Страница:
здоровий мужчина кидав сiм'ю i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не
питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять
мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмирає вона,
жебрачачи, перед сусiдськими порогами...
А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе...
Десь пiд ранок заснув Хюсам у своїй пiдвальнiй. майстернi, не знаючи,
що дiється по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж понад вечiр.
Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за
плече.
- Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаєш. Цiєї ночi помер
султан Амурат...
- Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат?
- Подейкують, що яничари отруїли. На банкетi.
- Прокляття... А хто ж, хто... - старий раптом схопився за бороду,
поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є
такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу...
Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiєї ночi! В законi
тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiреїв
посяде престол Порти..."
- Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось
Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанiє за такi слова... Ти ж не
знаєш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном.
Хюсам замахав руками.
- Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий...
- Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. - Ти ще на вулицi таке скажеш.
Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають
тих, хто лихословить Iбрагiма.
Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може,
вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нинi не
до жартiв.
Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну
Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була
вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла,
щоб отруїти своєю кров'ю османський рiд? Чи то з дикої материнської
ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався її
синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду
вiд її плотi - виродок? Хто про це вiдає?..
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться,
для двох падишахiв цiлий свiт тiсний.
Схiдна приказка
Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють
густi трави, а влiтку репає земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи
спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою Качою
- нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримської землi - Бахчисарая,
поки не станеш над самим краєм ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з
пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами, йдучи одна
однiй назустрiч. Стань на однiй з них, - i перед очима вiдкриється
панорама продовгуватого мiста, що причаїлося мiж скелями, мов сколопендра
мiж камiнням. Воно втiкає вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i
хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнилої рiчки Чурук-су. Маленькi,
загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться
бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каї, i,
зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовне
припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексi-юртi.
Угору, берегами Чурук-су, мiсто спинається важче. Скелi щораз ближче
сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхiд до
караїмської фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто заривається
в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi
його спинять гори: годi!
Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють
пiд задимленим небом. I ще вершник, який стоїть на скелi Топ-кая.
На скелi Топ-кая стоїть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй киреї,
облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздвоєна борода i нiс iз
жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi
гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у
провалля.
Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого
палацу в Ак-мечеть [49] i тепер їде до старшого брата Бегадира Гiрей-хана
доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу закiнчена. Сам їде,
без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю - чей
же мусять бути якiсь новини.
Доповiсть Iслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i
промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i
смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50], вмiв би мiцно держати
булатний меч. Мусить промовчати i про те, що крiм Перекопу, який
загороджує шлях невiрним, пора нарештi укрiпити i пiвденнi береги,
захопленi єдиновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51] i
боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть.
Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулi непокiрного
Бегадирового попередника Iнаєт-хана, вiн поклявся "нi на штрих не сходити
з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто
насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.
Мусить поки що мовчати калга Iслам-Гiрей. Розлiгся по обидва боки
причаєного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню
бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як
i його предки, не знає хлiба, а тiльки м'ясо, айран i кумис. Мандрують,
переганяючи з мiсця на мiсце свої стада, Буджацька, Едiкайська i
Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а їхнi ашуги спiвають тужнi
билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi
повернутися ногаї. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Ногаєвi байдуже,
хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати.
Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек, генуезець,
гот, котрий шанує древнi християнськi свята, як релiквiї своєї власної
iсторiї. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на
його яйли, чаїри [52] i жiнок.
Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi
над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своєю батькiвщиною iншi краї.
Та варто кинути клич "за вiру", як монголи-ногаї i християни-тати, не
задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними
лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, якi нiколи не
зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм'я
закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i
замкненiсть тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм
накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи
не сумнiвається. Пiсню тодi замiняє войовничий крик, вiльнодумство - слiпа
покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть.
Крим молодий, в ньому нуртує ще не усвiдомлена жадоба волi i
беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в
легенди й пiснi перевiв своє минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому
почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивує свiт, а потiм
сам дивуватись буде, як героїчно будував колись для себе свою державу i
свою неволю. Чей же вмiє сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик
султана.
Дайте вождя!
"Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелi Топ-кая. Пiдi
мною необ'їжджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я - Iслам-Гiрей,
вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата
Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, ногаї i тати! Не хто iнший, а
я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи,
i поставлю вас на таку висоту, до якої пiдводитимуть голови народи свiту.
Я, правнук Тамерлана!"
Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем,
вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi.
Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у
своєму кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi
дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або
складає вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить
сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени
[53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами,
здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через
провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво - нi, ще
не час - i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя
Салачика.
Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз
фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в ущелину загородив лiтнiй
палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до
самої землi духовна школа Зинджирли-медресе.
Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.
Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ятає, висiв дугою
ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися
головою об нього, - згинатися перед маєстатом науки i релiгiї. I нагадував
отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоїх предкiв.
У Зинджирли-медресе Iслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав
бажанням спробувати крицю своєї карабели на гяурських головах,
покуштувати, зрештою, волi...
Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з
козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54]
Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея.
Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали його
полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи викупу, навчався при
варшавському дворi європейської витонченостi й дипломатiї.
Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою,
а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що
хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней,
не було зброї - залишалися самi думки i злоба.
Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони
запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав
би їх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур.
Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького
ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв
пiд Хотином, якi стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполитої.
Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв i самого гетьмана, так
схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав їм голови. За
Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися
над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. I ще бачив ханич у
козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей разом
з iскрами, викресаними з шабель, в бою пiд Бурштином! Це був гнiв,
зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону...
Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не єдиний свiт Ляхистану, видно,
в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як ото турецький
гарнiзон у Кафi? Хiба не карає турецький султан кримських ханiв так само
за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських
земель?
Зинджирли-медресе... О, тодi Iслам був ще вiльний вiд честолюбних
пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто є
вiн сам, що є його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi,
а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгiї. Нинi ж руки тягнуться
до бунчукiв i трону. I висить над головою, немов петля, iнший зинджир
канчук Османiв, який нагадує майбутньому вождевi, щоб не розпрямлявся
занадто. Як зiрвати його з цупкої залiзної петлi? Хто зважиться тепер?
Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн!
Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи
циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею.
Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за
дастарханом [55], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка
розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю
на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене
двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках.
Певно, Iслам-Гiрей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний
циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим
волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до стiни. Це не
був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком
[57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?
Це зацiкавило Iслам-Гiрея Невже посли вiд козакiв прибули до
посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них
пiшов розважатися до циган?
Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником
цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери
випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки.
Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся i сипнув
дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода
циганка.
- Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi.
- Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе
тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для того аби вгадувала
її, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи
менi, що то за джигiт он там стоїть? Звiдки вiн тут узявся?
Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з
вiдьомським обличчям.
- Ти про нього питаєш, ефендi, хай благословить аллах твоє iм'я? -
Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля
печери.
- Про нього питаю.
- Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись.
- Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди, молодче,
i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув своєї спини передi
мною.
Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав:
- Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я
спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша.
- Хто ти є?
- Не знаю, хто я. Моє iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою
на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут їм, i мене не б'ють.
- Ця циганка твоя мама?
- Я не знаю, що таке мама.
- Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки вiн
у тебе? Не син це твiй. Для кого годуєш? Продай менi його, я дам за нього
не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.
- Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i
за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу,
тому, хто вмiє оцiнювати ще й лицарський дух.
- А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях?
- Якщо вiн є в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни своїм
оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльної циганки, мусить бути
лицарем Вiн iз України, ефендi.
Добре вмiєш захвалювати товар, сово, i знаєш перед ким, - посмiхнувся
Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбної цiни.
Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i
сином не назвала.
- Хановi колись продам.
- Хановi? Але ж хан є.
- Такому, який потребує не скопцiв, а лицарiв.
- Язик заважає тобi в ротi, вiдьмо. Твоє щастя, що гнiв не пiдступив до
мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.
- Ти не хан, вельможо...
- То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму
джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!
Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на її обличчi.
- Достойнику знакомитий, - мовила, - володар, що грабує своїх
пiдлеглих, - поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан
програє битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй
уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi.
Вона спритно пiдхопила його, очi її засвiтились.
- Це за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув їй в
обличчя жменею золотих дукатiв.
- Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. - А тодi звернувся до
юнака: - Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
- О, так! - спалахнули захватом очi Селiма.
Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе,
до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто
лiт перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця,
нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме є гербом Гiреїв, i хай
обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних
кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-євнухiв, що стояли
навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханської спальнi вiдчинилися самi -
за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби.
Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном, у
голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя
було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе,
що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан,
кинув на долiвку, нагнувся до брата, i поцiлував його в полу кафтана.
Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти.
- Ор-капу укрiплено, хане, - доповiв Iслам-Гiрей. - Десять веж
перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна жива душа не пройде
крiзь них. З пiвночi Крим безпечний...
Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не слухав рапорту
Iслама.
- Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив згодом. - Амурат
помер.
Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги.
- Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув
на нiмих рабiв, прошепотiв:
- Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не
закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма...
Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього
здивування, обурення або ж навiть смiху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки
хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Сказав Пророк, хай над ним буде мир
"О ви, якi хочете влади, запитайте себе,
кого i що ви любите?"
З хадiсiа
Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено
тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба
мiнарети Айя-Софiї, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а
султанський палац Бiюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину
мiж Босфором i Золотим Рогом.
Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися народ
уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таїв
тепер у собi таємницю влади.
Перед полуднем Iбрагiм, одягнений у султанську одежу, в'їжджав у
супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая.
Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi.
Три днi у Малому палацi на Петронi [60], де навчаються вiйськової
справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол.
Займався з Iбрагiмом шейх-ульiслам, навчав його ритуалу коронування,
радив, як вiн має поводитись у першi днi султанування.
Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi життя султанiв, нi
звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i
завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти
i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських
притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив
султанського роду.
Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не має середини, а тiльки небо або
пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма.
Регель знав, навiщо готується цей спектакль з Iбрагiмом - треба
рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота
мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.
Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма - вiн нагадував
пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi,
боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi не божевiльнi - якiсь наївнi,
хлоп'ячi, i слухає вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у
медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський
голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятовує, що має сказати,
коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам'ять промову до
яничар.
- Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатись
великого вiзира Аззем-пашу, який знає всi подробицi й таємницi державного
життя...
- Так, ефендi...
"Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, - подумав
Регель, коли пiдготовка спектаклю коронування нового султана була
закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього
виросте?"
...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському конi,
нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка
стирчала, нiби приклеєна, султанська чалма, втроє бiльша вiд маленької
голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях - хтось
у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася
перша кров у жертву новому падишаховi.
Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз
чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв сонцеликому Iбрагiмовi!", а
тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей
клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди
повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу
тому, з кого готовi були хором зареготати.
Вiдчинилась головна брама палацу, Iбрагiм iз почтом увiйшли на
подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом
Завойовником iз церкви святої Софiї. Тут усi, крiм султана, злiзли з
коней, яничар-ага провiв султанського коня до другої брами, куди Iбрагiм
зайшов сам-один. За цiєю брамою, на подвiр'ї, стояли спагiї, вишикуванi в
два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61]. Вiн
ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна,
оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього
кам'янi обличчя озброєних воїнiв, i серед них Iбрагiм був сам. Страх
зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам, i
цi дверi, до яких вiн має пройти крiзь лаву спагiїв, не в султанськi
хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд
воїнiв, а вони поштиво згинали голови - трохи вщух переляк у душi
Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i
зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка,
що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.
Усе... Кiнець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиї,
обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкiри, обвисла спiдня губа
вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.
Кат...
Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий
погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi.
- Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул.
Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того,
хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал.
Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав - це
була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей
на знак кровного єднання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув їх.
Де ти була, коли я гнив у темницi? скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи
кривду, яку йому заподiяли.
Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм знає, видно, що вона теж
винна в його ув'язненнi. I придумав уже для неї кару А кара для
султанської матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде
назавжди. Їй доведеться до самої смертi жити в Старому палацi на форумi
Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських
мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi.
Молодшi там ще живуть надiєю, що їх вiзьмуть замiж башi, їй же звiдти
нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги,
валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином.
- О мiй сину! Вiдомо тiльки боговi, що я перестраждала. Жорстокий
Амурат не знав меж у своїй заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму, боячись
твого свiтлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої благання, материнськi
сльози.
Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо
перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде -
володарка двору.
Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в потаємнi дверi,
колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах у темну
галерею, загратовану мушарабiями.
Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно
спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду
нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз
п'ятьма кiнськими хвостами.
- Тут вiдбувається рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул. - Ти
добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата -
паша. Ти добре прислухайся...
- Аззем-паша? - Iбрагiм прилип до решiток. "Це та людина, якої я
повинен слухатись, поки навчуся правити державою".
- А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал.
На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи
iмперiї: великий вiзир, дефтердар [62], анатолiйський кадiаскер i
шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в
пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують
питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять
мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмирає вона,
жебрачачи, перед сусiдськими порогами...
А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе...
Десь пiд ранок заснув Хюсам у своїй пiдвальнiй. майстернi, не знаючи,
що дiється по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж понад вечiр.
Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за
плече.
- Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не знаєш. Цiєї ночi помер
султан Амурат...
- Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат?
- Подейкують, що яничари отруїли. На банкетi.
- Прокляття... А хто ж, хто... - старий раптом схопився за бороду,
поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є
такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу...
Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цiєї ночi! В законi
тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiреїв
посяде престол Порти..."
- Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось
Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанiє за такi слова... Ти ж не
знаєш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном.
Хюсам замахав руками.
- Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий...
- Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. - Ти ще на вулицi таке скажеш.
Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають
тих, хто лихословить Iбрагiма.
Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може,
вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нинi не
до жартiв.
Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну
Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була
вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла,
щоб отруїти своєю кров'ю османський рiд? Чи то з дикої материнської
ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався її
синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду
вiд її плотi - виродок? Хто про це вiдає?..
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться,
для двох падишахiв цiлий свiт тiсний.
Схiдна приказка
Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють
густi трави, а влiтку репає земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи
спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою Качою
- нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримської землi - Бахчисарая,
поки не станеш над самим краєм ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з
пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами, йдучи одна
однiй назустрiч. Стань на однiй з них, - i перед очима вiдкриється
панорама продовгуватого мiста, що причаїлося мiж скелями, мов сколопендра
мiж камiнням. Воно втiкає вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i
хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнилої рiчки Чурук-су. Маленькi,
загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться
бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-каї, i,
зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовне
припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексi-юртi.
Угору, берегами Чурук-су, мiсто спинається важче. Скелi щораз ближче
сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхiд до
караїмської фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто заривається
в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi
його спинять гори: годi!
Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють
пiд задимленим небом. I ще вершник, який стоїть на скелi Топ-кая.
На скелi Топ-кая стоїть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй киреї,
облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздвоєна борода i нiс iз
жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi
гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у
провалля.
Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого
палацу в Ак-мечеть [49] i тепер їде до старшого брата Бегадира Гiрей-хана
доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу закiнчена. Сам їде,
без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю - чей
же мусять бути якiсь новини.
Доповiсть Iслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i
промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i
смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50], вмiв би мiцно держати
булатний меч. Мусить промовчати i про те, що крiм Перекопу, який
загороджує шлях невiрним, пора нарештi укрiпити i пiвденнi береги,
захопленi єдиновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51] i
боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть.
Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулi непокiрного
Бегадирового попередника Iнаєт-хана, вiн поклявся "нi на штрих не сходити
з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто
насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi.
Мусить поки що мовчати калга Iслам-Гiрей. Розлiгся по обидва боки
причаєного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню
бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як
i його предки, не знає хлiба, а тiльки м'ясо, айран i кумис. Мандрують,
переганяючи з мiсця на мiсце свої стада, Буджацька, Едiкайська i
Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а їхнi ашуги спiвають тужнi
билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi
повернутися ногаї. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Ногаєвi байдуже,
хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати.
Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек, генуезець,
гот, котрий шанує древнi християнськi свята, як релiквiї своєї власної
iсторiї. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на
його яйли, чаїри [52] i жiнок.
Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi
над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають своєю батькiвщиною iншi краї.
Та варто кинути клич "за вiру", як монголи-ногаї i християни-тати, не
задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними
лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, якi нiколи не
зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм'я
закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i
замкненiсть тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм
накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи
не сумнiвається. Пiсню тодi замiняє войовничий крик, вiльнодумство - слiпа
покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть.
Крим молодий, в ньому нуртує ще не усвiдомлена жадоба волi i
беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в
легенди й пiснi перевiв своє минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому
почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здивує свiт, а потiм
сам дивуватись буде, як героїчно будував колись для себе свою державу i
свою неволю. Чей же вмiє сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик
султана.
Дайте вождя!
"Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелi Топ-кая. Пiдi
мною необ'їжджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я - Iслам-Гiрей,
вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата
Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, ногаї i тати! Не хто iнший, а
я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи,
i поставлю вас на таку висоту, до якої пiдводитимуть голови народи свiту.
Я, правнук Тамерлана!"
Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем,
вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi.
Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у
своєму кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi
дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або
складає вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить
сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени
[53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами,
здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через
провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво - нi, ще
не час - i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя
Салачика.
Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз
фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в ущелину загородив лiтнiй
палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до
самої землi духовна школа Зинджирли-медресе.
Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука.
Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ятає, висiв дугою
ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися
головою об нього, - згинатися перед маєстатом науки i релiгiї. I нагадував
отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю твоїх предкiв.
У Зинджирли-медресе Iслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав
бажанням спробувати крицю своєї карабели на гяурських головах,
покуштувати, зрештою, волi...
Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з
козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54]
Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея.
Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали його
полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи викупу, навчався при
варшавському дворi європейської витонченостi й дипломатiї.
Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над Європою,
а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що
хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней,
не було зброї - залишалися самi думки i злоба.
Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони
запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав
би їх усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур.
Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького
ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв
пiд Хотином, якi стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполитої.
Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв i самого гетьмана, так
схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав їм голови. За
Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися
над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. I ще бачив ханич у
козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей разом
з iскрами, викресаними з шабель, в бою пiд Бурштином! Це був гнiв,
зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону...
Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не єдиний свiт Ляхистану, видно,
в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як ото турецький
гарнiзон у Кафi? Хiба не карає турецький султан кримських ханiв так само
за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських
земель?
Зинджирли-медресе... О, тодi Iслам був ще вiльний вiд честолюбних
пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто є
вiн сам, що є його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi,
а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгiї. Нинi ж руки тягнуться
до бунчукiв i трону. I висить над головою, немов петля, iнший зинджир
канчук Османiв, який нагадує майбутньому вождевi, щоб не розпрямлявся
занадто. Як зiрвати його з цупкої залiзної петлi? Хто зважиться тепер?
Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн!
Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи
циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею.
Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за
дастарханом [55], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка
розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю
на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене
двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках.
Певно, Iслам-Гiрей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний
циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим
волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до стiни. Це не
був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком
[57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут?
Це зацiкавило Iслам-Гiрея Невже посли вiд козакiв прибули до
посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них
пiшов розважатися до циган?
Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником
цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери
випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки.
Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся i сипнув
дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода
циганка.
- Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi.
- Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе
тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для того аби вгадувала
її, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи
менi, що то за джигiт он там стоїть? Звiдки вiн тут узявся?
Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з
вiдьомським обличчям.
- Ти про нього питаєш, ефендi, хай благословить аллах твоє iм'я? -
Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля
печери.
- Про нього питаю.
- Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись.
- Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди, молодче,
i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув своєї спини передi
мною.
Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав:
- Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я
спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша.
- Хто ти є?
- Не знаю, хто я. Моє iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою
на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут їм, i мене не б'ють.
- Ця циганка твоя мама?
- Я не знаю, що таке мама.
- Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки вiн
у тебе? Не син це твiй. Для кого годуєш? Продай менi його, я дам за нього
не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi.
- Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i
за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу,
тому, хто вмiє оцiнювати ще й лицарський дух.
- А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях?
- Якщо вiн є в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни своїм
оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльної циганки, мусить бути
лицарем Вiн iз України, ефендi.
Добре вмiєш захвалювати товар, сово, i знаєш перед ким, - посмiхнувся
Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбної цiни.
Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i
сином не назвала.
- Хановi колись продам.
- Хановi? Але ж хан є.
- Такому, який потребує не скопцiв, а лицарiв.
- Язик заважає тобi в ротi, вiдьмо. Твоє щастя, що гнiв не пiдступив до
мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.
- Ти не хан, вельможо...
- То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму
джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!
Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на її обличчi.
- Достойнику знакомитий, - мовила, - володар, що грабує своїх
пiдлеглих, - поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан
програє битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй
уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi.
Вона спритно пiдхопила його, очi її засвiтились.
- Це за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув їй в
обличчя жменею золотих дукатiв.
- Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. - А тодi звернувся до
юнака: - Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
- О, так! - спалахнули захватом очi Селiма.
Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе,
до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто
лiт перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця,
нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме є гербом Гiреїв, i хай
обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних
кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-євнухiв, що стояли
навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханської спальнi вiдчинилися самi -
за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби.
Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном, у
голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя
було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе,
що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан,
кинув на долiвку, нагнувся до брата, i поцiлував його в полу кафтана.
Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти.
- Ор-капу укрiплено, хане, - доповiв Iслам-Гiрей. - Десять веж
перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна жива душа не пройде
крiзь них. З пiвночi Крим безпечний...
Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не слухав рапорту
Iслама.
- Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив згодом. - Амурат
помер.
Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги.
- Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув
на нiмих рабiв, прошепотiв:
- Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не
закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма...
Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього
здивування, обурення або ж навiть смiху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки
хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли.
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Сказав Пророк, хай над ним буде мир
"О ви, якi хочете влади, запитайте себе,
кого i що ви любите?"
З хадiсiа
Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено
тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба
мiнарети Айя-Софiї, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а
султанський палац Бiюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину
мiж Босфором i Золотим Рогом.
Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися народ
уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що таїв
тепер у собi таємницю влади.
Перед полуднем Iбрагiм, одягнений у султанську одежу, в'їжджав у
супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая.
Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi.
Три днi у Малому палацi на Петронi [60], де навчаються вiйськової
справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол.
Займався з Iбрагiмом шейх-ульiслам, навчав його ритуалу коронування,
радив, як вiн має поводитись у першi днi султанування.
Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi життя султанiв, нi
звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i
завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти
i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських
притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив
султанського роду.
Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не має середини, а тiльки небо або
пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма.
Регель знав, навiщо готується цей спектакль з Iбрагiмом - треба
рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота
мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.
Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма - вiн нагадував
пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi,
боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi не божевiльнi - якiсь наївнi,
хлоп'ячi, i слухає вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у
медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський
голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятовує, що має сказати,
коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам'ять промову до
яничар.
- Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатись
великого вiзира Аззем-пашу, який знає всi подробицi й таємницi державного
життя...
- Так, ефендi...
"Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, - подумав
Регель, коли пiдготовка спектаклю коронування нового султана була
закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього
виросте?"
...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському конi,
нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка
стирчала, нiби приклеєна, султанська чалма, втроє бiльша вiд маленької
голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях - хтось
у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася
перша кров у жертву новому падишаховi.
Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз
чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв сонцеликому Iбрагiмовi!", а
тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей
клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди
повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу
тому, з кого готовi були хором зареготати.
Вiдчинилась головна брама палацу, Iбрагiм iз почтом увiйшли на
подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом
Завойовником iз церкви святої Софiї. Тут усi, крiм султана, злiзли з
коней, яничар-ага провiв султанського коня до другої брами, куди Iбрагiм
зайшов сам-один. За цiєю брамою, на подвiр'ї, стояли спагiї, вишикуванi в
два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61]. Вiн
ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна,
оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього
кам'янi обличчя озброєних воїнiв, i серед них Iбрагiм був сам. Страх
зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам, i
цi дверi, до яких вiн має пройти крiзь лаву спагiїв, не в султанськi
хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд
воїнiв, а вони поштиво згинали голови - трохи вщух переляк у душi
Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i
зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка,
що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях.
Усе... Кiнець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй шиї,
обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкiри, обвисла спiдня губа
вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв.
Кат...
Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий
погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi.
- Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул.
Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того,
хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал.
Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав - це
була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей
на знак кровного єднання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув їх.
Де ти була, коли я гнив у темницi? скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи
кривду, яку йому заподiяли.
Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм знає, видно, що вона теж
винна в його ув'язненнi. I придумав уже для неї кару А кара для
султанської матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде
назавжди. Їй доведеться до самої смертi жити в Старому палацi на форумi
Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських
мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi.
Молодшi там ще живуть надiєю, що їх вiзьмуть замiж башi, їй же звiдти
нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги,
валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином.
- О мiй сину! Вiдомо тiльки боговi, що я перестраждала. Жорстокий
Амурат не знав меж у своїй заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму, боячись
твого свiтлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої благання, материнськi
сльози.
Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо
перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде -
володарка двору.
Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в потаємнi дверi,
колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах у темну
галерею, загратовану мушарабiями.
Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно
спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду
нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз
п'ятьма кiнськими хвостами.
- Тут вiдбувається рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул. - Ти
добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата -
паша. Ти добре прислухайся...
- Аззем-паша? - Iбрагiм прилип до решiток. "Це та людина, якої я
повинен слухатись, поки навчуся правити державою".
- А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал.
На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи
iмперiї: великий вiзир, дефтердар [62], анатолiйський кадiаскер i
шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в
пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують