Страница:
решiткою ниток на кроснах З дитячої пам'ятi зiслизли, не залишивши слiду,
саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi - свiт заряснiв перед нею
червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню
гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi
галери, величнi башти, стрункi мiнарети. I ти, горбата тварино, що стоїш
непорушно пiд горою, теж чарiвна!
Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в
обвислi губи, i тут схопилася мати, скрикнула:
- Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неї мати, Марiя ж
стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? - сказала, та раптом
поникла i мовчки заговорила до худобини:
"Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став
горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребет, i ярмо вигнуло шию?
Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу
напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись їй нiколи, i
хребту не зростись нiколи геж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi
туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазяїновi у вiчi,
але нiколи не перестанеш нести його мiшки... Яка бiда примусила тебе
впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою
ганьбу, поки не вигинемо".
Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де
вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога
чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.
Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона
прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру,
монастирська куховарка i наложниця. А дочка - та красунею стане, i за неї
великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.
Сказав дервiш:
- Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такiє. Ступаючи на цю стезю, ти
заодно ступаєш на шлях приближения до бога.
На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп'янок
пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки
тягнулися високi кам'янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.
Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марiї, i вона, як заворожене
зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя,
ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи їх у сутiнне
примiщення мечетi. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до
середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями [27], i,
затамувавши подих, придивлялася крiзь решiтку до того, що робилося внизу.
Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло.
Останнiм увiйшов шейх [28] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу
шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два
послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами,
завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а
тодi шейх затягнув:
- Ви побачите бога-творця в останнiй день суду лице в лице так, як
бачите тепер подiбних вам. Всi, хто поклониться iдолам, замiсть iстинного
бога, будуть скинутi в полум'я вiчне.
Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотику до
кожної зернини всi кричали голосно "аллах!".
Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано
пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в зал i вже не вiдводила погляду вiд
дервiшiв. Слово "аллах" повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на
довгiй вервицi, безнастанно билося у вухах, гiпнотизувало, i здавалося, що
нiчого в свiтi не iснує, крiм цього слова. А коли мусульманський бог був
уже прославлений дев'яносто дев'ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали
своє божевiльне радiння - зикр, їм мало було зерен на чотках, вони
кричали, називаючи iм'я аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали
на кам'яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi.
Марiя лячно глянула на дочку, кинулась до неї, щоб винести її геть з
цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у
сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться її губи. Склавши
молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..."
Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що трапилось у цю хвилину: дочку
не злякав зикр дервiшiв, а заворожив; дитина увiрувала в того аллаха, який
заповнив тут весь її свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче
знати, яка вiра була в її батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути
щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала, що це трапиться,
коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз.
Та в передсiннi зупинив її Мурах-баба.
- Ти куди тепер? - прохрипiв. Вiн схопив правицi Марiї i Мальви, пiдвiв
їх угору. - Повторюйте обидвi за мною, чуєш... Во iм'я бога милосердного,
милостивого. Слава аллаховi, пановi свiтiв...
Рука Марiї безвiльно опустилася, а дочка... тримала набожно пiднятi два
пальцi вгору i пошепки повторювала за монахом:
- Слава аллаховi... царевi дня суду... Воiстину тобi ми поклоняємося...
веди нас прямою дорогою....
Мурах-баба зiрвав iз Марiїної шиї хрестик i владно наказав:
- Топчи ногами!
Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та
потоптала.
- Тепер iдiть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмiєш не прийти сюди
на кожне ранiшнє i вечiрнє богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк
свiй скоротаєш у тiмархане [29] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не
вiрить єдинiй правдi на землi.
Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула:
- Прости мене, мiй боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости...
I закам'янiла, - Мальва, звiвши руки до неба, молилася:
- Воiстину тобi ми поклоняємося i в тебе просимо допомоги, веди нас
прямою дорогою...
Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом
мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом
невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру,
каратися за неї, топтати її i родити вороговi здорової кровi лицарiв.
Так природно...
Свiнула думка в Марiї - втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут
страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповзає в душi людей, засмоктує:
ще день, ще година, хвилина - i вже несила буде вирватися повiк.
День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце
сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт,
шаль зсунулась їй на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним
надбрiв'ям, розхристалось передчасно посивiле волосся.
- Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? - спотикалася, пiдбiгаючи за
матiр'ю, Мальва. - Я хочу їсти, хочу до хати. - Сльози стiкали по
запилених смаглих щiчках, залишаючи бруднi слiди.
Марiя згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна
буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть євреї i караїми.
Тiльки ж вечорiє вже.
- Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо їсти. Вони вже наближалися до
ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком,
реготом обступили їх, закидали грудками землi, камiнцями.
- Джаври, джаври, джаври [30], - верещали вони.
Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву
грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не вгаваючи
кричали слово "джаври".
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд
свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдмаш ляснула
одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi
загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватись закритi яшмаками [31]
голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" [32], вимахуючи
погрозливо руками, i вгамувались аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися
в тiснiй бiчнiй вуличцi.
Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке "гяур". Треба
було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго
стало б? Перший азан i - не вклякни на вулицi - знову презирство, перше
слово дитини не по-татарськи - знову камiння i ганьба. Що робити?
Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi
вiрменської церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала.
Вiйнуло на неї далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони на
Українi, сипле гомiн росу на степ, м'якне тирса, i соняшники опускають
голови до молитви...
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час
назад, лебедiла крiзь сльози:
- Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу...
Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте
теленькання дзвону, з заздрiстю, подивом i боязню дивилася на людей, що не
боялися йти на його поклик.
Скiльки їх у Кафi? Чи є в них дiти? Що їдять? Як живуть серед вiчного
приниження i знущань, яких вона зазнала тiльки що? На що надiються цi
люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасiння нiколи не
настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо - християни. А
все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.
I Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них
не дiйдеш.
- Я не хочу бути джавром, мамо...
- Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка.
- Яка мусульманка?
- Дiзнаєшся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову!
- Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це
камiнням?
- Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх
вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiєї страшної землi.
Дiйшли до самої церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась
жiнка привiтно посмiхнулася до Марiї. Була одна мить, коли Марiя хотiла
ринутись до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна
мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам'ятi
повз потоптаний хрест i її совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з
переяславським полковником Iлляшем Караїмовичем на чолi, якi прийняли
шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. Їх називав Самiйло яничарами, та
вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло
своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед
польськими бунчуками? Смерть собi, а сiм'ї - неволю.
- Дивися, Мальво, - сказала Марiя, пiдвiвши голову. - Дивися i
запам'ятай: це божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як
виростеш, мусиш її пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з
тобою по-бусурманськи.
Мальва, втомлена i голодна, спала, опустивши голiвку на материне плече.
- Тепер ходiм до Мураха-баби на вечiрнє богослужiння, доню. Ходiмо
послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас.
Iшла Марiя, смиренна, скорена, зi зсутуленим сумлiнням. Загорнула
обличчя шаллю i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й
голосно про щось гомонiли, на яничар, якi збирались на площi бiля мечетi i
кричали:
- Слава султановi султанiв Iбрагiмовi!
Марiю нiщо на свiтi не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори
монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, трапилась у бусурманiв якась
велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного
викрику "аллах" зривалися з мiсць i верещали:
"Свiтло очей наших султан Iбрагiм!", а пiсля вiдправи загримiли в
барабани, запищали на флейтах.
"Нового iдола собi обрали i радiють", - подумала i зiйшла вниз,
байдужа, втомлена, виснажена.
На подвiр'ї стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим
задоволенням.
- Ашхам хайр олсун [33], - привiтався вiн i повiв Марiю за собою.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Цей свiт - город: один росте,
другий достигає, а третiй падає.
Схiдна приказка
Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк
огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Iм'я
тридцятилiтнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись
iмена його великих попередникiв.
Магомет Завойовник узяв Константинополь.
Сулейман Пишний покорив Сербiю, Грузiю, Алжiр.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв
текли грошi з державної скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i
нарештi - таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося в кованi
куфри стамбульського семивежного замка Едiкуле.
Фанатичний ворог курцiв i поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що
винищив тисячi непокiрних яничар, i простодушний демократ, до якого на
вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець
стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна i сам полiз на стiну
Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагiї [34]
ринулись за своїм шаленим полководцем - Багдад упав. Переможцi справили
сорокаденну криваву тризну на берегах Тiгру, а на султанськiй чалмi
засвiтився ще один алмаз.
Перський шах Сефi I погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого
року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом
повернувся аж весною. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в
столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята.
Врештi пiвсотнi галер переплили Босфор пiд грiм усiєї артилерiї. На
бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через плече, в
снiжно-бiлiй чалмi в'їжджав у Золотi ворота султан-переможець, з ним -
двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими
килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi
звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливались флейти, з
сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили
церковнi дзвони на Перi i Галатi.
За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi,
весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх - вiд
великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг
iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з
анатолiйського i румелiйського берегiв.
Бiля султана стояли п'ятибунчужний великий вiзир - сивобородий
Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель - глава
духовенства.
- Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею
над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з'єдналась
iз єдиновiрною iмперiєю Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи
стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню
перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, i Астрахань, i
Київ лежатимуть бiля моїх стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах!
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг,
кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям.
Викрикували "слава" спагiї, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой
понурий погляд Hyp Алi не дозволяв їм радiти з перемоги.
- Великий султане, - пiдступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч
менi, коли забули про це твої уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське
вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за
твою честь i славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як
вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямiє на Скутарi,
Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султанської ласки в битвах
насправдi героїчних.
Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях
божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився
Амурат.
- Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. - За твоїх
лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi
пропозицiї султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I тому
завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султанської
прислуги ще й проголошувач тостiв?
- День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде твоє
iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися
факели. - Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. - Вiн iз
ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що
насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана
зброєносцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36] Алiм - чорновусий кремезний
слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для
тебе, султане. А спадкоємцi твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати
галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що дає йому
засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а мiг
би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi.
Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алi
султанськi зброєносцi, та в цю мить султан схопився обома руками за живiт
i впав долiлиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблi, та на скресалися. Яничари обеззброїли
султанську охорону.
Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого
султана, промовив пiвголосом:
- Закiнчилась династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а
слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперiєю.
Наказав своїй прислузi вiднести тiло султана в палац - споряджати для
вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить
натовп, розбiгаючись по мiсту:
- Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожнi вигуки приглушились iншим кличем, що наростав,
ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира:
- Iбрагiма! Iбрагiма!
Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними, злорадними
очима Hyp Алi.
- Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага бiлими зубами. - Чуєш,
кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiєш пiти проти них?
Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на
престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у
двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i,
забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав:
- Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм
власної вигоди? А будь ти проклята, змiє, вигодувана Урханом!.. [37] О
аллах, Iбрагiм правитиме iмперiєю!
Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки
"Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага
мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможної
посмiшки:
- Непорушнi устої Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя,
на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та
голова, - додав iз погрозою, - що не має влади над своїм язиком, часто
пишається на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софiї.
Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня.
З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi.
- Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан
Iбрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я
сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду
виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи.
Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав
останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династiї, яка пережила себе.
Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував:
"Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все це були пiдданi
Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам.
Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди
шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь спагiїв
- алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкої їзди Hyp Алi.
- Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав шейхульiслам, та саме в цю
хвилину вiдхилалася портьєра, i в спальню увiйшла жiнка в чорному.
Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до
серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської
печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки.
- О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто, i
блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама
порадила Амуратовi посадити в тюрму Iбрагiма, благословила тепер свого
юродивого сина на трон.
Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки
показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов першим,
а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесiєю пройшли через подвiр'я,
минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцевої
темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим
голосом:
- Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму...
Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i
вiдчинилися зi скреготом дверi.
Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася
до виходу, впала на колiна i проячала:
- Тiльки... тiльки Амурат є i буде повелителем правовiрних, нiхто не
смiє визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя...
Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння:
- Сину мiй, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предкiв.
- Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду!
- Принести тiло Амурата! - наказала валiде.
I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа,
вiн повiрив.
- Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повiтря й впав
зомлiлий на руки Hyp Алi.
Старий Хюсам, власник ювелiрної майстернi, що заховалась у темнiй
вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цiєї фатальної ночi.
Розтривожили його сльози вiрної дружини Нафiси, зануртували свої думи -
невтiшнi й тривожнi.
Не знав, що дiється по той бiк Босфору, та певне, - оргiї, банкети,
зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало
обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за довгий вiк Хюсама, а
пам'ятає вiн ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Нi один не дорiс до
нього, нi один не досяг слави великого можновладця.
Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав вiн
бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А їм,
бездiтним, завжди давали з сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз
чужих країн. Нафiса любила їх, приймакiв, - отак, як люблять сусiдських
дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав їх турецької мови i корана, а сам не
раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну
матiр? I вiддавали їх у яничарський корпус без болю, i забували про них,
як забувають про сусiдських дiтей.
А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з
Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi
[41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують їм Алiма -
в заплату за багатьох добре вихованих воїнiв. Ридала Нафiса - чей
заслужила вона в султана довгими роками безплатної працi на право мати
сина. Адже вiн один-єдиний з усiх називав її матiр'ю. Зм'як ода-башi,
дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам.
Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним
носом; загорiлись в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес
ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обнявши на прощання
названих батькiв, зник iз їхнiх очей назавжди.
Сказав тодi Хюсам: "Людина має одну матiр або не має жодної". Та не
заспокоїли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день
ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не виходив до неї
Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цiлий
день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що
загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за
приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував
жiночi каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора
вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж друзями в кайданах лiпше
бути, анiж в саду сидiти з чужаками". Розсипались на столику рiдкiснi
перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони вже тут,
дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його
товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого
колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки
вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано
похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом дiлося в людей
зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв
Сулеймана спроваджували з Персiї й Аравiї найкращих майстрiв, австрiєць
Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками,
караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель,
порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангала [43] ставали витвором вiчної
краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi
дбають тiльки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного?
Адже коли жiнка перестає дбати про рум'янцi i убори, коли починає
труситись над кожним алтином i держить їх замкненими в шкатулцi, а сама
ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старiється...
Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових
медресе [44] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж
золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше
зубожiлими заїмами й тiмарiотами [45], що не витримали податкiв,
яничарської сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки
бандитами, монастирi дармоїдами-дервiшами, а яничарськi полки
грабiжниками. Адже коли мати стає байдужою до дiтей i внукiв, значить -
постарiла вона i збирається в дорогу на той свiт. Що трапилося з
Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула
невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiє до того, що було
окрасою її молодостi?
А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов до своєї батькiвщини?
Хюсам добре пам'ятає колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний
саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi - свiт заряснiв перед нею
червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню
гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi
галери, величнi башти, стрункi мiнарети. I ти, горбата тварино, що стоїш
непорушно пiд горою, теж чарiвна!
Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в
обвислi губи, i тут схопилася мати, скрикнула:
- Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на неї мати, Марiя ж
стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? - сказала, та раптом
поникла i мовчки заговорила до худобини:
"Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став
горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребет, i ярмо вигнуло шию?
Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу
напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись їй нiколи, i
хребту не зростись нiколи геж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi
туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазяїновi у вiчi,
але нiколи не перестанеш нести його мiшки... Яка бiда примусила тебе
впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою
ганьбу, поки не вигинемо".
Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де
вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога
чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.
Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона
прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру,
монастирська куховарка i наложниця. А дочка - та красунею стане, i за неї
великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.
Сказав дервiш:
- Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такiє. Ступаючи на цю стезю, ти
заодно ступаєш на шлях приближения до бога.
На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп'янок
пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки
тягнулися високi кам'янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.
Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марiї, i вона, як заворожене
зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.
Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя,
ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи їх у сутiнне
примiщення мечетi. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до
середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями [27], i,
затамувавши подих, придивлялася крiзь решiтку до того, що робилося внизу.
Судорожно стискала Мальву за руку.
Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло.
Останнiм увiйшов шейх [28] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу
шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два
послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами,
завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а
тодi шейх затягнув:
- Ви побачите бога-творця в останнiй день суду лице в лице так, як
бачите тепер подiбних вам. Всi, хто поклониться iдолам, замiсть iстинного
бога, будуть скинутi в полум'я вiчне.
Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотику до
кожної зернини всi кричали голосно "аллах!".
Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано
пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в зал i вже не вiдводила погляду вiд
дервiшiв. Слово "аллах" повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на
довгiй вервицi, безнастанно билося у вухах, гiпнотизувало, i здавалося, що
нiчого в свiтi не iснує, крiм цього слова. А коли мусульманський бог був
уже прославлений дев'яносто дев'ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали
своє божевiльне радiння - зикр, їм мало було зерен на чотках, вони
кричали, називаючи iм'я аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали
на кам'яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi.
Марiя лячно глянула на дочку, кинулась до неї, щоб винести її геть з
цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у
сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться її губи. Склавши
молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..."
Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що трапилось у цю хвилину: дочку
не злякав зикр дервiшiв, а заворожив; дитина увiрувала в того аллаха, який
заповнив тут весь її свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче
знати, яка вiра була в її батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути
щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала, що це трапиться,
коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз.
Та в передсiннi зупинив її Мурах-баба.
- Ти куди тепер? - прохрипiв. Вiн схопив правицi Марiї i Мальви, пiдвiв
їх угору. - Повторюйте обидвi за мною, чуєш... Во iм'я бога милосердного,
милостивого. Слава аллаховi, пановi свiтiв...
Рука Марiї безвiльно опустилася, а дочка... тримала набожно пiднятi два
пальцi вгору i пошепки повторювала за монахом:
- Слава аллаховi... царевi дня суду... Воiстину тобi ми поклоняємося...
веди нас прямою дорогою....
Мурах-баба зiрвав iз Марiїної шиї хрестик i владно наказав:
- Топчи ногами!
Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та
потоптала.
- Тепер iдiть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмiєш не прийти сюди
на кожне ранiшнє i вечiрнє богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк
свiй скоротаєш у тiмархане [29] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не
вiрить єдинiй правдi на землi.
Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула:
- Прости мене, мiй боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости...
I закам'янiла, - Мальва, звiвши руки до неба, молилася:
- Воiстину тобi ми поклоняємося i в тебе просимо допомоги, веди нас
прямою дорогою...
Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом
мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом
невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру,
каратися за неї, топтати її i родити вороговi здорової кровi лицарiв.
Так природно...
Свiнула думка в Марiї - втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут
страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповзає в душi людей, засмоктує:
ще день, ще година, хвилина - i вже несила буде вирватися повiк.
День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце
сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт,
шаль зсунулась їй на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним
надбрiв'ям, розхристалось передчасно посивiле волосся.
- Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? - спотикалася, пiдбiгаючи за
матiр'ю, Мальва. - Я хочу їсти, хочу до хати. - Сльози стiкали по
запилених смаглих щiчках, залишаючи бруднi слiди.
Марiя згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна
буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть євреї i караїми.
Тiльки ж вечорiє вже.
- Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо їсти. Вони вже наближалися до
ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком,
реготом обступили їх, закидали грудками землi, камiнцями.
- Джаври, джаври, джаври [30], - верещали вони.
Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву
грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не вгаваючи
кричали слово "джаври".
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд
свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдмаш ляснула
одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi
загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватись закритi яшмаками [31]
голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" [32], вимахуючи
погрозливо руками, i вгамувались аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися
в тiснiй бiчнiй вуличцi.
Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке "гяур". Треба
було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго
стало б? Перший азан i - не вклякни на вулицi - знову презирство, перше
слово дитини не по-татарськи - знову камiння i ганьба. Що робити?
Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi
вiрменської церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала.
Вiйнуло на неї далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони на
Українi, сипле гомiн росу на степ, м'якне тирса, i соняшники опускають
голови до молитви...
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час
назад, лебедiла крiзь сльози:
- Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу...
Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте
теленькання дзвону, з заздрiстю, подивом i боязню дивилася на людей, що не
боялися йти на його поклик.
Скiльки їх у Кафi? Чи є в них дiти? Що їдять? Як живуть серед вiчного
приниження i знущань, яких вона зазнала тiльки що? На що надiються цi
люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасiння нiколи не
настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо - християни. А
все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.
I Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них
не дiйдеш.
- Я не хочу бути джавром, мамо...
- Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка.
- Яка мусульманка?
- Дiзнаєшся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову!
- Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це
камiнням?
- Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх
вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiєї страшної землi.
Дiйшли до самої церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась
жiнка привiтно посмiхнулася до Марiї. Була одна мить, коли Марiя хотiла
ринутись до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна
мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам'ятi
повз потоптаний хрест i її совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з
переяславським полковником Iлляшем Караїмовичем на чолi, якi прийняли
шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. Їх називав Самiйло яничарами, та
вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло
своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед
польськими бунчуками? Смерть собi, а сiм'ї - неволю.
- Дивися, Мальво, - сказала Марiя, пiдвiвши голову. - Дивися i
запам'ятай: це божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як
виростеш, мусиш її пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з
тобою по-бусурманськи.
Мальва, втомлена i голодна, спала, опустивши голiвку на материне плече.
- Тепер ходiм до Мураха-баби на вечiрнє богослужiння, доню. Ходiмо
послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас.
Iшла Марiя, смиренна, скорена, зi зсутуленим сумлiнням. Загорнула
обличчя шаллю i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й
голосно про щось гомонiли, на яничар, якi збирались на площi бiля мечетi i
кричали:
- Слава султановi султанiв Iбрагiмовi!
Марiю нiщо на свiтi не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори
монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, трапилась у бусурманiв якась
велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного
викрику "аллах" зривалися з мiсць i верещали:
"Свiтло очей наших султан Iбрагiм!", а пiсля вiдправи загримiли в
барабани, запищали на флейтах.
"Нового iдола собi обрали i радiють", - подумала i зiйшла вниз,
байдужа, втомлена, виснажена.
На подвiр'ї стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим
задоволенням.
- Ашхам хайр олсун [33], - привiтався вiн i повiв Марiю за собою.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
Цей свiт - город: один росте,
другий достигає, а третiй падає.
Схiдна приказка
Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк
огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Iм'я
тридцятилiтнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись
iмена його великих попередникiв.
Магомет Завойовник узяв Константинополь.
Сулейман Пишний покорив Сербiю, Грузiю, Алжiр.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв
текли грошi з державної скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i
нарештi - таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося в кованi
куфри стамбульського семивежного замка Едiкуле.
Фанатичний ворог курцiв i поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що
винищив тисячi непокiрних яничар, i простодушний демократ, до якого на
вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець
стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна i сам полiз на стiну
Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагiї [34]
ринулись за своїм шаленим полководцем - Багдад упав. Переможцi справили
сорокаденну криваву тризну на берегах Тiгру, а на султанськiй чалмi
засвiтився ще один алмаз.
Перський шах Сефi I погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого
року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом
повернувся аж весною. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в
столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята.
Врештi пiвсотнi галер переплили Босфор пiд грiм усiєї артилерiї. На
бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через плече, в
снiжно-бiлiй чалмi в'їжджав у Золотi ворота султан-переможець, з ним -
двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими
килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi
звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливались флейти, з
сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили
церковнi дзвони на Перi i Галатi.
За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi,
весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх - вiд
великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг
iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з
анатолiйського i румелiйського берегiв.
Бiля султана стояли п'ятибунчужний великий вiзир - сивобородий
Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель - глава
духовенства.
- Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею
над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з'єдналась
iз єдиновiрною iмперiєю Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи
стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню
перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, i Астрахань, i
Київ лежатимуть бiля моїх стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах!
Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг,
кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям.
Викрикували "слава" спагiї, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой
понурий погляд Hyp Алi не дозволяв їм радiти з перемоги.
- Великий султане, - пiдступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч
менi, коли забули про це твої уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське
вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за
твою честь i славу.
Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як
вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямiє на Скутарi,
Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султанської ласки в битвах
насправдi героїчних.
Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях
божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився
Амурат.
- Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. - За твоїх
лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi
пропозицiї султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I тому
завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султанської
прислуги ще й проголошувач тостiв?
- День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде твоє
iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися
факели. - Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. - Вiн iз
ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що
насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана
зброєносцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36] Алiм - чорновусий кремезний
слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для
тебе, султане. А спадкоємцi твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати
галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що дає йому
засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а мiг
би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi.
Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алi
султанськi зброєносцi, та в цю мить султан схопився обома руками за живiт
i впав долiлиць на землю.
Зчинився крик, брязнули шаблi, та на скресалися. Яничари обеззброїли
султанську охорону.
Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого
султана, промовив пiвголосом:
- Закiнчилась династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а
слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперiєю.
Наказав своїй прислузi вiднести тiло султана в палац - споряджати для
вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить
натовп, розбiгаючись по мiсту:
- Султан Амурат помер! Султан помер!
Та враз тривожнi вигуки приглушились iншим кличем, що наростав,
ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира:
- Iбрагiма! Iбрагiма!
Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними, злорадними
очима Hyp Алi.
- Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага бiлими зубами. - Чуєш,
кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмiєш пiти проти них?
Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на
престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у
двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i,
забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав:
- Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм
власної вигоди? А будь ти проклята, змiє, вигодувана Урханом!.. [37] О
аллах, Iбрагiм правитиме iмперiєю!
Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки
"Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага
мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможної
посмiшки:
- Непорушнi устої Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя,
на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та
голова, - додав iз погрозою, - що не має влади над своїм язиком, часто
пишається на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софiї.
Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня.
З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi.
- Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан
Iбрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я
сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду
виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи.
Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав
останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династiї, яка пережила себе.
Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував:
"Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все це були пiдданi
Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам.
Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди
шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь спагiїв
- алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидкої їзди Hyp Алi.
- Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав шейхульiслам, та саме в цю
хвилину вiдхилалася портьєра, i в спальню увiйшла жiнка в чорному.
Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до
серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської
печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки.
- О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто, i
блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама
порадила Амуратовi посадити в тюрму Iбрагiма, благословила тепер свого
юродивого сина на трон.
Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки
показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов першим,
а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесiєю пройшли через подвiр'я,
минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцевої
темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим
голосом:
- Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму...
Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i
вiдчинилися зi скреготом дверi.
Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася
до виходу, впала на колiна i проячала:
- Тiльки... тiльки Амурат є i буде повелителем правовiрних, нiхто не
смiє визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя...
Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння:
- Сину мiй, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предкiв.
- Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду!
- Принести тiло Амурата! - наказала валiде.
I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа,
вiн повiрив.
- Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повiтря й впав
зомлiлий на руки Hyp Алi.
Старий Хюсам, власник ювелiрної майстернi, що заховалась у темнiй
вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цiєї фатальної ночi.
Розтривожили його сльози вiрної дружини Нафiси, зануртували свої думи -
невтiшнi й тривожнi.
Не знав, що дiється по той бiк Босфору, та певне, - оргiї, банкети,
зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало
обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за довгий вiк Хюсама, а
пам'ятає вiн ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Нi один не дорiс до
нього, нi один не досяг слави великого можновладця.
Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав вiн
бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А їм,
бездiтним, завжди давали з сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз
чужих країн. Нафiса любила їх, приймакiв, - отак, як люблять сусiдських
дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав їх турецької мови i корана, а сам не
раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну
матiр? I вiддавали їх у яничарський корпус без болю, i забували про них,
як забувають про сусiдських дiтей.
А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з
Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi
[41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують їм Алiма -
в заплату за багатьох добре вихованих воїнiв. Ридала Нафiса - чей
заслужила вона в султана довгими роками безплатної працi на право мати
сина. Адже вiн один-єдиний з усiх називав її матiр'ю. Зм'як ода-башi,
дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам.
Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним
носом; загорiлись в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес
ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обнявши на прощання
названих батькiв, зник iз їхнiх очей назавжди.
Сказав тодi Хюсам: "Людина має одну матiр або не має жодної". Та не
заспокоїли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день
ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не виходив до неї
Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цiлий
день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що
загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за
приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував
жiночi каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора
вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж друзями в кайданах лiпше
бути, анiж в саду сидiти з чужаками". Розсипались на столику рiдкiснi
перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони вже тут,
дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його
товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого
колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки
вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано
похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом дiлося в людей
зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв
Сулеймана спроваджували з Персiї й Аравiї найкращих майстрiв, австрiєць
Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками,
караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель,
порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангала [43] ставали витвором вiчної
краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi
дбають тiльки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного?
Адже коли жiнка перестає дбати про рум'янцi i убори, коли починає
труситись над кожним алтином i держить їх замкненими в шкатулцi, а сама
ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старiється...
Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових
медресе [44] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж
золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше
зубожiлими заїмами й тiмарiотами [45], що не витримали податкiв,
яничарської сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки
бандитами, монастирi дармоїдами-дервiшами, а яничарськi полки
грабiжниками. Адже коли мати стає байдужою до дiтей i внукiв, значить -
постарiла вона i збирається в дорогу на той свiт. Що трапилося з
Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула
невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужiє до того, що було
окрасою її молодостi?
А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов до своєї батькiвщини?
Хюсам добре пам'ятає колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний