Iваничук Р.. Мальви

"Якщо хочеш, залишайся в нас".
Подумав Газi Мансур, згадав свiй сад, горiх, пiд яким завжди
вiдпочивав, i похитав головою:
"Не хочу вмирати в чужому краю".
Глянув на небо i почав просити в аллаха, щоб допомiг йому вернутися в
Крим. "Якщо помру по дорозi, хай хоч мої костi вiдвезуть додому".
Вiдстав Газi Мансур вiд каравану i почув, що вмирає. Молився, аби хтось
надiйшов, вiн вiддасть першому стрiчному всi грошi i попросить, щоб
похоронив його в Криму. А тим часом араби напали на караван, усiх
перерiзали i поскакали на конях дорогою. "О слава аллаху, люди йдуть", -
подумав старий. I коли до нього пiдбiг араб iз ятаганом, вiн сказав,
простягаючи мiшечок з пiастрами:
"Спасибi тобi, ти остання людина, яку аллах послав менi перед смертю.
Як умру, вiдвези мої костi в Крим i закопай у саду... "Пiд горiхом", -
думала голова, коли скотилася додолу".
Минув байрам, усi ходжi повернулися з Мекки, лише Газi Мансур не
повернувся. "Певно, вмер по дорозi", - сказали сусiди. Прийшла осiнь. Один
хлопчик, зриваючи горiхи з Мансурового дерева, згадав старого: добрий був
чоловiк, завжди давав йому горiхiв. Коли бачить, хтось iде по саду без
голови, а голову тримає пiд пахвою. Пiзнав хлопчик Газi Мансура по одежi,
скрикнув i впав без тями на землю. Збiглися сусiди, дивляться - мезарташ
[114] стоїть.
Таке розповiдають старi люди, коли в п'ятницю йдуть на могилу Газi
Мансура бiля Чуфут-кале. Може, й правду говорять, бо коли людина любить
свiй край, неодмiнно вернеться додому. Тiльки треба дуже любити, щоб аж
принести свою голову пiд пахвою. А в нас був такий...
- I мама в мене така, - мовила тихо Мальва. - Вона так само несла б
свою голову на Україну... Отаман iз болем глянув на засмучену дiвчину.
- А ти... ти не хочеш у свiй край?
- Я... А де вiн? У мене нема рiдного краю...
- Гм... Буває й таке - мiцно приростеш до чужого. А буває й iнакше.
Несподiвано, хто зна й звiдки, зашпигає пекуча туга, затруїть серце, i рай
тодi стає немилий, i рiдна ворона краще спiває, нiж чужий соловей...
Колись давно потрапив молодий ногайський ханич Орак-батир у руський полон.
Пошанували руси його мужнiсть i красу, дали землi й золота i найкращу
дiвчину за дружину. Зачарували юного богатиря руськi лiси, i красуня, i
багатство - забув вiн про рiдний край. Десять рокiв прожив Орак-батир,
захмелений щастям, п'ятеро дiток народилося в нього, i доживав би вiн,
певно, вiку на чужинi, якби не... Нi з того нi з сього почав прислухатися
до шуму вiтру, i все йому в тому шумi вчувався знайомий шелест ковили... А
потiм чув його всюди: в диханнi дiтей, в шепотi коханої, в плюскотi рiчок.
Сохнути став Орак-батир, туга висмоктувала душу, признався дружинi, що
йому долягає. Побачила жiнка, що сяк чи так не буде мати його для себе, а
що розумною була, то провела його аж до степiв. Обiцяв, що вернеться, але
не вернувся. Та любов була сильнiшою...
Щось дивне сталося з Мальвою пiсля цiєї казки. Ходила засмучена, не
по-дитячому задумана, i не мiг здогадатися Юсуф, чи то затужила, як
Орак-батир, чи карається вiд того, що та туга д' нiй не приходить.
А одного ранку Мальва зникла. Довго ламав собi голову отаман, що могло
трапитися, i вирiшив почекати до вечора. Ввечерi пошле Ахмета до Марiї -
куди ж iще могла дiтися дiвчина?
Мальва не йшла - бiгла знайомими стежками до Еклiзi-буруну. Всi цi днi
наслуховувала, чи не шепче їй щось вiтер, але що нашепче, коли вона не
може нiчого пригадати - що там було, на тiй Українi. А хотiлося затужити,
заздрила матерi, Орак-батиревi, Газi Мансурову i почувалася в чомусь
гiршою вiд них, в чомусь винною. Вона мусить бачити ту Україну, а з
Еклiзi-буруну, певно, видно весь свiт, шпиль же такий високий! I тодi
прийде бажана туга...
Задихаючись вiд утоми, Мальва дряпалася по крутих приступах, збивала
колiна, не зупинялася. Шпиль високий, неприступний, але таки добралась до
вершини.
Вглядалась у далечiнь до болю в очах, та не було видно нiде нiякої
України. Довкола - тiльки гори, i в долинi жовтий татарський степ. Нема її
нiде, то мамина вигадка, то мамина казка. Така ж, як Юсуфова про
Орак-батира.
Розчарована, наче обкрадена, верталась Мальва до уруш-коша i тремтiла
вiд страху перед гнiвом отамана. Обережно пiдходила, серце калатало в
грудях: сидить бiля вогнища Юсуф i - слава аллаху - ще якийсь чоловiк бiля
нього. Може, при чужому не сваритиме. Пiдступила i сторопiла: поруч iз
отаманом сидiв той самий довгобородий чоловiк, що зустрiвся їм у Кафi, той
самий-чарiвник, який недавно приходив до неї увi снi. На Мальву нiхто не
звертав увагу.
- Я покидаю Крим, Юсуфе, - вiв меддах Омар. - За цей рiк я сходив його
вздовж i впоперек. Благодатний твiй край, хоч i посуха нинi його мучить.
Не загине вiн, якщо матиме доброго керманича. Хай розквiтає з калямом...
Вертаюся в Туреччину. Вона сьогоднi вмирає з канчуком в руках. Правителi
роз'їдають її, мов плющ пишну, чинару. Та дiзнався я, що знову
заворушилися кизилбашi, тож затеплилась надiя в моєму серцi. А може, таки
не пропаде мiй народ, їх, червоноголових лицарiв, називають злодiями,
проклинають у мечетях, звинувачують у змовi з персами, щоб знецiнити в
очах людей, їм нинi дають притулок тiльки вiльнi кочовi юрюки, i туди
тягнуться з книгами софти, вигнанi з медресе. Дух Кара-Язиджi,
Календер-оглу [115] не вмер. Я повинен бути там.
Меддах Омар замовк. Довго дивився у вогнище, а Юсуф скоса глянув на
Мальву i не сказав нiчого. Омар повернув голову i побачив дiвчину. А
Мальвi здалося, що сон триває, що вона може висловити ще одне бажання. Але
яке, яке?..
Просвiтлiли Омаровi очi, вiн упiзнав злиденну колись дiвчинку, тепер
розквiтлу, розкiшну, тiльки стурбовану чимось.
- Кажу ще раз: воiстину великий аллах! Як ти тут опинилася, дитино? Я
вiрив, що.ви знайдете добрих людей. А вам iз мамою пощастило. Слухай мого
друга Юсуфа, вiн тебе добра навчить. - Омар пригорнув до себе Мальву i вже
по-дитячому заговорив до неї: - I не ходи понад урвища i не заглядай в
Бiнь-баш-кобу, бо там витають душi тих, хто прагне праведної помсти. А
праведна помста часто теж проливає невинну кров. Такий уже свiт, дитино.
- Чиї ж там душi, дiдусю? - тривожно запитала Мальва.
- Хiба Юсуф не розповiдав тобi? Це сталося не так давно, нiхто ще й
добрехати не встиг. Рокiв з п'ятнадцять тому козаки допомагали татарам
воювати проти туркiв. Козацький гетьман Дорош вивiв на Альму шiсть тисяч
степових лицарiв проти татарського зрадника Кантемира-мурзи. Та нерiвнi
були сили. П'ять тисяч козакiв полягли разом iз гетьманом над рiкою, а
одна тисяча вiдступила в гори i заховалася в цiй просторiй печерi. Догнав
їх тут Кантемир-мурза, оточив печеру i наказав виходити. Та не вийшли
козаки. Тодi мурза сказав закласти вхiд до печери хмизом i запалити, щоб
викурити їх, як борсукiв. Але i цього не злякалися. Всi до останнього
загинули, а не здалися, в неволю.
Широко розплющенi синi очi Мальви палали здивуванням i захопленням.
Спитала:
- Вони такi вiдважнi - отi козаки?
- Мужнiй той, хто знає, за що бореться. Тiльки зрадники стають
боягузами, дитино... Але ти не ходи до тiєї печери. Там гори кiсток, там
страшно.
Меддах Омар попрощався i подався вниз. Юсуф i Мальва мовчки посидiли за
вогнищем до вечора.
Минало лiто. Марiя з Мальвою заробили в Юсуфа стiльки сиру i масла, що
донести його не змогли б. Ахмет нав'ючив їхнiм добром коня, i подались
вони утрьох до Мангуша. Марiя була щаслива - тепер якось перезимують.
Трохи турбувала її Мальва. Пiдросла, змiцнiла, та надто мовчазною стала.
Запримiтила теж мати гарячi очi Ахмета, якими вiн раз у раз позирає на
дiвчину. Ба, отой невловимий дiвочий смуток завжди приходить тодi, коли
серце вже чогось прагне, а чого - сказати не може. I Марiя благала бога,
щоб допомiг швидше заробити грошi, бо вiдтак може бути пiзно.
Мальвi жаль було гiр, ватрища, овечого запаху, казок i безнастанного
погейкування та спiву Ахмета. I засмучувала думка, що нiколи вже, можливо,
не видряпається на Еклiзi-бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де
народилася, нiколи бiльше не посидить бiля входу до страшної печери, де
загинуло тисячу козакiв з тої маминої України, бiльше не уявить собi
лицарiв, якi гинуть, щоб не потрапити в неволю. Все це забудеться, як
казки Юсуфа i святого старця.
Над рiкою Бодраком Ахмет розв'ючив коня, подав Марiї її зароблене
добро.
- Спасибi, Ахмете, - промовила Марiя, але парубок не чув. Вiн стояв iз
опущеними руками i дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає
хлопець. Мальва бентежилася вiд цього погляду, вiдступала боком до мами.
Раптом Ахмет вихопив ножа, i поки встигла скрикнути перелякана мати,
поки зрозумiла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дiвочого волосся
залишився в його кулацi, Ахмет скочив на коня i закопотiв долиною,
ховаючись за хмарою куряви.



РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Цей свiт - корабель, в якому розум -
вiтрило, а думка - кермо.
Схiдна приказка

Шляхом вiд Бахчисарая до Ак-мечетi гнав вершник шаленим галопом. Кiнь
збивав куряву некованими копитами, пiна клоччям вилiтала з-пiд вудил i
хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершниковi. Бараняча кучма зсунулася на
очi, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осiннiй вiтер
шарпав її, намагаючись зiрвати з петлi. Вже недалеко: попереду показалися
пологi хребти, що набiгли один на одного, наче випущенi в череду бики, пiд
лисими хребтами забiлiли будинки резиденцiї калги-султана. Враз гонець
рiзко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледiвся в далину: по
дорозi неквапно наближався невеликий кiнний вiддiл. Два вершники - один на
буланому, другий на бiлому в яблуках арабському конi - їхали попереду, за
ними йшов слiдом загiн сейменiв.
Гонець зрозумiв: калга-султан Iслам-Гiрей вирушив до столицi на
засiдання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустрiч калзi. Спинив
змиленого коня на краю дороги, спiшився i пiдiйшов до найвищого тепер у
краю сановника.
- Що скажеш? - спитав Iслам-Гiрей.
Гонець пiдвiв очi, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних
людей: калга з суворим поглядом чорних очей i не менш могутнiй вiд нього -
вузькоокий, з приплюснутим i схованим у рiдку бороду обличчям аталик [116]
Iслам-Гiрея Сефер Газi.
- Хай милує мене аллах вiд твого гнiву, високий ханський достойнику, за
чорну вiсть, яку я тобi принiс. Сонце сонць, уста аллаха, могутнiй хан
Бегадир-Гiрей учора вранцi в Гезлевi...
Iслам-Гiрей не зрушив нi одним мускулом лиця, тiльки сiпнулася гостра з
роздвоїною борода; повiки Сефера Газi звузилися, i крiзь щiлини, схожi на
слiди вiд прорiзу осокою, блиснули бистрi зiницi. Вiн повiльно повернув
голову до Iслама, калга-султан притиснув руку до грудей i процiдив крiзь
стиснутi губи:
- Могутнiй наш предок Чiнгiз на горло карав вiстунiв горя. Геть з
дороги! - гукнув на переляканого гiнця i вперiщив нагайкою коня.
Iслам-Гiрей намагався весь час триматися попереду Сефера Газi, не
бажаючи зустрiчатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель дивиться
тепер в його потилицю i вгадує всi мислi, що рояться в головi калги, -
першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що подiлиться своїми
думками з аталиком як не сьогоднi, то завтра, - але тепер, коли кожна
секунда важила не бiльше i не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли
серце калатало в грудях одне тiльки: "Нарештi, нарештi, нарештi!", коли
очi жарiли жадобою i тривогою, вiн не хотiв заглядати у вузькi прорiзи
повiк Сефера Газi, якi завжди вiдкривалися тодi, коли Iслам потребував
поради.
Що - "нарештi"? Вiн чекав смертi свого старшого брата? Так, чекав. Якщо
б Бегадир не помер учора, Iслам сьогоднi на банкетi сам вiдправив би його
у той дивний свiт, де цвiтуть сади i течуть рiки... Бездарний слинявий
вiршомаз i боягуз - скiльки лицарiв погубив марно пiд Азовом, i все лише
для того, щоб нi на штрих не зрушитися з компасного кола послуху
султановi.
"Не зрушитися з компасного кола послуху султановi, - вистукували копита
по камiннях, - не зрушитися з компасного кола послуху Iбрагiмовi,
придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Iслам-Гiрей, присягну, присягну,
присягну, це добре, що в Стамбулi Iбрагiм, Iбрагiм, Iбрагiм..."
Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить - це трон, аби тiльки не спiткнувся
кiнь...
Сефер Газi витримав час, поки вгамується буря в душi шаленого Iслама,
потiм порiвнявся з ним, сказав:
- Гарячий розум - виграш у бою. Холодний розум - перемога в полiтицi.
Сповiльни свiй крок, Iсламе. Там, попереду, не ворожi обози i не жерла
гармат. Там снується павутина змов та iнтриг, там уже закишiли змiї
пiдступностi й злоби. Мечем не вiзьмеш їх, а тiльки гнучкою мислю.
Сефер Газi розтулив повiки.
- Що ти вирiшив робити, Iсламе?
- Сьогоднi їду в Стамбул.
- Не гоже думаєш. Чи слiд вождевi йти попереду вiйська й першому
приймати на себе ворожi стрiли? А якщо вiн прийме тебе за посланця вiд
твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смертi хана?
Сефер повернув коня влiво, i подався почет калги-султана понад Бодраком
землями яшлавського бея.
- Не потрiбен нам сьогоднi парадний в'їзд, - продовжував з незворушним
спокоєм Сефер Газi. - Ще маємо час. Нам краще непомiтно, ущелиною зайти в
Ашлама-сарай i почекати там вiрного тобi молодшого брата нурредина
Крим-Гiрея. Шли гiнця в Качу i подумай про подарунки Iбрагiмовi.
За хвилину один з сейменiв скакав через бiасальськi верхи до резиденцiї
нурредина, а Iслам з Сефером Газi поволi їхали попри вапняковi скелi
Бакла.
- Ми на землях Яшлава, - порушив мовчанку аталик. - Приказка каже, що
там, де ступить копито ханського коня, - те ханське. Та це далеко не так.
Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансури, Шiрiни. Тi сильнi.
Позаду тебе ступає сотня капику-лу - дверних рабiв твоїх, сейменiв. Хановi
треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над
цим, Iсламе?
Iслам-Гiрей оглянувся назад. Його улюбленець - хоробрий бiлочубий
Селiм, якого вiн купив у старої циганки в Салачику, їхав на конi в першому
рядi воїнiв i не зводив вiдданих очей з калги-султана.
- Зрадливi беї не будуть моєю опорою, - шорстко вiдповiв Iслам. - Маю
здесятковане пiд Азовом вiйсько, та його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарi
будуть моїми обома руками!
Помовчав Сефер Газi. Йому сподобалась вiдповiдь, бо сам вiв свiй рiд з
капи-кулу i ненавидiв беїв. Але знав: без них хановi не обiйтися. Не
прихилить до себе - при першiй нагодi зрадять хана. Тому промовчав.
Обiгнули бiлу скелю Бакла, в'їхали в довгу ущелину Ашлама-дере,
стиснуту з обох бокiв прямовисними кручами. В долинi, бiля Салачика,
червонiли дахи лiтнього ханського палацу.
- Ти був тут не раз, Iсламе, - заговорив Сефер Газi, - а, напевно,
нiколи не придивлявся до отої дивовижної скелi, що височить справа. Ану
приглянься добре, що бачиш?
Iслам-Гiрей пiдвiв голову. Справдi, дотепер не помiчав: iз урвища
звисав велетенський камiнь, обмитий вiтрами, вiн уже надколовся зверху i
погрожував загородити вузький прохiд. Iслам зупинився здивований. Зi скелi
дивилась на степовий Крим кам'яна подоба володаря. Груди i руки закованi
латами, жорстоке монгольське обличчя владно i грiзно вип'ялося вперед,
поривчастiсть, гордiсть i смiливiсть рисувалися на кам'янiй статуї.
Здавалося - ось зараз простягнеться рука i тисячi сонних номадiв помчать
туди, куди вкаже жест вождя.
- Це ти, Iсламе, - такий, як є.
Вдоволена усмiшка пробiгла по костистому обличчi калги-султана,
блиснула двома пучками свiтла в темних очах. Конi йшли, Iслам не вiдривав
погляду вiд кам'яної подоби володаря, а вона що крок, то мiняла свiй
вигляд, лагiднiшала, розпливалась i, врештi, злилася з пласкою скелею.
- Тепер оглянься, - мовив Сефер, коли минули скалу. - Подивися з цього
боку на той самий камiнь. Що бачиш?
Iслам оглянувся. Над урвище виповз велетенський тритон iз хитрою
головою сфiнкса, причаївшись перед хижим стрибком.
- Це ти, Iсламе, такий, яким теж мусиш бути. Ти побачив два боки однiєї
й тiєї ж сутi - влади. Смiливiсть i владнiсть у тебе є, хитростi повинен
навчитися. А коли нi, то станеш невиразним, як оця подоба, коли на неї
дивитися спереду. Або ж - як твiй нефортунний брат Бегадир-хан. Тiльки
пам'ятай, сфiнкс не повинен бути дужчим за лицаря, бо тодi перехитриш сам
себе.
- Мудрий єси, мiй учителю, - промовив зворушено Iслам-Гiрей. - Ти є
моїм другим обличчям, я ще не знайшов його в собi. I дай нам аллах удачi -
будеш моїм першим вiзиром.
Стулились повiки розумного старця, знову його обличчя закрилося
зморшками, Iслам не мiг би вгадати: радий аталик iз такої перспективи чи в
душi iронiчно насмiхається з недосвiдченого ханича?
I тут згадалася Iсламовi красуня-циганка, яку вiн мав покликати тодi,
коли почне вирiшувати сам свою долю. Покликати, щоб побажала щастя. Тепер
настав той час. Нинi в лiтньому ханському палацi єгипетська чарiвниця
ощасливить його.
- Селiм! - збуджено вигукнув Iслам, i синьоокий сеймен вихором
прискочив до калги. - Ти не хочеш завiтати до своїх у Салачик?
Юнак звiсив голову, не вiдповiв. Нахмурився Iслам. Це вперше Селiм не
виявляє бажання виконати наказ.
- Ти в мене батько i родина, - сказав Селiм. - А бiльше нiкого я не
знаю.
- Справжнiй капи-кулу! - Iслам вдоволено плеснув Селiма по широкому
плечi. - То слухай, що я тобi наказую: скачи в Салачик i знайди менi ту
циганку-красуню, в якої очi свiтяться вогнем, а стан гнучкiший вiд лози...
- Калга-султан раптом замовк, вiн помiтив струнку дiвочу постать у
червоному сарафанi, що вийшла з-за гори на стежку. - Постiй, може, це
вона. Добрi джини самi ведуть до мене вiщунiв мого щастя. Їдь їй назустрiч
i привези сюди! Тiльки негайно!
Сефер Газi поблажливо всмiхнувся.
За хвилину Селiм повернувся, тримаючи в сiдлi на смерть перелякану
дiвчину.
Це не була циганка. Зовсiм юна красуня, ще дитина, дивилася на Iслама
великими синiми очима, страх спливав з її обличчя, вона прикипала поглядом
до лицаря в голубому кафтанi, наче впiзнавала його; в Iслама дивно,
по-юнацьки, стиснулося серце - вiн ще не зустрiчав такої свiжої краси, i
вмить забув про єгипетську чарiвницю, з якою тiльки що бажав провести нiч.
- Хто ти така, дiвчино? - тихо мовив Iслам, пiд'їжджаючи ближче. - Не
бiйся, зла тобi нiхто не заподiє. Хто ти i звiдки йдеш?
- Я - Мальва з Мангуша. Мама послала в Салачик за...
- То й видно, що ти не циганка: очi в тебе голубi, як у мого Селiма, i
сказав би я - брат iз сестрою зустрiлися, якби не твоє чорне, мов гебан,
волосся. Скiльки рокiв тобi?
- Дванадцятий...
- Красива ти, - блиснули очi в Iслам-Гiрея. Вiд цього погляду обдало
Мальву спекою, i їй стало так гаряче, як тодi, увi снi, коли вода
чарiвника обмивала її тiло. Мов заворожена, вона сповзла з Селiмового коня
i пiдступила до Iслама.
- Ти знаєш, хто я, дiвчино?
- Знаю... Ти - хан.
Широко вiдкрились в Сефера Газi очi, рвучко нагнувся Iслам-Гiрей,
пiдхопив рукою дiвчину за стан i поцiлував її в щоку.
- Устами дитини глаголе правда, - сказав аталик. - Не гайся, Iсламе,
вдержати ворожбу платою. Бо сказано: до котла розуму потрiбен ще й черпак
щастя.
- О, плата буде тобi, дiвчино, велика, якщо ти захочеш її колись узяти.
- Iслам пiдвiв обидвi руки до неба. - Свiдком аллах, якщо я стану ханом,
то ти будеш третьою, але першою дружиною Iслам-Гiрея. Я знайду тебе в
Мангушi, Селiме, вiдвези її до самого села.
В цю мить почувся густий стукiт копит в ущелинi. З Бахчисарая мчали
чотири вершники, i серед них упiзнав Iслам нурредина Крим-Гiрея.
Юний ханич зупинив коня, крикнув:
- Мухаммед ще вчора вiдправив послання в Стамбул!
- Прокляття!
Заскреготали вудила по кiнських зубах, здибився рисак на заднi ноги,
закричав Iслам:
- В Ашлама-сарай! - I перший рвонув галопом по вузькiй стежцi ущелини.


У Золотому Розi щодня розвантажувались галери. З Європи i Африки
привозили дiвчат-полонянок для розпусного султана, купцi з рiзних країн
постачали гарем парчею, шовками, кисеею [117], набивали золотом табiвки i
верталися додому, задоволенi щедрiстю падишаха.
Iбрагiм сьомий день пиячив на радощах: черкеска Тургана народила йому
сина Магомета.
З-пiд Азова поверталися розбитi полки.
Великий вiзир Аззем-паша чекав султанського гнiву: Азов вистояв. Вiн
сам не мiг збагнути, як могла втриматися невелика фортеця перед такою
незлiченною турецько-татарською силою. Донецькi козаки пiд командою
отамана Наума Васильєва поклали пiд Азовом майже сiмдесят тисяч туркiв i
татар.
Захмелений султан не викликав вiзира, вiн почувався в безпецi: утроiв
охорону палацу, тисячi найманих шпигунiв розiслав по столицi, Азов же десь
надто далеко.
Аззем-паша сам попросився до султана на прийом. Адже вiйну програно,
треба вирiшити, що дiяти далi - воювати чи миритися.
Iбрагiм блаженно посмiхався, вiн поманив до себе пальцем вiзира i
показав йому списаний якимись чудернацькими кривими лiнiями пергамент.
- Дивися сюди, безголовий вiзирю, - тицяв султан пальцем на малюнок. -
Яке це щастя, що великий аллах послав вам мудрого падишаха. Ви рiк стояли
пiд Азовом, i нi одна бараняча голова не могла додуматися, з якого боку
його брати. Дивись добре: це карта Прикаспiю i Приазов'я. Бачиш -
Каспiйське море. Сюди увiйде наш флот i пiде Волгою вгору аж до того
мiсця, де Дон впирається у Волгу, наче ти ось лiктем об поруччя крiсла.
Там перекопаємо широкий рiв, через той рiв флот вийде на Дон i попливе
вниз. З тилу, несподiвано, вдаримо на Азов, i з нього залишиться купа
попелу. А тебе призначу адмiралом. Та це ще половина дiла. Велику битву
розпочнемо тут, у Туреччинi. Я вирiжу... - Iбрагiм оскалив зуби, - вирiжу,
вирiжу всiх християн...
Султан п'яно зареготав i хльоснув пергаментом по лицi великого вiзира.
"О аллах! - шепотiв сам до себе Аззем-паша i виривав жмутами волосся з
бороди, повертаючись iз султанського прийому. - Я не хочу, я не можу
бiльше жити! - Проходячи кiмнату катiв, вiн шукав очима капиджiїв, i якби
вони були, просив би, щоб йому вiдтяли голову. - Я не хочу жити.
Божевiльний султан, божевiльний уряд, i я, розумний блазень, виконую волю
безумних злочинцiв!"
Зiгнутий, пониклий, заходив великий вiзир у дверi паша-каписи [118].
Бiля входу його чекали зiгнутi в пояс татарськi посли. Вони просили
благословити Iслам-Гi-рея на кримський престол. Вiзир довго придивлявся до
облич посланцiв i сказав їм таке, що вони знизали плечима, не знаючи, чи
при своєму розумi султанський достойник.
- До кизляр-аги Замбула йдiть. Так, так. Вiн вiдає справами Криму, а я
ж Азовом. - I пiшов, дивно посмiхаючись.
Замбул насправдi вже встиг прийняти послiв вiд Мухаммед-Гiрея.
Скарбниця кизляр-аги поповнилась ще одним мiшком золота, i тепер вiн чекав
лише, коли прокинеться п'яний султан.
Вранцi Iбрагiм довго не мiг второпати, чого хоче вiд нього Замбул.
Стоїть на колiнах i клянчить про якийсь Крим. Крим? Ну, то що? Помер хан?
Помер один, другого призначимо.
Iбрагiмовi хотiлося пити. Це ж так добре - випити i знову впасти в
рожевий хаос марень, а потiм до самого ранку блукати по кiмнатах гарему i
насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов'ю, несилiти вiд
неї i знову пити. Чого вiн так колись боявся, що не зможе керувати
державою? Ось уже третiй рiк вона iснує при ньому, як iснувала, i вiн
тримає її в руках.
Плесне в долонi - i є золото, i є одалiски, i потроєна охорона палацу,
i цiла армiя шпигунiв, якi за добру плату доносять, хто бунтує проти
султана. А тодi тiльки голови - чах, чах, чах!
- Чого ти хочеш, Замбуле? - спитав роздратовано.
- Султане, до твоєї високостi прибув iз Криму ниций раб нурредин
Крим-Гiрей. Вiн хоче просити в тебе, володаря слави i величностi, щоб ти
затвердив його брата Iслама на кримський престол.
- Я прийму його, коли бог просвiтить мiй розум непомильним рiшенням, -
вiдповiв Iбрагiм улюбленою фразою i дав знак Замбуловi, що розмову
закiнчено.
Але кизляр-ага не пiдводився з колiн.
- Воля твоя, султане, та хай буде тобi вiдомо, що Iслам-Прей ще при
хановi Джанiбеку потрапив до гяурiв i сiм рокiв перебував у почесному
полонi в найзапеклiшого ворога Порти - польського короля, де навчився
змiїної хитростi i лукавства.
- Вiн боягуз?
- О нi, вiн смiливий, як барс, це...
- То хай буде Iслам-Прей ханом, - несподiвано для Замбула вирiшив
султан. - Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, - через Каспiй, Волгу
i Дон.
- Азов буде твоїм i без нього, - переконував Замбул. - Твiй неосяжний
розум змiшає з чорною землею гяурську фортецю. А Iслам, хай буде тобi
вiдомо, готує бунт проти тебе.
Iбрагiм схопився на ноги.
- Негайно, зараз запроторити в Дарданелльську фортецю Iслам-Гiрея! -
крикнув Iбрагiм. - I на Крим вислати вiйсько, сто тисяч, двiстi тисяч!
- Не треба вiйська, - заспокоював султана Зам-бул. - А коли повелиш
призначити ханом Мухаммеда, боягузливi татари стануть смиреннiшими, нiж
при Бегадировi.
- Повелiваю, - рiк султан.
За бiлим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тiльки
сивими ребрами бiжать хвилi i тихо хлюпаються об берег.
Фортеця Султанiє - над самою протокою. Бiля фортецi стоять двi
поiржавiлi велетенськi гармати. Ядра, вистрiленi колись iз цих гармат,
пробили вiковiчнi мури Константинополя, i крiзь пробоїни увiйшов до мiста
Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому вiзантiйському
iмператоровi Костянтину Палеологу i погрозити всьому свiтовi своїм мечем.
Тепер грiзнi жерла цих гармат уже не страшнi нiкому. Але вони є. їх ще
не скинули в море, вони свiдчать про колишню войовничу могутнiсть Порти,
хоч нинi стережуть тюрму.
Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червонi шалевi хустки, та
враз кається за свою щедрiсть i швидко хапає їх iз рiнi, залишаючи тiльки
черленi тороки на пiску. Нiч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в
трудному снi - поривчасто, зрiдка.
I так без кiнця: тижнi, мiсяцi, роки... I тiльки, як сон, згадуються
Iслам-Гiреєвi ворожба старої циганки i дитяче пророцтво дiвчинки Мальви.
Немає нiчого...
А молода сила нуртує i бiль визолює душу.
Крим. Iсламовi зрiдка приносять вiстi з батькiвщини. Iнодi запливе в
затоку якась рибацька байдарка - то, гляди, вiрнi переодягненi капикулу.
...Яничарський гарнiзон роз'їхався з Кафи по пiвострову забирати