Страница:
сивою, як у бiблейського Саваофа, бородою, в бiлiй чалмi i сiрому
арабському бурнусi Вiн не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали
зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марiї, що ця людина бачить
бога. Отого бога, яким торгують всi на свiтi, не знаючи його, того бога,
який є найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною. З нею
вiн зараз розмовляє вiч-на-вiч, радиться, питає.
- Допоможи, святий чоловiче, - почув меддах Омар шепiт, i його очi
опустилися. Бiля стiп клячала жiнка з дитиною. - Той, хто вмiє бачити
бога, мусить знати стежку до моєї долi, якої я не можу вiдшукати.
- Встань, дочко, - мовив Омар. - Я не святий. Я лише встиг довго пожити
на землi. Сходив усi мусульманськi краї, звiдав кожне село i мiсто,
шукаючи правди не в законах, а в людях. I збагнув одну правду - правду
людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нинi пiд сонцем. Що тi
страждання породять - не знаю, - мовчать боги. Та якщо колись настане
щастя на землi, то скажуть мудрецi: "Його породило безмежне горе". Яке
лихо спiткало тебе, жiнко?
- Я родом iз безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а
тепер пропадаю на голоднiй волi. Вiри своєї вiдреклась, хрест святий
потоптала, та цього мало. Щоб животiти, треба топтати ще й свою душу i
тiло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервiшiв у монастирi, та
вертатися туди вже не можу. Порадь менi, куди маю дiтися, щоб хоч дитину
врятувати вiд смертi?
- Твiй злий демон водив тебе помiж лихих людей. Iди геть вiд них. Аллах
вклав у людську подобу добро i зло, безбожнiсть i богобоязливiсть i веде
людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай
бог ощасливить тебе у своїх шуканнях i допоможе тобi знайти свiт правди.
Шукай його не серед багатих, не серед святенникiв-неробiв, а мiж тими, якi
знають цiну зернинi проса. I нi за що не плати своєю вiрою i совiстю. Бог
єдиний для всiх народiв, i приймає вiн молитви з рiзних храмiв i рiзними
мовами, аби тiльки вони були щирими, аби тiльки до них не дiткнувся бруд
користолюбства. Покинь Кафу - цей содом продажностi i нечистi, покинь
швидше, поки погань не прилипла до незайманої душi твоєї дитини. Iди i не
повертайся бiльше до тих, хто молиться шайтановi словами фатихи. За
Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собi
пристановисько.
Цiлющим бальзамом лились слова мудреця на розтерзану душу Марiї.
Прояснiв сутужний темний свiт: є ж таки добрi люди на цiй страшнiй землi,
а якщо вони є, то нема неминучостi загибелi. В темницi, де дотепер жила
Марiя, вiдчинилось раптом вiконце, i жмут свiтла розлився по холодних
стiнах золотими озерцями надiї.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення i в сам обiд,
коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по
бахчисарайськiй дорозi.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових
лiсiв, та попереду стелився наїжений злий степ, i треба буде його здолати.
Вiн вигорiв дотла i був неозiрний, мов пустеля; чорнiла курна дорога,
витоптана возами, копитами й ногами, - хто її проклав? Валки невiльникiв,
сама Марiя прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на
волю чи замучить, жорстока, спрагою i голодом? Хто зустрiнеться їй на
цьому шляху - розбiйники, ясир чи, може, чабани, якi напоять Мальву
молоком? Марiя має чим заплатити. В такiє заходили калiки, хворi просити
зцiлення в монахiв, вони залишали в монастирi овець i кiз, а їй, кухарцi,
перепадало якесь акче - мусульмани завжди дарують милостиню, бо так
заповiдав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожнi беї випускають
пташок iз клiток на волю, людей же нi, не залишив чомусь такого заповiту
пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марiю на
бездорiжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крiзь м'якi папучi,
плакала Мальва i канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так i не
могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
Зрiдка подибувалися рiчки, вони ледь струменiли по слизьких камiннях i
теж задихалися вiд спеки, та все ж на берегах зеленiла трава, можна було
тут помитися, перепочити i з'їсти шматок хлiба.
Ночували в степу. Харчiв трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав
до аулiв, та знала Марiя, що невдовзi доведеться йти жебрати,
признаватися, хто вони, i наражатися, що якийсь ретельний кет-худа [83]
поверне їх iз ногайцями назад у Кафу Як i чим доведе, що вона вiдпущена?
Три днi не зустрiчався нiхто по дорозi - наче вимерла кримська земля.
Тiльки сипи-орли сидiли на каменях, хижо витягнувши довгi шиї. Очiкували
валок iз Карасубазара, пiсля яких є завжди чим поживитися - недоїдками i
людським трупом.
Ставало чимраз тяжче i страшнiше: запаси їжi закiнчилися, подерлося
благе взуття. Треба було вибирати: або йти на риск у села, або стати
поживою стерв'ятникам. На четвертий день - Марiя вже несла Мальву за
спиною, пiдв'язавши її хусткою, мала зовсiм обезсилiла - почулося овече
блеяння, з пiвночi над степом котилася курява. Марiя вдивилася в розпечене
повiтря, що тремтiло над жовтим стеблинням ковили: на обрiї заворушилася
кора землi, наче враз закипiла вiд нестерпної спеки. Позаду отари маячiв
вершник, за ним повiльно рухалася крита кантара, запряжена волами.
- Мамо, бачиш, - марила Мальва, тремтiла, билася, скрикувала в мами на
руках, - скаче на конi каїш-башак [84], в нього роги на головi i, замiсть
нiг, козлячi копита.
- Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловiк, вiн дасть тобi
молока.
- Мамо, я нинi не молилася. Он бiжать по полю злi джини, то не овечки,
мамо, то оджу[85]! Вони по мене йдуть, бо я сьогоднi не молилася.
До подорожнiх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сiрому
доломанi, в кудлатiй баранячiй шапцi.
- Сабаних хайр олсун! [86] - гукнув iз сiдла, до якого нiби прирiс i
тiльки мiг нагнутися, щоб приглянутися до людей, якi чогось блукають
безлюдним степом. - Хто ви такi i куди йдете?
На сухому лицi юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марiя
впiзнала риси тих самих диких ординцiв, що гнали її з України до Кафи,
тих, чиє серце не здригнеться нi вiд плачу, нi вiд кровi. Але цей не мав
нi шаблi, нi лука, якi дають людинi право сваволити, i, мабуть, тому вiн
був звичайним, людяним. Суворо закроєнi уста i пряме пiдборiддя свiдчили
про мужнiсть i одчайдушнiсть. Якби в нього в руцi був не карбач, яким вiн
шмагає волiв чи верблюдiв, а аркан, можливо, вiн зв'язав би ним жiнку й
дитину, щоб потiм продати на ринку в Карасубазарi - бо зразу побачив, що
не татари вони. Але вiн був пастух, а не воїн, його змалку вчили
вiдрiзняти людей вiд худоби, нiколи не доводилося юнаковi поганяти їх
разом.
Чабан зiскочив з коня, подав дитинi бурдюк iз кумисом.
- Пий, гюзель.
Мальва жадiбно припала до бурдюка, цiлющий напiй повернув їй дрiбку
сили, привиди зникли з-перед очей, дiвчинка кволо осмiхнулась до пастуха:
- Алла раз олсун, дост ака [87].
Парубок дзвiнко засмiявся.
- Дивись, яка з неї татарочка! А звiдки ти, мала гяурко?
Мальвинi очi наповнились страхом, вона згадала, як у Кафi кидали в них
хлопчаки камiння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебедiла:
- Я не гяурка, не гяурка!
- Ти не бiйся, - пастух погладив її по колiнцях. - Християни,
мусульмани - люди, чого ти плачеш?
- Я не гяурка, я мусульманка, - не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марiю. Вона опустила руку з бурдюком,
промовила:
- Так, вона мусульманка.
- I ти? - недовiрливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жiнки.
Промовчала.
- Спасибi тобi, добрий хлопче, - сказала по хвилинi. - Ми йдемо в
Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу i трохи каймаку [88]. Грошi
в нас є.
Тим часом пiд'їхала двоколiсна, крита повстю кантара. Воли лiниво
зупинилися перед своїм проводирем. Крiзь дiряве шатро виглядала молода
жiнка в чадрi. З-пiд плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали
змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь прорiз
у чадрi.
Нам по дорозi, промовив парубок до Марiї. Ми йдемо з худобою на яйли
Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо. Фатiма, - повернув голову до
молодої татарки, - помiсти їх в кантарi.
Такої ласки i доброти Марiя не сподiвалася вiд татарина. Кланялася
парубковi, зворушена до слiз, розгублена.
В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою сидiв, спершись плечем на в'юки,
старший чоловiк. Вiн пiдвiвся, дав мiсце подорожнiм. Марiя тихо
привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на неї i
не вiдповiла на привiтання.
- Менi аби дитина трохи вiдпочила, - мовила винувато. - Ми недовго
будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на дочку. Старий
крекнув у кулак, пробурмотiв:
- Не говори до неї, вона нiма.
Гiрко вразило Марiю нещастя молодої жiнки
- Вiд уродження? - спитала.
- Та нi... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом
степами Узухри [89]. Одного дня на нашi кочовища напав Сагайдак iз
козаками. Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму
Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i їй голiвку розтрощили, та не
побачили за бебехами. Мову вiдiбрало... Вiдтодi гяурiв божевiльне
ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробiгла в Марiї горлом.
- Нi, нi, - заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя, - ми... ми з
Кафи. В Бахчисарай до рiдних вибралися...
Старий глянув на Марiю спiдлоба, пронизливо, i вiд цього погляду
нудотна млiсть розслабила тiло. "Пропали ми, - подумала. - Вiн не вiрить".
- А той хлопець, хто вiн вам? - спитала Марiя, намагаючись бути
спокiйною.
- Син мiй. Вiд iншої жiнки. Недолугий якийсь. Брати його пiшли на
невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися не хоче... А воювати
мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають
спокою...
"Голод дошкуляє, - гiрко осмiхнулася Марiя. Значить, сусiда грабувати
треба, нiби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти
за таких, як я, напали конашевцi на ваше кочовище i невинних за невинних
порубали? Твоя дочка нiма, i моя теж нiма мови своєї майже не знає. А вона
могла б спiвати i водити хороводи над Днiпром. Та ви її примусили забути
пiсню i мову, ви вiдiбрали їй купальськi вiнки, через вас я мушу
виховувати її яничаркою. Хiба не чув, як вiдмагається вона вiд одного лише
слова "гяурка"?"
Промовчала Марiя, їй тепер судилось тiльки мовчати. Навiть тодi, коли
топче хрест її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волiв у рiчцi. Це страшне мiсце
добре пам'ятає Марiя. Тут ногайцi дозволяли невiльникам митися. Чорною
ставала вода, мабуть, тому самi татари назвали мiсто Кара-су [90]
- Зуя, - промовив старий, показуючи на рiчку. - Коли переселялись хани
з Ексiкириму [91] в Бахчисарай, померла по дорозi жiнка хана Хаджi-Гiрея -
прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим i назвали її iменем рiку.
- А тепер iз неї худоба п'є воду, - сказала Марiя. - Худоба, яка має
людську подобу. Он, - показала рукою на невiльничий базар. Саме заганяли
ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стiн мiста у степ. Дивiться,
кого продають. Не овець, не верблюдiв, яких жене ваш син на яйли
Чатирдагу...
- Так... Це так... Але ти поглянь у той бiк. Бачиш гору, схожу на
великий стiл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, якi не хочуть iти на
священний джiхад. Вовк їсть вiвцю, вiвця пасе траву .. Так, видно, мусить
бути, жiнко. А ти давно тут?
- Третiй рiк, - призналася.
- Горе всiм, живущим на землi, - сказав татарин. Вiн бiльше не заводив
розмов, далi дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на
Марiю, а за кантарою чвалав юнак на румаку i наспiвував пiсню про красуню,
що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранцi парубок вiдхилив повсть, заглянув до кантари, i, скалячи в
добрiй усмiшцi густi бiлi зуби, гукнув:
- Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо
влiво. Йдiть прямо, не звертайте нiкуди i дiйдете до Мангуша. А там -
рукою подати.
- Мангуш? - зрадiла Марiя. - Ми якраз це село шукаємо. Спасибi вам,
люди добрi.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до
татарочки:
- Бувай здорова, красуне!
Та у вiдповiдь почувся лютий писк i белькотiння, Фатiма схопилася з
мiсця, замахала руками.
- Заспокойся, Фатiмо, - спинив сестру парубок. - Цi люди тобi нiчого не
виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! - I не чекаючи подяки, почвалав за
отарою овець, що котилися по сiрому степу, швидше до зеленого пiднiжжя
гiр. На обрiї в димовому серпанку плавала перевернена дном галера - пласка
вершина Чатирдагу.
Мальва порум'янiла, посвiжiла. Пiдстрибуючи на однiй нозi, вона
наспiвувала ту саму пiсню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець,
про пахучi яйли, про красуню, що жде не дiждеться молодого чабана iз
степiв.
А з уст Марiї пiдсвiдоме спливала одна й та ж пiсня, що невiдступне
йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними
дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала
у розпеченому мiражi чужого свiту.
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак скликає...
Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.
- Чому ти завжди цю пiсню спiваєш, мамо?
- Це пiсня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею i вмирати
повинна.
Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано розумiла й
ту мову, якою мама iнодi розмовляла.
- По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?
- По-українськи, дитино... По-твоєму.
- Тут так нiхто не говорить...
Марiя з болю похитала головою. Боже, боже, якою цiною вона купує дочцi
життя... "Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидiти
мусимо все тут суще. Пригадати їй власне iм'я, переконати, що вiра, яку ми
прийняли, погана вiра". I дитина повiрить матерi, i все життя ненавидiтиме
тих, що вбили її батька, забрали братiв. I разом з тим житиме серед них.
На неї кидатимуть камiнням i обзиватимуть гяуркою. У серцi дiвчини
закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: "Чому ти мене породила iншою, нiж
цi люди? Навiщо це менi? Що я маю за це? Погорду, сивi дiвочi коси,
непосильну працю за шматок хлiба i ту Україну, якої не бачила нiколи й не
знала". I нiякої надiї на повернення. А так... Нi, нi, хай росте вона
мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумiє... i рiдний
край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо
живi, то, певно, не пам'ятають нi матерi, нi своєї мови теж. Чи вже давно
їх на свiтi немає? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i
материнську любов?
Дорога зiп'ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому
бiлому схилу. Далi пiшла долиною, зрiдка минаючи невеликi аули. Марiя
здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами. Догадалася, що це
Мангуш, - воно було iнакшим вiд татарських. Забiлiло стiнами з-помiж
садiв, заскрипiло колодязними журавлями, всмiхнулося вiдслоненим обличчям,
i Марiя зiрвала яшмак. Стояла i любувалася шматочком України, що якось
забрiв у Кримськi гори. Правда, по дорозi вiн прибрався трохи
по-чужинецькi: приплюснутi дахи замiсть високих солом'яних стрiх, мечеть
пiд горою, кам'янистий грунт замiсть пухкого чорнозему, пiщанi гори
замiсть степу, та все-таки повiяло знайомим рiдним вiтром iз чужої долини,
i перехрестилася Марiя.
Зiйшла в село. Над бурхливим потiчком, що протiкав низом, вона побачила
гурт чоловiкiв. Вони сидiли на каменях, курили люльки, розмовляли.
Згадала, що нинi недiля, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятницi.
Пiдiйшла, привiталася. Чоловiки привiтно, проте байдуже дивилися на
зайшлих. Видно, новi люди в цьому селi появлялися часто. Заговорила до них
по-українськи, вони зрозумiли її, та вiдповiли чомусь по-татарськи.
- Де можна жити! Небо над головою, а земля пiд ногами. Он бiлiють
бодрацькi каменоломнi. Камiнь iз Бодрака можна брати всiм. Є з чого
побудувати хатину.
А захочеш, сама рiзатимеш камiнь на продаж бахчисарайським татарам.
Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловiк з острiшкуватими бровами i рудими
прокуреними вусами, вiн заговорив тiєю рiдною спiвучою мовою, якої
давним-давно не чула:
- Ходiть зi мною, земляки безталаннiї. Притулю вас, поки обзаведетесь.
Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помiчницi. Аби шия, а хомут
знайдеться. Не журися, жiнко: перетреться, перемнеться та й минеться...
Вiд щастя схлипнула Марiя. Всi непевностi i страхи, якi мусила
переносити мовчки, бо нi з ким було подiлитися, лишилися позаду. Вона
нарештi вiльна! I не знайде її тут нi люта хазяйка, яка нахвалялася
продати Мальву на кафському базарi, анi пiдступний Мурах-баба.
А в серцi затеплилася надiя: завтра ж вийде до Стратона на роботу,
надриватиметься, день i нiч працюватиме, а заробить грошей i купить
грамоту. Чудодiйне ханське письмо, що виведе її на яснi зорi, на тихi
води, у край веселий.
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Розважнiсть, мудрiсть, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невiглас управля,
Господнiм добрим намiрам завада.
Саадi
Затихли вулицi, вiдбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини
Босфором i Золотим Рогом мiсто прiло пiд сонцем, життя в ньому поверталося
до свого буденного ритму. Кишiла Галата купцями, волоцюгами й послами, що
прибували з рiзних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на
Скутарi - рихтувалися яничари до нових походiв; награвали сумнi арабськi
мелодiї єгипетськi мандрiвнi скрипалi й флейтисти, розсiвшись бiля
кафеджiїв у тiнях платанiв.
Нiчого не змiнилось, хоч незвичайнi подiї промчали-ся смерчем тривоги i
трiумфу над столицею iмперiї. Так само дзвенiло в майстернях, так само
сидiли на вулицях лiнивi бородачi за кальянами: курiли мангали пiд
чинарами, галасували купцi в крамничках.
Хiба що в душах людей щось змiнилося, але цього нiхто не помiчав пiд
сонцем аллаха. Злягала Нафiса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелiр,
як i кiлька днiв тому, горбився над срiбним браслетом, якого нiхто не
купить, i знову думу думав про найстрашнiше: що станеться з народом, коли
його охороняють чужинцi, яким цей народ дав вiру i зброю, а любовi дати не
змiг. Та про цi думи знав лише один Хюсам. Сидiла в сералю самотня валiде
i придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами
на високому чолi великого вiзира Аззем-пашi: з ким порадитись, де знайти
фiлософа, астролога, пророка, що вгадав би, звiдки йде загроза упадку
iмперiї, бо цю небезпеку вiдчуває вiн тiльки iнстинктом, а осягнути
розумом не може. Муштрував яничарiв Алiм. Непотрiбнi спогади розвiялися
разом iз хмелем. Тягнувся чор-баджi перед яничаром-агою, випрошуючи
поглядом у нього найнесподiванiшого наказу. Hyp Алi, порозумiвшись iз
Замбулом, плiв свої сiтi навколо великого вiзира.
Падишах Iбрагiм почав царювати за третьою брамою Бiюк-сарая.
Царювати... Це було дивне слово, яке поки що iснувало поза ним, окремо
вiд нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, яка називалася
тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого вiн, незважаючи на
коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його,
працювала поза ним i, хоча обрала Iбрагiма своїм призвiдцем, ще не
розкривала таємницi, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук
i влаштував на радощах виставу театру Кара-гез [92]? Його пишно вбрали,
посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як i не
питали тодi, коли запроторювали в тюрму. Шейхульiслам навчив його ролi, i
вiн виголошував цю роль на пiдказках Hyp Алi. Його, Iбрагiма, возили по
мiсту, дали йому грошi, щоб вiн шпурляв ними у натовп, яничар-ага з
нарочитою ввiчливiстю знiмав iз нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а
потiм за це здер iз нього плату. Великий вiзир Аззем-паша, який управляв
державою за сильного Амурата, вiдверто посмiювався iз спектаклю, але
Регель наполягає, щоб Iбрагiм слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до
влади, i що повинен робити Iбрагiм, якого нарекли султаном?
Iбрагiм не виходив iз тронного залу, боячись, що дверi зачиняться i вiн
не зможе їх вiдчинити знову. Хвилинне блаженство вiд розкошi, яка так
раптово прийшла на змiну тюремнiй безпросвiтностi, минула. Iбрагiм нервово
ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в головi
вкладалась i вкластись не могла страшна думка про нестiйкiсть султанського
становища.
Вузький коридор вiв iз тронного залу до бiблiотеки. Iбрагiм нерiшуче
подався коридором. Попiд стiною в низьких шафах лежали книги. Багато книг.
Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корiнцями, оправленими в
срiбло i дорогоцiнне камiння. Може, в них Iбрагiм знайде пораду, може, там
написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стiльки
пропало часу в тюрмi, i вiн так мало знає! З якої почати? А далi що?
Гайнувати днi, тижнi, мiсяцi на читання, а за мурами палацу простяглася
величезна iмперiя, кордонiв якої вiн не уявляє. Десятки народiв живе в
нiй, а що це за народи? I є десь Персiя - скорена, але не вбита, i є Крим,
готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливiше мiсце - Кафу, гуде
непокiрний Азов, а зрештою, - весь свiт довкола ворожий i незвiданий.
Де знайти точку опори i душевну рiвновагу? Серед жiнок гарему? Вiн
спраглий жiночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не зарiже
кинджалом якась там одалiска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привiз
нових красунь? Iбрагiма огортала нестримна похiть, йому здалося враз, що
як тiльки вiн звiльнить тiло вiд каламутi фiзичних пристрастей, стане
ясним i бистрим розум: вiн мусить спочатку вiдчути себе володарем у
малому, аби врiвноважитись, стати, врештi, нормальною людиною.
- Замбул! - крикнув. Повторив ще гучнiше: - Замбул!
В тiй митi пiдбiг до нього кизляр-ага зi схрещеними руками на грудях.
На цей раз вiн не здався Iбрагiмовi аж таким огидним. Те, що євнух
з'явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде
його першим слугою i порадником?
- Ти обiцяв менi показати гарем. Де ж тi красунi, за якими ти розiслав
гiнцiв по всiх мiстах країни?
- Великий падишаху, - мовив Замбул, - я тiльки чекав твого наказу.
Найвродливiшi дочки українських степiв, Кавказьких гiр i гарячого Єгипту
чекають на тебе в гаремi бiля фонтана.
- Веди!
Iбрагiм сторопiв, побачивши довгий ряд дiвчат. Яку ж вибрати?
Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з
хустинкою в руцi, яку мав дати вибранiй, i зупинився, загiпнотизований
великими чорними очима, в яких не було боязнi i покори, в яких не млявiло
штучне звабництво. Цi очi пломенiли i промовляли дивовижно смiливо: "Я
хочу тебе не як рабиня - як жiнка". Недовiр'я на мить зворушилося в мозку
султана, вiн завжди мучився вiд усвiдомлення своєї непривабливостi, яку
мусив надолужувати походженням i золотом, але погляд дiвчини жахтiв силою
i владнiстю - тим, чого бракувало саме тепер султановi, i вiн,
заворожений, подав їй хустину.
- Хто ти, яке iм'я твоє?
- Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], - вiдповiла
дiвчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
- О аллах! - прошепотiв вражений Iбрагiм.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб пiдготувати її
для ночi: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечерi увести в султанську
спальню.
...Вранцi гарем чекав iз затаємним подихом: чи нарече Iбрагiм одалiску
Тургану султаною? Швидко заздрiсний шепiт прослиз по кiмнатах - Замбул
перевiв султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї
прислугу з чорних євнухiв, вручив їй золоту корону i три тисячi цехiнiв у
шовковому мiшку. Валiде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика
[94], вона зрозумiла вiдразу хитрiсть своєї суперницi i заскреготiла
зубами з лютi.
Заспокоєний i ситий зустрiв Iбрагiм вранiшнiй азан. Цiєї ночi вiн
збагнув найголовнiше: свою власну людську повноцiннiсть. Вiн кохав i його
кохала чарiвна Тургана. Зникло оте вiчне почуття ущербленостi, яке
переслiдувало його, вiдколи народився. Iбрагiма менше пестила мати, бо
другим був сином; пiсля обрiзання його вивезли iз Стамбула, бо в столицi
мав право жити лише старший брат; юнiсть минала в товариствi тюремних
ключникiв i каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим
братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що належить
кожнiй людинi.
А нинi Iбрагiма покохала жiнка. Коронування повернуло йому волю,
Тургана - людську гiднiсть. Вона була пахуча й свiжа, як умитий дощем
гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона
кохала його - мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так
раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Iбрагiм повiрив у це, i до
нього повернулася рiвновага - вiн осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячi
небезпек, якi щодня чатують на султана, Iбрагiм вийшов з палацу i на повнi
груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягнувся схилами вiд Золотого
Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчились
над пласкими кронами лiванських кедрiв, понад протокою кружляли чайки,
проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужi краї, - це не обходило
Iбрагiма. Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi, захотiлося по-хлоп'ячому
стрибнути iз схiдцiв i стежинками помчати мимо фонтанiв аж до моря,
скинути з себе шати i плюснутись у прохолодну воду.
Увагу Iбрагiма привернув оригiнальний фонтан з головатою колоною,
вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо булькала
вода i стiкала вниз по оксамитових водорослях i нiжних листочках папоротi.
Навколо фонтана на клумбах цвiли кущики квiтiв, яких нiколи не бачив
Iбрагiм. Вiн нагнувся, обережно дiткнувся до китиць, як учора до
султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд,
задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого,
власного, народженого захопленням красою свiту:
Чи розлучили тебе з батькiвщиною,
арабському бурнусi Вiн не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали
зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марiї, що ця людина бачить
бога. Отого бога, яким торгують всi на свiтi, не знаючи його, того бога,
який є найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною. З нею
вiн зараз розмовляє вiч-на-вiч, радиться, питає.
- Допоможи, святий чоловiче, - почув меддах Омар шепiт, i його очi
опустилися. Бiля стiп клячала жiнка з дитиною. - Той, хто вмiє бачити
бога, мусить знати стежку до моєї долi, якої я не можу вiдшукати.
- Встань, дочко, - мовив Омар. - Я не святий. Я лише встиг довго пожити
на землi. Сходив усi мусульманськi краї, звiдав кожне село i мiсто,
шукаючи правди не в законах, а в людях. I збагнув одну правду - правду
людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нинi пiд сонцем. Що тi
страждання породять - не знаю, - мовчать боги. Та якщо колись настане
щастя на землi, то скажуть мудрецi: "Його породило безмежне горе". Яке
лихо спiткало тебе, жiнко?
- Я родом iз безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а
тепер пропадаю на голоднiй волi. Вiри своєї вiдреклась, хрест святий
потоптала, та цього мало. Щоб животiти, треба топтати ще й свою душу i
тiло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервiшiв у монастирi, та
вертатися туди вже не можу. Порадь менi, куди маю дiтися, щоб хоч дитину
врятувати вiд смертi?
- Твiй злий демон водив тебе помiж лихих людей. Iди геть вiд них. Аллах
вклав у людську подобу добро i зло, безбожнiсть i богобоязливiсть i веде
людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай
бог ощасливить тебе у своїх шуканнях i допоможе тобi знайти свiт правди.
Шукай його не серед багатих, не серед святенникiв-неробiв, а мiж тими, якi
знають цiну зернинi проса. I нi за що не плати своєю вiрою i совiстю. Бог
єдиний для всiх народiв, i приймає вiн молитви з рiзних храмiв i рiзними
мовами, аби тiльки вони були щирими, аби тiльки до них не дiткнувся бруд
користолюбства. Покинь Кафу - цей содом продажностi i нечистi, покинь
швидше, поки погань не прилипла до незайманої душi твоєї дитини. Iди i не
повертайся бiльше до тих, хто молиться шайтановi словами фатихи. За
Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собi
пристановисько.
Цiлющим бальзамом лились слова мудреця на розтерзану душу Марiї.
Прояснiв сутужний темний свiт: є ж таки добрi люди на цiй страшнiй землi,
а якщо вони є, то нема неминучостi загибелi. В темницi, де дотепер жила
Марiя, вiдчинилось раптом вiконце, i жмут свiтла розлився по холодних
стiнах золотими озерцями надiї.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення i в сам обiд,
коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по
бахчисарайськiй дорозi.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових
лiсiв, та попереду стелився наїжений злий степ, i треба буде його здолати.
Вiн вигорiв дотла i був неозiрний, мов пустеля; чорнiла курна дорога,
витоптана возами, копитами й ногами, - хто її проклав? Валки невiльникiв,
сама Марiя прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на
волю чи замучить, жорстока, спрагою i голодом? Хто зустрiнеться їй на
цьому шляху - розбiйники, ясир чи, може, чабани, якi напоять Мальву
молоком? Марiя має чим заплатити. В такiє заходили калiки, хворi просити
зцiлення в монахiв, вони залишали в монастирi овець i кiз, а їй, кухарцi,
перепадало якесь акче - мусульмани завжди дарують милостиню, бо так
заповiдав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожнi беї випускають
пташок iз клiток на волю, людей же нi, не залишив чомусь такого заповiту
пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марiю на
бездорiжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крiзь м'якi папучi,
плакала Мальва i канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так i не
могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
Зрiдка подибувалися рiчки, вони ледь струменiли по слизьких камiннях i
теж задихалися вiд спеки, та все ж на берегах зеленiла трава, можна було
тут помитися, перепочити i з'їсти шматок хлiба.
Ночували в степу. Харчiв трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав
до аулiв, та знала Марiя, що невдовзi доведеться йти жебрати,
признаватися, хто вони, i наражатися, що якийсь ретельний кет-худа [83]
поверне їх iз ногайцями назад у Кафу Як i чим доведе, що вона вiдпущена?
Три днi не зустрiчався нiхто по дорозi - наче вимерла кримська земля.
Тiльки сипи-орли сидiли на каменях, хижо витягнувши довгi шиї. Очiкували
валок iз Карасубазара, пiсля яких є завжди чим поживитися - недоїдками i
людським трупом.
Ставало чимраз тяжче i страшнiше: запаси їжi закiнчилися, подерлося
благе взуття. Треба було вибирати: або йти на риск у села, або стати
поживою стерв'ятникам. На четвертий день - Марiя вже несла Мальву за
спиною, пiдв'язавши її хусткою, мала зовсiм обезсилiла - почулося овече
блеяння, з пiвночi над степом котилася курява. Марiя вдивилася в розпечене
повiтря, що тремтiло над жовтим стеблинням ковили: на обрiї заворушилася
кора землi, наче враз закипiла вiд нестерпної спеки. Позаду отари маячiв
вершник, за ним повiльно рухалася крита кантара, запряжена волами.
- Мамо, бачиш, - марила Мальва, тремтiла, билася, скрикувала в мами на
руках, - скаче на конi каїш-башак [84], в нього роги на головi i, замiсть
нiг, козлячi копита.
- Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловiк, вiн дасть тобi
молока.
- Мамо, я нинi не молилася. Он бiжать по полю злi джини, то не овечки,
мамо, то оджу[85]! Вони по мене йдуть, бо я сьогоднi не молилася.
До подорожнiх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сiрому
доломанi, в кудлатiй баранячiй шапцi.
- Сабаних хайр олсун! [86] - гукнув iз сiдла, до якого нiби прирiс i
тiльки мiг нагнутися, щоб приглянутися до людей, якi чогось блукають
безлюдним степом. - Хто ви такi i куди йдете?
На сухому лицi юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марiя
впiзнала риси тих самих диких ординцiв, що гнали її з України до Кафи,
тих, чиє серце не здригнеться нi вiд плачу, нi вiд кровi. Але цей не мав
нi шаблi, нi лука, якi дають людинi право сваволити, i, мабуть, тому вiн
був звичайним, людяним. Суворо закроєнi уста i пряме пiдборiддя свiдчили
про мужнiсть i одчайдушнiсть. Якби в нього в руцi був не карбач, яким вiн
шмагає волiв чи верблюдiв, а аркан, можливо, вiн зв'язав би ним жiнку й
дитину, щоб потiм продати на ринку в Карасубазарi - бо зразу побачив, що
не татари вони. Але вiн був пастух, а не воїн, його змалку вчили
вiдрiзняти людей вiд худоби, нiколи не доводилося юнаковi поганяти їх
разом.
Чабан зiскочив з коня, подав дитинi бурдюк iз кумисом.
- Пий, гюзель.
Мальва жадiбно припала до бурдюка, цiлющий напiй повернув їй дрiбку
сили, привиди зникли з-перед очей, дiвчинка кволо осмiхнулась до пастуха:
- Алла раз олсун, дост ака [87].
Парубок дзвiнко засмiявся.
- Дивись, яка з неї татарочка! А звiдки ти, мала гяурко?
Мальвинi очi наповнились страхом, вона згадала, як у Кафi кидали в них
хлопчаки камiння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебедiла:
- Я не гяурка, не гяурка!
- Ти не бiйся, - пастух погладив її по колiнцях. - Християни,
мусульмани - люди, чого ти плачеш?
- Я не гяурка, я мусульманка, - не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марiю. Вона опустила руку з бурдюком,
промовила:
- Так, вона мусульманка.
- I ти? - недовiрливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жiнки.
Промовчала.
- Спасибi тобi, добрий хлопче, - сказала по хвилинi. - Ми йдемо в
Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу i трохи каймаку [88]. Грошi
в нас є.
Тим часом пiд'їхала двоколiсна, крита повстю кантара. Воли лiниво
зупинилися перед своїм проводирем. Крiзь дiряве шатро виглядала молода
жiнка в чадрi. З-пiд плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали
змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь прорiз
у чадрi.
Нам по дорозi, промовив парубок до Марiї. Ми йдемо з худобою на яйли
Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо. Фатiма, - повернув голову до
молодої татарки, - помiсти їх в кантарi.
Такої ласки i доброти Марiя не сподiвалася вiд татарина. Кланялася
парубковi, зворушена до слiз, розгублена.
В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою сидiв, спершись плечем на в'юки,
старший чоловiк. Вiн пiдвiвся, дав мiсце подорожнiм. Марiя тихо
привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на неї i
не вiдповiла на привiтання.
- Менi аби дитина трохи вiдпочила, - мовила винувато. - Ми недовго
будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на дочку. Старий
крекнув у кулак, пробурмотiв:
- Не говори до неї, вона нiма.
Гiрко вразило Марiю нещастя молодої жiнки
- Вiд уродження? - спитала.
- Та нi... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом
степами Узухри [89]. Одного дня на нашi кочовища напав Сагайдак iз
козаками. Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму
Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i їй голiвку розтрощили, та не
побачили за бебехами. Мову вiдiбрало... Вiдтодi гяурiв божевiльне
ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробiгла в Марiї горлом.
- Нi, нi, - заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя, - ми... ми з
Кафи. В Бахчисарай до рiдних вибралися...
Старий глянув на Марiю спiдлоба, пронизливо, i вiд цього погляду
нудотна млiсть розслабила тiло. "Пропали ми, - подумала. - Вiн не вiрить".
- А той хлопець, хто вiн вам? - спитала Марiя, намагаючись бути
спокiйною.
- Син мiй. Вiд iншої жiнки. Недолугий якийсь. Брати його пiшли на
невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися не хоче... А воювати
мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають
спокою...
"Голод дошкуляє, - гiрко осмiхнулася Марiя. Значить, сусiда грабувати
треба, нiби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти
за таких, як я, напали конашевцi на ваше кочовище i невинних за невинних
порубали? Твоя дочка нiма, i моя теж нiма мови своєї майже не знає. А вона
могла б спiвати i водити хороводи над Днiпром. Та ви її примусили забути
пiсню i мову, ви вiдiбрали їй купальськi вiнки, через вас я мушу
виховувати її яничаркою. Хiба не чув, як вiдмагається вона вiд одного лише
слова "гяурка"?"
Промовчала Марiя, їй тепер судилось тiльки мовчати. Навiть тодi, коли
топче хрест її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волiв у рiчцi. Це страшне мiсце
добре пам'ятає Марiя. Тут ногайцi дозволяли невiльникам митися. Чорною
ставала вода, мабуть, тому самi татари назвали мiсто Кара-су [90]
- Зуя, - промовив старий, показуючи на рiчку. - Коли переселялись хани
з Ексiкириму [91] в Бахчисарай, померла по дорозi жiнка хана Хаджi-Гiрея -
прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим i назвали її iменем рiку.
- А тепер iз неї худоба п'є воду, - сказала Марiя. - Худоба, яка має
людську подобу. Он, - показала рукою на невiльничий базар. Саме заганяли
ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стiн мiста у степ. Дивiться,
кого продають. Не овець, не верблюдiв, яких жене ваш син на яйли
Чатирдагу...
- Так... Це так... Але ти поглянь у той бiк. Бачиш гору, схожу на
великий стiл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, якi не хочуть iти на
священний джiхад. Вовк їсть вiвцю, вiвця пасе траву .. Так, видно, мусить
бути, жiнко. А ти давно тут?
- Третiй рiк, - призналася.
- Горе всiм, живущим на землi, - сказав татарин. Вiн бiльше не заводив
розмов, далi дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на
Марiю, а за кантарою чвалав юнак на румаку i наспiвував пiсню про красуню,
що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранцi парубок вiдхилив повсть, заглянув до кантари, i, скалячи в
добрiй усмiшцi густi бiлi зуби, гукнув:
- Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо
влiво. Йдiть прямо, не звертайте нiкуди i дiйдете до Мангуша. А там -
рукою подати.
- Мангуш? - зрадiла Марiя. - Ми якраз це село шукаємо. Спасибi вам,
люди добрi.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до
татарочки:
- Бувай здорова, красуне!
Та у вiдповiдь почувся лютий писк i белькотiння, Фатiма схопилася з
мiсця, замахала руками.
- Заспокойся, Фатiмо, - спинив сестру парубок. - Цi люди тобi нiчого не
виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! - I не чекаючи подяки, почвалав за
отарою овець, що котилися по сiрому степу, швидше до зеленого пiднiжжя
гiр. На обрiї в димовому серпанку плавала перевернена дном галера - пласка
вершина Чатирдагу.
Мальва порум'янiла, посвiжiла. Пiдстрибуючи на однiй нозi, вона
наспiвувала ту саму пiсню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець,
про пахучi яйли, про красуню, що жде не дiждеться молодого чабана iз
степiв.
А з уст Марiї пiдсвiдоме спливала одна й та ж пiсня, що невiдступне
йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними
дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала
у розпеченому мiражi чужого свiту.
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всiх бурлак скликає...
Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.
- Чому ти завжди цю пiсню спiваєш, мамо?
- Це пiсня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею i вмирати
повинна.
Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано розумiла й
ту мову, якою мама iнодi розмовляла.
- По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?
- По-українськи, дитино... По-твоєму.
- Тут так нiхто не говорить...
Марiя з болю похитала головою. Боже, боже, якою цiною вона купує дочцi
життя... "Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидiти
мусимо все тут суще. Пригадати їй власне iм'я, переконати, що вiра, яку ми
прийняли, погана вiра". I дитина повiрить матерi, i все життя ненавидiтиме
тих, що вбили її батька, забрали братiв. I разом з тим житиме серед них.
На неї кидатимуть камiнням i обзиватимуть гяуркою. У серцi дiвчини
закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: "Чому ти мене породила iншою, нiж
цi люди? Навiщо це менi? Що я маю за це? Погорду, сивi дiвочi коси,
непосильну працю за шматок хлiба i ту Україну, якої не бачила нiколи й не
знала". I нiякої надiї на повернення. А так... Нi, нi, хай росте вона
мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумiє... i рiдний
край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо
живi, то, певно, не пам'ятають нi матерi, нi своєї мови теж. Чи вже давно
їх на свiтi немає? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i
материнську любов?
Дорога зiп'ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому
бiлому схилу. Далi пiшла долиною, зрiдка минаючи невеликi аули. Марiя
здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами. Догадалася, що це
Мангуш, - воно було iнакшим вiд татарських. Забiлiло стiнами з-помiж
садiв, заскрипiло колодязними журавлями, всмiхнулося вiдслоненим обличчям,
i Марiя зiрвала яшмак. Стояла i любувалася шматочком України, що якось
забрiв у Кримськi гори. Правда, по дорозi вiн прибрався трохи
по-чужинецькi: приплюснутi дахи замiсть високих солом'яних стрiх, мечеть
пiд горою, кам'янистий грунт замiсть пухкого чорнозему, пiщанi гори
замiсть степу, та все-таки повiяло знайомим рiдним вiтром iз чужої долини,
i перехрестилася Марiя.
Зiйшла в село. Над бурхливим потiчком, що протiкав низом, вона побачила
гурт чоловiкiв. Вони сидiли на каменях, курили люльки, розмовляли.
Згадала, що нинi недiля, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятницi.
Пiдiйшла, привiталася. Чоловiки привiтно, проте байдуже дивилися на
зайшлих. Видно, новi люди в цьому селi появлялися часто. Заговорила до них
по-українськи, вони зрозумiли її, та вiдповiли чомусь по-татарськи.
- Де можна жити! Небо над головою, а земля пiд ногами. Он бiлiють
бодрацькi каменоломнi. Камiнь iз Бодрака можна брати всiм. Є з чого
побудувати хатину.
А захочеш, сама рiзатимеш камiнь на продаж бахчисарайським татарам.
Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловiк з острiшкуватими бровами i рудими
прокуреними вусами, вiн заговорив тiєю рiдною спiвучою мовою, якої
давним-давно не чула:
- Ходiть зi мною, земляки безталаннiї. Притулю вас, поки обзаведетесь.
Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помiчницi. Аби шия, а хомут
знайдеться. Не журися, жiнко: перетреться, перемнеться та й минеться...
Вiд щастя схлипнула Марiя. Всi непевностi i страхи, якi мусила
переносити мовчки, бо нi з ким було подiлитися, лишилися позаду. Вона
нарештi вiльна! I не знайде її тут нi люта хазяйка, яка нахвалялася
продати Мальву на кафському базарi, анi пiдступний Мурах-баба.
А в серцi затеплилася надiя: завтра ж вийде до Стратона на роботу,
надриватиметься, день i нiч працюватиме, а заробить грошей i купить
грамоту. Чудодiйне ханське письмо, що виведе її на яснi зорi, на тихi
води, у край веселий.
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Розважнiсть, мудрiсть, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невiглас управля,
Господнiм добрим намiрам завада.
Саадi
Затихли вулицi, вiдбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини
Босфором i Золотим Рогом мiсто прiло пiд сонцем, життя в ньому поверталося
до свого буденного ритму. Кишiла Галата купцями, волоцюгами й послами, що
прибували з рiзних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на
Скутарi - рихтувалися яничари до нових походiв; награвали сумнi арабськi
мелодiї єгипетськi мандрiвнi скрипалi й флейтисти, розсiвшись бiля
кафеджiїв у тiнях платанiв.
Нiчого не змiнилось, хоч незвичайнi подiї промчали-ся смерчем тривоги i
трiумфу над столицею iмперiї. Так само дзвенiло в майстернях, так само
сидiли на вулицях лiнивi бородачi за кальянами: курiли мангали пiд
чинарами, галасували купцi в крамничках.
Хiба що в душах людей щось змiнилося, але цього нiхто не помiчав пiд
сонцем аллаха. Злягала Нафiса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелiр,
як i кiлька днiв тому, горбився над срiбним браслетом, якого нiхто не
купить, i знову думу думав про найстрашнiше: що станеться з народом, коли
його охороняють чужинцi, яким цей народ дав вiру i зброю, а любовi дати не
змiг. Та про цi думи знав лише один Хюсам. Сидiла в сералю самотня валiде
i придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами
на високому чолi великого вiзира Аззем-пашi: з ким порадитись, де знайти
фiлософа, астролога, пророка, що вгадав би, звiдки йде загроза упадку
iмперiї, бо цю небезпеку вiдчуває вiн тiльки iнстинктом, а осягнути
розумом не може. Муштрував яничарiв Алiм. Непотрiбнi спогади розвiялися
разом iз хмелем. Тягнувся чор-баджi перед яничаром-агою, випрошуючи
поглядом у нього найнесподiванiшого наказу. Hyp Алi, порозумiвшись iз
Замбулом, плiв свої сiтi навколо великого вiзира.
Падишах Iбрагiм почав царювати за третьою брамою Бiюк-сарая.
Царювати... Це було дивне слово, яке поки що iснувало поза ним, окремо
вiд нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, яка називалася
тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого вiн, незважаючи на
коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його,
працювала поза ним i, хоча обрала Iбрагiма своїм призвiдцем, ще не
розкривала таємницi, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук
i влаштував на радощах виставу театру Кара-гез [92]? Його пишно вбрали,
посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як i не
питали тодi, коли запроторювали в тюрму. Шейхульiслам навчив його ролi, i
вiн виголошував цю роль на пiдказках Hyp Алi. Його, Iбрагiма, возили по
мiсту, дали йому грошi, щоб вiн шпурляв ними у натовп, яничар-ага з
нарочитою ввiчливiстю знiмав iз нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а
потiм за це здер iз нього плату. Великий вiзир Аззем-паша, який управляв
державою за сильного Амурата, вiдверто посмiювався iз спектаклю, але
Регель наполягає, щоб Iбрагiм слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до
влади, i що повинен робити Iбрагiм, якого нарекли султаном?
Iбрагiм не виходив iз тронного залу, боячись, що дверi зачиняться i вiн
не зможе їх вiдчинити знову. Хвилинне блаженство вiд розкошi, яка так
раптово прийшла на змiну тюремнiй безпросвiтностi, минула. Iбрагiм нервово
ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в головi
вкладалась i вкластись не могла страшна думка про нестiйкiсть султанського
становища.
Вузький коридор вiв iз тронного залу до бiблiотеки. Iбрагiм нерiшуче
подався коридором. Попiд стiною в низьких шафах лежали книги. Багато книг.
Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корiнцями, оправленими в
срiбло i дорогоцiнне камiння. Може, в них Iбрагiм знайде пораду, може, там
написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стiльки
пропало часу в тюрмi, i вiн так мало знає! З якої почати? А далi що?
Гайнувати днi, тижнi, мiсяцi на читання, а за мурами палацу простяглася
величезна iмперiя, кордонiв якої вiн не уявляє. Десятки народiв живе в
нiй, а що це за народи? I є десь Персiя - скорена, але не вбита, i є Крим,
готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливiше мiсце - Кафу, гуде
непокiрний Азов, а зрештою, - весь свiт довкола ворожий i незвiданий.
Де знайти точку опори i душевну рiвновагу? Серед жiнок гарему? Вiн
спраглий жiночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не зарiже
кинджалом якась там одалiска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привiз
нових красунь? Iбрагiма огортала нестримна похiть, йому здалося враз, що
як тiльки вiн звiльнить тiло вiд каламутi фiзичних пристрастей, стане
ясним i бистрим розум: вiн мусить спочатку вiдчути себе володарем у
малому, аби врiвноважитись, стати, врештi, нормальною людиною.
- Замбул! - крикнув. Повторив ще гучнiше: - Замбул!
В тiй митi пiдбiг до нього кизляр-ага зi схрещеними руками на грудях.
На цей раз вiн не здався Iбрагiмовi аж таким огидним. Те, що євнух
з'явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде
його першим слугою i порадником?
- Ти обiцяв менi показати гарем. Де ж тi красунi, за якими ти розiслав
гiнцiв по всiх мiстах країни?
- Великий падишаху, - мовив Замбул, - я тiльки чекав твого наказу.
Найвродливiшi дочки українських степiв, Кавказьких гiр i гарячого Єгипту
чекають на тебе в гаремi бiля фонтана.
- Веди!
Iбрагiм сторопiв, побачивши довгий ряд дiвчат. Яку ж вибрати?
Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з
хустинкою в руцi, яку мав дати вибранiй, i зупинився, загiпнотизований
великими чорними очима, в яких не було боязнi i покори, в яких не млявiло
штучне звабництво. Цi очi пломенiли i промовляли дивовижно смiливо: "Я
хочу тебе не як рабиня - як жiнка". Недовiр'я на мить зворушилося в мозку
султана, вiн завжди мучився вiд усвiдомлення своєї непривабливостi, яку
мусив надолужувати походженням i золотом, але погляд дiвчини жахтiв силою
i владнiстю - тим, чого бракувало саме тепер султановi, i вiн,
заворожений, подав їй хустину.
- Хто ти, яке iм'я твоє?
- Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], - вiдповiла
дiвчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
- О аллах! - прошепотiв вражений Iбрагiм.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб пiдготувати її
для ночi: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечерi увести в султанську
спальню.
...Вранцi гарем чекав iз затаємним подихом: чи нарече Iбрагiм одалiску
Тургану султаною? Швидко заздрiсний шепiт прослиз по кiмнатах - Замбул
перевiв султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї
прислугу з чорних євнухiв, вручив їй золоту корону i три тисячi цехiнiв у
шовковому мiшку. Валiде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика
[94], вона зрозумiла вiдразу хитрiсть своєї суперницi i заскреготiла
зубами з лютi.
Заспокоєний i ситий зустрiв Iбрагiм вранiшнiй азан. Цiєї ночi вiн
збагнув найголовнiше: свою власну людську повноцiннiсть. Вiн кохав i його
кохала чарiвна Тургана. Зникло оте вiчне почуття ущербленостi, яке
переслiдувало його, вiдколи народився. Iбрагiма менше пестила мати, бо
другим був сином; пiсля обрiзання його вивезли iз Стамбула, бо в столицi
мав право жити лише старший брат; юнiсть минала в товариствi тюремних
ключникiв i каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим
братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що належить
кожнiй людинi.
А нинi Iбрагiма покохала жiнка. Коронування повернуло йому волю,
Тургана - людську гiднiсть. Вона була пахуча й свiжа, як умитий дощем
гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона
кохала його - мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так
раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Iбрагiм повiрив у це, i до
нього повернулася рiвновага - вiн осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячi
небезпек, якi щодня чатують на султана, Iбрагiм вийшов з палацу i на повнi
груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягнувся схилами вiд Золотого
Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчились
над пласкими кронами лiванських кедрiв, понад протокою кружляли чайки,
проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужi краї, - це не обходило
Iбрагiма. Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi, захотiлося по-хлоп'ячому
стрибнути iз схiдцiв i стежинками помчати мимо фонтанiв аж до моря,
скинути з себе шати i плюснутись у прохолодну воду.
Увагу Iбрагiма привернув оригiнальний фонтан з головатою колоною,
вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо булькала
вода i стiкала вниз по оксамитових водорослях i нiжних листочках папоротi.
Навколо фонтана на клумбах цвiли кущики квiтiв, яких нiколи не бачив
Iбрагiм. Вiн нагнувся, обережно дiткнувся до китиць, як учора до
султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд,
задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого,
власного, народженого захопленням красою свiту:
Чи розлучили тебе з батькiвщиною,