Страница:
Iслам-Гiрей запобiгати ласки, коли п'ятихвостий бунчук перейшов у руки
Магомет-пашi Кепрiлi. О, це не вискочка Hyp Алi i не спокiйний Аззем-паша.
Друг кардинала Рiшельє, вiн намовляв колись Амурата виступити на боцi
Францiї проти Габсбургiв; будучи анатолiйським кадiаскером, Кепрiлi
безцеремонне i войовничо втручався в справи двора i за це був висланий у
далеку Конью. Що ж тепер заспiває Iслам-Гiрей?
- Кепрiлi? - перепитав бей, i хан спокiйно притакнув головою. Вiн
пильно поглянув на Алтана i сказав стужавiлим голосом:
- Цей розумний i стрiляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку
пропив Iбрагiм. Вiн кинув флот на Венецiю, вiн пригрозив менi своїм
гнiвом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, i сам пообiцяв гетьмановi
шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб
випередити московського царя. Ха-ха! Покiйний Iбрагiм обiцяв менi шовковий
шнур за мою спiлку з Iхмелiскi, цей же - навпаки!
Алтан-бей не зрозумiв, чому невдоволений хан змiною полiтики Порти щодо
Польщi.
- Ти ж сам хотiв цього, Iсламе.
- Ширiнський бей, - вiдповiв хан, - не бажає ощасливлювати своєю
присутнiстю засiдання ради дивану, i дипломатичнi тонкощi для нього стали
недоступнi. У цiй вiйнi менi не потрiбнi турки. Для Ляхистану вистачить
моїх i козацьких вiйськ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не
думаючи над тим, що може цим розгнiвити мене. З Москвою шертує! Але
ходiмо, не гоже при слугах говорити про державнi справи, бею. I гляди, не
затiвай чого-небудь, мої сеймени над Iндолом.
- Хай береже аллах твоє життя, хане, - склав на груди руки Алтан-бей. -
Заходь у мiй зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильнi мужi
Криму, тепер же, при тобi, опустiв мiй двiр...
- Збиралися на ради i на зради, - кинув Iслам-Гiрей, iдучи поруч iз
беєм. - I тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти i нинi дивишся
в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зiтру тебе, я сильний. I не суши
собi голову надiями на Кепрiлi, та й не тiшся тим, що Тугай-бея забрав до
себе Азраїл.[171]
- Машаллах![172] - скрикнув Алтан. - Я не знав про це... - I радiсть з
приводу смертi здольного суперника таки бризнула з очей. - Чорнi вiстi
приносиш, хане... Хай возрадуються в могилi костi ногайського звитяжця.
Iслам-Гiрей єхидно посмiхнувся.
- Не печалься, Алтане. На його мiсце я призначив Карачi-бея, то не
гiрший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому пiклуєшся ти лише самим собою?
Хiба не бачиш, що сьогоднi кожен крок, кожне слово наше важить нi бiльше
нi менше, як доля Кримського улусу, в якому i тобi, i нащадкам твоїм жити
треба?
Ширiнський бей не вiдповiв, слова хана гнiтили його, вiн ще не мiг
змиритися з утратою своєї влади.
Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля
викладена самшитовими клинами з позолотою, стiни списанi в'яззю, мiндери
оббитi золотистою парчею, пiд стелею - люстра з сотнями свiчок.
- Присядь, хане, - показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе
крiсло з золотим пiвмiсяцем на спинцi. Сам умостився на дубовiй масивнiй
табуретцi. - Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський трiумфатор
Хмель?
Iслам-Гiрей довго мовчав, розглядаючи iнкрустований перламутром цибух
Алтанової люльки. Сам не курив, спостерiгав за клубками диму, що
вихоплювалися з чашечки, нiби з вистреленого ядра.
"Київський трiумфатор... Вай, то й справдi про такий трiумф не мрiяв i
Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однiєю ногою став на пiдмосток
московського престолу; а чи дорiвняло б свято в'їзду багдадського звитяжця
в Стамбул в'їздовi в Київ переможця пiд Жовтими Водами i Корсунем? Амурата
IV отруїли, а пiд копита гетьманського коня стелив народ гаптованi рушники
вiд Золотих Ворiт аж до Софiйського собору в стольному городi України, i
сам єрусалимський патрiарх Паiсiй благословив Хмельницького.
Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-пiд Замостя? О, нi! Iнше
намотав на вус цей український барс iз розумом кобри. Вiн кинув клич
посполитому лядському люду, i вже в Татрах пiдвелися горяни, сокири
схопили в руки, i ще день-два - пiде чернь з Ля-хистану назустрiч
Хмельницькому. Чи потрiбен буде тодi гетьмановi союз iз кримським ханом?..
Iнший союз вкласти задумав, повертаючись з-пiд Замостя в Київ - з Москвою!
А йшли ж дотепер разом..."
Тож попри Бiлу Церкву i Бердичiв, переступаючи через польську ганьбу
над Пилявкою, крiзь спорожнiлий Збараж навзаводи мчали козацькi полки до
Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнiв, не вiдставав
Тугай-бей, щоб пiд мiстом левiв отримати для свого вiйська жолд золотом.
Вождь ногаїв власноручно вiдрахував двiстi тисяч червоних злотих, що їх
принесли львiвськi шляхтичi за викуп, i далi скакали ординцi спопелiлими
польськими селами i мiстечками, впевненi вже, що малою кров'ю досягнуть
Вiсли з незлiченним багатством повернуться в Ногайськi степи, якi ще не
оклигали вiд голоду. А тодi...
Тодi Iслам-Гiрей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як
Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море,
прислухаючись до стамбульської метушнi. Двiрцевий переворот звiльнив його
вiд дипломатичних викрутасiв, iз султаном-дитиною вже не захотiв
розмовляти - бив же копитами бiлий кiнь Хмельницького над Вепром поблизу
Замостя! Добрi плани складав Iслам-Гiрей i гарячкове формував татарськi
чамбули, яких мусив зiбрати багато: одних - щоб кинути на Кафу, iнших -
вивести на Україну i показати їх переможцевi Хмельницькому, коли вiн стане
над Вiслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував i боявся пiвденного
спiльника.
А коли вже було недалеко до здiйснення ханських намiрiв, коли
Iслам-Гiрей дякував своєму боговi, що надоумив його вступити в спiлку з
козацьким гетьманом, - бог православний а чи сам шайтан, пiдказав
гетьмановi повернутися в Київ i перетрактувати з московитськими людьми -
людьми царя Олексiя Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, - тож вiри
йому тяжко йняти.
А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкiнний король, пройдисвiт у
кардинальськiй сутанi, авантюрист тридцятилiтньої вiйни Ян Казимiр
метається по Польщi, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з
ним?
- Хмельницький програв час, - промовив нарештi хан, не вiрячи в правоту
своїх слiв (чи ж то повинен знати ширiнський бей ханськi прожекти?), - але
вiйна триває i ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там
мусить пройти i заднє. Я хочу вiд тебе, Алтане, тридцять тисяч добiрних
воїнiв. Менi потрiбне таке вiйсько, яке б перевищувало польське i
козацьке, разом узятi. Щоб я мiг диктувати умови будь-якiй сторонi. Ти
приведеш їх до Карасубазара не пiзнiше, як через два тижнi. I не зловживай
моїм терпiнням, бею. Я вiдплачу тобi сповна - за добро а чи за зло.
- Вай харин [173], - вiдповiв тихо ширiнський бей, заслоняючись вiд
гострого погляду хана хмаркою диму.
Наприкiнцi травня Хмельницький, залишивши пiд Бердичевом сiмнадцять
зiбраних полкiв, вирушив у супроводi кропивенського полковника Филона
Джеджалiя i миргородського Матвiя Гладкого та кiлькох сотень козакiв
назустрiч хановi - за Умань, до Чорного лiсу.
Iслам-Гiрей уже чекав гетьмана iз стотисячним вiйськом, прибувши сюди з
Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Iнгулець, Iнгул, Синюху йшли
буджацькi й джамбуйлуцькi ногаї у вивернених баранячих тулупах i шапках,
гiрськi тати в строкатих кафтанах iз сагайдаками за плечима, довгочубi,
схожi на козакiв, черкеси у високих бiлих папахах i шiсть тисяч
румелiйських яничарiв. Iшли втоптаним шляхом, не звертаючи навiть до
близьких сiл, - залiзною була рука хана, що йшов на з'єднання з гетьманом
по лядський ясир.
Два днi вiдпочивали, поки прийшов гетьманський почет.
Заторохтiли тамбурини, запищали гуслi i зурни - виїхав iз табору хан,
одягнений по-бойовому: в шоломi з гострим наконечником i в кольчузi. Поруч
iз обох бокiв - калга Крим-Гiрей i нурредин Казi-Гiрей, а позаду кiнний
вiддiл сейменiв.
Вдарили довбишi в литаври, засурмили сурми - наближався до хана
Хмельницький у горностаєвiй мантiї, тримаючи в руцi булаву, обсипану
дорогоцiнним камiнням, поруч - полковники.
Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повiки, та не надовго
вистачило пихатостi. Воїн, що звик до сiдла, а не до трону, мiрявся з,
ворогом i спiльником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож
запитав нахмурений i неприступний:
- Що отримають мої лицарi за рать?
- Крим заселиш ляхами, - коротко вiдповiв Хмельницький.
Було в цiй вiдповiдi стiльки впевненостi в перемозi, стiльки сили
продзвенiло в голосi гетьмана, що стрепенувся хан, i захоплення, а разом
якийсь острах чутно дiткнулися його. Вiн глипнув спiдлоба на гетьмана:
перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в
Бахчисараї - маловiдомий сотник i капiтан низових берлатникiв у Дюнкерку.
Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речi
Посполитої, визнаний свiтом переможець не допомоги тепер просить, а
пропонує плату за спiлку. I згадав Iслам-Гiрей Замостя: що було б, якби
вiн став над Вiслою? На мить уявив собi козацького самовладця, який
дiткнувся одним плечем Московiтiї, а другим Пруссiї, спершись спиною об
Швецiю, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витiсняє з Диких степiв
джамбуйлуцьку i буджацьку орди i простягає руку до Перекопу. Кришаться,
мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулюється жменя, щоб затиснути
Крим... Примружив очi i спитав рiзко:
- А коли не дiстанеш ляхiв, чим платитимеш?
- Нема такої сили тепер на свiтi, щоб могла встояти перед нашою, хане,
- вiдповiв Хмельницький i в цю мить перехопив гарячий погляд бiлявого
ханського воїна. Пломiнь палахкотiв у його очах, захоплення малювалося на
обличчi, воїн весь подався вперед, нiби зважувався перейти вiдстань мiж
ханським почтом i гетьманським. Хмельницький скупо осмiхнувся з-пiд вусiв,
i сеймен спаленiв.
Хан повернув коня i рушив до табору. Джеджалiй нахилився до гетьмана.
- Гетьмане, ти, бачу, помiтив того бiлявого парубiйка. Я пам'ятаю його
з Бахчисарая, то наш паросток. Вiн може нам знадобитися.
- То лицар, Филоне, а не земноплаз. Iз погляду прочитав, що лицар. Такi
двом панам не служать.
Iшов невиданий похiд через Бердичiв двома берегами Случi на
Староконстянтинiв. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять
полкiв iшли з Хмельницьким, позаду Матвiй Гладкий, а на флангах татари.
Стугонiла земля, i затьмилося сонце, i комета всi десять ночей на небi
являлася. Утiкала шляхта до Збаража i встигла замкнутися в замку перед
святом Петра i Павла.
Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Україна,
Хмельницький, а чи твоя наруга?
...Зловiсне тиха серпнева нiч, незвично тиха пiсля денної ратi. Ледь
чутно плещеться Стрипа об намулистi береги, при мiсяцi чорнiє бовдурами
спалена Млинiвка, i гуготить недалеко приречений Зборiв, i костьоли
пнуться до неба, благаючи в нього спасiння.
За кiлька верст на схiд конає Збаразька фортеця пiсля мiсячної облоги,
а в Зборовi, оточеному козаками, не спить завтрашнiй бранець король Ян
Казимiр. Iз смолоскипом у руцi ходить вiн помiж рештками гусарських
хоругов, закликаючи захриплим голосом: "Панове, наберiться мужностi, не
губiть ойчизни... Король з вами..."
Тихо в ханському наметi. Оподалiк куряться вогнища, татари смажать на
рожнах кебаб i вiдсипляються пiсля битви. Завтра вони стоятимуть збоку,
коли почнеться остання валка. Так їм обiцяно нинi.
У ханському наметi миготить свiтло, Iслам-Гiрей не спить.
Сеймен Селiм вартує.
Пахне столоченою пшеницею - то дивний запах, якого не можна до нiякого
iншого прирiвняти, i чує вiн його вже другий мiсяць, йдучи українською
землею вслiд за Хмельницьким. Вдалинi за Стрипою вирiзьбились на небосхилi
контури дрiмучої дiброви, вона густо шумить i стугонить - той шум теж
зовсiм iнший, нiж у лiсi над Качею. Солодкаво пахнуть щуварi в заплавах
рiки, тужно квилить очеретянка, а з оболонi несе пахом полинi, нехворощi i
ромену. I земля пiд ногами м'яка, як постiль.
"Невже я звiдси?"
Хан не спить. Що думає Iслам-Гiрей? Нинi вiн уже не може сердитися на
Хмельницького, як там, пiд Збаражем. Сьогоднi гетьман не звонпив собою -
перемiг. Польське вiйсько майже розбите, i завтра до свiту король
Ляхистану стоятиме перед ханом, як рiк тому стояли польськi гетьмани у
дворi бахчисарайського палацу.
Тодi Селiм повернеться додому. I не почує бiльше задушного паху
українського збiжжя, i тужного стугонiння дiбров, i земля жорстка, в
колючках i дерезi, постелиться пiд ноги.
Тож не побачить уже нiколи українського богатиря, в якого вiрлиний
погляд i демонська сила слова, що вiд нього тисячi лицарства йдуть на
смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жестi булавою - здається, вирiс
вiн своїм кремезним тiлом над усiєю величезною землею i бачить її всю з
краю в край, i впевнено веде свiй народ до цiлi, яку зрить тiльки вiн
один.
I щось невловиме близьке є в цих людях, що слiпо йдуть за ним. Їхня
вiдвага i байдужiсть до смертi дивує, тiло їхнє, мабуть, не вiдчуває болю,
бо не чув Селiм вiд них нiколи нi стогону, нi зойку, хiба тiльки крик у
бою, а стогiн - у тих сумовитих пiснях, що iнодi в перебоях та й поллються
рiвнi, мов степ, завивистi, як у байраках потоки, i м'якi, нiби молода
трава.
"Невже я звiдси?"
Хан не спить. Вiн весь час понурий - хан думає. Над чим? Чому наказав
стояти завтра осторонь вiд бою?
А що, якби Селiм, коли прийде змiна варти, на одну лише часину
пробрався до козацького табору i посидiв iз ними, козаками? Дiткнувся б до
рук, до чубiв, що злiтають над головами, нiби змiї, коли скачуть на конях,
вслухався б у їхню мову i запам'ятав одне-два слова. I бодай одну мелодiю.
I хочеться дiткнутися пальцями до струн бандури. Тiльки на часину, а потiм
вернеться, адже вiн - ханський...
Сплять татари бiля багать... А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий,
жорстокий. Вiн умiє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хiба Селiм
винен, що вiн iнший? Чому Тимеш пошкодував йому тодi доброго слова i
лагiдного погляду? Як ота жiнка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася на
нього з такою ласкою i тугою? Так добре стає на серцi вiд того погляду, бо
ласки вiн не знав нi вiд кого.
"Хто я?"
Хан ще не спить... Йде змiна варти.
Нi, то не вартовi йдуть на змiну. З блiдих мiсячних сутiнкiв випливла
постать, за нею ще кiлька - з мушкетами на плечах.
- Стiй! Хто йде?
- Посол його милостi короля до хана великої орди Iслам-Гiрея, -
почулося неголосне, вкрадливе, i в цю мить, мов iз-пiд землi, виринуло
кiльце сейменiв довкола ханського намету.
...У шатрi Iслам-Гiрея радилась тиха рада за пiвнiч.
- Боюсь, Iсламе, що мiж двома мечетями ти без намазу залишишся, - хитав
головою Сефер Газi-ага, коли хан виклав йому свiй задум.
- Пiвроку тому я не знав iншого спiльника, крiм Хмельницького, - наче
виправдовувався перед аталиком Iслам-Гiрей, та знав Сефер, що хановi тепер
уже нi до чого хiкмети [174] колишнього вихователя. Вiн вирiс у силу, а
пiсля того як упокорив ширiнського бея, нi з ким бiльше не радиться. - Я
чекав вiд нього державних послiв, - вiв далi хан. - Та держави вiн не
створив, хоч мiг. Сам же пiд Замостям назвав себе слугою Речi. Посполитої.
Чи ж годиться хановi, який вийшов на королiвськi землi своєю власною
персоною, шертувати з пiдданими короля? Шертувати з ребелiзантом i кидати
виклик Європi? Тодi за королем пiде Генрiк французький, прусський
Фердiнанд, Фiлiпп iспанський, i благословить християнську коалiцiю папа
Iнокентiй X.
Сефер Газi зiм'яв у жменi бороду. Вiн згадав, як колись Iслам не
побоявся пiдписати йому, аталиковi, смертний вирок. Як вимагати вiд нього
вiрностi Хмельницькому? ;
- Гетьман стає надто сильним. Менi потрiбен слабий король, в якого
служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб i не падали, але
i пiдвестися не змогли.
- Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собi союзника на Сходi.
Якщо ти його зрадиш, вiн це зробить в ту ж мить. Цар московський уже
допомагає гетьмановi не тiльки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону
прийшли до нього.
- Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумiтися з королем, поки
сибiрський ведмiдь ще не встиг вилизати рани пiсля лiвонських воєн i
польських чвар, поки вiн ще дрiмає.
- Не грайся, Iсламе, з вогнем. Бо коли цей ведмiдь прокинеться, - та й
чи дрiмає вiн, подумай, - то рик його почують не тiльки в Європi.
Iслам-Гiрей замислився. В цю хвилину увiйшов до намету Селiм. Хан не
пiдводив голови, Сефер Газi, здавалося, дрiмав, сидячи, тiльки блискучi
чорнi зiницi, що насилу продиралися крiзь стуленi повiки, свiдчили, що вiн
не спить.
- Великий хане, - доповiв Селiм, - посол вiд короля до тебе.
Сефер Газi широко розплющив очi.
- Ти вiв розмову зi мною пiсля дiла, Iсламе.
- Нi, - вiдповiв хан, - видно, на нашiй радi витав сам аллах. Клич
посла! - кинув бадьоро Селiмовi, радий, що розв'язка зборiвської борнi
приходить сама собою.
До намету увiйшов шляхтич у кармазиновому жупанi. Поклонившись, вiн
подав хановi згорнуту цидулу. Iслам-Гiрей розгорнув її i чим далi
вчитувався в текст листа, тим дужче багровiло його темно-сiре обличчя.
Дочитавши, вiн схопився з подушки, крикнув:
- Король нагадує менi полон i ласку Владислава Четвертого?! Що ж,
передай ясновельможному Яну Казимiру, що я не забуду благодiйства його
брата i, щоб вiддячитись, влаштую нинiшнього владцю Речi Посполитої в
найкращому казематi на Чуфут-кале. Все вiн там буде мати, крiм солов'їного
молока!
Хан у лютi тупав ногами. Сефер Газi ще не бачив його таким i готовий
був угамовувати, але гнiв хана був тепер доречний - хай завтра бiй
розв'яже всi дипломатичнi вузли.
Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, вiн кинув зневажливо
через плече:
- Я чекаю зараз, у цiй хвилинi, канцлера Оссолiнського в своєму наметi!
...Нарозвиднi, коли сповзала з небосхилу на захiд коротка нiч,
загомонiло в козацькому таборi - пробивала остання година Речi Посполитої.
Козацькi полки стрiмливо вдарили на королiвський табiр, польська кiннота
затримала козакiв. А ханське вiйсько стояло непорушно на лiвому березi
Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гiнця до хана з
наказом негайно почати битву i чекав вiдповiдi.
Гонець не забарився. На змиленому конi прискакав до гетьманського
куреня i крикнув, подаючи листа:
- Хан вiдмовився йти!
Пiдскочили вгору брови Хмельницького, бiла смага покрила його губи, вiн
нервово розiрвав печатку, розгорнув листа i зблiд.
"Гетьмане, - писав хан, - чому ти хочеш до кiнця знищити короля пана
свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати милосердя,
i тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти
дотепер корився. Я чекаю тебе в своєму наметi. Коли ж не послухаєшся, пiду
на тебе"
Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря Виговського до
мене!
...Кiлькасот сейменiв стояли вишикуванi пiвмiсяцем перед ханським
наметом. Напроти входу сидiв на персидських килимах Iслам-Гiрей у
цеглястiй соболинiї шубi, бiля нього Сефер Газi. А оподалiк на
пiдвищеннiтi встеленому парчею, сидiв... нi, це сниться, не може бути
цього!.. сидiв король Ян Казимiр. Його темно-бурi очi з погордою дивилися
на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патрицiанськи спадала на
плечi, чорний атласний кафтан, торочений бiлою коронкою бiллi шиї, надавав
королевi колишньої кардинальської маєстатичностi. Поруч iз королем стояв
великий канцлерi Єжи Оссолiнський, зморщений, голубоокий, з короткої
стриженою борiдкою - той самий, який, ще до Замостя, потаємно приходив до
Хмельницького просити в нього згоди на елекцiю Яна Казимiра.
До болю зiмкнув повiки Хмельницький, нiби хотiв прогнати погане
видiння, хоч уже усвiдомлював ганебну яву. Нечуване здрайство,
пiдступнiсть здавались йому в першу мить неймовiрними.
Рука стиснула ефес i обм'якла. Переможений король милостиво простягнув
для поцiлунку руку, а за нього промовив великий канцлер:
- По вродженiй добротi своїй король далекий вiд того, щоб жадати кровi
пiдлеглих. Вiн прощає тобi, Хмельницький, тяжкий злочин у надiї, що ти
загладиш свою вину вiрнiстю i доблестю.
Розступалась пiд ногами земля вiд такого блюзнiрства i злуди. Гетьман
повiв навiсним поглядом по обличчях хана, Сефера Газi, що стояв незворушно
з заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар
втупив очi в землю, боячись погляду Хмельницького. I раптом вiн упав на
колiна, прошепотiв:- Милосердя i прощення просимо у вашої королiвської
милостi!
"Жельва!" [175]мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, i гнiвний клич
сколихнув би повiтря над зборiвськими полями, i ринули б полки козацькi на
вiрну загибель за честь гетьманську.
Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нiзвiдки. Вiн мусить витримати цю
наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жменi, аж поламалися пера, i
довгий вус пересiкся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом хановi очi, у
вузьких щiлинах мигали блискучi зiницi Сефера Газi - повiльно пiдступав
Хмельницький до короля. Тьмянiло серпневе небо, темними силуетами
здавалися постатi короля i хана; йшов iз перемогами вiд Жовтого Броду
через Пилявку й Вепр королiвський васал, щоб аж над Стрипою усвiдомити для
себе, що вiн вождь. Пiзно... Чи пiзно? Заграли раптом київськi дзвони i
стихли в розпачi, пiдвела голову очманiла Європа, занiмiла в подивi i враз
зареготала: розчаровано, глузливо, втiшно.
Пiдiгнулося одне колiно, друге, вклякнув Хмельницький, не дiйшовши до
краю свого шляху.
В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його
Богдан-Зiновiй, не бачив потемнiлого обличчя лицаря, який з таким
захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
Сефер Газi монотонним голосом зачитував переможеним ханськi кондицiї,
слова гупали молотом по головi Хмельницького, i розлiталась вона вдрузки
вiд принизливої ласки хана.
- Сорок тисяч реєстру... а всi iншi козаки хай повернуться до своїх
панiв... Київське, Брацлавське i Чернiгiвське воєводства - Хмельницькому.
Король хай заплатить двiстi тисяч злотих готiвкою, а надалi щорiчно по
дев'яносто тисяч...
Торги, базар... За двiстi тисяч злотих - Україну. Як дешево... Скiльки
вiн заправив би за голову гетьмана?
- З цiєї пори мiж королем Речi Посполитої Яном Казимiром та його
спадкоємцями, з одного боку, i великим хаканом Криму та його спадкоємцями,
з другого, утверджується вiчна дружба.
Iм'я пiдданого не було названо...
Пiшли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм конi припочили, а
татари - на все поле...
Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи
ляхами, чи своїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань.
Згорiли Межибож, i Ямполь, i Заслав, наскакували ординцi на хутори i села.
Сивiла гетьманська голова вiд усвiдомлення неймовiрної зради. Билися у
вуха страшнi слова невольницької пiснi, i в одчайдушному гнiвi стискала
рука булаву: ось пiдведе її - i ринуть козаки на орду. I знову вгамував
себе Богдан-Зiновiй: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде...
Буде ще свято, i очиститься од скверни стоптана земля, i промчаться конi
вiльним степом вiд Орелi до Бугу, вiд Дону до Стрипи... |
Гнали ординцi ясир з України, а до Днiпра i далi на пiвнiч, до Москви,
скакали гетьманськi гiнцi, минаючи Чорний шлях.
Iдуть хлопцi гукаючи, а дiвчата спiваючи, а молодiї молодицi старого
гетьмана проклинаючи:
Бодай того Хмельницького
Та перва куля не минула.
Чого так порожньо в душi Селiма? Чом не пахнуть бiльше степи хлiбом, а
малиною - трави, i не гомонять лiси тужливими мелодiями, а в серцi
блякнуть образи двох мужiв, яких рiвно любив - Iслама i Хмеля?
Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничнi
потолоччя, на зграсованi трави - йти по ньому невольникам, а не
переможцям; мовчки дивилась Україна на свою ганьбу: чорночубi козаки
супроводжували сестер i братiв у татарський край.
"Нi, не моя це земля, не моя!" - нiмо кричав Селiм серед рудого степу.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло...
Т. Шевченко
Каземат, в якому майже два роки томилися, очiкуючи викупу, гетьмани
вiйська Польського, був добре устаткований, i не знали знакомитi бранцi нi
голоду нi холоду. Та й волi їм не бракувало. У всякому разi Калиновський
налагодив добрий контакт iз свiтом через єзуїтiв на Ермене-маале. Лише
надто вже набридли колишнi пшевудци [176] Речi Посполитої один одному:
взаємна нехiть i щоденнi суперечки втомлювали їх бiльше, нiж неволя.
А король з викупом не квапився.
Помiтно постарiв "quasi alter rex" [177] Польщi Микола Потоцький.
Запали щоки, сивi вуса опустилися донизу, i скляно блищали великi очi, в
яких каламутилася ненависть до всiх, кого могла вiдтворити пам'ять.
Хмельницького вiн бачив тiльки скорченим у смертельних муках на палi -
iнакше мислити про нього не мiг. Усвiдомлення того, що козацький гетьман
отримав пiсля Зборова сорок тисяч реєстрового вiйська i три воєводства, що
простягає вiн руку на Молдавiю, а в Чигиринi приймає з дарами турецьких
послiв, приводила його в шаленство, i вiн кричав до Калиновського,
одутлого вiд бездiлля i доброї їжi.
- Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тiльки
шаблею i нагайкою, ясновельможний круль пiдписує угоди! А втiм, чого можна
було сподiватися вiд Яна Казимiра, який навiть ойчисту мову не вважав
своєю, а в тi роки, коли ми стинали козацькiй гiдрi голови на Масловому
Ставу, вiн шпигував у Францiї на користь Iспанiї, з повiями по борделях
валявся i сьорбав тюремну юшку у французькiй тюрмi.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, вiн не мiг йому донинi
простити, що той колись злегковажив Хмельницького i вислав на Жовтi Води
свого марнославного синка нагайками хлопiв розганяти. Ловлячи вiстi зi
свiту, Калиновський сушив собi голову, як би скористатися ситуацiєю, що
склалася пiд Зборовом, i сторгуватися врештi з ханом. Бачив, що можна, i
тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з
Магомет-пашi Кепрiлi. О, це не вискочка Hyp Алi i не спокiйний Аззем-паша.
Друг кардинала Рiшельє, вiн намовляв колись Амурата виступити на боцi
Францiї проти Габсбургiв; будучи анатолiйським кадiаскером, Кепрiлi
безцеремонне i войовничо втручався в справи двора i за це був висланий у
далеку Конью. Що ж тепер заспiває Iслам-Гiрей?
- Кепрiлi? - перепитав бей, i хан спокiйно притакнув головою. Вiн
пильно поглянув на Алтана i сказав стужавiлим голосом:
- Цей розумний i стрiляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку
пропив Iбрагiм. Вiн кинув флот на Венецiю, вiн пригрозив менi своїм
гнiвом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, i сам пообiцяв гетьмановi
шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб
випередити московського царя. Ха-ха! Покiйний Iбрагiм обiцяв менi шовковий
шнур за мою спiлку з Iхмелiскi, цей же - навпаки!
Алтан-бей не зрозумiв, чому невдоволений хан змiною полiтики Порти щодо
Польщi.
- Ти ж сам хотiв цього, Iсламе.
- Ширiнський бей, - вiдповiв хан, - не бажає ощасливлювати своєю
присутнiстю засiдання ради дивану, i дипломатичнi тонкощi для нього стали
недоступнi. У цiй вiйнi менi не потрiбнi турки. Для Ляхистану вистачить
моїх i козацьких вiйськ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не
думаючи над тим, що може цим розгнiвити мене. З Москвою шертує! Але
ходiмо, не гоже при слугах говорити про державнi справи, бею. I гляди, не
затiвай чого-небудь, мої сеймени над Iндолом.
- Хай береже аллах твоє життя, хане, - склав на груди руки Алтан-бей. -
Заходь у мiй зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильнi мужi
Криму, тепер же, при тобi, опустiв мiй двiр...
- Збиралися на ради i на зради, - кинув Iслам-Гiрей, iдучи поруч iз
беєм. - I тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти i нинi дивишся
в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зiтру тебе, я сильний. I не суши
собi голову надiями на Кепрiлi, та й не тiшся тим, що Тугай-бея забрав до
себе Азраїл.[171]
- Машаллах![172] - скрикнув Алтан. - Я не знав про це... - I радiсть з
приводу смертi здольного суперника таки бризнула з очей. - Чорнi вiстi
приносиш, хане... Хай возрадуються в могилi костi ногайського звитяжця.
Iслам-Гiрей єхидно посмiхнувся.
- Не печалься, Алтане. На його мiсце я призначив Карачi-бея, то не
гiрший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому пiклуєшся ти лише самим собою?
Хiба не бачиш, що сьогоднi кожен крок, кожне слово наше важить нi бiльше
нi менше, як доля Кримського улусу, в якому i тобi, i нащадкам твоїм жити
треба?
Ширiнський бей не вiдповiв, слова хана гнiтили його, вiн ще не мiг
змиритися з утратою своєї влади.
Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля
викладена самшитовими клинами з позолотою, стiни списанi в'яззю, мiндери
оббитi золотистою парчею, пiд стелею - люстра з сотнями свiчок.
- Присядь, хане, - показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе
крiсло з золотим пiвмiсяцем на спинцi. Сам умостився на дубовiй масивнiй
табуретцi. - Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський трiумфатор
Хмель?
Iслам-Гiрей довго мовчав, розглядаючи iнкрустований перламутром цибух
Алтанової люльки. Сам не курив, спостерiгав за клубками диму, що
вихоплювалися з чашечки, нiби з вистреленого ядра.
"Київський трiумфатор... Вай, то й справдi про такий трiумф не мрiяв i
Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однiєю ногою став на пiдмосток
московського престолу; а чи дорiвняло б свято в'їзду багдадського звитяжця
в Стамбул в'їздовi в Київ переможця пiд Жовтими Водами i Корсунем? Амурата
IV отруїли, а пiд копита гетьманського коня стелив народ гаптованi рушники
вiд Золотих Ворiт аж до Софiйського собору в стольному городi України, i
сам єрусалимський патрiарх Паiсiй благословив Хмельницького.
Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-пiд Замостя? О, нi! Iнше
намотав на вус цей український барс iз розумом кобри. Вiн кинув клич
посполитому лядському люду, i вже в Татрах пiдвелися горяни, сокири
схопили в руки, i ще день-два - пiде чернь з Ля-хистану назустрiч
Хмельницькому. Чи потрiбен буде тодi гетьмановi союз iз кримським ханом?..
Iнший союз вкласти задумав, повертаючись з-пiд Замостя в Київ - з Москвою!
А йшли ж дотепер разом..."
Тож попри Бiлу Церкву i Бердичiв, переступаючи через польську ганьбу
над Пилявкою, крiзь спорожнiлий Збараж навзаводи мчали козацькi полки до
Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнiв, не вiдставав
Тугай-бей, щоб пiд мiстом левiв отримати для свого вiйська жолд золотом.
Вождь ногаїв власноручно вiдрахував двiстi тисяч червоних злотих, що їх
принесли львiвськi шляхтичi за викуп, i далi скакали ординцi спопелiлими
польськими селами i мiстечками, впевненi вже, що малою кров'ю досягнуть
Вiсли з незлiченним багатством повернуться в Ногайськi степи, якi ще не
оклигали вiд голоду. А тодi...
Тодi Iслам-Гiрей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як
Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море,
прислухаючись до стамбульської метушнi. Двiрцевий переворот звiльнив його
вiд дипломатичних викрутасiв, iз султаном-дитиною вже не захотiв
розмовляти - бив же копитами бiлий кiнь Хмельницького над Вепром поблизу
Замостя! Добрi плани складав Iслам-Гiрей i гарячкове формував татарськi
чамбули, яких мусив зiбрати багато: одних - щоб кинути на Кафу, iнших -
вивести на Україну i показати їх переможцевi Хмельницькому, коли вiн стане
над Вiслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував i боявся пiвденного
спiльника.
А коли вже було недалеко до здiйснення ханських намiрiв, коли
Iслам-Гiрей дякував своєму боговi, що надоумив його вступити в спiлку з
козацьким гетьманом, - бог православний а чи сам шайтан, пiдказав
гетьмановi повернутися в Київ i перетрактувати з московитськими людьми -
людьми царя Олексiя Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, - тож вiри
йому тяжко йняти.
А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкiнний король, пройдисвiт у
кардинальськiй сутанi, авантюрист тридцятилiтньої вiйни Ян Казимiр
метається по Польщi, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з
ним?
- Хмельницький програв час, - промовив нарештi хан, не вiрячи в правоту
своїх слiв (чи ж то повинен знати ширiнський бей ханськi прожекти?), - але
вiйна триває i ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там
мусить пройти i заднє. Я хочу вiд тебе, Алтане, тридцять тисяч добiрних
воїнiв. Менi потрiбне таке вiйсько, яке б перевищувало польське i
козацьке, разом узятi. Щоб я мiг диктувати умови будь-якiй сторонi. Ти
приведеш їх до Карасубазара не пiзнiше, як через два тижнi. I не зловживай
моїм терпiнням, бею. Я вiдплачу тобi сповна - за добро а чи за зло.
- Вай харин [173], - вiдповiв тихо ширiнський бей, заслоняючись вiд
гострого погляду хана хмаркою диму.
Наприкiнцi травня Хмельницький, залишивши пiд Бердичевом сiмнадцять
зiбраних полкiв, вирушив у супроводi кропивенського полковника Филона
Джеджалiя i миргородського Матвiя Гладкого та кiлькох сотень козакiв
назустрiч хановi - за Умань, до Чорного лiсу.
Iслам-Гiрей уже чекав гетьмана iз стотисячним вiйськом, прибувши сюди з
Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Iнгулець, Iнгул, Синюху йшли
буджацькi й джамбуйлуцькi ногаї у вивернених баранячих тулупах i шапках,
гiрськi тати в строкатих кафтанах iз сагайдаками за плечима, довгочубi,
схожi на козакiв, черкеси у високих бiлих папахах i шiсть тисяч
румелiйських яничарiв. Iшли втоптаним шляхом, не звертаючи навiть до
близьких сiл, - залiзною була рука хана, що йшов на з'єднання з гетьманом
по лядський ясир.
Два днi вiдпочивали, поки прийшов гетьманський почет.
Заторохтiли тамбурини, запищали гуслi i зурни - виїхав iз табору хан,
одягнений по-бойовому: в шоломi з гострим наконечником i в кольчузi. Поруч
iз обох бокiв - калга Крим-Гiрей i нурредин Казi-Гiрей, а позаду кiнний
вiддiл сейменiв.
Вдарили довбишi в литаври, засурмили сурми - наближався до хана
Хмельницький у горностаєвiй мантiї, тримаючи в руцi булаву, обсипану
дорогоцiнним камiнням, поруч - полковники.
Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повiки, та не надовго
вистачило пихатостi. Воїн, що звик до сiдла, а не до трону, мiрявся з,
ворогом i спiльником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож
запитав нахмурений i неприступний:
- Що отримають мої лицарi за рать?
- Крим заселиш ляхами, - коротко вiдповiв Хмельницький.
Було в цiй вiдповiдi стiльки впевненостi в перемозi, стiльки сили
продзвенiло в голосi гетьмана, що стрепенувся хан, i захоплення, а разом
якийсь острах чутно дiткнулися його. Вiн глипнув спiдлоба на гетьмана:
перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в
Бахчисараї - маловiдомий сотник i капiтан низових берлатникiв у Дюнкерку.
Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речi
Посполитої, визнаний свiтом переможець не допомоги тепер просить, а
пропонує плату за спiлку. I згадав Iслам-Гiрей Замостя: що було б, якби
вiн став над Вiслою? На мить уявив собi козацького самовладця, який
дiткнувся одним плечем Московiтiї, а другим Пруссiї, спершись спиною об
Швецiю, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витiсняє з Диких степiв
джамбуйлуцьку i буджацьку орди i простягає руку до Перекопу. Кришаться,
мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулюється жменя, щоб затиснути
Крим... Примружив очi i спитав рiзко:
- А коли не дiстанеш ляхiв, чим платитимеш?
- Нема такої сили тепер на свiтi, щоб могла встояти перед нашою, хане,
- вiдповiв Хмельницький i в цю мить перехопив гарячий погляд бiлявого
ханського воїна. Пломiнь палахкотiв у його очах, захоплення малювалося на
обличчi, воїн весь подався вперед, нiби зважувався перейти вiдстань мiж
ханським почтом i гетьманським. Хмельницький скупо осмiхнувся з-пiд вусiв,
i сеймен спаленiв.
Хан повернув коня i рушив до табору. Джеджалiй нахилився до гетьмана.
- Гетьмане, ти, бачу, помiтив того бiлявого парубiйка. Я пам'ятаю його
з Бахчисарая, то наш паросток. Вiн може нам знадобитися.
- То лицар, Филоне, а не земноплаз. Iз погляду прочитав, що лицар. Такi
двом панам не служать.
Iшов невиданий похiд через Бердичiв двома берегами Случi на
Староконстянтинiв. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять
полкiв iшли з Хмельницьким, позаду Матвiй Гладкий, а на флангах татари.
Стугонiла земля, i затьмилося сонце, i комета всi десять ночей на небi
являлася. Утiкала шляхта до Збаража i встигла замкнутися в замку перед
святом Петра i Павла.
Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Україна,
Хмельницький, а чи твоя наруга?
...Зловiсне тиха серпнева нiч, незвично тиха пiсля денної ратi. Ледь
чутно плещеться Стрипа об намулистi береги, при мiсяцi чорнiє бовдурами
спалена Млинiвка, i гуготить недалеко приречений Зборiв, i костьоли
пнуться до неба, благаючи в нього спасiння.
За кiлька верст на схiд конає Збаразька фортеця пiсля мiсячної облоги,
а в Зборовi, оточеному козаками, не спить завтрашнiй бранець король Ян
Казимiр. Iз смолоскипом у руцi ходить вiн помiж рештками гусарських
хоругов, закликаючи захриплим голосом: "Панове, наберiться мужностi, не
губiть ойчизни... Король з вами..."
Тихо в ханському наметi. Оподалiк куряться вогнища, татари смажать на
рожнах кебаб i вiдсипляються пiсля битви. Завтра вони стоятимуть збоку,
коли почнеться остання валка. Так їм обiцяно нинi.
У ханському наметi миготить свiтло, Iслам-Гiрей не спить.
Сеймен Селiм вартує.
Пахне столоченою пшеницею - то дивний запах, якого не можна до нiякого
iншого прирiвняти, i чує вiн його вже другий мiсяць, йдучи українською
землею вслiд за Хмельницьким. Вдалинi за Стрипою вирiзьбились на небосхилi
контури дрiмучої дiброви, вона густо шумить i стугонить - той шум теж
зовсiм iнший, нiж у лiсi над Качею. Солодкаво пахнуть щуварi в заплавах
рiки, тужно квилить очеретянка, а з оболонi несе пахом полинi, нехворощi i
ромену. I земля пiд ногами м'яка, як постiль.
"Невже я звiдси?"
Хан не спить. Що думає Iслам-Гiрей? Нинi вiн уже не може сердитися на
Хмельницького, як там, пiд Збаражем. Сьогоднi гетьман не звонпив собою -
перемiг. Польське вiйсько майже розбите, i завтра до свiту король
Ляхистану стоятиме перед ханом, як рiк тому стояли польськi гетьмани у
дворi бахчисарайського палацу.
Тодi Селiм повернеться додому. I не почує бiльше задушного паху
українського збiжжя, i тужного стугонiння дiбров, i земля жорстка, в
колючках i дерезi, постелиться пiд ноги.
Тож не побачить уже нiколи українського богатиря, в якого вiрлиний
погляд i демонська сила слова, що вiд нього тисячi лицарства йдуть на
смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жестi булавою - здається, вирiс
вiн своїм кремезним тiлом над усiєю величезною землею i бачить її всю з
краю в край, i впевнено веде свiй народ до цiлi, яку зрить тiльки вiн
один.
I щось невловиме близьке є в цих людях, що слiпо йдуть за ним. Їхня
вiдвага i байдужiсть до смертi дивує, тiло їхнє, мабуть, не вiдчуває болю,
бо не чув Селiм вiд них нiколи нi стогону, нi зойку, хiба тiльки крик у
бою, а стогiн - у тих сумовитих пiснях, що iнодi в перебоях та й поллються
рiвнi, мов степ, завивистi, як у байраках потоки, i м'якi, нiби молода
трава.
"Невже я звiдси?"
Хан не спить. Вiн весь час понурий - хан думає. Над чим? Чому наказав
стояти завтра осторонь вiд бою?
А що, якби Селiм, коли прийде змiна варти, на одну лише часину
пробрався до козацького табору i посидiв iз ними, козаками? Дiткнувся б до
рук, до чубiв, що злiтають над головами, нiби змiї, коли скачуть на конях,
вслухався б у їхню мову i запам'ятав одне-два слова. I бодай одну мелодiю.
I хочеться дiткнутися пальцями до струн бандури. Тiльки на часину, а потiм
вернеться, адже вiн - ханський...
Сплять татари бiля багать... А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий,
жорстокий. Вiн умiє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хiба Селiм
винен, що вiн iнший? Чому Тимеш пошкодував йому тодi доброго слова i
лагiдного погляду? Як ота жiнка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася на
нього з такою ласкою i тугою? Так добре стає на серцi вiд того погляду, бо
ласки вiн не знав нi вiд кого.
"Хто я?"
Хан ще не спить... Йде змiна варти.
Нi, то не вартовi йдуть на змiну. З блiдих мiсячних сутiнкiв випливла
постать, за нею ще кiлька - з мушкетами на плечах.
- Стiй! Хто йде?
- Посол його милостi короля до хана великої орди Iслам-Гiрея, -
почулося неголосне, вкрадливе, i в цю мить, мов iз-пiд землi, виринуло
кiльце сейменiв довкола ханського намету.
...У шатрi Iслам-Гiрея радилась тиха рада за пiвнiч.
- Боюсь, Iсламе, що мiж двома мечетями ти без намазу залишишся, - хитав
головою Сефер Газi-ага, коли хан виклав йому свiй задум.
- Пiвроку тому я не знав iншого спiльника, крiм Хмельницького, - наче
виправдовувався перед аталиком Iслам-Гiрей, та знав Сефер, що хановi тепер
уже нi до чого хiкмети [174] колишнього вихователя. Вiн вирiс у силу, а
пiсля того як упокорив ширiнського бея, нi з ким бiльше не радиться. - Я
чекав вiд нього державних послiв, - вiв далi хан. - Та держави вiн не
створив, хоч мiг. Сам же пiд Замостям назвав себе слугою Речi. Посполитої.
Чи ж годиться хановi, який вийшов на королiвськi землi своєю власною
персоною, шертувати з пiдданими короля? Шертувати з ребелiзантом i кидати
виклик Європi? Тодi за королем пiде Генрiк французький, прусський
Фердiнанд, Фiлiпп iспанський, i благословить християнську коалiцiю папа
Iнокентiй X.
Сефер Газi зiм'яв у жменi бороду. Вiн згадав, як колись Iслам не
побоявся пiдписати йому, аталиковi, смертний вирок. Як вимагати вiд нього
вiрностi Хмельницькому? ;
- Гетьман стає надто сильним. Менi потрiбен слабий король, в якого
служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю їх обох, щоб i не падали, але
i пiдвестися не змогли.
- Ти забуваєш, що Хмельницький завжди знайде собi союзника на Сходi.
Якщо ти його зрадиш, вiн це зробить в ту ж мить. Цар московський уже
допомагає гетьмановi не тiльки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону
прийшли до нього.
- Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумiтися з королем, поки
сибiрський ведмiдь ще не встиг вилизати рани пiсля лiвонських воєн i
польських чвар, поки вiн ще дрiмає.
- Не грайся, Iсламе, з вогнем. Бо коли цей ведмiдь прокинеться, - та й
чи дрiмає вiн, подумай, - то рик його почують не тiльки в Європi.
Iслам-Гiрей замислився. В цю хвилину увiйшов до намету Селiм. Хан не
пiдводив голови, Сефер Газi, здавалося, дрiмав, сидячи, тiльки блискучi
чорнi зiницi, що насилу продиралися крiзь стуленi повiки, свiдчили, що вiн
не спить.
- Великий хане, - доповiв Селiм, - посол вiд короля до тебе.
Сефер Газi широко розплющив очi.
- Ти вiв розмову зi мною пiсля дiла, Iсламе.
- Нi, - вiдповiв хан, - видно, на нашiй радi витав сам аллах. Клич
посла! - кинув бадьоро Селiмовi, радий, що розв'язка зборiвської борнi
приходить сама собою.
До намету увiйшов шляхтич у кармазиновому жупанi. Поклонившись, вiн
подав хановi згорнуту цидулу. Iслам-Гiрей розгорнув її i чим далi
вчитувався в текст листа, тим дужче багровiло його темно-сiре обличчя.
Дочитавши, вiн схопився з подушки, крикнув:
- Король нагадує менi полон i ласку Владислава Четвертого?! Що ж,
передай ясновельможному Яну Казимiру, що я не забуду благодiйства його
брата i, щоб вiддячитись, влаштую нинiшнього владцю Речi Посполитої в
найкращому казематi на Чуфут-кале. Все вiн там буде мати, крiм солов'їного
молока!
Хан у лютi тупав ногами. Сефер Газi ще не бачив його таким i готовий
був угамовувати, але гнiв хана був тепер доречний - хай завтра бiй
розв'яже всi дипломатичнi вузли.
Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, вiн кинув зневажливо
через плече:
- Я чекаю зараз, у цiй хвилинi, канцлера Оссолiнського в своєму наметi!
...Нарозвиднi, коли сповзала з небосхилу на захiд коротка нiч,
загомонiло в козацькому таборi - пробивала остання година Речi Посполитої.
Козацькi полки стрiмливо вдарили на королiвський табiр, польська кiннота
затримала козакiв. А ханське вiйсько стояло непорушно на лiвому березi
Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гiнця до хана з
наказом негайно почати битву i чекав вiдповiдi.
Гонець не забарився. На змиленому конi прискакав до гетьманського
куреня i крикнув, подаючи листа:
- Хан вiдмовився йти!
Пiдскочили вгору брови Хмельницького, бiла смага покрила його губи, вiн
нервово розiрвав печатку, розгорнув листа i зблiд.
"Гетьмане, - писав хан, - чому ти хочеш до кiнця знищити короля пана
свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати милосердя,
i тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з твоїм монархом, якому ти
дотепер корився. Я чекаю тебе в своєму наметi. Коли ж не послухаєшся, пiду
на тебе"
Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря Виговського до
мене!
...Кiлькасот сейменiв стояли вишикуванi пiвмiсяцем перед ханським
наметом. Напроти входу сидiв на персидських килимах Iслам-Гiрей у
цеглястiй соболинiї шубi, бiля нього Сефер Газi. А оподалiк на
пiдвищеннiтi встеленому парчею, сидiв... нi, це сниться, не може бути
цього!.. сидiв король Ян Казимiр. Його темно-бурi очi з погордою дивилися
на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патрицiанськи спадала на
плечi, чорний атласний кафтан, торочений бiлою коронкою бiллi шиї, надавав
королевi колишньої кардинальської маєстатичностi. Поруч iз королем стояв
великий канцлерi Єжи Оссолiнський, зморщений, голубоокий, з короткої
стриженою борiдкою - той самий, який, ще до Замостя, потаємно приходив до
Хмельницького просити в нього згоди на елекцiю Яна Казимiра.
До болю зiмкнув повiки Хмельницький, нiби хотiв прогнати погане
видiння, хоч уже усвiдомлював ганебну яву. Нечуване здрайство,
пiдступнiсть здавались йому в першу мить неймовiрними.
Рука стиснула ефес i обм'якла. Переможений король милостиво простягнув
для поцiлунку руку, а за нього промовив великий канцлер:
- По вродженiй добротi своїй король далекий вiд того, щоб жадати кровi
пiдлеглих. Вiн прощає тобi, Хмельницький, тяжкий злочин у надiї, що ти
загладиш свою вину вiрнiстю i доблестю.
Розступалась пiд ногами земля вiд такого блюзнiрства i злуди. Гетьман
повiв навiсним поглядом по обличчях хана, Сефера Газi, що стояв незворушно
з заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар
втупив очi в землю, боячись погляду Хмельницького. I раптом вiн упав на
колiна, прошепотiв:- Милосердя i прощення просимо у вашої королiвської
милостi!
"Жельва!" [175]мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, i гнiвний клич
сколихнув би повiтря над зборiвськими полями, i ринули б полки козацькi на
вiрну загибель за честь гетьманську.
Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нiзвiдки. Вiн мусить витримати цю
наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жменi, аж поламалися пера, i
довгий вус пересiкся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом хановi очi, у
вузьких щiлинах мигали блискучi зiницi Сефера Газi - повiльно пiдступав
Хмельницький до короля. Тьмянiло серпневе небо, темними силуетами
здавалися постатi короля i хана; йшов iз перемогами вiд Жовтого Броду
через Пилявку й Вепр королiвський васал, щоб аж над Стрипою усвiдомити для
себе, що вiн вождь. Пiзно... Чи пiзно? Заграли раптом київськi дзвони i
стихли в розпачi, пiдвела голову очманiла Європа, занiмiла в подивi i враз
зареготала: розчаровано, глузливо, втiшно.
Пiдiгнулося одне колiно, друге, вклякнув Хмельницький, не дiйшовши до
краю свого шляху.
В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його
Богдан-Зiновiй, не бачив потемнiлого обличчя лицаря, який з таким
захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
Сефер Газi монотонним голосом зачитував переможеним ханськi кондицiї,
слова гупали молотом по головi Хмельницького, i розлiталась вона вдрузки
вiд принизливої ласки хана.
- Сорок тисяч реєстру... а всi iншi козаки хай повернуться до своїх
панiв... Київське, Брацлавське i Чернiгiвське воєводства - Хмельницькому.
Король хай заплатить двiстi тисяч злотих готiвкою, а надалi щорiчно по
дев'яносто тисяч...
Торги, базар... За двiстi тисяч злотих - Україну. Як дешево... Скiльки
вiн заправив би за голову гетьмана?
- З цiєї пори мiж королем Речi Посполитої Яном Казимiром та його
спадкоємцями, з одного боку, i великим хаканом Криму та його спадкоємцями,
з другого, утверджується вiчна дружба.
Iм'я пiдданого не було названо...
Пiшли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм конi припочили, а
татари - на все поле...
Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи
ляхами, чи своїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань.
Згорiли Межибож, i Ямполь, i Заслав, наскакували ординцi на хутори i села.
Сивiла гетьманська голова вiд усвiдомлення неймовiрної зради. Билися у
вуха страшнi слова невольницької пiснi, i в одчайдушному гнiвi стискала
рука булаву: ось пiдведе її - i ринуть козаки на орду. I знову вгамував
себе Богдан-Зiновiй: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде...
Буде ще свято, i очиститься од скверни стоптана земля, i промчаться конi
вiльним степом вiд Орелi до Бугу, вiд Дону до Стрипи... |
Гнали ординцi ясир з України, а до Днiпра i далi на пiвнiч, до Москви,
скакали гетьманськi гiнцi, минаючи Чорний шлях.
Iдуть хлопцi гукаючи, а дiвчата спiваючи, а молодiї молодицi старого
гетьмана проклинаючи:
Бодай того Хмельницького
Та перва куля не минула.
Чого так порожньо в душi Селiма? Чом не пахнуть бiльше степи хлiбом, а
малиною - трави, i не гомонять лiси тужливими мелодiями, а в серцi
блякнуть образи двох мужiв, яких рiвно любив - Iслама i Хмеля?
Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничнi
потолоччя, на зграсованi трави - йти по ньому невольникам, а не
переможцям; мовчки дивилась Україна на свою ганьбу: чорночубi козаки
супроводжували сестер i братiв у татарський край.
"Нi, не моя це земля, не моя!" - нiмо кричав Селiм серед рудого степу.
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло...
Т. Шевченко
Каземат, в якому майже два роки томилися, очiкуючи викупу, гетьмани
вiйська Польського, був добре устаткований, i не знали знакомитi бранцi нi
голоду нi холоду. Та й волi їм не бракувало. У всякому разi Калиновський
налагодив добрий контакт iз свiтом через єзуїтiв на Ермене-маале. Лише
надто вже набридли колишнi пшевудци [176] Речi Посполитої один одному:
взаємна нехiть i щоденнi суперечки втомлювали їх бiльше, нiж неволя.
А король з викупом не квапився.
Помiтно постарiв "quasi alter rex" [177] Польщi Микола Потоцький.
Запали щоки, сивi вуса опустилися донизу, i скляно блищали великi очi, в
яких каламутилася ненависть до всiх, кого могла вiдтворити пам'ять.
Хмельницького вiн бачив тiльки скорченим у смертельних муках на палi -
iнакше мислити про нього не мiг. Усвiдомлення того, що козацький гетьман
отримав пiсля Зборова сорок тисяч реєстрового вiйська i три воєводства, що
простягає вiн руку на Молдавiю, а в Чигиринi приймає з дарами турецьких
послiв, приводила його в шаленство, i вiн кричав до Калиновського,
одутлого вiд бездiлля i доброї їжi.
- Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тiльки
шаблею i нагайкою, ясновельможний круль пiдписує угоди! А втiм, чого можна
було сподiватися вiд Яна Казимiра, який навiть ойчисту мову не вважав
своєю, а в тi роки, коли ми стинали козацькiй гiдрi голови на Масловому
Ставу, вiн шпигував у Францiї на користь Iспанiї, з повiями по борделях
валявся i сьорбав тюремну юшку у французькiй тюрмi.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, вiн не мiг йому донинi
простити, що той колись злегковажив Хмельницького i вислав на Жовтi Води
свого марнославного синка нагайками хлопiв розганяти. Ловлячи вiстi зi
свiту, Калиновський сушив собi голову, як би скористатися ситуацiєю, що
склалася пiд Зборовом, i сторгуватися врештi з ханом. Бачив, що можна, i
тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з