Страница:
послизнувся. Упав набiк; Але вершник утримався на ньому!
А кiнь все ж пiднявся i помчав вiд вовчого виття. Кiнь добрий,
тарантоватий, справжнiй за-порiзький кiнь.
Перший же кiнь з дороги вилетiв на схил i покотився вниз по схилу. Поки
на завадi не ста-ли кущi. Тут падiння коня i вершника припинилось.
Омелько пiднявся трохи назад по дорозi i плавко по схилу з'-хав до
коня i вершника.
Кiнь лежав на боцi, застрягши копитами в густе пруття лiщини. Вершник
напiвлежав див-но - плечима обпирався на кущi, а розкаря-ченi ноги задер
вгору по схилу.
Гайдук важко дихав, з кута рота стiкала темна кров.
Спираючись на аркебузу однiю рукою, а другою утримуючись за пагони
лiщини, схи-лив-ся i спитав верхiвця.
- То ти, Василю, кажеш, що ти перший помiтив слiди вiд чобiт-кiв iз
пiдкiвками? I тодi всi пiшли по тих слiдах...
-Я... не... Василь,.. а я... Степан... Чого... тобi... тре-ба?!... Я...
разом з ними... не був,.. коли вони по слiду... до Одарки... вдерлись... Я
не чiпав... У мене свох вистача...
- То ти не Т валтував Одарку?
- Гнат... i Сметана i, той,.. молоденький... Я м казав,.. не
чiпайте козачку... По-вер-нуть-ся козаки... i вiдплатять... Вони не
послухали... Смiялись над молоденьким i пiд'-ю-жу-ва-ли.. .його.... Вiн тодi
й почав... Ледащо!.. Кiлька разiв штрикнув i... пшик! Смiху було!..
- I ти смiявся?
- А то?!.. А ти б... не смiявся?..
- Той молоденький тобi про мене розповiдав? - Спитав Омелько,
вiдхиляючи вiдлогу i на-хиляючи сво лице ще ближче до гайдука.
- Нi, нi, нi... Я не той... то вони...
Омелько зняв лижi i притулив х до кущiв. I аркебузу притулив до
лiщини. Майже весь гнот зотлiв, але димок ще курився найтоншою блакитною
змiйкою.
Козак утоптав снiг над самим гайдуком.
- Ну, Степане! Пiдвестися можеш? Спробуй!
- Не знаю...
- Давай, давай!! У мене часу нема!
Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав i вiдпустив руки,
якими вже вче-пив-ся у лiщину.
- Не можу...
- Ну як не можеш, то i не треба...
Омелько висмикнув гайдукову шаблю iз пiхов i, уважно оглянувши ,
кинув у про-вал-ля.
- Що ти робиш??! - Заволав гайдук, деручи нiгтями снiг, трухлу траву i
мерзлу землю.
- Шабля тобi бiльше не потрiбна. I пiстоль не потрiбен..
- Я... я... я жити хочу... Я не старий...
- Хiба ти живеш? Ти ж на людей полюш! Людоде!
Омелько неквапно примiрявся i м'якою пiдошвою татарського чобота.
притис гайдуковi гор-ло.
- Чого ти хрипиш? Не подобаться? - Дуже тихо спитав козак. Та певно,
що гайдук вже йо-го не чув.
Пика панського посiпаки зробилась буряковою, майже чорною. Вiн
за-харчав i стру-сив-ся в судомах. Омелько надавив ще сильнiше на горлянку.
Ще сильнiше. Затрiщали чи то хря-щi горлянки, чи то хребцi ши.
Омелько вiдпустив ногу.
Прислухався. Гайдук не дихав.
Тодi Омелько пiдняв його за ноги i закинув ноги на кущ. I вийшло, що
гайдук завис го-ло-вою вниз межи товстих прутiв лiщини.
Тут кiнь почав сiпатись, намагався звiльнити копита з кущiв. Та дарма.
Омелько проказав слова заговору i миттю штрикнув ножем у велику судину
на ши ко-ня. Кров приснула потужним струменем вниз до корiння лiщини,
паруючи i розтоплюючи не-займаний снiг. Вiд пари роз-пливався гарячий
солодкуватий запах.
Омелько вдяг лижi, пiдхопив аркебузу i драбинкою, драбинкою,
переставляючи лижi од-на по однiй, почав пiдiйматися до шляху.
Кiлька разiв зупинявся i прислухався. Крiм дзвiнких кри-кiв синичок на
вербових па-го-нах нiчого не чув. Навiть Тимко не подавав голосу.
Поки пiднявся на шлях, кiлька разiв озирався на гайдука. Гайдук мiцно
застряг у кущах лi-щини. Головою вниз.
А кiнь шарпався у судомах. I за кожною судомою кущi струшувались, i
гайдук кожного ра-зу все мiцнiше застрявав у пагонах.
Видряпавшись iз яру, Омелько перейшов дорогу. Нiде нiчого не вгледiв i
нiчого не по-чув. Як не придивлявся, як не прислухався.
А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втiкти. Бо нiякого
й натяку на звук кiн-ського чвалу по крижанiй дорозi не було чутно.
Тихо i порожньо навколо.
Тiльки двi чубатi посмiтюшки дрiботiли по твердому насту, наче швидко
пливли по до-ро-зi.
Омелько широкими розмахами крокiв захав за високi i розлогi кущi
рясно шипшини.
Малий просто iз сiдла оббирав здоровеннi багрянi ягоди. I ки-дав х у
торбу з морквою. На малому аж двi торби висiло. хнi шле навхрест
перетинались на сiрiй свитi.
- Ну що - покрiпимось? Бо таганувати нiяк не вийде.Дим зараз далеко
чути. У зеленi, як ото влiтку, вiн не розiйдеться, а вiльно попливе мiж
стовбурами... А головне - зараз скрiзь за нами слiд тягнеться! Просто плюнеш
- i вже видно твiй слiд! Снiг - ра-дiсть, як ти ловиш! Снiг - страшна бiда,
як тебе ловлять!.. Кинь менi пирiжка, щоб я до коня не пiдходив.
- А чого. Батьку?! Ну скажiть менi тамницю!..
- Якби ти був дурненький, я 6 тобi сказав. Але ти, як добре помiзкуш,
сам розгадаш тамницю. Спробуй сам упоратись - ти ж мiй син!
Омелько зловив пирiжок з маком i задоволено захитав головою.
- Добрий пирiжок! А мак же смачний! Не мак, а щирий тобi мед. Спасибi
Парасцi - до-го-дила козаковi!..
Ще з'ли по два добрих пирiжки. А що води та узвару не бу-ло, то
пресмачнi пироги за-ли снiгом!..
Омелько сперся на лiщиновi палицi i прочовгав по черзi ли-жами по
снiгу. Чи добре ков-за-ються, чи не налипа снiг? Та, дяку-вати долi, не
налипав на полози.
Омелько пiдняв послинений палець. I зразу визначив пiвнiчно-захiдний
вiтерець.
- Батьку, я що маю дiяти?
- Головне - дивись на дорогу i прямуй за мною.Та не дуже го-ни коня!
Кiнь може по-слиз-нутись, хоч у нього i чотири ноги, i, не дай Боже, впасти.
I тебе може поранити i сам по-ве-редитись... А те-пер, як ото казали
московськi опришники: "Гойда! Да гойда!"
Батько Омелько сильно вiдштовхнувся палицями, нахилився упе-ред. I
пiшов, пiшов ши-роченними кроками ковзати по снiгу.
Малий напружився, вичекав час i пустив Лиска риссю. Легенький, але
дучий вiтерець по-чав все сильнiше повiвати в спину.
I Лиско зразу заспоковся i весело та слухняно виконував усi посили.
Як вони хали нижнiм шляхом, то Омелько показував на вiдбит-ки копит,
що весь час кру-тились то до одного краю дороги, то до дру-гого. Показував
Омелько на слiди палицями, не обертаючись, щоб не згубити з очей всi
нерiвностi шляху.
Малий зрозумiв, що хоче сказати Батько Омелько - цей гадський Василь
таки добре за-бив-ся, бо шарпав коня то в один бiк, то в дру-гий. А тiкав
назад до мiстечка, пiд захист валiв i гост-рого паколля.
Так вони i поспiшали порожнiм шляхом.
Батько Омелько попереду, нахилившись уперед, сильно вiдштовхую-чись
палицями, швид-ко протягуючи лижi.
За ним на добрiй вiдстанi дрiбною риссю тупотiв Лиско. Ось вони
спустились плавко мiж двох здорових гiр.
Ось враз вiтерець повiяв не в спину, а збоку, а потiм i в лице. I зразу
ж Лиско шар-по-нув-ся, здибився, потiм опустився. I виверта-ючи морду,
козирячи наполоханим оком, пiшов якось боком, боком.
- Тримайся, синку! - Закричав Омелько. - Жени повз мене! Попiд гору,
попiд гору!!!
Ледь утримуючи натягнутий повiд, малий вивернув коня, пустив обабiч
дороги. По гли-бо-кому снiгу, попiд самим крутим урвищем висо-ко заснiжено
гори.
Кiнь шарпався, хрипiв, пряв вухами, роздував нiздрi, зi свистом
втягуючи i видихаючи по-вiтря.
Омелько спинився з другого боку дороги. Чекав, поки малий ви-веде коня
на шлях по-пе-ре-ду нього на пристойну вiдстань.
Коли це сталось, кiнь заспоковся i пiшов короткою риссю. А Омелько
погнав за ним на ли-жах.
Вiтер бiльше не мiнявся. I кiнь остаточно заспоковся.
Ось тодi й докумекав малий - чимось Батько таким себе намас-тив, чого
страшно бо-ять-ся i собаки, i конi. Якесь це чародiйське мастило, бо вiд
його запаху он як полохаються конi, i геть дурiють найбiльшi пси?
Малий обернувся i прокричав:
- Батьку! Я вiдгадав тамницю - вiд вас пахне страхом! Ви себе чимось
страшним на-мастили!
- Ай молодець ти в мене, синку! Таки кебета в тебе козацька! А тепер
уважно дивись - за горою зразу кущi глоду. Завертай праворуч. Побачиш лижву
i по лижвi, по лижвi!
За горою йшло чисте поле. Тiльки праворуч на пагорбах чорнiв липовий
гай, а за ним вже хова-лось далеке село.
Низьке грудневе сонечко ледь пробивалось крiзь сiру iмлу. Наче й не
свiтило.
Тому Тимко спробував подивитись на сонце. Але в очах у нього зразу
запливали зеленi й червонi кола.
- Що з тобою? - Десь здалеку донеслось вiд Омелька.
- Та на сонце подивився! Геть ослiп!
- Спини коня! Опусти голову, закрий очi. Перепочинь!
Вони спинились i прислухались.
Тихо. Зовсiм тихо.
На мить тишу розбив дрiбний сорочий стрекiт. Над ними, весело пурхаючи,
пронеслися три довгохвостi сороки. I знов настала тиша. Повна тиша короткого
грудневого дня. Вони по-простували заснiженим полем далi, минаючи з правого
боку пагорби з липовими гаями.
Вони прямували по неглибокому снiгу (тут снiг вiтри здували), пiд яким
ховались сма-раг-довi пагони озимини.
Коли раптом по чистому полю з-за низьких кущикiв вискочила цiла череда
зайцiв.
- Ой, зайцi! Батьку, вони дорогу нам перебiгли! Бiда нам бу-де!
- Тiпун тобi на язик! Перехрестись i плюнь через лiве плече!
Вони спинились i споглядали, як один за одним бiжить бiльше дюжини
зай-цiв.
А лисицi, яка мала бути там, де зайцi, так вони i не побачи-ли.
I чого бiгли тi зайцi через усе житн поле, якщо за ними нiхто не
гнався?
Отако вiдкритим полем вони йшли майже до полудня. На невисокому сугорбi
Омелько ска-зав зупинитись.
Сам не пiдходив, а наказав малому, щоб той спiшився. Оглянув коня i
розiм'яв ноги. I щоб походив - не поморозив ноги. Бо ходаки не чоботи!
Та сам лижi не знiмав. Тiльки вiдщiбнув шаблю i приторочив до
ар-кебузи, сiтки i кармака.
Опустив поли кере , а потiм знов закасав пiд пояс i перевiрив, чи
добре тримаються.
Хлопчик, як i перше, не пiдступаючи, пожбурнув пирiжка Батьковi.
3'ли по пирiжку. А Лиска малий пригостив морквою.
- Батьку! Я тiльки на мить пiдiйду до вас! Я хочу вам сказати...
- I не руш! Запах на тебе перейде; i твiй кiнь злякаться те-бе. Мало
тобi, що цi гниди ледь його не звели?!. - Омелько аж скригнув зубами.
Та зразу, миттю опанував себе, дожував пирiжок.
- Ну, синку, по конях! - Зрештою сказав Омелько, злизавши з долонi
останнi крихти солодкого маку.
I знову вони неквапно, та вперто просувались тихими заснiже-ними
полями.
Часом iшли пiд самими заростями кущiв терну. Тодi не стримувалися,
спинялися i ла-су-ва-ли мороженими медовими ягодами.
Юга на обрi не проходила, а все густiшала, розпливалася на все небо.
Стало западати на швидкий грудневий вечiр. Золотаве сонце зовсiм
розчинилось у сiрi юзi.
Темнiло.
- Нiчого не поробиш. Доведеться на якомусь хуторi заночува-ти. До
Млинiв далеченько. Десь отут хутори.
- А ви тут були колись? - Здалеку спитав хлопчик.
- Саме отут - нi. Але в цих краях - не раз. Не мертвись - знайдемо
хутiр. Тут хуторiв - мов грушi з торби порозкочувались! Знайдемо!
Почав сiятись снiжок.
Стемнiло i враз настала холодна снiжна нiч. Вiтер повернув м у спину.
Тому Омелько й вийшов наперед.
Малий на Лисковi за ним. Просувались за вiтром i все перегукува-лись.
Бо хоч i близько йшли, та в темрявi.
I раптом наштовхнулись на стiну густих колючих чагарiв. Почали шукати
прохiд в кущах, щоб сховатись вiд вiтру.
I знайшли небавом.
Омелько закричав малому, щоб той заводив коня в затишок i добре
прив'язав.
Сам же Омелько нахилився, щось поколупався зi своми м'яки-ми чоботами,
щось по-пор-пався iз лижами, ще там щось покамешився та й крикнув у темряву:
- Синку! Ти прив'язав Лиска?
I почув крiзь шум заметiлi розпачливий крик:
- Лиско втiк!!! Де ви, Батьку?!!
- Я тут! - Закричав козак. - Iди на мiй голос!!!
Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущi, колючись i об терен, i
об глод, зреш-тою, здибались.
Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.
- Що, синку, злякався?!
- Нi, не злякався, бо ви тут.. Я злякався, як опарину по-бачив...
Дивлюсь,.. а нечиста си-ла так i тягне мене у воду... Так i тягне, так i
тягне!..
- А як за тобою цi лядськi сраколизи гонили?
- Та нi! Страшно не було! Тiльки серце чогось так калатало, як на гору
дряпався!.. Ага, тро-хи злякався, як у болото упав... А зовсiм мiлко... Ну
було страшно - нiяк не мiг звестися. Так я рачки з болота вилiз. Я руки
сховав пiд личину. А воно раз - i обмерз-ло геть! Руки як по-в'язало. I коза
стала така важка, як камiнь!.. Я пiшов тодi. Iшов, iшов, а потiм упав...
- А що далi? Що далi було? Розкажи, синку!
- А тодi далi я прокинувся... Ну згадав про свою сороку. А ви мене
насварили... А чо-му?
- Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб
ти нiколи, нi-ко-ли такою лайкою не лаявся!..
- А як менi лаятись?
- Лайся по-нашому!.. Добре, пiшли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.
Козак i хлопчик побрели у повнiй темрявi, натикаючись кущi та купи
бур'янiв.
- Ти не спи! - Говорив Омелько i час вiд часу мацав хлопчика. - Не спи!
Як заснеш, за-мерз-неш!
I козак тягнув малого, бо в того вже заплiтались ноги. Потиху вiтер
став ущухати.
Десь у чорнотi неба з'явилась невелика чиста латка, на якiй заiскрились
такi великi яс-кра-вi зiрки, що малий аж заволав.
- Батьку, Батьку! Он зоря Вiфлеемська!!!
- Нi, синку! Вiфлеемська зiрка буде через п'ять днiв. А це зоря нам
дороговказ! Тепер ми порятованi!..
Мiсяця вже не було - остання хата закiнчилась, i була пере-мiна на три
днi! А в перемiну тiльки зiрки на небi вiд зорi до зо-рi. Якщо хмари не
покриють, отого й свiтла вночi над землею.
Зоряне небо вiдкривалось все бiльше й бiльше. I запеленута снiгом земля
почала по-тро-ху вiдокремлюватись вiд оксамитово чорноти не-ба. Зорi сяяли
так яскраво, х стiльки ви-си-па-ло на небi, що посту-пово можна було хоч
щось роздивитись.
Наче десь в заростях заiржав Лиско.
Баламут спинився i переливчасто засвистiв тонким i високим свистом. Iз
темряви справ-дi заiржав Лиско. Це, без сумнiву, був Лиско!
Його iржання почало до них наближатись. Але впритул Лиско не
наблизився. Певно той запах, про який здогадався Тимко, не давав тваринi
пiдступитися до свох хазяв.
Отак порiзно - кiнь i люди наближались до хутора. Вони його ранiше
почули по запаху ди-му, нiж роздивились в темрявi. Хутiр постав перед ними в
останню мить, коли вони ви-йшли до брами i побачили яскраве свiтло у
малесеньких шибочках.
Старий хазян разом iз Тимком провели коня до стайнi. А Баламут чекав
х посеред дво-ру. Вiн швидко вiдв'язав вiд м'яких татарських чобiткiв
манюпусiнькi капшучки, сховав х у шкi-ряну ка-литу, а калиту швидко запхав
у гамаш кере. Потiм так само швидко вiдкинув вiд-ло-гу, здер з голови
мегерку i теж опустив у гамаш. Насу-нув вiдлогу назад. А вiдлога була
хит-ра, запорiзька, закривала все лице. Прорiз був тiльки для очей, обшитий
смужкою чорно кожi.
Тiльки Омелько пiдступився до Т анку, то два пси, один старий, а другий
ярчук, не за-гав-ко-тiли, а ганебно втiкли у найдальший ку-ток i сховались
за возовню.
Коли старий хазян разом iз Тимком замкнули стайню i пiдiй-шли до хати,
то господар хо-тiв, щоб першим iшов Омелько. Але ко-зак рiшуче поставив його
перед себе.
В хатi було i свiтло i тепло. Бо на поличцi над столом горiв каганець.
У посвiтi березовi скiп-ки палали високим i рiвним вогнем. Та ще iз челюстей
печi трiскучий терновий хмиз ки-дав яскравi спалахи на стiну i на кухонне
начиння.
Поки господар вiдхиляв рипучi дверi, малий встиг шепнути ко-заковi:
- Там тарантоватий! Той...
Малий не договорив - козак миттю стис його плече: "Небезпека!"
На лавi сидiла стара жiнка в намiтцi. Коло не примостились четверо
дiтлахiв. Тро хлоп-цiв i одна дiвчинка, I всi дуже схожi мiж собою. Вони з
жахом дивились на гостя в кере iз закритим ли-цем.
Мiцна розпашiла молодиця, вiдвернула червоне лице вiд палаю-чо печi i
з поклоном звер-нулась до Омелька .
- Просимо гостя - Божого гостя!
Старий поставив глиняний лiхтар на комин i вклонився, з силою видихаючи
хмiльний дух.
- Щоб прихiд твiй був добрим!
Тодi Омелько, переступаючи порiг, вiдкинув з лиця вiдлогу. I малий
скинув шапку. Пе-ре-хрестились на образи.
Омелько, виразно вимовляючи кожен звук, привiтався:
- Слава Господу нашому, Iсусу Христу!
Малий, проказуючи за Омельком, нiяк не мiг вiдвести погляд вiд
кругловидого чоло-вi-ка. Його масне обличчя було червоним, наче бу-ряк. А
темносiрi лупатенькi очицi вже по-чи-на-ли по-п'яному розпли-ватись на рiзнi
боки. Перед ним стояла чара глиняна i зеленого гут-но-го скла баклага.
Посеред столу на великiй тацi цiла гора смажених карасiв. На другiй
тацi парували га-ря-чi, тiльки но з печi горохляники. Ще була на столi пишна
пшенична хлiбина.
А здорова зеленого скла баклага була майже порожня. Всi присутнi на
вiтання Омелька i хлопчика вiдповiли:
- Вовiки слава!
Молодиця низько вклонилась.
- Просимо до столу!
- жте здоровi! - Вiдповiв, як годиться, козак. Притулив у кут, коло
мисника, свою не-зруч-ну ношу, загорнуту в сiре полотно iз миканки.
Розщiбнув гаплик пiд горлом, скинув iз себе цю керею з вiдлогою.
I молодиця вправно пiдхопила.
I коли козак ступив уперед пiд все свiтло, що було розставле-не по
хатi, то у всiх аж дух забрало.
Волосся в нього, що на черепi, що на обличчi, вiдросло рiвним темним
жаком. Тiльки ву-са були довгi. I дивнi - на гострих кiнчи-ках рудi, а над
губою - чорнi.
I вдягнений так яскраво, як ще Тимко i не бачив,.
Короткий каптан, майже до колiн. Шовковий, червоно-кривавого кольору.
Пiд-пе-ре-за-ний блакитним, золототканим шовковим поясом. I зав'язаний
по-турецькому - навхрест iз за-кладкою попереду на живо-тi. Обидвi поли
каптану прикрашали срiбнi галуни. Срiбнi кру-г-лi Т уд-зики, мов намистини,
тяглись вiд горла до пояса. По грудях навхрест товстий i ши-ро-кий шкiряний
ремiнь. I на ньому висiла кобура, а в ко-бурi зразу два пiстоля. На тонких
ре-мiн-цях, теж iз срiбним набором, висiла з правого боку висiла
порохiвниця, а з лiвого пласка шкiряна торбина. За поясом стирчав кривий
турецький чингал.
Кругловидий чоловiк так само, як хлопчик на нього, вирячився на
Омелька. Вiн таки до-бря-че впився, бо вiн струсонув головою, нiби
намагаючись вiдiгнати щось. А тодi ще й про-тер очi. Та все одно клiпав
довгими, як у жiнки, вiями, i з пiдозрою вдивлявся в коза-ка.
Омелько ж проминув усiх i пiдступив до старо жiнки, що сидi-ла з
онуками на лавi. А за спиною на кiлочку висiла зброя i шап-ка рогатка.
Козак нахилився до старо, взяв спрацьовану руку i пiднiс до вуст.
Коли вiн брав руку, то срiбло перстня зблисло, а чер-воний лал пустив
кривавi iскри.
Молодиця покликала дiтлахiв.I в миг хлопчик вже поливав Омельковi воду
з мiдного кухля над рiзанкою. А дiвчинка тримала на похватi рушник.
Коли Омелько втирався, тiльки тодi вже молодиця помiтила Тимка.
- Скидай свиту i вмивайся.
- Я ще не зiгрiвся...
- Ну нехай!.. Але руки умий.
Малий умивався над рiзанкою, а молодиця кинулася до покутного мiс-ця.
Пiдвела з ньо-го товстопикого i протерла лаву. Посадовила туди козака.
- Сiдайте, сiдайте! Пригощайтеся, не гордуйте! З морозу хоч чарочку
калганiвки!
I ставила повну чарку .калганiвки i пiдсовувала тацю з гаря-чими,
горохляниками.
Сивоусий чоловiк спiшив налити собi iз зелено баклаги золотавого
трунку.
Тимко тим часом ще мiцнiше затяг пояс на свитi, щоб поли не розходилися
та раптом не виявилось, що в нього пiд свитою сховано.
Молодиця посадовила його на низенький ослiнчик. А миску з рибою i
добрим шматом хлiба перед ним поставила стара бабуся. Пог-ладила по головi.
- ж, ж, дитино! Бачу, що змучився. Та Господь наш милос-тивий - вивiв
вас iз поля на хутiр.
Тимковi було добре видно, що робиться в хатi. Бо сидiв вiн спиною до
старосвiтського мис-ника, рiзьбленого i помальованого. Лiворуч вiд Тимка
коло яскравого, осяйного устя печi ме-тушилась молодиця, ставлячи на жар
глиняну сковороду з горохляниками.
Просто перед ним, та можна сказати, i над ним, височiв стiл. На покутi,
пiд образами, умос-тився Батько Омелько. Лiворуч вiд Батька на широкiй
пристiннiй лавi примостився ста-рий чоловiк. По праву руку, трохи навкiс,
сiв на приставну лаву перший гiсть. Був вiн у ко-жан-цi-безрукавцi, добрих
суконних шароварах, що на-висали спiдницею на яловi, мащенi дьог-тем,
чоботи.
Чоловiки пiдняли чарки i Омелько сказав:
- Спасибi цьому дому! А хто в дорозi, тому нехай; гикнеться! Будьмо!
Мордатий i старий подякували i, сказавши: "будьмо!", перехи-лили чарки.
Омелько взяв баклагу i зразу налив усiм по другiй. I мордатий i хозян
здивована пере-зир-нулись.
Випили по другiй, i тiльки хазян i перший гiсть потяглись до карасiв,
як Омелько налив по третiй чарi.
Мордатий мовчки, але з тривогою глипнув на сивого. Той здивовано пiдвiв
густi сивi бро-ви i ледь помiтно здвигнув плечима.
- Це я тому, що потiм у нас не буде часу на оковиту.
Тут зра-зу за все п'мо - за помин, i во здравi, i во многая лта!
Будьмо!
Сивий захитав головою з боку на бiк i, хухнувши, перехилив чарку.
Мордатий пiдняв чарку, але не поспiшав пити.
- Пий, пий, Василю! Потiм часу не буде. Ну, будь! - Омелько перехилив
чарку.
Вiд того:"Пий, пий, Василю!" товстомордий шарпонув рукою i кал-ганiвка
ляпнула на ви-скобленi дошки столу i розлетiлась дрiбними бризками.
Сивий п'яно поводив головою, клiпав обважнiлими повiками. А молодиця,
як почула: "Пий, пий, Василю!", так з несподiванки аж ко-цюбою брязнула по
глинянiй сковородi.
Омелько ж як би нiчого й не сказав, а з насолодою оббирав со-ковиту
м'якоть iз риб'ячого хребця. Вiн тiльки раз гостро зиркнув на хлопчика:
в ж!"
I малий, хоч йому аж тремтiли руки i пересохло в ротi, почав просто
давлячись, по-жи-ра-ти карасiв i хлiб. Тiльки нiколи потiм не мiг пригадати
- чи смачнi були карасi i який був хлiб - житнiй чи пшеничний. I якi були
горохляники. Навiть не мiг пригадати, чи вза-галi вiн в горохляники, чи нi?
Пам'ятав тiльки, що швидше, нiж будь коли, з'в таку миску карасiв i
випив кухоль та-ко-го мiцного грушевого квасу, що аж дух забивало. Смак того
квасу запам'ятав, а карасiв i хлi-ба - нi!
А Батько Омелько сказав, що таких смачних карасiв та горохляникiв вiн
не в.
Потiм зразу по тьох чарках Омелько попрохав:
- З морозу i з дороги калганiвка - добра штука I Як твоя ласка,
господине, нацiди ще в бак-лагу. Та.й розмова буде довга - щоб горло не
пересохло. Я довго до вас iшов, буде що роз-повiс-ти.
Пикатий озирнувся на причiлкову стiну, на свою зброю. Почав зводитись.
Але козак при-хопив його за плече i притис до лави.
- Не поспiшай! Ще хлiб та сiль не поставили на стiл!..
Молодиця принесла i подала баклагу з оковитою.
- Вибачай, козаче! Калганiвки вже нема...
- Дякую, господине! Чиста оковита легше п'ться.
Омелько налив сивому, мордатому повнi, а собi на дiнце.
- Щоб все було по звичаю! Будьмо!
Сивий пив важко - ковтками та позираючи на молодицю. А та порину-ла з
толовою у ви-пiкання горохляникiв.
Мордатий потримав чарку, наче вагався, пити чи не пити. А тодi мигом
спорожнив чар-ку.
Сам же Омелько високо задер голову, "допиваючи" свою чарку. I зразу ж
знов налив чар-ки сусiдам по столу. Собi знов кiлька кра-пель. Уважно i
недобре подивився на них.
У сивого очi геть розiйшлись на рiзнi боки!
А мордатий розчервонився, з чола стiкав пiт на рiденькi брови, чюрiв по
бурякових що-ках, нависав,краплями на рiдких пацючих вуси-ках.
- Пий! - Тихо сказав Омелько i пiдняв свою чарку. Мордатий взяв чарку,
зиркнув на Омелька, та пити не став.
- Ти що, гайдуче, козакiв не поважаш?!
Мордатий Василь випив, поставив чарку i швидко попустив руку. Але козак
випередив його, i поки гайдук отямився, вже притис йо-му пiстоль до грудей.
- Синку!
А той вже теж тримав за пазухою пiстоля. Вiн пiдскочив з мiсця i
зачепив миску. I миска з гуркотом покотилась по пiдлозi.
Поки всi дивились на миску, що стрибала по долiвцi i нiяк не
розлiталась на друзки, Тимко був бiля козака.
- Синку! За халявами там ножi. Пошукай! Та забери!
Гайдук спробував поворушитись.
- Тих-хххо! - Засичав Омелько. - Курок зведено!!!
Малий обмацав за халявами i витяг з кожного чобота по рiзаку. Вiн хотiв
покласти ножi на стiл, але Омелько сказав гостро i голос-но:
- Вiддай ножi невiстцi!
- Якiй, Батьку? - Здивувався малий. - Якiй невiстцi?
А всi застигли i боялись дихнути.
Навiть сивий на якусь хвилю протверезiв i водив очима то на козака то
на гайдука.
- Та хазяйцi вiддай!
А тодi, коли хлопчик вiднiс ножi до печi i подав розгубленiй молодицi,
Омелько го-лос-но, щоб усi чули, пояснив молодицi:
- Подивись на ножi! Я х не торкався i на них не дивився. Але знаю, що
на ножевищi, ближ-че до тилiя, зразу бiля колодки кар-бованi "рибки".
Молодиця взяла у хлопчика ножi i почала х крутити в руках i
роздивлятись.
- Ну що мовчиш, молодице? Може я збрехав?
- Та нi, козаче!.. Я такого не кажу... Таки карбованi "рибки" !.. Воно
проти звичаю,.. що поспiшаю питати, але скажи, звiдки ти знаш цi ножi?.. Ти
наче й не тутешнiй. I слова не так вимовляш. I вбрання у тебе чуже. Та й
заблукав ти. серед трьох хуторiв! Ти тут чужий... Що тобi в нас треба?!.
- Забагато говориш, молодице, - лагiдно, але з якоюсь засторо-гою
проказав Омелько. - Краще ти мене послухай. I все зрозумiш. А тепер вiд
початку о Цi ножi робив коваль Рибка. Кра-щих ножiв вiд Черкас до Кива
нiхто не робить. I щоб усi знали його роботу, вiн сво тав-ро ставить на
ножах i сокирах. Ось цi два ножi були в скри-нi у старого Пацюка. Гнат iз
сво--ми бахурями наскочив на дiдову пасiку. Дiда вони забили. Зимiвник
пограбували. А щоб за-мес-ти слi-ди - зимiвник i пасiку спалили. Та був один
свiдок. Але вiн кудись утiк. Вони по-ча-ли його шукати. Коли знайшли одних
людей, до яких заходив утiкач, то зТ валтували хню доч-ку. Т валтували
Степан, Сме-тана, Василь i.., ще один, молоденький... От тiльки забув, як
йо-го звати... От все пам'ятаю, а це забув... Ну в нього кiнь пiдкову
згу-бив у недiлю... на яр-мар-ку. Ну, Василю, як його звали? - Омелько
боляче штовхнув пiстолем в адамове яблуко.
- Iваном...
- Ну бач - таки Iваном! Спасибi, гнидо, за пiдказку! Ага, ледь не забув
А кiнь все ж пiднявся i помчав вiд вовчого виття. Кiнь добрий,
тарантоватий, справжнiй за-порiзький кiнь.
Перший же кiнь з дороги вилетiв на схил i покотився вниз по схилу. Поки
на завадi не ста-ли кущi. Тут падiння коня i вершника припинилось.
Омелько пiднявся трохи назад по дорозi i плавко по схилу з'-хав до
коня i вершника.
Кiнь лежав на боцi, застрягши копитами в густе пруття лiщини. Вершник
напiвлежав див-но - плечима обпирався на кущi, а розкаря-ченi ноги задер
вгору по схилу.
Гайдук важко дихав, з кута рота стiкала темна кров.
Спираючись на аркебузу однiю рукою, а другою утримуючись за пагони
лiщини, схи-лив-ся i спитав верхiвця.
- То ти, Василю, кажеш, що ти перший помiтив слiди вiд чобiт-кiв iз
пiдкiвками? I тодi всi пiшли по тих слiдах...
-Я... не... Василь,.. а я... Степан... Чого... тобi... тре-ба?!... Я...
разом з ними... не був,.. коли вони по слiду... до Одарки... вдерлись... Я
не чiпав... У мене свох вистача...
- То ти не Т валтував Одарку?
- Гнат... i Сметана i, той,.. молоденький... Я м казав,.. не
чiпайте козачку... По-вер-нуть-ся козаки... i вiдплатять... Вони не
послухали... Смiялись над молоденьким i пiд'-ю-жу-ва-ли.. .його.... Вiн тодi
й почав... Ледащо!.. Кiлька разiв штрикнув i... пшик! Смiху було!..
- I ти смiявся?
- А то?!.. А ти б... не смiявся?..
- Той молоденький тобi про мене розповiдав? - Спитав Омелько,
вiдхиляючи вiдлогу i на-хиляючи сво лице ще ближче до гайдука.
- Нi, нi, нi... Я не той... то вони...
Омелько зняв лижi i притулив х до кущiв. I аркебузу притулив до
лiщини. Майже весь гнот зотлiв, але димок ще курився найтоншою блакитною
змiйкою.
Козак утоптав снiг над самим гайдуком.
- Ну, Степане! Пiдвестися можеш? Спробуй!
- Не знаю...
- Давай, давай!! У мене часу нема!
Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав i вiдпустив руки,
якими вже вче-пив-ся у лiщину.
- Не можу...
- Ну як не можеш, то i не треба...
Омелько висмикнув гайдукову шаблю iз пiхов i, уважно оглянувши ,
кинув у про-вал-ля.
- Що ти робиш??! - Заволав гайдук, деручи нiгтями снiг, трухлу траву i
мерзлу землю.
- Шабля тобi бiльше не потрiбна. I пiстоль не потрiбен..
- Я... я... я жити хочу... Я не старий...
- Хiба ти живеш? Ти ж на людей полюш! Людоде!
Омелько неквапно примiрявся i м'якою пiдошвою татарського чобота.
притис гайдуковi гор-ло.
- Чого ти хрипиш? Не подобаться? - Дуже тихо спитав козак. Та певно,
що гайдук вже йо-го не чув.
Пика панського посiпаки зробилась буряковою, майже чорною. Вiн
за-харчав i стру-сив-ся в судомах. Омелько надавив ще сильнiше на горлянку.
Ще сильнiше. Затрiщали чи то хря-щi горлянки, чи то хребцi ши.
Омелько вiдпустив ногу.
Прислухався. Гайдук не дихав.
Тодi Омелько пiдняв його за ноги i закинув ноги на кущ. I вийшло, що
гайдук завис го-ло-вою вниз межи товстих прутiв лiщини.
Тут кiнь почав сiпатись, намагався звiльнити копита з кущiв. Та дарма.
Омелько проказав слова заговору i миттю штрикнув ножем у велику судину
на ши ко-ня. Кров приснула потужним струменем вниз до корiння лiщини,
паруючи i розтоплюючи не-займаний снiг. Вiд пари роз-пливався гарячий
солодкуватий запах.
Омелько вдяг лижi, пiдхопив аркебузу i драбинкою, драбинкою,
переставляючи лижi од-на по однiй, почав пiдiйматися до шляху.
Кiлька разiв зупинявся i прислухався. Крiм дзвiнких кри-кiв синичок на
вербових па-го-нах нiчого не чув. Навiть Тимко не подавав голосу.
Поки пiднявся на шлях, кiлька разiв озирався на гайдука. Гайдук мiцно
застряг у кущах лi-щини. Головою вниз.
А кiнь шарпався у судомах. I за кожною судомою кущi струшувались, i
гайдук кожного ра-зу все мiцнiше застрявав у пагонах.
Видряпавшись iз яру, Омелько перейшов дорогу. Нiде нiчого не вгледiв i
нiчого не по-чув. Як не придивлявся, як не прислухався.
А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втiкти. Бо нiякого
й натяку на звук кiн-ського чвалу по крижанiй дорозi не було чутно.
Тихо i порожньо навколо.
Тiльки двi чубатi посмiтюшки дрiботiли по твердому насту, наче швидко
пливли по до-ро-зi.
Омелько широкими розмахами крокiв захав за високi i розлогi кущi
рясно шипшини.
Малий просто iз сiдла оббирав здоровеннi багрянi ягоди. I ки-дав х у
торбу з морквою. На малому аж двi торби висiло. хнi шле навхрест
перетинались на сiрiй свитi.
- Ну що - покрiпимось? Бо таганувати нiяк не вийде.Дим зараз далеко
чути. У зеленi, як ото влiтку, вiн не розiйдеться, а вiльно попливе мiж
стовбурами... А головне - зараз скрiзь за нами слiд тягнеться! Просто плюнеш
- i вже видно твiй слiд! Снiг - ра-дiсть, як ти ловиш! Снiг - страшна бiда,
як тебе ловлять!.. Кинь менi пирiжка, щоб я до коня не пiдходив.
- А чого. Батьку?! Ну скажiть менi тамницю!..
- Якби ти був дурненький, я 6 тобi сказав. Але ти, як добре помiзкуш,
сам розгадаш тамницю. Спробуй сам упоратись - ти ж мiй син!
Омелько зловив пирiжок з маком i задоволено захитав головою.
- Добрий пирiжок! А мак же смачний! Не мак, а щирий тобi мед. Спасибi
Парасцi - до-го-дила козаковi!..
Ще з'ли по два добрих пирiжки. А що води та узвару не бу-ло, то
пресмачнi пироги за-ли снiгом!..
Омелько сперся на лiщиновi палицi i прочовгав по черзi ли-жами по
снiгу. Чи добре ков-за-ються, чи не налипа снiг? Та, дяку-вати долi, не
налипав на полози.
Омелько пiдняв послинений палець. I зразу визначив пiвнiчно-захiдний
вiтерець.
- Батьку, я що маю дiяти?
- Головне - дивись на дорогу i прямуй за мною.Та не дуже го-ни коня!
Кiнь може по-слиз-нутись, хоч у нього i чотири ноги, i, не дай Боже, впасти.
I тебе може поранити i сам по-ве-редитись... А те-пер, як ото казали
московськi опришники: "Гойда! Да гойда!"
Батько Омелько сильно вiдштовхнувся палицями, нахилився упе-ред. I
пiшов, пiшов ши-роченними кроками ковзати по снiгу.
Малий напружився, вичекав час i пустив Лиска риссю. Легенький, але
дучий вiтерець по-чав все сильнiше повiвати в спину.
I Лиско зразу заспоковся i весело та слухняно виконував усi посили.
Як вони хали нижнiм шляхом, то Омелько показував на вiдбит-ки копит,
що весь час кру-тились то до одного краю дороги, то до дру-гого. Показував
Омелько на слiди палицями, не обертаючись, щоб не згубити з очей всi
нерiвностi шляху.
Малий зрозумiв, що хоче сказати Батько Омелько - цей гадський Василь
таки добре за-бив-ся, бо шарпав коня то в один бiк, то в дру-гий. А тiкав
назад до мiстечка, пiд захист валiв i гост-рого паколля.
Так вони i поспiшали порожнiм шляхом.
Батько Омелько попереду, нахилившись уперед, сильно вiдштовхую-чись
палицями, швид-ко протягуючи лижi.
За ним на добрiй вiдстанi дрiбною риссю тупотiв Лиско. Ось вони
спустились плавко мiж двох здорових гiр.
Ось враз вiтерець повiяв не в спину, а збоку, а потiм i в лице. I зразу
ж Лиско шар-по-нув-ся, здибився, потiм опустився. I виверта-ючи морду,
козирячи наполоханим оком, пiшов якось боком, боком.
- Тримайся, синку! - Закричав Омелько. - Жени повз мене! Попiд гору,
попiд гору!!!
Ледь утримуючи натягнутий повiд, малий вивернув коня, пустив обабiч
дороги. По гли-бо-кому снiгу, попiд самим крутим урвищем висо-ко заснiжено
гори.
Кiнь шарпався, хрипiв, пряв вухами, роздував нiздрi, зi свистом
втягуючи i видихаючи по-вiтря.
Омелько спинився з другого боку дороги. Чекав, поки малий ви-веде коня
на шлях по-пе-ре-ду нього на пристойну вiдстань.
Коли це сталось, кiнь заспоковся i пiшов короткою риссю. А Омелько
погнав за ним на ли-жах.
Вiтер бiльше не мiнявся. I кiнь остаточно заспоковся.
Ось тодi й докумекав малий - чимось Батько таким себе намас-тив, чого
страшно бо-ять-ся i собаки, i конi. Якесь це чародiйське мастило, бо вiд
його запаху он як полохаються конi, i геть дурiють найбiльшi пси?
Малий обернувся i прокричав:
- Батьку! Я вiдгадав тамницю - вiд вас пахне страхом! Ви себе чимось
страшним на-мастили!
- Ай молодець ти в мене, синку! Таки кебета в тебе козацька! А тепер
уважно дивись - за горою зразу кущi глоду. Завертай праворуч. Побачиш лижву
i по лижвi, по лижвi!
За горою йшло чисте поле. Тiльки праворуч на пагорбах чорнiв липовий
гай, а за ним вже хова-лось далеке село.
Низьке грудневе сонечко ледь пробивалось крiзь сiру iмлу. Наче й не
свiтило.
Тому Тимко спробував подивитись на сонце. Але в очах у нього зразу
запливали зеленi й червонi кола.
- Що з тобою? - Десь здалеку донеслось вiд Омелька.
- Та на сонце подивився! Геть ослiп!
- Спини коня! Опусти голову, закрий очi. Перепочинь!
Вони спинились i прислухались.
Тихо. Зовсiм тихо.
На мить тишу розбив дрiбний сорочий стрекiт. Над ними, весело пурхаючи,
пронеслися три довгохвостi сороки. I знов настала тиша. Повна тиша короткого
грудневого дня. Вони по-простували заснiженим полем далi, минаючи з правого
боку пагорби з липовими гаями.
Вони прямували по неглибокому снiгу (тут снiг вiтри здували), пiд яким
ховались сма-раг-довi пагони озимини.
Коли раптом по чистому полю з-за низьких кущикiв вискочила цiла череда
зайцiв.
- Ой, зайцi! Батьку, вони дорогу нам перебiгли! Бiда нам бу-де!
- Тiпун тобi на язик! Перехрестись i плюнь через лiве плече!
Вони спинились i споглядали, як один за одним бiжить бiльше дюжини
зай-цiв.
А лисицi, яка мала бути там, де зайцi, так вони i не побачи-ли.
I чого бiгли тi зайцi через усе житн поле, якщо за ними нiхто не
гнався?
Отако вiдкритим полем вони йшли майже до полудня. На невисокому сугорбi
Омелько ска-зав зупинитись.
Сам не пiдходив, а наказав малому, щоб той спiшився. Оглянув коня i
розiм'яв ноги. I щоб походив - не поморозив ноги. Бо ходаки не чоботи!
Та сам лижi не знiмав. Тiльки вiдщiбнув шаблю i приторочив до
ар-кебузи, сiтки i кармака.
Опустив поли кере , а потiм знов закасав пiд пояс i перевiрив, чи
добре тримаються.
Хлопчик, як i перше, не пiдступаючи, пожбурнув пирiжка Батьковi.
3'ли по пирiжку. А Лиска малий пригостив морквою.
- Батьку! Я тiльки на мить пiдiйду до вас! Я хочу вам сказати...
- I не руш! Запах на тебе перейде; i твiй кiнь злякаться те-бе. Мало
тобi, що цi гниди ледь його не звели?!. - Омелько аж скригнув зубами.
Та зразу, миттю опанував себе, дожував пирiжок.
- Ну, синку, по конях! - Зрештою сказав Омелько, злизавши з долонi
останнi крихти солодкого маку.
I знову вони неквапно, та вперто просувались тихими заснiже-ними
полями.
Часом iшли пiд самими заростями кущiв терну. Тодi не стримувалися,
спинялися i ла-су-ва-ли мороженими медовими ягодами.
Юга на обрi не проходила, а все густiшала, розпливалася на все небо.
Стало западати на швидкий грудневий вечiр. Золотаве сонце зовсiм
розчинилось у сiрi юзi.
Темнiло.
- Нiчого не поробиш. Доведеться на якомусь хуторi заночува-ти. До
Млинiв далеченько. Десь отут хутори.
- А ви тут були колись? - Здалеку спитав хлопчик.
- Саме отут - нi. Але в цих краях - не раз. Не мертвись - знайдемо
хутiр. Тут хуторiв - мов грушi з торби порозкочувались! Знайдемо!
Почав сiятись снiжок.
Стемнiло i враз настала холодна снiжна нiч. Вiтер повернув м у спину.
Тому Омелько й вийшов наперед.
Малий на Лисковi за ним. Просувались за вiтром i все перегукува-лись.
Бо хоч i близько йшли, та в темрявi.
I раптом наштовхнулись на стiну густих колючих чагарiв. Почали шукати
прохiд в кущах, щоб сховатись вiд вiтру.
I знайшли небавом.
Омелько закричав малому, щоб той заводив коня в затишок i добре
прив'язав.
Сам же Омелько нахилився, щось поколупався зi своми м'яки-ми чоботами,
щось по-пор-пався iз лижами, ще там щось покамешився та й крикнув у темряву:
- Синку! Ти прив'язав Лиска?
I почув крiзь шум заметiлi розпачливий крик:
- Лиско втiк!!! Де ви, Батьку?!!
- Я тут! - Закричав козак. - Iди на мiй голос!!!
Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущi, колючись i об терен, i
об глод, зреш-тою, здибались.
Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.
- Що, синку, злякався?!
- Нi, не злякався, бо ви тут.. Я злякався, як опарину по-бачив...
Дивлюсь,.. а нечиста си-ла так i тягне мене у воду... Так i тягне, так i
тягне!..
- А як за тобою цi лядськi сраколизи гонили?
- Та нi! Страшно не було! Тiльки серце чогось так калатало, як на гору
дряпався!.. Ага, тро-хи злякався, як у болото упав... А зовсiм мiлко... Ну
було страшно - нiяк не мiг звестися. Так я рачки з болота вилiз. Я руки
сховав пiд личину. А воно раз - i обмерз-ло геть! Руки як по-в'язало. I коза
стала така важка, як камiнь!.. Я пiшов тодi. Iшов, iшов, а потiм упав...
- А що далi? Що далi було? Розкажи, синку!
- А тодi далi я прокинувся... Ну згадав про свою сороку. А ви мене
насварили... А чо-му?
- Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб
ти нiколи, нi-ко-ли такою лайкою не лаявся!..
- А як менi лаятись?
- Лайся по-нашому!.. Добре, пiшли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.
Козак i хлопчик побрели у повнiй темрявi, натикаючись кущi та купи
бур'янiв.
- Ти не спи! - Говорив Омелько i час вiд часу мацав хлопчика. - Не спи!
Як заснеш, за-мерз-неш!
I козак тягнув малого, бо в того вже заплiтались ноги. Потиху вiтер
став ущухати.
Десь у чорнотi неба з'явилась невелика чиста латка, на якiй заiскрились
такi великi яс-кра-вi зiрки, що малий аж заволав.
- Батьку, Батьку! Он зоря Вiфлеемська!!!
- Нi, синку! Вiфлеемська зiрка буде через п'ять днiв. А це зоря нам
дороговказ! Тепер ми порятованi!..
Мiсяця вже не було - остання хата закiнчилась, i була пере-мiна на три
днi! А в перемiну тiльки зiрки на небi вiд зорi до зо-рi. Якщо хмари не
покриють, отого й свiтла вночi над землею.
Зоряне небо вiдкривалось все бiльше й бiльше. I запеленута снiгом земля
почала по-тро-ху вiдокремлюватись вiд оксамитово чорноти не-ба. Зорi сяяли
так яскраво, х стiльки ви-си-па-ло на небi, що посту-пово можна було хоч
щось роздивитись.
Наче десь в заростях заiржав Лиско.
Баламут спинився i переливчасто засвистiв тонким i високим свистом. Iз
темряви справ-дi заiржав Лиско. Це, без сумнiву, був Лиско!
Його iржання почало до них наближатись. Але впритул Лиско не
наблизився. Певно той запах, про який здогадався Тимко, не давав тваринi
пiдступитися до свох хазяв.
Отак порiзно - кiнь i люди наближались до хутора. Вони його ранiше
почули по запаху ди-му, нiж роздивились в темрявi. Хутiр постав перед ними в
останню мить, коли вони ви-йшли до брами i побачили яскраве свiтло у
малесеньких шибочках.
Старий хазян разом iз Тимком провели коня до стайнi. А Баламут чекав
х посеред дво-ру. Вiн швидко вiдв'язав вiд м'яких татарських чобiткiв
манюпусiнькi капшучки, сховав х у шкi-ряну ка-литу, а калиту швидко запхав
у гамаш кере. Потiм так само швидко вiдкинув вiд-ло-гу, здер з голови
мегерку i теж опустив у гамаш. Насу-нув вiдлогу назад. А вiдлога була
хит-ра, запорiзька, закривала все лице. Прорiз був тiльки для очей, обшитий
смужкою чорно кожi.
Тiльки Омелько пiдступився до Т анку, то два пси, один старий, а другий
ярчук, не за-гав-ко-тiли, а ганебно втiкли у найдальший ку-ток i сховались
за возовню.
Коли старий хазян разом iз Тимком замкнули стайню i пiдiй-шли до хати,
то господар хо-тiв, щоб першим iшов Омелько. Але ко-зак рiшуче поставив його
перед себе.
В хатi було i свiтло i тепло. Бо на поличцi над столом горiв каганець.
У посвiтi березовi скiп-ки палали високим i рiвним вогнем. Та ще iз челюстей
печi трiскучий терновий хмиз ки-дав яскравi спалахи на стiну i на кухонне
начиння.
Поки господар вiдхиляв рипучi дверi, малий встиг шепнути ко-заковi:
- Там тарантоватий! Той...
Малий не договорив - козак миттю стис його плече: "Небезпека!"
На лавi сидiла стара жiнка в намiтцi. Коло не примостились четверо
дiтлахiв. Тро хлоп-цiв i одна дiвчинка, I всi дуже схожi мiж собою. Вони з
жахом дивились на гостя в кере iз закритим ли-цем.
Мiцна розпашiла молодиця, вiдвернула червоне лице вiд палаю-чо печi i
з поклоном звер-нулась до Омелька .
- Просимо гостя - Божого гостя!
Старий поставив глиняний лiхтар на комин i вклонився, з силою видихаючи
хмiльний дух.
- Щоб прихiд твiй був добрим!
Тодi Омелько, переступаючи порiг, вiдкинув з лиця вiдлогу. I малий
скинув шапку. Пе-ре-хрестились на образи.
Омелько, виразно вимовляючи кожен звук, привiтався:
- Слава Господу нашому, Iсусу Христу!
Малий, проказуючи за Омельком, нiяк не мiг вiдвести погляд вiд
кругловидого чоло-вi-ка. Його масне обличчя було червоним, наче бу-ряк. А
темносiрi лупатенькi очицi вже по-чи-на-ли по-п'яному розпли-ватись на рiзнi
боки. Перед ним стояла чара глиняна i зеленого гут-но-го скла баклага.
Посеред столу на великiй тацi цiла гора смажених карасiв. На другiй
тацi парували га-ря-чi, тiльки но з печi горохляники. Ще була на столi пишна
пшенична хлiбина.
А здорова зеленого скла баклага була майже порожня. Всi присутнi на
вiтання Омелька i хлопчика вiдповiли:
- Вовiки слава!
Молодиця низько вклонилась.
- Просимо до столу!
- жте здоровi! - Вiдповiв, як годиться, козак. Притулив у кут, коло
мисника, свою не-зруч-ну ношу, загорнуту в сiре полотно iз миканки.
Розщiбнув гаплик пiд горлом, скинув iз себе цю керею з вiдлогою.
I молодиця вправно пiдхопила.
I коли козак ступив уперед пiд все свiтло, що було розставле-не по
хатi, то у всiх аж дух забрало.
Волосся в нього, що на черепi, що на обличчi, вiдросло рiвним темним
жаком. Тiльки ву-са були довгi. I дивнi - на гострих кiнчи-ках рудi, а над
губою - чорнi.
I вдягнений так яскраво, як ще Тимко i не бачив,.
Короткий каптан, майже до колiн. Шовковий, червоно-кривавого кольору.
Пiд-пе-ре-за-ний блакитним, золототканим шовковим поясом. I зав'язаний
по-турецькому - навхрест iз за-кладкою попереду на живо-тi. Обидвi поли
каптану прикрашали срiбнi галуни. Срiбнi кру-г-лi Т уд-зики, мов намистини,
тяглись вiд горла до пояса. По грудях навхрест товстий i ши-ро-кий шкiряний
ремiнь. I на ньому висiла кобура, а в ко-бурi зразу два пiстоля. На тонких
ре-мiн-цях, теж iз срiбним набором, висiла з правого боку висiла
порохiвниця, а з лiвого пласка шкiряна торбина. За поясом стирчав кривий
турецький чингал.
Кругловидий чоловiк так само, як хлопчик на нього, вирячився на
Омелька. Вiн таки до-бря-че впився, бо вiн струсонув головою, нiби
намагаючись вiдiгнати щось. А тодi ще й про-тер очi. Та все одно клiпав
довгими, як у жiнки, вiями, i з пiдозрою вдивлявся в коза-ка.
Омелько ж проминув усiх i пiдступив до старо жiнки, що сидi-ла з
онуками на лавi. А за спиною на кiлочку висiла зброя i шап-ка рогатка.
Козак нахилився до старо, взяв спрацьовану руку i пiднiс до вуст.
Коли вiн брав руку, то срiбло перстня зблисло, а чер-воний лал пустив
кривавi iскри.
Молодиця покликала дiтлахiв.I в миг хлопчик вже поливав Омельковi воду
з мiдного кухля над рiзанкою. А дiвчинка тримала на похватi рушник.
Коли Омелько втирався, тiльки тодi вже молодиця помiтила Тимка.
- Скидай свиту i вмивайся.
- Я ще не зiгрiвся...
- Ну нехай!.. Але руки умий.
Малий умивався над рiзанкою, а молодиця кинулася до покутного мiс-ця.
Пiдвела з ньо-го товстопикого i протерла лаву. Посадовила туди козака.
- Сiдайте, сiдайте! Пригощайтеся, не гордуйте! З морозу хоч чарочку
калганiвки!
I ставила повну чарку .калганiвки i пiдсовувала тацю з гаря-чими,
горохляниками.
Сивоусий чоловiк спiшив налити собi iз зелено баклаги золотавого
трунку.
Тимко тим часом ще мiцнiше затяг пояс на свитi, щоб поли не розходилися
та раптом не виявилось, що в нього пiд свитою сховано.
Молодиця посадовила його на низенький ослiнчик. А миску з рибою i
добрим шматом хлiба перед ним поставила стара бабуся. Пог-ладила по головi.
- ж, ж, дитино! Бачу, що змучився. Та Господь наш милос-тивий - вивiв
вас iз поля на хутiр.
Тимковi було добре видно, що робиться в хатi. Бо сидiв вiн спиною до
старосвiтського мис-ника, рiзьбленого i помальованого. Лiворуч вiд Тимка
коло яскравого, осяйного устя печi ме-тушилась молодиця, ставлячи на жар
глиняну сковороду з горохляниками.
Просто перед ним, та можна сказати, i над ним, височiв стiл. На покутi,
пiд образами, умос-тився Батько Омелько. Лiворуч вiд Батька на широкiй
пристiннiй лавi примостився ста-рий чоловiк. По праву руку, трохи навкiс,
сiв на приставну лаву перший гiсть. Був вiн у ко-жан-цi-безрукавцi, добрих
суконних шароварах, що на-висали спiдницею на яловi, мащенi дьог-тем,
чоботи.
Чоловiки пiдняли чарки i Омелько сказав:
- Спасибi цьому дому! А хто в дорозi, тому нехай; гикнеться! Будьмо!
Мордатий i старий подякували i, сказавши: "будьмо!", перехи-лили чарки.
Омелько взяв баклагу i зразу налив усiм по другiй. I мордатий i хозян
здивована пере-зир-нулись.
Випили по другiй, i тiльки хазян i перший гiсть потяглись до карасiв,
як Омелько налив по третiй чарi.
Мордатий мовчки, але з тривогою глипнув на сивого. Той здивовано пiдвiв
густi сивi бро-ви i ледь помiтно здвигнув плечима.
- Це я тому, що потiм у нас не буде часу на оковиту.
Тут зра-зу за все п'мо - за помин, i во здравi, i во многая лта!
Будьмо!
Сивий захитав головою з боку на бiк i, хухнувши, перехилив чарку.
Мордатий пiдняв чарку, але не поспiшав пити.
- Пий, пий, Василю! Потiм часу не буде. Ну, будь! - Омелько перехилив
чарку.
Вiд того:"Пий, пий, Василю!" товстомордий шарпонув рукою i кал-ганiвка
ляпнула на ви-скобленi дошки столу i розлетiлась дрiбними бризками.
Сивий п'яно поводив головою, клiпав обважнiлими повiками. А молодиця,
як почула: "Пий, пий, Василю!", так з несподiванки аж ко-цюбою брязнула по
глинянiй сковородi.
Омелько ж як би нiчого й не сказав, а з насолодою оббирав со-ковиту
м'якоть iз риб'ячого хребця. Вiн тiльки раз гостро зиркнув на хлопчика:
в ж!"
I малий, хоч йому аж тремтiли руки i пересохло в ротi, почав просто
давлячись, по-жи-ра-ти карасiв i хлiб. Тiльки нiколи потiм не мiг пригадати
- чи смачнi були карасi i який був хлiб - житнiй чи пшеничний. I якi були
горохляники. Навiть не мiг пригадати, чи вза-галi вiн в горохляники, чи нi?
Пам'ятав тiльки, що швидше, нiж будь коли, з'в таку миску карасiв i
випив кухоль та-ко-го мiцного грушевого квасу, що аж дух забивало. Смак того
квасу запам'ятав, а карасiв i хлi-ба - нi!
А Батько Омелько сказав, що таких смачних карасiв та горохляникiв вiн
не в.
Потiм зразу по тьох чарках Омелько попрохав:
- З морозу i з дороги калганiвка - добра штука I Як твоя ласка,
господине, нацiди ще в бак-лагу. Та.й розмова буде довга - щоб горло не
пересохло. Я довго до вас iшов, буде що роз-повiс-ти.
Пикатий озирнувся на причiлкову стiну, на свою зброю. Почав зводитись.
Але козак при-хопив його за плече i притис до лави.
- Не поспiшай! Ще хлiб та сiль не поставили на стiл!..
Молодиця принесла i подала баклагу з оковитою.
- Вибачай, козаче! Калганiвки вже нема...
- Дякую, господине! Чиста оковита легше п'ться.
Омелько налив сивому, мордатому повнi, а собi на дiнце.
- Щоб все було по звичаю! Будьмо!
Сивий пив важко - ковтками та позираючи на молодицю. А та порину-ла з
толовою у ви-пiкання горохляникiв.
Мордатий потримав чарку, наче вагався, пити чи не пити. А тодi мигом
спорожнив чар-ку.
Сам же Омелько високо задер голову, "допиваючи" свою чарку. I зразу ж
знов налив чар-ки сусiдам по столу. Собi знов кiлька кра-пель. Уважно i
недобре подивився на них.
У сивого очi геть розiйшлись на рiзнi боки!
А мордатий розчервонився, з чола стiкав пiт на рiденькi брови, чюрiв по
бурякових що-ках, нависав,краплями на рiдких пацючих вуси-ках.
- Пий! - Тихо сказав Омелько i пiдняв свою чарку. Мордатий взяв чарку,
зиркнув на Омелька, та пити не став.
- Ти що, гайдуче, козакiв не поважаш?!
Мордатий Василь випив, поставив чарку i швидко попустив руку. Але козак
випередив його, i поки гайдук отямився, вже притис йо-му пiстоль до грудей.
- Синку!
А той вже теж тримав за пазухою пiстоля. Вiн пiдскочив з мiсця i
зачепив миску. I миска з гуркотом покотилась по пiдлозi.
Поки всi дивились на миску, що стрибала по долiвцi i нiяк не
розлiталась на друзки, Тимко був бiля козака.
- Синку! За халявами там ножi. Пошукай! Та забери!
Гайдук спробував поворушитись.
- Тих-хххо! - Засичав Омелько. - Курок зведено!!!
Малий обмацав за халявами i витяг з кожного чобота по рiзаку. Вiн хотiв
покласти ножi на стiл, але Омелько сказав гостро i голос-но:
- Вiддай ножi невiстцi!
- Якiй, Батьку? - Здивувався малий. - Якiй невiстцi?
А всi застигли i боялись дихнути.
Навiть сивий на якусь хвилю протверезiв i водив очима то на козака то
на гайдука.
- Та хазяйцi вiддай!
А тодi, коли хлопчик вiднiс ножi до печi i подав розгубленiй молодицi,
Омелько го-лос-но, щоб усi чули, пояснив молодицi:
- Подивись на ножi! Я х не торкався i на них не дивився. Але знаю, що
на ножевищi, ближ-че до тилiя, зразу бiля колодки кар-бованi "рибки".
Молодиця взяла у хлопчика ножi i почала х крутити в руках i
роздивлятись.
- Ну що мовчиш, молодице? Може я збрехав?
- Та нi, козаче!.. Я такого не кажу... Таки карбованi "рибки" !.. Воно
проти звичаю,.. що поспiшаю питати, але скажи, звiдки ти знаш цi ножi?.. Ти
наче й не тутешнiй. I слова не так вимовляш. I вбрання у тебе чуже. Та й
заблукав ти. серед трьох хуторiв! Ти тут чужий... Що тобi в нас треба?!.
- Забагато говориш, молодице, - лагiдно, але з якоюсь засторо-гою
проказав Омелько. - Краще ти мене послухай. I все зрозумiш. А тепер вiд
початку о Цi ножi робив коваль Рибка. Кра-щих ножiв вiд Черкас до Кива
нiхто не робить. I щоб усi знали його роботу, вiн сво тав-ро ставить на
ножах i сокирах. Ось цi два ножi були в скри-нi у старого Пацюка. Гнат iз
сво--ми бахурями наскочив на дiдову пасiку. Дiда вони забили. Зимiвник
пограбували. А щоб за-мес-ти слi-ди - зимiвник i пасiку спалили. Та був один
свiдок. Але вiн кудись утiк. Вони по-ча-ли його шукати. Коли знайшли одних
людей, до яких заходив утiкач, то зТ валтували хню доч-ку. Т валтували
Степан, Сме-тана, Василь i.., ще один, молоденький... От тiльки забув, як
йо-го звати... От все пам'ятаю, а це забув... Ну в нього кiнь пiдкову
згу-бив у недiлю... на яр-мар-ку. Ну, Василю, як його звали? - Омелько
боляче штовхнув пiстолем в адамове яблуко.
- Iваном...
- Ну бач - таки Iваном! Спасибi, гнидо, за пiдказку! Ага, ледь не забув