсько. Та не в тiм рiч, султане. Вiд перемоги чи поразки пiд
Азовом не змiниться становище. Треба подумати, чому нема прибуткiв iз
глибин нашої iмперiї. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильнiсть
пiдданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли
народовi стане краще жити за рахунок грабункiв, то вiн дякуватиме не тобi,
а твоєму вороговi.
Iбрагiм позеленiв вiд лютi. Цей старець розмовляє з ним, як iз отроком.
Та, на щастя, спливла в султановiй пам'ятi стара приказка, i вiн випалив
її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:
- Сказав пророк: "Головi думати, рукам виконувати, а язиковi хвалити
бога". Султан подумає, пiдданi виконають, а iмами випросять в аллаха для
нас удачу. Можеш iти, вiзирю.
Аззем-паша поклонився i мовив:
- Хороша приказка, Iбрагiме. Та велика жура, коли хвалять бога всi,
навiть тi, якi не вiрять у нього, рук для працi малувато, а голiв, щоб
думати, не дарував нашiй добi аллах.
Вiн не дивився, як подiють його слова на падишаха. Повернувся i вийшов,
несучи гордо голову. Знав - недовго її носити. I було дивно байдуже. Що з
неї за хосен, коли вона уже не в силi допомогти його державi, яку вiн сам
споруджував, змiцнював, вiрячи в її велике призначення на землi.



РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Коли чуєте крик ослiв,
просiть захисту в аллаха,
бо осли кричать тодi,
як побачать шайтана
З хадiсiв

Рокiв тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село
Мангуш i поселилися в печерах Марiянполя навпроти Успенського собору бiля
Чуфут-кале. Предковiчну церкву Успенiя пресвятої богородицi вони назвали
кримським Афоном, спровадили сюди священикiв i ченцiв, а тодi потягнулись
до неї всi християни Криму. Ба й хани ставилися до святого мiсця з
забобонною богобоязливiстю. Ходили чутки, що деякi, лаштуючись у похiд,
ставили бiля iкони Марiї свiчку.
Грецькi папаси [97] розповiдали, що заснував собор апостол Андрiй,
зупинившись у Криму по дорозi з Синопу в Скiфiю. Проповiдник Христової
науки, який опiсля на днiпровських горбах поставив хрест i провiстив
благодать на скiфських землях, заїжджав у Херсонес, охрестив його i, йдучи
далi на пiвнiч, побачив поблизу нинiшнього Бахчисарая печеру, вириту
пiдземними водами. Над печерою на скелi вiн повiсив чудотворну iкону
богоматерi i освятив мiсцевiсть.
Ходить по людях легенда, що в печерi тiй жив змiй, який пожирав дiтей з
довколишнiх сiл. Виповз вiн подивитися, що за вiдчайдушна жiнка поселилася
по сусiдству з ним, з iкони глянула на дракона живими очима Марiя, i вiн
здох вiд її погляду Минали столiття, скеля обросла лiсом, i забули люди
про iкону. Аж якось один пастух iз Бiасали, де теж християни живуть,
натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зi скелi й понiс до себе в
колибу. Вранцi прокинувся - нема iкони. Пiшов знову до скелi - висить
вона, як i вчора, нiби й не знiмав нiхто. Здивований юнак розповiв про цю
пригоду мурзi, в якого служив. Три рази знiмав мурза зi скелi iкону, три
рази вона поверталась на своє мiсце. Тодi увiрував татарський багатiй у
християнське чудо, одягнув рясу i заснував у печерi церкву.
Греки впорядкували собор i проголосили вiдпуст у день успенiя святої
Марiї, а Мангуш опустiв.
Та ненадовго. У затишну долину мiж горами, де дзюрчить холодний
потiчок, .приплентав кульгавий парубок Стратон - вiдпущений невiльник iз
Карасу-базара. Забрали його в ясир з України, коли ще був хлопцем. Йому
пощастило. Через кульгавiсть не взяли Стратона нi в яничари, нi на галери,
купив його на базарi багатий баринський бей до коней. Грошей заплатив за
невольника мало, а взяв собi робiтника з золотими руками. Мабуть, вiн таки
вродився конюхом - погладшали, побуйнiшали бейськi аргамаки з добрих рук
Стратона. Крiм цього, вiн знав столярську справу - вiд батька навчився, а
вiд матерi - ворожки - пiзнавати цiлющi зела.
Напевно нiколи не бачив би Стратон волi, якби не щасливий випадок.
Захворiв у бея син - єдиний його спадкоємець. Коли вже всi знахарки
прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон i сказав, що вилiкує
хворого, але в заплату зажадав волi. I сталося диво: видужав баринський
спадкоємець вiд чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення на Україну навiть не мрiяв Стратон. Пропав кiнь, то й
узду кинь... Його домiвку на очах зруйнували, старих батька i матiр убили
- до кого вертатися? Дехто утiкав, пробираючись через Сиваськi болота, та
Стратон навiть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тiєю
волею, що має. А тут не пропаде - все вмiє робити.
Пройшов степи, нiде не знайшов мiсцини, де б мiг заховатися вiд злого
ока. Манили степовика до себе гори. В опустiлий Мангуш прибрiв випадково.
З грецьких поселень залишилися лише купи камiння, зарослi бур'янами, та
слiди городiв, - зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди
покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на бiлу скелю, що
виднiлась над рiчкою Бодраком, i подумав, що греки - нерозумнi люди. За
цей камiнь, тiльки зумiй його рiзати, багачем станеш. Та що кому...
Знав Стратон татарський земельний закон за шарiатом [98] хто оживляє
мертву землю, той бере її у власнiсть. Якщо ти викопав криницю на пустирi,
то володiєш землею на сорок крокiв i в усi чотири сторони свiту, дерево
посадив - на п'ять крокiв, а знайшов проточну воду - то аж на п'ятсот.
Потiчок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком [99], обгородив дiлянку
землi камiнням, зробив залiзний шпунт i почав рiзати бодрацький камiнь. На
дерев'яних полозах тягав його в Бахчисарай i продавав вiрменам; добротний
будiвельний матерiал помiтили татари. Небавом до Стратона в Мангуш
навiдався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому
камiнь для мечетi. Отодi посипалися грошi до кишенi: купив собi коня,
вибудував хату, i почали сюди стiкатися з рiзних кiнцiв Криму гяури.
Не забарився провiдати Стратона власник земель, що бiля Бахчисарая,
нефортунний яшлавський бей. Серед усiх кримських - найбiднiший. Ширiни
захопили родючi землi бiля Кафи i митницю кафського базару. Ширiнський бей
диктував волю хановi, i перед ним розступалися вартовi, коли в'їжджав у
ханський двiр. Мансури володiли прибутним Перекопом, Барини - невольничим
Карасубазаром, а Яшлави, притулившись бiля ханського порога, нидiли на
незаселених горбах, якi не давали прибуткiв.
Дiзнавшись про дорогий бодрацький камiнь, що його вiдкрив гяур Стратон,
вiн добився в хана ярлика [100], який дозволяв вiльним християнам
поселятися в Мангуш, а щоб невiрнi не стали надто свавiльними, наказав
довколишнiм татарам перейти в нове село.
Новий Мангуш вирiс за кiлька рокiв. Швидко появився в селi татарський
кет-худа, баскаки [101] здирали харадж i джiзьє [102] вiд господарств i
вiд виробiтку каменя - покотилися круглi алтини в скарбницю Яшлавiв, а в
Бахчисараї виростали новi будинки й мечетi з бодрацького вапняку.
Дехто йшов до Стратона вчитися каменярської справи, iншi розробляли
кожен свiй кар'єр. Татари не ходили на каменоломнi - вони волiли торгувати
городиною на бахчисарайському базарi, може, тому нiколи не було неприязнi
i сутичок мiж християнами й мусульманами. Татар у Мангушi було небагато.
Розселилися вони вперемiшку з гяурами i по-сусiдськи зжилися, наче й
нiколи не було ворожнечi мiж цими народами. Тiльки дивне диво: християни,
яким здавалося спочатку, що нiхто їх у цiй видолинi не знайде, вiдчули
себе раптом комiрниками в чужiй хатi i почали пристосовуватися до
господарiв. Умерла пiсня, що гомонiла в селi вечорами, - адже мусульмани
не виходять iз хат пiсля заходу сонця; почала стихати українська мова на
вулицi - розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже
дивилися на дiвчат i молодиць, що ходили з вiдкритими обличчями, тож,
iдучи в Бахчисарай на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не
дратувати правовiрних.
Болiла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православнi душi
- непомiтно, крадькома, без крику, i задумав церкву побудувати; може, вона
не дасть людям забути своє. I якраз, дуже до речi, появився в Мангушi
колишнiй запорозький дяк - буде кому правити богослужiння. Порадилися
старшi громадою, почали будувати гуртом. Кетхуда не перечив, та коли вже
зводили баню, вiн прискакав на конi i закричав:
- Мiнарет!
Опустилися в людей руки. Де ж то видано, щоб у поганському храмi
возводити хвалу християнському боговi? Занехаяли роботу. А потiм пiдiйшла
молода поросль, якiй уже було байдуже, якому боговi молитися. Татари
побудували на розпочатiй церквi мiнарет, i нинi з нього мулла закликає
гяурiв повертатись у магометанську вiру.
Замучило Стратона сумлiння: його ж руки приклались до небожого дiла.
Перестав торгувати каменем, iз бахчисарайськими iмамами, i заробiтки
помiзернiли. А серце стискалося вiд болю. Все бiльше й бiльше людей ходять
по п'ятницях у мечеть, а до Успенської церкви вибираються по недiлях лише
старi. Все менше й менше чути рiдну мову на вулицях, сам Стратон розмовляє
по-татарськи, хiба ото колись на престольнi свята розговiється в гостях за
пiснею. Це одне, що залишилося. Татари за пiсню не сердяться, мало того -
самi перейняли козацькi думи.
Старiв Стратон, i туга за рiдним словом, за людиною, яка б розмовляла з
ним матерньою живою мовою i йому самому не дала її забути, щораз то бiльше
в'ялила душу.
Рiч-рiчно приходили в Мангуш люди, вiдпущенi, а iнколи i втiкачi, та
все якiсь зламанi, ущербленi, зляканi. Вiдрiкались од своєї вiри, щоб не
платити подушне i харадж. Мусульманський податок - ушр - був набагато
меншим. Хотiлося iнодi Стратоновi кинути чужину, перебрести Сиваш, але
тодi згадував лядську неволю, що гiрша вiд татарської. Нема куди дiтись
козаковi...
Не сподiвався вже й не ждав: появилася в селi стомлена вродлива жiнка з
дитиною. Вона заговорила тiєю чистою, незiпсованою татаризною мовою, яку
чув ще в дитинствi. Хлюпнулись в грудях i бiль, i радiсть, туга i щастя.
Чей не все ще пропало, є ще свої люди на свiтi. Пригорнув скитальникiв,
пригостив, та й вiдмолодiв якось Стратон, наче свою рiдну сiм'ю знайшов на
вигнаннi.
Життя в Мангушi розпочалося для Марiї несогiрше. Жили з Мальвою якийсь
час у просторiй Стратоновiй свiтлицi, та не захотiла Марiя бути йому
тягарем, почала поруч лiпити собi хатину. Стратон допомагав так ревно,
нiби робив для себе. Задумувалась не раз Марiя, чому такий добрий для неї
цей ледь похилий рудовусий чоловiк, та догадатись було неважко.
Марiя посвiжiла, зацвiла останнiм цвiтом її краса, ота, задля якої
колись запорожець Самiйло покинув Сiч. Задивився Стратон на молодицю,
полюбив. I думалось Марiї, чи не доживати удвох вiку. Обох же їх звела на
чужiй сторонi та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що було
їм дороге колись. Та одна перешкода стала на завадi: Стратон не думав
повертатися на Україну. "Там каша з молоком, де нас нема", - говорив вiн.
А Марiї й подумати було страшно старiтися i вмирати в Криму.
Марiя дозволила йому прийти до неї, втiшила його i свою самоту, та
вiнчатися в Успенськiй церквi не погодилася.
- Добрий ти, Стратоне, полюбила я тебе. Але ж я покину тебе. Ти
вмиратимеш тут, я таки на Українi.
Мальву полюбив Стратон, як рiдну дочку. Радилася з ним Марiя, як їй
бути з дитиною. На зголоднiлий грунт дитячої душi впали слова чужої вiри,
та вiра дала їй спокiй, першi дитячi радощi й хлiб. Думалось, що тут, у
Мангушi, серед своїх людей дитя забуде науку пiдступного Мураха-баби, - та
як забуде, коли майже всi розмовляють по-татарськи i в мечеть ходять.
Можна б заборонити, а рот дитинi не затулиш - скаже десь, i до кет-худи
донесеться, а тодi вже й не думай, щоб присвiдчив хановi, коли купуватиме
грамоту, що вона мусульманка. А чужа вiра й мова так мiцно запали у
свiдомiсть дитини, вона не вмiє навiть думати матiрньою мовою, хоч i
розумiє її. Iнодi хiба перекривить Стратона або Марiю i засмiється -
дивiться, мовляв, i я вмiю по-вашому.
- Помремо ми, Марiє, i все з нами загине, - сказав Стратон. - Там
ляхiвщина, тут татаризна. Умерла наша Україна...
В половинi серпня перед святом Успенiя богородицi, коли до Успенського
собору стiкалися з усiх кiнцiв Криму християнськi паломники, якось
пожвавiшав Стратон.
- Пiдемо й ми на вiдпуст, - мовив. - I Мальву вiзьмемо з собою. Нехай
почує праведне боже слово, хай дрiбненька зернина впаде в душу, колись,
може, таки проросте. Наука в дитинствi - рiзьба на каменi, кажуть iмами.
Дотепер Марiя не виходила з Мангуша, хiба оте, що зi Стратоном на
каменоломнi рiзати камiнь. Бентежна радiсть пройняла її: та невже це таки
правда, що тут, у поганському краю, є православна церква, куди вiльно
ходять люди, i священики в ризах спiвають хвалу Христовi?
- Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять в українськi села, каменя
на каменi не залишать вiд церкви. А тут, пiд самими стiнами Бахчисарая...
- Ге, то не спроста... - хмикнув Стратон. - На нашi землi вони йдуть