Страница:
обдурений своїми ж пiдлеглими, i влада його триватиме доти, доки вони
захочуть. Кара-гез! Все, що було дотепер, - це Кара-гез, а вiн,
перекостюмований у султанський одяг в'язень, тiшить публiку так, як цього
хоче Hyp Алi i цей потворний владика. Ось вiн, балаганщик, розправив перед
актором спину, дає йому зрозумiти, що вистава мусить мати кiнець.
Продовжити!.. За всяку цiну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була
цiкавою, щоб публiка просила ще i ще, не вимагала опускати завiсу...
...Гордо ступав Iслам-Гiрей до султанського селямлика. Вiн уже був
упевнений в перемозi. Розумний Сефер Газi - великий друг i мудрець! Але
дивне одне: чому йому не допомогли капи-кулу - сеймени, а перекопський
бей, який послав на султанське торжище свого салердара-агу [131] Мемета з
мiшком золота? Iсламовi згадалася розмова з аталиком у Ашлама-дере: "Хто
буде твоєю правою рукою?" Мансур-бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно,
не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на грошi? А може, побоявся бей
давати золото в нездалi руки? I дає їх сильнiшому, щоб купити хана для
себе. Так... Але ж коли хабар заходить у дверi, правда виходить крiзь
вiкно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо вiн куплений хабаром
ще до вступу на престол?
Iбрагiм возсiдав на краю басейну, спершись лiктем на подушку. Вiн
силкувався надати своєму обличчю виразу зверхностi i владностi, та
блiдiсть, змережана кров'яними жилками, робила його нiкчемним, жалюгiдним.
Бiля султана стояв задуманий великий вiзир.
Iслам-Гiрей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на
землю, i тодi побадьорiшав султан.
- Бачиш, Iсламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш
бути другом мого друга i ворогом мого ворога. Чи правда це, скажи, що
Мухаммед готував зраду?
Iслам-Гiрей глянув на великого вiзира. Аззем-паша знає, хто посилав
бунтарськi листи в Крим. Вiн зараз може про це нагадати. Але вiдступати
нема куди.
- Не смiю заперечити того, що є правдою, - вiдповiв. - Правда - вище
моєї любовi до брата.
Iронiчний блиск спалахнув у очах Аззем-пашi i погас.
- Введiть Мухаммеда, - сказав Iбрагiм.
Iслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподiвався побачити тут
брата. Виходить - ще не перемога. Мовчазний Аззем-паша влаштує зараз допит
Гiреям.
- Бачиш, Мухаммеде, - так само силувано повiльним i наставницьким тоном
вiв далi Iбрагiм. - Ти не хотiв бути моїм другом, то поїдеш сьогоднi на
Родос, i дякуй, що дарую тобi життя. Але звiдти вже не повернешся. Що маєш
сказати?
- Крiм поклону ногам твоїм, султане, нiчого нинi зробити не можу. А
братовi своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: "Коли риєш
яму, рий по-своєму зросту".
Великий вiзир мовчав; Iсламовi вiдлягло вiд серця:
- Не гоже розмовляти пiдданим у присутностi повелителя, але коли
намiсник аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобi,
дост-ака [132]: яму по своєму зросту вирив ти. Менi ж ти повинен бути
вдячний. Адже тiльки три Мухаммеди правили в Криму, ти - четвертий. Всi
вони померли ранiше своєї смертної години, i всi похованi в Ексi-юртi на
околицi Бахчисарая. Ти ж на Родосi доживеш до глибокої старостi i закiнчиш
свiй шлях у мирi й спокої.
- Але мене ти замiнив, - вiдповiв Мухаммед. - То звiдки така
впевненiсть, що не успокоїшся замiсть мене в усипальницi моїх тезкiв?
Iбрагiм кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потiм змiряв поглядом Iслама, i
знову боягузлива блiдiсть виповзла на його худi щоки. Вiн боявся цiєї
людини, що стояла перед ним у стриманiй покорi i не усмiхалася улесливо на
його слова. Але вiдмiнити свого рiшення не мав сили. Великий вiзир мовчав,
Hyp Алi чомусь не прийшов, Замбул же, певне, пiдслуховує за дверима.
- Скiльки тобi рокiв, Iсламе, i як ти сiдаєш на коня? - спитав султан
по хвилинi.
- Менi всього сорок рокiв, султане, а сiдати на коня я тiльки починаю,
- вiдказав Iслам, i звелись острiшкуватi брови у великого вiзира:
Аззем-паша не чекав вiд нього таких вiдточено зухвалих слiв.
- Ну, йди, - промовив тихо султан i додав, як щось не потрiбне,
другорядне: - А служи менi правдою.
Iслам-Гiрей поклонився, пiдiйшов до Iбрагiма, поцiлував полу його
кафтана i повернувся до виходу.
Слуги надiли на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали шаблею,
прикрашеною дорогоцiнним камiнням.
Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двiр. Iслам ждав вiд
нього настанов, але великий вiзир i тепер не промовив нi слова. Тодi хан
сам зупинився i сказав, дивлячись в очi старому:
- Великий вiзирю, я прошу, щоб менi Порта не заважала рiзними фiрманами
розпоряджатися долею Криму.
Аззем-паша витримав гострий погляд Iслам-Гiрея i вперше за нинiшнiй
день вимовив:
- Тобi пiдвели коня в добру для тебе пору, iди, я завадити тобi не
встигну.
I знову зустрiлись вiч-на-вiч володар i мудрець.
- Ти сказав тодi, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ
тривогою. Поясни, що ти мав на увазi?
Великому вiзировi недаром згадалися саме цi слова меддаха. З-перед очей
не зникав образ незалежного i гордого Iслам-Гiрея, який явно обдурював
Iбрагiма i повернувся у свiй Крим не для жирування. Вiйна з Кримом
неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пiшов царювати лицар i
дипломат, а в Туреччинi на престолi сидить недоумкуватий султан?
- Ця бiда вiзирю, почалася з фальшивого твердження, буцiмто не може
бути рiзних народiв на лонi iсламу. Скiльки кровi марно пролилося во iм'я
цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точнiше -
озлобленими татарами, болгари i греки iсламу не прийняли. Мало того: в
боротьбi проти нашої iмперiї вони змiцнiли духовно, i розплата над турками
неминуча. Хiба ти не був свiдком того, як з'єдналися у спiльнiй боротьбi
проти нас руськi й українцi пiд Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому
краще жити вiд того, що османи розповзлися по свiту, чи потрiбна йому
Сербiя або Єгипет для того, щоб вiн мав що їсти? Але вiдповiдати
змусять...
- Невже немає нiякого виходу?
- Турки почали своє iснування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не
поклав мiцних основ свого власного господарства, повинен бути сам iз
собою. Бо коли вiн прагне розвиватися за рахунок iнших, тодi стається щось
зовсiм протилежне його бажанню. пiдкоренi народи мiцнiють, панiвнi ж
вироджуються, живучи чужим хлiбом, розумом, мистецтвом.
- Наче чорний демон, ти пророкуєш усiм нам загибель, Омаре. Як же так:
пропаде наша могутнiсть, i слiду вiд неї не залишиться?
- Хто це може знати? - вiдповiв Омар ухильно. - Он глянь на золотий
пiастр. Золото є змiстом монети, сама ж монета є тiльки формою для змiсту.
Хтось колись з'єднав змiст з формою з метою користi. Уяви собi, що мета
раптом втрачена - пiастр не йде на ринку. Хiба пропаде змiст, якщо вiн
справдi золотий? Нi, вiн потрiбний для нової форми, для нової мети.
Тихо вiдчинилися дверi до вiзирового селямлика, на порозi став
озброєний капиджiй. Сiпнулися вгору навислi брови Аззем-пашi.
- Хто дозволив тобi заходити у мiй палац? - запитав грiзно.
- Султан султанiв Iбрагiм велить тобi зараз же з'явитися перед його
очi, - вiдповiв капиджiй не кланяючись.
Аззем-паша перевiв погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду.
Обидва знали: годi сподiватися добра, коли вiзира викликає не капу-ага, а
озброєний охоронець султанських дверей.
- Скажи султановi, що я прийду, - мовив Аззем-паша.
- Менi велено прийти з тобою, великий вiзирю.
- Почекай мене бiля входу.
Омар пiдвiвся.
- Прийми ще одну мою пораду, ефендi, бо потрiбна нинi державi твоя
розумна голова: коли йдеш до слiпця, заплющ одне око.
- Нi, - вiдповiв вiзир, - досить я заплющував свої очi на безумство
султана. Далi не велить менi цього робити нi бог, нi совiсть. Ти ж бережи
себе, Омаре. I бiльше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Тi часи, коли
цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства i
вважає усi свої дiла i вчинки доцiльними, тодi вчителi стають зайвими.
Вони заважають, i їм стинають голови.
Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, i вийшов iз
селямлика.
Небо тремтiло осiнньою синявою над притихлим Бiюк-сараєм. Три мури,
один вiд одного вищий, що огороджували султанськi палаци, здавалось,
пiдпирали довкола горизонт, i вiдзначив для себе вiзир, що донинi його
свiт був не бiльший вiд цiєї криницi, з якої видно невелике кружальце
неба. Меддах Омар нiби вивiв його на височенний мiнарет, i Аззем-паша
побачив, що дуже мало свiту вмiщується в султанському вицяцькованому
дворi, в Стамбулi, i що цiла iмперiя - ще не весь свiт.
У бiлiй киреї, у гостроверхiй смушевiй шапцi, величний i неприступний
Аззем-паша пiдiйшов до дверей султанського селямлика, i розступились перед
ним капиджiї.
- Яку справу маєш до мене, султане? - мовив рiзко Аззем-паша i глянув
на Hyp Алi, що стояв у позi рисi, готової до стрибка. - Чи не мiг би я
залишитися з тобою наодинцi, як це личить великому вiзировi на аудiєнцiї у
султана?
Очi Iбрагiма налились червiнню, вiн скочив до Аззем-пашi, вчепився йому
в бороду i завищав:
- Де Замбул? Де Замбул?
Аззем-паша рвучким рухом вiдвiв кiстлявi руки султана.
- Замбул? Не можу знати, де вiн. Я вiдаю армiєю i стосунками з
державами, а не гаремом.
- Де Замбул? - махав кулаками Iбрагiм i в iстерицi тупав ногами. - Вiн
утiк цiєї ночi на воєннiй галерi, а ти нiчого не знаєш? Знайди зараз
Замбула або вiддай свою голову! - репетував султан, i пiна котилася з його
рота.
Вiзир злорадно посмiхнувся.
- Кожний цар, - сказав вiн, - який сп'янiв вiд сваволi, твердiє тодi,
коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над
ним не владний.
- Дозволь, султане, менi сказати слово, - повернувся до Iбрагiма Hyp
Алi. - Замбул купив галеру в капудана-башi. Я арештував адмiрала, i ти
матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такi
справи творилися без вiдома командуючого вiйськами.
Iбрагiм остовпiв вiд такого повiдомлення яничара-аги. Вiн був би знову
заверещав, та вiд страху пропав голос i, замiсть крику, прошелестiв шепiт:
- Зрада... Зрада! Тугру, тугру вiддавай! - простягнув руку до великого
вiзира.
Здригнувся Аззем-паша. Вiн кожен раз, приходячи на аудiєнцiю до
султана, чекав цього наказу, який означає - смерть. I все-таки приймати
вирок вiд безумця здалося тепер страшним блюзнiрством.
Вiн вийняв iз кишенi печатку i, повiльно ступаючи, нiс її султановi.
- Тебе, Iбрагiме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче
сонце османської династiї, яке кидає на землю довгi тiнi, що сповiщають
нiч... Я з радiстю умру i перед смертю оплакую тих, хто мусить жити пiд
таким володарем. Вони ж бо будуть свiдками божевiльних вчинкiв юродивого
султана i упадку iмперiї.
Iбрагiм злякано вiдступав у глиб кiмнати: на нього насувалася могутня
постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що при
входi стоять озброєнi капиджiї, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає
у руках яничарське вiйсько i його на султанському тронi.
Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мiдь тацi, як жорнове
колесо, i заступила врештi цiлий свiт: ще мить - i вона накриє його,
розчавить, i вiд Iбрагiма зостанеться тiльки великий знак на мармуровiй
долiвцi - пам'ять для прийдешнiх султанiв.
- Берiть його! - скомандував Hyp Алi.
У селямлик вбiгли капиджiї. Вони накинули на голову великого вiзира
чорне полотнище i виволокли його за дверi...
В цю хвилину несподiвано для Iбрагiма i Hyp Алi до султанського
селямлика увiйшла валiде Кьозем. її висока постать неначе виринула з
провалля, в якому безслiдно щез великий вiзир, валiде рiзким рухом
вiдкинула чорну шаль з обличчя, i воно, непроникливе, суворе, вмить
сповнилося материнської доброти.
Hyp Алi насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогоднi вранцi, коли вiн,
яничар-ага, i анатолiйський бейлербей Муса-паша вирiшували долю великого
вiзира в її свiтлицi, валiде не сказала, що зайде на султанську половину.
Що надумала ця камiнна жiнка з очима кобри?
Валiде пiдiйшла до Iбрагiма, який ще не отямився вiд смертельного
переляку, i поклала йому руку на плече.
- Твої, о сину, помисли в дiло втiленi, воiстину дивують пiдданих i
близьких по кровi. Ти мужньо розправляєшся з ворогами i щедрою рукою
пригортаєш до себе тобi вiдданих. - її губи стягнулися у вузьку смужку,
вона глянула на поставного i владного яничара-агу, готового прийняти з рук
Iбрагiма державну печатку, яка поки що валялась на долiвцi, i мовила: -
Анатолiйський бейлербей Муса-паша тут. Вiн падає до твоїх нiг i славить
аллаха за високе довiр'я султана, який велить йому взяти тугру.
Обличчя Hyp Алi осунулося, посiрiло. Бейлербей Муса, а не вiн? Але ж
уранцi... Вiн повернувся до султана i заволав:
- Великий падишаху, вона...
Та не докiнчив. До селямлика увiйшов Муса-паша, а за ним озброєний
почет. В Iбрагiма засiпалась нижня щелепа, вiн сам нагнувся за тугрою i
тремтячою рукою подав її анатолiйському бейлербеєвi. I тут перевтомленi
нерви здали, вiн затрусився вiд приступу божевiльної лютi, заверещав i,
вихопивши з пiхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
- Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте менi, i ви побачите те,
чого ще не бачили стiни Бiюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валiде своєю постаттю заступила султана вiд очей присутнiх, а вiн у
приступi шалу корчився, скавучав i стискав пальцi довкола уявної шиї
євнуха...
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Українська народна пiсня
Тiльки одне лiто пролiтувала Марiя в Мангушi, а там знову подалася з
Мальвою на Чатирдаг - голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з
кожним роком старiв, та все думав одне й те ж: як далi житиме без Марiї,
коли вона заробить грошей на ту грамоту i помандрує з Мальвою в рiднi
краї. Звик до них, рiднi йому стали, i страшно було подумати тепер, що на
старiсть залишиться один як палець.
А може б, i самому?.. Ой, та чого?.. З України нi вiтру, нi хвилi,
лежить вона десь там пiд синiм небом i щулиться пiд нагайками або спить
уже мертвим сном, стратована, столочена, кров'ю стечена. Гай, гай... I
навiщо їй нести туди рештки своїх надiй, решту життя свого на
сплюндрування, на погибель?
Але нiщо не може переконати Марiю. Наче скупий лихвар, складає алтин до
алтина, недосипляє, ночами грошi перераховує.
В Марiї турбота ще й про Мальву. Того лiта, коли не йшли на Чатирдаг,
щось трапилося з дiвчиною, нiби пiдмiнили її. То гаморiла, пурхала, мов
метелик, понад Узенчиком - годi було її на мiсцi втримати, а раптом стала
мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить
голубими очицями по свiту, а видно: не iснує для неї нiчого, крiм якихось
своїх думок, невiдомих матерi.
Пiдозрiвала Марiя: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок
дiвчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дiтей. Не залишала
бiльше Мальви в Юсуфа, жила разом iз нею в куренi бiля корiв i верблюдиць
та все приглядалась, чи не зустрiчаються вони часом вечорами. Нi, не
бували разом. Гасав вiн на своєму конi по верхах, iнодi з'їжджав на чаїри,
та все здалеку бовванiв, а Мальва була холодно спокiйною.
Сказала якось Марiя дочцi:
- Там Ахмет приїхав. Ти не пiдеш з ним погратися?
- Нi, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще бiльше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звiдки взялася
жура в неї? Чи то, може, прийшла несвiдомою в її душу туга за рiдним
краєм? Радiла вiд такої догадки, сказала дочцi потаємно:
- Скоро ми в хана грамоту купимо i пiдемо назавжди на Україну.
- А хто тепер хан? - спитала Мальва, зовсiм байдужа до материних надiй.
- Мухаммед-Гiрей... Вiн, кажуть, любить грошi i радо дає ярлики за
бакшишi.
- Ханом мав бути Iслам-Гiрей... - вiдповiла в задумi Мальва, i дивом
пойняло Марiю: звiдки їй знати такi речi, що це в неї за мова?
- Що ти можеш вiдати про ханiв, Мальво? - з тривогою схилялася до неї
мати. - Хто говорив тобi таке?
- Та я... я вiд татарок чула... - похопилася дiвчина i вiдвернула
голову, аби не помiтила мати рум'янцiв, що раптом червiнню впали на щоки.
- Нам усе одно, дитино, хто хан, - мовила Марiя. - Аби лише не
вiдмовив, аби не вiдмовив... У рiдний край пiдемо...
Мальву вже не тривожили слова про Україну, про днiпровськi степи. I не
виглядала їх бiльше з Еклiзi-буруну, i до тисячоголової печери не ходила,
i забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої снувалися її думки
вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая i заповнювали весь свiт. А мама
знову про свiй рiдний край, знову про те...
- Чого нам їхати туди, мамо? Хiба тут погано?
Марiя сказала б навiщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозумiти? Тут вона
виросла i побачила свiт свiдомими очима, чужi пiснi вперше зворушили
дитячу душу, чужа вiра канула отрутою в мозок дитини... Та вже недовго.
Побачить дiвчина тирсовi степи, сади в молочному цвiту, кучерявi верби,
бiлостiннi хати, траву шовкову - i полюбить. Бо хiба є десь краща земля?
"Ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея", - товклась заодно
думка в дiвочiй пам'ятi, муляла душу i не в'яла, не крушилась серед
одноманiтних днiв роботи. Гарячi очi ханича, його буйна велична постать
щораз зримiше поставали перед нею, щораз чутнiше вiдчувала на своєму плечi
мiцний потиск його долонi. Де ж дiвся лицар, який назвав її своєю? Загинув
у битвi, помер, убили?.. "Що це мама знову з тiєю грамотою? Я нiкуди,
нiкуди не хочу їхати!"
Аж третього лiта Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася вiд корiв
з бурдюком, повним молока.
- Мальво!
Вiн скочив iз коня i несмiливо пiдiйшов до дiвчини. Мальва, збентежена
- чей не запрошувати гратись "в ашики" прийшов Ахмет, вiн дорослий, i вона
вже не дитина, - соромливо заслонила хустиною пiв-обличчя i дивилася на
стрункого вилицюватого юнака, змужнiлого i красивого. А поруч з ним
богатирською тiнню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч iз
пастухом. Той тримав у руцi меч, а цей - карбач, стан богатиря облягав
золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав iз плечей сiрий чекмень, з
Iсламових очей била владнiсть i сила, з Ахметових - покора i несмiлива
любов. Мальвi стало жаль Ахмета: адже вiн врятував її ще маленькою вiд
смертi, вiн подарував їй стiльки радостi отим незабутнiм
"укум-букум-джарим-барим" I все ж - не такий вiн, не такий, не такий...
- Мальво, - прошепотiв Ахмет, простягаючи руки. - Ти найкраща троянда
серед усiх троянд на свiтi, ти найкраща квiтка на чаїрах Чатирдагу, ти
свiтло очей моїх... Я люблю тебе. Не закривай передi мною свого обличчя,
не вiдвертайся вiд мене, я люблю тебе - свiдками всi ангели раю, сам
аллах...
Пломенiли пристрастю Ахметовi очi, вiн поривався до дiвчини всiм тiлом
i насилу стримував себе.
Мальва боялася такого Ахмета i заперечливо хитала головою.
- Поглянь! - парубок вийняв iз кишенi чекменя жмут волосся, що його
тодi так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, i
загорiлося воно. - Я приворожу тебе! Поглянь iще! - Вiн вийняв iз-за
пазухи жовту пласку кiску, списану дрiбною в'яззю. - Тут виписав на тебе
ворожбу найученiший ворожбит iз Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!
Мальва злякано дивилася на розшалiлого парубка i знову заперечливо
похитала головою.
Тодi вiн вихопив iз пiхви ножа i з розмаху встромив його вiстрям у
м'якуш вище лiктя. Просякла кров крiзь рукав, Ахмет навiть не скривився.
Зойкнула дiвчина i, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами до
шатра.
Невдовзi пiд'їхав до жiночого табору Ахмет. Вiн пошпурив бурдюком пiд
ноги Марiї i, не спитавши, де Мальва, сказав:
- Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет i не залiзний. А тому на
друге лiто шукай iнших чабанiв i не приходь сюди бiльше!
З шатра вийшла нiма Фатiма, вона дивилася на брата i розумiла його
бiль. Очi її сповнилися зла й ненавистi, вона завила, пiдбiгла до Марiї i
показала на степ, а в горлi булькотiли невисловленi прокльони.
Сахнулася Марiя i зрозумiла, що чужа вона тут, що не можна їй
залишатися далi в Юсуфовому кошi - за братову кривду Фатiма жорстоко
помститься. Тож певно мовчала всi цi роки тiльки тому, що бачила його
любов...
Вибралися у Мангуш на другий день. Крiзь гiркоту i образу, заподiяну
Фатiмою, пробивалася в матерi радiсть, що так усе закiнчилось. Славний вiн
хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кiнця дочцi полковника Самiйла.
Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени... Аби лиш хан не
вiдмовив. А тут ще втiшна чутка донеслась до неї: казав Юсуф, коли
зароблене брала, що чув вiн вiд ашугiв, буцiмто козацький сердар Хмель-ага
з двома полками козакiв розбив iспанцiв у Францiї. Кажуть, сам французький
король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар
реєстрового вiйська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самiйла.
Господи, невже воскресає козацтво?..
Дома розповiла про це Стратоновi i ще раз просила вiрного друга:
- Ти ж чуєш, пiдводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя...
Кет-худу можна пiдкупити, вiн i на тебе присвiдчить, що ти мусульманин,
їдь iз нами. Продай хату i за тi грошi...
- Вiйсько, що наймитує, то не оборона народу, Марiє, - вiдповiв
Стратон, махнувши безнадiйно рукою. - Чужу правду, чужi скарби захищає за
плату. То вже чужинецькi слуги, а не характерники запорозькi. Користi
гречкосiям вiд них мало...
- Але звiдки ти можеш знати, що те вiйсько не покине найми i не пiднесе
ще раз шабель за свiй люд?
- Два полки - за люд? Бридня. За народ, на якого з усiх бокiв насiли
сотнi полкiв ворожих? Заворушаться, i - розiтруть їх. Минулася козацька
слава, Марiє. I не повернеться бiльше. Та ти подумай тiльки: ляхи, турки,
литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан iде на
престол...
- Не чула про нового хана, - роздратовано перебила Стратона Марiя i
замовкла: на порозi стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марiю
збудженим гарячковим поглядом.
- Який хан? - спитала, ступивши крок до кiмнати. - Який хан?
Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще i їй до цього
дiло, i продовжував:
- Султан настановив Iслам-Гiрея. Нинi, кажуть, в'їжджати має в
Бахчисарай. О, то не Бегадир i не Мухаммед. В цього тверда рука. В полонi
польському нагострив розум, пiд Азовом - меч. А все на неї, на ту Україну,
гай, гай...
- Вiн не буде воювати Україну! - скрикнула Мальва, i сторопiли старi.
Марiя кинулась до дочки, що це з нею: горять шаленою радiстю очi i таке
дивне говорить, наче марить.
- Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитинi!
Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона вiдвела його руку i
повторила спокiйно:
- Iслам-Прей не буде воювати Україну.
Ще мить стояла непорушне, потiм метнулася i вибiгла з хати. Не чула, як
кликала мама.
...У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося народу - нiде голцi
впасти. Ашлама-дере i Марiям-дере забитi натовпом, хлопчаки повилiзали на
дахи, до палацу i близько не пiдпускають озброєнi сеймени. Хан в'їжджатиме
з заходу вiд Ексi-юрту. Побiгла Мальва назад, у Салачик, зiп'ялась крутими
стежками попри циганськi хатки на плато i помчала туди, де менше народу.
Спустилися вниз бiля невольничого базару, стала край самої дороги, i вже
нiяка сила не могла її виштовхнути звiдси.
- Їдуть, їдуть! - прокотилося довгою вулицею, i впало серце в Мальви на
саме дно грудей i там завмерло. З-за повороту виїхав загiн кiнних воїнiв,
закованих у лати, а слiдом два вершники у дорогих шатах.
- Слава Iслам-Гiреєвi! Слава Сеферу Газi! - закричала юрба, тiльки
Мальва мовчала i широко розплющеними очима дивилася на тих, кому вiддавали
хвалу. Один - старий рiдкобородий дiд iз поморщеним байдужим обличчям i
заплющеними очима - зрiдка розклеплював повiки i презирливо глипав на
народ, другий... Хiба це вiн? Нi, не вiн... Зовсiм незнайома людина сидiла
у рiзьбленому дерев'яному сiдлi, одягнута в голубий кафтан, в соболинiй
шапцi з двома султанами.
Почет наближався, i вже тодi, коли ось-ось мав пройти бiля Мальви, хан
повернув голову, вийняв iз-за вишитого золотом гашника [133] жменю монет i
гордо кинув людям. Тодi впiзнала: це був той самий лицар, якому вона
колись напророкувала ханство, тiльки набагато старший, недоступний,
суворий. Мальвi здалося, що вiн зупинив на нiй погляд, вона подалася
вперед, та її вiдтiснили комоннi сеймени, людськi спини закрили перед нею
процесiю.
Довго не стихав гомiн у столицi, ховалося сонце за ротонди Ексi-юрту,
верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зiв'яла. Мрiї,
що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорiв, раптом
зблiдли, знебарвнiли, стали такими бiдними, як ця мiдна монета, що
потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулацi,
поглядала на неї i тихо опустила у вапнянисту пилюку.
Вдома чекали її сплакана мати i похмурий Стратон.
- Де ти була? - спитали разом.
- Там... хана зустрiчали...
- Ти бачила його?
- Так, - сказала тихо i безутiшно заплакала.
Марiя вклала Мальву в постiль, голова її горiла: не iнакше - хтось урiк
дитину. Прикладала до її чола холодний рушник, бiдкалася. Стратон довго
сидiв мовчки, не мiг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був
- не вiд урокiв. Увечерi промовив:
- Ось що, Марiє... Якщо ти вже твердо вирiшила вертатися на Україну, то
не вiдкладай. Бiда бiду знайде, поки сонце зайде... Iди до хана. Новий цар
на початку свого владарювання завжди щедрiший, нiж тодi, коли оговтається.
А мало в тебе грошей - додам.
"З ким ти будеш, Iсламе?" - запитували пронизливi вузькi очi Сефера
Газi молодого хана, який увiйшов у зал дивану.
Iслам-Гiрей спинився напроти високого крiсла, оббитого оранжевим
сукном, iз вишитим золотим пiвмiсяцем на спинцi, i чекав ритуалу
коронування. До хана пiдiйшли чотири беї, кожний тримався за рiг широкого
пухкого войлока. Зверхньо i поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на
Iслам-Гiрея найбагатший у Криму ширiнський бей Алтан, некоронований хан
улусу. Запобiгливими очима пасли нового хана яшлавський i баринський беї.
Холодний, гордовитий, нiби зовсiм байдужий до всього цього, що тут
вiдбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Тутай-бей з Мансурових.
Навiть поглядом не нагадав Iслам-Гiреєвi, що це вiн передав через свого
салердара Мемета юк грошей для Сефера Газi.
захочуть. Кара-гез! Все, що було дотепер, - це Кара-гез, а вiн,
перекостюмований у султанський одяг в'язень, тiшить публiку так, як цього
хоче Hyp Алi i цей потворний владика. Ось вiн, балаганщик, розправив перед
актором спину, дає йому зрозумiти, що вистава мусить мати кiнець.
Продовжити!.. За всяку цiну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була
цiкавою, щоб публiка просила ще i ще, не вимагала опускати завiсу...
...Гордо ступав Iслам-Гiрей до султанського селямлика. Вiн уже був
упевнений в перемозi. Розумний Сефер Газi - великий друг i мудрець! Але
дивне одне: чому йому не допомогли капи-кулу - сеймени, а перекопський
бей, який послав на султанське торжище свого салердара-агу [131] Мемета з
мiшком золота? Iсламовi згадалася розмова з аталиком у Ашлама-дере: "Хто
буде твоєю правою рукою?" Мансур-бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно,
не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на грошi? А може, побоявся бей
давати золото в нездалi руки? I дає їх сильнiшому, щоб купити хана для
себе. Так... Але ж коли хабар заходить у дверi, правда виходить крiзь
вiкно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо вiн куплений хабаром
ще до вступу на престол?
Iбрагiм возсiдав на краю басейну, спершись лiктем на подушку. Вiн
силкувався надати своєму обличчю виразу зверхностi i владностi, та
блiдiсть, змережана кров'яними жилками, робила його нiкчемним, жалюгiдним.
Бiля султана стояв задуманий великий вiзир.
Iслам-Гiрей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на
землю, i тодi побадьорiшав султан.
- Бачиш, Iсламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся, який ти є. Ти мусиш
бути другом мого друга i ворогом мого ворога. Чи правда це, скажи, що
Мухаммед готував зраду?
Iслам-Гiрей глянув на великого вiзира. Аззем-паша знає, хто посилав
бунтарськi листи в Крим. Вiн зараз може про це нагадати. Але вiдступати
нема куди.
- Не смiю заперечити того, що є правдою, - вiдповiв. - Правда - вище
моєї любовi до брата.
Iронiчний блиск спалахнув у очах Аззем-пашi i погас.
- Введiть Мухаммеда, - сказав Iбрагiм.
Iслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподiвався побачити тут
брата. Виходить - ще не перемога. Мовчазний Аззем-паша влаштує зараз допит
Гiреям.
- Бачиш, Мухаммеде, - так само силувано повiльним i наставницьким тоном
вiв далi Iбрагiм. - Ти не хотiв бути моїм другом, то поїдеш сьогоднi на
Родос, i дякуй, що дарую тобi життя. Але звiдти вже не повернешся. Що маєш
сказати?
- Крiм поклону ногам твоїм, султане, нiчого нинi зробити не можу. А
братовi своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: "Коли риєш
яму, рий по-своєму зросту".
Великий вiзир мовчав; Iсламовi вiдлягло вiд серця:
- Не гоже розмовляти пiдданим у присутностi повелителя, але коли
намiсник аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобi,
дост-ака [132]: яму по своєму зросту вирив ти. Менi ж ти повинен бути
вдячний. Адже тiльки три Мухаммеди правили в Криму, ти - четвертий. Всi
вони померли ранiше своєї смертної години, i всi похованi в Ексi-юртi на
околицi Бахчисарая. Ти ж на Родосi доживеш до глибокої старостi i закiнчиш
свiй шлях у мирi й спокої.
- Але мене ти замiнив, - вiдповiв Мухаммед. - То звiдки така
впевненiсть, що не успокоїшся замiсть мене в усипальницi моїх тезкiв?
Iбрагiм кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потiм змiряв поглядом Iслама, i
знову боягузлива блiдiсть виповзла на його худi щоки. Вiн боявся цiєї
людини, що стояла перед ним у стриманiй покорi i не усмiхалася улесливо на
його слова. Але вiдмiнити свого рiшення не мав сили. Великий вiзир мовчав,
Hyp Алi чомусь не прийшов, Замбул же, певне, пiдслуховує за дверима.
- Скiльки тобi рокiв, Iсламе, i як ти сiдаєш на коня? - спитав султан
по хвилинi.
- Менi всього сорок рокiв, султане, а сiдати на коня я тiльки починаю,
- вiдказав Iслам, i звелись острiшкуватi брови у великого вiзира:
Аззем-паша не чекав вiд нього таких вiдточено зухвалих слiв.
- Ну, йди, - промовив тихо султан i додав, як щось не потрiбне,
другорядне: - А служи менi правдою.
Iслам-Гiрей поклонився, пiдiйшов до Iбрагiма, поцiлував полу його
кафтана i повернувся до виходу.
Слуги надiли на нього соболину шубу, покриту парчею. оперезали шаблею,
прикрашеною дорогоцiнним камiнням.
Нового кримського хана супроводжував Аззем-паша у двiр. Iслам ждав вiд
нього настанов, але великий вiзир i тепер не промовив нi слова. Тодi хан
сам зупинився i сказав, дивлячись в очi старому:
- Великий вiзирю, я прошу, щоб менi Порта не заважала рiзними фiрманами
розпоряджатися долею Криму.
Аззем-паша витримав гострий погляд Iслам-Гiрея i вперше за нинiшнiй
день вимовив:
- Тобi пiдвели коня в добру для тебе пору, iди, я завадити тобi не
встигну.
I знову зустрiлись вiч-на-вiч володар i мудрець.
- Ти сказав тодi, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ
тривогою. Поясни, що ти мав на увазi?
Великому вiзировi недаром згадалися саме цi слова меддаха. З-перед очей
не зникав образ незалежного i гордого Iслам-Гiрея, який явно обдурював
Iбрагiма i повернувся у свiй Крим не для жирування. Вiйна з Кримом
неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пiшов царювати лицар i
дипломат, а в Туреччинi на престолi сидить недоумкуватий султан?
- Ця бiда вiзирю, почалася з фальшивого твердження, буцiмто не може
бути рiзних народiв на лонi iсламу. Скiльки кровi марно пролилося во iм'я
цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точнiше -
озлобленими татарами, болгари i греки iсламу не прийняли. Мало того: в
боротьбi проти нашої iмперiї вони змiцнiли духовно, i розплата над турками
неминуча. Хiба ти не був свiдком того, як з'єдналися у спiльнiй боротьбi
проти нас руськi й українцi пiд Азовом? А що, власне, винен турок? Чи йому
краще жити вiд того, що османи розповзлися по свiту, чи потрiбна йому
Сербiя або Єгипет для того, щоб вiн мав що їсти? Але вiдповiдати
змусять...
- Невже немає нiякого виходу?
- Турки почали своє iснування з завоювань. Я ж гадаю, що народ, який не
поклав мiцних основ свого власного господарства, повинен бути сам iз
собою. Бо коли вiн прагне розвиватися за рахунок iнших, тодi стається щось
зовсiм протилежне його бажанню. пiдкоренi народи мiцнiють, панiвнi ж
вироджуються, живучи чужим хлiбом, розумом, мистецтвом.
- Наче чорний демон, ти пророкуєш усiм нам загибель, Омаре. Як же так:
пропаде наша могутнiсть, i слiду вiд неї не залишиться?
- Хто це може знати? - вiдповiв Омар ухильно. - Он глянь на золотий
пiастр. Золото є змiстом монети, сама ж монета є тiльки формою для змiсту.
Хтось колись з'єднав змiст з формою з метою користi. Уяви собi, що мета
раптом втрачена - пiастр не йде на ринку. Хiба пропаде змiст, якщо вiн
справдi золотий? Нi, вiн потрiбний для нової форми, для нової мети.
Тихо вiдчинилися дверi до вiзирового селямлика, на порозi став
озброєний капиджiй. Сiпнулися вгору навислi брови Аззем-пашi.
- Хто дозволив тобi заходити у мiй палац? - запитав грiзно.
- Султан султанiв Iбрагiм велить тобi зараз же з'явитися перед його
очi, - вiдповiв капиджiй не кланяючись.
Аззем-паша перевiв погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду.
Обидва знали: годi сподiватися добра, коли вiзира викликає не капу-ага, а
озброєний охоронець султанських дверей.
- Скажи султановi, що я прийду, - мовив Аззем-паша.
- Менi велено прийти з тобою, великий вiзирю.
- Почекай мене бiля входу.
Омар пiдвiвся.
- Прийми ще одну мою пораду, ефендi, бо потрiбна нинi державi твоя
розумна голова: коли йдеш до слiпця, заплющ одне око.
- Нi, - вiдповiв вiзир, - досить я заплющував свої очi на безумство
султана. Далi не велить менi цього робити нi бог, нi совiсть. Ти ж бережи
себе, Омаре. I бiльше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Тi часи, коли
цар жадав мудрого слова, минули. Коли володар доходить до самодурства i
вважає усi свої дiла i вчинки доцiльними, тодi вчителi стають зайвими.
Вони заважають, i їм стинають голови.
Аззем-паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, i вийшов iз
селямлика.
Небо тремтiло осiнньою синявою над притихлим Бiюк-сараєм. Три мури,
один вiд одного вищий, що огороджували султанськi палаци, здавалось,
пiдпирали довкола горизонт, i вiдзначив для себе вiзир, що донинi його
свiт був не бiльший вiд цiєї криницi, з якої видно невелике кружальце
неба. Меддах Омар нiби вивiв його на височенний мiнарет, i Аззем-паша
побачив, що дуже мало свiту вмiщується в султанському вицяцькованому
дворi, в Стамбулi, i що цiла iмперiя - ще не весь свiт.
У бiлiй киреї, у гостроверхiй смушевiй шапцi, величний i неприступний
Аззем-паша пiдiйшов до дверей султанського селямлика, i розступились перед
ним капиджiї.
- Яку справу маєш до мене, султане? - мовив рiзко Аззем-паша i глянув
на Hyp Алi, що стояв у позi рисi, готової до стрибка. - Чи не мiг би я
залишитися з тобою наодинцi, як це личить великому вiзировi на аудiєнцiї у
султана?
Очi Iбрагiма налились червiнню, вiн скочив до Аззем-пашi, вчепився йому
в бороду i завищав:
- Де Замбул? Де Замбул?
Аззем-паша рвучким рухом вiдвiв кiстлявi руки султана.
- Замбул? Не можу знати, де вiн. Я вiдаю армiєю i стосунками з
державами, а не гаремом.
- Де Замбул? - махав кулаками Iбрагiм i в iстерицi тупав ногами. - Вiн
утiк цiєї ночi на воєннiй галерi, а ти нiчого не знаєш? Знайди зараз
Замбула або вiддай свою голову! - репетував султан, i пiна котилася з його
рота.
Вiзир злорадно посмiхнувся.
- Кожний цар, - сказав вiн, - який сп'янiв вiд сваволi, твердiє тодi,
коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над
ним не владний.
- Дозволь, султане, менi сказати слово, - повернувся до Iбрагiма Hyp
Алi. - Замбул купив галеру в капудана-башi. Я арештував адмiрала, i ти
матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такi
справи творилися без вiдома командуючого вiйськами.
Iбрагiм остовпiв вiд такого повiдомлення яничара-аги. Вiн був би знову
заверещав, та вiд страху пропав голос i, замiсть крику, прошелестiв шепiт:
- Зрада... Зрада! Тугру, тугру вiддавай! - простягнув руку до великого
вiзира.
Здригнувся Аззем-паша. Вiн кожен раз, приходячи на аудiєнцiю до
султана, чекав цього наказу, який означає - смерть. I все-таки приймати
вирок вiд безумця здалося тепер страшним блюзнiрством.
Вiн вийняв iз кишенi печатку i, повiльно ступаючи, нiс її султановi.
- Тебе, Iбрагiме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче
сонце османської династiї, яке кидає на землю довгi тiнi, що сповiщають
нiч... Я з радiстю умру i перед смертю оплакую тих, хто мусить жити пiд
таким володарем. Вони ж бо будуть свiдками божевiльних вчинкiв юродивого
султана i упадку iмперiї.
Iбрагiм злякано вiдступав у глиб кiмнати: на нього насувалася могутня
постать велетня, який зараз його розтопче. Султан забув у цю мить, що при
входi стоять озброєнi капиджiї, а поруч всесильний яничар-ага, який тримає
у руках яничарське вiйсько i його на султанському тронi.
Тугра наближалася до очей, ставала великою, як мiдь тацi, як жорнове
колесо, i заступила врештi цiлий свiт: ще мить - i вона накриє його,
розчавить, i вiд Iбрагiма зостанеться тiльки великий знак на мармуровiй
долiвцi - пам'ять для прийдешнiх султанiв.
- Берiть його! - скомандував Hyp Алi.
У селямлик вбiгли капиджiї. Вони накинули на голову великого вiзира
чорне полотнище i виволокли його за дверi...
В цю хвилину несподiвано для Iбрагiма i Hyp Алi до султанського
селямлика увiйшла валiде Кьозем. її висока постать неначе виринула з
провалля, в якому безслiдно щез великий вiзир, валiде рiзким рухом
вiдкинула чорну шаль з обличчя, i воно, непроникливе, суворе, вмить
сповнилося материнської доброти.
Hyp Алi насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогоднi вранцi, коли вiн,
яничар-ага, i анатолiйський бейлербей Муса-паша вирiшували долю великого
вiзира в її свiтлицi, валiде не сказала, що зайде на султанську половину.
Що надумала ця камiнна жiнка з очима кобри?
Валiде пiдiйшла до Iбрагiма, який ще не отямився вiд смертельного
переляку, i поклала йому руку на плече.
- Твої, о сину, помисли в дiло втiленi, воiстину дивують пiдданих i
близьких по кровi. Ти мужньо розправляєшся з ворогами i щедрою рукою
пригортаєш до себе тобi вiдданих. - її губи стягнулися у вузьку смужку,
вона глянула на поставного i владного яничара-агу, готового прийняти з рук
Iбрагiма державну печатку, яка поки що валялась на долiвцi, i мовила: -
Анатолiйський бейлербей Муса-паша тут. Вiн падає до твоїх нiг i славить
аллаха за високе довiр'я султана, який велить йому взяти тугру.
Обличчя Hyp Алi осунулося, посiрiло. Бейлербей Муса, а не вiн? Але ж
уранцi... Вiн повернувся до султана i заволав:
- Великий падишаху, вона...
Та не докiнчив. До селямлика увiйшов Муса-паша, а за ним озброєний
почет. В Iбрагiма засiпалась нижня щелепа, вiн сам нагнувся за тугрою i
тремтячою рукою подав її анатолiйському бейлербеєвi. I тут перевтомленi
нерви здали, вiн затрусився вiд приступу божевiльної лютi, заверещав i,
вихопивши з пiхви кинджал, замахнувся ним на яничара-агу.
- Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте менi, i ви побачите те,
чого ще не бачили стiни Бiюк-сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!
Валiде своєю постаттю заступила султана вiд очей присутнiх, а вiн у
приступi шалу корчився, скавучав i стискав пальцi довкола уявної шиї
євнуха...
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Нащо, мамо, так казала,
Татарчатком називала?..
Українська народна пiсня
Тiльки одне лiто пролiтувала Марiя в Мангушi, а там знову подалася з
Мальвою на Чатирдаг - голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з
кожним роком старiв, та все думав одне й те ж: як далi житиме без Марiї,
коли вона заробить грошей на ту грамоту i помандрує з Мальвою в рiднi
краї. Звик до них, рiднi йому стали, i страшно було подумати тепер, що на
старiсть залишиться один як палець.
А може б, i самому?.. Ой, та чого?.. З України нi вiтру, нi хвилi,
лежить вона десь там пiд синiм небом i щулиться пiд нагайками або спить
уже мертвим сном, стратована, столочена, кров'ю стечена. Гай, гай... I
навiщо їй нести туди рештки своїх надiй, решту життя свого на
сплюндрування, на погибель?
Але нiщо не може переконати Марiю. Наче скупий лихвар, складає алтин до
алтина, недосипляє, ночами грошi перераховує.
В Марiї турбота ще й про Мальву. Того лiта, коли не йшли на Чатирдаг,
щось трапилося з дiвчиною, нiби пiдмiнили її. То гаморiла, пурхала, мов
метелик, понад Узенчиком - годi було її на мiсцi втримати, а раптом стала
мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить
голубими очицями по свiту, а видно: не iснує для неї нiчого, крiм якихось
своїх думок, невiдомих матерi.
Пiдозрiвала Марiя: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок
дiвчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дiтей. Не залишала
бiльше Мальви в Юсуфа, жила разом iз нею в куренi бiля корiв i верблюдиць
та все приглядалась, чи не зустрiчаються вони часом вечорами. Нi, не
бували разом. Гасав вiн на своєму конi по верхах, iнодi з'їжджав на чаїри,
та все здалеку бовванiв, а Мальва була холодно спокiйною.
Сказала якось Марiя дочцi:
- Там Ахмет приїхав. Ти не пiдеш з ним погратися?
- Нi, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.
Ще бiльше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звiдки взялася
жура в неї? Чи то, може, прийшла несвiдомою в її душу туга за рiдним
краєм? Радiла вiд такої догадки, сказала дочцi потаємно:
- Скоро ми в хана грамоту купимо i пiдемо назавжди на Україну.
- А хто тепер хан? - спитала Мальва, зовсiм байдужа до материних надiй.
- Мухаммед-Гiрей... Вiн, кажуть, любить грошi i радо дає ярлики за
бакшишi.
- Ханом мав бути Iслам-Гiрей... - вiдповiла в задумi Мальва, i дивом
пойняло Марiю: звiдки їй знати такi речi, що це в неї за мова?
- Що ти можеш вiдати про ханiв, Мальво? - з тривогою схилялася до неї
мати. - Хто говорив тобi таке?
- Та я... я вiд татарок чула... - похопилася дiвчина i вiдвернула
голову, аби не помiтила мати рум'янцiв, що раптом червiнню впали на щоки.
- Нам усе одно, дитино, хто хан, - мовила Марiя. - Аби лише не
вiдмовив, аби не вiдмовив... У рiдний край пiдемо...
Мальву вже не тривожили слова про Україну, про днiпровськi степи. I не
виглядала їх бiльше з Еклiзi-буруну, i до тисячоголової печери не ходила,
i забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої снувалися її думки
вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая i заповнювали весь свiт. А мама
знову про свiй рiдний край, знову про те...
- Чого нам їхати туди, мамо? Хiба тут погано?
Марiя сказала б навiщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозумiти? Тут вона
виросла i побачила свiт свiдомими очима, чужi пiснi вперше зворушили
дитячу душу, чужа вiра канула отрутою в мозок дитини... Та вже недовго.
Побачить дiвчина тирсовi степи, сади в молочному цвiту, кучерявi верби,
бiлостiннi хати, траву шовкову - i полюбить. Бо хiба є десь краща земля?
"Ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея", - товклась заодно
думка в дiвочiй пам'ятi, муляла душу i не в'яла, не крушилась серед
одноманiтних днiв роботи. Гарячi очi ханича, його буйна велична постать
щораз зримiше поставали перед нею, щораз чутнiше вiдчувала на своєму плечi
мiцний потиск його долонi. Де ж дiвся лицар, який назвав її своєю? Загинув
у битвi, помер, убили?.. "Що це мама знову з тiєю грамотою? Я нiкуди,
нiкуди не хочу їхати!"
Аж третього лiта Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася вiд корiв
з бурдюком, повним молока.
- Мальво!
Вiн скочив iз коня i несмiливо пiдiйшов до дiвчини. Мальва, збентежена
- чей не запрошувати гратись "в ашики" прийшов Ахмет, вiн дорослий, i вона
вже не дитина, - соромливо заслонила хустиною пiв-обличчя i дивилася на
стрункого вилицюватого юнака, змужнiлого i красивого. А поруч з ним
богатирською тiнню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч iз
пастухом. Той тримав у руцi меч, а цей - карбач, стан богатиря облягав
золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав iз плечей сiрий чекмень, з
Iсламових очей била владнiсть i сила, з Ахметових - покора i несмiлива
любов. Мальвi стало жаль Ахмета: адже вiн врятував її ще маленькою вiд
смертi, вiн подарував їй стiльки радостi отим незабутнiм
"укум-букум-джарим-барим" I все ж - не такий вiн, не такий, не такий...
- Мальво, - прошепотiв Ахмет, простягаючи руки. - Ти найкраща троянда
серед усiх троянд на свiтi, ти найкраща квiтка на чаїрах Чатирдагу, ти
свiтло очей моїх... Я люблю тебе. Не закривай передi мною свого обличчя,
не вiдвертайся вiд мене, я люблю тебе - свiдками всi ангели раю, сам
аллах...
Пломенiли пристрастю Ахметовi очi, вiн поривався до дiвчини всiм тiлом
i насилу стримував себе.
Мальва боялася такого Ахмета i заперечливо хитала головою.
- Поглянь! - парубок вийняв iз кишенi чекменя жмут волосся, що його
тодi так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, i
загорiлося воно. - Я приворожу тебе! Поглянь iще! - Вiн вийняв iз-за
пазухи жовту пласку кiску, списану дрiбною в'яззю. - Тут виписав на тебе
ворожбу найученiший ворожбит iз Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!
Мальва злякано дивилася на розшалiлого парубка i знову заперечливо
похитала головою.
Тодi вiн вихопив iз пiхви ножа i з розмаху встромив його вiстрям у
м'якуш вище лiктя. Просякла кров крiзь рукав, Ахмет навiть не скривився.
Зойкнула дiвчина i, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами до
шатра.
Невдовзi пiд'їхав до жiночого табору Ахмет. Вiн пошпурив бурдюком пiд
ноги Марiї i, не спитавши, де Мальва, сказав:
- Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет i не залiзний. А тому на
друге лiто шукай iнших чабанiв i не приходь сюди бiльше!
З шатра вийшла нiма Фатiма, вона дивилася на брата i розумiла його
бiль. Очi її сповнилися зла й ненавистi, вона завила, пiдбiгла до Марiї i
показала на степ, а в горлi булькотiли невисловленi прокльони.
Сахнулася Марiя i зрозумiла, що чужа вона тут, що не можна їй
залишатися далi в Юсуфовому кошi - за братову кривду Фатiма жорстоко
помститься. Тож певно мовчала всi цi роки тiльки тому, що бачила його
любов...
Вибралися у Мангуш на другий день. Крiзь гiркоту i образу, заподiяну
Фатiмою, пробивалася в матерi радiсть, що так усе закiнчилось. Славний вiн
хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кiнця дочцi полковника Самiйла.
Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени... Аби лиш хан не
вiдмовив. А тут ще втiшна чутка донеслась до неї: казав Юсуф, коли
зароблене брала, що чув вiн вiд ашугiв, буцiмто козацький сердар Хмель-ага
з двома полками козакiв розбив iспанцiв у Францiї. Кажуть, сам французький
король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар
реєстрового вiйська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самiйла.
Господи, невже воскресає козацтво?..
Дома розповiла про це Стратоновi i ще раз просила вiрного друга:
- Ти ж чуєш, пiдводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя...
Кет-худу можна пiдкупити, вiн i на тебе присвiдчить, що ти мусульманин,
їдь iз нами. Продай хату i за тi грошi...
- Вiйсько, що наймитує, то не оборона народу, Марiє, - вiдповiв
Стратон, махнувши безнадiйно рукою. - Чужу правду, чужi скарби захищає за
плату. То вже чужинецькi слуги, а не характерники запорозькi. Користi
гречкосiям вiд них мало...
- Але звiдки ти можеш знати, що те вiйсько не покине найми i не пiднесе
ще раз шабель за свiй люд?
- Два полки - за люд? Бридня. За народ, на якого з усiх бокiв насiли
сотнi полкiв ворожих? Заворушаться, i - розiтруть їх. Минулася козацька
слава, Марiє. I не повернеться бiльше. Та ти подумай тiльки: ляхи, турки,
литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан iде на
престол...
- Не чула про нового хана, - роздратовано перебила Стратона Марiя i
замовкла: на порозi стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марiю
збудженим гарячковим поглядом.
- Який хан? - спитала, ступивши крок до кiмнати. - Який хан?
Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще i їй до цього
дiло, i продовжував:
- Султан настановив Iслам-Гiрея. Нинi, кажуть, в'їжджати має в
Бахчисарай. О, то не Бегадир i не Мухаммед. В цього тверда рука. В полонi
польському нагострив розум, пiд Азовом - меч. А все на неї, на ту Україну,
гай, гай...
- Вiн не буде воювати Україну! - скрикнула Мальва, i сторопiли старi.
Марiя кинулась до дочки, що це з нею: горять шаленою радiстю очi i таке
дивне говорить, наче марить.
- Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитинi!
Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона вiдвела його руку i
повторила спокiйно:
- Iслам-Прей не буде воювати Україну.
Ще мить стояла непорушне, потiм метнулася i вибiгла з хати. Не чула, як
кликала мама.
...У вузьких бахчисарайських вулицях стовпилося народу - нiде голцi
впасти. Ашлама-дере i Марiям-дере забитi натовпом, хлопчаки повилiзали на
дахи, до палацу i близько не пiдпускають озброєнi сеймени. Хан в'їжджатиме
з заходу вiд Ексi-юрту. Побiгла Мальва назад, у Салачик, зiп'ялась крутими
стежками попри циганськi хатки на плато i помчала туди, де менше народу.
Спустилися вниз бiля невольничого базару, стала край самої дороги, i вже
нiяка сила не могла її виштовхнути звiдси.
- Їдуть, їдуть! - прокотилося довгою вулицею, i впало серце в Мальви на
саме дно грудей i там завмерло. З-за повороту виїхав загiн кiнних воїнiв,
закованих у лати, а слiдом два вершники у дорогих шатах.
- Слава Iслам-Гiреєвi! Слава Сеферу Газi! - закричала юрба, тiльки
Мальва мовчала i широко розплющеними очима дивилася на тих, кому вiддавали
хвалу. Один - старий рiдкобородий дiд iз поморщеним байдужим обличчям i
заплющеними очима - зрiдка розклеплював повiки i презирливо глипав на
народ, другий... Хiба це вiн? Нi, не вiн... Зовсiм незнайома людина сидiла
у рiзьбленому дерев'яному сiдлi, одягнута в голубий кафтан, в соболинiй
шапцi з двома султанами.
Почет наближався, i вже тодi, коли ось-ось мав пройти бiля Мальви, хан
повернув голову, вийняв iз-за вишитого золотом гашника [133] жменю монет i
гордо кинув людям. Тодi впiзнала: це був той самий лицар, якому вона
колись напророкувала ханство, тiльки набагато старший, недоступний,
суворий. Мальвi здалося, що вiн зупинив на нiй погляд, вона подалася
вперед, та її вiдтiснили комоннi сеймени, людськi спини закрили перед нею
процесiю.
Довго не стихав гомiн у столицi, ховалося сонце за ротонди Ексi-юрту,
верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зiв'яла. Мрiї,
що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорiв, раптом
зблiдли, знебарвнiли, стали такими бiдними, як ця мiдна монета, що
потрапила в долоню Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулацi,
поглядала на неї i тихо опустила у вапнянисту пилюку.
Вдома чекали її сплакана мати i похмурий Стратон.
- Де ти була? - спитали разом.
- Там... хана зустрiчали...
- Ти бачила його?
- Так, - сказала тихо i безутiшно заплакала.
Марiя вклала Мальву в постiль, голова її горiла: не iнакше - хтось урiк
дитину. Прикладала до її чола холодний рушник, бiдкалася. Стратон довго
сидiв мовчки, не мiг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був
- не вiд урокiв. Увечерi промовив:
- Ось що, Марiє... Якщо ти вже твердо вирiшила вертатися на Україну, то
не вiдкладай. Бiда бiду знайде, поки сонце зайде... Iди до хана. Новий цар
на початку свого владарювання завжди щедрiший, нiж тодi, коли оговтається.
А мало в тебе грошей - додам.
"З ким ти будеш, Iсламе?" - запитували пронизливi вузькi очi Сефера
Газi молодого хана, який увiйшов у зал дивану.
Iслам-Гiрей спинився напроти високого крiсла, оббитого оранжевим
сукном, iз вишитим золотим пiвмiсяцем на спинцi, i чекав ритуалу
коронування. До хана пiдiйшли чотири беї, кожний тримався за рiг широкого
пухкого войлока. Зверхньо i поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на
Iслам-Гiрея найбагатший у Криму ширiнський бей Алтан, некоронований хан
улусу. Запобiгливими очима пасли нового хана яшлавський i баринський беї.
Холодний, гордовитий, нiби зовсiм байдужий до всього цього, що тут
вiдбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Тутай-бей з Мансурових.
Навiть поглядом не нагадав Iслам-Гiреєвi, що це вiн передав через свого
салердара Мемета юк грошей для Сефера Газi.