Страница:
вдивлялися в крутi береги вузької протоки. Галера увiйшла в лiйку мiж
мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i
кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними
шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi гаї.
Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина - тут з
ним поводились не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих
берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край,
забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю -
все те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав,
зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi турки? Мубашир
часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко
схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити їжу - Андрiй
був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього
приємним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу
порцiю баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки
блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто.
Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся
долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах
усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний
мубашир.
Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди
не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i
враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли
прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до
пояса. З-пiд шкiри випинались суглоби, спини списанi синiми пругами,
кайдани повиїдали зап'ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв
дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:
- О Україно... О дiти мої!
Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й
налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося, що це вiн,
ключник, примусив людей заспiвати:
Плачуть, плачуть, козаченьки
В турецькiй неволi...
Таволга шмагала по обличчях, закипались кривавi басамани на голих
спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Вiро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров'ю, вiн
прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав.
Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружної перекопської
лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв,
батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи
плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю
сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба
витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I їхнi
сльози не допоможуть йому. Є кiсмет - доля. Вiд неї все залежить, i їй
треба коритися.
Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася.
Вимовив:
- Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом
до ворiт султанського палацу.
У дворi їх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий
чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих євнухiв.
Євнухи розбiглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв,
запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: "В
медресе", "на човни", "до саду". Хапали за руки, групували i швидко
виводили за ворота.
Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв ростом, мiцною
поставою, вражав характерно закроєний нiс, чорнi широкi брови. Євнух
наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького
сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав:
- А тебе як звати, каззак?
Чекав погордливої вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися
страшним присудом: "До нiмих".
Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:
- Я називаюся Алiм.
Євнух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир.
- У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир.
Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка,
яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитись
тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!"
Нафiса... Алiм колись любив її. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i
мав її. Алiм вдячний Нафiсi - вона навчила його своєї мови i вiри,
впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так
легко.
Алiм добре пам'ятає молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi
й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв їх перед сном. Нафiса не
лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її вiра справедливiша, вчила
його корана. Бачила, що хлопець довiряє їй: ретельно молиться п'ять разiв
на день, виконує мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала,
що дiється в душi юнака.
Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав
молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i
вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоєння в душi:
двох богiв вiн знає, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним
невладний, тож немає потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог
зовсiм чужий. Однак вiн є, керує людським життям на цiй землi, де Алiм
живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись
мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям нової вiри зникали
святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковано користi, тож i
вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хлiб
ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Українi - ралом, йому ж
необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Все це
просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки,
наскiльки вимагає цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також.
Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафiса. Її любов стала нинi такою ж
непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра - стає в
пригодi.
Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний
степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна
обiйтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати
його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж
ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це
наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в
серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися
новим спiввiтчизникам, хоч знає коран не гiрше за них i знаменито
розмовляє по-турецьки.
Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама" стало таким
же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл в
яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака до самої казарми i на
прощання почепила йому на шию амулет. Цей срiбний ромбик iз зерниною
мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса
обняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. I тут пролунав регiт -
глузливий, злий.
Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за
амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева
ляльку
Цiлу нiч простогнав юнак на своєму лежаку - осмiяний, принижений, а
вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиї амулет i викинув його у вiдхожу яму.
Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв
iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв своїх однолiткiв у шалених
перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били
палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали
в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, в кого
язик короткий: вночi бiля кожного п'ятого учня лежав євнух i
пiдслуховував, хто, про що i якою мовою перешiптується, щоб потiм
вiльнодумцiв покарати голодом.
Алiм прагнув стати воїном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його
назовуть яничаром i запишуть в орту
Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами
вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем.
Весь стамбульський булук [75] вивели на майдан Навпроти яничарiв
вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь:
- Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперiї. Будьте гiдними звання
йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги - болгарськi гайдуки,
сербськi ускоки, грецькi клефти i українськи козаки.
Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi Вiн нинi, нарештi,
отримав яничарськi регалiї - це означало, що йому повнiстю довiряють. Та
останнє слово iмама неприємно шпигонуло в серце - здалося, що на нього,
саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою налiво i заспокоївся:
аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до їхнiх рядiв
I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi [77],
та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма...
- Байда...
Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений
гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари українських. Це
була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не
освятити її кров'ю.
- Байда... - повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку
найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити
небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не
вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цiєї
примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як
зблiд їхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид упритул.
А тодi вiдчув, що бiльше його не боїться. Вчора трапилася в його життi
подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з'явився
тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмової влади, сили i
жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть
його в життi.
То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара
зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн
наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.
Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i
слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за що? А може, гнали
його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на фарбованому
конi i приглядався, як б'ються воїни, щоб потiм доповiсти яничару-азi.
Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу
безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме з
нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той
погляд мовчки вимовляє найогиднiше слово: "Козак, козак, козак!" Алiм
вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем'я, яке
його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; "козак",
- дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам, коли
Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це слово iнодi доводило юнака до
сказу.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його
щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воює
за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.
Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи
перси? А, все одно!
"Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього
яничара!"
Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до
яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було
розбите i курiли руїни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили
скарби, їжу i напої, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:
- Ти хоробрий воїн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою
чорбаджiя першої султанської орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до
кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш... Сюди її! -
махнув рукою, i зброєносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним
русим волоссям у бiлому фередже. - Це наложниця гарему шахського
сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить розбiйникiв,
грабiжникiв нашої священної землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв,
якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi
малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм
мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав:
- Козаче, соколе, - промовила тихо дiвчина. - Менi, орлицi, теж
обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними
викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i
бог, i люди простять тобi.
Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою
м'ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два
вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що - мить, i
вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до
нього i мовила голосно, твердо, люто:
- Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти боїшся
смертi, що станеться в один мент? Три днi...
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало
Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.
- Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив
сердара за червоною каламуттю, що залила очi.
Вона приходила до нього вночi i говорила завжди:
"Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу, а
тiльки лють на докори сумлiння, яких не смiє бути в чорбаджiя. I за що
докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став
зовсiм зайвим?
Яничари бенкетували.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш.
Схiдна приказка
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи.
Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни i полин, влiтку вони
збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i лiниво
визирають iз трiщин голоднi ящiрки.
Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже хилиться
з полудня i не так пражить. З низьких мазанок вибiгають голомозi
татарчуки, збiгаються до моря, кидають у воду галькою, верещать,
тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над бухтою пiд кручею
стоїть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить її довге хвилясте
волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубi озерця,
що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чує гамору хлопчакiв. Срiблястий
пруг потягнувся за байдаком - ось вiн зникає за горизонтом, далеко, в
порту, стоять величнi галери, схожi на казкових гiгантських лебедiв, тихо
дихає море, ледь торкаючись хвилею пiднiжжя каменя.
Хлопцi знають усiх мешканцiв передмiстя - вiд найстарiшого до малого,
всiх турецьких дервiшiв з такiє, навiть поважних ходж iз Слободи, але
звiдки взялась ця дiвчинка з чорним волоссям i з брунатним чарiвним
личком?
- Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їхнiх голiв. Чи не бачить?
- Хто ти така?
- Я - Мальва, - вiдповiдає спокiйно дiвчинка, замрiянi очi опускаються
на поголенi голови татарчукiв i виливають синяву, нiби вони зачерпнули її
тiльки що з моря i щедро морю вiддають.
Бешкетники торопiють, вони не знають, що сказати, - такої дiвчини нiхто
нiколи ще не бачив на цьому передмiстi. Та хто ж вона?
- Ти звiдки? - знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
Дiвчинка розвела руками, зiрвала бiлу квiтку клема-тису, що звис
гадючкою по скелi, i кинула їм униз.
- Не знаю! - гукнула, пострибала кiзкою по приступках скелi i за мить
опинилася на верху, а потiм зникла, наче й не було її тут нiколи.
- Гурiя .. - прошепотiли хлопцi в побожному страху.
Марiя чекала на дочку перед брамою такiє, нетерпляче виглядаючи. Вона
тiльки-но зварила вечерю для монахiв, зараз оголосять передвечiрнiй намаз,
i знову Мурах-баба гнiватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до
молитви. Обплутав її дервiш, наче павук комаху, i вирватись уже несила.
У той вечiр, коли вони обидвi, побитi, зляканi й голоднi, повернулися в
монастир, Мурах-баба повiв їх у передсiння кухнi й викинув їм дервiшськi
недоїдки. Марiя не торкнулася до їжi, дитина ж вилизувала миски, як
собача, i забила Марiя в розпуцi головою об кам'яну долiвку.
Мурах-баба вийшов у сiни, пiдвiв їй босою ногою голову. ^.
- Якщо аллах захоче що-небудь дати, - сказав, - то вiн не питає, чий ти
син чи дочка. Але тiльки шукачi знаходять щедрого бога. Тож слухай мене,
Марiям. Тобi пощастило, що сьогоднi зустрiла мене, божого чоловiка, слугу
блискучої Порти. Iнакше здохла б мiж цими шолудивими татарами, якi є
пилюкою нiг османiв. Я дам тобi науку i хлiб, твоїй дочцi знайду колись
багатого жениха, i ти будеш купатися в розкошах, якi нiколи й не могли
приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покiрною й сповняти
заповiт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину
молитися богу. Молитимешся в такiє, працювати на кухнi, а спати зi мною.
Марiя схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала
миску i просила ще.
Мурах-баба випередив Марiю.
- У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз говори.
Якщо тобi не до вподоби моя добрiсть, то я тебе вiдпущу нинi, але дервiшi
нашого такiє, якi панують над душами татар Кафи, не дозволять тобi навiть
жебрати в мiстi. А у степу голод. До осiннiх дощiв ти й води не нап'єшся,
хiба що з солончакiв. Тепер ти вислухала мене два рази, я жду однiєї
вiдповiдi.
Марiя вже мiсяць живе в Мураха-баби на подвiр'ї монастиря. Двi третi
Магометового заповiту сповнювала: варила монахам їсти i вчилася божого
закону Вiд третьої повинностi викручується. Сказала, що зможе лягти iз
святим отцем аж тодi, коли вiдчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба
бачить її хитрощi i стає щораз настирливiшим, жах морозить Марiю на саму
згадку про те, та не знає, що має подiяти далi.
А Мальва розцвiла. Там, у хазяїна-татарина, рiдко виходила з-за
килимного верстата, нидiла, жовкла, а тут їй привiлля. Нiхто не примушує
працювати - гуляй по горах i над морем, тiльки на молитву приходь i на
вечiрню науку.
Вдивлялася в бiк моря, неспокiй уже судомив груди, та ось мелькнула
малинова спiдничка, збiгла на вулицю дiвчинка з жовтими квiтами в руцi.
- Що це за квiти, мамо?
- Мальви, дитино.
- Мальви? Ха-ха! Таж то я - Мальва.
- I ти...
В цю мить закричали муедзини на мiнаретах мiських мечетей, оглянулася
Марiя - у дворi вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схiд.
Простелила намазлик, i вклякнули обидвi тут же, на вулицi. Мальва
молилася, вона вже напам'ять знала сури корана, Марiя дивилася на
скопиченi бурдеї по той бiк вулицi. Хлiви поприлипали до хат, розваленi
кам'янi тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квiтами - нi, нi,
хоч тисячу разiв топчи хрест, нiколи до цiєї чужини не звикнеш.
- Вирвуся звiдси, - шепотiли Марiїнi губи замiсть фатихи. - Вирвусь,
хоч ти, мiй боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квiточку на рiдну
землицю. За будь-яку цiну. А тодi карай мене за грiхи i за зраду
Закiнчилась молитва. Мурах-баба покликав Марiю i Мальву до своєї
хатини. Вiн скинув повстяну шапку з зеленою облямiвкою, папучi, сiв,
по-турецьки пiдiгнувши ноги, показав рукою на мiндер, де завжди сiдали
Марiя з Мальвою.
- Во iм'я бога милосердного, милостивого, - почав Мурах-баба незмiнним
бесмеле [79]. - Обiцяв аллах вiруючим сади, де внизу течуть рiки, для
вiчної втiхи, i благi житла у садах вiчностi. Я щасливий, дiти мої, бо
спрямовую вас на шлях iстини. - Вiн пильно глянув на Марiю, яка, опустивши
на груди голову, блукала думками далеко вiд божої науки. - Сказав аллах:
"Поклоняйтеся менi, всi до нас вернуться". Нинi я хочу розповiсти вам...
- Про Кара-куру, ти ж обiцяв, баба, - попросила Мальва, її знудило
щоденне заучування корана арабською мовою, якої не розумiла.
Дервiш невдоволено поморщився.
- Про злих демонiв не годиться розповiдати пiд нiч, дочко, та ще й
людям, якi не знають усiх правд вiри. Тi злiї джини завжди навколо нас, та
страшнi вони тiльки тим, хто не вбере в свою плоть i кров найправдивiшу й
найсправедливiшу вiру Магомета.
Не виходячи з задуми, сказала Марiя до себе самої:
- Кожна жаба своє болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про католицьку
вiру, жиди про талмуд.
Дервiш почув глузливий тон у словах Марiї, цiла злива настанов мала
зiрватися з його язика, та Марiя випередила. Пiдвела голову; губи
презирливо стиснутi, погляд зневажливий - Мурах-баба ще не бачив Марiю
такоюї
- Хiба можеш ти знати, монаше, що є на свiтi найсправедливiше? Ти, який
так ревно держишся своєї вiри тiльки тому, що дає вона тобi владу над
людьми, доволi їжi i жiнок?
- Хай вiзьме вiтер з твого рота цi поганi слова, Марiям, - прошипiв
дервiш, але далi вiв спокiйно; - Тi, якi вважають наше вчення ложним, не
увiйдуть у ворота раю, як верблюд у вухо голки. Наука Магомета
найсправедливiша й найправдивiша тому, що вона остання. Адже коран не
заперечує Моисея, коран визнає божественне походження Христа, але ж що
вартi цi пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям
лише на нинiшнiй день, а на завтрашнiй не могли нiчого обiцяти, крiм раю,
якого i уявити добре не могли. Мойсей упав на межi ханаанської землi i
зневiрився в Єговi, Христа розiп'яли самi ж гебреї за те, що вiн звелiв їм
поклонитись iдолам, Магомет же сказав: "Коли всi народи приймуть iслам,
тодi появиться божий посланник Махдi, який зробить усiх людей рiвними".
Нинi бiльше, нiж половина свiту визнали нашу вiру, i недалекий час, коли
зрiвняються всi - вiд шейхульiслама до моакiта [80], вiд султана до
цехового ремiсника.
- Ну, ну... - зiтхнула Марiя. - Та поки що є ситi i голоднi, хазяїни i
раби. Твiй Махдi, певне, ще й не зачинався.
Коли слухаєте коран, то мовчiть, може, будете помилуванi, - пiднiс
голос Мурах-баба Сказав же архангел Гавриїл Магометов! на горi Хирi "Ти
останнiй пророк, i в тому, що ти скажеш, нiхто не зможе сумнiватися. Ти
вiзьмеш iз наук дотеперiшнiх пророкiв єдину сутнiсть - єднiсть бога i
проповiдуватимеш божi думки, якi тобi єдиному доступнi" Як можеш ти,
земний черв'як, мати сумнiви? З уст пророка записали коран його халiфи
Абу-бекр, Осман, Омар i Алi, i в ньому ти знайдеш вiдповiдi на всi питання
життя На кожний вчинок пояснення i виправдання, якщо тiльки вiн не шкодить
династiї Османiв, якiй випало нести у свiт правдиву вiру Лише вмiй читати
коран, лише бережи його вiд лжетлумачення, як це роблять перси-шiїти
вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за iслам мечем, i це
його найсвятiша заповiдь. Сказано ж у сорок сьомiй сурi: "Коли зустрiнеш
такого, що не вiрує, вдар його мечем по шиї".
Мальва спала, так i не дочекавшись казок про вурдалакiв [81], джинiв, а
Марiя слухала, i їй ставало моторошно вiд проповiдi дервiша.
"А що, коли це все правда? Та невже мусульманська вiра має стати єдиною
у свiтi? I розiллється страшна чума по всiх краях, i всi народи стануть
схожими на туркiв... I не буде пiсень, не буде. казок, не стане
купальських вогнiв, вертепiв пiд рiздво, волi! Нiхто нiчого не матиме
свого... Ляхи розiп'яли Україну за схизматську вiру, теж навертаючи людей
на свою, праведну. Брехня, за хлiб її розпинають. Турки заграбастали
пiвсвiту - за вiру? Нi, за наживу. А бог один над усiма - єдиний вiн
справедливий i вiчний. I вiн не дасть торгувати собою. Прийде час - i
терплячий господь не витерпить бiльше олжi, крикне вiн мiняйлам i
лихварям:
- Годi!"
Це скрикнула сама Марiя i затулила уста. Хитнулося полум'я свiчки,
схопився Мурах-баба, закричав
- Гяурко! Вiдступникiв у нас карають не божою карою, а земною, i
покарана ти будеш...
- Не лякай, - пiдвелася Марiя, хустка сповзла на шию, дервiш аж тепер
побачив, що ця жiнка зовсiм сива. Я живу так, як велить твiй бог, бо
виходу iншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш. I
нiхто не може заборонити думати людям нi ти, нi мулла, нi твiй Магомет Ти
говорив, що й перси вороги iсламу Та якi ж вони вороги, коли самi
мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої вiри. Тож не в
боговi справа, вам, туркам, болить, що не весь ще свiт опинився пiд вашим
башмаком. I тому ви, крiм шаблi, взяли за зброю ще й коран. I орудуєте ним
так, як це вам вигiдно, бо ви сильнi. Але сила ваша не вiчна. Людина
мiцна, поки молода, а потiм слабне, хирiє i вмирає. А коли не вмiла жити з
сусiдами по-людськи замолоду, то сусiди на старiсть їй не допоможуть i
навiть за домовиною не пiдуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалась,
зараз пiдступить i вчепиться руками в його горло. Вiн не чекав такого
вибуху слiв вiд зламаної горем Марiї, якоїсь хлопки з-над Днiпра.
Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумної жiнки, позадкував, бо ж розумна
жiнка може бути й вiдьмою.
- Ти хто така... хто така? - пролепетав.
- Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла, який душив вас димом у
Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при менi,
а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла у лiжко? Тьху!
I вiдразу обм'якла. Впала на мiндер i захлипала над сплячою Мальвою.
Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:
- Кажуть правовiрнi: "Доброму коневi збiльшувати порцiю ячменю,
поганому - канчукiв".
- Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв не звикати, - зiтхнула Марiя,
взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, у свiй чардак [82].
...Прокинулась вранцi з терпким передчуттям бiди. Мураха-баби вже не
було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь поганого. Тяжко
пошкодувала за свої вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi?
Чей же не переконала його, а собi, певно, нашкодила. Мурах-баба
помститься.
Зварила обiд на кухнi, i тодi, коли дервiшi подались на обiдню
молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан свої i Мальвинi речi, вислизнула
з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що мусить нинi
зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всi ж звiрi.
В провулку бiля Круглої башти побачила старого чоловiка з довгою,
мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i
кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними
шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi гаї.
Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина - тут з
ним поводились не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих
берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край,
забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю -
все те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав,
зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi турки? Мубашир
часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко
схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити їжу - Андрiй
був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього
приємним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу
порцiю баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки
блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто.
Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся
долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах
усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний
мубашир.
Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди
не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i
враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли
прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до
пояса. З-пiд шкiри випинались суглоби, спини списанi синiми пругами,
кайдани повиїдали зап'ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв
дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:
- О Україно... О дiти мої!
Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й
налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося, що це вiн,
ключник, примусив людей заспiвати:
Плачуть, плачуть, козаченьки
В турецькiй неволi...
Таволга шмагала по обличчях, закипались кривавi басамани на голих
спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Вiро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров'ю, вiн
прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав.
Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружної перекопської
лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв,
батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи
плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю
сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба
витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I їхнi
сльози не допоможуть йому. Є кiсмет - доля. Вiд неї все залежить, i їй
треба коритися.
Розлючений мубашир пiдбiг i до нього, рука в розмаху зупинилася.
Вимовив:
- Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом
до ворiт султанського палацу.
У дворi їх вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов до них сивобородий
чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих євнухiв.
Євнухи розбiглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопцiв,
запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси, i кидали коротко: "В
медресе", "на човни", "до саду". Хапали за руки, групували i швидко
виводили за ворота.
Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед хлопцiв ростом, мiцною
поставою, вражав характерно закроєний нiс, чорнi широкi брови. Євнух
наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького
сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав:
- А тебе як звати, каззак?
Чекав погордливої вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм помститися
страшним присудом: "До нiмих".
Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:
- Я називаюся Алiм.
Євнух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир.
- У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир.
Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка,
яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз зойком, що може вихопитись
тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!"
Нафiса... Алiм колись любив її. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i
мав її. Алiм вдячний Нафiсi - вона навчила його своєї мови i вiри,
впровадила в нове життя, яким вiн живе сьогоднi. А це не прийшло так
легко.
Алiм добре пам'ятає молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi
й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв їх перед сном. Нафiса не
лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її вiра справедливiша, вчила
його корана. Бачила, що хлопець довiряє їй: ретельно молиться п'ять разiв
на день, виконує мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала,
що дiється в душi юнака.
Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це. Тому перестав
молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i
вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував роздвоєння в душi:
двох богiв вiн знає, i обидва чужi. Той, християнський, тепер над ним
невладний, тож немає потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський бог
зовсiм чужий. Однак вiн є, керує людським життям на цiй землi, де Алiм
живе, i з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись
мубашировi на галерi. Та разом з таким прийняттям нової вiри зникали
святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi пiдпорядковано користi, тож i
вiн, Алiм, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хлiб
ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Українi - ралом, йому ж
необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити з меча. Все це
просто i зрозумiло. А тому мусульманський бог потрiбен йому настiльки,
наскiльки вимагає цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також.
Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафiса. Її любов стала нинi такою ж
непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра - стає в
пригодi.
Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси, все рiдше снився рiдний
степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко можна
обiйтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi називати
його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж
ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить це
наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в
серце, адже саме через ту землю, де народився, не може вiн дорiвнятися
новим спiввiтчизникам, хоч знає коран не гiрше за них i знаменито
розмовляє по-турецьки.
Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама" стало таким
же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли на вiйськовий вишкiл в
яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака до самої казарми i на
прощання почепила йому на шию амулет. Цей срiбний ромбик iз зерниною
мигдалю всерединi любовно вирiзьбив Хюсам. На очах у яничарiв Нафiса
обняла Алiма, поцiлувала i тихо заплакала. I тут пролунав регiт -
глузливий, злий.
Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми, яничари смикали за
амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева
ляльку
Цiлу нiч простогнав юнак на своєму лежаку - осмiяний, принижений, а
вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз шиї амулет i викинув його у вiдхожу яму.
Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв
iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв своїх однолiткiв у шалених
перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував накази, бо непокiрних били
палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних посилали
в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, в кого
язик короткий: вночi бiля кожного п'ятого учня лежав євнух i
пiдслуховував, хто, про що i якою мовою перешiптується, щоб потiм
вiльнодумцiв покарати голодом.
Алiм прагнув стати воїном. Чекав з нетерпiнням того дня, коли його
назовуть яничаром i запишуть в орту
Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав. На площi перед казармами
вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем i кривим мечем.
Весь стамбульський булук [75] вивели на майдан Навпроти яничарiв
вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь:
- Ви гвардiя султана. Ви охорона iмперiї. Будьте гiдними звання
йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги - болгарськi гайдуки,
сербськi ускоки, грецькi клефти i українськи козаки.
Високий чорновусий Алiм стояв на правому фланзi Вiн нинi, нарештi,
отримав яничарськi регалiї - це означало, що йому повнiстю довiряють. Та
останнє слово iмама неприємно шпигонуло в серце - здалося, що на нього,
саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв головою налiво i заспокоївся:
аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до їхнiх рядiв
I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi [77],
та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма...
- Байда...
Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького, що загинув, пiдвiшений
гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари українських. Це
була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався, щоб не
освятити її кров'ю.
- Байда... - повторив чорбаджi Алiм, i тодi спалахнула в мозку
найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити
небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не
вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Вiд цiєї
примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як
зблiд їхнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид упритул.
А тодi вiдчув, що бiльше його не боїться. Вчора трапилася в його життi
подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид з'явився
тепер не для докорiв, а для утвердження Алiмової влади, сили i
жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть
його в життi.
То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд меддаха Омара
зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти вiщуновi голову, вiн
наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.
Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви i
слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за що? А може, гнали
його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на фарбованому
конi i приглядався, як б'ються воїни, щоб потiм доповiсти яничару-азi.
Добираючись по драбинi до гребеня муру, звiдки вже котилися додолу
безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме з
нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той
погляд мовчки вимовляє найогиднiше слово: "Козак, козак, козак!" Алiм
вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн ненавидить те плем'я, яке
його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; "козак",
- дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам, коли
Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це слово iнодi доводило юнака до
сказу.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вiрить у його
щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм воює
за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.
Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи
перси? А, все одно!
"Дивися, чаушларе, пильно дивись i оцiни ж нарештi справжнього
яничара!"
Наглядач на зеленому конi помiтив його старання. Вiн прискакав до
яничара-аги i показав на Алiма булавою. А коли перське вiйсько було
розбите i курiли руїни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i виносили
скарби, їжу i напої, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:
- Ти хоробрий воїн, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого в бою
чорбаджiя першої султанської орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до
кiнця вiдданий iсламу i його величностi падишаху, мусиш... Сюди її! -
махнув рукою, i зброєносцi привели перед Алiма молоду жiнку з розпущеним
русим волоссям у бiлому фередже. - Це наложниця гарему шахського
сановника. Вона родом iз того поганого краю, що плодить розбiйникiв,
грабiжникiв нашої священної землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв,
якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi
малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм
мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав:
- Козаче, соколе, - промовила тихо дiвчина. - Менi, орлицi, теж
обрiзали крила, як i тобi. Але в мене ще залишилися руки, i я ними
викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i
бог, i люди простять тобi.
Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою
м'ятою, щебетом жайворонка над весняною рiллею, а в синьому небi два
вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що - мить, i
вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара, пiдступила до
нього i мовила голосно, твердо, люто:
- Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i не зрадив, а ти боїшся
смертi, що станеться в один мент? Три днi...
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дiвоча голова. Тiло впало
Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.
- Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не побачив
сердара за червоною каламуттю, що залила очi.
Вона приходила до нього вночi i говорила завжди:
"Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу, а
тiльки лють на докори сумлiння, яких не смiє бути в чорбаджiя. I за що
докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став
зовсiм зайвим?
Яничари бенкетували.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш.
Схiдна приказка
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи.
Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни i полин, влiтку вони
збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i лiниво
визирають iз трiщин голоднi ящiрки.
Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже хилиться
з полудня i не так пражить. З низьких мазанок вибiгають голомозi
татарчуки, збiгаються до моря, кидають у воду галькою, верещать,
тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над бухтою пiд кручею
стоїть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить її довге хвилясте
волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубi озерця,
що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чує гамору хлопчакiв. Срiблястий
пруг потягнувся за байдаком - ось вiн зникає за горизонтом, далеко, в
порту, стоять величнi галери, схожi на казкових гiгантських лебедiв, тихо
дихає море, ледь торкаючись хвилею пiднiжжя каменя.
Хлопцi знають усiх мешканцiв передмiстя - вiд найстарiшого до малого,
всiх турецьких дервiшiв з такiє, навiть поважних ходж iз Слободи, але
звiдки взялась ця дiвчинка з чорним волоссям i з брунатним чарiвним
личком?
- Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їхнiх голiв. Чи не бачить?
- Хто ти така?
- Я - Мальва, - вiдповiдає спокiйно дiвчинка, замрiянi очi опускаються
на поголенi голови татарчукiв i виливають синяву, нiби вони зачерпнули її
тiльки що з моря i щедро морю вiддають.
Бешкетники торопiють, вони не знають, що сказати, - такої дiвчини нiхто
нiколи ще не бачив на цьому передмiстi. Та хто ж вона?
- Ти звiдки? - знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
Дiвчинка розвела руками, зiрвала бiлу квiтку клема-тису, що звис
гадючкою по скелi, i кинула їм униз.
- Не знаю! - гукнула, пострибала кiзкою по приступках скелi i за мить
опинилася на верху, а потiм зникла, наче й не було її тут нiколи.
- Гурiя .. - прошепотiли хлопцi в побожному страху.
Марiя чекала на дочку перед брамою такiє, нетерпляче виглядаючи. Вона
тiльки-но зварила вечерю для монахiв, зараз оголосять передвечiрнiй намаз,
i знову Мурах-баба гнiватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до
молитви. Обплутав її дервiш, наче павук комаху, i вирватись уже несила.
У той вечiр, коли вони обидвi, побитi, зляканi й голоднi, повернулися в
монастир, Мурах-баба повiв їх у передсiння кухнi й викинув їм дервiшськi
недоїдки. Марiя не торкнулася до їжi, дитина ж вилизувала миски, як
собача, i забила Марiя в розпуцi головою об кам'яну долiвку.
Мурах-баба вийшов у сiни, пiдвiв їй босою ногою голову. ^.
- Якщо аллах захоче що-небудь дати, - сказав, - то вiн не питає, чий ти
син чи дочка. Але тiльки шукачi знаходять щедрого бога. Тож слухай мене,
Марiям. Тобi пощастило, що сьогоднi зустрiла мене, божого чоловiка, слугу
блискучої Порти. Iнакше здохла б мiж цими шолудивими татарами, якi є
пилюкою нiг османiв. Я дам тобi науку i хлiб, твоїй дочцi знайду колись
багатого жениха, i ти будеш купатися в розкошах, якi нiколи й не могли
приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покiрною й сповняти
заповiт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину
молитися богу. Молитимешся в такiє, працювати на кухнi, а спати зi мною.
Марiя схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала
миску i просила ще.
Мурах-баба випередив Марiю.
- У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз говори.
Якщо тобi не до вподоби моя добрiсть, то я тебе вiдпущу нинi, але дервiшi
нашого такiє, якi панують над душами татар Кафи, не дозволять тобi навiть
жебрати в мiстi. А у степу голод. До осiннiх дощiв ти й води не нап'єшся,
хiба що з солончакiв. Тепер ти вислухала мене два рази, я жду однiєї
вiдповiдi.
Марiя вже мiсяць живе в Мураха-баби на подвiр'ї монастиря. Двi третi
Магометового заповiту сповнювала: варила монахам їсти i вчилася божого
закону Вiд третьої повинностi викручується. Сказала, що зможе лягти iз
святим отцем аж тодi, коли вiдчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба
бачить її хитрощi i стає щораз настирливiшим, жах морозить Марiю на саму
згадку про те, та не знає, що має подiяти далi.
А Мальва розцвiла. Там, у хазяїна-татарина, рiдко виходила з-за
килимного верстата, нидiла, жовкла, а тут їй привiлля. Нiхто не примушує
працювати - гуляй по горах i над морем, тiльки на молитву приходь i на
вечiрню науку.
Вдивлялася в бiк моря, неспокiй уже судомив груди, та ось мелькнула
малинова спiдничка, збiгла на вулицю дiвчинка з жовтими квiтами в руцi.
- Що це за квiти, мамо?
- Мальви, дитино.
- Мальви? Ха-ха! Таж то я - Мальва.
- I ти...
В цю мить закричали муедзини на мiнаретах мiських мечетей, оглянулася
Марiя - у дворi вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схiд.
Простелила намазлик, i вклякнули обидвi тут же, на вулицi. Мальва
молилася, вона вже напам'ять знала сури корана, Марiя дивилася на
скопиченi бурдеї по той бiк вулицi. Хлiви поприлипали до хат, розваленi
кам'янi тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квiтами - нi, нi,
хоч тисячу разiв топчи хрест, нiколи до цiєї чужини не звикнеш.
- Вирвуся звiдси, - шепотiли Марiїнi губи замiсть фатихи. - Вирвусь,
хоч ти, мiй боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квiточку на рiдну
землицю. За будь-яку цiну. А тодi карай мене за грiхи i за зраду
Закiнчилась молитва. Мурах-баба покликав Марiю i Мальву до своєї
хатини. Вiн скинув повстяну шапку з зеленою облямiвкою, папучi, сiв,
по-турецьки пiдiгнувши ноги, показав рукою на мiндер, де завжди сiдали
Марiя з Мальвою.
- Во iм'я бога милосердного, милостивого, - почав Мурах-баба незмiнним
бесмеле [79]. - Обiцяв аллах вiруючим сади, де внизу течуть рiки, для
вiчної втiхи, i благi житла у садах вiчностi. Я щасливий, дiти мої, бо
спрямовую вас на шлях iстини. - Вiн пильно глянув на Марiю, яка, опустивши
на груди голову, блукала думками далеко вiд божої науки. - Сказав аллах:
"Поклоняйтеся менi, всi до нас вернуться". Нинi я хочу розповiсти вам...
- Про Кара-куру, ти ж обiцяв, баба, - попросила Мальва, її знудило
щоденне заучування корана арабською мовою, якої не розумiла.
Дервiш невдоволено поморщився.
- Про злих демонiв не годиться розповiдати пiд нiч, дочко, та ще й
людям, якi не знають усiх правд вiри. Тi злiї джини завжди навколо нас, та
страшнi вони тiльки тим, хто не вбере в свою плоть i кров найправдивiшу й
найсправедливiшу вiру Магомета.
Не виходячи з задуми, сказала Марiя до себе самої:
- Кожна жаба своє болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про католицьку
вiру, жиди про талмуд.
Дервiш почув глузливий тон у словах Марiї, цiла злива настанов мала
зiрватися з його язика, та Марiя випередила. Пiдвела голову; губи
презирливо стиснутi, погляд зневажливий - Мурах-баба ще не бачив Марiю
такоюї
- Хiба можеш ти знати, монаше, що є на свiтi найсправедливiше? Ти, який
так ревно держишся своєї вiри тiльки тому, що дає вона тобi владу над
людьми, доволi їжi i жiнок?
- Хай вiзьме вiтер з твого рота цi поганi слова, Марiям, - прошипiв
дервiш, але далi вiв спокiйно; - Тi, якi вважають наше вчення ложним, не
увiйдуть у ворота раю, як верблюд у вухо голки. Наука Магомета
найсправедливiша й найправдивiша тому, що вона остання. Адже коран не
заперечує Моисея, коран визнає божественне походження Христа, але ж що
вартi цi пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям
лише на нинiшнiй день, а на завтрашнiй не могли нiчого обiцяти, крiм раю,
якого i уявити добре не могли. Мойсей упав на межi ханаанської землi i
зневiрився в Єговi, Христа розiп'яли самi ж гебреї за те, що вiн звелiв їм
поклонитись iдолам, Магомет же сказав: "Коли всi народи приймуть iслам,
тодi появиться божий посланник Махдi, який зробить усiх людей рiвними".
Нинi бiльше, нiж половина свiту визнали нашу вiру, i недалекий час, коли
зрiвняються всi - вiд шейхульiслама до моакiта [80], вiд султана до
цехового ремiсника.
- Ну, ну... - зiтхнула Марiя. - Та поки що є ситi i голоднi, хазяїни i
раби. Твiй Махдi, певне, ще й не зачинався.
Коли слухаєте коран, то мовчiть, може, будете помилуванi, - пiднiс
голос Мурах-баба Сказав же архангел Гавриїл Магометов! на горi Хирi "Ти
останнiй пророк, i в тому, що ти скажеш, нiхто не зможе сумнiватися. Ти
вiзьмеш iз наук дотеперiшнiх пророкiв єдину сутнiсть - єднiсть бога i
проповiдуватимеш божi думки, якi тобi єдиному доступнi" Як можеш ти,
земний черв'як, мати сумнiви? З уст пророка записали коран його халiфи
Абу-бекр, Осман, Омар i Алi, i в ньому ти знайдеш вiдповiдi на всi питання
життя На кожний вчинок пояснення i виправдання, якщо тiльки вiн не шкодить
династiї Османiв, якiй випало нести у свiт правдиву вiру Лише вмiй читати
коран, лише бережи його вiд лжетлумачення, як це роблять перси-шiїти
вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за iслам мечем, i це
його найсвятiша заповiдь. Сказано ж у сорок сьомiй сурi: "Коли зустрiнеш
такого, що не вiрує, вдар його мечем по шиї".
Мальва спала, так i не дочекавшись казок про вурдалакiв [81], джинiв, а
Марiя слухала, i їй ставало моторошно вiд проповiдi дервiша.
"А що, коли це все правда? Та невже мусульманська вiра має стати єдиною
у свiтi? I розiллється страшна чума по всiх краях, i всi народи стануть
схожими на туркiв... I не буде пiсень, не буде. казок, не стане
купальських вогнiв, вертепiв пiд рiздво, волi! Нiхто нiчого не матиме
свого... Ляхи розiп'яли Україну за схизматську вiру, теж навертаючи людей
на свою, праведну. Брехня, за хлiб її розпинають. Турки заграбастали
пiвсвiту - за вiру? Нi, за наживу. А бог один над усiма - єдиний вiн
справедливий i вiчний. I вiн не дасть торгувати собою. Прийде час - i
терплячий господь не витерпить бiльше олжi, крикне вiн мiняйлам i
лихварям:
- Годi!"
Це скрикнула сама Марiя i затулила уста. Хитнулося полум'я свiчки,
схопився Мурах-баба, закричав
- Гяурко! Вiдступникiв у нас карають не божою карою, а земною, i
покарана ти будеш...
- Не лякай, - пiдвелася Марiя, хустка сповзла на шию, дервiш аж тепер
побачив, що ця жiнка зовсiм сива. Я живу так, як велить твiй бог, бо
виходу iншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш. I
нiхто не може заборонити думати людям нi ти, нi мулла, нi твiй Магомет Ти
говорив, що й перси вороги iсламу Та якi ж вони вороги, коли самi
мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої вiри. Тож не в
боговi справа, вам, туркам, болить, що не весь ще свiт опинився пiд вашим
башмаком. I тому ви, крiм шаблi, взяли за зброю ще й коран. I орудуєте ним
так, як це вам вигiдно, бо ви сильнi. Але сила ваша не вiчна. Людина
мiцна, поки молода, а потiм слабне, хирiє i вмирає. А коли не вмiла жити з
сусiдами по-людськи замолоду, то сусiди на старiсть їй не допоможуть i
навiть за домовиною не пiдуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалась,
зараз пiдступить i вчепиться руками в його горло. Вiн не чекав такого
вибуху слiв вiд зламаної горем Марiї, якоїсь хлопки з-над Днiпра.
Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумної жiнки, позадкував, бо ж розумна
жiнка може бути й вiдьмою.
- Ти хто така... хто така? - пролепетав.
- Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла, який душив вас димом у
Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при менi,
а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла у лiжко? Тьху!
I вiдразу обм'якла. Впала на мiндер i захлипала над сплячою Мальвою.
Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:
- Кажуть правовiрнi: "Доброму коневi збiльшувати порцiю ячменю,
поганому - канчукiв".
- Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв не звикати, - зiтхнула Марiя,
взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, у свiй чардак [82].
...Прокинулась вранцi з терпким передчуттям бiди. Мураха-баби вже не
було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь поганого. Тяжко
пошкодувала за свої вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi?
Чей же не переконала його, а собi, певно, нашкодила. Мурах-баба
помститься.
Зварила обiд на кухнi, i тодi, коли дервiшi подались на обiдню
молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан свої i Мальвинi речi, вислизнула
з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що мусить нинi
зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всi ж звiрi.
В провулку бiля Круглої башти побачила старого чоловiка з довгою,