Iваничук Р.. Мальви

перемогою над католиками; причаївся претендент на польський престол
семигородський князь Юрiй Ракочi; венецiанцi потирали вдоволено руки:
Польша муситиме вступити у вiйну з Туреччиною.
А Хмельницький, йдучи з-пiд Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими
корогвами, послав гiнця з листом до Олексiя Михайловича: "Зичили бихмо
собi самодержця - господаря такого своїй землi, яко ваша царська
вельможнiсть, православний християнський цар". I вiдповiдь отримав через
севського воєводу Леонтьєва, обнадiяв цар. Переможна пiсня лунала над
розбурханим свiтом, досягнувши кримської землi.
- Що ж то за Хмiль? - загомонiли сеймени при ханському дворi,
зашепталися купцi на ясир-базарi, засичали єзуїти на Ермене-маале. Тiльки
Iслам-Гiрей мовчав, нiби не вiдаючи того, що перекопський ор-бей Тугай
крокує поруч iз Хмельницьким по Українi з шiстьма тисячами ногаїв.
Шiстнадцятилiтнiй аманат Тимiш Хмельниченко перебував у Чуфут-кале на
правах знатного бранця, очiкуючи листа вiд батька. Перемога чи знову
невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицаревi,
що вирiс у сiдлi, вмiв стрiляти з рушницi з-пiд черева коня, а з лука -
правою i лiвою рукою, вузькою була караїмська фортеця, обступлена з усiх
бокiв глибокими проваллями, вузькою була печера, в якiй мусив мешкати,
непривiтними й чужими здавались понурi караїми, що жили, наче кроти, в
кам'яних норах i насторожено придивлялись до нового поселенця.
Вiд батька вiстка не приходила. Одного квiтневого ранку незвичний гамiр
почувся бiля входу в пiдземелля, до гетьманича долинуло настирливе "Темиш,
Темиш!", мешканцi печерного мiста чогось домагалися у вартових, i в їхнiх
викриках вчувалася погроза. Тимiш пiдiйшов до виходу, вартовий сеймен
затримав його i наказав не виходити. Тiльки ввечерi, коли караїми спали,
вартовi покликали Тимоша i, тихо крадучись, провели його через схiдну
браму фортецi. Ханський заложник опинився вночi у знайомому будинку
старого вiрменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький.
Господар розповiв Тимошевi новину, яка вже встигла облетiти свiт:
батько перемiг пiд Жовтими Водами. А мiг був i не дiзнатися. Звитяга
козацького вiйська мало що не освятилася кров'ю гетьманського сина.
Реєстровi козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький,
перейшли на бiк гетьмана, скаравши на смерть старшин-зрадникiв Iвана
Барабаша та Iлляша Караїмовича. Вiстка про вбивство потомственого караїма
- переяславського полковника Iлляша - дiйшла до Чуфут-кале, i караїми
зажадали кровi за кров.
У перший день свого перебування на Ермене-маале Тимiш побачив, що i тут
нема для нього безпеченства. Польськi єзуїти в чорних сутанах снували по
вулицях, вечорами зупинялися перед вiкнами Тимошевої свiтлицi, викрикуючи
прокльони, вранцi Аветик-оглу побачив на огорожi намальованi квачами чорнi
хрести. Старий порадив Тимошевi, щоб вiн просив у хана притулку за
огорожею його палацу. Але вiдповiдi вiд хана гетьманич не отримав.
Врештi надiйшов лист вiд батька. "Дорогий мiй сину, - писав гетьман, -
милiстю божою зацне вiйсько Запорозьке розбило лядських окрутникiв, та
анахтемський аспид ще не вбитий - вiйна тiльки починається. Попроси хана,
щоб зволив прийняти тебе в своїх покоях, i скажи йому, що здобич, яку
отримали татари пiд Жовтими Водами, нiчого не значить перед тiєю, яку вони
матимуть, якщо борзо прийдуть з великим вiйськом. Дотепер ми мали справу
зi слугами, вiднинi валкуватимемо з панами - розкiшними i багатими".
Тимiш передав хановi гетьманського листа, та знову Iслам-Гiрей
вiдмовчався. Повiльно й нудно минали днi в непевностi й тривозi.
Аж у травнi, коли гетьманич уже й не чекав ханського прийому, на
Ермене-маале верхи прискакав ханський стражник. Бiляве слов'янське обличчя
так не пасувало до татарського вiйськового одягу, що Тимiш у першу мить
подумав: "Хтось iз Низу, переодягнений. Що за вiстi?"
- Хан тебе чекає у дворi свого палацу! - проказав сеймен i повернув
коня.
Готовий до найгiршої несподiванки, пройшов Тимiш крiзь одчиненi ворота
на ханське подвiр'я i мало не закричав вiд нестримної зловтiхи. Хан,
одягнений у шубу i бiлий тюрбан, гордо сидiв на сивому аргамаку, а напроти
нього пiд ескортом ногайських воїнiв стояли два шляхтичi. Один, добре
знайомий Тимошевi, - довговолосий, сивий, у нагрудному панцирi, вiяльцями
розсипалися вуса; другий у круглiй бобровiй шапцi з перами i в червоному
пошарпаному жупанi.
- Йогомость пан кракiвський, великий коронний гетьман Потоцький i
чернiгiвський воєвода польний коронний гетьман Калиновський, - пролунав
голос ногайського мурзи Салтана, який привiз iз України знатних ясирних, -
вiднинi раби великого хана Кримського улусу Iслам-Гiрея!
Поникла голова Потоцького, а Калиновський нiби й не почув зневажливих
слiв, вiн з ледь помiтною посмiшкою на устах вперто дивився на стягнуте в
жовнах обличчя хана, немов хотiв прочитати на ньому вдачу i характер свого
ворога. Очi зустрiлися, хан затримав на польному гетьмановi холодний
погляд i промовив до Потоцького:
- Бачить аллах, не хотiв я цiєї вiйни. Але з диявольською намовою,
забувши наше колишнє побратимство, ви вiдправляли з порожнiми руками наших
послiв, яких я присилав за звичайними упоминками. Пiсля цього козаки
попросили в нас допомоги, а тепер кличуть iти вiйною до самого трону
вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками?
Потоцький глянув спiдлоба на хана i з пихою вiдказав:
- Рiч Посполита не мириться з пiдданими, вона їх карає!
Глузлива усмiшка розiрвала хановi стуленi уста.
- Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали пiдданi владцiв.
Калиновський випередив пустодзвонну вiдповiдь коронного гетьмана, вiн
хотiв дiлової розмови з ханом.
- Рiч Посполита не знає, чого вони хочуть, - сказав.
- Ви мусите їх визнати як державу по Бiлу Церкву, а нам данину за
чотири роки по сто тисяч злотих щорiчно i наперед не ухилятися вiд плати.
- Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, - вiдповiв польний
гетьман. - I ми згоднi вести торги, але з тобою - не з Хмельницьким. Проте
таких умов Рiч Посполита не прийме.
- Тодi самi дивiться... Ми з Iхмелiскi заприсяглися на вiчне
побратимство. А в спiлцi з ним не боїмося не тiльки короля, а й турецького
султана. За вас же, вельможнi панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих!
- Висока цiна, хане, - процiдив крiзь зуби Калиновський. - Видно, ти
спритний купець, знаєш, за що як платиться.
Червiнь проступила на смаглому лицi Iслам-Гiрея, вiн пiдвiв руку з
нагайкою, та спинився.
- В Чуфут-кале їх! - коротко наказав i повернув голову до Тимоша: -
Твiй батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти
скоро будеш вiльний i повернешся на Україну. Скажи гетьмановi, що я
небавом прибуду до нього своєю власною персоною з незчисленним вiйськом!
Хан шарпнув за поводи, кiнь, учувши владну руку господаря, здибився,
пiднiсся над головами гетьманiв. Кинувся назад Потоцький, тiльки
Калиновський стояв камiнно, продовжуючи змагатися з ханом.
Ще мить - i баский аргамак упаде на вождiв польського вiйська. А
впертий Калиновський стоїть незворушно пiд кiнською тушею, i опускається
ханський кiнь поруч iз польним гетьманом.
- Тридцять тисяч червiнцiв за твою голову! - синi пелехи лютi
вихопились iз його очей, вiн влущив у повiтрi гарапником.
- Ти знаєш цiну силi, хане! - злобно засмiявся Калиновський. - Ми з
тобою ще сторгуємося i за Україну, i за Хмельницького!
Шаленством спалахнули очi гетьманича, кров хлинула до обличчя i
бризнула з кожної ямки глибокого ряботиння, вiн прискочив до
Калиновського, схопив його за комiр жупана. Та в цю мить чиясь рука
смикнула Тимоша за обшивку свити i потягнула назад. Рiдкобородий старець
iз вузькими щiлинками очей прошелестiв сухим голосом, сопухом дихнувши
Тимошевi в лице:
- Не личить пiдданому втручатися в справи господарiв!
Кивнув головою хан, той самий бiлявий сеймен, що приїжджав по Тимоша на
Ермене-маале, а тепер весь час стояв, наче витесаний з каменю, поруч iз
Iслам-Гiреєм, пiдiйшов до гетьманича i, поклавши йому руку на плече,
показав очима на браму.
Мовчки подався Тимiш через майдан до тiсних провулкiв вiрменського
кварталу, а за ним - сеймен на конi. Раптом Тимiш розправив плечi,
повернувся до стражника i крикнув надiрваним голосом, простягаючи руку на
пiвнiч:
- Ялан![155] Там господар, там!
Тепер чекав: якщо ханський стрiлець штовхне або вдарить нагайкою, вiн
уб'є його.
Але очi в сеймена були лагiднi i трохи здивованi, вiн скочив iз коня i,
пiдступивши до розгарячiлого юнака, спитав з наївною цiкавiстю:
- Iхмелiскi - твiй ата?[156]
- Так, воїне! Мiй батько - гетьман великої України, а цих собак у
королiвських кунтушах вiн власними руками спiймав пiд Корсунем, мов
шолудивих шакалiв у курнику!
- Я бачив його, то - вiдважний батир, - промовив сеймен захоплено. Вiн
оглянувся i ще ближче пiдступив до гетьмана. - Темиш, чуєш, Темиш, старий
мурза Iхмелiского Джеджал знає звiдкись мене, вiн сказав, що я з України.
Скажи менi, чи справдi я з України?
- Ти яничар! - гаркнув зневажливо Тимiш. - Ти забув свою вiру i мову
задля шматка ханської пастирми.
- О нi, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський i нiколи не
знав iншої вiри i мови, як наша, татарська. Але чому менi кажуть, що я з
України?
- Не знаю, парубче, - охолонув Тимiш. - Може, тебе забрали в ясир, коли
ти був ще зовсiм маленьким...
- Чого ж тодi я вирiс у циган, скажи, Темиш?
- У циган? Бiдолашний ти мiй брате... - зiтхнув Тимiш. - Таж цигани не
одне немовля вкрали з України на продаж. Як ти називаєшся?
- Селiм.
- Можливо, ти й Семен...
- Так, я сеймен, - сказав тихо Селiм i додав уже iншим тоном, гордовито
запальним: - Перший ханський стражник!
- Бог змилувався над тобою, врятував тебе вiд страшного грiха
братовбивства. Будь собi тепер хоч Селiмом, а хоч i чортом. Все одно
воюватимеш за Україну. Ти пiдеш iз ханом допомагати Хмельницькому.
Сказав Тимiш i пiшов по тiснiй Ермене-маале до господи Аветик-оглу.
Селiм пройшов за ним i зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою
дверi, i все чекав: вiн оглянеться i ще щось скаже. Але Тимiш не
оглянувся...
...Iслам-Гiрей згадав про Мальву аж тодi, коли Хмельницький виїхав iз
Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, вiн скинув iз себе тюрбан, кирею
i подався до гарему. Зупинився на порозi Мальвиної кiмнати i чекав, що
вона, як завжди, пiдбiжить до нього, обнiме за стан, тулячись головою до
грудей. Але Мальва стояла бiля мангали блiда, збентежена i непорушна.
- Що болить тобi, Мальво? - хан притулився долонею до її чола.
- Нiчого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя воля... В тебе я
третя...
- О Мальво, люба моя ханим. Хай нiколи не пече тебе вогонь ревнощiв. Я
не знаю нiкого, крiм тебе, вiдколи ти стала моєю. Важливими справами
займався твiй повелитель.
- Я чула дивнi спiви i бачила чужих людей у твоєму дворi. Хто вони?
- Чи ж то мало чужинцiв приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують
тебе. Могутностi Iслам-Гiрея нiщо не загрожує.
- То козаки були?
Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в неї - цiкавiсть, страх чи,
може, кров козацька мовить?
- Я принiс тобi, люба, намисто з червоними рубiнами, хай прикрашає воно
твої перса, я пришлю тобi черкеських танцюристок, щоб утiшали тебе, проси
в мене чого хочеш - сповню, але про справи державнi не випитуй, не жiноче
то дiло.
- Спасибi, хане, - поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, i не
було на її лицi втiхи, а в очах колишньої пристрастi. Наче викупана в
крижанiй водi, стояла перед Iслам-Гiреєм Мальва - покiрна й холодна.
Минали днi, а Мальва никла i в'янула, немов тюльпан у Персидському
саду, що його забули поливати садiвники. Браслети i рубiни лежали
неторканими в, шкатулцi, зi слухнянiстю рабинi лягала Мальва на м'якi
багдадськi килими поруч з ханом... Тiльки тодi впiзнавав її Iслам-Гiрей,
коли вона схилялася над колискою сина, наспiвуючи звiдкись знайому чужу
мелодiю.
"Що могло трапитися?" - мучився хан. Вiн любив, Мальву першою
запiзнiлою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жiнок, що
скиглiли в безсилiй злобi в своїх гаремах, дарма чекали на нього довгими
ночами хтивi одалiски: красуня з Мангуша забрала собi його всього. А тепер
Iслам помiчав, що втрачає її любов, i жахом проймалося серце: як вiн
житиме без неї?
- Пусти мене, хане, до матерi, - попросила якось уранцi Мальва. - Давно
в неї не була.
- Назджаз![157] Я ж не бороню тобi нiколи. Зараз звелю запрягти карету.
- Дозволь менi самiй пiти до неї, пiшки...
Хан не вiдповiв, а пiсля обiду зайшов до Мальвиної кiмнати євнух i
повiдомив, що султан-ханим може йти до Мангуша.
Так незвично i по-дитячому втiшно було Мальвi йти вузьким проваллям
Ашлама-дере, де знайомий кожний камiнчик, кожна чашечка бiлої павутицi,
кожна голiвка жовтогарячого цвiту, держи-дерева. Стало вiльно, немов
незримi, та мiцнi сiтi, що окутували i тiло, i свiдомiсть, враз
розповзлися, прогнилi, Мальва здерла з лиця яшмак i побiгла ущелиною,
протинаючи грудьми холодне повiтря, i була вона тепер дiвчинкою з-над
Узенчика, i нiхто б не вгадав по нiй, що це йде до матерi можновладна
дружина хана. Та минуло захмелiння, реальнi контури свiту випливли з
голубої їмли, а тодi побачила Мальва скопцiв, що йшли за нею тихцем,
скрадаючись помiж камiнням. I аж тепер зрозумiла вона, якою цiною купила
ханську любов. Обезсилiла раптом, а iнстинктивний протест проти неволi
затряс нею, i вона iстерично закричала на євнухiв, що принишкли за
скелями:
- Геть, геть, геть!
Вдарилась квола луна об стiни ущелини i затихла разом iз душевним
бунтом. "Що це зi мною? - подумала Мальва. - Я ж ханська дружина, а вони
його слуги, i так мусить бути. Хiба могла б я жити тепер деiнде, коли там
син i - вiн... коханий?" Одягла яшмак i статечно подалася видолиною до
Мангуша.
- ...Мамо, я бачила їх... Чому вони прийшли так пiзно?
Бiльше нiчого не сказала i незворушно дивилася на материну розпуку.
А ввечерi рабиня Наїра розповiдала їй казку. Вона знала їх безлiч, i
ставали цi казки для Мальви тим другим свiтом, що закрився перед нею.
- Було чи не було, - тягла Наїра, - а в колишнi часи жив могутнiй
султан, який пiдкорив три чвертi свiту, а та чверть, на яку не ступило
копито султанського коня, тремтiла в страху перед грiзним падишахом. I
пiшов вiн на Русь i проковтнув сорок мiст, як один шматок. Повернувся
султан зi славою i золотом, та нiщо не втiшало його так, як полонянка
Маруся, що її схопили в церквi яничари, коли вона вiнчалася зi своїм
джигiтом. Закохався султан, як тисяча сердець, i присягнув, що буде з нею
однiєю жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарiвниця, то
вiдiбрала волю свому пановi. Що б Маруся не сказала, вiн слухав її,
домоглася вона неможливого: султан заприсяг нiколи не йти вiйною на Русь.
Сорок тисяч невiльникiв повернула вона в їхнiй рiдний край, та сама
вертатись не захотiла. Гяури пiснi склали про неї i назвали її своєю
святою...
- А далi, далi що? - допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було
далi.
- Аллах один вiдає... їм сповнились бажання, хай сповняться i нам...
Багато ще казок прослухала Мальва, а цiєї бiльш допроситися не могла -
чомусь випала вона з пам'ятi старої Наїри. I, мабуть, тому розрослась
дивна казка в уявi султан-ханим по-iншому, i Маруся ставала схожою на
синьооку дiвчину з Мангуша, а турецький султан - до гостробородого хана
Кримського улусу.
"...I домоглася Маруся в хана, що нiколи вiн не пiде вiйною на Україну,
i сорок тисяч невiльникiв повернула в їхнiй рiднiй край, а сама... сама
вернутись не могла, бо любила хана... А що далi, що далi?"
Звiстка про Жовтi Води i Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку
пошепки, а потiм голосно загомонiли поселенцi над Узенчиком про чудо, яке
виблагали люди в чудотворної iкони Успенської Марiї: хан iде визволяти
Україну!
Стратон не вiрив. Та звiдки ж бо могла взятися сила на Українi, щоб
розгромила королiвське вiйсько, i хто де чував, щоб християнам iшли на
помiч поганцi? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято i
тiльки ночами стонав тяжко крiзь сон, наче стриножений бугай.
Незабаром рознеслася чутка, що кiлька мужчин зникло з Мангуша. Потiм не
стало цiлої родини. Спершу мовили про них, що пiшли шукати мiсць, та шила
в мiшку не втаїш...
- За Сиваш повтiкали, - сказав Стратон до Марiї i шарпнув сорочку на
грудях, аж репнула.
- Стратоне, Стратоне, - дорiкнула Марiя. - Чому ти не послухав мене
ранiше?
- Але ж не пiзно ще, - гаряче заговорив Стратон. - Ти з грамотою, я...
- А Мальва?
- Вона вже не твоя.
- Мав би ти своїх дiтей, Стратоне, так не говорив би...
Певно, не поверталися б вони бiльше до цiєї розмови, та несподiвано
завiтав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнiлий, вiн зовсiм не був схожий
на татар, якi ходили низом, - красивий тат iз густими чорними вусами
зiйшов з гiр, гнаний невгасимою спрагою кохання.
Понуривши очi, промовив:
- Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб
вдихнути .повiтря, яким вона дихала...
Мовчали старi, i мовчав Ахмет, звiсивши на груди голову.
- Ахмет сильний i смiливий, - вiв далi пастух. - I якби Мальва хотiла,
- чей не може донинi любити хана, бо нiяка пташка не любить свого
господаря, який держить її в золотiй клiтцi, - якби вона захотiла Ахмет
украде її. Вiн знає всi дороги в Криму, до самого Хмеля вiдвезе Мальву на
своєму конi, бо Ахмет любить... А плати нiякої за це не схоче - нi любовi,
нi ласки. Слугою її згоден бути...
По-молодечому схопився Стратон iз лавицi, обняв Ахмета.
- Ти можеш це зробити, ти можеш?
- Ахмет усе зробить.
- Марiє, чого ти мовчиш, Марiє? Надiя осiнила материне обличчя, вона
пожвавiшала, сказала:
- Я пiду, Стратоне, до неї... Я завтра йду. ...Стояла бiля ханських
ворiт i не наважувалась постукати: бiлявий воїн вiдчинить i спитає знову:
"Чого тобi треба, стара?", а тодi вона закричить: "Ти син мiй!" - i вже не
вiд чужинця, вiд рiдної дитини почує образу... А чи справдi вiн син її? Як
дiзнатися, в кого?
Скреготнули ворота, iнший стражник пропустив Марiю. Кров вiдпливла в
неї вiд серця: "Де ж Селiм?"
- Де Селiм? - тихо зойкнула, та нiчого не вiдповiв вартовий, i пiшла
Марiя повз Соколину вежу до гарему. Євнуховi дала таляр i наслухувала: з
глибин гаремних хоромiв ледь чутно долинала пiсня, ой, що ж то за пiсня та
про чорного ворона, що над морем кряче?..
Вбiгла мати в кiмнату, пiдвелась Мальва з мiндера, якась така дивна:
блiде в неї лице, хворобливо пломенiють очi...
- Мальво, ти хiба нiчого не знаєш, що дiється в свiтi?
- А що дiється... Були, поспiвали й поїхали... Звiдки менi знати, що
дiється? Хан не розповiдає про те, що робиться за стiнами гарему. А я... я
коштовностей багато маю, мамо, i не знаю, що з ними робити... Ти вiзьми
трохи, дiвчатам даси в Мангушi.
- Сердешна моя... Ой, де ж тi твої мрiї про мiць твого кохання?
- А що, хан послав по ясир... туди?
- Мальво, - зашепотiла Марiя, - послухай, що скажу тобi. Побратим твого
покiйного батька гетьман Хмельницький побив ляхiв, ворогiв наших
предковiчних, а хан iде йому на допомогу. Ти послiв козацьких бачила
тодi... Але ханське слово зрадливе, хто знає, що вiн завтра вчинить. А
тепер є нагода. Ахмет поможе нам... на Україну. Люди йдуть.
Чекала одвiту. Очi Мальвинi прив'язалися до материних i довго
вiдiрватися не могли, та враз, нiби струшуючи з себе шкаралупу отупiння,
вона розвела руки i заговорила, прислухаючись до своїх власних слiв.
- Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш iти на Україну? Як менi йти?
Я ж зовсiм не та, що тi - з-над Днiпра. Я лише затужила по них i чомусь
тiєї туги? позбутися не можу, а сама твоя Мальва - татарська, ханська,
мамо...
- Потурначко ти моя...
- Мамо, а може, того хотiв твiй бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я
забула своє i аж тодi розбудилась вiд рiдної пiснi, коли стала ханською
дружиною? Може менi призначено бiльше добра вчинити для твого краю, нiж
народити козаковi дитину?
- Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизнi, що можеш зробити?
- Кажеш - хан iде на помiч козакам? I може зрадити їх? Я не дам йому
цього вчинити, вiн любить мене. А тепер я розпалю його любов... I стане
вiн вiрним Хмелевi навiки. -
- Царi, Мальво, зраджують, не радячись нi з ким.
- Як вiн це зробить...
- То що?
- Я... - I побачила Марiя давно вже забуте: батькiвський козацький
блиск спалахнув ув очах потурначки.
Iслам-Гiрей дивом дивувався несподiваний перемiнi султан-ханим. Ввечерi
Мальва зустрiла його бурхливими обiймами, надмiр нiжностi пiдкотився
хановi до горла, м'якнув жорстокий володар, забувався в її гарячих
пестощах.
- Ти мудрий мiй цар, ти свiтло очей моїх, - шепотiла Мальва, - ти
лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму i
моєму народовi.
- Якому твоєму, Мальво? - звiвся на лiкоть хан i сторожко глянув на
дружину. - Ти ж мусульманка, як i я, i мiй народ є твоїм народом.
- Я люблю тебе, хане, i Крим теж став моєю батькiвщиною. Але ти
зрозумiй, що не байдужа журавлевi, коли вiн у теплих краях, холодна
в'ялиця на пiвночi. Є такi, що й не повертаються, але тужно курличуть
вони, коли в рiдному краю вимерзають дерева i квiти, спека висушує зелень
i брати, що повернулись додому, гинуть iз голоду на рiднiй землi. Я
вiрила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика
побiда сталась на Українi, то ж поклянись, мiй мужу i володарю, що не
вiдступиш ти вiд козацького гетьмана.
Хан устав, одвiв Мальвинi руки. Такого ще не було, щоб жiнка втручалася
в ханськi справи i вимагала клятви вiд нього. Суворо глянув на Мальву,
схопив її за плече.
- Чиї слова речуть твої уста, ханим? - спитав i притягнув її до себе,
пронизливо дивлячись у вiчi.
- О хане, не запiдозрюй мене в пiдступностi. Ти мудрий i сильний. Я
нiколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимрiяла тебе ще в дитячих снах. Можеш
мене вбити, можеш озолотити - я у твоїй владi. Але послухай щирих слiв
слабкосилої жiнки. Несвiдуче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить
твiй розум. У твоїх руках тепер така могутнiсть, якої нiхто не мав. Яка ж
то сила, коли два дужi вороги стають сукупно проти третього! Що можете
зробити ви! Та коли схибиш, - багато горя поллється по свiту. Будь вiрним
своєму слову, хане...
Опустив руку Iслам-Гiрей iз плеча Мальви, згадавши:
таке вже десь було. Майнула думка в головi про могутнього падишаха
Сулеймана Пишного i про русинку Роксоляну, при якiй розцвiла Османська
iмперiя. I ще згадав хан про синiв Сулеймана, яких чарiвна Хуррем убила
руками султана, щоб подарувати iмперiї новий рiд вiд п'яного Селiма.
- Принеси менi свого сина! - наказав Iслам-Гiрей, i страшна погроза
вчулася в його словах.
- Вiн спить...
- Принеси менi свого сина!
Дрож пройняв тiло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла в
дитячу кiмнату i винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до
плачу губи i горнувся до матерi. Личко в нього було смагляве, як у Iслама,
а очi голубi - материнськi.
Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.
- Що хочеш робити, хане! - скрикнула Мальва.
- Я буду мудрiшим вiд самого Сулеймана Канунi, - мовив жорстоко. -
Любити розумну козачку i вбивати вiд неї синiв!
Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а вiн, ще не знаючи, що
може творитися в царському дворi, в якому з'явився на свiт, просiяв у
усмiшцi i залепетав:
- Ата, ата, ата!
Опустились руки Iслам-Гiрея.
- Воля аллаха, - зiтхнув. - Спи, Мальво. Мене чекають справи. I будь
спокiйна. Я йду складати письмо султановi про те, що виступаю зi своїм
вiйськом на спiлку з Богданом Хмельницьким.
Стратон нетерпляче чекав, коли Марiя повернеться з ханського двору.
- Ну що? - зустрiв її на порозi i вiдразу все зрозумiв: опущенi Марiїнi
плечi, схилена голова й очi, в яких витлiли рештки надiї, говорили мовчки-
"Мальва не пiде".
- Я так i знав, - промовив глухо. - Горе море, пий його - не вип'єш.
Але ми пiдемо. Ти з грамотою, я - через Сиваш.
- Пiзно ти вирiшив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були
б там. Ти кував би гармати, я варила б їсти козакам, а Мальва, а
Соломiя... - вдарилась Марiя головою об стiну i хлипала безслiзно. - Не
можу, не можу я пiти... Тут дiти мої...
- Дiти?!
- Так... Ти пам'ятаєш того ханського воїна, що приїздив по Мальву? Я
знаю, не хибить моє серце: то син мiй...
Ще кiлька днiв мучився Стратон, не зважуючись покинути Марiю, а туга за
козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу i
не давала жити. I врештi опустiла Стратонова хата, нiби мерця винесли. Не
виходила Марiя бiльш на люди, сама-однiсiнька тужила в чотирьох порожнiх
стiнах, а iнколи пiзнiми вечорами бачив сеймен Селiм чорну тiнь жiнки, що
тихо стояла неподалiк муру.
Стратон пробирався ночами через сиваськi болота до козацького Низу,
полохаючи сонних стрепетiв на курганах.



РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

Цар загинув, хай живе цар!

- Ви слiпi кроти i безмозкi устрицi! - кричав султан Iбрагiм на членiв
дивану, якi зайшли в тронний зал доповiсти про стан вiйни з Венецiєю. -
Хто розпочав це безглуздя, хто пiдiслав до мене зрадливого Замбула, де
голова його?! До Золотого Рогу бiльш не приходять торговi судна з
коштовностями i тканинами, обезлюднiв гарем, вашi голови сплять, та я
промию їх розпеченим оловом!
Мовчки виходили вiд султана дефтердар, кадiаскери i великий вiзир
Муса-паша, залишаючи в тронному залi поруч iз падишахом нового члена
дивану - недима [158] Зюннуна. Де його знайшов Iбрагiм, нiхто не знав, та
султан не розлучався з ним нi на хвилину i довiряв йому ще бiльше, нiж
колись Замбуловi. Вiн входив до султанського селямлика, не питаючи
дозволу, i проголошував завжди одну й ту ж касиду [159], що так лестила
Iбрагiмовому самолюбству:
- Прикрасив аллах всевишнiй небо сонцем, мiсяцем i зорями, а землю
дощем, красунями i найсправедливiшим султаном Iбрагiмом!
Пiсля цього недим сiдав на долiвку, накреслював крейдою гороскоп,
вiдзначаючи, в якому зодiакальному сузiр'ї перебуває зараз сонце, i
вгадував безпомилково: цiєї хвилини в мечетях Багдада прославляють