Логвин Ю.. Танцi шайтана

- у тiм Т валтi був i Микола. Ну той, красунчик. А пiс-ля того погвалтування
згорiли всi панськi дубовi бо-лон-ки. Кажуть, х була цiла тисяча. I всi на
продаж одному орендаревi. Вiн, кажуть, пану i за-да-ток дав у сотню монет!!!
Та пiшли тi болонки димом за вiт-ром! I почали гайдуки шукати па-лiя. I
вигадали, що палiй ось вiн. По всiх ярах та гаях його з гончаками шукали. Аж
на Днiп-ро загнали на кригу. Та Божий промисел врятував його вiд опарини. А
от дiвка-ногайка та наш парубок, до яких вiн пристав у дорозi, пiшли за
водою пiд кригу. Гнатiв кiнь теж пi-шов пiд кригу. А Гната, на жаль,
витягли. А тепер слухайте уважно, що взяли у зимiвнику. Три добрих шаблi.
Одна з них он у вас на стiнi висить. Ножi коваля Рибки. Чотирi пiстолi.
По-цупили двi гакiвницi, добру московську пiщаль та одну яни-чарку.
Порохiвницi з порохом взя-ли, торбинки з порохом. Цiлий лист свинцю для
куль. Форму для лиття куль, зроблену iз ло-си-ного рога. А також одну добру
пiвгакiвницю львiвсько роботи. Двi кушi. Одна ми-слив-сь-ка - i на болти, i
на кулi. Нiмецько роботи. Друга iталiй-ська, вояцька. Та, головне, коня
по-ло-вого. От коня забрав Василь. Та дурень, сiв iз Сметаною в карти грати.
А хто в Сметани ви-гра-вав? Програв вiн коня Сметанi. А Сметана, оце в
ярмарок, iз двома панськими хортами по--хав до сво курви. На перший слiд
я вийшов бiля ярмарку. Та зразу й Сметану дiстав. I йо-го курву. Сметану я
цуркував. Та йому пощастило - пiв голови обдер. Його слабке волос-ся
по-рятувало. Коня забрав малий та й похав до мох друзiв. Один переселенець
побачив ма-ло-го i виказав гайдукам. Тодi Гнат послав за малим свох падлюк.
Отой красунчик Микола ви-стре-лив у малого, i думав, що поцiлив. А малий
лише в болото впав! Та вилiз i пi-шов у село... Ну та цур м та пек, тим
гайдукам!.. Ти от краще нам розкажи, де ти в бiдi свого товариша на до-розi
кинув?
- Так це ти? Так це ти? - Шепотiв, швидко тверезiючи, тов-стопикий
Василь.
- Василю! Що ти там шамраеш? - Раптом подала голос стара ба-ба. - То
ось звiдки ти дiстав пiстоль i рушницю нашому Iвановi? Та? Ну кажи! Щоб усi
чули!
Старий гуркнув кулаком по дзвiнких дошках. - Гапко! Мовчи!!! Не тво
бабське дiло!!!
- Не мо?! А ти хiба не знаш, що копа рiшить, як узнають, що зброя
нашого Iвана iз грабунку?!! Грабунку, та ще й з головосiком! Та наше все
добро на грабiж пустять!!!
- Та ми його удвох !!! - П'яно заревiв старий i схопив нiж зi столу i
замахнувся на Омелька.
Та козак викинув лiвицю з мискою i вдарив старого в пику. Миска
розлетiлась на друз-ки.
Приснула кров, i старий снопом завалився на лаву. Може на миг вiдвернув
Омелько го-ло-ву. Але цього було досить, щоб Василь вискочив з-за столу i
кинувся до печi по кованi кни-пи.
Омелько наздогнав його в ту мить, коли вiн ухопив у кожну ру-ку по
рiзаку,
Омелько вжучив його кулаком у потилицю.
I Василь з усього маху гепнувся на долiвку. I всадив обидва книпа в
пiдлогу перед но-га-ми молодицi.
Вона i спитала через Василя:
- Козаче! Скажи щиро - все це правда?!!
- Пiди - подивись. На мiднiй кулi нарiзанi три лiтери. А на пiхвах
шаблi на кiнцi двi по-дря-пини i випав один мiдний цвяшок. Та вийми шаблю з
пiхов. На лезi там вiзерунок. На лi-во-му боцi золотом, а на правому боцi
срiблом.
Молодиця взяла глиняний лiхтар i пiшла до причiлково стiни. Все
зробила, як сказав Омель-ко. Тодi поставила лiхтар на лаву. Сiла на лаву до
старо, пригорнула до себе дiвчинку i ревно заплакала.
Стара заламувала руки.
- Боже, Боже!!! Що тепер з нами буде?! Iвана нема! А що ми самi
можемо?! Цей же гас-пид пiдбив Iвана в чортову Лiвонiю по-пертись! Та будь
ти проклятий!
Раптом молодиця встала.
- Мамо? Перестаньте! Ходiмо краще батька на пiл перетяг-немо.
- Я поможу, - сказав Омелько.
- Iди геть! Ти прийшов непроханий i що нам наробив?!! Та будь ти
проклятий!!!
Омелько запхав пiстоль у нагрудну кобуру, вхопив молодицю за плечi i
так трусонув, що вона аж зубами клацнула.
- Тихо, стерво дурне! Я проти тебе нiчого не маю! Але якщо ти мене
роздрочиш, то я так на тебе заклену, що й на твох онукiв вис-тачить, - вже
якось лагiдно закiнчив Омелько.
Омелько з молодицею перетягли не стiльки побитого, скiльки геть п'яного
свекра на роз-куйовджений пiл.
Стара змочила рушник i почала втирати кров з вусато п'яно пи-ки.
Омелько наказав:
- Дiти! Ану на пiч! Швидко. I мовчiть, що бачили i що чули! Бо якщо хто
з вас хоч слово кому чужому писне, той згорить у пеклi.
Козак зняв зi стiни гайдукову нагайку. I закрутив нею руки за спиною
непритомному Ва-силевi.
- А тепер, молодице, вигреби жар пiд комин i дай менi чисту сковороду.
Таку чисту, щоб на нiй i краплi жиру не було. Нi крап-лини!
Поки хазяйка вiдтирала золою i мила глиняну сковороду, козак витяг
з-пiд свого до-ро-го-цiнного каптана пласку шкiряну торбу.
Четверо дiтлахiв з-за комина палаючими очицями слiдкували за кожним
рухом страш-но-го гостя. Коли козак витяг iз поцяцьковано торби якусь тонку
паличку з малесенькою гли-ня-ною чашечкою на кiн-цi. В ту чашечку вiн запхав
якесь темне зiлля. А далi пiшов справ-ж-нiй жах i чародiйство! Голими
пальцями козак.взяв жарину з-пiд комина i поклав  на зiлля в ча-шечцi.
Вiльний кiнець взяв у зуби i почав смоктати. Над чашечкою почав пихати сивий
ди-мок. А тодi козак смачно затягся тим димом i, заплющивши очi вiд
насолоди, випустив через нiс.
На якийсь час i молодиця i стара завмерли, наче на них стiй напав.
А козак вiдiйшов до пристiнно лави i недбало напiв сiв, напiв розлiгся
на нiй. Смоктав цибух i лiниво випускав з рота колечка ди-му.
Коли молодиця принесла чисту сковороду, вiн витяг iз пласко торби
жменьку зе-лен-ку-ва-тих великих зернин. Дзвiнко висипав х на ско-вороду, а
сковороду поставив на жар пiд ко-ми-ном.
Небавом зерна тi позолотились, а далi зробились майже чорнi. Ось тодi
до дучого си-во-го диму почав домiшуватись дивний, незвичний i дратливо
смачний запах.
- А мiдна ступа у вас ? Якщо так, то тягни  сюди.
Омелько заходився розтовкувати гаряче пiдсмажене зерня. Ось тут вже
запах гарячого сма-женого зiлля заповнив усю хату.
Омелько глибоко затягся i, не перестаючи бити товкачем по зернах,
сказав дiтлахам, що з вiдкритими ротами спостерiгали все з-за комина:
- Ще раз кажу - якщо хтось базiкатиме про те, що бачили тут, то вас
отако чорти в пек-лi пiдсмажать i потовчуть у ступi! Та ще й заставлять оцим
димом дихати! А ти, синку, знiми свит-ку. Нехай усi бачать, що ти не жебрак
iз торбами, а козацький син! При збро!
Тимко зняв торби, розкрутив Парасчин пояс. Поклав свитку на ослiн. I
сiв поруч Омель-ка, виставивши напоказ свого залiзного гор-батого пiстоля. I
враз заснув, опустивши лоба на саму мiдну кулю на .кiнцi рукоятi пiстоля.
Козак обережно поклав його на лаву, гарливо накривши "даро-ваною"
свиткою.
Сам же заходився запарювати в манюсенькiм горщечку, найменшiм, який
знай-шовся на гос-подарствi, товчене пахуче зерня.
- То ти козак чи чародiй? - Пiдступилась до Омелька моло-диця. - Бо ти
нам страшне горе принiс, а мене до тебе наче все тягне й тягне.
- Дурне! То тебе тягне, бо ти зараз без чоловiка. Та ще й на тебе
мiсяць вплива. Мiсяць, вiн дуже баб турбу...
- Нi, ти таки чародiй,.. сатана... - Вона кiлька разiв перехрестилась i
почала шепотiти мо-литву.
- Ож цить, дурна! Це не я сатана! От у нього ввiйшов сата-на!. Ти менi
скажи - це я чи вiн людину вбивав, добра загарбав, чи-юсь доньку
Т валтував?..
- Вибач, вибач, вибач!!! - впала на колiна i схопила Омелькову руку i
почала цiлувати. - Що нам робити?!! Ми пропали!.. Я ж казала Iвановi - не
дь ти iз дому в такi свiти!.. А вiн ка-же: в як Iван поде при обозi, то
вас весною в козаки запишуть!" Отак вiн мого Iвана пiд-бив... Ой бiда нам,
бiда!!!
- Тихо! Не репетуй i не жалоби мене! Я тобi не чоловiк! А краще мене
уважно по-слу-хай i не перебивай! Нiч я перебуду на хуторi. Нехай малий
виспиться. А вранцi пiдемо. I ти нас виведеш на стежку до Глинища. А потiм
ти повернешся додому i розв'яжеш його... А за-раз зiгрiй води та знайди менi
чистi онучi. Бо я вже п'ятий день як чобiт не скидав... А мiй ма-лий, так i
не знаю... Та ще одне - потрiбна лляна олiя!
- Зараз, зараз! - До Омелька, а тодi до свекрухи. - Мамо! Ож пiдiть та
вточiть лляно олi! Та не барiться!
- Ти тепер хазяйка, ти i догоджай гостевi! - Злостиво огриз-нулась
стара, що сидiла на кра-чку пола i втирала рушником кров iз розбито пики
свого старого.
А Омелько неквапно, дуючи на пальцi, перелив iз горщечка в кухличок
темну, пахучу рi-ди-ну. Вiдсьорбнув, замружив очi i прицмокнув вiд
задоволення язиком. Ще раз ковтнув, за-плю-щив очi вiд пов-ного задоволення.
Посмоктав цибух i випустив нiздрями цiлу хмару тю-тю-нового диму.
- Господине, моя матiнко! Хоч вiн i ваш небiж, та я на вас зла не маю.
I копу на вас не пiд-нiму "поволанням". Часу в мене мало. У мене головний
рахунок з хнiм отаманом. Я Гнатовi ще не всi ребра порахував! I голову йому
ще не цурковав! Степана я вже впорав. Ваш Василь.так мене злякався, що втiк
геть, лишивши Степана самого на шляху конати. Нi, щоб поспiшити до мiста та
збирати гайдукiв, щоб ме-не ловити! А вiн бач, на хуторi за бабiв
сховався!.. Тепер про Смета-ну... Ну, Сметана може й оклига... Миколi я
пику шабелькою почикри-жив добряче. Коли вготься - як жаба буде гарний!.. А
от того моло-денького сцикуна, Iвана, я його вже раз прихопив, може,
звалашу, а може, зуби повидираю. I це буде добре, якщо цих панських посiпак
я сам i впораю. Бо тодi на тому все i кiнчиться. Тодi, коли козаки
по-вернуться з походу, вже не буде нi гайдукам, нi хнiм родичам козацько
помсти. Не буде тодi зачiпки, щоб за все платити Т вал-том!..
- Ну а як тво козаки не повернуться? - 3 хидною усмiшкою спитала
баба.
- Ну, як нашi козаки не повернуться, то й ваш син там ли-шиться!.. Не
плещiте дарма язиком, моя матiнко! Необережне слово мо-же стати вироком!..
Стара злякано перехрестилась.
- Свят, свят, свят! Бог з тобою, чоловiче!.. А що ти далi з Василем
зробиш?
- Як тихо лежатиме - не чiпатиму. Як галасуватиме - поб'ю. Якщо
розплутаться i полiзе битись - зарiжу.
- Та я не про це! Як ти його за все каратимеш?...
- Я вам кажу, а ви добре, слухайте! - Усмiхаючись i посьорбу-ючи
запашний напiй, про-ка-зав Омелько. - Вранцi ми пiдемо.. Якщо ви зразу ж
його розв'яжете, а вiн пожене за пiд-мо-гою, його я все од-но знайду. Його
зарiжу, а ваш двiр за пiдмогу йому я спалю. Поки вiн си-дi-ти-ме тихо, йому
нiчого не буде. Та тiльки вiн почне мене, чи мого малого шукати чи ловити -
йому смерть. Щоб ви не думали, що я жартую, я наведу ось зараз на нього
ману. Це щоб вiн не пору-шував мо заборони. Порушить - пропаде.
Омелько лишив кухличок, пiдхопився i швидко ступив до печi. Без усяких
слiв простяг ру-ку на пiч i взяв у дiвчинки ганчiркову ляльку.
Нахилився до Василя i видер з його скронi добре пасмо довго-го волосся.
Перевернув догори рогач i прикрутив до одного рога ганчiркову ляльку
.Василевим во-лос-сям.
- А тепер - швайку менi! Ну!!!
Молодиця тремтячими руками схопила з полицi швайку.
Омелько пiдкинув швайку на долонi кiлька разiв, примiряючись до 
ваги. I про-ка-зав-ши: "елем, хелем, бехелем!", рiзким рухом послав уперед.
Швайка тiльки мигнула в променях полум'я печi i вп'ялася в голо-ву
ляльцi. Просто мiж на-мальованих очей.
Козак важко видихнув.
- Бачили? Отак йому, як цiй ляльцi, буде, якщо на козака чи на козацьке
добро пiднiме ру-ку. Та ляльки не торкайтесь руками. А разом зi швайкою
запхайте в пiч.
- Ти сам i пхай!.. - Плачучи, проказала стара.
- Що кажу, те робiть! Як ото я кину його ляльку в пiч, то закляття i на
ваше начиння i на вашу пiч перейде! Я вас пожалiв. Я не зарубав його у вашiй
хатi! На ваших очах! При ва-ших дiтях! А ви менi?!... Та оце ваше лайно,
скiльки воно за мом хлопцем, за дитиною!, скiль-ки днiв полювало?!! Вiн
йому що - заць?!! - Омелько враз так роз'ятрився, що аж хри-пiв. - Його
щастя, що вiн ваш родич! А ви дали менi притулок у бiдi! То його щаслива
доля бу-ла, що ми з ним у вашiй хатi здибались! Якби в чужiй, то й звалашив
би його! За ту ко-заць-ку дочку! Очкур сраний! - Омелько з усi сили врiзав
ногою лежачого. Той тiльки гикнув. - Чи ви, сучi очкурi, думате, що я його
в його хатi не змiг би зганьбити?!! Захочу - вiдвезу йо-го на хнiй хутiр i
на його очах погвалтую його сестер. Усiх трьох. I Уляну! I Тетяну! I
Хри-сти-ну!..
Молодиця з жахом впiрилась в розлюченого козака, зцiпила пальцi так, що
аж побiлiли.
Але стара на страшнi погрози козака забула про страх вiд обурен-ня.
- Та що на тобi хреста нема, що ти таке кажеш? Чи вони тобi щось
зробили?!! Та то ж грiх страшний не тiльки таке говорити, а й думати!!!
- А вона м що зробила? Га? Як чужу, то так - всяке бува?.. А як вашу
- то великий, страш-ний грiх?!!
Молодиця мовчки, але з тремтячими губами, перехрестилась три-чi,
схопила рогач iз ляль-кою i запхала до палаючо печi. Василеве волосся миттю
перегорiло, i лялька про-ва-ли-лась у жар! I зразу ж спалахнуло полум'я,
полетiли iскри, i засмердiло паленою вовною.
- Чорти в пеклi зрадiли,..- зле посмiхнувся Омелько.
А молодиця ж вихопила рогач iз печi i прожогом до сiней, вискочила на
порiг i по-жбур-ну-ла рогач подалi у снiг.
Забiгала по хатi i вже пiсля того крутилась по господарству без упину i
хвильки спо-чин-ку.
Вимила, виполоскала рiзанку. Тодi змiшала води з дiжки та гаря-чо води
з печi. Пiд-су-ну-ла рiзанку до лави, де знов спокiйно роз-сiвся Омелько. I
кинулась стягувати з нього м'якi та-тарськi чоботи.
- Козаче-соколе! Дай я тобi нiжки змию!
Та нiчний гiсть вiдтрутив .
- Не вiд серця старашся, а для свого порятунку. Вiд страху. Iди
принеси менi лляно олi. I чисто миканки жмак!
Омелько сам роззувся, попарив, ноги. Позрiзав гострою бритвою нiгтi.
Зiбрав х у жме-ню i, ляпаючи мокрими ногами по долiвцi, пе-рейшов хату i
вкинув нiгтi в палаючу пiч.
Повернувся до рiзанки i довго мив i розминав у водi стопи i пальцi.
А молодиця вже на похватi - пода не ганчiрку, а чистий рушник.
Поки обтер ноги, молодиця вже товстi та м'якi шерстянi онучi пiдносить.
Поки обгортав онучi та взував i пiдв'язував до шароварiв сво татарськi
чобiтки, мо-ло-ди-ця iз комори притягла глиняну баклагу iз лляною олiю.
Василь важко застогнав, диханням розганяючи вiд лиця товчену солому.
Баба куняла, притисши мокрого рушника до пики свого сивоусого чоловiка.
Вiн же спав мертвим п'яним сном...
I дiти на печi з-за комина вже не виглядали. Певно, що й вони мiцно
заснули.
Спав i малий на лавi. Омелько перевiрив, чи пiстоль в безпецi, накрив
малого свиткою i по-ли ще й пiдгорнув.
Козак розпакував свiй довгий згорток. Все перевiрив - i аркебузу, i
лижi, i шисти лi-щи-новi, i круглу сiтку, i нищiвнi гаки доброго кармака.
- Молодице! Пiдклади добрих скiпок до посвiта! Щось менi темно!
Засвiтилось в хатi спочатку спалахами, а потiм яскравий во-гонь
березових скiпок ви-рiв-няв-ся, i Омелько взявся до роботи. Жмак миканки
щедро зволожував прозорою лляною олi-ю i пiдносив до жару посвiта. I коли
ось-ось почне вже пiдгорати, тодi вiн силь-но i швидко по-чинав притирати по
дереву. З кожною годиною повiтря в хатi поповнювалось новим мiц-ним запахом.
До запаху смажених карасiв i горохляникiв, калганiвки i кави, тютюнового
ди-му i легкого дьогтевого чаду тепер додався ще й запах гарячо лляно
олi.
Поки Омелько рихтував лижi, молодиця заходилась у ночвах пiсне тiсто
творити. Спо-чат-ку у борошно пшеничне окрiп вливати, а да-лi тiсто мiсити,
все водичкою збризкуючи та по жменцi тонкого бо-рошна пшеничного пiдсипаючи.
Зi столу все прибрала, прошкрябала но--жем, промила й витерла насухо та й
заходилась розкачувати качалкою тiсто в тонкий лист, щоб на весь стiл
розплескався. Та ще вкришила у макiтру конопляно жирно макухи, залила
за-лишками окропу. I захо-дилась. розтирати, поки не утворилась пахуча,
м'яка замазка без жод--но твердо крихти. Кiлька разiв покуштувала,
помацала пучками i тiльки тодi за-хо-ди-лась, намащувати цей здоровенний
лист пiсного тiс-та. I загортати, закручувати всередину. По-ки не витратила
всю смач-ну замазку на цей закручений у рурочку велетенський оладок. Рiв-но
i посерединi його розрiзала. Позащипувала кiнцi i вийшли двi товстi ковбаси
iз тугого пше-ничного тiста.
А Омелько все натирав жирною миканкою лижi.
Стара вже не куняла, а просто мiцно спiала, сидячи, прихилившись до до
стовпа, що пiд-три-мував прогнутий болонок стелi.
Прокричав у хлiвi пiвень.
На крик пiвня скинувся Василь. Пiдвiв брудну, побиту i добряче
роз-пухлу пику. Таки доб-ре ляпнувся об долiвку, бо й носа, i губи
поква-сив. Руда разом iз соплями напливала на рi-денькi вуса, на важке
пiдборiддя. I рiвно мiж бровами виднiлась маленька ранка, з яко теж
спли-вала кров.
На стогiн Василя молодиця здригнулась, але голови вiд печi не пiдвела.
Розгортала жар i попiл, бризкала на черiнь - визначала час закладанння
вертути.
Поки молодиця ставила вертуту в пiч, обгортала . гарячим попелом, а
тодi пригортала з бокiв жаром, Омелько зняв зi стiни зброю.
Перевiрив, чи заряджений пiстоль, чи вигострено клинок турецько шаблi.
Примiряв шапку-рогатку. Засмiявся.
- Диви! Морда як у кабана! А череп голови такий як i в мене!
Молодиця шарпонулась, щоб озирнутись на слова козака, та все ж
стрималась. I не обер-нулась. Продовжувала камешитись бiля печi. Готувала
все для щерби. Розбовтувала в гли-бокiй мисцi житн рiдке тiсто. Притягла iз
сiней в'ялених линiв. Розшматувала х, потiм по-товкла макогоном у глибокiй
дерев'янiй мисцi.
I не зчулась, як над нею став козак.
- А скажи-но менi - чи  у вас добра стара свита? Чи  старий кожух? I
якась стара шап-ка? I чоботи як би на мене?
- Для чого тобi, козаче? Та ж у тебе он яка одiж - шовк, срiбло та
злато!!! Та ти наче сам гетьман убраний! Та твом шов-кам-оксамитам i цiни
не складеш!.. При таких добрах я впер-ше люди-ну бачу...
- Молодице! То я тебе питаю, чи ти мене питаш?
- Ой вибач, вибач! Знов забула... Все-все, що ти сказав - ! Зараз я
притягну!.. От зараз, зараз!..
- От i добре! Тягни все сюди!
- То ти хочеш згори вдягти, щоб нiхто не бачив твого доро-гоцiнного
вбрання?
- Ну!.. Знов розбазiкалась?..
Молодиця прожогом вискочила в сiни.
Коли принесла здоровенний оберемок одягу i кинула на скриню, Ва-силь
застогнав i пе-ре-крутився на бiк.
Молодиця, зрештою, глянула на його лице i, зойкнувши, схопилась за
серце.
- Ну що тобi? - Насмiшкувато i лiниво спитав Омелько, при-мiряючи
рудого латаного ко-жуха.
- Оно, оно... Подивись! - Тримаючись лiвою рукою за горло, правицею
вказувала на по-в'язаного Василя.
- А що там? Ну перевернувся на другого бока. Отако качати-меться, поки
хмiль не ви-вiт-риться. Ну може всцятись, якщо перепив i слабий на луцьку...
От той Iван, що я його при-хо-пив бiля кузнi з конем, так той зразу сцяти
побiг за клуню. А все вiд страху! Бува, що i вси-раються вiд страху. А
бува i з пиятики! - Кепкував Омелько.
- Та нi!.. Он у нього межи очей кров крапа... Точнiсiнько там, де,ти
швайкою поцiлив!
- А ти що думала, я жартую?! Так, лякаю?.. Ага,.. ось що - а чоботи де?
- Однi були, та в них i похав Iван у Литву. " тiльки хо-даки. I то
старi...
I господиня принесла i поклала пiд лаву ходаки.
Омелько ж поклав старi лахи на лаву i взяв iз жердки сiру Василеву
юпанчу. З доброго, мiц-ного сукна. Не домашнього, а мiського виробу. Певно,
що львiвського. Щедро по-цяць-ко-ва-на стрiчками, шнурiвкою та фарбованою
кожею.
- А де пояс до Василево опанчi?
Молодиця зразу i пояс подала. Мiцний шерстяний пояс темно-вишневого
кольору.
- Гарний поясочок! Та й чоботи Василевi доведеться взяти. Бу-ду
гайдуком. Ким тiльки не був, а от гайдуком ще не був! А лице прикрию кобкою.
Ну, молодице, вiдпори вiд свек-ро-во кере кобку. Та приший три гаплика до
кобки i петлi до опанчi. Та не барись!!!
- Такого ще не було,..- спробувала боронитись молодиця.
- Нiчого! Бiда й пригода звичай мiня!
- Та як же я ? I шити, i вертуту пекти i оце щербу почала творити?!...
Та не впораюсь я з усим!..
- А я тобi допоможу! Тiльки спочатку принеси менi пута.
- Пута Iван взяв. Бiльше нема.
- Тодi тягни перекиднi торби Василя.
- Я боюся сама iти до стайнi....
- Тодi ходiмо разом. Тiльки пiдожди - я взуюсь.
Омелько здер чоботи з очманiлого Василя. Вiдв'язав сво татарськi м'якi
чоботи. I взув Ва-си-левi яловi чоботи. Притопнув - як на ньо-го робленi.
Одяг опанчу, пiдперезався по-ту-рець-ки навхрест, якраз на пуповi, за халяви
застромив кованi книпи.
Поторгав Василя носаком чобота. Вiдчув, що Василь геть розм'як-лий. Та
для певностi вжу-чив чоботом пiд ребра.
Василь утробно гикнув i не поворушив нi руками, нi ногами. Молодиця
дивилась на це мов-чки, тiльки губу прикусила. Вона стоя-ла вже при дверях з
лiхтарем у руцi i вдягнена в ко-жух. Та потiм не витримала.
- Та що ти йото гамселиш? Воно завжди, як уп"еться, колодою пада...
Всi вони такi - i све-кор, добра б йому не було, i мiй Iван, те ще менi
щастячко! I оцейi.. Всi вони до жiнок ле-да-чi, а горiлочку м тiльки
пiдливай!...
Поки переходили двiр до стайнi, то з-за возовнi вискочили пси i
гавконули на Омелька.
Вiн затис двома пальцями носа, пригнувся i завив по-вовчому. Вiд
несподiванки мо-ло-ди-ця ледь лiхтар не впустила додолу.
- Боже, ти й справдi характерник! Куди й пси подiлись! - За-хоплено i
водночас зi стра-хом проказала молодиця. - Тримай лiх-тар. Я вiдчиню.
Коли вони вступили до стайнi, конi наполохано затупцювали, заiржали.
Але пiсля кiль-кох Омелькових слiв заспоколись i потяг-лись до нього своми
теплими храпами.
Молодщя поставила лiхтар на поличку на стовпi. I враз розпахнула.поли
кожуха i по-ка-за-ла Омельковi на розкри-ту груднину, з яко стирчали
округлi тугi цицьки з темними велики-ми сосцями.
- Бачиш, якi в мене цицi? Поцiлуй мене, козаче, я того вар-та.
- Та ти таки й собi вiдьмачка! Але не перелюбу тобi хо-четься, а
безпеки вiд мо лютi!! Так чи нi?
- Нi, козаче, не так! От дай твою руку! Я хочу i все!.. Тепер бачиш, що
я не при-ки-да-юсь.
- Таки справдi хочеш,.. - згодився Омелько, обтираючи руку об 
сорочку.
А вона вже кидала кожух на солому. I закасувала i сорочку i запаску аж
до пояса. I сама па-дала на кожух, задерши вгору бiлi тугi ноги.
- Диви! У тебе четверо дiтей, а ноги як у дiвки!'Та й цицi так би й
з'в!
- А ти кусай! Хоч до кровi! Можна!... Ой мамо! Мамо! Ой вми-ра-ююю... -
Вже пiсля кiль-кох ударiв Омелькового прутня заво-лала i тихо зомлiла
молодиця.
Кiлька хвиль вона лежала без жодного руху i, здавалось, без дихання.
Омелько потихеньку, не поспiшаючи, попестив ще , поштур-хав то
сильнiше, то сла-бi-ше. I тiльки тодi змiг закiнчити дiйство, коли щосили
вперся прутнем у матицю i водночас за-смок-тав тугу наб-ряклу пипку.
Добре загорнув молодицю в кожух та й заходився бiля коней. Лиско навiть
бiльше вiд-сту-пав вiд Омелька, нiж тарантоватий, весь у плямах, мов
леопард, кiнь гайдука.
Перекиднi торби були почепленi на загорожу. Омелько взяв торби i
повернувся до мо-ло-дицi.
Вона, на диво, так швидко ожила. Лежала голiчерва, знов заголена,
кивала головою з бо-ку на бiк i посмiхалась аж до самих вух.
- Козаче-соколе! Дай я хоч трошки на твого пiвня подивлюся!
- Тю на тебе! Ну й вигадала! Нiби й не бачила - та в тебе он дiти!!!..
- й Богу, не бачила! Донькою присягаюсь!
- А чому хлопцями не присягашся?
-Бо хлопцi не мо! Iван удiвець - троян. Я на трьох дiтей пiшла! Бо я
старша i в мене чет-веро сестер. Щоб м дорогу не засту-вати, я й пiшла за
вдiвця на дiтей.
- I зразу отака гаряча була?!
- Та нi! Оце тiльки з минулого року... Один раз похали до млинiв. На
масляну. Там цей упив-ся. I мене пiдполи. То я й дала мельниковi. Я й гадки
не мала, що я така!.. От тобi хрест! Донь-кою присягаюсь!.. А знаш що?
- Знаш що?
- А що?
- Давай я краще тебе раз добре поперчу, нiж ти десять ра-зiв подивишся.
- А давай те i те? Га?
- Умовила... Але спочатку дiло, а потiм оглядини!
- Ти мiй солоденький!.. Ой, мамо, мамо, вми-ра-ююю! - За-вела молодиця,
тiльки вiн по-чав проникати в не ...
Дiйство вiдбувалось i не коротко i не довго, а саме так, як треба, щоб
в одну мить в обох все урвалось в солодкiй млостi.
Пiсля того Омелько на якусь мить вiдвалився вiд не навзнак. Тiльки
руку з цицьок не зняв. I пестив сосцi, згрiбши х до купи. I все пестив,
пестив, ще й поцiлував легенько.
- Котику, а ти ще й ласкавий... Ну звiдки ти такий узявся?
- Та звiдки? Так як i ти - таким уродився.
- Е нi! В мене баба була циганка. Така була до любощiв ласа...
- А ти звiдки знаш?
- Та всi в селi говорили. Дивувались, що i баба, i мати були до
чоловiцтва такi ласi, не-стрим-нi. А от я тиха... Та бач, наврочили... Та
тiльки менi вiд того зовсiм непогано... Слухай, ко-заче, ну дай я
подивлюся!.. Не бiйся, я не наврочу!..
- Ти мене наврочиш? Та мого прутня нiхто не наврочить!.. I все одно
менi а нi по-ка-зу-ва-ти, а нi давати мацати... Ти оце ка-жеш: "Дай
подивитись", а я згадав одну iсторiю, коли я був у Криму...
- У полонi?
- Та нi, чумакував. I зустрiв там одного нашого, чоловiка, полоняника.
Ну, грошi в нас то-дi були, то ми його викупили.I вiн одну iсторiю розповiв.
Вiн багато цiкавих iсторiй роз-по-вi-дав, бувалий чоловiк... Отож потрапив
вiн у полон...
- До татар?
- Гiрше! До боснякiв.
- А що воно таке - босняки? Я такого й не чула!
- То страшний народ! Мова в них i на нашу i на болгар-ську схожа. Як
прислухатись, то мож-на майже все зрозумiти,.. Ну не всi слова, але про що
йде мова - зрозумiло.
- Ну так що ж у них такого страшного? Що вони всi розбiйники?
- Якби! Гiрше! Вони всi бусурмани! У Магомета вiрять! Скрiзь у них бiлi
мечетi стир-чать, мов швайки!.. А баби i дiвки у шароварах ходять! Поки там
до тi куни добудешся!.. Та ще лице за-пинають такою сiткою чорною, щоб
лице нiхто не бачив.
- А гарнi в них жiнки?
- Гарнi. Цицькатi, чорнобровi, чорноокi. А кожа, як сме-тана - бiла.
- Ти звiдки знаш? Що там таки i ти був?
- Та нi. Той полоненик кримський оповiдав про все так док-ладно.
- А вiн, часом, не брехав?
- Ну, як вiн збрехав, то i я брешу. Так розповiдати далi, чи не треба?
- Ой, треба, треба! Говори, говори!..
- Отож кажу далi. Вони його хитро вловили! Вiн вояк доб-рий був - i
шаблею, i ра-ти-щем, i мушкетом, i луком - усiм володiв!..
- Як ти, чи краще?
- Я звiдки знаю? Ми з ним не змагались... .Отож вони йо-го хитрiстю