Страница:
найрозумнiшого падишаха, або ж - сьогоднi вночi вiн зустрiне в гаремi
невiдому красуню, з якою нiяка ще не дорiвнялася в хтивостi й пристрастi,
чи то мiг навiть напророкувати багатi дари вiд iноземних послiв.
Далi вони удвох пили вино, i султан читав Зюннуновi свої вiршi, а той
пiдносив руки вверх, завертав очi i зiтхав, i смiявся - залежно, яким
тоном декламував Iбрагiм.
Султан сам собi тепер дивувався, як вiн мiг стiльки рокiв довiряти
зрадникам Замбуловi й Аззем-пашi, коли в iмперiї живе така людина, що знає
i поезiю (скiльки касид мiг проспiвати за день Зюннун!), i астрологiю
(недим наперед мiг угадати, скiльки звiрiв уб'є султан на полюваннi), i
дипломатiю (вiн умiло розмовляв з послами в присутностi султана), i воєнну
справу (адже Зюннун вiдгадав потаємнi мислi Iбрагiма про те, що воювати
йому бiльше не треба, а тiльки насолоджуватися радощами свiту цього)!
Сам бог послав йому з Анатолiї цю людину, без неї тепер Iбрагiмовi не
обiйтись.
Деколи викликав султан до себе великого вiзира. Це були тривожнi
хвилини для Муса-пашi. Сiм потiв спливало при самiй лише згадцi про той
день, коли Iбрагiм, спонуканий своєю матiр'ю, вiддав йому тугру. Пiсля
першої офiцiйної аудiєнцiї падишах провiв нового вiзира до тайника,
розташованого поруч iз залом дивану. Вiн вiдчинив дверi, вимальованi пiд
колiр стiни, трупний сморiд ударив в обличчя - жахливе видовище постало
перед очима Муса-пашi: у невеликiй кiмнатцi височiла гора людських
забальзамованих голiв.
- Бачиш, Муса, - оскалив зуби Iбрагiм. - Тут лежать тi голови, якi
хотiли бути розумнiшими вiд голови самого падишаха. Полюбуйся, ось
премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб i твоя сюди не потрапила.
Пiдiгнулися колiна у великого вiзира, вiн вклякнув перед султаном.
- О султане, я служитиму тобi вiрою й правдою!..
Та вiдтодi i донинi переслiдували його почорнiлi лиця тих, якi колись
сидiли на тому самому мiсцi пiд п'ятьма бунчуками в залi дивану, на якому
тепер сидить вiн.
Згадка про страхiтливий мавзолей вiдбирала йому рештки смiливостi, вiн
допомагав султановi торгувати бейлербеями i кадiями, всi грошi, вирученi
за посади, сумлiнно вiддавав Iбрагiмовi, з кожною дрiбницею йшов радитися
до валiде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного
суперника Аззема-пашi, взяла до своїх рук владу i вiдтiснила вiд державних
справ самого Hyp Алi i красуню Тургану-шекер.
Хай дiється воля аллаха, а йому, Муса-пашi, - аби вберегти свою голову
i посаду. Нехай собi Кьозем виховує для престолу молодшого султанського
сина, що народився вiд одалiски, вiн закриває очi на те, що потаємно
зникають яничарськi старшини, якi пiдтримують Нур-Алi; Муса-паша мовчатиме
i тодi, коли несподiвано помре Тургана i старший син Iбрагiма Магомет.
Великий вiзир помiчав якесь пiдозрiливе нуртування в надрах двора i у
вiйську. Hyp Алi з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не
появлявся до двору навiть на засiдання дивану; Тургана виставила бiля
свого гарему сторожу з яничарiв; шейхульiслам Регель з святенницьким
обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечетi, а серед яничарiв
появився звiдкись новий шейх Мурах-баба, який закликає воїнiв до
самостiйного походу на Венецiю, обiцяючи їм бочки золота в Європi.
Муса-паша вдає, що нiчого не помiчає. Вiн боїться всiх. Та поки що
султан тiльки погрожує пiд час аудiєнцiй:
- Ти знаєш, яка кара чекає тебе, коли в iмперiї зайдуть непорядки. Iди
i промий свiй ослячий мозок, годi менi за всiх думати!
Недавно Муса-паша дiзнався вiд австрiйського резидента в Стамбулi
Ренiгера про якiсь коншахти Iслам-Гiрея з козацьким гетьманом
Хмельницьким, потiм почув про те, що козаки й татари розгромили польськi
вiйська пiд Жовтими Водами. Що буде, коли Iбрагiм про це довiдається? Чию
голову забальзамують? Але мовчав. Не треба пiдганяти лихо. Хан все одно
колись пришле своїх послiв.
У султана щодня - кейф [160]. Зараз вiн у горах Iстранджа. Полювання
випало напрочуд удале - достеменно таке, як пророкував недим.
Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленiв, а
Iбрагiм цiлиться з рушницi i кладе наповал одну тварину за другою.
Добрий настрiй у падишаха. Вiн обiцяє недимовi винагороду, похваляє
секбанiв, та враз протяжний звук рога долинає з лiсу - знак, що хтось
наближається.
Поскакали ловчi на конях лiсовою дорогою i скоро повернулися, ведучи з
собою султанського чугадара [162].
- Хто велiв тобi йти сюди? - спитав Iбрагiм, сердитий, що перешкодили
йому в полюваннi.
- Муса-паша, великий султане... Ханськi посли прибули до тебе. Кажуть,
що в них невiдкладнi справи.
- Раби поганi! - затупав ногами Iбрагiм. - Як вони сказали -
невiдкладнi в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кiнних до татарських
посланцiв, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпiння чекати!
Наступного дня перед обiдом примчали вершники до султанського табору,
тягнучи шнурами за собою послiв Iслам-Гiрея, пошарпаних, у подертих
башмаках, зi збитими до кровi напiвбосими ногами.
Султан сидiв у шатрi на подушцi, поважний i спокiйний, вiн оглянув
нужденних посланцiв з нiг до голови i мовив:
- Менi казали, що у вас невiдкладнi до мене справи. Коли ж це справдi
так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бiгти чимдуж до
нього, де б вiн не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогоднi, як це
треба робити. Кажiть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим
залили?
- Порох стiп твоїх Iслам-хан, негiдний цiлувати твої ноги... -
простогнав тремтливим голосом посол, - доносить тобi, що... що вiн
особисто виходить з усiм своїм вiйськом на Ляхистан, i ще доводить до
вiдома: ногайськi полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхiв на
Українi... Хан просить тебе теж iти по багатий ясир, а на знак високої
поваги до вождя i воїна велить вiддати тобi цю коштовно оздоблену шаблю i
листа...
Розширились у султана зiницi, задрижали м'язи на дряблому лицi, приступ
скаженої лютi повiльно накипав, але ще не мiг прорватися. Iбрагiм довго
дивився в лист, не розрiзняючи лiтер, i враз скочив, заверещав:
- Як, як вiн смiв?! Ми шерть дали польським послам, як насмiлився
смердючий пес почати вiйну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колiнах, опустивши до землi голови, вони вже не чекали,
що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почеснi кафтани. Згасала
надiя вийти звiдси живими.
. - Я пiду не на Польщу, а на Крим вiйною, я затоплю кров'ю погану вашу
землю, а вас... вас - бити киями i гнати до Золотого Рогу!.. - Iбрагiм
кричав i тiпався в лютi. - Ну, чого ви стоїте? - накинувся на секбанiв, i
тi пустили на послiв собак.
Тодi прийшла черга до недима, який один зi всiх тут присутнiх був
спокiйний за свою шкуру.
- Що твiй гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вiсть, чому затаїв
її передi мною? Ви всi, ви всi проти мене, всi зрадники! - султан схопив
шаблю, подаровану послами, i, не виймаючи її з пiхов, сягнув нею по черепу
свого єдиного дорадника.
Недим упав на землю мертвий, i в цю мить спам'ятався Iбрагiм. Вiн
вклякнув бiля нього, тер долонею по синьому басаманi на скронi i
безпорадно розглядався довкола.
- Зюннун... Зюннун...
Заклекотiло в яничарських казармах: Iбрагiм прогнав татарських послiв,
а потiм убив булук-башу, який прийшов iз домаганням вiдправити
стамбульськi орти на вiйну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх
побратимiв, що останнiм часом таємно зникли з казарми, проклинали iм'я
валiде Кьозем, заговорили про найбагатшу у свiтi здобич, яка потрапить у
руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечетi проповiдь про
розпусного султана, який проводить час у розкошах i гендлює державою та
вiйськом, яничари з мiдними казанами поривалися з казарм на вулицю.
Стримував їх Hyp Алi. Вiн ще не зважувався на ребелiю.
Iбрагiм зачинився у тронному залi i не впускав до себе нiкого. Не стало
вiрного недима, султан оплакував його i перебирав у пам'ятi всiх
сановникiв i слуг: нiкому бiльш довiритися не наважувався. А самостiйнiсть
лякала його, зi всiх куткiв просторого залу вiяло подихом смертi. Iбрагiм
зачиняв дверi на всi замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що
поверталася в стiнi довкола осi. Кожного разу гаремна служниця шептала
йому крiзь щiлину, що одалiски хочуть утiшити великого з великих, та вiн
боявся йти навiть до гарему.
У тривожнiй самотинi Iбрагiм починав розумiти: вiн безсилий, i життя
його iснує поза державою. Щось там на свiтi дiється без його вiдома,
дiється, певно, i в дворi, а нiкому вже переконувати його в тому, що вiн
найсильнiший i наймогутнiший i всi бояться його гнiву. Кермо раптово
вислизнуло з його рук: Крим самовiльно розпочав вiйну з Ляхистаном, якесь
нове вiйсько - йенi-черi - появилось на пiвночi i змiтає все на своєму
шляху. Йенi-черi, всюди йенi-черi! Скоро весь свiт рушить на Османську
iмперiю, а сама ж iмперiя хiба не стала ворогом його, султанського життя?
Крiзь залiзнi мушарабiї дивився в сад, що спускався по схилу до
Босфору. Там пишалися лотоси i глiцинiї, достигали манговi плоди, i
згадував Iбрагiм свiй перший день султанування, коли вiн, вiльний,
одягнений i нагодований, вийшов до квiтiв, а з уст його зiрвалися слова
нiжного вiрша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тодi пройти за
огорожу попри рибацькi селища i загубитися в людському морi?
I сплив на думку вiрш Караджа-оглана [163] - слова цього вiрша були
страшнi, а все одно вони мимо його волi самi вимовлялися, як невблаганне
приречення:
Життя, ти спокiйне i радiсне,
То раптом тривожне:
Вмить ти - пустельник,
Вмить в'язень...
Страх огортає мене, що буде зi мною,
О любi браття, боюся я смертi.
Не хочу, не хочу! - закричав Iбрапм, i тiльки вiдлунило в залi -
мертво, зловiсно.
Самотнiсть ставала нестерпною, хотiлося забуття. Тому чекав шепоту
кяя-хатун. В обiд обернулася шафа зi стравами, а в щiлинi прошелестiв
голос гаремної служницi:
- Самотина пасує тiльки аллаховi. Послухай, султане, я розкажу тобi
вiсть, за яку ти озолотиш свою вiрну слугу.
- Говориї
- Сказав пророк: роздiлив бог хтивiсть на десять частин, а дев'ять iз
них дав туркам. Я бачила в лазнi невиданої краси дiвчину, що вмiщає в собi
всi десять частин грiховної похотi.
- Хто вона.? - пожвавiшав Iбрагiм, забуваючи про душевнi тривоги, i про
Крим, i Польщу.
- О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов
собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця
дiвчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й
сьогоднi
...Мешканцi кварталу поблизу Ат-мейдану були свiдками дивної подiї. В
передвечiр'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтiла вуличкою карета.
Вона спинилася в розгонi на одну лише мить, з неї вискочили два чоловiки з
закритими обличчями, накинули сiре покривало на дiвчину що саме проходила
по бруку, i не встигли перехожi отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульiслам Регель поспiшав до яничарських казарм. Вiд
святенницького спокою на його обличчi не залишилося й слiду голова
пiдведена до неба, з уст зривалися страшнi прокльони, руки з затиснутими
кулаками раз у раз пiдносилися вгору
- Мурах-баба! - крикнув вiн на порозi дев'яносто дев'ятої орти.
Миттю прибiг дервiш, став перед верховним духiвником на колiна. Вiн
пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрiбно хиталася серга в лiвому вусi:
бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, i, можливо, в цю хвилину
вирiшиться доля двору.
- Розпусник на тронi, злочинець зi священним мечем Османа осквернив мою
єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!
Hyp Алi примчав на конi не гаючись. Вiн, власне, чекав слова
шейхульiслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скiпетр ще завтра пронесуть
слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцiнив заслуг свого
спасителя!
В яничарськiй мечетi зiбрався диван у неповному складi.
- Сказав халiф Осман: мудрий султан - i цвiте держава, убогий розумом i
духом - i держава валиться, - звернувся шейхульiслам до Hyp Алi, алай-бега
i лавних пашiв. - Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм
горем я один повинен плакати i просити в аллаха помсти для того, хто
обезчестив мою дитину. Та долилася по вiнця чаша терпiння всього народу
османського. Амурат IV залишив квiтучу iмперiю. Не минуло й десяти рокiв,
як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венецiанськi судна
штурмують дарданелльськi замки, християни заволодiли Далмацiєю. I винна в
цьому тiльки одна грiховна i нечистоплотна людина, якiй аллах не дав
розуму царювати.
- А хто винен у тому, - пiдвiвся алай-бег, начальник спагiїв, iз
ненавистю позираючи на Hyp Алi, хто винен, що Iбрагiм сiв на тронi?
- Ми рятували династiю, - вiдповiв спокiйно яничар-ага. Спадкоємець є,
i тепер може зiйти з престолу негiдний панувати над нами.
- Є спадкоємцi, - уточнив алай-бег.
Старший син Iбрагiма Магомет, вiдповiв рiзко Hyp Алi i звернувся до
шейхулыслама: - Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка
вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закiнчилась. Яничари повиносили з казарм казани i
забарабанили по них ложками. Зловiсний гримкiт пролунав над мiстом i
сполохав народ, луна вдарилась об стiни палацу. Сам Муса-паша вилетiв iз
ворiт на конi i щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту
перед великим вiзиром. Кивнув рукою Hyp Алi, роз'юшенi воїни роздягнули
Муса-пашу догола i погнали вулицями шмагаючи по спинi нагаями.
До Бiюк-сарая йшов гонець iз фетвою. Вiн помахував нею, щоб нiхто не
насмiлився пiдступити до нього: священний папiр давав право входити до
самого султана. Кяя-хатун мусила вiдчинити дверi тронного залу. Гонець не
вклякнув на колiна - всемогутнiсть фетви не годилося принижувати. Iбрагiм,
жовтий i згорблений, не кричав i не тупав ногами. Не вiдриваючи малих
побляклих очей вiд сувою з печаттю, вiн тихо навшпиньках пiдiйшов до
посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його
останнiй день, пiдскочив, вихопив фетву i тут же порвав її. Стиснув шматки
у жменi, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвiр.
- Вогню, вогню! - прохрипiв у щiлину до кяя-хатун, але нiхто не
обiзвався.
Знiчений гонець подався назадгузь до виходу.
- Фетву султан подер! - заревiли яничари i ринули через площу до
палацу. - Iбрагiм зневажив коран!
Барабанний гуркiт, дзенькання мiдних тарiлок, пищання флейт залунали
перед головними воротами, впали залiзнi брами...
В залi дивану перед шейхульiсламом, пашами i Hyp Алi стояв Iбрагiм,
якого притягли сюди за руки бiлi євнухи. Вiн уже знав, що настав його
кiнець, але повiрити в це було трудно: надто рiзкий був перехiд вiд
всемогутностi до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темницi на
трон, а нинi знову туди? Без султанських регалiй i чалми виглядав надто
мiзерним i худим, пригаслим голосом вiн запитував учорашнiх своїх
пiдданих, а нинi суддiв:
- Що це має означати? Як ви...
Шейхульiслам i Hyp Алi коротко переглянулись, знiяковiння майнуло в
очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись
супроводжувати цю жалюгiдну нiкчему в мечеть Еюба, а потiм десять рокiв
боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони
посадять на престол iнший свiй витвiр, i нiчого вiд того не змiниться, а
нинiшня розправа з Iбрагiмом - тiльки помста за особистi кривди?.. Але так
чи iнакше спектакль закiнчувався сам собою, Карагез закривав свiй балаган.
- Тобi, Iбрагiме, була порада - сьогоднi зректися престолу, - мовив
Регель, - i, зробивши це спокiйно, ти б доживав вiку в Ексi-сараї. Але ж
диявол надоумив тебе не тiльки насмiятися над моєю дочкою, а й над святим
кораном. За це ти сядеш у темницю i...
Пронизливий писк обiрвав мову шейхульiслама, Iбрагiм забився в
iстерицi, вiн плескав у долонi, викликав слуг, погрожував i отямився вiд
короткого слова Hyp Алi:
- Йолюм [164].
Тодi вiн упав на кахляну пiдлогу i заблагав:
- Аман, аман! [165] Я жити хочу!..
Iбрагiма вивели, шейхульiслам повернув голову до яничара-аги.
- Хто це зробить? - спитав, примруживши очi.
- Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджiєвi першої орти Алiмовi. Цей
щасливець, якому судилося пiдносити чашу шербету султановi, може стати
завтра на моє мiсце.
- Але ж ти знаєш, що чужинець, який...
- Отож вiн сам i доведе, чи гiдний командувати вiйськом Порти. Простому
яничаровi вистачить ятагана, яничару-азi потрiбен ще й кмiтливий розум.
Подвiр'я Бiюк-сарая кишiло вiд яничарiв, якi штурмували гаремну браму.
Там замкнулася валiде Кьозем iз онуком Солiманом. Впали залiзнi грати,
зiскочили з завiсiв дверi кiмнати валiде: тихо гойдалися пiд стелею
пiдвiшенi олiйнi лампи, розкиданий одяг валявся по долiвцi, посерединi
лежав перевернутий мiндер, тiльки в кутку стояв неруханий кований залiзом
ку-фер. Хтось вiдхилив вiко, та замiсть сподiваного золота побачив у ньому
перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра i сипнула жменю грошей
перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голоднi вовки, зiрвали золотi
серги з вух, стягли браслети i перснi з рук i прокололи кинджалами.
Султанича Солiмана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алi, не було
нi тут, нi в дитячiй спальнi. Враз вiдчинилися боковi потайнi дверi, i до
гарему валi-де увiйшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилiтнього
хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтивi очi, що
зманювали щедрого султана, грiзно дивилися на розшалiлих яничарiв,
вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати
не звертала уваги на плач дитини.
- На колiна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! -
наказала вона, i миттю згас запал войовникiв трону.
Яничари опустили ятагани i впали ниць до стiп його свiтлостi шахзаде
[166].
Перша орта знову готувалася до зустрiчi нового султана, який завтра
вертатиметься з мечетi Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджi Алiм
згадував, iз яким хвилюванням i надiєю виносив вiн iз казарми чашу шербету
для Iбрагiма десять рокiв тому. Тепер йому було байдуже. При Iбрагiмовi
вiн нi на п'ядь не пiдвищився по службi, хоч виконував її ретельно. Звання
чорбаджiя отримав за вбивство української полонянки в Багдадi, - за
жорстоку смерть турка Кир-огли його навiть не похвалили. А брати по кровi
просили тепер туркiв у спiльники. Свiтовi подiї не йшли в парi з
розрахунками Алiма. Змiни, що заходили в Османськiй iмперiї, - теж не на
руку. Валiде Кьозем скасувала девширме [167], до яничарського корпусу
напливало все бiльше турецьких хлопцiв, а тi, пiдростаючи, називали
справжнiх яничарiв погордливо - аджем [168]. Туреччина, якiй вiн усе своє
свiдоме життя вiрно прослужив, не визнала його за свого.
Чи то правда, а говорять старi меддахи по кафеджiях, що турки колись
з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробростi Якi турки? Тi, що
прибувають тепер в яничарськi казарми, чи тi, яких Алiм саджав на палi пiд
Адрiанополем? Та все одно - з'їли, i його бiльше немає в грудях. Якби хоч
крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливi
слова: "козак", "аджем", "Байда". Який же Байда? Хiба обличчя, хiба
постава, бо серця теж нема! Хотiлося кричати, або впитись, чи вбивати
когось: турки з'їли серце, i волю, i гiднiсть, i наймення. Все! Але вино
не допомагало, чужа смерть бiльше не вражала, крику яничарської душi нiхто
не чує. Залишалася тiльки байдужiсть.
Алiм був готовий до всього: подати чашу шербету новому султановi а чи
шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довiрять? Бунт у душi притих,
воля зламалася, вертатися назад нiкуди, а жити якось треба.
Пiзно ввечерi до Алiмового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських
дервiшiв хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потiм
заговорив по-змовницьки:
- Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-iслам жадає смертi
Iбрагiмовi. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?
- Рука, що дає, завжди вище вiд тiєї, яка приймає, - холодно вiдповiв
Алiм. Нi один м'яз не здригнувся на обличчi, анi вагання не заблукало в
зiницях.
"Такi спокiйнi вбивцi можуть здивувати навiть османiв", - подумав
Мурах-баба i показав Алiмовi на вихiд.
Тихо йшли чорними вулицями чотири тiнi, чорбаджi i дервiш попереду, два
капиджiї позаду. Зупинилися бiля двiрцевої тюрми. Зсередини долинало
завивання Iбрагiма. Капиджiй подав Алiмовi ключ. Мурах-баба кивнув
головою. Якийсь час Алiм стояв непорушне, потiм рiшуче пiдступив до
дверей. Скреготнув замок, обiрвалося Iбрагiмове скиглiння.
При свiтлi факела чорбаджi побачив ту саму людину, якiй обiцяв колись,
що зустрiнеться з нею в країнi золотого яблука. Зустрiлися... В
божевiльному жаху, який вiдбирає i мову, i крик, i порух, дивився на нього
Iбрагiм, i тiльки очi благали пощади.
Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тодi, в Багдадi, коли
незнайома дiвчина прошепотiла: "Козаче, соколе", - ворухнулося в душi...
Тодi вiн починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тодi
заслуговував ласки у можновладцiв, убиваючи рабиню, тепер - убиваючи
вождя. Iбрагiм став йому таким непотрiбним, як колись любов, до Нафiси i
вiра в християнського бога. Ба нi, виходить вiн ще потрiбний.
Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жi першої султанської
орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителевi.
Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алiмом, за ними два капиджiї.
Та раптом Алiма дiткнулася якась непевнiсть, тривога. Вiн оглянувся -
придворнi кати були понурi, Алiм ступив набiк, щоб порiвнятися з ними, але
вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув iз дороги до брами в
прохiд, що вiв до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджi, сягнувши
за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить
скрутили руки i заткали горло шматком сукна.
При свiтлi смолоскипа, який присвiчував останнiм хвилинам життя
Iбрагiма, капиджi-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульiслама Регеля,
неабияк вдоволеного помстою.
- Султан убитий, так уже було, але рiд Османiв священний. Чужинець, що
вмочив руки в кровi державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не
змивається водою, лиш кров'ю.
Останнiй раз ударило в мозок слово "чужинець", i вiд нього дужче
заболiло, нiж вiд смертного вироку. Все життя хотiв зрiвнятися з турками -
i даремно...
В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'ятi Алiма
виклятий ним самим степ i висока трава... а в небi хмаринки бiлi... i
скачуть конi - його i батька, i летять голови татарськi... I злетiли
червонi конi в чуже чорне небо над Босфором.
Цiєї ночi над Мармуровим морем у балик-хане [170], що притулився до
пiвденної стiни Бiюк-сарая, засвiтилося свiтло. Рибалки спускали у воду
мiшок iз тiлом первородного сина козацького полковника Самiйла - яничара
Алiма.
До ранку слiди ребелiї на Софiйському майданi були заметенi. Народ
сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.
Дервiшi бiгли попереду, викрикуючи осанну iмператоровi, ревнiшi
розтинали собi вени на знак, що завжди готовi пролити кров за падишаха,
натовп роздрухувався, гомонiв, поривався до процесiї, щоб поцiлувати слiди
копит султанського коня.
Великий вiзир Hyp Алi притримував рукою семирiчного володаря iмперiї,
щоб не впав iз коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще нiколи не сидiв
верхи, лемент повелителя трьох континентiв i п'яти морiв моторошно лунав
над бундючною Портою.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти,
По своїй по землi
Свою кров розлили
I зарiзали брата...
Т.Шевченко
Весна 1649 року знову зловiщувала Кримовi голод i помор. Iз гнилого
Сиваша виповзла чума i косила ногайськi юрти одну за одною, дощами й не
пахло, сарана виїла Буджацькi степи - охоче збиралися ногаї i тати на
вiйну з Ляхистаном.
Iслам-Гiрей розсилав до беїв посланцiв. Всi вiдгукнулися, крiм
ширiнського бея Алтана. З того часу як Тугай пiшов на вiдкриту злагоду з
ханом i повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газi, вiн замкнувся у
своїй резиденцiї на околицi Ескi-Кирима i, втративши полiтичну вагу в
дворi, намагався надолужити її пихою - розбудовував палац, щоб величнiшим
був вiд ханського сарая.
Та проте тут дихало пусткою, i заростали споришем битi шляхи до колись
могутнього бея, i марно височiли довкола дворища тополi, посадженi кожним
iз предкiв ширiнського роду. Таких тополь рiд Гiреїв нараховував би менше,
а все одно не тут, а в Бахчисараї схрещувалися свiтовi дороги, i на
їхньому перехрестi стояв Iслам, що вростав у силу.
Щоранку на подвiр'ї до великого дерев'яного круга виводили бейськi
слуги п'ятдесят плеканих арабських огирiв напоказ, в заїжджому дворi
цiлоденне галяндрасили цигани у кафеджiї, стiни гарему виросли вище саду,
щоб їх видно було аж iз берега Iндолу. I все дарма, не приїжджали високi
гостi до палацу Алтана, нiщо вже не важило його багатство, i потерпав
старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського
гнiву. А на поклон iти не мiг. Як?! Заходити сумирним i впокореним туди,
де його предки i вiн сам завжди почувалися владцями? Хiба ж не було так,
що перед ширiнськими беями вiдчинялися навстiж ворота, сам хан запобiгливо
виходив назустрiч, а бейськi сини вривалися в гарем i вибирали для себе
найкращих ханських бекечi? Ширiни! Що залишилося вiд них при крутому
Iсламовi? Проклятий Тугай... Яку вiкторiю допомiг здобути Хмелевi, а паче
- Iслам-Гiреєвi!
Тож великий подив i страх охопив Алтана, коли вiн iз вiкна селямлика
побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, i в
одному з них упiзнав самого хана. Наспiх одягнув хутро поверх синiх
шароварiв, натягнув на голову тюрбан i миттю вибiг до ворiт.
- Не йде гора до Магомета, то Магомет iде до гори, - глумливо промовив
Iслам, злiзаючи з коня. - Що ж ти стоїш, не вiтаєш мене i слуг не кличеш,
щоб вiдвели мого аргамака, i не виносиш поставця з шербетом? Чи, може,
мiзкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому вiзировi,
старому Кепрiлi, опiкуновi жовторотого султана?
Алтан-бей вибаньчив очi, i креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього
невiдому красуню, з якою нiяка ще не дорiвнялася в хтивостi й пристрастi,
чи то мiг навiть напророкувати багатi дари вiд iноземних послiв.
Далi вони удвох пили вино, i султан читав Зюннуновi свої вiршi, а той
пiдносив руки вверх, завертав очi i зiтхав, i смiявся - залежно, яким
тоном декламував Iбрагiм.
Султан сам собi тепер дивувався, як вiн мiг стiльки рокiв довiряти
зрадникам Замбуловi й Аззем-пашi, коли в iмперiї живе така людина, що знає
i поезiю (скiльки касид мiг проспiвати за день Зюннун!), i астрологiю
(недим наперед мiг угадати, скiльки звiрiв уб'є султан на полюваннi), i
дипломатiю (вiн умiло розмовляв з послами в присутностi султана), i воєнну
справу (адже Зюннун вiдгадав потаємнi мислi Iбрагiма про те, що воювати
йому бiльше не треба, а тiльки насолоджуватися радощами свiту цього)!
Сам бог послав йому з Анатолiї цю людину, без неї тепер Iбрагiмовi не
обiйтись.
Деколи викликав султан до себе великого вiзира. Це були тривожнi
хвилини для Муса-пашi. Сiм потiв спливало при самiй лише згадцi про той
день, коли Iбрагiм, спонуканий своєю матiр'ю, вiддав йому тугру. Пiсля
першої офiцiйної аудiєнцiї падишах провiв нового вiзира до тайника,
розташованого поруч iз залом дивану. Вiн вiдчинив дверi, вимальованi пiд
колiр стiни, трупний сморiд ударив в обличчя - жахливе видовище постало
перед очима Муса-пашi: у невеликiй кiмнатцi височiла гора людських
забальзамованих голiв.
- Бачиш, Муса, - оскалив зуби Iбрагiм. - Тут лежать тi голови, якi
хотiли бути розумнiшими вiд голови самого падишаха. Полюбуйся, ось
премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб i твоя сюди не потрапила.
Пiдiгнулися колiна у великого вiзира, вiн вклякнув перед султаном.
- О султане, я служитиму тобi вiрою й правдою!..
Та вiдтодi i донинi переслiдували його почорнiлi лиця тих, якi колись
сидiли на тому самому мiсцi пiд п'ятьма бунчуками в залi дивану, на якому
тепер сидить вiн.
Згадка про страхiтливий мавзолей вiдбирала йому рештки смiливостi, вiн
допомагав султановi торгувати бейлербеями i кадiями, всi грошi, вирученi
за посади, сумлiнно вiддавав Iбрагiмовi, з кожною дрiбницею йшов радитися
до валiде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного
суперника Аззема-пашi, взяла до своїх рук владу i вiдтiснила вiд державних
справ самого Hyp Алi i красуню Тургану-шекер.
Хай дiється воля аллаха, а йому, Муса-пашi, - аби вберегти свою голову
i посаду. Нехай собi Кьозем виховує для престолу молодшого султанського
сина, що народився вiд одалiски, вiн закриває очi на те, що потаємно
зникають яничарськi старшини, якi пiдтримують Нур-Алi; Муса-паша мовчатиме
i тодi, коли несподiвано помре Тургана i старший син Iбрагiма Магомет.
Великий вiзир помiчав якесь пiдозрiливе нуртування в надрах двора i у
вiйську. Hyp Алi з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не
появлявся до двору навiть на засiдання дивану; Тургана виставила бiля
свого гарему сторожу з яничарiв; шейхульiслам Регель з святенницьким
обличчям щовечора ходить молитися до яничарської мечетi, а серед яничарiв
появився звiдкись новий шейх Мурах-баба, який закликає воїнiв до
самостiйного походу на Венецiю, обiцяючи їм бочки золота в Європi.
Муса-паша вдає, що нiчого не помiчає. Вiн боїться всiх. Та поки що
султан тiльки погрожує пiд час аудiєнцiй:
- Ти знаєш, яка кара чекає тебе, коли в iмперiї зайдуть непорядки. Iди
i промий свiй ослячий мозок, годi менi за всiх думати!
Недавно Муса-паша дiзнався вiд австрiйського резидента в Стамбулi
Ренiгера про якiсь коншахти Iслам-Гiрея з козацьким гетьманом
Хмельницьким, потiм почув про те, що козаки й татари розгромили польськi
вiйська пiд Жовтими Водами. Що буде, коли Iбрагiм про це довiдається? Чию
голову забальзамують? Але мовчав. Не треба пiдганяти лихо. Хан все одно
колись пришле своїх послiв.
У султана щодня - кейф [160]. Зараз вiн у горах Iстранджа. Полювання
випало напрочуд удале - достеменно таке, як пророкував недим.
Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленiв, а
Iбрагiм цiлиться з рушницi i кладе наповал одну тварину за другою.
Добрий настрiй у падишаха. Вiн обiцяє недимовi винагороду, похваляє
секбанiв, та враз протяжний звук рога долинає з лiсу - знак, що хтось
наближається.
Поскакали ловчi на конях лiсовою дорогою i скоро повернулися, ведучи з
собою султанського чугадара [162].
- Хто велiв тобi йти сюди? - спитав Iбрагiм, сердитий, що перешкодили
йому в полюваннi.
- Муса-паша, великий султане... Ханськi посли прибули до тебе. Кажуть,
що в них невiдкладнi справи.
- Раби поганi! - затупав ногами Iбрагiм. - Як вони сказали -
невiдкладнi в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кiнних до татарських
посланцiв, хай волоком приведуть їх сюди, якщо нема в них терпiння чекати!
Наступного дня перед обiдом примчали вершники до султанського табору,
тягнучи шнурами за собою послiв Iслам-Гiрея, пошарпаних, у подертих
башмаках, зi збитими до кровi напiвбосими ногами.
Султан сидiв у шатрi на подушцi, поважний i спокiйний, вiн оглянув
нужденних посланцiв з нiг до голови i мовив:
- Менi казали, що у вас невiдкладнi до мене справи. Коли ж це справдi
так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бiгти чимдуж до
нього, де б вiн не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогоднi, як це
треба робити. Кажiть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим
залили?
- Порох стiп твоїх Iслам-хан, негiдний цiлувати твої ноги... -
простогнав тремтливим голосом посол, - доносить тобi, що... що вiн
особисто виходить з усiм своїм вiйськом на Ляхистан, i ще доводить до
вiдома: ногайськi полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхiв на
Українi... Хан просить тебе теж iти по багатий ясир, а на знак високої
поваги до вождя i воїна велить вiддати тобi цю коштовно оздоблену шаблю i
листа...
Розширились у султана зiницi, задрижали м'язи на дряблому лицi, приступ
скаженої лютi повiльно накипав, але ще не мiг прорватися. Iбрагiм довго
дивився в лист, не розрiзняючи лiтер, i враз скочив, заверещав:
- Як, як вiн смiв?! Ми шерть дали польським послам, як насмiлився
смердючий пес почати вiйну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колiнах, опустивши до землi голови, вони вже не чекали,
що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почеснi кафтани. Згасала
надiя вийти звiдси живими.
. - Я пiду не на Польщу, а на Крим вiйною, я затоплю кров'ю погану вашу
землю, а вас... вас - бити киями i гнати до Золотого Рогу!.. - Iбрагiм
кричав i тiпався в лютi. - Ну, чого ви стоїте? - накинувся на секбанiв, i
тi пустили на послiв собак.
Тодi прийшла черга до недима, який один зi всiх тут присутнiх був
спокiйний за свою шкуру.
- Що твiй гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вiсть, чому затаїв
її передi мною? Ви всi, ви всi проти мене, всi зрадники! - султан схопив
шаблю, подаровану послами, i, не виймаючи її з пiхов, сягнув нею по черепу
свого єдиного дорадника.
Недим упав на землю мертвий, i в цю мить спам'ятався Iбрагiм. Вiн
вклякнув бiля нього, тер долонею по синьому басаманi на скронi i
безпорадно розглядався довкола.
- Зюннун... Зюннун...
Заклекотiло в яничарських казармах: Iбрагiм прогнав татарських послiв,
а потiм убив булук-башу, який прийшов iз домаганням вiдправити
стамбульськi орти на вiйну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх
побратимiв, що останнiм часом таємно зникли з казарми, проклинали iм'я
валiде Кьозем, заговорили про найбагатшу у свiтi здобич, яка потрапить у
руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечетi проповiдь про
розпусного султана, який проводить час у розкошах i гендлює державою та
вiйськом, яничари з мiдними казанами поривалися з казарм на вулицю.
Стримував їх Hyp Алi. Вiн ще не зважувався на ребелiю.
Iбрагiм зачинився у тронному залi i не впускав до себе нiкого. Не стало
вiрного недима, султан оплакував його i перебирав у пам'ятi всiх
сановникiв i слуг: нiкому бiльш довiритися не наважувався. А самостiйнiсть
лякала його, зi всiх куткiв просторого залу вiяло подихом смертi. Iбрагiм
зачиняв дверi на всi замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що
поверталася в стiнi довкола осi. Кожного разу гаремна служниця шептала
йому крiзь щiлину, що одалiски хочуть утiшити великого з великих, та вiн
боявся йти навiть до гарему.
У тривожнiй самотинi Iбрагiм починав розумiти: вiн безсилий, i життя
його iснує поза державою. Щось там на свiтi дiється без його вiдома,
дiється, певно, i в дворi, а нiкому вже переконувати його в тому, що вiн
найсильнiший i наймогутнiший i всi бояться його гнiву. Кермо раптово
вислизнуло з його рук: Крим самовiльно розпочав вiйну з Ляхистаном, якесь
нове вiйсько - йенi-черi - появилось на пiвночi i змiтає все на своєму
шляху. Йенi-черi, всюди йенi-черi! Скоро весь свiт рушить на Османську
iмперiю, а сама ж iмперiя хiба не стала ворогом його, султанського життя?
Крiзь залiзнi мушарабiї дивився в сад, що спускався по схилу до
Босфору. Там пишалися лотоси i глiцинiї, достигали манговi плоди, i
згадував Iбрагiм свiй перший день султанування, коли вiн, вiльний,
одягнений i нагодований, вийшов до квiтiв, а з уст його зiрвалися слова
нiжного вiрша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тодi пройти за
огорожу попри рибацькi селища i загубитися в людському морi?
I сплив на думку вiрш Караджа-оглана [163] - слова цього вiрша були
страшнi, а все одно вони мимо його волi самi вимовлялися, як невблаганне
приречення:
Життя, ти спокiйне i радiсне,
То раптом тривожне:
Вмить ти - пустельник,
Вмить в'язень...
Страх огортає мене, що буде зi мною,
О любi браття, боюся я смертi.
Не хочу, не хочу! - закричав Iбрапм, i тiльки вiдлунило в залi -
мертво, зловiсно.
Самотнiсть ставала нестерпною, хотiлося забуття. Тому чекав шепоту
кяя-хатун. В обiд обернулася шафа зi стравами, а в щiлинi прошелестiв
голос гаремної служницi:
- Самотина пасує тiльки аллаховi. Послухай, султане, я розкажу тобi
вiсть, за яку ти озолотиш свою вiрну слугу.
- Говориї
- Сказав пророк: роздiлив бог хтивiсть на десять частин, а дев'ять iз
них дав туркам. Я бачила в лазнi невиданої краси дiвчину, що вмiщає в собi
всi десять частин грiховної похотi.
- Хто вона.? - пожвавiшав Iбрагiм, забуваючи про душевнi тривоги, i про
Крим, i Польщу.
- О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона . прогнала мене, мов
собаку. Але кяя-хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця
дiвчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати її й
сьогоднi
...Мешканцi кварталу поблизу Ат-мейдану були свiдками дивної подiї. В
передвечiр'ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтiла вуличкою карета.
Вона спинилася в розгонi на одну лише мить, з неї вискочили два чоловiки з
закритими обличчями, накинули сiре покривало на дiвчину що саме проходила
по бруку, i не встигли перехожi отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульiслам Регель поспiшав до яничарських казарм. Вiд
святенницького спокою на його обличчi не залишилося й слiду голова
пiдведена до неба, з уст зривалися страшнi прокльони, руки з затиснутими
кулаками раз у раз пiдносилися вгору
- Мурах-баба! - крикнув вiн на порозi дев'яносто дев'ятої орти.
Миттю прибiг дервiш, став перед верховним духiвником на колiна. Вiн
пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрiбно хиталася серга в лiвому вусi:
бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, i, можливо, в цю хвилину
вирiшиться доля двору.
- Розпусник на тронi, злочинець зi священним мечем Османа осквернив мою
єдину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу!
Hyp Алi примчав на конi не гаючись. Вiн, власне, чекав слова
шейхульiслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скiпетр ще завтра пронесуть
слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцiнив заслуг свого
спасителя!
В яничарськiй мечетi зiбрався диван у неповному складi.
- Сказав халiф Осман: мудрий султан - i цвiте держава, убогий розумом i
духом - i держава валиться, - звернувся шейхульiслам до Hyp Алi, алай-бега
i лавних пашiв. - Чаша мого великого болю переповнилась, але над своїм
горем я один повинен плакати i просити в аллаха помсти для того, хто
обезчестив мою дитину. Та долилася по вiнця чаша терпiння всього народу
османського. Амурат IV залишив квiтучу iмперiю. Не минуло й десяти рокiв,
як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венецiанськi судна
штурмують дарданелльськi замки, християни заволодiли Далмацiєю. I винна в
цьому тiльки одна грiховна i нечистоплотна людина, якiй аллах не дав
розуму царювати.
- А хто винен у тому, - пiдвiвся алай-бег, начальник спагiїв, iз
ненавистю позираючи на Hyp Алi, хто винен, що Iбрагiм сiв на тронi?
- Ми рятували династiю, - вiдповiв спокiйно яничар-ага. Спадкоємець є,
i тепер може зiйти з престолу негiдний панувати над нами.
- Є спадкоємцi, - уточнив алай-бег.
Старший син Iбрагiма Магомет, вiдповiв рiзко Hyp Алi i звернувся до
шейхулыслама: - Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка
вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закiнчилась. Яничари повиносили з казарм казани i
забарабанили по них ложками. Зловiсний гримкiт пролунав над мiстом i
сполохав народ, луна вдарилась об стiни палацу. Сам Муса-паша вилетiв iз
ворiт на конi i щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту
перед великим вiзиром. Кивнув рукою Hyp Алi, роз'юшенi воїни роздягнули
Муса-пашу догола i погнали вулицями шмагаючи по спинi нагаями.
До Бiюк-сарая йшов гонець iз фетвою. Вiн помахував нею, щоб нiхто не
насмiлився пiдступити до нього: священний папiр давав право входити до
самого султана. Кяя-хатун мусила вiдчинити дверi тронного залу. Гонець не
вклякнув на колiна - всемогутнiсть фетви не годилося принижувати. Iбрагiм,
жовтий i згорблений, не кричав i не тупав ногами. Не вiдриваючи малих
побляклих очей вiд сувою з печаттю, вiн тихо навшпиньках пiдiйшов до
посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його
останнiй день, пiдскочив, вихопив фетву i тут же порвав її. Стиснув шматки
у жменi, кинувся до холодної мангали, запихаючи їх в отвiр.
- Вогню, вогню! - прохрипiв у щiлину до кяя-хатун, але нiхто не
обiзвався.
Знiчений гонець подався назадгузь до виходу.
- Фетву султан подер! - заревiли яничари i ринули через площу до
палацу. - Iбрагiм зневажив коран!
Барабанний гуркiт, дзенькання мiдних тарiлок, пищання флейт залунали
перед головними воротами, впали залiзнi брами...
В залi дивану перед шейхульiсламом, пашами i Hyp Алi стояв Iбрагiм,
якого притягли сюди за руки бiлi євнухи. Вiн уже знав, що настав його
кiнець, але повiрити в це було трудно: надто рiзкий був перехiд вiд
всемогутностi до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темницi на
трон, а нинi знову туди? Без султанських регалiй i чалми виглядав надто
мiзерним i худим, пригаслим голосом вiн запитував учорашнiх своїх
пiдданих, а нинi суддiв:
- Що це має означати? Як ви...
Шейхульiслам i Hyp Алi коротко переглянулись, знiяковiння майнуло в
очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись
супроводжувати цю жалюгiдну нiкчему в мечеть Еюба, а потiм десять рокiв
боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони
посадять на престол iнший свiй витвiр, i нiчого вiд того не змiниться, а
нинiшня розправа з Iбрагiмом - тiльки помста за особистi кривди?.. Але так
чи iнакше спектакль закiнчувався сам собою, Карагез закривав свiй балаган.
- Тобi, Iбрагiме, була порада - сьогоднi зректися престолу, - мовив
Регель, - i, зробивши це спокiйно, ти б доживав вiку в Ексi-сараї. Але ж
диявол надоумив тебе не тiльки насмiятися над моєю дочкою, а й над святим
кораном. За це ти сядеш у темницю i...
Пронизливий писк обiрвав мову шейхульiслама, Iбрагiм забився в
iстерицi, вiн плескав у долонi, викликав слуг, погрожував i отямився вiд
короткого слова Hyp Алi:
- Йолюм [164].
Тодi вiн упав на кахляну пiдлогу i заблагав:
- Аман, аман! [165] Я жити хочу!..
Iбрагiма вивели, шейхульiслам повернув голову до яничара-аги.
- Хто це зробить? - спитав, примруживши очi.
- Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджiєвi першої орти Алiмовi. Цей
щасливець, якому судилося пiдносити чашу шербету султановi, може стати
завтра на моє мiсце.
- Але ж ти знаєш, що чужинець, який...
- Отож вiн сам i доведе, чи гiдний командувати вiйськом Порти. Простому
яничаровi вистачить ятагана, яничару-азi потрiбен ще й кмiтливий розум.
Подвiр'я Бiюк-сарая кишiло вiд яничарiв, якi штурмували гаремну браму.
Там замкнулася валiде Кьозем iз онуком Солiманом. Впали залiзнi грати,
зiскочили з завiсiв дверi кiмнати валiде: тихо гойдалися пiд стелею
пiдвiшенi олiйнi лампи, розкиданий одяг валявся по долiвцi, посерединi
лежав перевернутий мiндер, тiльки в кутку стояв неруханий кований залiзом
ку-фер. Хтось вiдхилив вiко, та замiсть сподiваного золота побачив у ньому
перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра i сипнула жменю грошей
перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голоднi вовки, зiрвали золотi
серги з вух, стягли браслети i перснi з рук i прокололи кинджалами.
Султанича Солiмана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алi, не було
нi тут, нi в дитячiй спальнi. Враз вiдчинилися боковi потайнi дверi, i до
гарему валi-де увiйшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилiтнього
хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтивi очi, що
зманювали щедрого султана, грiзно дивилися на розшалiлих яничарiв,
вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати
не звертала уваги на плач дитини.
- На колiна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! -
наказала вона, i миттю згас запал войовникiв трону.
Яничари опустили ятагани i впали ниць до стiп його свiтлостi шахзаде
[166].
Перша орта знову готувалася до зустрiчi нового султана, який завтра
вертатиметься з мечетi Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджi Алiм
згадував, iз яким хвилюванням i надiєю виносив вiн iз казарми чашу шербету
для Iбрагiма десять рокiв тому. Тепер йому було байдуже. При Iбрагiмовi
вiн нi на п'ядь не пiдвищився по службi, хоч виконував її ретельно. Звання
чорбаджiя отримав за вбивство української полонянки в Багдадi, - за
жорстоку смерть турка Кир-огли його навiть не похвалили. А брати по кровi
просили тепер туркiв у спiльники. Свiтовi подiї не йшли в парi з
розрахунками Алiма. Змiни, що заходили в Османськiй iмперiї, - теж не на
руку. Валiде Кьозем скасувала девширме [167], до яничарського корпусу
напливало все бiльше турецьких хлопцiв, а тi, пiдростаючи, називали
справжнiх яничарiв погордливо - аджем [168]. Туреччина, якiй вiн усе своє
свiдоме життя вiрно прослужив, не визнала його за свого.
Чи то правда, а говорять старi меддахи по кафеджiях, що турки колись
з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробростi Якi турки? Тi, що
прибувають тепер в яничарськi казарми, чи тi, яких Алiм саджав на палi пiд
Адрiанополем? Та все одно - з'їли, i його бiльше немає в грудях. Якби хоч
крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливi
слова: "козак", "аджем", "Байда". Який же Байда? Хiба обличчя, хiба
постава, бо серця теж нема! Хотiлося кричати, або впитись, чи вбивати
когось: турки з'їли серце, i волю, i гiднiсть, i наймення. Все! Але вино
не допомагало, чужа смерть бiльше не вражала, крику яничарської душi нiхто
не чує. Залишалася тiльки байдужiсть.
Алiм був готовий до всього: подати чашу шербету новому султановi а чи
шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довiрять? Бунт у душi притих,
воля зламалася, вертатися назад нiкуди, а жити якось треба.
Пiзно ввечерi до Алiмового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських
дервiшiв хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потiм
заговорив по-змовницьки:
- Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-iслам жадає смертi
Iбрагiмовi. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?
- Рука, що дає, завжди вище вiд тiєї, яка приймає, - холодно вiдповiв
Алiм. Нi один м'яз не здригнувся на обличчi, анi вагання не заблукало в
зiницях.
"Такi спокiйнi вбивцi можуть здивувати навiть османiв", - подумав
Мурах-баба i показав Алiмовi на вихiд.
Тихо йшли чорними вулицями чотири тiнi, чорбаджi i дервiш попереду, два
капиджiї позаду. Зупинилися бiля двiрцевої тюрми. Зсередини долинало
завивання Iбрагiма. Капиджiй подав Алiмовi ключ. Мурах-баба кивнув
головою. Якийсь час Алiм стояв непорушне, потiм рiшуче пiдступив до
дверей. Скреготнув замок, обiрвалося Iбрагiмове скиглiння.
При свiтлi факела чорбаджi побачив ту саму людину, якiй обiцяв колись,
що зустрiнеться з нею в країнi золотого яблука. Зустрiлися... В
божевiльному жаху, який вiдбирає i мову, i крик, i порух, дивився на нього
Iбрагiм, i тiльки очi благали пощади.
Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тодi, в Багдадi, коли
незнайома дiвчина прошепотiла: "Козаче, соколе", - ворухнулося в душi...
Тодi вiн починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тодi
заслуговував ласки у можновладцiв, убиваючи рабиню, тепер - убиваючи
вождя. Iбрагiм став йому таким непотрiбним, як колись любов, до Нафiси i
вiра в християнського бога. Ба нi, виходить вiн ще потрiбний.
Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жi першої султанської
орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителевi.
Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алiмом, за ними два капиджiї.
Та раптом Алiма дiткнулася якась непевнiсть, тривога. Вiн оглянувся -
придворнi кати були понурi, Алiм ступив набiк, щоб порiвнятися з ними, але
вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув iз дороги до брами в
прохiд, що вiв до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджi, сягнувши
за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить
скрутили руки i заткали горло шматком сукна.
При свiтлi смолоскипа, який присвiчував останнiм хвилинам життя
Iбрагiма, капиджi-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульiслама Регеля,
неабияк вдоволеного помстою.
- Султан убитий, так уже було, але рiд Османiв священний. Чужинець, що
вмочив руки в кровi державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не
змивається водою, лиш кров'ю.
Останнiй раз ударило в мозок слово "чужинець", i вiд нього дужче
заболiло, нiж вiд смертного вироку. Все життя хотiв зрiвнятися з турками -
i даремно...
В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'ятi Алiма
виклятий ним самим степ i висока трава... а в небi хмаринки бiлi... i
скачуть конi - його i батька, i летять голови татарськi... I злетiли
червонi конi в чуже чорне небо над Босфором.
Цiєї ночi над Мармуровим морем у балик-хане [170], що притулився до
пiвденної стiни Бiюк-сарая, засвiтилося свiтло. Рибалки спускали у воду
мiшок iз тiлом первородного сина козацького полковника Самiйла - яничара
Алiма.
До ранку слiди ребелiї на Софiйському майданi були заметенi. Народ
сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.
Дервiшi бiгли попереду, викрикуючи осанну iмператоровi, ревнiшi
розтинали собi вени на знак, що завжди готовi пролити кров за падишаха,
натовп роздрухувався, гомонiв, поривався до процесiї, щоб поцiлувати слiди
копит султанського коня.
Великий вiзир Hyp Алi притримував рукою семирiчного володаря iмперiї,
щоб не впав iз коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще нiколи не сидiв
верхи, лемент повелителя трьох континентiв i п'яти морiв моторошно лунав
над бундючною Портою.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти,
По своїй по землi
Свою кров розлили
I зарiзали брата...
Т.Шевченко
Весна 1649 року знову зловiщувала Кримовi голод i помор. Iз гнилого
Сиваша виповзла чума i косила ногайськi юрти одну за одною, дощами й не
пахло, сарана виїла Буджацькi степи - охоче збиралися ногаї i тати на
вiйну з Ляхистаном.
Iслам-Гiрей розсилав до беїв посланцiв. Всi вiдгукнулися, крiм
ширiнського бея Алтана. З того часу як Тугай пiшов на вiдкриту злагоду з
ханом i повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газi, вiн замкнувся у
своїй резиденцiї на околицi Ескi-Кирима i, втративши полiтичну вагу в
дворi, намагався надолужити її пихою - розбудовував палац, щоб величнiшим
був вiд ханського сарая.
Та проте тут дихало пусткою, i заростали споришем битi шляхи до колись
могутнього бея, i марно височiли довкола дворища тополi, посадженi кожним
iз предкiв ширiнського роду. Таких тополь рiд Гiреїв нараховував би менше,
а все одно не тут, а в Бахчисараї схрещувалися свiтовi дороги, i на
їхньому перехрестi стояв Iслам, що вростав у силу.
Щоранку на подвiр'ї до великого дерев'яного круга виводили бейськi
слуги п'ятдесят плеканих арабських огирiв напоказ, в заїжджому дворi
цiлоденне галяндрасили цигани у кафеджiї, стiни гарему виросли вище саду,
щоб їх видно було аж iз берега Iндолу. I все дарма, не приїжджали високi
гостi до палацу Алтана, нiщо вже не важило його багатство, i потерпав
старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського
гнiву. А на поклон iти не мiг. Як?! Заходити сумирним i впокореним туди,
де його предки i вiн сам завжди почувалися владцями? Хiба ж не було так,
що перед ширiнськими беями вiдчинялися навстiж ворота, сам хан запобiгливо
виходив назустрiч, а бейськi сини вривалися в гарем i вибирали для себе
найкращих ханських бекечi? Ширiни! Що залишилося вiд них при крутому
Iсламовi? Проклятий Тугай... Яку вiкторiю допомiг здобути Хмелевi, а паче
- Iслам-Гiреєвi!
Тож великий подив i страх охопив Алтана, коли вiн iз вiкна селямлика
побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, i в
одному з них упiзнав самого хана. Наспiх одягнув хутро поверх синiх
шароварiв, натягнув на голову тюрбан i миттю вибiг до ворiт.
- Не йде гора до Магомета, то Магомет iде до гори, - глумливо промовив
Iслам, злiзаючи з коня. - Що ж ти стоїш, не вiтаєш мене i слуг не кличеш,
щоб вiдвели мого аргамака, i не виносиш поставця з шербетом? Чи, може,
мiзкуєш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому вiзировi,
старому Кепрiлi, опiкуновi жовторотого султана?
Алтан-бей вибаньчив очi, i креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього