Iваничук Р.. Мальви

ханський двiр щодня приходять усе новi й новi торговi гостi з рiзних країн
показувати крам. Спiввiтчизник лукавого Тьєполло в коротких штанях i
панчохах вище колiн шанобливо скидає перед ханом капелюха зi страусовим
пером - що ж, будемо торгувати, венецiанцю, коли не вдалося тобi пiти на
нас вiйною.
З московiтами пiдписана шертна грамота - "бути в союзi, любовi i
дружбi, не воювати українських городiв, Давати вiльний проїзд купцям". Ось
вiн, купець в червоному кафтанi, в соболинiй високiй шапцi i саф'янових
чоботях, думно викладає iнкрустованi моржевим зубом шкатулки, соболi,
куницi, голубий песець, бiлоснiжний горностай, пухнастий бобер, ллянi
тканини. О хане, ти поглянь тiльки, що це за тканини! Купець наказує
слугам розтягнути тоненьку скатертину, виливає на неї жбан олiї. Олiя не
капає.
Хан Кримського улусу торгує i вичiкує. Вiйна мiж Туреччиною i Венецiєю
затягнулася, розледачiлi яничари невдоволенi, тремтить у своїх хоромах
юродивий Iбрапм - боїться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримовi
упоминок, вони, бач, не визнають Iслам-Гiрея, колишнього свого полонянина,
ханом.
А на Сiчi нуртує козацтво, рветься воювати зi шляхтою, жадає помсти
обраний недавно гетьманом сам Iхмелiскi, якому ляхи вбили сина.
Чи не направити б до нього послiв з шертною грамотою? Але ж - нi.
Шертувати можна з державами, а козаки - не держава. Яка зараз у них сила?
Гарячiє повiтря над Кримом. Хан вичiкує i торгує. Бо в скарбницi
порожньо, бо саугу пiдданi вiддають нерано, бо треба мати багато грошей,
щоб не мусити бiльше танцювати мiж капи-кулу i беями, мов мiж мечами.
"Чому не приходить хан?" - уже п'ятий день товклися в Мальвиних грудях
пiдозра, ревнощi i сум.
Останнього разу Iслам довго придивлявся до маленького Батира i вимовив
дивнi слова - Мальва й донинi не може второпати, чому вiн так сказав:
- Не допусти аллах, щоб заговорила в тобi, як виростеш, козацька кров.
Ще ж бо то не знати, як закiнчиш ти дiло, що я його розпочав.
Потiм глянув ув очi Мальвi i кинув ще одним словом - важко, наче ярмо
надiвав їй на шию:
- Козачка...
Так її ще нiхто не називав.
Слово це нiколи їй не належало. Може, матерi, може, Стратоновi - їй
було байдуже. А тепер вiддав його Мальвi сам Iслам-Гiрей - її муж i
повелитель - i воно враз збентежило їй душу. Козачка... I в сина кров
козацька. Докоряти почав хан.
Але ж чому стiльки днiв не приходить до неї? Заздрiснi ханськi жiнки i
бекечi вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася пiд її очима перша
зморшка пiсля того, як народила сина. Заглядала в свiчадо: нi, ще
красивiшою стала. З несмiливої тонкостанної дiвчини розцвiла пишнотiла
жiнка - так з зарошеного вранцi пуп'янка розцвiтає опiвднi лiлея, i ще
далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?

Маленький Батир заснув.
Меним оглим, яш ярем,
Меним оглим, яш ярем [149]

наспiвувала соннiй дитинi i приглядалась до чорних брiвець сина: чиї
вони - батьковi, чи, може, тi, по дiдовi, козацькi? Яку справу ти мав би
докiнчити, i чому тривожиться хан? Хто їй пояснить цi його слова? Чей не
насмiлиться сама спитати..
Вийшла в сад. За нею подрiботiв євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має
ж вона право побути хоч хвилину сама.
Пiшла стежечками до фонтана. Весняне небо нагнiталося синявою в глибоку
цямрину гаремного саду i вiдбилося в овальному басейнi - перевернуте
куполом униз. Оце i все її небо. Не бачити їй бiльше того справжнього,
великого, прип'ятого до велетенського круга землi, а тiльки це - вiдбите у
мармуровому коритi ханського фонтана.
Голубий мармур ще бiльше згущував синяву неба, тихо падали краплi i
ледь брижилася поверхня води, а на днi - побачила Мальва - застигли рибки,
що одна за одною розiгналися по жолобцi, яким витiкала з басейну вода, i
чомусь зупинилися в розгонi. Приглянулася пильнiше - тож неживi вони,
хтось так удало вирiзьбив їх у мармурi. Але чому рiзьбяр зупинив рибок
бiля входу, чому не висiк їх у жолобцi за басейном - на волi?.. Гм... А
хiба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не
вийти їм нiколи з голубої тюрми...
Для чого це придумав майстер? Навiщо дав рибкам життя у тiсному басейнi
i поставив грiзну сторожу при виходi на волю? Що думав невiдомий митець,
рiзьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе - ситого, одягненого i
скованого ханською службою або оскопленням? Про жiнок, що томляться в
гаремному раю, чи взагалi про примарнiсть щастя?
Глянула Мальва вгору, i захотiлось їй простору, неба, того неба над
Чатирдагом, де можна рукою до зiрки дiстати, де бовдуряться вiльнi тумани
i лягають на спочинок бiля печер, щоб окутати прохолодою жовтi костi
тисячi козакiв...
Козачка... А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися вiд
незчисленного вiйська Кантемира... Куриться дим, виїдає очi, душить, та нi
один не виходить здаватися в полон.
Так зримо постала перед очима казка старого Омара, дiткнулася до
зневоленого серця, зiм'яла його, стиснула. Вiд пекучої туги защемiло тiло.
Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий i
солодкий, видушував вiн iз очей сльози невiдомо за чим, i вiдiзвалось
раптом незнане почуття давно забутою пiснею:
Ой що ж бо то та за чорний ворон...
- Козачка... - прошептала Мальва, йдучи по вузькiй стежцi, i враз
здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очi того самого
євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипiла в
грудях лють: хан пiдсилає скопця, не вiрить їй, а сам же не приходить. А
сам, певно, жирує в iнших гаремах... Хотiла крикнути на євнуха, як смiє
вiн не виконувати волi ханської дружини, але очi скопця дивилися нахабно,
злобно, i зрозумiла вона, що євнух сильнiший вiд неї, що вiн тут хазяїн, а
вона - раба. Кинулася бiгти - та куди, i хлюпнувся у серцi пекучий бiль за
тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках...
Пiшла, похилена, помiж клумбами, що бiло пiнилися кущиками нарцисiв,
вiдхилила хвiртку до Соколиної вежi - в проходi теж стояв євнух, i
прорвався гнiв у лагiдної ханим.
- Геть! - закричала, i щез скопець.
Вибiгла витими сходами наверх, припала до мушара-бiй. I тут довкола
мури; високi мiнарети Хан-джамi [150], за ханськими конюшнями - сторожова
вежа, масивнi ротонди усипалень, з заходу - гаремний мур, i лише з боку
парадного входу - маленька щiлина мiж сторожовими баштами, крiзь яку видно
вулицю, їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матерi, та як
пiде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан
не приходить... I всюди хан, всюди хан, як тi мури довкола, як та чапля
бiля цямрини, а вона - золота рибка у мармуровому пишному басейнi.
I враз неждано, наче грiм з безхмарного неба, наче несподiваний
гарматний пострiл - з-поза парадних ворiт хвилею вдарила дружна пiсня, та
самiсiнька материна - пiсня її дитинства, десятками голосiв ударила -
свiжа, вiльна, простора, як те небо, вiдiбране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає...

Хто ЇЇ тут спiває? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає
українська пiсня, колись Мальвi байдужа, нинi така рiдна?
Ступила на карниз, стала вище, i вiдкрилося перед її очима барвисте
море кунтушiв i жупанiв: з Тисячоголової печери вийшли чубатi козаки на
банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями вино;
палає багаття, розвiваються на вiтрi пелехи полуменi, в повiтрi несе
смажениною; дружний регiт, пострiли з мушкетiв, i знову брава переможна
пiсня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає!

Прорвалася туга з-пiд серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула
сльозами, i потекли вони, давно жаданi, висушенi в дитинствi зневагою
чужинцiв i нерозсудною матiрньою любов'ю.
- Хто ви? Звiдки ви? - трясла Мальва самшитовою решiткою i знемагала.


Тиждень тому Iслам-Гiрей безцеремонне i грубо вигнав купцiв за стiни
палацу - йому доповiли, що до нього їде Тугай-бей з почтом i разом з ним
вертається в Бахчисарай Сефер Газi.
Хан стояв непорушне посерединi кiмнати у вичiкувальнiй позi, забувши
про свiй ханський сан, коли увiйшли вони обидва, такi потрiбнi йому зараз,
сильнi мужi Криму. Яку ж силу вiдчув Тугай-бей, що посмiв увести в палаци
iзгоя Сефера Газi?
В червоному хутрi з бобровим комiром i в зеленому тюрбанi стояв бiля
порога аталик, якого зрадив вихованець. Тi самi примруженi очi з осоковими
прорiзами, по яких не вгадаєш нi вдоволення, нi гнiву, те саме поморщене
обличчя i рiдковолоса борода. Поруч iз ним холодно-понурий Тугай-бей у
жовтогарячiй киреї. Вiн ледь нахилив голову, пiдкреслюючи стриманим
поклоном свою незалежнiсть вiд хана.
- Ефендi Сефер Газi побажав бачити тебе, великий хакане. Вiн хоче
доживати вiку в Бахчисараї, ширiнський бей про це знає, але нiщо не може
загрожувати твоєму агаликовi. Один волос упаде з бороди Сефера Газi, i
ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незлiченних ногаїв.
Темнi очi Iслама сховались пiд повiками, нiби хотiли приховати радiсть
перед Тугаєм.
- Сеферу Газi, - сказав вiн, - рано ще думати про старечий спочинок.
Вiн повернувся в Бахчисарай як найблагороднiший радник хана, вповноважений
i довiрений ага.
На мить розплющилися очi в старця, i знову стулилися повiки, Сефер-ага
поклонився хановi.
Iслам-Гiрей вiдповiв агаликовi теж поклоном. Йому хотiлося обняти
старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей - не можна було
давати волю почуттям. А в головi загасали знову тi самi думки, що колись:
чи не хитрiший Тугай вiд злобних Ширiнiв, якi хотiли взяти хана силою? I
чому саме сьогоднi зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?
- Хане, - промовив Тугай-бей, не мiняючи крицевого тону голосу, - до
тебе йдуть посли з Запорожжя. Сiпнувся хан, ця вiстка була надто
несподiваною.
- Посли з Запорожжя? Вiд короля лядського йдуть? Чи не здогадався
Ляхистан упоминки платити? Посмiхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав:
- До тебе йде сам гетьман Вiйська Запорозького Богдан Хмельницький,
який не визнав себе пiдданим Ляхистану. Ми зустрiчалися з ним учора на
Перекопi. Я знаю його здавна. Це великого розуму i завзяття полководець.
Вiн хоче розпочати вiйну з ляхами i йде в тебе просити допомоги. Воля
твоя. Але вiдмовлятися не варто. Тiльки обережно треба з ним. Вiн хитрий,
як лис, i звинний, мов змiя. I гордий. Вiд мене, колишнього друга,
вiдмовився брати фураж i баранiв. Не хоче вiн теж зупинятися в
Бiюк-яшлавi, нашому посольському станi. Знайомих має на Ермене-маале
[151].
Хан сiв на мiндер, оперся лiктем на подушку. Довго мовчав.
- Зостанься в Бахчисараї на кiлька днiв, Тугаю, - сказав нарештi.
- Залишуся, хане, - м'якше, нiж будь-коли, промовив Тугай-бей. -
Вибирався я було на козакiв цiєї весни: паде худоба, чахнуть конi, знову
голод у Ногайських степах. А тепер я готов iз своєю ордою пiти позаду
козакiв. Виграє Хмельницький з нашою допомогою - високий польський ясир
приведемо, програють козаки - з них вiзьму живу данину.
- Хай благословить нашi намiри аллах, - мовив хан. - Сефере, -
звернувся вiн до аталика. - Накажи пригощати козацьких послiв як гостей
вельмишановних.
...В кiнцi березiля на вершинi Топ-кая зупинилось кiлька десяткiв
вершникiв на легких аргамаках - в атласних жупанах, в шапках iз червоними
шликами.
Попереду загону стали три комоннi: богатирського росту довговусий козак
у суконному кунтушi, в хутрянiй шапцi з двома буйними перами посерединi -
втiкач вiд шляхетської розправи гетьман Вiйська Запорозького
Зiновiй-Богдан Хмельницький. Справа - старший вiком вiд гетьмана -
кропивенський полковник Филон Джеджалiй, злiва - юнак у бiлiй свитi, Тимiш
Хмельниченко.
Гетьман мовчав. Филон Джеджалiй позирав на Хмеля i не порушував його
задуми. Може, вiн пробiгає в думках свiй шлях вiд дитинства в Жовквi й
Олеському замку, вiд понурих стiн єзуїтської колегiї у Львовi, вiд
Дюнкерка, вiд турецької неволi - до гетьманської булави, i думає, як
умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Знає Хмель,
на кого опертися: трактував уже з путивльським воєводою Плещеєвим i
севським воєводою Леонтьєвим, а тi царевi Олексiєвi Михайловичу листи
послали, бажання Хмельницького переказуючи. Буде опора в росiйських
братiв, думає Джеджалiй, стане за нами православний свiт. Збудеться це, бо
одвiчне наше приятельство, скрiплене кров'ю у многих вiйнах i останнiй -
азовськiй. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил забезпечити... I
тяжко йому трактувати з вiдвiчним ворогом.
- Погляньте, - показав гетьман униз нагайкою. - Ще раз погляньте i
подумайте, братове, щоб потiм не було нарiкань i каверз. Там унизу,
бачите, лежить гадючник - Бахчисарай. За камiнними стiнами, оповитими
хмелем i павутицею, живуть люди, якi не раз топтали нашу стражденну землю.
Збiглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче тi жуки на лайно, i весь час
чекають нагоди розповзтися по свiту, щоб нищити, жерти, роз'їдати, тягнути
чуже добро i неповинних людей сюди, у своє лiгво, їм все одно, на кого
йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, пiд нами, загороджений
високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне
невольничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чуєте: зойки,
плач... Там торгують нашими братами i сестрами. А ми йдемо в це осине
гнiздо, щоб забезпечити собi тил, щоб не вдарили поганцi в нашi спини,
коли ми двигнемо на ляхiв. Iдемо просити в них кiнноти, бо в нас мало, а
на волах далеко ляхiв не поженеш. I стискати мусимо нашу лють i бiль у
жменях, i кланятись мусимо ворогам нашим вiдвiчним. Тож прошу ще раз,
братове, кажiть своє останнє слово. Я мовив про свiй намiр руським
воєводам.
- Веди, батьку, до хана! - вiдповiли козаки гуртом. Вiрменська вулиця
скрутилася розiмлiлим на сонцi вужем по схилi напроти ханського палацу.
Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала
завiсами склепових вiконниць - винесли крам войлочники, зброярi,
башмачники, винарi, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збiглися сюди
купцi, що гостювали в хана: голоколiннi венецiанцi, метушливi греки,
бородатi московiти; виповзли в чорних сутанах польськi єзуїти - члени
кримської єзуїтської колегiї, що примiстилась недавно на вiрменськiй
вулицi.
"О боже правий! - жахнувся Хмельницький згадавши своє навчання у
Львiвськiй єзуїтськiй колегiї. - Де ви тiльки не розпустили своїх
щупалець! I тут, серед вас, менi можливо, доведеться залишити свого
сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну вiйну з ляхами? Та коли треба
буде - i цю дитину вiддам на заклання, але ще покусаєте ви пальцi, ханжi
чорносутаннi. Не хотiли вашi собраття дозволити королевi йти вiйною на
Крим - я з Кримом на вас пiду. I ви ще проклянете лядських вельмож за те,
що зневажили вони мене".
Другого ж дня до ханського палацу вiдправився полковник Джеджалiй. Його
гостинно прийняв Сефер Газi-ага, але аудiєнцiї у хана не призначив.
Повернувся полковник у супроводi слуг, якi принесли харчi й фураж. На
другий день повторилося те ж саме, хмурнiшав гетьман, а навколо нього
звивалися весь час ханськi придворнi та все вимагали подарункiв.
Шiсть разiв доповiдав Филон Джеджалiй про приїзд козацького посольства,
шiсть разiв супроводжували його ханськi слуги з мiзерними дарами. Аж на
сьомий день аяк-капу [152] сам прибув на квартиру до Хмельницького i
сповiстив: хан чекає Iхмелiскi-агу сьогоднi у посольському залi.
Перед обiдом з Ермене-маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським
ескортом. Попереду на бiлому конi їхав аяк-капу. Бiля ворiт палацу вiн
наказав козакам спiшитись i йти за ним.
Насторожений довгим очiкуванням ханського прийому, але з гордо
пiднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двiр. Подеколи поглядав
на рябуватого юнака в бiлiй свитинi, що йшов з ним поруч, i стискалося в
грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: "На продаж, на
продаж".
Аяк-капу подався на конi у глиб двору, сказавши послам чекати в
посольському саду. їх провiв у сад плечистий високий сеймен, Джеджалiй
приглянувся до його бiлявого обличчя, пробурмотiв: "Яничар клятий..." - i
знiтився вiд його ясного погляду. Воїн не зрозумiв слiв козака, але вiдчув
у них образу. Його синi очi дивилися на полковника з якимсь докором i
жалем.
Гiрко чомусь стало Джеджалiєвi, вiн пiдступив до сеймена i спитав
по-татарськи:
- Ти давно з України?
- З якої України? - знизав плечима Селiм. - Я з Салачика. - Якусь мить
помовчав, а потiм пiдвiв на Джеджалiя очi i спитав тихо, нiби хотiв
таємницю вивiдати: - Скажи менi, чому завжди мене питають, звiдки я, хто
моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумiю, навiщо про це знати людям...
- Бо ти iнший, хлопче. Ти не татарин i не з Салачика родом. Ти - з
України.
- Якi ж тi люди на Українi? Нiде я їх не бачив.
- Та ось поглянь. - Джеджалiй показав рукою на посольський почет. - Он
- сам гетьман козацький.
Селiм знову стенув плечима.
- Багато сюди приходять чужинцiв. Я ж - ханський...
- Нi, хлопче. Ти з України. Запам'ятай собi. I мати твоя, може, десь
побивається донинi за тобою.
Джеджалiй зiтхнув, вiдiйшов у тiнь кипарисiв, що виструнчились один
бiля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерiгав за сейменом: в
його очах тiнню блукав сум.
Хмельницький зупинився перед посольськими залiзними дверима,
вправленими в кармiнове рiзьблене кам'яне обрамлення. Прочитав золотий
напис над дверима: "Цей пишний вхiд i цi величнi дверi побудованi за
велiнням хакана двох материкiв i двох морiв".
Iронiчно посмiхнувся гетьман. "Якi в тебе материки i якi моря, коли ти
не маєш нi одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькi
галери, що пантрують кримськi береги... Ти такий самий васал, як i я".
Вiдчинилася залiзна брама, i пiд звуки барабанiв аяк-капу провiв
козацьких послiв угору сходами до кофейної кiмнати.
Євнух наливав терпку пахучу каву у фарфоровi фiльджани i, кланяючись,
розносив послам, що, порозсiдавшись на мiндерах, с селянською
безпосереднiстю розглядали винограднi розписи на стiнах i майстернi
вiтражi на маленьких шибках, притулених пiд самою стелею.
Аяк-капу власноручно пiднiс гетьмановi фiльджан з кавою: зрозумiв
Хмельницький, що багато дукатiв попливе з кишень, поки покличе його до
себе вередливий хан.
Проте довго чекати не довелося. Слуга, який весь час шастав iз кофейної
кiмнати до посольського залу, вийшов до послiв i, зiгнувшись у три
погибелi, мовчки показав обома руками на дверi, що означало: хан дозволяє
увiйти. Гетьман подався в зал сам-один.
- Не потрiбен менi драгоман, - сказав Хмельницький i пройшов повз нiмих
рабiв, що стояли навшпиньках бiля одвiркiв, наче статуї.
В правому кутi залу на ворсистому червоному килимi пiд малиновим
балдахiном сидiв суворий з мускулистим обличчям чоловiк. Колись у
Туреччинi Хмельницький бачив османських пашiв, знав їхнi жорстокi звички i
горду пиху - чекав таким побачити й хана, Тому приємно вразив вигляд
суворого воїна, якого тiльки сан примусив одягти велику зелену чалму i
сiсти пiд малиновий балдахiн. "Певно, вiн набагато краще i почуває себе на
конi, - подумав Хмельницький. - Я мiг би з гiднiстю скресатися з ним на
шаблях, мiг би йти плiч-о-плiч у рiвноправнiй спiлцi, та кланятись йому
тяжко, бо лицар лицаревi раболiпних поклонiв не складає".
Хмельницький якусь мить бачив тiльки Iслам-Гiрея, потiм помiтив калгу i
нурредина, що сидiли обабiч хана, i ханських сановникiв, якi стояли збоку.
Хан з цiкавiстю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалась велична
постать гетьмана, на якiй так добре лежав жупан з бiлого сукна, а поверх
нього темно-зелений кунтуш з вiдкидними рукавами. Сподобались його кошлатi
брови, енергiйно зсунутi до перенiсся, i хвацькi вуса, але вiн чекав вiд
Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов.
Гетьман скинув шапку i опустив на груди голову, вiдкидаючи вниз довгого
чуба. З цим вiн подав до нiг хана дорогу далматинську шаблю i пiстоль з
iнкрустованою кiстяною ручкою.
- Милостю аллаха великої орди високоiменний хане, - почав гетьман, -
лицар багатств не має, тож приношу тобi те, з чого живемо i на що
надiємося, а крiм цього, ще й глибоку пошану до твоєї особи полководця i
богатиря.
- Гарно говориш, - вiдказав хан. - Знаєш чим пiдкупити воїна. I
драгоманiв, бачу, не потребуєш... Що ж привело тебе, Iхмелiскi, до мене у
весняну пору? Чей не так давно, як моїм вухам чутно було, ти готувався з
королем iти на мене вiйною.
- Досi ми були ворогами, - не опускаючи очей, говорив Хмельницький, -
але тiльки тому, що козаки гнули шиї у лядському ярмi - тож воювали з
тобою поневолi. Тепер ми хочемо скинути ганебне iго i пропонуємо вам
дружбу.
- Але ж ти пiдданий короля i зраджуєш його. Звiдки я можу знати, що не
зрадиш мене?
- Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко
не вважав Шагiн-Гiрея зрадником, коли той почав справедливу вiйну проти
кафського пашi i Кантемира-мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя
свого. А на Українi лядське тиранство гiрше мучительства фараонiв. Ляхи
козацьких дiтей у котлах варять, жiнкам груди вiдрiзують. Галерним гребцям
в тисячi разiв легше живеться, нiж нашому ратаєвi. А тому йдемо воювати
ляхiв, якi є i твоїми ворогами. Вони погорджують твоїм славним iменем, не
платять тобi данини, ще й нас пiдмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, -
Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери i подав їх хановi. - Це
привiлеї, якi дав нам король у плату за те, щоб ми йшли своїм вiйськом на
Крим. Тож просимо тебе пiти разом iз нами проти зрадникiв i
клятвопорушникiв.
Iслам-Гiрей прийняв папери i передав їх пласколицьому бородатому
дiдугановi, що, здавалося, дрiмав, стоячи справа бiля трону.
- Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, - сказав
до Сефера Газi i повернувся знову до Хмельницького. - Чим ти заручишся,
гетьмане, в тому, що чистосердечнi твої помисли i намiри?
- Подай менi свою шаблю, хане, - вiдказав Хмельницький. Вiн узяв з рук
Iслам-Гiрея карабелу, поцiлував лезо i рiк: - Клянусь творцевi всiєї
видимої й невидимої тварi, що все, чого прошу в його ханської милостi,
роблю без пiдступностi i зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, боже,
щоб ця шабля вiддiлила мою голову вiд тiла.
- Тяжка клятва, - мовив хан, - але закликаєш ти в свiдки свого бога.
Залиш менi своїх достойних аманатiв[153], гетьмане.
- Хане, одного мого сина замордував бузувiр Чаплинський. Другого
залишаю тобi заложником, - хрипко вимовив Хмельницький, i бiль зсудомив
його обличчя.
Iслам-Гiрей вдоволено хитнув головою i на знак згоди плеснув долонею по
стегнах.
- Сказав пророк, хай благословить його аллах; дружба з мудрим - це
користь вiрi. Що ж, Iхмелiскi, я згоден на спiлку з тобою. Та до вiйни я
ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському беєвi йти тобi на допомогу
з ногаями.
Хан показав рукою на сановникiв, що стояли збоку, Хмельницький
приглянувся до них i аж тепер упiзнав обличчя Тугай-бея. Очi в гетьмана
просвiтлiли, вiн вклонився хановi i його достойникам.
Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими
палацами. Був великдень, другого квiтня.
Хмельницькому ж - не до великодня. Чорно зажурений сидiв у кiмнатi
старого вiрменина Аветик-оглу, i здавалось йому, що в нього вiдняли руки.
Його сокiл - Тимiш - у ханському дворi, i життя сина залежить вiд першої
битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там - або перемога, i воля
народовi, i воля синовi, або ж ще темнiша нiч на Українi i кайдани
галерного гребця на руках Тимоша.
Козаки святкували великдень. Виносили з крамниць вино, цiдили
глечиками, гомiн i регiт вривалися у вiкна ханських кiмнат.
- Гяури святкують - свiй байрам, - доповiли слуги хановi.
Iслам-Гiрей велiв викотити козакам три бочки вина i зарiзати
п'ятнадцять баранiв на знак милостi.
А тодi закурились вогнища, захмелiли голови козацькi i покотилася над
чужою тiсною землею широка, як дикi степи, могутня, як води на
Днiпровських порогах, - пiсня:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає!

I вдарилась пiсня туманними дитячими спогадами i материнським болем i
тiльки що вiдчутою тугою в серце жiнки, що стояла за мушарабiями на
Соколинiй баштi.
- Хто ви, звiдки ви тут узялись? - шептала Мальва-Соломiя материнською
мовою, притулившись чолом до самшитової решiтки, не помiчаючи єхидно
пiдозрiливих очей євнуха, що стояв за колоною внизу.
- Звiдки ви тут узялись так пiзно?!



РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

Засвiт встали козаченьки
В похiд з полуночi!..
Українська народна пiсня

Сiмсот рiчок i чотири - всi в Днiпр упали, а одна рiчка, сама
невеличка, Днiпровi всю правду сказала... Та й повiяв вiтер низовий на
рямини кедровi, на вiтрила персовi i рознiс славу про козацьку розправу та
по всьому великому свiту.
Ой що ж то за Хмiль?
Шугала козацька пiсня над бистрими рiками, над тихими морями i за
тридев'ятими землями, та не про той хмiль, що по тичинi в'ється, а про
славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився i до схiд
сонця, як ще не свiтало, вражою кров'ю умився!
Завмер на мить свiт - а догулював вiн, задиханий i стомлений,
тридцятилiтнiй кривавий танець, чекаючи останнього акорду, - завмер у
подивi й тривозi: хто сколихнув повiтря незнаною визвольною музикою,
звiдки новий музика взявся?
Хмельницький? Який - Хмельницький?
Гей, а чи не знали його досi? То ж чия слава три роки тому прогримiла
вiд Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф де Брежi[154] склав кондицiї з
королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала
Конде? Тодi старий дипломат сам подивляв хоробрiсть запорожцiв i воєнний
талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостiйний похiд козацтва в
спiлцi з татарами на Польшу, i вiн запропонував французьку допомогу
королевi.
Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лiзоля до цiсаря
намовляти його, щоб узяв при цiй нагодi Польшу пiд свiй протекторат; вождь
англiйських iндепендентiв Олiвер Кромвель привiтав гетьмана України з